Кава з кардамоном

Знову наснився той самий сон. Мама з дуже довгим темним волоссям, у широкій червоній пов'язці на голові танцює боса в білій сукенці. Її ноги ступають по широких соснових дошках. Сонце блукає світлою підлогою, фіранка тріпоче від протягу, миготять сонячні зайчики. У мами заплющені очі, вона усміхається, розвівається сукенка. Раптом дзвонить телефон. Мама піднімає голку програвача. Музика вмовкає. У кімнаті стає темно, наче світло вимкнули. Чутно короткі гудки, наче хтось не поклав слухавку, а потім лунає крик. Лінку огортає тепла чорна темрява, ніби вона летить у бездонну прірву. Ця прірва водночас кінець і порятунок, бо там, де починається чорна діра, крик гучнішає, стає безперервним, розтинає повітря. Лінка затуляє вуха руками, хоче й далі падати вниз, але чорна темрява більше не хоче її прийняти, випихає назад, нагору. Дівчина виринає над поверхнею води, судомно ковтає повітря й відчуває, як її міцно обіймають чиїсь теплі руки. Вона опиняється в темному проваллі цих дужих долонь.

— Мамо, матусю! — кричить вона. Але ніхто не відповідає. У цю мить Лінка завжди прокидається.

I

Лінка очікувала більш звичних фотографій. Просто обличчя й фігура мають бути настільки чіткими, щоби хтось вибрав її з каталогу дівчат. Таких теж було кільканадцять, зате решта — геть інші. Фотографії вражали! Халіна насилу впізнала на них себе. Хто ця дівчина із блискучими кучерями, на обличчі якої завдяки грі світла вимальовувалася таємничість? Проте найбільше вражала якість знімків. Саме ті місця, які вона хотіла би підкреслити, були чіткими й виразними, решта м’яко їх доповнювала. Найдужче Лінці сподобалася серія фоток, на яких світлим був лише невеликий фрагмент: ніс, одне око, вуста. Решта поринала в темряві, і лише крізь волосся, з боку кадру, соталося світло. За мить Халіна забула, що роздивляється саму себе в різних позах, вона аналізувала техніку фотографа. Той посміхнувся.

— Бачу, тобі подобається.

— Як тобі це вдалося? — нарешті наважилася Лінка. — Як досягти такого ефекту? Наприклад, отут… як ти робиш, що обличчя таке виразне й рельєфне? І оці тіні… У мене вони завжди занадто гострі.

— Я й не знав, що ти теж фотографуєш.

— Це лише хобі, — дівчина густо почервоніла.

— Ну, що ж, — усміхнувся Мацек. — Час на перший урок. Найважливіше — це освітлення. — Розчинив вікно. — Дивися, чудовий день, ранок, сонце не надто яскраве. Знімки будуть гарні завдяки природному світлу.

Хлопець засунув штори. У студії запанувала цілковита темрява.

— Чи можна досягти такого ефекту в приміщенні? — запитав він.

— Ну… певне, так. Є такі спеціальні лампи, які імітують сонячне світло, — похвалилася своїми знаннями Лінка.

— Дурня. Лампи, звісно, класна річ, але вони ніколи не створюють такого ефекту. Сонце може просвічувати крізь листя, відбиватися від будинків, повітря може бути вологим, усе це важливо. Лампа ніколи не замінить сонця, — Мацек говорив дедалі швидше. Лінка відчувала в темряві його теплий подих. Боялася ворухнутися. — Зате лампою можна керувати, — продовжував він. — Дивися… — Раптом світло пронизало темряву. Дівчина примружилася й побачила, що він установив лампу собі над головою. — Глянь на мене. Дивися, що відбувається, коли обличчя освітлюється згори. Я виглядаю, як Мефістофель, еге ж? Тепер трохи опустимо лампу, світло розсіюється. Бачиш? Усе було би чудово, але тоді тут, — хлопець торкнувся ніздрів, — лягають довгі тіні. Це можна виправити, скориставшись додатковим рефлектором. А тепер бічне освітлення, так, як на цій фотографії.

Світло знову згасло, за мить його обличчя було освітлене тільки з одного боку, вихоплюючи одну щоку й око. Лінка зачаровано дивилася, як Мацек, посуваючись то вперед, то назад, то вбік, змінював довжину тіней і чіткість рис. Не могла відвести погляду від його вуст, які рівномірно рухалися, і від очей, котрі сяяли від світла рефлекторів.

— Відсуваєш джерело світла від осі об’єктива…

Але вона більше не слухала. Понад усе прагнула, щоб він її поцілував. І тоді Мацек підійшов і просто обійняв її, а вона притулилася до його плеча, наче сподівалася знайти там відповіді на всі свої питання, розвіяти всі власні побоювання. Обоє стояли незграбно, боячись найменшого руху, який порушив би їхню єдність, і все зіпсував. Тоді він погладив Лінку по спині, спершу якось механічно, як гладять пса, який підійшов по свою порцію ласки, та вже за хвилину ніжно, відчуваючи під тканиною плаття лопатки, хребет, усе молоде тіло, яке прагнуло пестощів. Вона сама відшукала його вуста, задерши голову догори й зануривши пальці в його густому волоссі. Їй здавалося, що цей поцілунок розтоплює її, вона неначе тане в сонячному промінні й перетворюється на тремтливе, гаряче повітря.

Хлопець підвівся й вимкнув рефлектор. Лінка дивилася, як м’яко він рухається в темряві. Засвітив маленьку бічну лампочку й присунувся до дівчини. Його руки пестили її плечі, а вуста знову відшукали її губи, тоді вухо, шию. Лінка відчувала, як у неї калатає серце, їй здавалося, що вона от-от знепритомніє. Вуст, рук, усього було занадто багато, дівчина втрачала над цим владу й тоді раптом випручалася.

— Я не можу…

— У чому справа? — майже вигукнув він. — Щось не так?

Різко підвівся й увімкнув горішнє світло.

— Що ти собі уявляєш? — грубо сказав він. — Що отримаєш щось задурно? Тут тисячі таких, як ти, пхаються в усі вікна й двері. Це бізнес, а не дитячий садок. Немає співпраці, то й фоток нема. Ну, хіба що ти їх у мене купиш. Хоча не думаю, що в тебе знайдуться такі гроші. Подзвони, як передумаєш.

Лінка дивилася, як він запихає її фотографії до конверта й кладе до шухляди, а тоді просто вийшла геть.

II

Вона не могла про це не думати. Перед очима маячіло його обличчя, освітлене яскравою лампою, вороже, злісне. Ідіотка, яка ж вона ідіотка! А може, справді купити в нього ці фотографії? У неї ще залишалося трохи грошей після канікул, та й бабця Стефа віднедавна теж їй дещо підкидала… Давала гроші на плівки й друк фоток. Скільки це може коштувати? Полічила подумки. У неї було двісті злотих. Уже не так погано.

Заснути ніяк не вдавалося. Раніше, доки все так брутально не скінчилося, Лінка думала, що знайшла людину, у яку можна було б закохатися, когось незвичайного. Їй здавалося, що йому подобається займатися тим, чим і їй, і що він, може, чогось її навчить. Хотіла показати йому свої фотографії, мріяла, що він їх подивиться й скаже, що в Лінки справжній талант. Напередодні дівчина зняла з полиці блакитну коробку, яка зараз стояла в неї на столі. Устала з ліжка й почала знову переглядати свою колекцію, це її завжди заспокоювало. Крім знімків, які вона робила сама, у коробці був конверт з її дитячими фотками. Якісь кільканадцять фотографій… Та звісно, кому тоді було її фотографувати. Коли її тато, той, якого вона навіть не пам’ятала, загинув у катастрофі, мамі, певне, було важко. Воно й не дивно, що про фотографії мама й не думала. От Кай — то інша річ, у нього їх були сотні, зрештою, саме вони займали більшість місця в коробці. Коли братик народився, мама постійно його фотографувала. Лінка посміхнулася. Фотки немовляти у великій шапці, закутаного шарфиком, у папері в різдвяні олені, перев’язаного стрічкою, як подарунок, у дитячому басейні, повному кукурудзяних пластівців, на квітковій клумбі (ну й скандал тоді зчинився! Бо хто ж це витягає немовля з візочка, щоб покласти його серед пеларгоній, де це таке бачили!). Вона добряче розважалася, коли народився Кай. Принаймні спершу. Лінка задумалася.

Коли мама познайомилася з Адамом, вона дуже змінилася. Почала носити шпильки, підфарбовувати очі. Весь час посміхалася. А зараз… Зараз знову, як колись. Мама час від часу вибухає, репетує на всіх без будь-якої причини. Та найчастіше цілими днями просиджує мовчки, наче прикипіла до свого улюбленого лептопа. «Що лишень вона робить на цьому комп’ютері?» — думала іноді Лінка. Працює? Зрештою, навіть тоді, коли мама вдома, усе однаково так, наче її немає. Але ж є Кай, яким вона повинна займатися. Лінка знала, що мама з вітчимом узяли в банку великий кредит, щоб усім стало місця в новій квартирі. У Лінки й Кая були власні кімнати, крім того, була велика вітальня й спальня мами й Адама. Раніше вони мешкали в однокімнатній квартирці, яку продали. Великий кредит, нова дитина, нові витрати… Мабуть, це було для мами стресом, їй доводилося цілими днями сидіти за комп’ютером, щоб на все це заробити. Обом доводилося. Проте Адамові, здавалося, було психологічно легше. «Бідолашна мама, — подумала Лінка. — Усе життя мусить працювати, навіть тепер, коли нарешті вийшла заміж за нормального чоловіка». Лінці Адам узагалі-то подобався. Вітчим був спокійний і зовсім не нервував, на противагу мамі, яку будь-яка дрібниця виводила з рівноваги. Любив кататися на човні, грати в скребл, обожнював китайську кухню. Вони легко знаходили спільну мову, проте останнім часом Лінка рідко його бачила. Таке враження, що він оселився на роботі й лише зрідка їх навідував. Часом їй здавалося, що доросле життя, яке десь-там-колись на неї чекало, настільки заповнене працею, що більше ні для чого не залишається місця. У більшості її подруг обоє батьків працювали, та ще й у великих фірмах, а це означало засиджуватися допізна й постійно сидіти за лептопом. У наш час діти здавалися якимсь непотрібним тягарем, вони геть не вписувалися в сучасний спосіб життя.

Крім сімейних фоток у коробці були фотографії, якими Лінка найбільше пишалася. От і зараз дівчина витягла конверта з написом «КОНТРАСТИ». Ці знімки вона особливо любила. На них були місця у Варшаві, де старі будинки сусідили з новими, неонові вивіски перетинали старовинні фасади, а реклама гамбургерів буквально врізалася у вітрину їдальні. Лінці вдалося сфотографувати стареньку бабусю в довоєнному, мабуть, одязі перед одним з магазинів відомої мережі. Погляд бабці втупився у вузькі джинси-трубочки й куці сукенки. Цього знімка Лінка трохи соромилася, адже вона не запитала в старої дозволу, а швиденько клацнула її, доки та нічого не бачила. Лінці зробилося сумно. «Немає кому навіть показати ці фотки, — подумала вона. — Більше немає». Та найгірше було те, що їй хотілося, аби в коробці був ще один конверт, отой, що з її фотографіями. Тими чудовими фотографіями, бо попри все, що сталося, Лінка продовжувала вважати, що вони були прегарні. Дівчина відчувала, що знімки з фотосесії повинні бути в неї, хоча від самої думки про те, що з Мацеком доведеться знову зустрітися, її охоплював жах. Та в Лінки була одна риса, яку вона, мабуть, успадкувала від своїх диких предків, які обдарували її такою бушменською зовнішністю. Якщо вона бодай на мить чогось злякалася, то мусила негайно із цим позмагатися. Коли вона була маленька, то стрибнула з високого паркана тільки через те, що боялася стрибнути. І тепер вона піде по ці фотографії, хай там що!

III

У студію вона майже вбігла. Він ще не закінчив роботу. Побачивши Лінку, скривився. Біля стіни стояла модель. У неї було довге темне шовковисте волосся, яке спливало по майже білій спині. Дівчина оперлася на стіну, припавши до неї щокою. Мала великі бліді вуста й лагідні очі лані, і була зовсім гола.

— Я прийшла по фотографії, — сказала Лінка.

Добре, що він був не сам. Принаймні у неї є свідок.

— Не зрозумів, — відповів той.

— Віддай їх мені. Я з тобою розрахуюся, скажи лише, скільки це коштує.

Дівчина-модель дивилася на них, нічогісінько не розуміючи.

— Скільки коштувала ця фотосесія? — повторила Лінка. — Існує якийсь прейскурант?

— Зазвичай початкова фотосесія коштує від 250 злотих і більше…

Лінка витягла з кишені двісті злотих.

— Ось, будь ласка. П’ятдесят буду винна. Поверну… при нагоді. Віддай їх мені.

Той знизав плечима і, зітхнувши, підійшов до столу.

— Ну, що ж, сподіваюся, ти розумієш, що коли їх забереш, то цього не побачать в агенції?

— Нічого.

Стиснула долоні в кулаки й намагалася не розплакатися. Простягнув їй знімки, Лінка схопила їх і вибігла із зали. Уже у дверях почула кілька ущипливих слів на свою адресу. На сходах підсковзнулася й втратила рівновагу. Учепилася за поруччя. Дотик холодного металу був, мов довгоочікуваний порятунок.

Із заціпеніння її вирвав мамин дзвоник на мобілку.

— Ти вдома?

— Ні, щойно вийшла зі школи.

— Ага, дуже добре. Слухай, Кая забере бабця Ружа й приведе додому, тільки щоб ти вже була, бо вона нині йде до перукарні й не може нічого скасувати. Я повернуся пізно.

Бабця Ружа, тобто Адамова мати. Те, що в Лінки була нестандартна родина, мало одну перевагу: більшу кількість бабусь і дідусів, ніж у звичайних сім’ях. У Лінки були три бабусі: у Варшаві, Кракові й Сероцьку. Варшавська бабця Ружа найменше з усіх нагадувала бабцю, у цьому не було жодних сумнівів. Вона народила Адама зовсім молодою й досі поводилася, як дівчисько, бігала по крамницях і перукарнях, на танці, не готувала, зате харчувалася фастфудом, а на додачу розлучилася з Адамовим татом і щоразу приводила до них свого нового «друга». Ніхто не знав, де бабця Ружа знайомилася зі своїми «друзями», може, на танцювальних вечорах для самотніх, проте їхнє розмаїття вражало. Вони різнилися і виглядом, і фахом, хоча більшість бабусиних обранців була вже на пенсії. Ось так родина Лінки познайомилася із сантехніком Влодком, голомозим мов пень, зате череватим і завжди в костюмі. Потому був поліцейський Геньо, який замість анекдотів розповідав детективи з подробицями і все їв із хлібом, навіть макарони. Були ще шахіст, учитель малювання й хімік. Дехто з них ненадовго ставав для них справжнім дідусем. Тож крім рідного дідуся Метека, у Кая й Лінки була ціла купа названих.

Щойно дівчина ввійшла до помешкання, як бабця Ружа негайно вбрала туфлі на шпильках і з помітною полегкістю розцілувала в обидві щоки спершу Кая, а тоді її.

— Ну, мені треба бігти до перукарні.

— Але ж, бабусю, ти виглядаєш так, ніби щойно звідти вийшла, — оцінила Лінка її платинового кольору волосся, підстрижене «під пажа».

— Справді, фарбувалася я минулого тижня, але треба зробити укладку. Йду нині на забаву.

— Забаву?

— Ну, ви ж, здається, так це називаєте? Я йду на танці. Із Лешеком.

Бабуся була добряче схибнута, та Лінка дуже її любила.

IV

День Учителя в гімназії номер 243 обіцяв бути, як завжди, нудним, проте Леон їх здивував.

— Тягнемо жеребки, — заявив він. — Нині я буду учнем разом з усіма. А ви почергово навчатимете нас різних предметів. Ось тут жеребки. Десятеро з вас витягнуть якийсь предмет. Решта папірців чисті. Маємо дві години. Ну, що?

Халіна не могла зосередитися, але потім приєдналася до гри. Її папірець виявився чистим, зате на Наталіїному виднів багатообіцяючий напис «образотворче мистецтво».

— Даю чверть години на підготовку ваших уроків, кожен має тривати десять хвилин. Зрозуміло?

— У тебе є якісь ідеї? — спитала Лінка подругу.

— Та, мабуть, загадаю їм щось намалювати. Почекай хвилинку, я піду організую якийсь папір.

— Може, себе? — підказала Лінка.

— Що — «себе»?

— Ну, скажи, щоб намалювали тебе. Малюватимемо портрет.

— Ти що, дурна?

— Чому? Будеш моделлю, бо решта ж учні. Або вибери когось. Наприклад, Леона.

— Непогана думка. Буде класно, — засміялася Наталія.

Після невдалого уроку математики (Худий ставив учителеві запитання, на які сам відповісти не міг) була черга Наталії. Вона стала посередині класу, прегарна у своєму фіолетовому светрику, вдало дібраній за кольором спідниці й коричневих шкіряних чобітках. Леон дуже здивувався, коли вона попрохала його сісти на стілець, який поставили на парту. Тоді роздала папір, олівці, й усі почали малювати.

Халіна не мала хисту до малювання. Вона знала, що їй добре вдаються фотографії, але це була геть інша річ. Лінії виходили незграбні, пропорції неправильні. Зітхнувши, Лінка зіжмакала папір і роззирнулася класом. Більшість лише вдавали, що малюють. Одного погляду було досить, щоб помітити, як учні пишуть під партами есемески й читають журнальчики. Такий урок нічого не змінив. Лише новенька працювала зосереджено. Лінка не бачила її малюнка на відстані. Щойно закінчилися передбачені десять хвилин, як Наталія зібрала роботи й розвісила їх на стіні. Усі почали їх розглядати й аж умирали від сміху. Але портрет цієї новенької… Лінка не вірила своїм очам. Малюнок відтворював обличчя вчителя з майже фотографічною точністю. Ба більше: не лише риси, але й те, як він посміхається й ледь супить брови. Портрет був геніальний. Леон теж це помітив.

— Оце-то хист, — схвально мовив він, усміхаючись до новенької.

Та лише стенула худенькими плечима. На зріст мала від сили метр п’ятдесят. Худорлявенька, вона здавалася тендітною, мов пташка. У неї було коротке темне волосся й великі очі, обведені темними колами. Новенька рідко озивалася і, хоча від початку навчального року минуло вже кілька тижнів, ніхто, власне, нічого про неї не знав. Здавалося, вона не має бажання ні з ким знайомитися. Леон посадив її за першу парту, бо іззаду вона не бачила дошки. Задля цього він розділив кілька пар, і не всі були цим задоволені. Наприклад, розсадив жахливих близнючок, Алю й Елю, які вважали, що все це вина новенької. Алю посадили з качком Трембальським, а Елю — з Монікою. І якщо Аля не нарікала, бо Трембальський, хоча й занадто мускулястий, усе-таки був хлопцем, і під час нудних уроків на ньому можна було відпрацьовувати техніку спокушання, то Еля скиглила, бо вихована й працьовита Моніка була її цілковитою протилежністю й не поділяла Елиного захоплення соляріями чи акціями в торгових центрах. У результаті таких змін ця новенька, Кася, сиділа з Міхалом, а той був класним хлопцем. Мабуть, найкращим в їхньому класі. Він їздив на велосипеді й умів грати на гітарі. І зараз саме підійшов до Касі й щось їй сказав, усміхаючись…

— Ото вже вона кирпу гнутиме, — заявила Наталія, коли дівчата вийшли зі школи.

— Та чого ти? Вона просто гарно малює. А тебе завидки беруть, чи що?

— Ти що, дурна? Чого іще? Через отого красунчика?

— Здається, ти трохи перебільшуєш. Чого ти до неї чіпляєшся? Ти ж її зовсім не знаєш! Ніколи з нею не говорила!

— А ти хіба говорила? Ти підійшла до неї бодай раз? Теж іще, шляхетна знайшлася. Так само кепкуєш із неї, як і решта.

Халіна глянула на Наталію і враз усе зрозуміла. Тому запитала навпростець:

— То він тобі подобається, еге ж? Міхал тобі подобається, і ти казишся, бо він з Каською сидить і не глузує з неї, а навпаки, гарно ставиться?

— Він мені зовсім не подобається.

— Брехня. Я ж бачу. Раніше ти мені все розповідала…

— А ти? Ти зі мною всім ділишся? Анджела мені сказала, що в тебе була фотосесія. Її мати випадково бачила, як той фотограф переглядав твої знімки, коли вона пішла запитати про Анджелу. То, може, ти мені розповіси, що й до чого, га?

Наталія рвучко крутнулася й швидким кроком подалася геть. Лінка непорушно стояла під школою, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Раптом помітила цю новеньку, Каську, яка поволі йшла в бік стадіону. Почасти наперекір Наталії, а почасти, щоб довести самій собі, що вона не така, як усі, наздогнала однокласницю.

— Гей, Касько, почекай!

Дівчина обернулася й вичікувально глянула на неї.

— Ти десь тут неподалік живеш?

— Там, — Кася махнула рукою в бік багатоповерхівок.

— Ясно. А давно ти переїхала?

— Ні, недавно. А чого ти питаєш?

Лінка зніяковіла. Що вона має на увазі?

— Та просто так, щоб якось розмову почати. Бо ти ні з ким не спілкуєшся. Певне, почуваєшся трохи чужою?

Каська знизала плечима.

— Та що ти. Не так усе погано.

— Може, зайдеш до мене? Я теж недалеко мешкаю.

— Нині не можу. Мені треба дещо купити. Усі штани подерті.

— Класно тобі. А я допроситися не можу, щоб мені купили нові джинси. Моя мама вважає, що одяг купують раз на п’ять років.

І тут сталося диво: Кася усміхнулася!

— То, може, іншим разом? Наступного тижня?

— Окей, давай наступного тижня.

«Як це могло статися?» — думала вона потім удома, машинально миючи посуд. Кай складав пазли на підлозі в кухні, просто в неї під ногами. Як таке могло статися? Колись ми з Наталією все одна одній розповідали, а тепер вона приховує від мене, що Міхал їй подобається. Я теж не розповіла їй про Мацека, навіть про цю фотосесію не сказала. Вона розсердиться на мене, коли дізнається, що я зустрілася з Каською. І взагалі… Кому, крім неї, я могла би про це розповісти? А тепер уже було запізно. На мить їй захотілося подзвонити до подруги і якось виправити цю ситуацію, щоб усе стало знову, як раніше, щоб вони були одна для одної, мов дві прозорі крижинки, без недомовок і таємниць. Але не подзвонила. Замість цього відклала останню помиту тарілку й сіла по-турецьки на підлозі біля Кая.

— Ну, що там у тебе. Допомогти тобі?

Приймаючи перед сном душ, крізь шум води почула підвищені голоси мами й Адама. Невже вони зараз навмисне сваряться, бо думають, що вона не чує? Лінці стало сумно. Загорнулася у великий рожевий рушник і відчула себе такою самотньою, наче крім неї вдома нікогісінько не було.

V

Лінка не відала, що робити. Нетривала радість від отриманих фотографій змінилася дивним незручним почуттям, їй здавалося, що життя її не тішить, ніби нічого більше на неї не чекало. Наталія з нею не розмовляла й Лінка раптом відчула себе покинутою. Можна було би сказати, що все пішло шкереберть, якби не те, що Халіна добре розуміла, що вона сама зіпсувала їхню дружбу. Надійшли вихідні. Півкласу збиралося до кіно, проте Лінка якось викрутилася.

— Я мушу посидіти з Каєм.

Їй не хотілося до кіно, бо й Наталія йшла. А потім справді виявилося, що їй доведеться посидіти із братиком.

— Я йду на іменини до подруги, — повідомила мама.

— А Адам?

— Адам теж іде на іменини.

— То ви йдете разом? — зраділа Лінка. Вона вже й не пригадувала, коли мама з вітчимом востаннє ходили кудись удвох.

— Ні, Адам іде до якогось знайомого, котрий саме прилетів зі Штатів.

Дивно все це якось виглядало. Мама й Адам поводилися не як чоловік і жінка, котрі кілька років тому одружилися й спільно виховують двійко дітей, а як люди, що просто живуть під одним дахом і зараз обговорюють, хто з них повинен вигуляти собаку. Отож Лінка залишилася з Каєм і зараз оце вкотре грала з ним у «Мемо».

У неділю було ще гірше. Лінка зачинилася у своїй кімнаті, сказавши, що мусить учитися. Узагалі-то це була правда, їй і справді треба було позайматися. Останнім часом у школі справи були все гірші, а примара випускних іспитів (особливо математично-природничої частини) викликала в Халіни бажання негайно втекти до якихось теплих країв, де немає школи, вчителів, контрольних чи іспитів. Лежала б собі в гамаку, а який-небудь класний хлопець приносив би їй сік із тропічних фруктів, неодмінно із соломинкою… Ага, приносив би. Класний хлопець. Невже такі взагалі бувають? Увімкнула португальський диск, подарований Наталією. Фадо. Доля. «Може, Наталії спаде на думку мені зателефонувати? Або Касьці? Чи взагалі будь-кому», — подумала Лінка. Вона втупилася у свій телефон. І раптом пролунав дзвоник, і дівчина швиденько натиснула на зелену кнопку.

— Халінко, привіт, це бабця, — залунало у вусі знайоме сопрано.

— А, бабуся, — буркнула Лінка.

— Ну, могла б і не показувати свого незадоволення. Я хотіла запитати, як твої справи.

Дивно. Баба Стефа, тобто краківська бабуся, іноді дзвонила на домашній телефон, побалакати з мамою, але до Лінки на мобільний — ніколи.

— Я купила мобілку, — повідомила бабуня. — Тому тепер можу до тебе дзвонити.

— З домашнього ти теж могла дзвонити на мобільний.

— Справді? Я не знала.

Лінка усміхнулася. Узагалі-то вона любила бабусю, хоча вони й нечасто бачилися. Баба Стефа мешкала в Кракові й працювала в популярному журналі. Завжди забігана, ніколи в неї не було часу. Найкумедніше було те, що вона чудово давала собі раду з комп’ютером, розумілася на інтернеті, навіть використовувала графічні програми, а от із мобілкою в неї постійно виникали проблеми.

— Я дзвоню тобі сказати, що невдовзі виходжу на пенсію і сподіваюся, що ми частіше бачитимемося.

«Чудово! — подумала Лінка. — У мене немає хлопця, немає подруги, тож замість цього зустрічатимусь із бабцею. Підемо з нею на вечірку для самотніх пенсіонерів. Може, і для мене знайдеться який-небудь дідусик із сивою чуприною?»

І Лінка захихотіла.

— Ну, і чого ти ото смієшся? — образилася баба Стефа. — У мене тепер є безкоштовні розмови у вихідні. Так що я тобі дзвонитиму. А тепер дай мені маму.

Лінка вийшла з кімнати.

— Мамо! — покликала вона, але ніхто не озвався.

Кай стирчав перед телевізором, на екрані якого голосно сперечалися смерфи. Адам у навушниках утупився в екран лептопа на кухонному столі.

— Де мама?

Вітчим зняв навушники й глянув на Лінку відсутнім поглядом.

— Кудись пішла.

— Куди?

— Не знаю. Тобто… знаю… але…

— Почекай, Адаме, — Лінка нервово ковтнула слину й кинулася до мобільного: «Бабцю, мама кудись пішла, але ми не знаємо куди. Я їй скажу, щоб вона тобі передзвонила».

— Як це ти не знаєш, куди пішла твоя мама? — здивувалася бабця Стефа. — Не розумію…

— Скажи, що вона пішла до подруги, — пошепки підказав Адам.

— Офіційна версія каже, що мама пішла до подруги.

— Офіційна версія? Що у вас там коїться?

— Сорі, ба, подзвони пізніше, бо мені вода на чай википає!

І роз’єдналася. Адам узяв її під лікоть і, завівши до іншої кімнати, щоб Кай не чув, пильно глянув Лінці в очі.

— Ти ж не дурна, однаково колись шило з мішка вилізе, то краще я тобі скажу. У твоєї мами, здається, хтось є.

«Це неможливо!» — Лінка хотіла закричати, зробити щось, аби те, про що говорив Адам, зникло. Це неправда, тільки не її мама. Та водночас Лінка знала, що це було схоже на правду. Мама поводилася дивно. Постійно десь зникала. Була, мов чужа. Весь час працювала, і протягом останнього місяця двічі кудись несподівано виїздила. Нею і Каєм узагалі не займалася. Раптом усе стало зрозумілим. Лінка підвела погляд. Адам сумно дивився на неї.

— Я якось переживу, — сказав він, зітхнувши. — Думаю, у неї це минеться.

Лінка ніколи не демонструвала ніжних почуттів до вітчима, але цього разу пригорнулася до нього.

— Усе буде добре, — не надто впевнено сказав він, обіймаючи дівчину.

Лінка кивнула й притулилася носом до Адамового вовняного светра.

Потому скупала Кая і вклала його спати, заварила чай і сіла за письмовим столом. Цього ще бракувало, щоби її мама й Адам розлучилися. Раптом Мацек і вся ця ситуація, Наталія, Каська, усе перестало здаватися Лінці таким важливим. Дівчина відчула, що коли втратить те, що має, але чого раніше ніколи не цінувала, тобто Адама, родину, своє гніздечко в старій кухні, от тоді вона справді буде дуже, дуже нещасною. Лінка прислухалася до звуків у вітальні, але мама явно не збиралася повертатися. Спробувала до неї подзвонити, але телефон мовчав.

— Адаме, а що, коли з мамою щось сталося? — запитала вона нарешті. Адам теж не спав. Сидів на дивані, втупившись в екран телевізора, на якому миготіли стада антилоп.

— Нічого не сталося, — відповів вітчим.

— А звідки ти знаєш?

— Вона мені есемеску прислала. Мовляв, мусить щось залагодити, і щоб я на неї не чекав. Уже перша година, йди лягай.

Лінка пішла, але заснути не вдалося. За чверть години повернулася до вітальні.

— Краще вже дивитися «Animal Planet», — сказала вона й згорнулася клубочком. За п’ять хвилин Лінка вже спала, і тоді Адам підняв її і, стежачи, щоби жодна з довгих кінцівок не вдарилася об одвірок, заніс дівчину до її кімнати, поклав на ліжко й старанно вкрив ковдрою.

VI

Різкий звук будильника негайно примусив Лінку підхопитися й сісти на ліжку. Вона завжди вставала енергійно, мов солдат, і навіть нині, напівпритомна, із напівзаплющеними очима, попленталася до ванної. Удома, здавалося, було ще більш порожньо, ніж зазвичай. Крізь розчахнуті двері вітальні Лінка побачила доволі химерну картину. Адам наполегливо намагався натягнути на Кая затісну футболку. Та хлопчик не опирався. Стояв спокійно, потупившись. Пухкенькі ручки не поміщалися в рукавах, проте Адам не здавався. Обоє мовчали. Лінка підійшла до шафи, витягла більшу сорочечку й простягнула Адамові.

— Візьми цю, тамта замала.

Адам наче не розумів, чого вона хоче. Схопив футболку й утупився в неї відсутнім поглядом.

— Що тут узагалі відбувається? — спитала Лінка, відчуваючи, як її роздратування перетворюється на німий переляк. — Де мама?

— Не знаю, — відповів вітчим якось механічно. — Гадки не маю, де твоя мама.

У школі Халіна сиділа як на голках.

— Що з тобою? — щохвилини допитувалася Наталія. Хоча дівчата продовжували ображатися одна на одну, подруга вочевидь була занепокоєна її станом.

— Нічого, — Лінка відповідала, як робот.

А що вона могла сказати? Що мама зникла, і вона страшенно хвилюється? Що у мами, можливо, хтось є? Під кінець уроків Лінка усвідомила, що встигла схопити три одиниці. Спершу хімічка, руда злостива мавпа, викликала її до дошки. Халіна постояла, постояла й повернулася за парту, дошка залишилася чистою, якщо не враховувати смуг від швиденько витертих спроб написати якусь абстрактну реакцію. Потім виявилося, що вона забула вдома твір. Вчителька польської, тиха, сумовита жінка, яка вічно ходила в сірих светрах, цього разу їй не подарувала. Бо й справді, від початку року жодне завдання не було принесене вчасно. Класний керівник віддав їй контрольну, ту, що вона написала пізніше за інших, бо мала фотосесію. Йому явно було прикро, але що там казати: жодне завдання не було розв’язане правильно, а більшості Лінка навіть не торкнулася.

— Залишися після уроків, — сказав він, глибоко зітхнувши.

— Сідай, Халіно. По-перше, у тебе є пропуски без поважної причини. По-друге, глянь на свої оцінки. І, по-третє, скажи, будь ласка, що з тобою відбувається?

Цього разу він зовсім не був приємний. Блакитні очі вергали громи.

— Я б хотів, аби прийшов хтось із твоїх батьків.

«От і проблеми», — майнула думка. Проте Лінка нічого не сказала вголос. Лише потупилася.

— Добре.

Виходячи зі школи, вона подумала, що попросить Адама. На мить навіть історія з Мацеком забулася. На щастя, у неї виникла купа інших проблем. Лінка сподівалася, що все невдовзі з’ясується й буде, як раніше. Мама прибіжить додому з Каєм і покупками, зварить каву й відразу відкриє на столі лептопа. Потім прийде Адам. Навіть, якщо останнім часом вони майже не розмовляли, бо мама весь час дивилася в монітор, Адам — у телевізор, то все-таки в цьому була якась стабільність і прогнозованість. Тепер же відбувалося щось, чого Лінка не могла до кінця зрозуміти. І це їй зовсім не подобалося.

Щойно увійшовши додому, Лінка відчула, як сум ніби вкриває її чорною пеленою. О цій порі вдома ніколи нікого не було, проте зараз пустка зробилася ще більш відчутною, ніж завжди. Коли дівчина відчинила шафу, щоб повісити куртку, щось примусило її придивитися уважніше. Не було маминого демісезонного пальта. Зникло також чорне вовняне пальто. Кудись поділася червона валізка, шкатулка для прикрас, яка завжди стояла на столику біля вікна.

— Мамо! — гукнула Лінка до мовчазних стін. Вбігла до спальні, тоді до кухні, до ванної, хоча й знала, що нікого там не побачить.

— Мамо!

І тоді в замку скреготнув ключ. Почувся голос Кая.

— Можна мені мультик, мамо, ну будь ласка, можна?

Зацокотіли підбори, скрипнули двері. На порозі стояла мама.

Коли Кай умостився перед миготливим екраном, мама попросила Лінку сісти.

— Я мушу з тобою поговорити, — мовила вона якимсь дивно згаслим голосом.

Чому в мами тремтіли руки? Вона налила собі чарку коньяку й закурила сигарету.

— Я не знала, що ти куриш, — здивувалася Лінка.

— Не курю. Просто купила пачку. Сигарети — відпочинок для душі, запам’ятай це. Нікотин — такий собі опіум, доступний у будь-якій крамниці.

Вона з виразною приємністю понюхала коньяк і лизнула чарку.

— «А сукня була зіткана із мрій… І туфельки із блискучого атласу…» — замугикала мама якусь незнайому Лінці пісню. Вона не мала гарного голосу. Високі тони нагадували виск, із яким гальмує автобус. — Не знаю, із чого почати, Халіно… — Мама відсьорбнула великий ковток і відчинила вікно. Дим від тонкої ментолової сигарети втікав у холодне вже надвечір’я. Мама продовжувала дивитися у вікно, мовби забула, що вони про щось говорять. Якщо це можна було назвати розмовою, у чому Лінка явно сумнівалася. Вона не знала, що це за пісня про дівчину в туфельках, і чи мало це зв’язок з маминими словами. Дівчина геть розгубилася. Мама застигла, єдиним рухомим елементом в її постаті був димок, що снувався по шибці. Нарешті вона глянула на Лінку й проказала, ніби завчений напам’ять вірш.

— Я мушу поїхати з Польщі. Не знаю, може, на тиждень, може, на два, може, на місяць. Так чи сяк, я мушу. Треба залагодити певні справи. Ви собі якось дасте раду. Моя валіза вже в таксі. Я з мобільним, можеш писати есемески, але краще не дзвони, бо це дорого.

Мама згасила недопалок і підвелася.

— Ну, скажи бодай щось.

Лінка ковтнула слину. Їй стало зле. Якщо все так, як каже Адам…

— Піду вигуляю пса, — Лінка силкувалася говорити байдужим тоном, хоча вона ледь не плакала. — Ага, ти мала прийти до школи, класний керівник наказав. Але я розумію, що ти не прийдеш…