Хрест із сапфірами

Гріхи князя Сарадіна

Коли Фламбо виїжджав на відпочинок зі свого офісу в Вестмінстері, то брав малий вітрильний човен — настільки малий, що на ньому було краще йти на веслах, аніж під вітрилами. Щобільше, він любив подорожувати малими річками у графствах Східної Англії. А ці річки настільки малі, що його човен видавався казковим, немов пливучи поміж луками й полями. У цій посудині могли зручно поміститися лише дві особи. Там була кімната лише для необхідних речей, і Фламбо вантажив туди те, що згідно зі своєю філософією вважав за необхідне. Ці речі обмежувалися чотирма сутностями: консервований лосось — на той випадок, якщо захочеться поїсти; заряджені револьвери — на той випадок, якщо заманеться битися; плящина бренді — очевидно, на той випадок, якщо він раптом зомліє; і священик — на випадок, якщо він помре. З цим легким багажем він поволі посувався вниз малими норфолкськими річками, прямуючи до побережжя та насолоджуючись краєвидами садів і лугів, будинків і сіл, котрі відбивалися у воді, наче в дзеркалі, засиджувався за риболовлею в тихих мальовничих закутках і, якщо так можна висловитися, майже обіймався з берегом.

Як істинний філософ, на час свого відпочинку Фламбо не ставив перед собою жодної мети. Але як у істинного філософа у нього був слушний привід. Він мав щось на кшталт наміру, котрий трактував настільки серйозно, щоб у разі успіху відсвяткувати вдалий відпочинок, але й достаньо легко, щоб невдача його не зіпсувала. Коли він був королем злодіїв і найвідомішою особою в Парижі, часто отримував неочікувані повідомлення з виразами схваленя, звинувачення або навіть любови. Одне з них він не забув і до сьогодні. Це була звичайна візитівка в конверті з англійським штемпелем. На зворотньому боці зеленим чорнилом було написано по-французьки: «Якщо коли-небудь ви залишите свої справи й почнете респектабельне життя, відвідайте мене. Я б хотів зустрітися з Вами, тому що знайомий з усіма іншими великими людьми нашого часу. Випадок, коли ви змусили одного детектива арештувати іншого, належить до найблискучіших сцен в історії Франції». На лицевому боці візитівки було вигравіювано: «Князь Сарадін, Очеретяна Садиба, Очеретяний Острів, Норфолк».

Фламбо не надто переймався запрошенням князя, щоправда, з’ясував, що князь був однією з найбільш блискучих і знаних осіб у південній Італії. Казали, що в юності він утік із заміжньою дамою зі знатного роду, та в його оточенні ця авантюра не була чимось приголомшливим, а запам’яталася завдяки одній трагічній обставині: подейкували, що ображений чоловік наклав на себе руки, кинувшись у прірву в Сицилії. Потім князь жив якийсь час у Відні, та останні роки провів у безконечних і неспокійних мандрах. Та коли Фламбо, як і князь, залишив европейську публіку й подався до Англії, то подумав, що якось варто було б відвідати цього визначного вигнанця, котрий оселився у Норфолку. Він не мав поняття, як знайде це місце — настільки воно було мале й забуте. Та сталося так, що він зробив це набагато швидше, аніж сподівався.

Якось увечері вони пришвартувалися до насипу, прихованого у високих травах між низьких дерев. Після важкого веслування сон швидко зморив їх, та, як не дивно, прокинулися на світанку. А точніше, ще до сходу сонця, коли великий лимонний місяць тільки сідав у високі трави над їхніми головами, а небо було яскраво-фіолетово-синього кольору, нічне, але яскраве. Обидвоє мимовільно згадали дитинство, чарівний і пригодницький час, коли високі бур’яни виглядають, як велетенські, і замикаються над вами, ніби густий ліс. Коли вони стояли під цим величезним місяцем, маргаритки їм справді видавалися величезними, а кульбаби — просто гігантськими. Так чи інакше це пригадало їм малюнок на шпалерах у дитячій кімнаті. Внизу річка підмивала коріння кущів і квітів, і вони з острахом вдивлялися в стебла трави.

— Нічого собі! — сказав Фламбо. — Це подібне на якесь зачароване царство!

Отець Бравн сів у човні й перехрестився. Його рухи були настільки різкими, що Фламбо уважно подивився на нього й запитав, у чому справа.

— Люди, котрі писали середньовічні балади, — відповів священик, — знали про чари набагато більше, аніж ви. В зачарованих країнах трапляються не лише хороші речі.

— Е-е, дурниці! — вигукнув Фламбо. — Під таким невинним місяцем може трапитися лише хороше. Я пропоную відразу ж вирушати й подивитися, що з нами трапиться. Ми можемо померти й зігнити, перш ніж іще коли-небудь побачимо такий місяць і відчуємо такий настрій.

— Гаразд, — відізвався отець Бравн. — Я ніколи не стверджував, що вхід у зачароване царство завжди неправильний. Я лише казав, що він завжди небезпечний.

Вони поволі рушили річкою, котра поволі світлішала; яскраво-фіолетовий колір неба і тьмяне золото місяця ставали все лагіднішими, поки зовсім не зблідли у велетенському космосі кольорів, котрі випереджують світанок. Коли перші слабкі червоні, золоті й сірі смуги прорізали горизонт від краю до краю, їх раптом заслонили темні обриси якогось містечка чи села, котрі з’явилися попереду. Вже світало, і всі предмети було добре видно. Коли вони підпливли ближче, то побачили дахи й мости прибережного поселення, котрі ніби висіли над водою. Будинки з довгими, низькими й похиленими дахами були схожі на велике стадо сіро-рудих корів, котрі прийшли до річки напитися. Світанок набирав сили й перетворився в денне світло, та на причалах і мостах мовчазного поселення вони не побачили жодної живої істоти. Врешті-решт помітили спокійного чоловіка в простому одязі, з обличчям настільки круглим, як і місяць, котрий щойно сховався, і промінчиками рудої бороди довкола його нижнього півкола. Чоловік стояв біля якогось стовпа й дивився на повільну течію води. Підкоряючись імпульсу, котрий не піддається аналізові, Фламбо випростався у весь ріст в розгойданому човні й голосно запитав чоловіка, чи він, бува, не знає, де шукати Очеретяний острів або Очеретяну Садибу. Чоловік широко посміхнувся й просто показав рукою, що треба плисти річкою вгору, до наступного вигину. Фламбо поплив далі, не промовивши ані слова.

Човен обігнув кілька трав'яних вигинів і минув кілька тихих очеретяних закутків. Так, перш ніж пошуки могли видатися монотонними, вони пройшли повз якийсь дивний вигин ріки й опинилися в тихій затоці або озері, що його вигляд інстинктивно затримав їх. У центрі цієї місцини, котра з обох боків була оточена очеретом, лежав низький і довгий острівець, а на ньому стояв довгий низький будинок, або бунгало, побудований з бамбука чи якогось іншого виду тропічних тростин. Вертикальні стеблини бамбука в стіні були світло-жовті, а діягональні стеблини — темно-червоні або коричневі, інакше цей будинок виглядав би геть монотонним. Вранішній вітерець шелестів в очеретах довкола острова й посвистував у дивних ребрах будинку, ніби велетенська сопілка.

— А, на маєш! — вигукнув Фламбо, — нічого собі місцинка! Це і є Очеретяний острів. А це — Очеретяна садиба. Я вірю, що той чоловік з бородою був чарівником.

— Можливо, — неупереджено завважив отець Бравн.

— Та тільки злим чарівником.

Поки він говорив, нетерплячий Фламбо вивів човен на берег поміж очерету, і вони ступили на довгий і таємничий острівець неподалік від дивного тихого будинку.

Будинок повернутий до річки і єдиної пристані глухою стіною, головний вхід з іншого боку спрямований у довгий сад. Тому гості попрямували до входу стежкою, що оточувала будинок з трьох боків, близько до низького карниза. У трьох різних вікнах на трьох різних стінах вони побачили ту саму довгу, добре освітлену кімнату, обшиту світлим деревом, з великою кількістю дзеркал, оформлену ніби для елегантного ланчу. Коли вони врешті дійшли до вхідних дверей, то побачили, що з обох боків стоять дві бірюзово-сині вази для квітів. Двері відчинив похмурий дворецький — високий, похилений, сивий і якийсь млявий. Промимрив, що князя Сарадіна зараз немає вдома, та він от-от має приїхати, і що будинок готовий до його приїзду й приїзду його гостей. Коли ж він побачив візитівку, списану зеленим чорнилом, його пергаментне похмуре обличчя оживилося й він надзвичайно ввічливо запропонував незнайомцям залишитися.

— Їх високість ось-ось з’являться, — сказав він. — І вони будуть дуже засмучені, коли дізнаються, що розминулися з джентльменами, котрих запросили. Ми завжди маємо легкий холодний сніданок для нього і його гостей, і я впевнений, їх високість забажали б, щоб ви прийняли цю пропозицію.

Фламбо керувало зацікавлення цією мінорною пригодою, і він із вдячністю прийняв запрошення. Вони попрямували за цим чоловіком, котрий церемонно провів їх до довгої світлої кімнати. У ній не було нічого особливого, про що варто було б згадати, окрім доволі незвичайного чергування багатьох довгих і вузьких вікон з довгими дзеркалами між ними, що надавало кімнаті легкости. Це створювало ілюзію трапези під відкритим небом. У кутках висіли одна чи дві тьмяні картини, одна велика сіра фотографія, на котрій був зображений дуже молодий чоловік у військовій формі, і ескіз, виконаний червоною фарбою, на котрому були зображені два довговолосі хлопчики. Коли Фламбо запитав, чи цей військовий, бува, не князь, дворецький коротко заперечив. Він пояснив, що це молодший брат князя, капітан Стефан Сарадін. І раптово замовк, утративши будь-яке зацікавлення розмовою.

Після ланчу, на закінчення котрого подали вишукану каву та лікер, гості ознайомилися із садом, бібліотекою та домогосподинею — гарною темноволосою жінкою, величною і схожою на платонічну Мадонну. Здавалося, що вона й дворецький — це все, що залишилося від оригінального зарубіжного штату обслуги. Цю даму звали міссіс Антонія, та вона розмовляла з легким італійським акцентом, і Фламбо не сумнівався, що Антонія — це норфолкська версія більш латинського імени. Містерові Полю, дворецькому, також було притаманне дещо трохи чужоземне, та вимова і вишкіл у нього були суто англійські, так як це буває у довголітніх слуг благородних космополітів.

Місце було привабливе й унікальне, та його сповнювала якась дивна й світла печаль. Тут години тягнулися, наче дні. Довгі кімнати були залиті денним світлом, та це було якесь мертве світло. І, перемагаючи всі інші випадкові звуки, тобто розмови, дзенькіт посуду, кроки слуг, меланхолійно шуміла ріка.

— Це був недобрий поворот, і припливли ми в недобре місце, — сказав отець Бравн, дивлячись з вікна на сіро-зелену осоку й сріблясту воду. — Байдуже, інколи добра особа в поганому місці може зробити чимало добра.

Отець Бравн, хоча переважно й мовчав, та був на диво співчутливим малим чоловічком і впродовж цих кількох нескінченних годин несвідомо глибоко проник у таємниці Очеретяної Садиби. Він умів дружньо мовчати, а це ніби запрошувало до розмови, і, не промовляючи й слова, він дізнавався майже все, що хотіли розповісти його нові знайомі. Щоправда, дворецький був не надто товариський. Його поведінка видавала похмуру та майже тваринну вірність господареві, котрого, згідно з його словами, дуже негарно потрактували. Основним кривдником був брат його високости, ім’я котрого дворецький вимовляв, глузливо зморщуючи носа. Капітан Стефан, очевидно, був ледар і розтринькав сотні й тисячі свого доброзичливого брата; це через нього князь залишив модне життя й тихо жив у цій глушині. Це все, що Поль міг сказати. І він замовк.

Італійка-домогосподарка, більш схильна до спілкування, як здалося Бравну, була незадоволена. Коли говорила про свого господаря, то в її голосі відчувалися нотки в’їдливости, хоча зовні це виглядало як страх. Фламбо і його друг стояли в дзеркальній кімнаті, вивчаючи ескіз, на котрому були зображені двоє хлопчиків, коли домогосподарка швидко ввійшла, ніби поспішаючи в домашніх справах. Особливістю цієї блискучої зашкленої кімнати було те, що кожен, хто заходив до неї, відображався в чотирьох чи п’яти дзеркалах одночасно, і отець Бравн, не обертаючись, замовк на півслові. Та Фламбо, котрий нагнувся до ескіза, продовжував говорити доволі голосно:

— Це, напевно, брати Сарадіни. Обоє виглядають так невинно. Важко сказати, котрий з них добрий, а котрий поганий.

Тут він зрозумів, що в кімнаті є ще хтось, відразу ж змінив тему розмови й без поспіху попрямував у сад. Отець Бравн залишився в кімнаті й не зводив очей з ескіза, а міссіс Антонія не зводила очей з отця Бравна.

У неї були великі карі очі, в яких відчувався якийсь трагізм; її оливкове обличчя спохмурніло й допитливо напружилося — так буває тоді, коли зустрінеш якогось сумнівного незнайомця й задумуєшся, хто він і чого хоче. Чи то одяг приземкуватого священика і його переконання зворушили деякі південні спогади про сповідь, чи їй видалося, що він знає більше, ніж показує, та вона потиху сказала отцеві, ніби своєму спільникові:

— Стосовно дечого ваш приятель має рацію. Він сказав, що важко зрозуміти, хто з братів добрий, а хто — ні. Так, це складно, це надзвичайно складно — вибрати серед них принаймні одного доброго.

— Я вас не розумію, — сказав отець Бравн і рушив до виходу.

Вона підійшла до священика, насупивши брови, і якось дикувато пригнулася, ніби бик, котрий опустив роги.

— Жодного з них не можна назвати добрим. — прошипіла вона. — Це погано, що капітан забрав усі ці гроші, та, на мою думку, те, що князь віддав їх, не набагато краще. Не лише в капітана гріх на душі.

Свяшеник відвернувся, його обличчя ніби проясніло, а губи прошепотіли лише одне слово «шантаж». У цей момент жінка оглянулася, її обличчя раптово зблідло, і вона ледь не зомліла. Двері безшумно відчинилися, і, ніби привид, з’явився блідий Поль. Ніби в якомусь фокусі у дзеркалах відобразилося п’ять блідолицих дворецьких.

— Його високість щойно прибули, — промовив він.

У цю ж мить повз перше вікно, ніби по освітленій сцені, пройшов чоловік. Мить пізніше він пройшов повз друге вікно, і численні дзеркала відобразили його орлиний профіль і чеканистий крок. Він був випрямлений та енергійний, але волосся було геть сиве, а колір обличчя нагадував колір слонової кости. Він мав короткий римський ніс із горбиком, худі і довгі щоки й підборіддя, та все це приховували вуса і величавість. Вуса були набагато темніші у порівнянні з бородою, і це робило його трохи театральним. Одягнений був також доволі молодецьки: білий циліндр, орхідея в петельці, жовтий жилет і жовті рукавиці, котрими він, до речі, розмахував, коли йшов. Коли дійшов до вхідних дверей, вони почули, що штивний Поль відчинив їх, а новоприбулий весело сповістив:

— Ну от, бачиш, я приїхав.

Містер Поль напружено поклонився й щось невиразно відповів, упродовж наступних кількох хвилин їхньої розмови ніхто не чув. А потім дворецький сказав:

— Все у вашому розпорядженні.

І князь Сарадін, розмахуючи рукавицями, весело увійшов до кімнати, щоб з усіма привітатися. І вони побачили ще одну дивовижну сцену — п’ять князів увійшли до кімнати через п’ять дверей.

Князь кинув свій білий циліндр і жовті перчатки на стіл і привітно простягнув руку.

— Я надзвичайно радий бачити вас тут, містере Фламбо, — сказав він. — Сподіваюся, це не буде нескромно, коли скажу, що добре вас знаю завдяки вашій репутації.

— Можна й так сказати, — сміючись, відповів Фламбо. — Я не страждаю надмірною вразливістю. А от про людей із незаплямованими чеснотами й достоїнствами подейкують нечасто.

Князь уважно зиркнув на Фламбо, та зрозумів, що в його відповіді не було нічого особистого, і також засміявся. Потім запропонував усім сісти й сказав задумано:

— Приємна місцина. Та тільки, побоююсь, тут нема що робити. Хоча риболовля тут нівроку.

У священика, котрий напружено і з дитячою серйозністю вдивлявся в князя, з’явилося химерне невизначене відчуття. Він дивився на сиве, охайно закручене волосся, жовтаве обличчя, худорляву і ніби піжонську статуру. Все це не було неприродним, але вчувалася тінь гри, так як це буває в актора, котрий стоїть в освітленні рампи. Якесь невимовне зацікавлення викликало ще дещо, а саме структура обличчя. Отець Бравн ніяк не міг згадати, чи він вже колись бачив цього чоловіка. Він виглядав, як старий і добрий приятель, але перевдягнений в інший одяг. Потім священик раптом згадав про дзеркала і ствердив, що оце дивне відчуття — це лише психологічний ефект помноження людських масок.

Князь Сарадін з надзвичайною радістю й тактом розподілив свою увагу між запрошеними. Коли дізнався, що детектив намагається вести здоровий спосіб життя і хоче з користю провести свою відпустку, то провів Фламбо на човні вниз рікою й показав найращі рибні місця, потім повернувся у власному човні і вже через двадцять хвилин приєднався до отця Бравна і з такою ж увічливістю занурився у філософські зацікавлення священика. Видавалося, що він однаково знається і на риболовлі, і на книжках, щоправда, не надто повчального змісту; він послуговувався п’ятьма чи шістьма мовами, щоправда, головним чином у жаргонному варіянті. Очевидно, жив у різних містах і серед найбільш строкатих прошарків населення, тому що в його веселих розповідях були присутні гральні клуби й курці опіуму, австралійські лісові розбійники або італійські бандити. Отець Бравн знав, що знаменитий у минулому князь Сарадін провів останні роки в постійних подорожах, та навіть не здогадувався, що ці подорожі були такі веселі, а їх репутація настільки сумнівна.

Отець Бравн помітив, що при всіх чеснотах князя як людини, котра постійно обертається у вищих колах суспільства, йому був притаманний дух неспокою і навіть ненадійности. Його обличчя було благородне, та в очах помітна нестримність; у нього був малий нервовий тік, як у людини, котра зловживає алкоголем або наркотиками, зрештою, чи він хотів цього чи ні, кермування домашніми справами належало не до нього. Всім займалися двоє старших слуг, а особливо дворецький, на котрому й тримався весь дім. Містер Поль був навіть не дворецьким, а радше економом, або камергером; обідав окремо, але майже з також ж пишністю, як і його господар; у всіх слуг він викликав почуття страху; і він, хоча й задля годиться, радився з князем, та робив це строго й стримано, так ніби був повіреним у справах, а не слугою. У порівнянні з ним похмура домогосподарка виглядала тінню. І справді, вона зовсім принишкла і отець Бравн більше не чув її вулканічного шепотіння, котре привідкрило таємницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Священик уже не знав, чи вірити в те, що відсутній капітан насправді знекровив майно князя. Та в князеві було щось потайне й ненадійне, і вся ця розповідь видавалася геть невірогідною.

Коли вони врешті повернулися в довгу кімнату з вікнами й дзеркалами, жовтий вечір уже ліг на воду й гнучкі верби; десь закричав птах, ніби ельф відбивав ритм на малому барабані. І знову якесь відчуття про сумну й недобру зачаровану країну заполонило розум священика, наче сіра хмара.

— Сподіваюся, Фламбо повернеться, — пробурмотів він.

— Ви вірите в долю? — раптом запитав неспокійний князь Сарадін.

— Ні, — відповів гість, — я вірю в Судний день.

Князь відвернувся від вікна й пильно подивився на священика, а сонце, котре вже заходило, залишило тінь на його обличчі.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він.

— Я маю на увазі те, що ми стоїмо не з того боку лаштунків, — відповів отець Бравн. — Нам видається, що справи, котрі тут відбуваються, нічого не означають, та вони мають своє значення деинде. Там на справжнього кривдника чекає відплата. А тут вона часто-густо випадає на долю не того, кого потрібно.

У князя вихопився якийсь дивний звук, подібний на тваринний; а очі блищали якось незвично на насупленому обличчі. І в цю мить у священика з’явилася нова й прониклива думка, подібна на безшумний вибух. Невже шик і неспокій, котрі так дивно поєднувалися в князеві, мали інше пояснення? Чи князь при здоровому глузді? А він все повторював: «Не того, кого потрібно, не того, кого потрібно». І це якось не пасувало до його поведінки світського лева.

Із запізненням отець Бравн помітив ще дещо. У дзеркалі перед собою він побачив, що двері безшумно відчинилися й увійшов містер Поль із звичним незворушно блідим обличчям.

— Змушений вам сповістити, що до берега підійшов човен, на ньому — шість чоловіків, а на кормі сидить джентльмен, — шанобливо повідомив дворецький, так ніби він був сімейним адвокатом.

— Човен? Джентльмен? — перепитав князь і встав.

У приголомшливій тиші почувся крик якогось птаха в осоці й відразу ж, перш ніж хтось устиг щось промовити, повз три вікна промайнула нова постать і нове обличчя, подібно як годину чи дві тому промайнула постать князя. Та якщо не враховувати того, що в обох був орлиний профіль, то спільного у них було мало. Замість нового білого циліндра князя Сарадіна на голові в гостя був чорний циліндр антикварної або чужоземної фірми, а під ним — юне й урочисте обличчя, ретельно поголене синювате рішуче підборіддя. Всім цим він трохи нагадував молодого Наполеона. Таке враження посилював зовнішній вигляд гостя. Він був одягнений в дивні та старовинні речі, так ніби йому ніколи й на думку не спадало змінити одяг предків. На ньому був старенький синій сюртук, червоний жилет, котрий чимось нагадував військовий, і штивні білі штани з часів ранньої вікторіянської епохи, та зараз вони виглядали дивно й недоречно.

— От чортівня! — вигукнув князь Сарадін, схопив свій білий циліндр, попрямував до вхідних дверей і відчинив їх у сад, залитий промінням вечірнього сонця.

У цей час новоприбулий гість та його приятелі вишикувалися на галявині, ніби мала армія на сцені. Шість човнярів витягнули човен на берег і стояли, тримаючи весла, ніби списи. Це були смагляві чоловіки, деякі мали сережки у вухах. Один із них вийшов уперед і став біля юнака з оливковим обличчям у червоному жилеті; в руках він тримав велику чорну коробку незнайомої форми.

— Ваше ім’я — Сарадін? — запитав юнак.

Сарадін недбало погодився.

Очі новоприбулого гостя, сумовиті й карі, як у пса, зовсім не були схожі на неспокійні й блискучі сірі очі князя. Та отця Бравна терзало дивне відчуття, що він уже десь бачив таке саме обличчя; але він згадав про повторюваність зображення в дзеркальній кімнаті й цим намагався пояснити собі цей дивний збіг.

— Най його качка копне, той кришталевий палац! — бурмотів він. — У ньому все повторюється багато разів. Це подібне на сон.

— Якщо ви — князь Сарадін, — сказав юнак, — то я можу сказати вам, що моє ім’я — Антонеллі.

— Антонеллі, — мляво повтоврив князь. — Я звідкись знаю це ім’я.

— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав молодий італієць.

Лівою рукою він увічливо зняв свій старосвітський циліндр, а правою дзвінко вдарив князя Сарадіна по обличчі, настільки сильно, що циліндр покотився вниз по сходинках, а одна із синіх ваз захиталася на своїй опорі.

Князь — ким би він не був, а боягузом — ніколи, — схопив свого супротивника за горло й ледь не перекинув на траву. Та юнак вивільнився з поспішною ввічливістю, котра зараз видавалася не надто доречною.

— Все правильно, — сказав він, задихаючись і добираючи англійські слова. — Я вас образив. І я дам вам сатисфакцію. Марко, відкрий коробку.

Чоловік, котрий стояв поруч з ним, із сережками в вухах і чорним футляром в руках, відкрив його і вийняв звідти дві італійські рапіри, з розкішними сталевими рукоятками й лезами, котрі устромив у землю. Незнайомець зі смаглявим обличчям месника, котрий стояв навпроти входу, дві рапіри, що нагадували два хрести на цвинтарі, і ряд човнярів надавали цій картині дивного вигляду якогось варварського судилища. Та все це відбулося настільки раптово, що все довкола залишалося без змін. На галявині продовжував сяяти захід сонця і птах продовжував кричати, ніби віщуючи якесь мале, але жахливе призначення.

— Князь Сарадін, — сказав юнак, котрий називав себе Антонеллі, — коли я був немовлям, ви вбили мого батька й викрали мою матір. Моєму батькові пощастило більше. Ви вбили його нечесно, не так, як я маю намір убити вас. Ви і моя горе-матір відвезли його в самотню місцину на Сицилії, скинули зі скелі й попрямували своєю дорогою. Я міг би повторити ваш учинок, якби це не було настільки мерзенно. Я шукав вас по всьому світу, а ви постійно втікали від мене. Та сьогодні врешті знайшов. Тепер не втечете, і я даю вам ту можливість, котрої ви не дали моєму батькові. Вибирайте, якою рапірою будете битися.

Князь Сарадін насупив брови, і якусь мить здавалося, що він вагався, та в його вухах усе ще дзвеніло від ляпасу, він стрибнув уперед і схопив одну з рапір. Отець Бравн також кинувся вперед і намагався запобігти цій сутичці, однак досить швидко зрозумів, що його присутність лише погіршує справу. Сарадін належав до французьких масонів і був відчайдушним атеїстом, втручання священика лише помножувало його впертість. А що стосується юнака, то зупинити його не зміг би ніхто. Цей молодий чоловік з обличчям Бонапарта й карими очима був суворіший за будь-якого пуританина — він був язичником. Він міг просто вбити, так як вбивали на світанку епохи; він був людиною кам’яного віку, а точніше — кам’яною людиною.

Залишалася одна надія — скликати всіх домочадців. І отець Бравн побіг у будинок. Там він дізнався, що всі слуги відпочивають на березі, тому що так їм наказав містер Поль. Лише похмура міссіс Антонія неспокійно проходжувалася видовженими кімнатами. І в ту мить, коли вона повернула до нього своє напружене обличчя, отець Бравн розв’язав одну із загадок дзеркального будинку. Великі карі очі Антонеллі були надзвичайно схожі на карі очі міссіс Антонії, і, ніби у візії, він зрозумів половину цієї таємничої історії.

— Там, ззовні, ваш син, — сказав він без зайвих пояснень, — або він, або князь може загинути. Де містер Поль?

— Він біля пристані, — тихо відповіла жінка. — Він… він… кличе на допомогу.

— Міссіс Антоніє, — рішуче сказав священик, — зараз не час на дурниці. Мій друг на своєму човні зійшов униз по ріці, щоб порибалити. Човен вашого сина охороняють його люди. Залишилося одне каное, навіщо воно містеру Полю?

— Санта Марія! Я не знаю! — промовила жінка і, знепритомнівши, впала на підлогу.

Отець Бравн підняв її й поклав на диван, хлюпнув на неї трохи води, покликав на допомогу обслугу й кинувся вниз до пристані цього малого острівця. Та каное вже було на середині ріки, і старий Поль вів його вверх по ріці неправдоподібно-швидко як на свій вік.

— Я зможу врятувати мого господаря! — кричав він з маніякальним блиском ув очах. — Я ще його врятую!

Отцеві Бравну залишалося лише провести поглядом човен, котрий насилу піднімався уверх течією, і молитися про те, що старий зможе вчасно розбудити мале містечко.

— Дуель — це доволі погано, — пробурмотів він, відгортаючи з чола скуйовджене волосся кольору пилюки, — та в цій дуелі щось не так, якщо це взагалі дуель. Я це серцем відчуваю. Якщо це не дуель, то що?

Коли він стояв і вдивлявся у воду, в котрій віддзеркалювався захід сонця, то почув з іншого боку звуки, щодо походження котрих неможливо було помилитися — це був дзенькіт рапір. Він повернув голову.

У найдальшій частині цього подовгастого острівця, на пасмі трави, котре простяглося за останнім рядом троянд, вже зійшлися дуелянти з рапірами. Над ними сяяв вечірній купол золотистого заходу сонця, і хоча вони й були досить далеко, можна було розрізнити всі деталі сутички. Вони зняли свій верхній одяг, але жовтий жилет і сиве волосся Сарадіна та червоний жилет і білі штани Антонеллі блищали, ніби яскраві кольори ляльок, що танцюють у годинниковому механізмі. Дві рапіри іскрилися на всю довжину, ніби дві діямантові голки. В цих двох фігурах, котрі видавалися такими малими й смішними, було щось жахливе. Вони виглядали, як два метелики, котрі намагаються настромити один одного на шпильку.

Отець Бравн побіг щодуху, і його малі ноги замиготіли, ніби спиці в колесі. Та коли він прибіг на місце дуелі, то побачив, що з’явився надто пізно й водночас надто рано: надто пізно, щоб зупинити бійку, котра відбувалася в тіні похмурих сицилійських човнярів, що сперлися на свої весла, і надто рано, щоб передбачити зловісний результат дуелі. Обидва чоловіки були чудовими фехтувальниками, князь бився з цинічною впевненістю, натомість молодий сицилієць — зі смертоносним розрахунком. Мало хто міг би похвалитися, що бачив у амфітеатрі таку дзвінку й іскристу боротьбу, як на цьому острівці, котрий загубився десь у хащах очерету. Запаморочлива дуель тривала настільки довго, що в серці збентеженого священика почала оживати надія; от-от мав би з’явитися містер Поль з поліцією. Він би навіть утішився, якби Фламбо повернувся зі своєї риболовлі, тому що Фламбо був вартий чотирьох чоловіків. Та жодних ознак появи Фламбо не було, і, як не дивно, не було видно й містера Поля з поліцією. А на острові не було ні якогось порома чи дошки, на котрій можна поплисти; на цьому всіма забутому острові вони були настільки ж загублені й відрізані від решти світу, як на скелях посеред Тихого океану.

Та ось отець Бравн почув, що дзенькіт рапір пришвидшився й майже в цю ж мить князь розкинув руки. Вістря рапіри завидніло у нього між лопаток. Князь похитнувся всім тілом, ніби хлопчисько, котрий хоче продемонструвати колесо. Рапіра вилетіла у нього з руки, ніби падаюча зірка, і втонула десь у воді. А він настільки сильно вдарився об землю, що при падінні зламав великий кущ троянд і в повітря піднялася хмара червоних пелюсток, що нагадувала дим у якійсь язичницькій святині. Сицилієць приніс криваву жертву духові свого батька.

Священик негайно приклякнув біля тіла, та не було жодних сумнівів — князь був мертвий. Поки отець намагався робити якісь безнадійні спроби порятунку, почулися перші голоси з найвіддаленішої частини річки й невдовзі з'явився поліцейський човен, на которому був констебль й інші важливі особи, а також схвильований містер Поль. Малий священик піднявся з колін, і на його обличчі застигла гримаса неприхованого подиву.

— Чому він не з’явився бодай трохи раніше? — пробурмотів він.

Через якихось сім хвилин острівець окупували мешканці міста та поліцейські, останні схопили переможного дуелянта, нагадуючи йому згідно зі звичаєм, що все, що він скаже, може бути використано проти нього.

— Я більше нічого не скажу, — відповів маніяк з дивним і вмиротвореним обличчям. — Я більше нічого й ніколи не скажу. Я дуже щасливий і хочу лише, щоб мене повісили.

Він замовк, і його забрали, і, як не дивно, він і справді не промовив ані слова на цьому світі, за винятком одного слова «Винен», котре сказав на суді.

Отець Бравн непорушно споглядав, як острівець заповнювали люди, як заарештували месника, як забирали тіло покійного після того, як лікар підтвердив смерть, — і все це, як у якомусь потворному сні, коли не можеш навіть поворухнутися. Він повідомив поліцейським своє ім’я та адресу, але відхилив пропозицію повернутися разом з ними до міста й залишився один в саду, дивлячись на зламаний кущ троянд і на весь цей зелений театр, де так швидко відбулася дивна трагедія. Світло поволі вмирало на фоні ріки, імла піднялася над болотяними насипами; кілька пізніх птахів поспішно перелетіли на той бік.

У підсвідомості отця Бравна (а його підсвідомість була надзвичайно жвава) загрузла невимовна впевненість у тому, що в усій цій історії залишилося щось нез’ясоване. Це відчуття переслідувало його впродовж усього дня, і його не можна було витлумачити лише фантазією про «дзеркальну місцину». Те, що він тут побачив, не було справжнім — це була гра, якийсь маскарад. Але хіба люди йдуть на шибеницю або дозволяють проколоти себе рапірою заради жарту?

Коли він сидів на сходинках пристані й роздумував про все, що трапилося, то побачив високу темну тінь вітрила, котре тихо наближалося лискучою рікою. Він зірвався на рівні ноги, почуття переповнювали його.

— Фламбо! — заволав він і, як тільки Фламбо зійшов на берег зі своїм рибальським причандаллям, кинувся потискати йому обидві руки, чим надзвичайно здивував здорованя. — Фламбо! То вас не вбили?

— Вбили? — перепитав рибалка з величезним здивуванням. — А чому мене мали вбити?

— Ох, тому що вбили майже всіх інших, — ніби навмання відповідав священик. — Князя Сарадіна вбили, Антонеллі хоче, щоб його повісили, його мати зомліла, а я взагалі вже не знаю, чи я ще на цьому світі, чи вже на іншому. Та, Богу дякувати, ви — поруч.

І він узяв спантеличеного Фламбо під руку.

Від пристані вони пішли до будинку, минули низький карниз, заглянули в одне з вікон, так як і першого разу. Їхню увагу привернуло світло в кімнаті. Стіл у подовгастій кімнаті був підготовлений до обіду, коли вбивця Сарадіна з’явився на острові, наче буря. Зараз тут спокійно обідали; з одного кінця столу сиділа похмура міссіс Антонія, з іншого — містер Поль, major-domo[10] князя. Він їв і пив найкращі смаколики, його тьмяні, блакитнуваті очі світилися якось дивно, а виснажене обличчя було незбагненним, але не позбавленим задоволення.

Фламбо нетерпляче постукав у вікно, виламав його і, обурений, зазирнув у яскраво освітлену кімнату.

— Оце так! — закричав він. — Я, звичайно, розумію, що вам захотілося перекусити, але вкрасти обід свого господаря, поки він мертвий лежить в саду…

— Впродовж мого довгого й доволі приємного життя я вкрав багато чого, — відповів дивний містер Поль. — Цей обід — одна з небагатьох речей, котрі я не вкрав. Цей обід і цей будинок, і цей сад належать мені.

На обличчі Фламбо промайнув здогад.

— Ви хочете сказати, — почав було він, — що в заповіті князя Сарадіна.

— Князь Сарадін — це я, — промовив старий, жуючи солений мигдаль.

Отець Бравн, котрий саме роздивлявся птахів у саду, підскочив, ніби підстрелений, і вставив у вікно своє бліде обличчя, що нагадувало ріпу.

— Хто ви? — пронизливим голосом перепитав священик.

— Поль, князь Сарадін. До ваших послуг, — ввічливо відповів Поль, піднімаючи келих з хересом. — Я живу тут доволі тихо, тому що я особа домашнього типу; зі скромности називаю себе містер Поль, на відміну від мого бідолахи-брата Стефана. Я чув, він щойно помер у саду. Звичайно, моєї провини немає в тому, що вороги переслідують його аж до цього місця. Це все через прикру неврегульованість його життя. Він ніколи не був домовитим.

Він знову замовк і продовжував дивитися на стіну з протилежного боку кімнати, десь понад головою похмурої міссіс Антонії. Фламбо і отець Бравн врешті помітили родинну схожість з убитим. І тут плечі старого князя струснулися й легко заколивалися, так ніби він чимось захлиснувся, але його обличчя залишалося незмінним.

— Мій Боже! — вигукнув Фламбо після короткої павзи. — Він сміється!

— Ходімо звідси, — відізвався отець Бравн і зблід. — Ідемо з цього пекельного дому. Ходімо до нашого чесного човна.

Коли вони вирушали з острова, темінь накрила очерет і річку, і вони пливли вниз за течією в суцільній темряві, гріючись двома великими сигарами, котрі світилися, наче два ліхтарики. Отець Бравн вийняв сигару з рота й сказав:

— Припускаю, що ви вже розкусили всю цю історію? Враховуючи все, що сталося, вона доволі проста. У чоловіка було два вороги. А він був чоловіком розумним. І тому він зрозумів, що два вороги — краще, ніж один.

— Я щось не розумію, — відповів Фламбо.

— О, це зовсім просто, — заперечив його приятель.

— Просто, хоча зовсім не невинно. Обидва брати Сарадіни були пройдисвітами, але князь, старший з братів, належить до того типу пройдисвітів, котрі здобувають вершини, а молодший, капітан, — до тих, що йдуть на дно. Цей горе-офіцер спочатку випрошував грошей у брата, потім шантажував, а одного ніяк не чудового дня князь попався йому. Очевидно, йшлося зовсім не про якісь дурниці, тому що князь Сарадін не приховував своїх подвигів, а його репутацію не зміг би зіпсувати вже ніякий гріх. Вірогідно, що за свої подвиги він міг би потрапити й на шибеницю, і Стефан дослівно закинув мотузку на шию брата. Йому якось вдалося виявити правду про ту сицилійську справу, можливо, він міг довести, що Поль убив старого Антонеллі десь у горах. Грішми, котрі капітан отримував за мовчання, він міг розкидатися років з десять, поки розкішні статки князя врешті не почали зменшуватися на очах.

Але князь Сарадін мав ще один тягар, окрім кровопивці-брата. Він довідався, що син старого Антонеллі, котрий на момент убивства був дитиною, виріс у жорстоких сицилійських традиціях і живе лише тим, щоб помститися за батька. Не шибеницею (у нього, на відміну від Стефана, не було законних доказів), а з допомогою випробуваної зброї, вендети. Хлопець тренувався, щоб здобути смертельну досконалість, і коли врешті зміг би вийти на поєдинок з князем, той, як писали в газетах, полюбив подорожі. Насправді він просто втікав, щоб урятувати своє життя, переїздив з місця на місце, ніби злочинець, котрого розшукують; та невпинний юнак переслідував його. Становище князя Сарадіна було зовсім невеселе. Чим більше грошей він тратив на те, щоб уникнути Антонеллі, тим менше залишалося на те, щоб платити Стефану за мовчання. Чим більше він давав Стефану за мовчання, тим менше залишалося, щоб утекти від Антонеллі. І тут він проявив наполеонівську геніяльність.

Замість того, щоб опиратися двом супротивникам, він вирішив підкоритися обом. Він дав задній хід, ніби японський борець, і його супротивники впали ниць. Він припинив свою гонку довкола світу, дав свою адресу молодому Антонеллі, потім повідомив брата, що віддає йому все, чим володіє. Він відіслав Стефану достатньо грошей, щоб вистачило на шикарний одяг і на звичайну подорож, і написав листа, в котрому було щось на кшталт: «Ось усе, що в мене залишилось. Ти обібрав мене. У мене залишився малий будинок в Норфолку, зі слугами і провізією в підвалі, і, якщо ти ще чогось хочеш від мене, візьми все це. Приїдь і володій усім, а я тихо доживатиму біля тебе як твій друг, або керуючий, абохто». Він знав, що молодий сицилієць ніколи не бачив жодного з братів, хіба що на картинах; він також знав, що вони з братом схожі, в обох були сиві борідки. Потім поголив обличчя й чекав. Пастка запрацювала. Нещасний капітан у новісінькому одязі ввійшов у будинок з тріумфом князя й наколовся на рапіру сицилійця.

Та в усій цій історії була одна перешкода, і це робить честь людській природі. Злі духи, такі як Сарадін, часто помиляються, тому що не пам’ятають про людські чесноти. Він очікував, що коли італієць з’явиться, то його помста буде темною, сильною і безіменною, що якось уночі жертва впаде від удару ножем або від пострілу з-за огорожі й помре, не промовивши ані слова. Коли ж Антонеллі шляхетно запропонував дуель згідно з усіма правилами і все могло з’ясуватися, то це були не найкращі хвилини для містера Поля. Саме тоді я його й побачив, як він з дикими очима втікав на своєму човні. Він просто втікав, простоволосий, у звичайному човні, щоб Антонеллі не довідався, хто він насправді.

Та, хвилюючись, він не втратив надії. Він знав авантюристів і знав фанатів. Можливо, сподівався, що Стефан, авантюрист, притримає язика задля театрального задоволення, щоб підтримати гру і втримати свій новий і затишний будинок, зрештою, тому, що шахраям щастить, і тому, що він непоганий фехтувальник. Князь був упевнений у тому, що Антонеллі — фанатик і мовчатиме до останнього, і піде на шибеницю, не переповідаючи родинних таємниць. Поль чекав на річці, поки не зрозумів, що боротьба завершена. Потім він наробив галасу в місті, викликав поліцію, побачив, що його вороги назавжди переможені, і з посмішкою сів обідати.

— Ви, напевно, хотіли сказати — зі сміхом, — здригнувшись, сказав Фламбо. — Цю ідею, певно, йому подав сатана.

— Він узяв цю ідею від вас, — відповів священик.

— Боже борони! — вигукнув Фламбо. — Від мене?! Що ви таке кажете?

Священик вийняв з кишені візитівку і підніс її до мерехтливого вогника сигари — вона була записана зеленим чорнилом.

— Невже ви забули це оригінальне запрошення? — запитав він. — І похвали вашому кримінальному подвигові? Він пише: «Дії, які змусили одного детектива зарештувати іншого». Він просто скопіював ваші дії. Коли вороги підійшли до нього з кожного боку, він швидко ковзнув назад, а вони зіткнулися і вбили один одного.

Фламбо забрав у священика візитівку князя Сарадіна і порвав її на маленькі шматки.

— Кінець із цим старим шахраєм, — сказав він і викинув подерту візитівку в темні річкові хвилі. — Та боюся, що риба від цього виздихає.

Останній шматок візитівки з зеленим чорнилом потемнів і пішов на дно; слабке і мерехтливе світло поволі прояснювало небо, звіщаючи світанок, місяць над травами зблід. Вони пливли в суцільній тиші.

— Отче, — раптом запитав Фламбо, — як ви думаєте, це все приснилося?

Священик похитав головою на знак заперечення чи незнання, але змовчав. З темряви до них долинув запах глоду й фруктового саду, ніби повідомляючи, що пробудився вітер; наступної миті малий човен похитнувся, підніс вітрило й поніс їх уперед звивистою рікою до щасливіших місць, де живуть невинні люди.