Хрест із сапфірами

Неправильна форма

Великі дороги на північних околицях Лондона далеко вглиб країни нагадують згасаючі привиди вулиць, вони ніби переривчасті лінії з великими проміжками в забудові. Десь може бути кілька магазинчиків, за ними — загороджене поле або вигін, далі — відомий шинок, якийсь розсадник або розплідник, за ними — великий приватний будинок, знову поле, якийсь готель, і все знову повторюється. Якщо хтось наодинці гулятиме цими дорогами, то може минути будинок, котрий, певно, натрапить йому на очі, хоча той хтось і не буде спроможний пояснити його привабливости. Це довгий низький будинок, побудований паралельно до дороги, пофарбований здебільшого білою та світло-зеленою фарбами, з верандою й навісами, котрі дивним чином нагадують дерев’яні парасольки, що їх ще можна побачити в старовинних будинках. Правдою залишається те, що це старовинний приміський дім у англійському стилі, саме такі будували в старому й багатому Клефемі. Та може видатися, що цей будинок розрахований на місцевість з гарячим кліматом. Білі стіни й штори невизначеного кольору наводять на думку про пальми. Я навряд чи зможу відчути коріння господаря, можливо, цей будинок збудував індус англійського походження.

Дім чомусь зачаровує кожного, хто його минає; біля нього відчуваєш, що в цьому місці щось сталося. Так воно і є, і саме про це я хотів би розповісти. Це історія про дивні події, котрі справді відбулися на Трійцю тисяча вісімсот якогось-там року.

Кожен, хто проходив повз будинок у четвер перед Трійцею о пів на п’яту, міг побачити, що вхідні двері відчинилися і, покурюючи велику люльку, вийшов отець Бравн, служитель малої церковці святого Мунґо, у товаристві свого височезного французького друга на ім’я Фламбо, котрий курив маленьку цигарку. Ці особи можуть зацікавити читача або й ні; правдою залишається те, що вони були не єдиними цікавинками, котрі можна було побачити, відчинивши двері біло-салатового будинку. От ми й почнемо з особливостей цього будинку, не лише для того, щоб читач міг зрозуміти цю трагічну розповідь, але й уявив, що було видно крізь прочинені двері.

Цілий будинок побудований у вигляді перевернутої літери «Т» з дуже довгою перекладиною й дуже короткою ніжкою. Перекладиною був фасад будинку, котрий стояв уздовж дороги, з вхідними дверима посередині; будинок був двоповерховий, і там були майже всі важливі кімнати. Позаду будинку, на рівні вхіднихдверей, містилася одноповерхова добудова, ніжка цієї літери «Т», дві подовгасті кімнати, одна за одною. У першій, котра називалася кабінетом, знаменитий містер Квінтон писав свої орієнтальні поеми й романси. У віддаленій кімнаті розташована оранжерея, переповнена тропічними цвітіннями унікальної та зловісної краси; і в такі сонячні пополудні, як оцей, вона була освітлена прекрасним сонячним промінням. Коли великі двері були відчинені, то у перехожого дослівно перехоплювало подих, коли він бачив багаті апартаменти, котрі справді були схожі на сцену з чарівної казки: пурпурові хмари й золоті сонця, і багряні зірки були яскраві, і ще прозорі, і ніби віддалені.

Поет Леонард Квінтон особисто й надзвичайно дбайливо аранжував усі ці ефекти — навряд чи колись він настільки досконало виразив себе в своїх поемах. Тому що був чоловіком, корий впивається кольором і купається в ньому, котрий потурає своєму замилуванню кольором, забуваючи про форму, навіть досконалу. А це тому, що його геній цілком занурився в східне мистецтво й образність; ці дивовижні килими або сліпучі вишивки всіх можливих кольорів ніби втягували його в щасливий хаос, де немає повчань і умовностей. У нього вистачило уяви й винахідливости, щоби з допомогою бунту сильних і навіть жорстоких кольорів зобразити епопеї й любовні поеми, чого не можна сказати про цілість його творчих успіхів. З допомогою кольорів він передавав розповіді про тропічні небеса, котрі палахкотіли золотом або кривавою міддю, про східних героїв, котрі в багатоярусних тюрбанах їздять верхи на пурпурових або благородно-зелених слонах, про велетенські коштовності, що їх не могли перевезти сотні негрів і котрі палали стародавнім і різнобарвним полум’ям.

Коротше кажучи (якщо дивитися на справу з погляду здорового глузду), він оспівував східні небеса, котрі страшніші, ніж найбільше західне пекло, східних монархів, котрі видалися б нам маніяками, і східні коштовності, котрих ювелір з Бонд-стріт (якби до його магазину дійшла сотня вимучених негрів), можливо, не оцінив би як справжні. При всій своїй хворобливості Квінтон був генієм, хоча його хворобливість більше зауважувалася в житті, ніж у його роботах. Він мав слабку й уїдливу вдачу, і його здоров’я страждало від орієнтальних експериментів з опіумом. Його дружині, красивій, роботящій і, як це буває, перевтомленій, не надто подобалося це захоплення опіумом, та ще більше її не влаштовувала присутність у домі індуського відлюдника в біло-жовтому одязі, котрого її чоловік наполегливо не відпускав упродовж місяців, вбачаючи в ньому Віргілія, що провадить його душу прірвами й висотами Сходу.

Ось із цього поетичного родинного осідку і вийшли отець Бравн та його приятель, і, судячи з виразу їхніх облич, вони вийшли звідти з полегшенням. Фламбо знав Квінтона ще із студентських часів у Парижі, і у вихідні вони відновили давнє знайомство. Та навіть тепер, коли Фламбо був більш відповідальний і досвідчений, ніж у часи бурхливої юности, він не надто добре ладнав з поетом. Задуха від опіуму й написання коротких еротичних віршів на пергаменті не було тим шляхом, котрим, на його думку, джентльмени потрапляють до пекла. Коли двоє чоловіків затримались трохи на порозі перш ніж піти в сад, голосно відчинилася хвіртка й на подвір’я жваво увійшов молодий чоловік у капелюсі, що з’їхав йому на потилицю. Він виглядав на доволі безпутнього молодика у червоній краватці, котра настільки зсунулася набакир, ніби він спав, не роздягаючись, і щойно отримав прочухана.

— Я хочу побачити старого Квінтона, — задихаючись, кричав він, — я мушу його побачити. Він у себе?

— Гадаю, містер Квінтон у себе, — сказав отець Бравн, прочищаючи свою люльку, — та я не знаю, чи ви зможете з ним побачитись. У нього зараз лікар.

Молодий чоловік, котрий не виглядав цілком тверезо, похитуючись, попрямував до холу, та саме в цей момент лікар вийшов з кабінету містера Квіна, зачинив двері й почав одягати свої рукавички.

— Ви до містера Квінтона? — холодно запитав лікар молодика. — Боюся, вам не вдасться з ним побачитися. Я щойно дав йому снодійне.

— Ні, ви зрозумійте, друже, — сказав молодик у червоній краватці, намагаючись схопити лікаря за лацкани, — ви зрозумійте, я просто у безвиході. Я скажу. Я.

— Містере Аткінсон, заспокойтеся, — сказав лікар, підштовхуючи гостя до виходу. — Я зміню своє рішення лише тоді, коли ви зможете змінити дію ліків, — і, одягнувши свій капелюх, він вийшов у сонячний сад.

Отець Бравн і Фламбо рушили за ним. Лікар був добродушним невисоким чоловіком з широкою шиєю і малими вусиками. Його зовнішність була доволі ординарною, але він справляв враження міцної людини.

Молодик у капелюсі, котрий умів лише хапатися за чиїсь лацкани, стояв біля дверей, як побитий пес, і мовчки вдивлявся, як ці троє прямують садом.

— Я щойно сказав неправду, та це на краще, — сміючись, зізнався лікар. — Насправді бідний Квінтон не спатиме ще близько півгодини. Та я не дозволю його турбувати цьому пройдисвітові, котрий завжди хоче позичити гроші, але ніколи не повертає борги. Брудний малий пройдисвіт, хоча й брат міссіс Квінтон, а вона — чудова жінка.

— Так, — сказав отець Бравн. — Вона — хороша жінка.

— Отож я пропоную перейтися садом, поки ця істота не забереться звідси, — продовжував лікар, — а потім я піду до містера Квінтона і дам йому ліки. Аткінсон не зможе зайти всередину, тому що я зачинив двері.

— Докторе Херріс, у такому випадку, — сказав Фламбо, — ми можемо прогулятися довкола й потім піти до оранжереї. Щоправда, із саду ми не зможемо увійти, та на неї варто подивитися бодай ззовні.

— А я піду зиркну на мого пацієнта, — засміявся Херріс, — він полюбляє полежати на отаманці он там, у глибині оранжереї, серед усіх цих криваво-червоних квітів; мені аж моторошно робиться від одного їх вигляду. А що це ви робите?

Отець Бравн зупинився на хвилинку й підняв щось з високої трави, котра майже повністю закривала його незвичну знахідку. Це був зігнений орієнтальний ніж, оздоблений дорогоцінними кольоровими каменями й металом.

— Що це таке? — запитав отець Бравн з нотками несхвалення в голосі.

— Це, напевно, належить Квінтону, — безтурботно сказав доктор Харріс, — у нього в домі є найрізноманітніші китайські дрібнички. Або, можливо, це належить цьому тихенькому індусові, котрого він тримає, ніби на прив’язі.

— Якому індусові? — запитав отець Бравн, не відриваючи погляду від знахідки у своїй руці.

— Та так, якийсь індійський чародій, — безтурботно відповів лікар, — напевно, шахрай.

— Ви не вірите в магію? — запитав отець Бравн, не піднімаючи погляду.

— Ще чого? Вірити в магію?! — відповів лікар.

— Він дуже гарний, — повільно промовив священик, ніби мріючи, — кольори просто дивовижні. А от форма неправильна.

— Неправильна для чого? — поцікавився Фламбо.

— А для нічого. Це абстрактно неправильна форма. От що ви відчуваєте, коли дивитеся на твори східного мистецтва? Кольори там просто п’янять любов’ю, а от форми й контури посередні та погані, причому навмисно посередні й погані. Я бачив сатанинські речі в узорі одного турецького килима.

— Mon Dieu![7] — сміючись, вигукнув Фламбо.

— Я не знаю символів і писань цієї мови, та знаю, що вони належать до диявольського світу, — все тихіше й тихіше продовжував священик. — Мені зрозуміла мета цих неправильних ліній, вони подібні на змію, котра вигинається, щоб утекти.

— І що диявол хоче нам цим сказати? — запитав лікар, вже не стримуючи голосного сміху.

Йому спокійно відповів Фламбо:

— Над отцем Бравном інколи збираються містичні хмари, та я повинен вас попередити, що це трапляється лише тоді, коли якесь зло справді близько.

— Отакої! — вигукнув науковець.

— От погляньте, — вигукнув отець Бравн, тримаючи кривий ніж у випрямленій руці, ніби блискучу змію. — Хіба ви не бачите, наскільки недобрі ці лінії? Ви не помічаєте, що в ньому немає ані простоти, ані сердечности? В ньому немає влучности списа, ані вигину коси, він навіть не схожий на зброю. Єдине, що він нагадує, то це знаряддя тортур.

— Гаразд, якщо він вам не подобається, — сказав веселий Херріс, — то краще повернути його власникові. Щось ми ніяк не можемо дійти до цієї проклятої оранжереї. Форма будинку, до речі, тут теж не найвдаліша.

— Ви не розумієте, — священик похитав головою, — форма будинку дивна й навіть трохи смішна. Та в ній немає нічого зловісного.

Розмовляючи, вони врешті підійшли до оранжереї. В її вигнутій кривизні не було ані дверей, ані вікна, щоб якось потрапити всередину. Однак скло було чисте, сонце світило яскраво, хоча й починало сідати, і вони могли побачити не лише барвисті цвітіння всередині, а й кволу фігуру поета в коричневій оксамитовій маринарці. Він лежав на дивані, напевно, задрімав над книжкою. Це був блідий невисокий чоловік з розтріпаним каштановим волоссям, а борідка виглядала, як парадокс, тому що з нею він видавався менш мужнім. Ці штрихи були добре відомі всім трьом. Та навіть якби це було не так, вони зараз навряд чи взагалі би глянули на Квінтона. Їхні очі прикипіли до іншого.

Якраз на їхньому шляху, безпосередньо поза заокругленою скляною забудовою, стояв високий чоловік, зодягнений у бездоганно-білий одяг, котрий спадав йому до стіп; і його лисий череп, і шия в промінні сонця відсвічували, ніби бронза. Він пильно дивився на сплячого крізь шкло і виглядав непорушно, як гора.

— Хто це? — прошепотів схвильовано отець Бравн.

— О, це лише хвалько-індус, — пробуркотів Херріс. — Я от тільки не знаю, якого біса він тут вештається.

— Це виглядає, як гіпноз, — сказав Фламбо, покусуючи свої чорні вуса.

— І чому це необізнані в медицині завжди полюбляють якісь нісенітниці про гіпноз?! — вигукнув лікар. — Це більше скидається на крадіжку.

— От про це й побалакаємо, — сказав Фламбо, котрий завжди був діяльним. Одним довгим стрибком він подолав відстань до того місця, де стояв індус. Ніби вклоняючись з висоти свого зросту до індуса, Фламбо звернувся до нього спокійно, але трохи зухвало:

— Доброго вечора, сер! Що вам потрібно?

Повільно, ніби корабель, котрий прямує в гавань, повернулося велике жовте обличчя й завмерло над плечем у білому. Присутніх приголомшило те, що його жовті повіки були опущені, так ніби він спав.

— Дякую, — сказало обличчя досконалою англійською.

— Мені нічого не потрібно.

Потім, ледь розімкнувши повіки, ніби для того, щоб показати переливчастість очних яблук, воно повторило:

— Мені нічого не потрібно, — і, широко розплющивши очі, повторило знову, — мені нічого не потрібно, — і з тихим шелестінням попрямувало в сад, де швидко темніло.

— Християнин скромніший, — пробурмотів священик, — йому бодай щось потрібно.

— Що ж він робив? — запитав Фламбо, насупивши брови й понизивши голос.

— Поговоримо пізніше, — сказав отець Бравн.

Сонце все ще світило, та це вже було червоне вечірнє проміння, і гілки дерев та кущів у саду ставали все темнішими. Чоловіки обійшли оранжерею довкола й мовчки рушили до вхідних дверей. У віддаленому кутку між кабінетом і основною будівлею почувся якийсь шурхіт, схожий на рухи переляканого птаха, й відразу після цього всі побачили факіра в білому, який вислизнув з тіні й попрямував до вхідних дверей. Однак, на їхнє здивування, він там не був сам. Вони здригнулися, але зітхнули з полегшенням, коли побачили міссіс Квінтон. У неї було пишне золоте волосся і широке й бліде обличчя, котре вона повернула до них у сутінках. Глянула дещо строго, але загалом виглядала цілком привітно.

— Добрий вечір, докторе Херріс, — сказала вона.

— Добрий вечір, міссіс Квінтон, — доволі сердечно відповів лікар. — Я якраз іду до вашого чоловіка, щоб дати йому снодійне.

— Так. Думаю, якраз пора, — і вона посміхнулася до всіх і стрімко пішла в будинок.

— Ця жінка надто втомлена, — сказав отець Бравн, — вона належить до того типу жінок, котрі років двадцять виконують усі свої обов’язки, а на двадцять першому можуть зробити щось жахливе.

Невисокий лікар уперше за весь час глянув на священика із зацікавленням:

— Ви коли-небудь вивчали медицину? — запитав він.

— Коли лікуєте тіло, то мусите знати щось і про душу, — відповів священик, — так само, коли хочете лікувати душу, то треба знати дещо про тіло.

— Так, — сказав лікар, — гадаю, мені вже час іти й дати Квінтонові ліки.

Вони обійшли вигнуту частину фасаду й попрямували до входу. Коли входили, то втретє побачили чоловіка в білому одязі. Він ішов просто до вхідних дверей, і це виглядало так, ніби він щойно вийшов з кабінету навпроти них. Та це було неможливо, тому що двері в кабінет були замкнені.

Однак отець Бравн і Фламбо залишили при собі ці дивні протиріччя, а доктор Херріс не належав до людей, котрі витрачають розумові здібності на неможливе. Він пропустив уперед всюдисущого азіята й попрямував у хол. Тут він знайшов Аткінсона, про котрого всі забули. Молодик усе ще не залишав будинку, він щось бурмотів і тицькав у речі свій вузлуватий бамбуковий ціпок. На обличчі лікаря з’явилася тінь відрази й рішучости, і він зашепотів до своїх супутників:

— Я мушу негайно замкнути двері, інакше цей щур туди пролізе. Повернусь за кілька хвилин.

Лікар швидко відчинив двері й знову замкнув їх перед носом Аткінсона, відбивши невдалий напад молодика. Той нетерпляче всівся в крісло. Фламбо роздивлявся перську мініятюру на стіні. Отець Бравн здивовано й трохи притуплено дивився на двері. Вони відчинилися дослівно через чотири хвилини. На цей раз Аткінсон був спритніший. Він стрибнув уперед, схопився за відчинені двері й заверещав:

— Квінтон, це я! Я хочу…

З іншого кінця кабінету почувся виразний голос Квінтона, котрий або позіхав, або намагався перемогти сміх.

— Ой, та я знаю, що ви хочете. Беріть і залиште мене в спокої. Я пишу пісню про павичів.

Перш ніж двері зачинилися, півсоверена перелетіли крізь отвір і Аткінсон, шарпнувшись уперед, зловив монету з дивовижною спритністю.

— Це врешті полагоджено, — сказав лікар, знервовано замикаючи двері, і попрямував у сад.

— Бідний Леонард матиме хоч трохи спокою, — звернувся він до отця Бравна. — Я зачинив його, нехай відпочине годину-дві.

— А голос у нього доволі бадьорий, — відізвався священик.

Потім обвів очима сад і побачив розслаблений силует Аткінсона, котрий стояв і підкидав у кишені отриману монету. В пурпурових сутінках було видно постать індуса, що сидів на траві: його спина була випрямлена, він дивився на захід сонця. Раптом священик запитав:

— А де міссіс Квінтон?!

— Вона пішла до своєї кімнати, — відповів лікар. — Он її тінь на шторі.

Отець Бравн подивився вгору, на темний силует в освітленому вікні, і спохмурнів.

— Так, це її тінь, — сказав він і пройшов ярд, може, й два, а потім сів на лавку.

Фламбо присів поруч. А лікар, один із тих енергійних людей, котрі весь час на ногах, покурюючи, попрямував у сутінки. Двоє друзів залишилися самі.

— Отче, — запитав Фламбо французькою, — що з вами діється?

Деякий час отець Бравн сидів непорушно, потім врешті відізвався:

— Забобони суперечать релігії, та в цьому повітрі щось є. Може, це через цього індуса, принаймні частково.

Він замовк і почав роздивлятися індуса, котрий, здавалося, був занурений у молитовний стан. На перший погляд його тіло виглядало нерухомим, та коли отець Бравн придивився до нього, то побачив, що насправді цей чоловік повільно похитувався. Його рухи нагадували коливання темних верхівок дерев під впливом вітру, котрий ніби скрадається садовими доріжками.

Темінь швидко згущувалася, так як це буває перед бурею, та Фламбо і отець Бравн усе ще бачили всі чотири силуети. Аткінсон вештався від дерева до дерева з байдужим виразом обличчя; у вікні було видно тінь міссіс Квінтон; лікар прогулювався довкола оранжереї, вони бачили вогник його сигари; факір стояв так само твердо, ніби дерево, котре міцно вросло в землю й лише погойдує гіллям. У повітрі пахло грозою.

— Коли індус розмовляв з вами, — упівголоса сказав отець Бравн, — я відчув ніби якесь прозріння, я чітко побачив його і увесь його всесвіт. Він лише тричі повторив одне і те ж. Коли він уперше промовив: «Мені нічого не потрібно», то мав на увазі, що його не вдасться збагнути, так само, як не можна збагнути Азію. Коли він повторив: «Мені нічого не потрібно», я зрозумів, що він самодостатній, як космос: він не визнає Бога, нічого загальновизнаного, навіть гріха. А коли він утретє повторив: «Мені нічого не потрібно», то сказав це, блиснувши очима. І я збагнув, що він дослівно розуміє те, що говорить: оте «ніщо» і є його прагненням і домівкою, він прагне «нічого» так само, як п’яничка хоче вина; і це заперечення, це бажання знищити все і всіх…

Упали перші краплі дощу, Фламбо здригнувся й озирнувся довкола, так ніби вони його вжалили. В цей момент вони побачили, як від оранжереї до них біжить лікар, щось вигукуючи.

Він пролетів повз них, наче куля, потім підбіг до Аткінсона, котрий ніяк не міг заспокоїтися й тримався поблизу входу в будинок, конвульсійно схопив його за комір і закричав:

— Це брудна гра! Що ви з ним зробили?!

Священик різко випростався, і його голос задзвенів, ніби наказ військового:

— Досить! Нас тут достатньо, щоб затримати будь-кого. В чому справа, лікарю?

— З Квінтоном щось негаразд, — відповів лікар, блідий, як смерть. — Я заглянув крізь вікно й побачив, що він лежить у якійсь дивній позі, зовсім не в тій, в якій я його залишив.

— Ходімо до нього, — коротко сказав отець Бравн. — І залиште Аткінсона в спокої. Він постійно на очах, відколи ми чули голос Квінтона.

— Я можу залишитися і наглянути за ним, — поспішно сказав Фламбо. — А ви йдіть і подивіться, що там трапилося.

Лікар і священик швидко пішли до дверей кабінету, відчинили їх і ввійшли усередину. В темноті вони зачепили великий стіл з червоного дерева, котрий стояв посередині кімнати, — зазвичай поет працював за ним. У кімнаті горіло лише слабке світло, залишене для хворого. Посередині столу, на видноті, лежав аркуш паперу. Лікар схопив його, прочитав і подав священику, а потім зі словами: «Боже милостивий! Подивіться на це!» побіг в оранжерею. Там жахливі тропічні квіти тримали в собі багряну пам’ять про захід сонця.

Отець Бравн тричі перечитав записку, перш ніж відклав цей аркуш паперу. Там було написано: «Я сам себе вбиваю, та все ж мене вбили!». Це було написано рукою Леонарда Квінтона, нерозбірливо й неповторно. Потім отець Бравн, все ще тримаючи записку в руці, рушив у оранжерею. Назустріч йому йшов медик, на його обличчі була безнадія:

— Він зробив це, — сказав Херріс.

Разом вони пішли поміж неприродно красивих кактусів і азалій та знайшли Леонарда Квінтона, поета й романтика. Його голова звисала з отаманки, а мідні кучері лежали на землі. У лівому боці стирчав той самий дивний ніж, котрий вони знайшли вранці в саду, а слабка рука все ще стискала руків’я.

Гроза розпочалася так раптово, ніби ніч у Колріджа.[8] Сад і скляний дах відразу потемніли від дощу. Отець Бравн розглядав записку уважніше, ніж знайдене тіло. Він підніс її близько до очей і намагався прочитати в цих сутінках. Потім став навпроти світла, але через блискавку аркуш взагалі видавався чорним.

З громом повернулася темінь. Коли все стихло, отець Бравн промовив із темноти:

— Лікарю, цей аркуш якоїсь неправильної форми.

— Що ви маєте на увазі? — похмуро запитав лікар.

— Це не квадрат, — відповів Бравн. — Один із його кутів зрізаний. Навіщо це?

— А мені звідки знати? — пробуркотів лікар. — Можемо підняти бідаку, як ви думаєте? Він помер.

— Ні, — відповів священик, все ще досліджуючи записку, — ми повинні залишити його так, як він лежить, і викликати поліцію.

Коли вони поверталися до кабінету, Бравн зупинився біля столу й узяв малі ножиці.

— Ось чим він це зробив, — з полегшенням промовив отець Бравн, — тільки навіщо? — і він насупив брови.

— Та не морочте собі голову тим папірцем, — наполегливо сказав лікар. — Це була його примха. У нього їх були сотні. Він обрізав і решту аркушів, так само, як і цей, — і показав на стос чистого паперу, котрий лежав на іншому, малому столику. Отець Бравн підійшов туди і взяв один аркуш. У нього була така ж неправильна форма.

— Такий самий, — промовив він. — А ось і відрізані кутики.

І священик почав їх перераховувати, що обурило його співрозмовника.

— Все правильно, — сказав священик з посмішкою апологета. — Двадцять три аркуші і двадцять два кутики. А ви, я бачу, поспішаєте приєднатися до інших.

— Хто повідомить його дружину? — запитав Херріс. — Думаю, краще ви їй скажіть, а я викличу поліцію.

— Як скажете, — байдуже відповів отець Бравн і вийшов.

Там на нього чекала інша драма, котра була більше подібна на гротеск. Його високий друг Фламбо стояв у бойовій позі, котру добряче призабув, а під ним на землі, розтягнувшись, лежав нещасний Аткінсон, розмахуючи в повітрі ногами; його капелюх і тростина для прогулянок відлетіли в протилежному напрямку і лежали на доріжці. Аткінсон не витримав вітцівської опіки Фламбо й намагався збити його з ніг, а це не було надто розумно — починати таку гру з королем злодіїв, навіть після того, як монарх зрікся свого трону.

Фламбо приготувався стрибнути на свого супротивника, та в цей момент відчув на плечі руку священика.

— Мій друже, допоможіть підвестися Аткінсону, — сказав він. — Попросіть навзаєм пробачення й скажіть: «Добраніч». Ми не повинні затримувати його ані на хвилину.

Аткінсон зібрав порозкидані речі й попрямував до воріт. А отець Бравн запитав уже цілком серйозно:

— А де індус?

Усі троє (лікар тим часом приєднався до них) мимовільно повернулися в бік тьмяного зеленого насипу серед пурпурових дерев, що погойдувалися в сутінках. Саме там вони недавно бачили темнолицього й усміхненого молільника, котрий похитувався в такт вітру. Та його там не було.

— Він його знищив! — оскаженіло закричав лікар. — Ну от, тепер усе ясно, цей темношкірий його вбив.

— А я думав, ви не вірите в магію, — тихо промовив отець Бравн.

— Звичайно, що ні, — сказав лікар, обертаючи очима. — Я лише знаю, що ненавиджу того жовтого диявола і вважаю його фальшивим чаклуном. Якщо ж він і справді чарівник, то я ненавиджу його ще більше!

— Він утік — і що тепер? — відізвався Фламбо. — Ми не можемо довести його провину ані щось удіяти проти нього.

Або навіть піти до констебля з розповіддю про самовбивство під впливом чарів або навіювання.

Тим часом священик пішов у будинок, щоб сповістити новину дружині померлого. Коли він повернувся, то виглядав трохи блідий і засмучений, та навіть коли все з’ясувалося, ніхто не довідався, про що вони розмовляли.

Фламбо, котрий упівголоса спілкувався з лікарем, здивувався, побачивши, що його приятель повернувся так швидко. Та отець Бравн навіть не звернув на нього уваги, лише підійшов до лікаря і відвів його вбік.

— Ви викликали поліцію? — запитав він.

— Так, — відповів Херріс, — вони приїдуть через десять хвилин.

— Ви не могли б зробити мені послугу? — спокійно сказав священик. — Я колекціоную такі ось дивні історії, в котрих завжди є якийсь елемент, про котрий не напишеш у поліцейському рапорті, як ось цей індус, наприклад. Я хочу вас попросити написати своєрідний рапорт, для мене особисто. Ви — розумний чоловік, — продовжував отець, серйозно й уважно дивлячись на лікаря. — Мені видається, що ви знаєте деякі подробиці цієї справи, про котрі, на вашу думку, не варто згадувати. Моя професія настільки ж конфіденційна, як і ваша, і все, що напишете, залишиться лише між нами. Напишіть усе, що знаєте.

Лікар, котрий слухав це, нахиливши голову вбік, пильно подивився на священика і сказав:

— Гаразд, — і пішов у кабінет, зачинивши за собою двері.

— Фламбо, — покликав отець Бравн, — на веранді є довга лавка, там сухо й можна покурити. Ви — єдиний мій друг на цьому світі, і я хочу поговорити з вами. Точніше, помовчати з вами.

На веранді вони зручно влаштувалися, і отець Бравн, всупереч своїй звичці, взяв запропоновану сигару. Він мовчки закурив. Дощ тарабанив по даху веранди.

— Мій друже, — врешті сказав він, — це дуже дивний випадок. Дуже дивний випадок.

— Я теж так подумав, — відповів Фламбо й мимовільно здригнувся.

— Ви називаєте цей випадок «дивним», і я його так називаю, та ми маємо на увазі зовсім інше, — заперечив священик. — Сучасний здоровий глузд змішав два зовсім різні поняття: коли ми говоримо «тайна», то маємо на увазі все дивовижне й водночас щось ускладнене. Та це половина пояснення про чудо. Воно бентежне, але водночас просте. Воно тому й просте, це сила, послана нам Богом (або дияволом) замість невпорядкованих шляхів природи або людських бажань. От зараз ви вважаєте, що ця справа — дивовижна, і тому готові назвати її чудесною. А все тому, що прийшов індуський чарівник і накликав зло. Зрозумійте, я не стверджую, що тут не було чогось духовного або диявольського. Лише рай і пекло знають причини, через які люди здійснюють дивні гріхи. На цей момент я знаю лише ось що: якщо це була чиста магія, як ви стверджуєте, тоді все це дивовижно, але це не чудо, тому що складність суперечить його природі. Чудо має бути таємничим, та його суть проста. А в цій справі все ой як непросто.

Гроза, що вже майже стихла, відновилася з новою силою, й слабке відлуння грому злилося із шумом дощу. Отець Бравн зачекав, поки із сигари впав попіл, і продовжував:

— У цьому випадку все закручене, потворне й аж ніяк не схоже на прямі удари неба чи пекла. Так, як хтось може впізнати слимака в покручених слідах, так я бачу тут заплутаний слід людини.

Велетенське око неба на мить кліпнуло білим світлом, потім знову затьмарилося, і священик продовжував:

— У всіх цих заплутаних обставинах найжахливішим є цей обрізаний аркуш паперу. Він навіть жахливіший від того кинджала, котрим убили нещасного Квінтона.

— Ви маєте на увазі записку, котру він написав перед самовбивством? — уточнив Фламбо.

— Я маю на увазі аркуш паперу, де було написано: «Я сам себе вбиваю», — відповів отець Бравн. — Мій друже, форма цього аркуша має зловісну форму — настільки зловісну, що я не бачив гіршої в цьому злому світі.

— Там просто немає кутика, — здивувався Фламбо, — і, наскільки я розумію, Квінтон саме так обрізав свій папір.

— Ну, тоді він робив це доволі дивно й паскудно, як на мій смак і вподобання. От погляньте, Фламбо, цей Квінтон — нехай Господь прийме його душу! — можливо, й був зіпсованим чоловіком, та він був справжнім митцем і майстерно володів і олівцем, і ручкою. Навіть у його почеркові, котрий так важко прочитати, відчутні сміливість і краса. Я не зможу довести того, що кажу, я взагалі не вмію щось доводити. Та запевняю вас, що йому навіть би в голову не прийшло так обкраяти аркуш паперу. Якби він захотів його обрізати або підрівняти, або закріпити, або ще щось, то він зробив би зовсім інший рух ножицями. Ви пам’ятаєте цю форму? Це жахлива форма. Це ворожа форма. О, от так, о! Як, ви не пам’ятаєте?!

І він махнув у темноті запаленою сигарою перед Фламбо, показуючи рукою вогняний єрогліф, подібний на ті нерозбірливі слова, про котрі він щойно розповідав другові.

— Але, — наважився відізватися Фламбо, коли священик знову затягнувся димом, сперся на спинку лавки і втупився в дах, — припустимо, що хтось інший обрізав ці кутики. Але навіщо комусь обрізати цей папір, якщо Квінтон здійснив самогубство?

Отець Бравн продовжував дивитися на дах, відкинувшись на спинку лавки. Врешті вийняв з рота сигару й сказав:

— Квінтон ніколи не здійснював самогубства.

Фламбо витріщився на нього й закричав:

— А чому він у ньому зізнався?

Священик знову нахилився вперед, сперся ліктями на коліна, подивився на землю й сказав тихо, але виразно:

— Він ніколи не зізнавався в самогубстві.

Сигара Фламбо випала йому з руки:

— Ви думаєте, що записка — це підробка?

— Ні, — сказав отець Бравн. — Це почерк Квінтона.

— От бачите, почерк Квінтона. «Я сам себе вбиваю», — пише людина на аркуші паперу.

— Котрий погано обрізаний, — спокійно додав священик.

— Та будь проклята та ваша неправильна форма! — закричав Фламбо. — Яке це має значення?!

— Там було двадцять три аркуші паперу, — отець навіть не поворухнувся, — і лише двадцять два відрізаних кутики. Таким чином, одного кутика не вистачає, отого, із записки. Це вас не наводить на роздуми?

Обличчя Фламбо просвітліло, і він сказав:

— Може, Квінтон написав там щось інше, на кшталт «Вони казатимуть, що я сам себе вбиваю» або «Не вірте в те, що…».

— От, уже тепліше, як кажуть діти, — відповів його друг, — та кутик був маленький, на ньому й слова не вдасться написати, а не те що п’ять. А вам не спадає на думку щось трохи більше, ніж кома, і що для людини з пеклом у серці могло б стати доказом провини?

— Та ні, не знаю, — після деяких роздумів відповів Фламбо.

— А що ви скажете про лапки? — запитав священик, і викинув свою сигару в темінь, ніби падаючу зірку.

Відповідь застрягла в устах Фламбо, а отець Бравн продовжував, ніби втовкмачуючи основні правди віри:

— Леонард Квінтон був романтиком, і він писав роман про чаклунство й гіпнотизм Сходу. Він.

У цей момент двері різко відчинилися й зайшов лікар у капелюсі. Він подав священику в руки довгий конверт.

— Ось документ, про котрий ви просили, — сказав він.

— А мені пора. Добраніч.

— Добраніч, — відповів отець Бравн, коли лікар жваво попрямував до воріт. Він залишив двері відчиненими, і сніп світла впав на них. Отець Бравн відкрив конверт і прочитав ось що:

«Дорогий отче Бравн! Vicisti Galilee![9] Інакше кажучи, нехай будуть прокляті ваші очі, котрі все помічають. Невже це можливо, що щось таки ховається у вашому базіканні?

Я з дитячих літ вірив у Природу, у всі природні функції та інстинкти, незалежно від того, чи хтось називає це моральним чи ні. Задовго до того, як я став лікарем, ще коли був школярем, у мене були миші й павуки і я вірив у те, що бути доброю твариною — це найкраща доля у світі. Але тепер я пережив потрясіння. Я завжди вірив у Природу, але, здається, Природа може зрадити людину. Невже щось таки є у ваших нісенітницях? Я справді захворів.

Я покохав дружину Квінтона. Що у цьому поганого? Природа показувала мені, що любов рухає світом. Я також щиро вважав, що їй буде краще зі мною, охайною твариною, аніж з Квінтоном, хворим і божевільним. У чому я помилився? Я лише співставив факти як науковець. Вона була би щасливіша.

Я, згідно з моїм світоглядом, без упереджень міг убити Квінтона. І так було б краще для всіх, навіть для нього самого. Та, як здорова тварина, я зовсім не хотів, щоб убили мене. Тому я вирішив, що ніколи не зроблю цього, поки не трапиться така нагода, коли мене ніхто не покарає. Сьогодні вранці така нагода трапилася.

Сьогодні я тричі заходив до Квінтона в кабінет. Вперше, коли я зайшов, він постійно говорив мені про своє нове оповідання, котре буде називатися „Лікування святого“. Це оповідання про те, як якийсь індуський відлюдник убиває англійського полковника з допомогою навіювання. Він показав мені останній аркуш рукопису й навіть прочитав останній абзац. Там було щось на кшталт: „Завойовник Пенджаба перетворився у величезний жовтий скелет. Спершись на свій лікоть і задихаючись, він прошепотів на вухо свого небожа: „Я сам себе вбиваю, та все ж мене вбили!““ Останньою фразою починалася чиста сторінка. Така нагода трапляється раз у ніколи. Я вийшов з кабінету й пішов пройтися садом, сп’янілий від цієї жахливої нагоди.

Ми прогулювалися довкола дому, і дві інші обставини зіграли на мою користь. Ви запідозрили індуса і ще знайшли той дивний ніж, котрий він, вірогідно, міг застосувати. Я непомітно сховав його в кишеню й пішов у кабінет до Квінтона, дав йому снодійне й зачинив двері. Він не хотів розмовляти з Аткінсоном, та я змусив його відповісти голосно. Мені потрібен був доказ, що Квінтон живий, коли я вдруге виходив з кабінету. Він ліг відпочити в оранжереї, а я пішов до кабінету. Я швидкий на руку, вистачило півтори хвилини, щоб зробити все, що я задумав. Я кинув рукопис Квінтона у вогонь, і від нього залишився лише попіл. Я побачив лапки, котрі все псували, і тому обрізав кутик аркуша. А щоб усе виглядало більш правдоподібно, відрізав кутики у всіх чистих аркушів. Потім я вийшов, знаючи, що зізнання Квінтона у самовбивстві лежить на столі, а сам Квінтон живий спить собі в оранжереї.

Останній крок був найбільш відчайдушним. Я вдав, що бачив Квінтона мертвим в оранжереї й кинувся до його кабінету. Я затримав вас цією запискою й убив Квінтона, поки ви розглядали його зізнання в самогубстві, — я швидкий на руку. Під впливом ліків він напівспав, і я поклав його руку на ніж і ввігнав ніж у його тіло. Ніж мав незвичну форму, і ніхто, крім спеціяліста, не міг так прорахувати удару, щоб ніж потрапив просто в серце. Дивуюся, невже ви й це помітили?

Коли я це зробив, надзвичайні справи закінчилися. Природа зрадила мене. Я відчуваю, що захворію. Я відчуваю, що вчинив зло, і мій розум відмовляє мені. Я відчуваю щось на кшталт відчайдушного задоволення, коли думаю про те, що можу розповісти це комусь; якщо одружуся й матиму дітей, то не буду нести цей тягар самотньо. Що зі мною діється?… Це безумство… а може, розкаяння й справді існує, як у поемах Байрона! Я не можу більше нічого написати.

Джеймс Ерскін Херріс».

Отець Бравн дбайливо склав листа й поклав у нагрудну кишеню, коли почувся дзвінок у двері й мокрі водонепроникні плащі кількох поліцейських заблищали на порозі.