Хрест із сапфірами

Дивні кроки

Якщо ви зустрінете члена особливого клубу «Дванадцять справжніх рибалок», котрий заходить до Вернон-готелю на щорічний урочистий обід, то, коли він зніматиме пальто, помітите, що його вечірнє вбрання зеленого, а не чорного кольору. Якщо у вас вистачить нахабства звернутися до нього і ви запитаєте у нього про це, то він, можливо, відповість, що одягається так, аби його не вважали офіціянтом. Ви відійдете, схопивши облизня. Та ніколи не розгадаєте таємницю, про котру варто розповісти.

Якщо (продовжуючи неймовірні припущення) колись ви зустрінете лагідного й працелюбного маленького священика на ім’я Бравн і запитаєте його, що він вважає найбільшою удачею свого життя, то, можливо, він вам відповість, що найбільш вдалим був випадок у Вернон-готелі. Саме там він запобіг скоєнню злочину і, можливо, врятував грішну душу лише тому, що прислухався до кроків у коридорі. Можливо, він навіть трохи гордиться своєю здогадливістю й умінням робити припущення і буде посилатися саме на них. Та оскільки це дуже малоймовірно, що коли-небудь вам пощастить зустрітися у вищому світі з кимось із «Дванадцяти справжніх рибалок» або опуститися до світу вбогости та криміналу, щоб знайти там отця Бравна, то я побоююсь, що ви ніколи не почуєте цієї історії, якщо я не розкажу її вам.

Вернон-готель, де «Дванадцять справжніх рибалок» збиралися на свій щорічний урочистий обід, був однією з тих установ, котрі можуть існувати лише в суспільстві олігархів, де здоровий глузд замінюють гарні манери. Це був єдиний готель, котрий приносив прибуток, відлякуючи, а не зацікавлюючи людей. У серці плутократії торгаші виявили більшу кмітливість і перехитрили своїх клієнтів. Вони створили стільки перепон, що їхні багаті й утомлені клієнти могли витрачати гроші й дипломатичні вміння, аби їх долати. Якби в Лондоні був такий фешенебельний готель, куди б не пускали людей, зріст котрих менше шести футів,[3] то вище товариство покірно б улаштовувало там обіди для велетнів. Якби існував дорогий ресторан, котрий з примхи власника працював би лише у вівторок увечері, то саме цього дня він був би завжди переповнений. Вернон-готель ніби випадково був розташований на розі площі в Бельгравії. Він був малий і не надто комфортабельний. Та його некомфортабельність розцінювали як достоїнство, котре захищає вибраних. З усіх незручностей особливо цінувалося те, що в готелі одночасно могло обідати не більше ніж двадцять чотири особи. Єдиний обідній стіл стояв на терасі, котра виходила на один із найбільш витончених старих садів Лондона. Таким чином навіть цими обідніми місцями можна було скористатися лише в гарну погоду; це утруднювало задоволення й водночас робило готель особливо атракційним. Власник готелю, єврей на ім’я Левер, заробив майже мільйон на тому, що ускладнив доступ до готелю. Зрозуміло, що він уміло поєднав обмежений доступ у готель з найбільш бездоганним обслуговуванням. Вино й кухня справді були одними з найкращих в Европі, а поведінка обслуги — віддзеркаленням настроїв у вищому світі. Господар знав офіціянтів як свої п’ять пальців, їх було лише п’ятнадцять. Простіше було стати членом парламенту, аніж офіціянтом у цьому готелі. Кожний з них пройшов курс мовчання й улесливости та був ніби слуга справжнього джентльмена.

Клуб «Дванадцять справжніх рибалок» не погодився б обідати в жодному іншому ресторані, тому що йому була необхідна розкішна приватність і кожен з його членів почувався б вельми стурбованим, якби довідався, що якесь інше товариство обідає з ними в тому ж приміщенні. Під час свого щорічного урочистого обіду риболови звикли показувати всі свої скарби, так ніби вони були в приватному будинку, особливо був помітний святковий набір ножів та виделок, своєрідна реліквія клубу. Срібні виделки та ножі були зроблені у формі риб, і кожне руків’я прикрашала велика перлина. Цей набір подавали до рибних страв, а рибна страва була найважливішим елементом цієї розкішної трапези. Товариство дотримувалося багатьох церемоній та ритуалів, але не мало ані історії, ані мети. І це було вищим ступенем його аристократичности. Для того, щоб стати одним із дванадцяти рибалок, не потрібно було нічого робити, та якщо ви не належите до певного кола осіб, ніколи навіть не почуєте про нього. Клуб існував ось вже двадцять років. Його президентом був містер Одлі. Віце-президентом — герцог Честерський.

Якщо мені принаймні трохи вдалося передати атмосферу цього жахливого готелю, то читач зможе відчути природне здивування, звідки я все це знаю і яким чином така звичайна особа, як мій друг отець Бравн, опинилася в такому вишуканому товаристві. Моя історія може видатися простою й навіть вульгарною. В світі є один древній бунтівник і демагог, котрий вривається до вас із жахливою інформацією про те, що всі люди — брати, і де б він не з’явився на білому коні, отець Бравн слідує за ним. Одного з офіціянтів, італійця, паралізувало саме того дня, коли мав відбуватися обід, і його працедавець, єврей, дивовижно м’яко сприйняв такий забобон, як покликати католицького священика. Ми не довідаємося, в чому цей офіціянт зізнався отцеві, тому що духівник зберігає таємницю мовчання, та відомо, що офіціянт попросив отця потурбуватися про написання листа з якимось зізнанням або ж усвідомленням скоєної помилки. Тому отець Бравн з притаманною йому покірною наполегливістю, котру виявив би навіть у Буккенгемському палаці, попросив, щоб йому дали кімнату та письмове приладдя. Містер Левер роздирався навпіл. Він був доброю людиною, але йому також був притаманний інший бік цієї якости — він не любив якихось труднощів або ж скандалів. Цього вечора присутність сторонньої людини в готелі можна було порівняти з брудною плямою на чомусь, що щойно випуцували. У Вернон-готелі не було ані суміжних кімнат, ані приймальні, ані відвідувачів, котрі очікували б у холі, чи випадкових клієнтів. Було п’ятнадцять офіціянтів. І дванадцять гостей. Зустріти цього вечора когось чужого означало б те саме, що познайомитися під час сніданку з кимось зі своєї сім’ї. Крім того, зовнішність священика була більш ніж ординарна, а його одяг — надто брудний; лише один погляд на цього отця міг бути причиною кризи в клубі. Врешті, містер Левер знайшов сякий-такий вихід. Якщо ви проникнете у Вернон-готель (хоча вам це ніколи й не вдасться), то спочатку вам доведеться минути короткий коридор, прикрашений кількома темними, але напевно цінними картинами, потім — основний вестибюль, звідки один прохід веде праворуч, до віталень, а другий — ліворуч, до кухні та контори. Безпосередньо з лівого боку вестибюля стоїть кутова скляна будка, ніби будинок у будинку, подібна на старий готельний бар.

У цій конторі тепер господарює помічник містера Левера (в цьому готелі ніхто й ніколи не з’являвся на очі без особливої необхідности), а позаду контори, по дорозі до приміщення для прислуги, розташована чоловіча гардеробна, останній кордон володінь джентльменів. А між конторою та гардеробною є ще одна маленька кімнатка без виходу в коридор, котру господар інколи використовує для делікатних та важливих справ — наприклад, дає в борг тисячу фунтів якомусь герцогу або ж відмовляється позичити йому шість пенсів. Містер Левер проявив найбільшу толерантність, коли дозволив звичайному священику осквернити це священне місце своєю присутністю й нашкрябати листа. Те, що писав отець Бравн, напевно, було набагато цікавіше порівняно з цією розповіддю, та про це ніхто не дізнається. Я можу лише ствердити, що розповідь була не коротша порівняно з моєю, а останні дві або три сторінки були не такі цікаві, як попередні.

Коли отець Бравн узявся за них, то його думки відволіклися від роботи, а відчуття загострилися. Сутеніло, наближався час обіду. В малій кімнаті було майже темно, і можливо, що саме темнота, як це інколи буває, загострила його слух. Коли отець Бравн дописував останню сторінку цього документа, він зловив себе на тому, що пише в такт звуків, котрі чути з коридору, як, буває, хтось у поїзді думає про щось у такт стукоту коліс. Коли він зрозумів це й прислухався, то переконався в тому, що чує кроки, а це в готелі — звичайнісіньке явище. Та все ж, він утупився в стемнілу стелю й слухав ці звуки. Згодом на кілька секунд розслабився, ніби мріючи про щось, і знову напружив увагу, схиливши голову набік. Потім він сів і, підперши голову, знову слухав і роздумував.

Почути кроки в коридорі готелю — це звичайна справа, та ці кроки видавалися доволі дивними. Не було чути жодних інших кроків. Це був дивовижно тихий готель: кілька близьких гостей відразу ж розходились до своїх кімнат, а витренувані офіціянти були майже невидимими, поки їх не покличуть. У цьому готелі найменше можна було очікувати чогось дивного. Та ці кроки видавалися настільки дивними, що важко було вирішити, як їх називати — «звичайні» чи «незвичайні». Отець Бравн ніби йшов услід за ними, постукуючи пальцями по краю столу, як піяніст, котрий учить п’єсу для фортепіяно.

Спочатку було чути швидкі малі кроки, ніби якийсь малий чоловік брав участь у змаганнях із ходьби. Однак вони не переходили в біг. Раптом кроки зупинялися й перетворювалися в повільне, статечне похитування, котре було майже в чотири рази повільніше за попередні звуки. Коли стихав останній повільний крок, то відразу ж було чути часті й поспішні крочки, а потім — знову сповільнений крок важкої ходи. Це, звичайно ж, була та сама пара взуття, особлива тому, що (як він казав) не було чути жодних інших кроків, а це взуття специфічно скрипіло. Отець Бравн не належав до людей, котрі постійно мучать себе запитаннями, але зараз його голова просто розколювалася. Він бачив, як можна розбігатися, щоб скочити. Він бачив, як можна розбігатися, щоб поковзатися на льоду. Але навіщо розбігатися, щоб перейти на сповільнений крок? І навіщо йти, щоб потім розбігатися? Та ці невидимі ноги витинали саме такі штучки. Їхній власник дуже швидко проходив половину коридору, щоб потім повільно пройтися іншою; або ж повільно йшов до половини коридору, щоб потім швидко пробігтися іншою. Жодне з цих припущень не мало найменшого змісту. В мозку отця Бравна робилося все темніше й темніше, як у цій кімнаті.

Однак коли він зосередився, темінь кімнати ніби оживила його думки й він уявив ці фантастичні ноги в найбільш дивацьких чи символічних положеннях. Може, це якийсь ритуальний танок? А може, якась нова гімнастична вправа? Отець Бравн уперто роздумував над тим, що ж могли означати ці кроки. Повільні кроки, зрозуміло, не могли належати господареві. Люди такого типу ходять швидко й діловито або ж не рухаються з місця. Ці кроки також не могли належати офіціянту або ж посильному, котрий очікує на розпорядження. В олігархічному суспільстві біднота, особливо коли напідпитку, інколи ходить перевалюючись, та переважно, і особливо в такому прекрасному місці, люди цього типу сковано стоять або сидять. Ні, цей важкий, однак пружний, не надто голосний крок, у котрому відчувалася деяка безтурботність, міг належати лише одній істоті на земній кулі. Це був джентльмен із західної Европи, один із тих, котрі ніколи не заробляють собі на життя.

Саме тоді, коли отець Бравн зробив цей важливий висновок, крок знову змінився і хтось швидко пробіг повз двері, ніби пацюк. Хоча кроки стали швидшими, шуму майже не було чути, так ніби людина бігла навшпиньки. Отець Бравн не міг зрозуміти, що саме, та в цих кроках було ще щось таємниче, про що він ніяк не міг згадати. Це дратувало його, видавалося, що від нього можна збожеволіти. Він був переконаний у тому, що десь уже чув цю дивну швидку ходу. Раптом у його голові промайнула нова ідея. Він підвівся й попрямував до дверей. Його кімната не була сполучена з коридором: одні двері вели до зашкленої контори, інші — до гардеробної кімнати. Отець Бравн перевірив двері до контори — вони були замкнені. Він подивився у вікно, котре в темряві виділялося виразним чотирикутником, наповненим фіолетовими хмарами, і йому подумалося, що він відчуває зло так, як собака відчуває щура.

Розумне начало (не знаю, мудре чи ні) все ж перемогло. Він згадав, що господар замкнув двері, коли казав, що прийде пізніше й випустить його. Отець переконував себе в тому, що існує двадцять різних причин, котрі так і не спали йому на думку, але можуть пояснювати ці дивні звуки ззовні; він нагадав собі про незавершену роботу і про те, що навряд чи встигне дописати листа, поки зовсім не стемніло. Він пересів ближче до вікна й знову заглибився в писання. Писав хвилин двадцять, нахиляючись все нижче й нижче над папером, у міру згасання світла, потім раптово випрямився. Він знову почув дивні кроки.

Тепер у них була ще одна особливість. Спочатку незнайомець ходив легковажно й швидко, але все ж ходив. Тепер він бігав. У коридорі було чути легкі швидкі кроки, подібні на біг м’яких лап пантери. Це був дуже сильний, активний чоловік, котрий стримував своє хвилювання. Та лишень він устиг добігти до контори, знову почулися повільні чванливі кроки.

Отець Бравн відклав листа і, знаючи, що двері до контори зачинені, пройшов до гардеробу. Чергового не було, напевно, тому, що всі гості вже були за столом. Пройшовши крізь сірий ліс із верхнього одягу, священик побачив, що темну гардеробну від освітленого коридору відділяє прилавок, через котрий звично подають парасольки й отримують номерки. Саме над напівкруглою аркою горіло світло. Ця мала ілюмінація освітлювала отця Бравна, і на фоні вікна, в котрому було видно захід сонця, він вимальовувся темним контуром. Та майже все світло було спрямоване на чоловіка, котрий стояв у коридорі.

Це був елегантний чоловік у дуже простому вечірньому вбранні, високий і добре збудований, здавалося, що там, де він ковзне, наче тінь, чоловіки меншого зросту будуть помітніші. Його обличчя, якраз добре освітлене, було смагляве й жваве, це було обличчя чужоземця. З гарною тілобудовою, він поводився невимушено та впевнено; суворий критик міг би помітити, що його фрак не зовсім пасував до стрункої постави та манер, був трохи мішкуватий і дивно випинався. Як тільки цей чоловік помітив темний силует отця Бравна, кинув на прилавок номерок і сказав владно й люб’язно:

— Подайте, будь ласка, моє пальто й капелюх. Я виходжу.

Отець Бравн мовчки взяв номерок і пішов шукати одяг, це була не перша чорна робота, котру він виконував у своєму житті. Він знайшов одяг і поклав на прилавок, тим часом незнайомець, котрий шукав щось у кишені свого жилета, посміхаючись, сказав:

— У мене немає срібла, візьміть ось це.

Він кинув соверен і взявся за пальто.

Отець Бравн стояв у темноті, і раптом він утратив голову. Його голова завжди була ціннішою, коли він її утрачав. У такі моменти, додаючи два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька Церква (віддана здоровому глузду) не завжди підтримувала це. Та він і сам не завжди це підтримував. А інколи на нього находило істинне натхнення, дуже важливе під час кризи, адже той, хто втрачає голову, має віднайти її.

— Сер, мені видається, — ввічливо сказав він, — у вас в кишені все ж є срібло.

Високий джентльмен втупився в нього.

— Що за дурня! — закричав він. — Я даю вам золотий, вам немає на що скаржитися.

— Інколи срібло буває дорожчим від золота, — скромно сказав священик. — Особливо коли його багато.

Незнайомець уважно глянув на нього. Потім ще уважніше подивився вздовж коридору. Знову перевів погляд на отця Бравна, на вікно, котре було позаду священика. Врешті він зрозумів. Однією рукою сперся на бар’єр, перескочив через нього, ніби акробат, нагнувся до низького священика й величезною рукою схопив його за комір.

— Стійте нерухомо, — сказав він пошепки. — Я не хочу вам погрожувати, та…

— Я буду вам погрожувати, — сказав отець Бравн, і його голос став схожий на удари барабана. — Я погрожуватиму вам невмирущим хробаком і незгасним вогнем.

— Ви — химерний черговий, — відповів незнайомець.

— Я — священик, мсьє Фламбо, — сказав отець Бравн. — І готовий вислухати вашу сповідь.

Перші дві зміни страв під час обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» минули успішно й без перешкод. У мене немає копії меню, та навіть якби вона у мене була, ніхто нічого б не зрозумів. Меню було написане супер-французькою мовою кухарів, котрої не розуміли навіть французи. Згідно з традицією клубу закуски були різноманітні й складні до божевілля. Їх сприйняли серйозно, тому що вони були загальновизнаним непотрібним додатком, так само, як цей обід і цей клуб. Згідно з цією ж традицією подали легкий і простенький суп, все це було лише прелюдією до рибного банкету. Обід супроводжувався тією дивною легкою бесідою, котра вершить долі Британської імперії, вона була настільки переповнена натяками, що навіть якби звичайний освічений англієць підслухав її, то нічого б не зрозумів. Членів уряду називали на ім’я, і робили це з якоюсь лінивою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, як подейкували, проклинала через його здирництво, тут хвалили за його посередні вірші або ж поставу в сідлі під час полювання. Лідера торі, котрого всі ліберали мали б ненавидіти, як тирана, трохи критикували, але говорили про нього доволі доброзичливо, так ніби йшлося про ліберала. Видавалося, що політики — дуже важливі особи. І водночас для них було важливо все, окрім їхньої політики. Містер Одлі, голова клубу, був доброзичливим літнім чоловіком, котрий все ще носив комірці часів Гладстона; він був ніби символ цього примарного, але стійкого суспільства. Нічого не зробив у житті — ані доброго, ані поганого. Не був легковажний чи особливо багатий. Він просто був обізнаний у всьому. Жодна партія не могла його обійти, і якби він надумав стати членом уряду, то його, безумовно, взяли б туди. Герцог Честерський, віце-президент клубу, був молодий і пробивний політик. Іншими словами, це був приємний молодий чоловік з пригладженим русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Його вирізняли помірні інтелектуальні здібності й велетенський маєток. Коли згадував якийсь жарт, то використовував його, і результат був блискучим. Коли не міг згадати жарту, то казав, що зараз не час на жарти, і його називали здібним. У приватному житті, в клубі, у своєму оточенні, він був вельми простий і відвертий, і наївний, наче школяр. Містер Одлі, котрий ніколи не займався політикою, ставився до неї більш ніж серйозно. Інколи він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що існує деяка відмінність між лібералами та консерваторами. Особисто він був консерватором навіть у приватному житті. У нього було довге сиве волосся, котре ззаду прикривало комірець, як у старомодних державних мужів, і якщо дивитися на нього зі спини, то складалося враження, що саме такі чоловіки необхідні імперії. Якщо ж дивитися на його обличчя, то він здавався тихим, поблажливим до себе холостяком, котрий винаймає кімнату в Олбені, — саме таким він і був.

Як ми вже згадували, за столом на терасі було двадцять чотири місця і там сиділи лише дванадцять членів клубу. Вони всі якнайзручніше розсілися з одного боку столу й без перешкод могли бачити увесь сад, кольори котрого все ще були яскравими, хоча вечір завершувався доволі похмуро як на цю пору року. Голова клубу сидів посередині, а віце-президент — праворуч. Коли дванадцять рибалок підходили до своїх місць, усі п’ятнадцять лакеїв повинні були (згідно з неписаним звичаєм) стояти вздовж стіни, ніби солдати, котрі зустрічають короля. Товстий господар повинен стояти й сяяти від несподіванки, так ніби він ніколи про них навіть і не чув. Та після першого ж дзенькоту ножів і виделок уся ця армія слуг зникала, залишаючи лише одного або двох, котрі стрімко та безшумно подавали й збирали тарілки. Містер Левер, господар, також зникав, звиваючись у конвульсіях ввічливости. Це було би перебільшенням, навіть нечемністю, якби припустити, що він може з’явитися ще раз. Так, коли подавали основну, рибну страву, то — як би це краще висловитися — тоді видавалося, що десь ширяє жива тінь або відображення господаря. Священна рибна страва (для невтаємниченого ока) була подібна на велетенський пудинг, котрий формою й розмірами нагадував весільний торт. У ньому була незчисленна кількість різновидів риби, котрі врешті втратили ту форму, котру дав їм Бог. «Дванадцять справжніх рибалок» брали оздоблені рибами ножі й виделки й розпочинали трапезу, серйозно, ніби кожен шматочок пудингу коштував стільки, скільки срібні ножі й виделки, котрими вони їли. І, наскільки мені відомо, саме так воно й було. Цю страву поглинали мовчки й завзято. І лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичне зауваження:

— Лише тут уміють готувати цю страву так, як належить.

— Лише тут, — глибоким басом відізвався містер Одлі, повертаючись до нього й похитуючи своєю поважною головою. — Лише тут, і більше ніде. Щоправда, мені казали, що в кафе «Анґле»…

Та в цю мить його перебили, і на якусь секунду він навіть був стурбований зникненням своєї тарілки, та все ж устиг схопити нитку своїх цінних роздумів:

— Мені казали, — продовжував він, — що цю страву могли б приготувати й у кафе «Анґле». Нічого подібного, сер, — він безжалісно похитав головою, ніби суддя. — Нічого подібного.

— Переоцінюють це місце, — впевнено сказав полковник Павнд. Він виглядав так, ніби відкрив рот уперше за кілька місяців.

— Ну, я не знаю, — відізвався герцог Цестерський, котрий був оптимістом. — У певному сенсі це доволі приємне місце. Їм не можна відмовити в.

До кімнати безшумно увійшов офіціянт і зупинився, ніби мертвий. Він зробив це цілком тихо, та всі ці в’ялі й доброзичливі джентльмени, котрі звикли до того, що невидима машина, котра обслуговує їх і підтримує їхнє життя, працює бездоганно, були збентежені несподіваною поведінкою офіціянта. Вони відчували те саме, що відчували б ми, коли нежива природа раптом ожила б, наприклад, коли крісло почало б утікати від вас.

Кілька секунд офіціянт стояв нерухомо, і кожного з присутніх у кімнаті охоплював дивний сором, типовий для нашого часу, коли всі торочать про гуманність, а жахлива прірва між бідними й багатими постійно росте. Справжній аристократ міг би кидати в офіціянта всім, що потрапить під руку, починаючи з порожніх пляшок і, цілком ймовірно, завершуючи грішми. Справжній демократ запитав би, якого біса він тут стовбичить. Та ці новітні плутократи не могли стерпіти поруч із собою бідняка — ні як раба, ні як друга. Те, що з офіціянтом трапилося щось дивне, було для них лише нудною, неприємною перешкодою. Вони не хотіли бути брутальними й водночас боялися бути доброзичливими. Вони хотіли лише одного — щоб усе це закінчилося. Офіціянт, після того, як непохитно простояв кілька секунд, як у заціпенінні, раптом розвернувся й прожогом вибіг з кімнати.

Коли він знову повернувся на веранду, точніше, з’явився в дверях у супроводі іншого офіціянта, то щось шепотів йому на вухо й жестикулював із суто італійською жвавістю. Потім перший офіціянт знову вийшов, залишивши біля дверей другого, і знову з’явився з третім офіціянтом. Коли до них приєднався й четвертий офіціянт, то містер Одлі відчув, що мовчанку необхідно порушити хоча би в ім’я тактовности. Оскільки у нього не було молотка, котрим зазвичай користуються головуючі, він голосно кашлянув і сказав:

— А молодий Мучер чудово працює в Бірмі. Яка нація в світі могла б…

У цю мить до нього підбіг п’ятий офіціянт і зашепотів на вухо:

— Вибачте, сер. Важлива справа. Чи міг би господар порозмовляти з вами?

Голова клубу розгублено повернувся й побачив містера Левера, котрий наближався до нього своєю звичайною пірнаючою ходою. Та лице поважного господаря ніхто не зміг би назвати звичним. Завжди воно було сяюче й мідно-червоне, а зараз стало хворобливо-жовтуватим.

— Даруйте мені, містере Одлі, — промовив він, ніби задихаючись, — сталася жахлива неприємність. Скажіть, будь ласка, ваші тарілки забрали разом з виделками й ножами?

— Сподіваюся, так, — трохи роздратовано промовив головуючий.

— Ви бачили його? — продовжував господар. — Чи ви бачили офіціянта, котрий їх забрав? Ви б змогли його впізнати?

— Впізнати офіціянта? — обурено перепитав містер Одлі. — Звичайно, що ні.

У розпачі містер Левер розвів руками.

— Я його не посилав, — застогнав він. — Я не знаю, звідки він з’явився й навіщо. А коли я послав свого офіціянта зібрати тарілки, то він побачив, що їх вже немає.

Безперечно, містер Одлі надто розгубився, як на людину, котра необхідна імперії. Та й ніхто інший з присутніх не знав, що сказати. Лише грубуватий полковник Павнд раптом ніби повернувся до життя. Він піднявся з крісла, вставив ув око монокль і промовив сипло, так ніби відвик користуватися своїм голосом:

— Ви хочете сказати, що хтось украв наші срібні виделки й ножі для риби?

Господар знову розвів руками, і в цю ж мить усі присутні зірвалися на ноги.

— Де офіціянти? — низьким і глухим голосом запитав полковник. — Вони всі тут?

— Так, усі, я це встиг помітити, — вигукнув молодий герцог, пропихаючись у центр групи. — Я завжди рахую їх, коли заходжу. Вони так смішно шикуються вздовж стіни.

— Так, але складно впевнено ствердити… — спробував заперечити містер Одлі.

— Я ж кажу вам, я чудово пам’ятаю, — збуджено повторив герцог, — тут ніколи не було більше ніж п’ятнадцять офіціянтів і якраз стільки було й сьогодні вранці. Ні більше, ані менше.

Господар повернувся до нього, все його тіло тремтіло.

— Ви говорите... ви стверджуєте... — заїкався він, — що ви бачили п’ятнадцять офіціянтів?

— Як і завжди, — підтвердив герцог, — а що в цьому особливого?

— Нічого, — сказав Левер, — та ви не могли бачити всіх офіціянтів. Один із них помер і лежить нагорі.

На якусь мить в кімнаті запанувала гнітюча тиша. Можливо, надприродне слово «смерть» вразило їх настільки, що кожен із цих нероб у цей момент зазирнув у свою душу й побачив, наскільки вона маленька, ніби зморщена горошина. Хтось, здається, герцог, сказав з ідіотським співчуттям багатія:

— Чи ми би могли чимось допомогти?

— У нього був священик, — відповів стурбований господар.

І, так ніби пролунала труба Страшного суду, всі вони подумали про таємничі відвідини. Кілька дуже неприємних секунд усім видавалося, що п’ятнадцятим офіціянтом була примара мертвяка. Їм зробилося неприємно тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і бідні. Та думка про срібло звільнила їх від заціпеніння. Полковник відштовхнув ногою стілець і попрямував до дверей.

— Друзі мої, якщо тут був п’ятнадцятий офіціянт, — сказав він, — то це означає, що саме він і був злодієм. Потрібно негайно замкнути парадний і чорний входи. Ось тоді ми й поговоримо. Двадцять чотири перлини клубу вартують того, щоб через них пометушитися.

Містер Одлі знову ніби засумнівався в тому, чи джентльмен повинен виявляти поспіх. Та, поглянувши, як герцог побіг униз сходами із завзяттям молодика, він попрямував за ним, хоча й більш поважно.

У цю мить на веранду вбіг шостий офіціянт і сказав, що знайшов купу тарілок з-під риби без будь-яких слідів виделок та ножів. Увесь натовп гостей та слуг разом збігли сходами й розділилися на два загони. Більшість рибалок попрямували за господарем у вестибюль. Полковник Павнд разом із головуючим, віце-президентом та двома-трьома членами клубу кинулись у коридор, котрий вів до кімнати офіціянтів, — правдоподібно, злодій біг саме так. Коли вони минали напівтемну гардеробну, то побачили в глибині низенький чорний силует, котрий ховався в тіні.

— Ей, послухайте, — крикнув герцог, — тут хтось проходив?

Низький чоловік не відповів прямо, а просто сказав:

— Можливо, я маю те, що ви шукаєте, джентльмени?

Вони здивовано й нерішуче зупинилися, а він сховався в темряві гардеробної й потім знову з’явився, тримаючи в обох руках блискучі срібні ножі та виделки, котрі виклав на прилавок цілком спокійно, ніби прикажчик, котрий показує зразки.

— Ви… Ви… — спробував, було, почати цілком розгублений полковник. Потім, звикнувши до темряви, він помітив дві речі: по-перше, низький чоловічок був у чорній сутані й не надто скидався на слугу і, по-друге, вікно в гардеробній було розбите, так ніби хтось поспіхом вистрибнув через нього.

— Надто цінна річ, щоб зберігати її в гардеробній, — завважив священик.

— То це ви… ви… то це ви вкрали срібло? — затинаючись, запитав містер Одлі, здивовано поглядаючи на священика.

— Якщо й украв, то, як бачите, все повертаю, — ввічливо відповів отець Бравн.

— Але вкрали не ви? — завважив полковник, вдивляючись у розбите скло.

— Правду кажучи, я його не крав, — сказав священик дещо гумористичним тоном і спокійно вмостився на стільці.

— Але ви знаєте, хто це зробив? — запитав полковник.

— Його справжнього імени я не знаю, — незворушно відповів священик. — Та я дещо знаю про його силу й дуже багато про його душевні сумніви. Його силу я відчув на собі, коли він намагався мене задушити, а про його моральні якості я дізнався, коли він покаявся.

— Покаявся, теж мені! — із зарозумілим сміхом вигукнув герцог Честерський.

Отець Бравн підвівся й заклав руки за спину.

— На вашу думку, це, напевно, дивно, — сказав він, — що злодій і гультіпака покаявся, тоді як багато заможних людей заціпеніли в мирській суєті й ніхто не має з цього ніякої користи? Якщо ви сумніваєтеся в практичній користі покаяння, то ось вам ваші ножі й виделки. Ви — «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні риби. Бачите, ви все ж зловили їх. А я — ловець людей.

— То ви спіймали злодія? — насупившись, запитав полковник.

Отець Бравн пильно подивився на його невдоволене суворе обличчя.

— Так, я спіймав його, — сказав він, — спіймав на невидимий гачок на невидимій волосіні, настільки довгій, що він може піти на кінець світу і все одно повернеться, якщо я смикну.

Запанувала тиша. Потім джентльмени повернулися на веранду, забравши срібло й обговорюючи з господарем дивну подію. А похмурий полковник залишився сидіти на бар’єрі, покусуючи кінчики темних вусів і похитуючи своїми довгими худими ногами. Врешті він спокійно звернувся до священика.

— Злодій був недурний, та, думаю, я знаю розумнішу людину.

— Так, він — розумна людина, — відповів отець Бравн, — та я не розумію, кого ви вважаєте розумнішим.

— Вас, — сказав полковник і засміявся. — Не хвилюйтеся, я не маю наміру ув’язнити злодія. Та я б віддав купу срібних виделок за те, щоб зрозуміти, як ви вплуталися в цю аферу і як вам вдалося відібрати у нього срібло. Я вважаю, що ви — найбільший сучасний хитрун у нашому сьогоднішньому товаристві.

Священику сподобалася похмура щирість військового.

— Звичайно, полковнику, — відповів він, посміхаючись, — я нічого не можу розповісти вам про цю людину та про його приватні справи. Та я не бачу перешкод, щоб розповісти вам перебіг подій, так, як я їх зрозумів.

З несподіваною легкістю він перестрибнув через бар’єр, всівся поруч із полковником Павндом, хитаючи своїми короткими ногами, як хлопчисько на плоті. Він почав свою розповідь настільки просто й невимушено, ніби розмовляв зі старим другом біля різдвяного вогню.

— Розумієте, полковнику, — сказав він, — мене зачинили в тій маленькій кімнаті, щоб я міг дещо написати, і я почув, як у коридорі пара ніг відтанцьовує такий дивний танець, котрий нагадує танок смерти. Спочатку було чути смішні дрібні кроки, ніби хтось ходив навшпиньки, потім було чути повільні впевнені кроки, кроки солідної людини, котра прогулюється з сигарою в роті. Та я готовий поклястися, що це були одні й ті ж ноги: вони йшли легко, потім важкувато, потім знову легко. Спочатку я прислухався з цікавости, навіщо одній людині знадобилося використовувати дві ходи. Одну ходу я знав, вона була подібна до вашої, полковнику. Це була хода джентльмена, котрий ситно поїв і прогулюється не тому, що чимось схвильований, а радше тому, що він — нетерплячий. Я подумав, що знаю й іншу ходу, лише ніяк не міг пригадати, кому вона може належати. Що ж це за таке створіння, знайоме мені з моїх подорожей, котре бігає навшпиньки в такому екстраординарному стилі? Потім я почув дзенькіт тарілок, і відповідь була ясна, ніби від св. Петра. Це була хода офіціянта, коли він, схилений уперед, з опущеними очима кулею летить накривати на стіл. Потім я понад хвилину роздумував. І мені здалося, що я побачив спосіб злочину, настільки чітко, ніби це я збирався його здійснити.

Полковник Павнд уважно подивився на священика, та безтурботний й задумливий погляд співрозмовника був спрямований на стелю.

— Злочин, — повільно сказав він, — подібний до витвору мистецтва. Не дивіться так здивовано, злочин — це зовсім не єдиний витвір мистецтва, котре виходить з пекельних майстерень. Та кожний істинний витвір мистецтва, божественний або ж диявольський, має одну незмінну особливість — його основа завжди проста, наскільки складним не було б виконання. Ось, наприклад, у «Гамлеті» постаті могильників, квіти божевільної дівчини, фантастичне вбрання Йорика, блідість примар і усмішка черепа — все це сплетене вінком для похмурої людини в чорному. Ось і в цій історії, — додав він, посміхаючись і злізаючи з бар’єра, — теж трагедія людини в чорному. В ній, так само, як і в «Гамлеті», багато різних нашарувань, наприклад, ваш клуб. Є мертвий офіціянт, котрий був там, де не міг бути. Є невидима рука, котра зібрала з вашого стола срібло й розчинилася в повітрі. Та кожен продуманий злочин, врешті-решт, базується на якомусь простому факті, в котрому немає нічого таємничого. Таємничість з’являється пізніше, щоб вести людину хибним шляхом. Це була велика, делікатна і (на перший погляд) прибуткова справа, побудована на тому простому факті, що вечірній одяг джентльмена нагадує одяг офіціянта — обидва носять чорний фрак. Решта — лише гра, і надзвичайно майстерна.

— Все-таки, — сказав полковник, спускаючись вниз і похмуро розглядаючи своє взуття, — я не впевнений, що зрозумів вас.

— Полковнику, — сказав отець Бравн, — мало того, я скажу вам, що цей архангел нахабства, котрий украв ваші виделки, прогулювався коридором разів двадцять під світлом усіх ламп, у всіх перед очима. Він не ховався по закутках, де його могли би запідозрити. Він постійно рухався освітленим коридором і, здавалося, всюди перебував, маючи на це право. Не питайте мене, як він виглядав — цієї ночі ви бачили його шість-сім разів. Ви з іншими достойними людьми чекали на обід у вітальні, в кінці коридору, біля самої веранди. І от, коли він проходив біля вас, джентльменів, він був офіціянтом, з опущеною головою, серветкою в руці, котрий стрімголов біжить виконувати свою роботу. Вибігав на веранду, поправляв щось на столі й поспішав назад, у напрямку контори й кімнати для офіціянтів. Та коли потрапляв на очі якомусь готельному клеркові або офіціянтові, то відразу і виглядом, і манерами перетворювався на іншу людину. Він прогулювався поміж слугами з тією відчуженою зухвалістю, котру вони звикли бачити у своїх патронів. Для них це не було новизною, що елегантний гість під час обіду проходжується по всьому будинку, ніби звір у зоопарку. Вони знали, що саме звичка прогулюватися де заманеться вирізняє багатіїв з-посеред інших. Коли йому надокучала прогулянка коридором, він повертався й знову проходив повз контору. В тіні гардеробної арки він, ніби з допомогою чарівної палички, змінювався й знову, вже як улесливий офіціянт, біг до «Дванадцяти справжніх рибалок». Хіба джентльмен звертатиме увагу на офіціянта? І хіба може прислуга запідозрити джентльмена, котрий прогулюється коридором? Раз чи два він зробив ще кращий фокус. Біля контори попросив сифон зі свіжою водою, тому що йому хочеться пити. Далі він геніяльно сказав, що візьме сифон зі собою, і так зробив — швидко та спритно проніс сифон поміж вами, гістьми, вдаючи офіціянта, котрий виконує звичне доручення. Звичайно, це не могло продовжуватися надто довго, та йому треба було лише дочекатися, коли подаватимуть рибну страву. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі офіціянти шикувалися в ряд, та й тут він ухитрився спертися об стіну якраз за кутом, так що офіціянти вважали його джентльменом, а джентльмени — офіціянтом. Далі все відбувалося без перешкод. Коли якийсь офіціянт помічав його біля столу, то бачив у ньому млявого аристократа. За дві хвилини до того, як завершилося споживання рибної страви, він знову перетворився в спритного слугу й швиденько зібрав тарілки. Посуд залишив на полиці, срібло запхав у бокову кишеню, котра випнулася, і, як заєць, побіг коридором до гардеробної. Тут він знову перетворився у плутократа, котрого терміново викликають у справах. Йому залишалося лише віддати черговому свій номерок і піти настільки невимушено, як на початку вечора. Тільки сталося так, що черговим був я.

— Що ви з ним зробили? — закричав полковник з не звичною для нього експресією. — Що він сказав вам?

— Даруйте, — незворушно відповів священик, — тут моя розповідь завершується.

— І починається найцікавіше, — пробурмотів полковник. — Думаю, я розумію його професійні фокуси. Але ваші фокуси — для мене загадка.

— Мені час іти, — промовив отець Бравн.

Разом вони дійшли до передпокою, де побачили веснянкувате життєрадісне обличчя герцога Цестерського, котрий саме біг їх шукати.

— Ходімо, полковнику, — кричав він, задихаючись. — Я всюди вас шукаю. Обід триває, ніби нічого й не трапилося, і старий Одлі хоче виголосити промову на честь врятованих виделок. Ми б хотіли створити нову церемонію, щоб увіковічнити цю подію. Срібло знову в нас. Може, ви щось запропонуєте?

— Чому б і ні, — сказав полковник, з деяким сарказмом розглядаючи герцога, — я пропоную, щоб надалі ми носили зелені фраки замість чорних. Ніхто не знає, що може трапитись, коли хтось одягнений так, як офіціянт.

— Вигляд — це все, — сказав герцог, — джентльмен ніколи не виглядає так, як офіціянт.

— А офіціянт не може виглядати так, як джентльмен? — відповів полковник Павнд з посмішкою. — Преподобний отче, — звернувся він до священика, — тоді ваш приятель мусить бути дуже вправний, якщо він зумів виглядати так, як джентльмен.

Отець Бравн застібнув своє простеньке пальто на всі ґудзики, бо ніч була вітряна, і взяв у руки простеньку парасольку.

— Так, — сказав він, — це дуже важка праця — бути джентльменом. Та інколи мені видається, що бути офіціянтом — це теж нелегка праця.

І промовивши: «Доброго вечора», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота відразу ж зачинилися за ним, і він пішов вологою темною вулицею в пошуках омнібуса.