Хрест із сапфірами

Таємниця саду

Арістид Валантен, керівник паризької поліції, запізнювався додому на урочистий обід, і гості почали з’їжджатися без нього. Їх люб’язно зустрічав довірений слуга Валантена Іван, старий чоловік із шрамом на обличчі, майже такому ж сірому, як і його сиві вуса. Він завжди сидів за столом у холі, суцільно завішаному зброєю. Мабуть, будинок Валантена був не менш своєрідний, ніж його господар. Це був старовинний особняк з високими стінами й високими тополями над самою Сеною, побудований доволі дивно, хоча саме це дивацтво було зручним для поліцейських — ніхто не міг потрапити до нього, проходячи повз парадний вхід, де постійно чергував Іван зі своїм арсеналом. Біля будинку розкинувся сад, великий та доглянутий, туди виходило безліч дверей, а від зовнішнього світу його наглухо відгороджувала висока, неприступна й шпиляста стіна. Такий сад якнайкраще пасував до людини, вбити котру клялася не одна сотня злочинців.

Як сказав Іван, господар зателефонував і повідомив, що затримається хвилин на десять. Зараз Валантен займався підготовкою до страт й іншими мерзенними справами. Він завжди пунктуально виконував ці обов’язки, хоча й для нього вони були огидні. Нещадність, з якою розшукував злочинців, у нього завжди змінювалася поблажливістю, коли йшлося про покарання. Оскільки він був найбільшим у Франції та й у всій Європі майстром пошукових методів, його величезний вплив відігравав благотворну роль, коли йшлося про пом’якшення вироку та покращення тюремного порядку. Поліцейський належав до когорти великих вільнодумців-гуманістів, котрими славилася Франція, а їм можна дорікнути лише тим, що їхнє милосердя ще бездушніше, ніж сама справедливість.

Валантен приїхав у чорному фраку з яскраво-червоною розеткою (в поєднанні з темною бородою з першими сивими пасмами вони надавали йому доволі елегантного вигляду). Він пішов відразу до свого кабінету, двері якого виходили на садову галявинку. Ці двері були відкриті, і Валантен, ретельно замкнувши свій саквояж у службовому сейфі, кілька хвилин постояв біля них. Яскравий місяць боровся з лапатими хмарами, котрі стрімко летіли у височині, і Валантен дивився на небо зі смутком, не властивим для людей суто наукового типу. Однак, можливо, й такі люди можуть передчувати доленосні події свого життя. Як би там не було, він швидко впорався зі своїми потаємними переживаннями, бо знав, що запізнюється, і гості вже почали прибувати.

Втім, коли Валантен увійшов до вітальні, то відразу переконався в тому, що основного гостя наразі немає. Зате були всі інші зірки невеликої вечірки. Був англійський посол лорд Гелловвей, дратівливий старий з темним, схожим на зморщене яблуко обличчям та блакитною стрічкою ордену Підв’язки. Була леді Гелловвей — худа дама зі срібною головою та нервовим гордовитим обличчям. Була їхня донька леді Маргарет Грем — дівчина з блідим личком ельфа та мідним волоссям. Була герцогиня Мон-сен-Мішель, чорноока й пишна, та дві її доньки, також чорноокі та пишні. Був доктор Сімон, типовий французький учений, в окулярах та з гострою каштановою борідкою. Його лоб прорізали паралельні зморшки — розплата за зарозумілість, тому що вони утворюються через звичку піднімати брови. Був отець Бравн з Кобхоул у графстві Ессекс, Валантен познайомився з ним недавно в Англії. Господар помітив, можливо, з дещо більшою зацікавленістю, високого чоловіка в військовій формі, котрий вклонився Гелловвеям, які зустріли його не надто привітно, і тепер прямував до нього. Це був О’Брайєн, майор французького Іноземного легіону — худий чванливий чоловік, гладко поголений, темноволосий та блакитноокий, та, що природно для славного полку, відомого блискучими поразками, — водночас і зухвалий, і меланхолійний на вигляд. Ірландський дворянин, він з дитинства був знайомий з родиною Гелловвеїв, особливо з Маргарет Грем. Батьківщину він залишив після якоїсь історії з боргами й тепер демонстрував зневагу до англійського етикету, красуючись шаблею та шпорами. На його поклін леді та лорд Гелловвей відповіли стриманим кивком, а леді Маргарет відвела очі.

Однак і самі ці люди, і їхні взаємини не надто зворушували Валантена. В кожному разі не заради них він організував урочистий обід. З особливою нетерпеливістю господар чекав на всесвітньо-відому людину, з котрою потоваришував під час однієї зі своїх тріумфальних поїздок у Сполучені Штати. Це був Джуліус К. Брейн, мультимільйонер, чиї колосальні, інколи приголомшливі пожертви на користь малих релігійних спільнот не раз були нагодою для дотепности та славослів’я американських та англійських газетярів. Ніхто до ладу не розумів, чи Брейн атеїст чи мормон або ж прихильник християнської науки — він був готовий наповнити дзвінкими монетами будь-який посуд, лишень аби цей посуд був новий. Між іншим, Брейн чекав, чи не з’явиться врешті в Америці свій Шекспір, чекав настільки терпеливо, наскільки й марно. Він захоплювався Волтоном Вітменом, але вважав, що Льюк Теннер з міста Парижа в Пенсильванії прогресивніший у порівнянні з ним. Йому подобалося все, що здавалося прогресивним. Таким вважав і Валантена. Та він помилявся.

Поява Джуліуса Брейна була грізною та вагомою, як дзвін обіднього гонга. В багатія була рідкісна якість — його присутність помічали не менше, аніж його відсутність. Це був великий чоловік, огрядний та високий, одягнений у фрак, суцільну чорноту котрого не порушували навіть ланцюжок для годинника або ж перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у німця; його червоне обличчя, сердите та простодушне, здавалось би просто дитячим, якби не один-єдиний темний пучок під нижньою губою, в котрому було щось театральне й навіть мефістофельське. Втім, у вітальні недовго роздивлялися знаменитого американця. Запізнення господаря вже порушило хід вечора, і леді Гелловвей, підхопивши Брейна під руку, відвела його без зволікання в їдальню.

Подружжя Гелловвей на все дивилося доволі благодушно й поблажливо, та вони мали причину для занепокоєння. Лорду дуже не хотілося, щоб його донька заговорила з цим пройдисвітом О’Браєном, однак вона пройшла в їдальню в товаристві доктора Сімона. І все-таки старий лорд відчував занепокоєння й поводився майже грубо. Під час обіду ще зберігав дипломатичну гідність. Та коли настав час для сигар і троє молодших чоловіків — доктор Сімон, священик Бравн та ненависний О’Брайєн, вигнанець в іноземному мундирі, — кудись зникли — чи то побалакати з дамами, чи то покурити в оранжереї, — британський дипломат почав поводитися цілком недипломатично. Йому не давала спокою думка, що, можливо, негідник О’Брайєн десь щось нашіптує Маргарет. Його, лорда Гелловвея, залишили пити каву в товаристві Брейна, янкі, котрий втратив рештки розуму й вірить в усіх богів, і Валантена, сухаря-француза, котрий ні в що не вірить! Нехай би вже сперечалися між собою скільки влізе, та в нього немає з ними нічого спільного. Минув якийсь час, і коли «прогресивна» суперечка зайшла в глухий кут, лорд встав і пішов шукати вітальню. Він проблукав довгими коридорами хвилин шість, а може, й вісім, поки врешті не почув високий повчальний голос доктора, потім — нудний — священика, а після цього — загальний сміх. От і вони, подумав він і тихо вилаявся, і ці також сперечаються про «науку та релігію»… Та, відчинивши двері у вітальню, він помітив лише одне: там не було ні майора О’Брайєна, ні леді Маргарет також не було.

Лорд мерщій вискочив з вітальні, помчав коридорами. Прагнення захистити доньку від ірландсько-алжирського авантюриста оволоділо ним, як маніяком. По дорозі в задню частину будинку, де розташований кабінет Валантена, він, на свій подив, побачив доньку, котра пробігла повз нього з презирливою гримаскою на блідому обличчі. Нова загадка! Якби вона була щойно з О’Брайєном, то куди він подівся? Якщо ж ні, то де вона була? Весь у полоні ревнивої старечої підозрілости, він навмання пробирався неосвітленими коридорами й урешті-решт натрапив на вихід, котрий був призначений для прислуги. Кривий ятаган місяця розірвав і розметав клапті хмар. Сріблясте світло заливало всі закутки саду. Через галявинку, до входу в кабінет, великими кроками прямував високий чоловік у синьому. Відблиск місяця на розпізнавальних знаках мундира викрив у ньому майора О’Брайєна.

Він увійшов у будинок, залишивши водночас розлюченого та розгубленого лорда Гелловвея. Синьо-сріблястий сад, схожий на театральну сцену, дратував його крихкою чарівністю, нестерпною для грубуватої владности. Сила й грація цього ірландця бісили його, ніби він не батько Маргарет, а суперник офіцера. Місячне сяйво доводило до несамовитости. Лорда ніби з допомогою чарів заманили в сад трубадурів, у казкову країну Ватто, і, щоб потоком слів розвіяти ніжний дурман, він енергійно рушив услід за ворогом. При цьому спіткнувся чи то через дерево, чи то через камінь у траві й нахилився, спочатку з роздратуванням, потім — із зацікавленням. Ще через мить місяць і високі тополі стали свідками вражаючого видовища: підстаркуватий англійський дипломат щосили біг, стрясаючи повітря відчайдушними криками.

На хриплі грики в дверях кабінету з’явилося бліде обличчя лікаря Сімона — відблиск на скельцях окулярів, стривожена брова — і він почув перші членороздільні слова:

— В саду труп… увесь в крові! — вигукнув посол. О’Брайєн цілковито вилетів у нього з голови.

— Треба негайно повідомити Валантена, — сказав лікар, коли Гелловвей плутано розповів йому про все, що наважився роздивитися. — Добре ще, що він тут.

У цей момент, зацікавлений шумом, у кімнату ввійшов і сам знаменитий детектив.

Було потішно спостерігати, як він увесь змінився. Спочатку просто занепокоївся — як господар і джентльмен, що комусь із гостей чи слуг стало погано. Коли ж йому сказали про страшну знахідку, він з усією притаманною йому врівноваженістю миттєво перетворився на енергійного експерта, оскільки така подія, при всій її несподіваності й трагічності, була його професійною справою.

— Лишень подумати, — завважив він, коли всі поспішили на пошуки тіла, — я об’їздив увесь світ, розслідуючи злочини, а тепер хтось господарює у мене в саду. Однак, а де ж тіло?

Вони насилу перейшли галявинку — від річки піднімалася легка імла, — та з допомогою Гелловвея, котрий все ще не прийшов до тями, віднайшли мертве тіло у високій траві. Це був труп дуже високого та широкоплечого чоловіка. Нещасний лежав ниць, і вони побачили могутні плечі, чорний фрак і велику голову, зовсім лису, якщо не враховувати кількох пасем темного волосся, котрі прилипли до черепа, ніби мокрі водорості. З-під обличчя, котре було повернене до землі, повзла червона змійка крови.

— Ну, що ж, — якось дивно промовив Сімон, — в кожному разі це не хтось з нас.

— Лікарю, огляньте його, — доволі різко сказав Валантен, — можливо, він ще живий.

Лікар нахилився над трупом.

— Він ще не цілком холодний, та, боюся, цілком мертвий, — відповів він. — Ану допоможіть мені підняти його.

Вони обережно підняли мертвого на дюйм від землі, і відразу всі сумніви розсіялися найжахливішим чином: голова відпала від тіла. Той, хто перерізав невідомому горло, зумів перерубати й шию.

Це вразило навіть Валантена. «Сильний, як горила», — пробурмотів він. З деяким тремтінням, хоча він вже звик до анатомування трупів, доктор Сімон підняв мертву голову. На шиї та підборідді були помітні порізи, та в загальному обличчя залишилось непошкодженим. Грубе, жовтаве, з впадинами, з орлиним носом та тяжкими повіками — це було обличчя римського імператора або, радше, китайського мандарина. Всі присутні дивилися на це в цілковитому подиві. Ніщо більше не привертало їхньої уваги, хіба що, коли підняли тіло, в темноті забіліла сорочка, а на ній зачервоніла кров. Вбитий, як сказав лікар Сімон, справді не належав до їхньої компанії, та, можливо, мав намір долучитися до неї, оскільки явно був одягнений для такої нагоди.

Валантен став навколішки і з величезною професійною ретельністю дослідив траву й землю довкола тіла. З нього взяв приклад, хоча й не настільки вправно, доктор, а також — вже зовсім повільно — і англійський посол. Їхні пошуки не увінчалися знахідками, якщо не враховувати обламаних або відрізаних гілочок, котрі Валантен підняв і, побіжно оглянувши, викинув геть.

— Так, — похмуро промовив він, — купка гілок і цілком чужа людина з відрубаною головою. Більше нічого.

Нависла нервова тиша, і тут Гелловвей, котрий вже цілком утратив самовладання, пронизливо скрикнув:

— Хто це он там? Біля огорожі?

В імлистій поволоці до них нерішуче наблизився чоловічок з недоладно-великою головою. Могло видатися, що це домовик, та він виявився звичайним священиком, котрого вони залишили у вітальні.

— От дивина, — покірно промовив він, — та ж тут немає ні хвіртки, ні воріт…

Валантен роздратовано насупив чорні брови, як завжди, коли бачив сутану. Та він був справедливий і тому погодився.

— Так, ви маєте рацію, — сказав він. — Перш ніж ми з’ясуємо, що це за вбивство, доведеться визначити, як він тут опинився. А тепер, панове, ось що. Якщо без упереджень сприймати мою посаду й обов’язок, то погодьтеся, що деяких високопоставлених осіб цілком можна й не залучати. Серед нас є дами та іноземний посол. Оскільки нам доводиться констатувати злочин, доведеться й розслідувати його відповідним чином. Та поки що я можу чинити лише на власний розсуд. Я — начальник поліції, особа настільки офіційна, що можу працювати приватно. Сподіваюся, що перш ніж я викличу своїх колег, то звільню від підозри всіх гостей до єдиного. Панове, під ваше чесне слово прошу не залишати будинок до завтрашнього полудня, спальні є для всіх. Сімоне, ви, напевно, знаєте, де знайти мого слугу Івана. Я довіряю йому в усьому. Перекажіть, щоб він залишив на своєму місці когось зі слуг і негайно йшов сюди. Лорде Гелловвей, ніхто краще від вас не зможе сповістити дамам про все, що трапилося, так, аби не почалася паніка. Їм також не можна буде виїжджати. Ми з отцем Бравном залишимось біля тіла.

Коли у Валантена промовляв командирський дух, йому підкорялися, як бойовій трубі. Доктор Сімон пішов до вестибюля й прислав Івана — приватного детектива, котрий прислуговував детективові державному. Гелловвей пройшов до вітальні й зумів сповістити про трагічні події настільки делікатно, що до того часу, коли всі там зібралися, дами встигли й жахнутися, й заспокоїтися. Тим часом вірний слуга Церкви та правовірний безбожник непорушно стояли біля голови й ніг трупа, ніби статуї, котрі уособлюють дві філософії смерти.

З будинку, як гарматне ядро, вилетів Іван, довірений слуга зі шрамом на обличчі та вусами, і через галявинку кинувся до господаря. Його сіра фізіономія аж сяяла від того, що в будинку розігрується кримінальний роман, і було щось відштовхуюче в тому пожвавленні, з яким він запитав, чи можна оглянути тіло.

— Ну, що ж, подивіться, якщо бажаєте, — сказав Валантен, — та покваптеся. Нам треба йти в будинок і дещо з’ясувати.

Іван підняв мертву голову, та ледь не впустив її.

— Господи! — роззявивши рота, видихнув він. — Те це ж… ні, не може бути! Ви знаєте, хто це?

— Ні, — байдуже відповів Валантен. — Досить, нам пора.

Удвох вони занесли тіло до кабінету, поклали його на диван і пішли до вітальні.

Детектив сів за письмовий стіл неквапливо й навіть якось нерішуче, та його погляд був твердий, як у судді. Він щось швидко записав на аркуші паперу, котрий лежав перед ним, а потім коротко запитав:

— Всі вже зібралися?

— Немає містера Брейна, — відповіла, оглядаючись, герцогиня Мон-сен-Мішель.

— Так-так, — різким, хриплим голосом додав лорд Гелловвей, — а ще немає містера Ніла О’Брайєна. А я бачив його в саду, коли труп ще не захолов.

— Іване, — розпорядився Валантен, — підіть і приведіть майора О’Брайєна й містера Брейна. Містер Брейн, напевно, сидить із сигарою в їдальні. А майор зараз прогулюється оранжереєю, хоча я не впевнений.

Його вірний зброєносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував у тому ж по-військовому скупому та рішучому тоні:

— Всі присутні знають, що в саду знайшли труп з відсіченою головою. Докторе Сімон, ви його оглядали. Чи, на вашу думку, вбивця повинен володіти великою силою? А може, вистачить мати дуже гострий ніж?

— Я би сказав, — відповів доктор, вже зовсім блідий, — що цього взагалі не можна зробити ножем.

— У такому випадку чи ви не знаєте, — продовжував Валантен, — яким знаряддям це можна зробити?

— З сучасних, гадаю, жодним, — відповів доктор, страдницьки вигинаючи брови. — Шию взагалі так просто не перерубаєш, а тут ще й зріз дуже гладкий, ніби діяли алебардою або старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.

— Господи, Боже мій! — істерично вигукнула герцогиня. — Та звідки ж тут дворучні мечі?

Валантен все ще не відривався від аркуша, котрий лежав перед ним.

— Скажіть, — запитав він і продовжив квапливо, — а можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристів?

У двері тихо постукали, й у всіх присутніх схолола кров, ніби від стуку в «Макбеті» Шекспіра. І в мертвій тиші доктор Сімон насилу вимовив:

— Шаблею, напевно, можна.

— Дякую вам, — сказав Валантен. — Зайдіть, Іване!

Іван відчинив двері та сповістив про прихід майора Ніла О’Брайєна. Слуга знайшов його, коли той знову бродив садом. Вигляд в офіцера був стурбований та роздратований.

— Що вам потрібно від мене? — вигукнув він.

— Сідайте, будь ласка, — спокійно й люб’язно сказав Валантен. — А що ж це ви без шаблі? Де вона?

— Залишив у бібліотеці на столі, — відповів О’Брайєн, в котрого від розгублености знову почав проявлятися ірландський акцент. — Вона мені набридла і…

— Іване, — сказав Валантен, — будь ласка, підіть і принесіть з бібліотеки шаблю майора. — Потім, коли лакей зник, він продовжив: — Лорд Гелловвей стверджує, що бачив, як ви вийшли з саду в дім, і відразу після цього там знайшли труп. Що ви робили в саду?

Майор гепнувся на крісло.

— А-а, — викрикнув він вже зовсім по-ірландськи, — милувався місяцем! Спілкувався з природою, оце і все.

На якийсь час зависла важка тиша, а потім знову почувся той самий буденний і моторошний стукіт у двері. Повернувся Іван, він приніс порожні сталеві піхви.

— Ото все, що було, — сказав він.

— Покладіть на стіл, — не піднімаючи голови, звелів Валантен.

Запанувала крижана тиша, схожа на ту, котра в залі суду приголомшує засудженого вбивцю. Давно затихли невиразні вигуки герцогині. Люта ненависть лорда Гелловвея торжествувала. І тут сталося несподіване.

— Я вам скажу, — вигукнула леді Маргарет тим дзвінким голосом, що буває в сміливих жінок, котрі наважуються виступати публічно, — я вам скажу, що робив у саду містер О’Брайєн, оскільки він вимушений мовчати. Він пропонував мені стати його дружиною. Я відмовила — сказала, що за моїх сімейних обставин можу йому запропонувати лише повагу. Це його розсердило — напевно, моя повага йому не надто потрібна. Що ж, — додала вона з блідою посмішкою, — не знаю, чи тепер він буде її цінувати, та я й зараз скажу про мою повагу до нього. І поклянусь де завгодно, що цього злочину він не скоїв.

Лорд Гелловвей, схилившись до неї, намагався (як йому видавалося, тихо) напоумити доньку.

— Притримай язик, Меггі! — громоподібно зашепотів він. — Навіщо ти його захищаєш? Ти бодай подумай, де його шабля! Ця проклята…

Він замовк, відчувши дивний пильний погляд блискучих очей, котрий усіх вразив.

— Старий дурень! — тихо сказала вона без натяку на повагу. — Що ви хочете довести? Невже не зрозуміло, що він не вбивав, коли стояв поруч зі мною? А якби він убив, я все одно була б там. Хто ж, якщо не я, міг би це бачити або хоча б знати про це? Невже ви так ненавидите Ніла, що підозрюєте власну доньку…

Леді Гелловвей пронизливо верескнула. Інші сиділи ніби в лихоманці, спостерігаючи жорстоку трагедію закоханих, котра, здавалося, могла трапитися лише в давнину. Горда й бліда шотландська аристократка та її коханий, ірландський авантюрист, ніби зійшли зі старих портретів у середньовічному замку. Принишклу кімнату надовго заполонили примарні тіні отруєних жінок та віроломних коханців.

І тоді серед похмурого мовчання пролунав простодушний голос:

— Скажіть, а що — це дуже довга сигара?

Питання було настільки несподіване, що всі повернулися, аби подивитися, хто ж це запитує.

— Я маю на увазі, — пояснив маленький отець Бравн зі свого кутка, — я маю на увазі сигару, котру докурює містер Брейн. Виглядає, що вона не менша від ціпка.

Валантен підняв голову, і не зважаючи на недоречність репліки, на його обличчі була написана згода, щоправда, змішана зі знервуванням.

— А й справді, — різко відмітив він. — Іване, пошукайте ще раз містера Брейна й відразу ж приведіть його сюди.

Коли двері за слугою зачинилися, Валантен звернувся до дівчини з серйозністю, котра була викликана новим ходом справи:

— Леді Маргарет, ми всі вдячні вам і захоплюємося тим, що ви переступили псевдогордість і пояснили поведінку майора. Однак дещо залишилось нез’ясованим. Наскільки я розумію, лорд Гелловвей зустрів вас, коли ви йшли з кабінету до вітальні, потім вийшов у сад і побачив майора, але це сталося через декілька хвилин, чи не так?

— Ви, напевно, пам’ятаєте, — дещо іронічно відповіла Маргарет, — що я щойно відмовила йому, і тому ми не могли йти, тримаючись за руки. Все-таки він — джентльмен, він залишився в саду й тому потрапив під підозру.

— Але в ці декілька секунд, — вагомо заперечив Валантен, — він цілком міг би.

Знову почувся стукіт, і в дверях з’явилося понівечене шрамом обличчя.

— Пробачте, добродію, — сказав він, — та містер Брейн зник з будинку.

— Зник! — вигукнув Валантен і вперше за увесь цей час піднявся з-за столу.

— Втік. Щезнув. Випарувався, — продовжував Іван, кумедно вимовляючи французькі слова. — Його капелюх і пальто теж зникли. Та я вам скажу ще дещо цікаве. Я вискочив з будинку, щоб подивитися, чи він, бува, не залишив якихось слідів. І я знайшов — та ще й які!

— Що ж ви знайшли? — запитав Валантен.

— Зараз покажу, — сказав Іван. Наступної миті він знову з’явився з кавалерійською шаблею, її клинок був закривавлений. Присутні дивилися не неї так, ніби це блискавка несподівано влетіла до кімнати. А бувалий Іван незворушно продовжував:

— Ось що лежало в кущах, ярдів п’ятдесят звідси, як їхати в напрямі Парижа. Видно, наш поважний містер Брейн кинув там цю штуку, коли втікав.

Знову зависла тиша, але вже інша. Валантен узяв шаблю, оглянув її, потім якийсь час напружено думав і врешті шанобливо звернувся до О’Брайєна:

— Майоре, ми впевнені, що ви в будь-який час надасте свою шаблю поліції, якщо це знадобиться для експертизи. А наразі, — додав він, енергійно вкладаючи клинок у піхви, — дозвольте повернути вам вашу зброю.

Всі, хто зрозумів військовий символізм цієї сцени, ледь стрималися, щоб не зааплодувати.

Ця сцена все змінила в житті Ніла О’Брайєна. Коли він знову прогулювався ранковим садом, котрий все ще зберігав свою таємницю, в його серці вже не залишилося колишнього смутку. Тепер у нього були причини, щоб почуватися щасливим. Лорд Гелловвей, оскільки був джентльменом, вибачився перед ним. Леді Маргарет була не просто світською дамою — вона була жінкою, і під час ранкової прогулянки серед старих клумб, напевно, знайшла слова, котрі були більш втішні, ніж вибачення. Всі гості повеселіли та полагіднішали. Хоча кривава таємниця залишалася нерозгаданою, та підозра нікого не обтяжувала, оскільки її переклали на таємничого мільйонера, котрий втік у Париж. Диявола вигнали з будинку, точніше, він сам себе вигнав.

І все-таки таємниця залишалася; тому, коли О’Брайєн присів на лавку біля доктора Сімона, цей учений хотів було заговорити про неї. Та молодий чоловік не був схильний до такої розмови, оскільки його полонили приємніші думки.

— Мене це мало цікавить, — відверто зізнався він, — тим паче, що справа більш-менш з’ясована. Напевно, Брейн чомусь ненавидів цього чоловіка, заманив його до саду і вбив моєю шаблею. Потім утік до міста, а шаблю викинув по дорозі. До речі, Іван сказав мені, що в кишені вбитого знайшли американський долар. Отож він був співвітчизником Брейна. Все сходиться. По-моєму, для слідства вже немає жодних труднощів.

— Є п’ять труднощів, і доволі серйозних, — спокійно заперечив доктор, — вони утворюють цілий лабіринт. Зрозумійте мене правильно, я зовсім не сумніваюся в тому, що вбивство здійснив Брейн; на мою думку, це підтверджує його втеча. Та ось питання: як він його здійснив?! По-перше, навіщо вбивці брати велику шаблю, якщо можна вбити людину кишеньковим ножем, котрий легко сховати в кишені? По-друге, чому не було чути ніякого шуму чи криків? От хіба ви змовчите, якщо на вас накинуться з оголеною шаблею? По-третє, вхідні двері ввесь вечір були під наглядом слуги, в сад Валантена навіть миша не прошмигне. Тоді як проник сюди вбитий? По-четверте, яким чином Брейн залишив сад?

— А по-п’яте? — запитав молодий чоловік, очима слідкуючи, як доріжкою до них повільно наближався англійський священик.

— Це, звичайно, не так вже й важливо, однак доволі дивно. Коли я оглядав шию, то побачив, наскільки вона посічена, і подумав, що вбивця наніс кілька ударів. Та коли я докладно її дослідив, то помітив, що і зріз посічений ударами, що їх завдали, напевно, вже після того, як голову відрубали. Невже Брейн так люто ненавидів свого ворога, що при місячному світлі сік шаблею труп?

— Який жах! — здригнувся О’Брайєн.

Отець Бравн підійшов під час розмови й, зачекавши її завершення, з притаманною йому сором’язливістю, сказав:

— Вибачте, що перебиваю. Мене прислали повідомити вам новину.

— Новину? — нервово повторив Сімон, втупившись у нього поглядом крізь пенсне.

— Так, — ніби вибачаючись, сказав Бравн, — розумієте, виявили ще одне вбивство.

Обидва співрозмовники схопилися настільки різко, що лавка захиталася.

— І що особливо дивно, — продовжував священик, дивлячись похмурими очима на рододендрони,[2] — знову відрубана голова. В річці, неподалік від будинку, по дорозі в Париж, знайшли другу голову, котра ще кровоточила. Так що припускають…

— Праведний Боже! — вигукнув О’Брайен. — То що ж, Брейн — маніяк?

— В Америці існує кривава помста, — байдуже завважив священик, а потім додав: — Вас просять відразу ж іти до бібліотеки, щоб оглянути сьогоднішню знахідку.

Майор О’Брайен, котрий прямував за іншими до бібліотеки, де вже починалось дізнання, відчув напад нудоти. Він, солдат, гидився цієї таємничої різні. Де кінець цього ланцюга усікновень, котрий ні на що не подібний? Відрубали одну голову, тепер ось ще одну. «Ось тут вже не скажеш, — гірко подумав він, — одна голова добре, а дві — краще».

В кабінеті Валантена, через котрий треба було пройти, на нього чекало нове потрясіння: на столі він побачив ще одну закривавлену голову, цим разом — самого господаря. Це була кольорова ілюстрація в журналі націоналістів «Гільотина», де кожного тижня друкували малюнок, на котрому було зображено когось з політичних опонентів з виряченими очами та спотвореним обличчям, ніби після страти; а Валантен був показним діячем антиклерикального напрямку. Та ірландець О’Брайєн навіть у падінні був здатен зберігати чистоту, і все його єство обурилось проти такого інтелектуального свинства, котре можна зустріти лише у Франції. Весь Париж видавався йому однаковим — від чудернацьких кам’яних статуй на середньовічних храмах до грубих карикатур у газетах. Йому згадалися страшні насмішки часів Великої революції. Це місто було скупченням жорстокої сили — від кровожерної ілюстрації у Валантена на столі до собору Нотр-Дам, з вершини котрого з-над готичних чудовиськ шкіриться сам сатана.

Бібліотека була подовгаста, низька та темна; лише з-під опущених штор зовні пробивалося ранкове світло. Валантен та його слуга Іван чекали на всіх, стоячи біля верхнього кінця довгого та трохи похиленого столу, на якому лежали страшні рештки, котрі в напівтемряві видавалися зловісними. Велике чорне тіло й жовте обличчя чоловіка, знайденого в саду, були такими ж, як і вчора. Друга голова, котру ранком виловили в річковому очереті, лежала поруч, з неї ще стікала вода. Люди Валантена все ще шукали тіло, котре, напевно, плавало десь неподалік. Отець Бравн, котрий видавався не настільки чутливим, як О’Брайєн, підійшов до другої голови й уважно обдивився її, примружуючись, як завжди. Грива мокрого білого волосся завдяки рожевому рівномірному ранковому світлу ставала схожою на срібний ореол; обличчя, потворне, багряне й ніби злочинне, було понівечене у воді ударами до дерев або каміння.

— Доброго ранку, майоре О’Брайєн! — сказав Валантен зі спокійною привітністю. — Припускаю, що ви вже чули про останній подвиг цього вбивці?

Отець Бравн, котрий все ще стояв над сивою головою, не піднімаючи очей, сказав:

— Цю голову, безперечно, також відрубав Брейн.

— З погляду здорового глузду — так, — відповів Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. — Вбивство скоєне так само, як попереднє. Голову знайшли неподалік від першого тіла. І її відрубали тією ж зброєю, котру, як ми знаємо, він забрав із собою.

— Так, так, я знаю, — покірно відізвався священик. — Але, розумієте, я сумніваюся в тому, що Брейн міг відрубати цю голову.

— Чому ні? — запитав доктор Сімон, уважно дивлячись на священика.

— Гаразд, докторе, — отець Бравн, моргаючи, підвів очі, — як ви думаєте, може людина сама собі відрубати голову? Я не знаю.

О’Брайєну здалося, що божевільний світ з гуркотом руйнується, а доктор схопився й відкинув з мертвого лиця вологе сиве волосся.

— О, це, безсумнівно, Брейн, — спокійно сказав священик, — у нього був точнісінько такий самий знак на лівому вусі.

Детектив прискіпливо дивився на священика блискучими очима, відкрив міцно стиснені губи і їдко запитав:

— Ви, напевно, про нього багато знаєте, отче Бравне?

— Так, — просто відповів невисокий священик. — Якось ми з ним зустрічалися кілька тижнів поспіль. Він задумувався над тим, чи не приєднатися до нашої Церкви.

В очах Валантена спалахнув фанатичний блиск. Він стиснув кулаки й підійшов до священика.

— Можливо, він ще задумав залишити вашій Церкві всі свої гроші? — вигукнув із ненавистю.

— Можливо, й задумав, — флегматично відповів отець Бравн. — Цілком можливо.

— В такому разі, — Валантен погрозливо посміхнувся, — ви, напевно, багато знаєте про нього. І про його життя, і про його…

Майор О’Брайєн поклав руку на плече Валантена.

— Залиште ці наклепницькі дурниці, — сказав він, — в іншому разі шаблі знову підуть в рух.

Та Валантен під спокійним і покірним поглядом священика взяв себе в руки.

— Гаразд, — коротко сказав він, — почекаємо з приватними думками. Панове, ви все ще зв’язані обіцянкою залишатися на місці. Пам’ятайте про це й нагадайте іншим. Якщо матимете якісь питання, Іван зможе відповісти на них. Я змушений зайнятися справами й написати протокол. Ми більше не можемо замовчувати всього, що трапилося. Якщо буде щось нове, можете мене знайти в кабінеті.

— Іване, чи є щось нове? — запитав доктор Сімон, коли шеф поліції залишив кімнату.

— Лише одне, сер, — Іван зморщив своє сіре старече обличчя, — та це важливо. Оцей старий гевал, котрого ви знайшли в саду, — і він без найменшої поваги тицьнув пальцем у бік великого тіла з жовтою головою, — одним словом, ми знаємо, хто це.

— Та невже! — вигукнув здивований доктор. — І хто ж це?

— Його ім’я — Арнольд Беккер, — відповів заступник детектива, — хоча в нього було багато різних псевдонімів. Цей пройдисвіт — справжній мандрівник, і він бував в Америці, напевно, Брейн там з ним щось не поділив. Ми ним мало займалися, він переважно працював у Німеччині. Ми, звичайно ж, мали зв’язок з німецькою поліцією. Але, що досить дивно, був брат-близнюк на ім’я Луїс Беккер, а з ним у нас було надзвичайно багато клопотів. І ось учора ми якраз відправили його на гільйотину. І от химера, джентльмени, коли я побачив на галявині цього чоловіка, це було найбільше потрясіння в моєму житті. Якби я на власні очі не бачив, як стратили цього Беккера, я б заприсягнувся, що це він лежить на траві. Потім я, звичайно ж, згадав про його брата в Німеччині, і все зрозумів…

Іван замовк, тому що його вже ніхто не слухав. Майор і доктор дивилися на отця Бравна, котрий раптом дивакувато піднявся на ноги і стиснув скроні, так ніби йому докучав раптовий і сильний біль.

— Стійте, стійте, стійте! — закричав він. — Замовкніть на хвилинку, бо я вже майже бачу. Боже, додай мені сили! Якщо мій мозок ще трохи попрацює, я все зрозумію. Сили небесні, допоможіть мені! Я ж завжди непогано мізкую. Бувало, я міг переказати будь-яку сторінку з Томи Аквінського. Або моя голова розколеться, або я зрозумію. Я вже майже зрозумів, майже!

Він закрив руками обличчя й стояв, немовби в роздумах або молитві, поки інші чекали на останнє диво цих бурхливих дванадцяти годин.

Коли отець Бравн забрав руки від обличчя, воно було ясним і серйозним, немов у дитини. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Давайте швидко розставимо всі крапки над «і». І ось що ми зробимо, аби ви швидше переконалися в тому, що було насправді, — він звернувся до доктора Сімона:

— Докторе Сімон, ви добре мислите, сьогодні вранці я чув, як ви перераховували п’ять складних питань стосовно цієї події. Отож запитуйте, і я зможу вам відповісти.

У доктора Сімона від сумніву й здивування сповзло з носа пенсне, та він все ж відізвався:

— Гаразд, по-перше, ви знаєте, чому для вбивства треба було скористатися громіздкою шаблею, коли можна було обійтися й шилом?

— Людину не можна обезголовити з допомогою шила, — спокійно відповів отець Бравн, — а для цього вбивства обезголовлення було просто необхідне.

— Чому? — зацікавлено запитав О’Брайєн.

— Будь ласка, наступне запитання, — сказав отець Бравн.

— Чому жертва не почала кричати абощо? — запитав доктор, — переважно садами не розгулюють з оголеними шаблями.

— Зламані гілки, — понуро відповів священик і повернувся до вікна, котре виходило на місце злочину. — Чому вони лежали на галявині, де поблизу немає жодного дерева? Вони не відламані — вони відрубані. Вбивця розважав супротивника якимись трюками з шаблею, може, показував, як можна в повітрі розрубати гілку або ще щось. Потім, коли його супротивник нагнувся подивитися, тихо відрубав голову.

— Ну, що ж, — повільно відповів доктор, — це виглядає правдоподібно. Та мої наступні два запитання можуть спантеличити навіть вас.

Священик критично дивився у вікно й чекав.

— Ви знаєте, що увесь сад щільно відгороджений від світу, ніби герметична камера, — продовжував доктор. — І як тоді хтось чужий міг проникнути в сад?

Не обертаючись, низький священик відповів:

— А в саду не було нікого чужого.

Запанувала тиша, котру раптом порушив майже дитячий сміх. Безглузде завваження отця Бравна викликало в Івана насмішки.

— Та що ви таке кажете! Може, ми й того товстуна вчора не притягнули до будинку? А може, він узагалі не заходив у сад?

— Чи він заходив у сад? — замислено повторив отець Бравн. — Ні, повністю — ні.

— Людина або заходить в сад, або — ні! — закричав доктор Сімон.

— Не обов’язково, — з ледь помітною посмішкою відповів священик. — Будь ласка, наступне запитання, докторе.

— Мені здається, ви не зовсім здоровий, — гостро завважив доктор, — та якщо хочете, я поставлю наступне запитання. Як Брейн зумів вийти з саду?

— А він не виходив із саду, — відповів священик, все ще дивлячись у вікно.

— Як це він не вийшов з саду?! — вибухнув доктор Сімон.

— Не повністю, — відізвався священик.

Сімон затряс кулаками — таке безумство не вкладалося в його французьку логіку.

— Людина або виходить з саду, або ні! — закричав він.

— Не завжди, — сказав отець Бравн.

Доктор Сімон нетерпляче підвівся.

— Я не маю часу на пусті балачки! — розгнівано крикнув він. — Якщо ви не розумієте, що людина може бути або з одного боку огорожі, або з іншого, то я не буду вас більше турбувати.

— Докторе, — дуже м’яко сказав священик, — ми з вами завжди добре розумілися. Зачекайте бодай заради старої дружби й поставте п’яте запитання.

Нетерплячий доктор сів на крісло біля дверей і коротко сказав:

— Голова й тіло порізані якось дивно. Можливо, навіть після смерти.

— Так, — відповів священик, котрий так і не зрушив з місця. — Так воно й було. Вас хотіли обдурити, і доволі майстерно. Ви ж навіть не засумнівалися в тому, що бачите тіло й голову однієї людини.

Та частина мозку, де з’являються чудовиська, раптом ожила в голові О’Брайєна. Він відчув хаотичну присутність усіх найдивніших створінь і неправдоподібних химер. Йому видавалося, що він чує голос того, хто старший від всіх пращурів: «Стережися саду чудовиськ, де росте дерево з подвійним плодом. Стережися диявольського саду, де помер чоловік з двома головами». І знову ганебні символічні форми проходили крізь дзеркало його ірландської душі, та сфранцужений розум був дуже пильний, і він слідкував за старим священиком не менш уважно й недовірливо, ніж решта присутніх.

Отець Бравн врешті повернувся до всіх і став навпроти вікна так, що його обличчя залишалося в тіні. Та навіть у цій тіні вони могли побачити, що воно бліде, як у мерця. Однак він висловлювався доволі розсудливо, так ніби на землі й не було цих кельтських душ.

— Джентльмени, — сказав він. — В саду знайшли тіло не якогось невідомого Беккера. І взагалі там не було нікого чужого. Всупереч раціоналізму доктора Сімона я повинен ствердити, що Беккер був у саду лише частково. Подивіться сюди! — і він вказав на таємниче тіло. — Цього чоловіка ви ніколи не бачили.

Він швидко відсунув лисувату голову з залишками жовтого волосся, а на її місце поклав сиву голову. Поза всякими сумнівами, у всій повноті й завершеності вони побачили Джуліуса К. Брейна.

Тимчасом отець Бравн спокійно продовжував:

— Вбивця обезголовив свого ворога й кинув шаблю далеко за стіну. Він був достатньо розумний і не обмежився цим. Голову він також перекинув через стіну. Залишалось лише прикласти до тіла іншу голову, і всі вирішили (а вбивця наполегливо переконував вас у цьому на приватному дізнанні), що перед вами труп іншого чоловіка.

— Прикласти іншу голову! — витріщився О’Брайєн. — Яку іншу голову? Вони що, ростуть на кущах, чи що?

— Ні, — хрипло відповів отець Бравн, дивлячись на своє взуття. — Є лише одне місце, де вони ростуть. Вони ростуть в кошику під гільйотиною, біля котрої менш ніж годину до вбивства стояв шеф поліції Арістид Валантен. О, мої друзі, послухайте мене ще хвилину, перш ніж розірвати на шматки. Валантен — чесна людина, хоча божевілля — це спірна основа для чесності. Хіба ви ніколи не бачили божевілля в цих холодних сірих очах? Він зробив би все що завгодно, аби знищити те, що вважає християнськими забобонами. Він боровся за це, прагнув цього й ось тепер убив заради цього. До цих пір скажені мільйони Брейна розпорошувалися між багатьма дрібними сектами і порядок речей не порушувався. Та Валантен десь почув, що Брейн, як і інші легковірні скептики, схиляється до нашої Церкви, а це вже зовсім інша річ. Брейн міг допомагати збіднілій, але войовничій Церкві у Франції; він міг підтримувати навіть шість таких журналів, як «Гільйотина». Все висіло на волоску, і ризик подіяв на фаната, як полум’я. Він вирішив знищити мільйонера, і зробив це саме так, як міг здійснити свій єдиний злочин найвідоміший детектив. Він вилучив відрубану голову Беккера нібито для якихось кримінологічних досліджень і відвіз її додому. Потім відбулася остання суперечка з Брейном, котру лорд Гелловвей не дослухав до кінця. Після поразки в суперечці Валантен повів Брейна в свій таємничий сад, почав мову про фехтування, показав якийсь прийом з гілками і…

Переляканий Іван аж підскочив.

— Та ви божевільний! — верещав він. — Я вже йду до шефа, та я вас.

— Я й сам збирався піти до нього, — важко промовив отець Бравн. — Я мушу просити його, аби він зізнався в усьому.

Пропустивши пригніченого отця Бравна вперед, ніби супроводжуючи заручника або жертву, вони поспішили до кабінету Валантена.

Великий детектив сидів за столом, напевно, надто зайнятий своїми справами, і не помітив появи гостей. Вони чекали якусь мить, та щось в елегантній фігурі, котра була повернена до них спиною, змусило доктора кинутися вперед. Вистачило одного погляду й дотику, щоб помітити біля ліктя Валантена коробочку з таблетками й переконатися в тому, що він мертвий. На погаслому обличчі самовбивці була гординя Катона.