Химера

СПОГАД

Де я бачила ці зеленкуваті очі, і ніс цей плескатий, і ці рідкі зуби?

Ось він стоїть біля мене в тролейбусі і тримається за ту саму бар’єрку, що й я, часом дивиться мені в очі. А я не можу пригадати, де я бачила цю людину. Спогади снуються в моїй голові. Я ніколи не розмовляла з цією людиною, бо не знаю її голосу, але знаю, що десь близько з нею зустрічалася. Надто незвичайне обличчя, щоб можна було його забути, раз побачивши.

Мимоволі пригадуються Львівська тюрма, Київська, Харківська, Новосибірська, Іркутська…

Чому мені це обличчя нагадує тюрми? У його очах, його зубах є щось таке, що викликає ці спогади. Так. Це обличчя зв’язане з моїм перебуванням у тюрмі. У тюрмі. Але в якій? Ага, ага… у Харківській.

І вже я не бачу ні зеленкуватих очей, ні плескатого носа, ні рідких зубів. Переді мною харківська похмура осінь 1949 року. Нас виводять з товарних вагонів і набивають нами «чорні ворони». Чоловіків — окремо, жінок — окремо. Ось подвір’я харківської тюрми. Тут розміщають жінок під однією стіною, чоловіків — під іншою.

Між нами є старенька сива полтавчанка з донькою. Стара виглядає сина з групою чоловіків. Хлопця виводять з машини двоє його товаришів. І він іде, поволі переступаючи ногами, з похиленою на груди головою.

— Сину, що з тобою?! Де твій піджак?! — вигукує полтавчанка, але син не відповідає їй нічого.

— Йому в машині зробилось недобре, а піджак стягли з нього злодії, — відповідають за нього хлопці.

Ось брудний коридор харківської тюрми. Нас розміщають на цементній підлозі коридору, бо в камери жодної душі втиснути вже не вдається. Скляні двері відокремлюють нас від другого коридора, де в одній з камер сидить син полтавчанки. І коли чоловіків виводять до виходу, мати кидається до дверей, щоб побачити сина. Вона говорить до нього крізь скляні двері, а він не відповідає, лише дивиться на неї порожніми очима.

— Ой лишенько, ой горе! Пропала дитина! — чуємо ми від старої, що в розпачі б’є головою об стіну. Донька втішає матір, та й на її обличчі легко можна прочитати розпач.

Ось той страшний ранок на коридорі цієї тюрми. Син полтавчанки стрімголов вискочив з камери. Він зовсім голий, він шалено забігав коридором, роблячи видовжені овали.

Жінки стали коло дверей, щоб мати не могла бачити сина.

— Що там? Що там? — питає вона і хоче пробитися до дверей.

— Там хтось голий бігає на коридорі, — відповідають їй.

— Ой Боже ж мій, Боже, то ж мій син!

— Та то не ваш син, — хтось втішає її.

Вартовий кидається до сигналу, і за хвилину на коридор забігає четверо червонопогонників. Вони обережно стають по кутках коридору, ніби не хочуть заважати синові полтавчанки бігати далі.

Ага, ага… Тепер вже я пригадала. Той, що стоїть коло мене в тролейбусі й дивиться на мене своїми зеленкуватими очима, був один з двох, що стояли біля наших дверей. Це він вичекав момент, коли хлопець пробігав мимо нього, і вдарив з усієї сили нещасного у живіт ногою. Хлопець конвульсивно підскочив і механічно переламався в попереку. Тепер його фігура нагадувала зламану очеретину. Він не закричав і намагався далі рухатися, але червонопогонник ударом в голову звалив його додолу. Всі четверо вхопили нерухоме тіло й швидко винесли геть.

Щастя, що бідна мати не бачила всього цього, вона ще перед цим знепритомніла.

Так, так. Це ті очі, той ніс і ті зуби.

Саме в цей момент його рука доторкнулася до моєї руки, і мені здалося, що та рука обмазала мою руку якоюсь отрутою.

Треба відійти від нього, бо якщо буду довше дивитися в ці очі, я видряпаю їх або схоплю його за горлянку. Ні. Вийду на першій зупинці та пересяду в інший тролейбус.

Я виходжу з тролейбуса, та зеленкуваті очі, плескатий ніс, рідкі зуби не покидають мене. Вони стоять у мене перед очима.

Більше не побачила мати сина, а сестра — брата. Ніхто не відповів матері, що сталося з її дитиною.

Пече мене рука від дотику катюги.

Ох, як тяжко жити на землі, де кати та їхні жертви їздять одним тролейбусом!

Львів, 1964