Химера

ЛЮДСЬКА РУКА

Рука.

Людська рука.

Ми кажемо «людська рука», щоб відрізнити її від звірячої лапи. Людська рука багато чого може. Вона може перетворити мертвий камінь у вічноживе мистецтво, вона може вічно живе мистецтво перетворити в мертвий камінь.

Ось переді мною вона — людська рука. Вона, порита глибокими зморшками, вкрита мозолями, з викривленими працею пальцями, простягається до мене по дрібну милостиню. Ось переді мною вона, добре вимита, з пухкими масними пальцями, простягається до мене по мій паспорт.

Людська рука багато чого може. Вона може хворому втамувати біль і вмираючого врятувати від наглої смерті. Вона може в здорового відібрати життя.

Ми кажемо «людська рука», щоб відрізнити її від звірячої лапи, бо людська рука вміє робити те, чого не вміє робити звіряча лапа. Коли я дивлюся на простягнену по милостиню мозолисту руку, я пригадую собі, що доброго зробила для мене ця рука.

Я, малий хлопчисько, у вилинялій на сонці сорочці, зайшов до крамниці, став під дверима, задивився на іграшки, яких ще зроду не бачив. До мене простяглася рука. Така сама, як бачу зараз перед собою, порита зморшками й скалічена працею. Вона подала мені цукерку і погладила скуйовджене волосся на моїй голівці.

Херсон. 1933 рік.

Ми, хлопчиська й дівчатка, збираємося на березі Дніпра. Тут повно кораблів із різних країн. Найбільше грецьких. Ці кораблі величезний рукав елеватора день і ніч засипає пшеницею. День і ніч ми лазимо по березі, шукаючи поживи. Ми замінили собак. Собак давно з’їдено. Обминаючи трупи померлих з голоду, ми вишукуємо в брудному піску зернинки пшениці. І ось тоді на березі Дніпра я також побачив руку. Вона на палубі грецького корабля високо піднімає білу паляницю і з розмаху кидає її в воду. Ми всі, хто у чому стояв, кидаємось у масні хвилі Дніпра і, змагаючись, пливемо до хліба. Ми рвемо його жменями у воді й ковтаємо не пережовуючи, щоб більше з’їсти.

А коли я дивлюся на пухку руку, що вимагає від мене пашпорта, я пригадую інше.

Київ. 1937 рік.

Ми сидимо один на одному в камері Лук’янівської в’язниці. Ми боремося між собою за право вдихнути свіжого повітря з заґратованого вікна. Нас виводять на коридор. Трус. Всі кишені вивернуто. Руки старанно обмацують кожний рубець нашої одежі з ніг до голови. Я маю маленький уламок олівця. Це моя надія. Цим олівцем я сподіваюся колись подати своїй рідні звістку про свою долю. Рука знаходить олівець і відкидає його геть.

— Чому відкидаєш олівець? Він мені потрібний. Я принципово протестую, бо олівці не заборонено мати в’язням.

— Ах, ти ще маєш принцип!!!

Рука з розмахом б’є мене по щелепі в’язкою тюремних ключів.

Це була теж людська рука. Добре постаралася ця рука. Аж кров цвіркнула на стіну.

Колима. 1939 рік.

Ми в глибокій довгій ямі, виритій вибухом амоналу, ломами і кувалдами розбиваємо брили вічної мерзлоти. Мороз нам забиває дух, а ми — як люті звірі, кидаємося від однієї брили до іншої, щоб самим не стати вічною мерзлотою.

На мені порвані валянки, і ноги мої замерзають. Щоб нагріти їх, я заскакав підтюпцем по дну ями, відокремившись від моїх спільників по неволі. Раптом гострий удар у спину кидає мене грудьми на перемерзлу землю. Кров заливає мені горло, але я набираюся сил, щоб обернутись назад. Ззаду людська рука тримає напоготові карабіна. Я напружую сили, підводжуся й біжу до гурту в’язнів, щоб не дочекатися, коли рука натисне на гачок карабіна.

Колима. 1940 рік.

Мене ведуть до карцеру за те, що на удар нарядчика я відповів ударом.

Рука раз у раз б’є мене карабіном у спину, раз у раз я чую за собою вигук: «Бистрєй!». Карцер далеко від табору, темно, бо день тепер, узимку, на Колимі минає за три години. І я передчуваю, що в тій темноті рука хоче пролити мою кров. Я знаю цю руку. Вона належить дозорцю Морозову, який робиться хворий, якщо упродовж кількох днів нікого не вб’є і не побачить людської крові. Я чую, як ця рука ззаду мене відтягує затвор карабіна, щоб зарядити його. Та, на моє щастя, саме в цей час нам назустріч з темряви виринає валка в’язнів, яких женуть з роботи у табір.

Певно та рука, якій не вдалося втішитися моєю кров’ю, довго свербіла з досади.

Це також була людська рука.

Фронт. 1943 рік.

Нас женуть на смерть. Позаду я бачу людські руки на автоматах. Ці руки готові запустити в кожного автоматну чергу, хто щодуху не побіжить за командою «В атаку!» Дивна людська рука.

Вона не подібна до звірячої лапи. Вона лагідна й добра, коли вона опромінена любов’ю, вона страшна й огидна, коли вона оббризкана злобою й підлістю.

Львів, 1948