Хрест із сапфірами

Літаючі зірки

«Найкрасивіший злочин у моїй біографії, — полюбляв розповідати Фламбо в роки своєї благочестивої старости, — водночас був за простим збігом обставин моїм останнім злочином. Я здійснив його якраз на Різдво. Як справжній митець у своїй справі, намагався надавати злочинам відповідности стосовно пори року або пейзажу. І підшуковував для цього відповідне місце, наприклад, веранду або сад, так ніби йшлося про скульптурну композицію. Ось, наприклад, сквайрів найкраще обдурювати в довгих кімнатах з дубовими панелями, а от євреїв, навпаки, ліпше несподівано залишати без копійки в освітленому й строкатому оточенні кафе „Річ“[4]. Таким чином, коли в Англії у мене з’являлося бажання визволити настоятеля від його багатства (а це не так легко, як вам може видаватися), то мені хотілося бачити свою жертву в рамці, якщо можна так висловитися, із зелених лугів і сірих веж із катедральними дзвонами. Подібно у Франції, забираючи трохи грошей у багатого й злого селянина (а це майже неможливо), я почувався задоволеним, як помічав його обурене обличчя навпроти сірої лінії підстрижених тополь і величних галльських рівнин, котрі надзвичайно душевно описав Мілле.

Отож мій останній злочин я скоїв на Різдво. Це був радісний, затишний англійський злочин середнього класу, злочин у стилі Чарльза Діккенса. Я скоїв його в одному доброму старовинному домі неподалік Путні — з півкруглим під’їздом для екіпажів, з конюшнею, із назвою на обох воротах та аравкарією.[5] Досить, ви вже можете уявити собі деталі. Я й справді думав доволі спритно й літературно відтворити стиль Діккенса. Шкода, що покаявся саме цього вечора».

Фламбо почав розповідати цю історію з погляду одного з персонажів, та навіть так вона видавалася дивною. А для сторонньої особи ця історія була цілком незбагненна. І саме у такому викладі вона — до уваги читача. Отож драма почалася, коли двері будинку з конюшнею відчинилися в сад з аравкарією й молода дівчина вийшла, тримаючи хліб, щоб погодувати птахів. Це було на другий день Різдва. У неї було гарненьке личко й рішучі карі очі, а от про її фігуру можемо лише здогадуватися, тому що була настільки закутана в коричневе хутро, що важко було сказати, де хутро, а де її волосся. Якби не привабливе обличчя, її можна було би сплутати зі смішним ведмежам.

Зимовий день наближався до вечора, і освітлення поступово набувало червонуватого відтінку; рубінові відблиски на оголених клумбах нагадували зів’ялі троянди. З одного боку будинку була конюшня, з іншого — алея, або ж крита аркада з лаврового листя. Юна леді накришила птахам трохи хліба (четвертий або п’ятий раз упродовж дня, тому що його з’їдав пес) й поволі пішла вниз алеєю, туди, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. І тут вона скрикнула від здивування, справжнього, а може, вдаваного — на високому плоті, ніби вершник у фантастичній позі, виднілась якась постать.

— Ой, будьте обережні, містере Крук, — закричала вона, і в її голосі вчувалася стривоженість, — тут надто високо.

Особа, котра осідлала пліт, ніби повітряного коня, виявилася високим незграбним молодиком, з темним волоссям, інтелігентним обличчям з приємними рисами. Мав жовтуватий колір шкіри і скидався на іноземця. Цей відтінок був ще помітніший, оскільки на хлопцеві червоніла краватка — єдина частина його костюма, котру він обдумав і про котру потурбувався. Можливо, це був якийсь символ. Він не прислухався до благання дівчини, а стрибнув, ніби коник-стрибунець, на землю біля неї, ризикуючи зламати собі ноги.

— Думаю, я мав би стати грабіжником, — спокійно сказав він, — і не сумніваюся, що саме так і сталося б, якби не народився в цьому милому будинку неподалік. У всякому разі я не бачу в цьому ніякої шкоди.

— Як ви можете говорити щось подібне? — запротестувала дівчина.

— Гаразд, — сказав молодий чоловік, — якщо ти народився не з того боку плота, де потрібно, то я не бачу нічого поганого в тому, щоб перелізти через нього.

— Я ніколи не знаю, що ви скажете або зробите наступної миті, — сказала вона.

— Я й сам часто цього не знаю, — відповів містер Крук, — та зараз я з того боку плота, де потрібно.

— І де ж вам потрібно бути? — посміхаючись, запитала юна леді.

— З того боку, що й ви, — відповів молодий чоловік на ім’я Крук.

І вони пішли разом лавровою алеєю. Раптом почувся звук мотора. Це наближався автомобіль. Він був надзвичайно елегантний, світло-зеленого кольору. Підлетів до під’їзду, ніби птах, і, тріпочучи, зупинився.

— Ось, прошу! — сказав молодий чоловік у червоній краватці, — ось хто народився з того боку плота, де й належить. Я не знав, міс Адамс, що у вас настільки сучасний Санта Клавс.

— Це мій хресний, сер Леопольд Фішер. Він завжди приїздить до нас на Різдво.

І після невинної павзи, котра зраджувала нестачу оптимізму, Рубі Адамс додала:

— Він дуже добрий.

Джон Крук, журналіст, багато чув про сера Леопольда Фішера, цього визначного магната з Сіті. І якщо магнат із Сіті нічого не чув про Джона Крука, то в цьому не було вини журналіста, тому що він сміливо й суворо писав у «Сурмі» і «Новому віці» про сера Леопольда. Та Крук нічого не сказав і похмуро спостерігав за тим, як розвантажують автомобіль, а це була довга процедура. Кремезний охайний шофер у зеленому одязі відчинив передні двері й вийшов з машини, потім ідчинилися задні двері і вийшов низький елегантний слуга в сірому вбранні. Вони разом внесли сера Леопольда на поріг будинку й почали розпаковувати його, ніби особливо цінний пакет. Під коцами, котрих було стільки, що їх вистачило б на цілий базар, хутрами всіх лісових звірів і шаликами всіх кольорів веселки врешті знайшлося щось, що нагадувало людські форми. Це щось виглядало доволі привітно, хоча й було подібне на іноземця. Насправді це був джентльмен похилого віку, з сірою цапиною борідкою та осяйною посмішкою, котрий почав потирати руки у величезних хутряних рукавицях.

Та задовго до цього «одкровення» подвійні двері веранди відчинилися і вийшов полковник Адамс (батько юної леді в пухнастій шубці), щоб зустріти визначного гостя й провести всередину. Це був високий засмаглий і дуже мовчазний чоловік, котрий носив червону шапку, схожу на феску, що надавала йому схожости з англійським сардаром або єгипетським пашею. Разом з ним вийшов його шваґер, котрий нещодавно приїхав з Канади, високий і дуже емоційний молодий фермер із жовтою борідкою на ім’я Джеймс Блавнт. З ним також була ще одна доволі скромна особа. Це священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і дітей, як переважно буває в таких випадках, виховували в католицькій традиції. Священик нічим особливим не вирізнявся, навіть його прізвище Бравн звучало просто й звичайно. Та полковник товаришував з ним і часто запрошував на родинні зустрічі.

У великому передпокої будинку було достатньо кімнат навіть для сера Леопольда та його обгорток. Веранда й вестибюль були непропорційно великі для такого будинку. З одного кінця двері вели на вулицю, а з іншого — сходи на другий поверх. Перед каміном, над котрим висіла шпага полковника, завершили процес розкутування гостя, і всю компанію, разом з похмурим Круком, представили серу Леопольду Фішеру. Та поважний фінансист усе ще продовжував звільнятися від свого вбрання. Потім він довго щось шукав у внутрішній кишені свого фрака й врешті вийняв чорну подовгасту коробку. Із сяючим виглядом пояснив, що це — різдвяний подарунок для його похресниці. З неприхованою пихатістю, котра обеззброювала, він підняв коробку так, щоб усі її побачили, потім легким дотиком відчинив — і всі завмерли. Перед їхніми очима явився фонтан кристалізованого сяйва. На помаранчевому оксамиті, ніби три яйця, лежали три чисті та яскраві діяманти. Здавалося, що від цього сяйва загорілося навіть повітря. Фішер стояв, сяючи доброзичливістю і впиваючись подивом і екстазом дівчини, похмурим захопленням і грубуватою вдячністю полковника, здивуванням усієї групи.

— Наразі я залишу їх у себе, дорогенька, — сказав Фішер, кладучи коробку в кишеню. — Мені довелося бути дуже обережним, коли я їхав сюди. Це три великі африканські діяманти, їх називають «літаючими зірками», тому що їх часто викрадали. Всі великі злочинці полюють за ними, та й звичайні люди на вулиці або в готелі теж хотіли би їх здобути. Я міг утратити їх, коли їхав сюди. Це було цілком можливо.

— Я би сказав, доволі природно, — пробурмотів молодик у червоній краватці. — І я нікого б не звинувачував, якби хтось їх украв. Коли люди просять хліба, а ви не даєте їм навіть каменя, то, думаю, вони самі можуть узяти цей камінь.

— Я не хочу, щоб ви говорили щось подібне, — вигукнула дівчина з дивним запалом. — Ви так говорите з тих пір, коли стали цим жахливим, як вас там… Ви розумієте, що я маю на увазі? Як називають людину, котра ладна обійматися із сажотрусом?

— Святим, — сказав отець Бравн.

— Думаю, — сказав сер Леопольд з гордовитою посмішкою, — що Рубі має на увазі соціялістів.

— Радикал — це не той, хто вириває редиску, — трохи роздратовано завважив Крук, — а консерватор зовсім не консервує джеми. Також, смію вас запевнити, що соціяліст зовсім не прагне обніматися із сажотрусами. Соціяліст — це людина, котра хоче, щоб усі димарі були вичищені та щоби всім сажотрусам платили за роботу.

— І котра вирішує, — тихо додав священик, — що ваша сажа вам не належить.

Крук глянув на нього із зацікавленням і навіть повагою.

— Навіщо вам ваша сажа? — запитав він.

— Може, комусь і потрібна, — ніби роздумуючи, відповів отець Бравн. — Я чув, що її використовують садівники. А я якось на Різдво, коли не прийшов фокусник, подарував немало радости шістьом дітям виключно з допомогою сажі, котру використав у своїх трюках.

— Ой, як чудово, — вигукнула Рубі. — А може, ви повторили б це для нашої компанії?

Емоційний канадієць, містер Блавнт, котрий почав говорити ще голосніше, оплесками підтримав пропозицію Рубі, а здивований фінансист намагався висловити рішуче несхвалення, коли у вхідні двері хтось постукав. Священик відчинив, і присутні знову потрапили в сад із вічнозеленими деревами й аравкарією, що виглядали доволі похмуро на фоні прекрасного фіолетового заходу сонця. Ця сцена, ніби вставлена в рамку дверей, була настільки кольорова й дивовижна, що видавалася театральною декорацією, і всі на якусь мить забули про невисокого чоловіка, котрий стояв на порозі. Це, очевидно, був посильний, запорошений і в обтріпаному одязі.

— Джентльмени, хто з вас — містер Блавнт? — запитав він, простягаючи листа.

Містер Блавнт стримав свій радісний вигук. Він розірвав конверт і з видимим здивуванням почав читати лист. Його обличчя спочатку трохи спохмурніло, потім прояснилося, і він повернувся до свого шваґра й господаря.

— Мені неприємно створювати вам якісь труднощі, — сказав він із бадьорістю колоністів, — та чи я не зловживатиму вашою гостинністю, якщо сьогодні увечері один мій знайомий зайде сюди в справах? Йдеться про Флоріяна, відомого французького акробата й коміка. Я познайомився з ним багато років тому на Заході (у нього французько-канадійське походження), і тепер він має якусь справу до мене, хоча я й не знаю, яку саме.

— Звичайно, звичайно, — безтурботно відповів полковник. — Мій хлопче, ви можете запрошувати кого завгодно. Безсумнівно, він буде тут якраз доречним гостем.

— Він замастить сажею своє обличчя, якщо вам про це йдеться, — і, не сумніваюся, наставить усім синців під очима. Я не проти, я не надто вишуканий. І мені подобаються старі веселі пантоміми, де чоловік сідає на свій циліндр.

— Будь ласка, тільки не на мій, — з гідністю сказав сер Леопольд Фішер.

— Гаразд, гаразд, — з легкістю завважив Крук, — давайте не будемо сваритися. Це аматор-жартівник, якщо він сидить на своєму циліндрі.

Неприязнь до молодого чоловіка в червоній краватці, котра зародилася через його гострі думки й очевидне упадання за гарненькою похресницею, спонукала Фішера саркастично і владно сказати:

— Я не сумніваюся, що ви знаєте й більш аматорські жарти, ніж людина на циліндрі. Можна попросити бодай про один?

— Дозволити циліндрові сидіти на вашій голові, — відповів соціяліст.

— Годі, годі, годі, — вигукнув канадійський фермер з доброзичливістю варвара. — Не треба псувати святковий вечір. Ось що я скажу: давайте сьогодні зробимо щось для компанії. Не будемо замащувати обличчя сажею чи сидіти на капелюхах, якщо вам це не подобається, а придумаємо щось у тому ж дусі. Чому би нам не зіграти стару англійську пантоміму — з клоуном, колумбіною й іншими? Я бачив щось подібне, коли мені було дванадцять років і я покинув Англію. З тих пір у мене залишилися яскраві спогади, котрі можна порівняти хіба що з багаттям. Тепер не грають нічого, окрім плаксивих казок. Я б хотів побачити гарячу кочергу й поліцейського, з котрого роблять сосиски, а інші приносять мені принцес, котрі моралізують при місячному сяйві, синіх птахів і таке інше. Синя Борода — це мені більше пасує, та навіть він мені подобається, коли переодягнений у панталони.

— Я повністю підтримую пропозицію зробити сосиски з поліцейського, — сказав Джон Крук. — Це краще визначення соціялізму, ніж те, що ми чули. Та, поза сумнівом, зробити щось подібне — це складна справа.

— Та ні, — вигукнув Блавнт, цілковито захоплений новою ідеєю. — Ми можемо зробити арлекінеаду з двох причин. По-перше, можна говорити різні дурниці і, по-друге, ми можемо використати все з домашніх речей — стіл, рушники й кошик на прання, і так далі.

— Це правда, — визнав Крук, похитуючи головою й походжаючи по кімнаті. — Та я боюся, що не зможу знайти поліцейський мундир. Останнім часом я не вбивав поліцейських.

Блавнт на мить похмуро задумався й потім ляснув себе по стегні.

— Так, ми зможемо! — вигукнув він. — Я маю в листі адресу Флоріяна, а він знає всіх костюмерів у Лондоні. Я задзвоню до нього й попрошу взяти зі собою костюм поліцейського.

І він побіг до телефону.

— Хресний, це просто чудово! — вигукнула Рубі, майже танцюючи. — Я можу бути Колумбіною, а ви — Панталоне.

Міліонер випростався й завмер з деякою язичеською урочистістю.

— Думаю, дорогенька, — відізвався він, — вам краще пошукати когось іншого на роль Панталоне.

— Я можу бути Панталоне, — вперше і востаннє встряв у розмову полковник Адамс, вийнявши з рота сигару.

— Вам за це повинні поставити пам’ятник, — вигукнув канадієць, котрий повернувся від телефона з сяючим виразом обличчя. — От ми й усе влаштували. Містер Крук буде клоуном, він — журналіст і знає всі застарілі жарти. Я можу бути арлекіном, для цього лише потрібно мати довгі ноги і вміти стрибати. Мій друг Флоріян сказав мені в телефонній розмові, що забезпечить нам костюм поліцейського й відразу переодягнеться в нього. Ми можемо зробити виставу в цьому холі, глядачів посадимо на широкі сходинки сходів, ряд за рядом. Вхідні двері будуть задньою частиною сцени, інші — зачинені або відчинені. Якщо двері будуть зачинені, в нас буде інтер’єр англійського будинку, якщо ж відчинені, то матимемо сад, заповнений місячним світлом. Все буде, ніби зачароване.

Вихопивши з кишені кавальчик крейди, котру він виніс із більярдної, канадієць намалював на підлозі впоперек холу лінію, котра відділяла вхідні двері й сходи, тобто уявну сцену.

Як за такий короткий час їм удалося підготувати таку нісенітницю, залишається загадкою. Та вони взялися за справу з тією сумішшю відчайдушности й ретельности, котра з’являється тоді, коли в домі живе юність. А юність того вечора жила в цьому домі, хоча не всі відрізнили ті два обличчя й серця, де вона полум’яніла. Як буває в таких випадках, задум ставав усе безглуздішим і навіть неприборканим, не дивлячись на буржуазну згідливість, з якою він створювався. Коломбіна виглядала просто чарівно в широкій і настовбурченій спідниці й дивно нагадувала великий абажур з вітальні. Клоун і Панталоне посипали себе мукою, котру взяли на кухні, і нафарбували щоки рум’янами, що їх роздобули у когось із домашніх, когось, хто побажав залишитися (як і належить християнському благодійникові) анонімним. Арлекіна, котрий одягнувся в шати із срібного паперу, що його вийняли з коробок із сигарами, ледве вдалося зупинити, щоб він не розбив старий канделябр у вікторіянському стилі, щоб прикрасити свій одяг блискучими кристалами. Він здійснив би свій задум, якби Рубі не роздобула для нього кілька старих фальшивих діямантів, котрі колись прикрашали костюм Королеви Діямантів. Справді, її дядько, Джеймс Блавнт, настільки захопився, що ніхто не міг стримати його збудження, він нагадував школяра-бешкетника. Він одягнув на отця Бравна віслючу голову, а священик сприйняв це доволі терпляче й навіть знайшов спосіб, щоб рухати вухами. Блавнт навіть зробив спробу причепити паперовий віслючий хвіст до фрака сера Леопольда Фішера. Однак той спохмурнів і не погодився.

— Дядько поводиться надто безглуздо! — вигукнула Рубі до Крука, коли із серйозним виразом обличчя вішала йому на шию низку сосисок. — Що це з ним?

— Він — Арлекін для вашої Колумбіни, — сказав Крук. — А я — лише клоун, котрий повторює старі жарти.

— Я б хотіла, щоб це ви були Арлекіном, — сказала вона й залишила низку сосисок, що погойдувалися, у нього на шиї.

Отець Бравн, котрий хоча й знав усі деталі, що відбувалися позаду сцени і навіть устиг викликати аплодисменти, оскільки зумів майстерно перетворити подушку в іграшкове немовля, приєднався до глядачів і сів між ними з виразом святкового очікування, ніби дитина, котра вперше потрапила на виставу. Глядачів було небагато — родичі, кілька сусідів і слуги. Сер Леопольд сів на одне з перших місць і своїм хутряним коміром геть загородив сцену перед маленьким священиком, котрий сидів позаду нього. Та мистецтвознавці ніколи не довідаються, чи священик щось утратив на цьому. Пантоміма була вкрай хаотична, та все ж не виглядала посміховиськом; її пожвавлювало бажання імпровізувати, котре головним чином виходило від клоуна Крука. Зазвичай він був розумним чоловіком, а цього вечора його надихало всезнання, безумна мудрість, котра приходить до молодого чоловіка тоді, коли він побачить бодай на мить особливий вираз на особливому обличчі. На загальну думку, він виконував роль клоуна, та насправді він був ще й автором (якщо тут узагалі може бути автор), суфлером, декоратором, помічником і, окрім усього цього, оркестром. Під час раптових перерв, котрі порушували виставу, він кидався у всіх своїх шатах клоуна до фортепіяно й вистукував фрагменти популярних музичних вставок, котрі були й недоречними, і водночас відповідними.

Кульмінаційною точкою цієї вистави, як і всього іншого, був момент, коли відчинилися двері на задньому плані сцени й присутні побачили сад, заповнений місячним сяйвом, а також відомого гостя-професіонала — великого Флоріяна, перевдягненого в поліцейського. Клоун зіграв на фортепіяно хор поліцейських з «Піратів з Пензасу», та звуки музики загубилися в оглушливих аплодисментах, тому що великий комік чудово відтворював поставу та манери поліцейських. Арлекін підскочив до нього і вдарив по голові (піяніст тим часом заграв «Де ти взяв цей капелюх?»), а поліцейський лише озирався довкола, чудово вдаючи здивування. Арлекін знову підстрибнув до нього і вдарив (піяніст швиденько заграв кілька тактів з пісеньки «Потім ми це зробимо ще раз»).

Потім Арлекін кинувся просто в обійми поліцеського й перекинув його на підлогу, викликаючи бурю аплодисментів. Ось тоді дивний актор вдало зімітував мертвого чоловіка, саме цей номер зробив його популярним в околицях Путні. Він був настільки безвольний, що неможливо було повірити в те, що це жива людина.

Спортивний Арлекін погойдував ним, ніби мішком, або крутив чи кидав його, ніби індіянську палицю; й увесь цей час звучали божевільні чудернацькі звуки фортепіяно. Коли Арлекінові ледве вдалося підняти поліцейського з землі, клоун заграв «Я пробудився від мрій про тебе». Коли він перекинув поліцейського через спину, почулося «З вузлом на плечі», і коли Арлекін врешті кинув поліцейського з дуже переконливим відголосом, божевільний за фортепіяно почав відстукувати мотив на такі слова (принаймні так всі переконані до сьогодні): «Я вислав лист до моєї коханої і дорогою кинув».

Коли анархія на сцені досягла останньої межі, отець Бравн перестав що-небудь бачити, тому що магнат з Сіті став перед ним у повен ріст, встромляючи руки у всі можливі кишені свого одягу. Потім він нервово сів, усе ще нишпорячи по кишенях, і знову підвівся. Він наполегливо хотів перестрибнути через рампу, та лише кинув спопеляючий погляд на клоуна, котрий грав на фортепіяно, і мовчки кулею вилетів з кімнати.

Упродовж кількох наступних хвилин священик міг спостерігати за безглуздим танцем, котрий все ж мав ознаки деякої витончености, аматора-Арлекіна над прекрасно-нерухомим тілом ворога. Зі справжнім, хоча й грубуватим умінням Арлекін повільно танцював, прямуючи до дверей, котрі були відчинені, і поволі віддалявся в сад, наповнений місячним сяйвом і тишею. Його картатий одяг, склеєний зі сріблястого паперу, яскраво сяяв у світлі рампи й видавався все магічнішим, в міру того, як він, танцюючи, віддалявся в місячному сяйві. Глядачі схопилися з місць, почувся водоспад оплесків. У цей час отець Бравн відчув, як хтось раптом доторкнувся до його руки й пошепки попросив пройти до кабінету полковника.

Священик попрямував за викликом із тривожними думками, які зовсім не розсіялися, коли, увійшовши до кабінету, він побачив урочисто-комічну сцену. Полковник Адамс, усе ще одягнений в костюм Панталоне, сидів і похитував китовим вусом над своєю бровою, та в його згаслих очах був смуток, котрий зміг би протверезити навіть вакханалію. Сер Леопольд Фішер, важко дихаючи, сперся на камін і виглядав доволі стривожено.

— Це дуже неприємна справа, отче Бравн, — сказав Адамс. Правда така, що ті діяманти, котрі ми всі сьогодні бачили, зникли із задньої кишені мого друга. А оскільки ви.

— Оскільки я, — продовжив отець Бравн, посміхаючись, — сидів позаду нього.

— Нічого подібного, на що ви натякаєте, — сказав полковник Адамс, уважно глянувши на Фішера, і це наводило на думку, що щось подібне тут уже прозвучало раніше. — Я лише просив би вас як джентльмена надати нам деяку допомогу.

— І вивернути мої кишені, — сказав отець Бравн і зробив це, вийнявши сім шилінгів і шість пенсів, зворотний квиток, мале срібне розп’яття, малий молитовник і плитку шоколаду.

Якийсь час полковник дивився на нього і врешті відізвався:

— Знаєте, я більше би хотів побачити вміст вашої голови, аніж уміст ваших кишень. Моя донька належить до вашої громади, і останнім часом вона. — і він замовк.

— Останнім часом вона, — закричав старий Фішер, — відчинила батьківський дім для горлоріза-соціяліста, котрий стверджує, що завжди готовий щось украсти в багатої людини. І ось вам результат. Тут є багатий чоловік, проте вже не багатий.

— Якщо ви хочете знати про вміст моєї голови, то можу вам допомогти, — втомлено сказав отець Бравн. — А чи має це якусь цінність, вирішите самі. Ось що насамперед я знаходжу в цій невживаній кишені: люди, які маютть намір украсти діяманти, не проповідують соціалізм. Вони радше, — додав він скромно, — засуджують його.

Обидва його співрозмовники різко заворушилися, а священик продовжував далі:

— Бачите, ми знаємо цих людей. Соціаліст, про котрого йдеться, спроможний украсти діяманти не більше, аніж єгипетську піраміду. Ми зараз повинні звернути увагу на когось, кого ми ще не знаємо. На того, хто грав поліцейського, тобто Флоріяна. Мені-от цікаво, а де він перебуває в цей момент?

Панталоне зірвався з місця і вийшов з кімнати. Настала перерва, під час котрої мільйонер дивився на священика, а священик — у свій молитовник. Потім Панталоне повернувся й уривчасто промовив:

— Поліцейський все ще лежить на сцені. Завісу піднімали й опускали вже зо шість разів, а він усе лежить.

Отець Бравн опустив книгу, став і заціпенів. Та поволі його сірі очі проясніли й ожили, і він не зовсім доречно запитав:

— Полковнику, нагадайте мені, коли померла ваша дружина?

— Дружина?! — повторив вражений військовий. — вона померла два місяці тому. Її брат Джеймс запізнився якраз на тиждень і не побачив її.

Малий священик підскочив, ніби підстрелений кролик.

— Ходімо! — вигукнув він із не властивим для нього хвилюванням. — Ходімо швидше! Ми повинні піти й подивитися на цього поліцейського.

Вони кинулися під завісу, ледь не перекинувши Колумбіну й клоуна (котрі радісно перешіптувалися), і отець Бравн нахилився над розпростертим кумедним поліцейським.

— Хлороформ, — сказав він, випроставшись. — Це наразі лише припущення.

Запанувала вражаюча тиша. Потім полковник повільно промовив:

— Будь ласка, скажіть до ладу, що ви про все це думаєте.

Отець Бравн несподівано розреготався, потім зупинився і, все ще стримуючи напади сміху, промовив:

— Джентльмени, — він задихався від сміху, — зараз не час на розмови. Я повинен бігти за злочинцем. Та цей великий французький актор, котрий виконував роль поліцейського, цей здібний труп, з котрим вальсував Арлекін і підкидав його, і кидав у всі боки, це був… — він не закінчив і вже було намагався бігти.

— Хто це? — допитувався Фішер.

— Справжній поліцейський, — сказав отець Бравн і побіг у темряву.

В саду лаврові дерева та інші вічнозелені кущі на фоні нічного сапфірового неба посеред зими нагадували теплі кольори півдня. Яскраво-зелені лаври, котрі коливалися від вітру, багата фіолетово-синя глибина неба, місяць, подібний на величезний кристал, — уся ця картина була наповнена легковажною романтикою. А вгорі гілками дерев лазила дивна постать, котра виглядала не стільки романтично, як неправдоподібно. Ця постать іскрилася з голови до п’ят, ніби загорнена в шати з десяти мільйонів місяців. Відблиск справжнього місяця робив її дуже рухливою, і на ній ніби загоралися нові вогники. Ця постать коливалася, спалахувала й успішно перейшла з короткого дерева в цьому саду на високе, розлоге дерево в сусідньому й затрималася там лише тому, що в цей момент під мале дерево ковзнула чиясь тінь і чийсь голос явно покликав саме її.

— Гаразд, Фламбо, — промовив голос, — ви й справді виглядаєте, як літаюча зірка, та ця літаюча зірка буде останньою.

Срібна іскриста постать нахиляється вниз у гілках лаврового дерева й продовжує слухати малого чоловіка.

— Ви ніколи не робили нічого кращого, Фламбо. Це було розумно — приїхати з Канади (здогадуюсь, що з квитком з Парижа) через тиждень після смерти міссіс Адамс, коли ніхто не схильний до розпитувань. Ще розумніше було вистежити «літаючі зірки» й дізнатися точний день приїзду Фішера. А в тому, що було далі, відчувається не лише обдарованість, а геніяльність. Викрасти камінці, як я здогадуюся, не було для вас складно. З притаманною вам спритністю рук ви могли б і не чіпляти паперового віслючого хвоста до одягу Фішера. А в усьому іншому ви затьмарили самого себе.

Срібна постать у зеленому гіллі здається повільною, ніби загіпнотизованою, хоча втекти доволі просто; постать вдивляється у чоловіка внизу.

— Так, так, — говорить чоловік унизу, — я про це все знаю. Я знаю, що ви не лише змусили всіх до цієї пантоміми, а ще й зуміли отримати від неї подвійну користь. Спочатку ви мали намір украсти ці камінці тихо, та один із ваших спільників дав вам знати, що вас вистежили й цієї ночі досвідчений поліцейський має вас схопити на гарячому. Звичайний злодій подякував би за попередження і втік, та ви — поет. Вам відразу прийшла розумна думка сховати діяманти посеред блиску бутафорних діямантів і коштовностей. Ви зрозуміли, що якщо одягнетеся в справжній одяг Арлекіна, то появу поліцейського сприймуть як належне. Досвідчений офіцер поліції вийшов із поліцейської дільниці в Путні, щоб спіймати вас, і сам потрапив у незвичну пастку, котрій немає рівних у світі. Коли вхідні двері відчинилися, він увійшов і потрапив на сцену, де відбувалася різдвяна пантоміма і де ви в ролі Арлекіна штовхали, били його ногами й палицею, оглушили і ввели в стан сну, і все це на очах респектабельних мешканців Путні, котрі вам аплодували. О, ви ніколи не придумаєте нічого кращого. А тепер, до речі, можете мені повернути ці діяманти.

Зелена гілка, на котрій погойдується блискуча постать, шелестить так, ніби здивована, а голос продовжує:

— Фламбо, я хочу, щоб ви повернули їх мені; і я хочу, щоб ви облишили таке життя. Ви все ще молоді, й у вас є честь і гумор, та з такими заняттями вони скоро закінчаться. Можна втриматися на якомусь рівні добра, та ще нікому не вдалося втриматися на одному й тому ж рівні зла. Цей шлях веде лише вниз. Добра людина пиячить і стає жорстокою, щира людина вбиває й починає брехати. Я знав багато людей, котрі розпочинали так само, як ви — добрими розбійниками, радісними грабіжниками багатіїв, та вони завершували свій шлях у багнюці. Моріс Блюм починав як переконаний анархіст, батько бідних і знедолених, а закінчив як брудний шпигун і донощик, котрого обидві сторони використовували й зневажали. Гаррі Берк, що розпочав справу із зайвими грішми, котрих має вистачити для всіх, тепер живе на утриманні своєї напівголодної сестри й пропиває її останні гроші. Лорд Амбер пішов на дно як мандрівний лицар, а тепер платить найгіршим лондонським негідникам, тому що вони його шантажують. Капітан Бейрілон, у щасливому минулому відомий джентльмен-апаш, помер у божевільні, він з’їхав з глузду, тому що жахливо боявся «стукачів» і скупників краденого, котрі його зрадили й затравили. Я знаю, Фламбо, що ліс позаду вас видається вільним і привабливим. Я знаю, що ви можете зникнути там, ніби мавпа. Та котрогось дня, Фламбо, ви перетворитеся на сиву мавпу. Ви сидітимете у вашому вільному лісі, у вас на серці буде холодно, смерть наближатиметься, а верхівки дерев будуть зовсім голі.

Наверху було все ще тихо, здавалося, що малий чоловічок тримає свого співрозмовника на довгій і невидимій прив’язі. Він продовжував:

— Ви вже зробили перші кроки вниз. Раніше ви вихвалялися, що ніколи не здійснюєте підлих учинків, та сьогодні здійснили свій перший підлий учинок. Через вас запідозрили чесного юнака, проти котрого й так багато хто налаштований. Ви розлучаєте його з дівчиною, котру він кохає й котра кохає його. Та ви зробите ще й не такі підлости, перш ніж помрете.

Три діяманти, виблискуючи, впали з дерева на дерен. Маленький чоловік нагнувся, щоб підняти їх, а коли він випрямився й знову глянув угору, то побачив, що срібного птаха вже не було в зеленій клітці.

Віднайдення коштовних каменів (котрі, на думку загалу, випадково знайшов отець Бравн) зустріли гучним святкуванням. І сер Леопольд, з висоти своєї доброзичливости, навіть сказав священику, що хоча він особисто притримується значно ширших поглядів, та все ж готовий поважати тих, чиї переконання, на його думку, обмежені у пізнанні цього світу.