Кава з кардамоном

Вона йде за ручку з бабцею по садку. У ньому є колодязь, вода хвилюється, легенько дрижить, наче її сколихнула невидима сила.

— Бабцю, давай поглянемо, — просить мала.

— А що там дивитися? — каже літня жінка, витираючи носовичком піт із чола.

— Там живе маленька дівчинка, така, як я, — серйозно говорить дитина.

— Що за дурниці ти плетеш? — сердиться бабуся. — Дивися, там нікого немає, сама вода.

— Є! — наполягає мала. — Послухай! — і вмовкає над водою. Чується тихий шепіт. — Ти там?! — кричить. Усміхається. — Я теж тебе люблю! — каже дитина.

Бабуся тягне її за руку.

— Та ходи-бо, самі дурощі тобі в голові.

Але дівчинка опирається й підстрибує біля колодязя.

— Я їй обіцяла, буду її провідувати! — говорить вона тоненьким голоском. — Ти знаєш, бабцю, що вона там живе, бо ії мама не хотіла? Чесно! Казала, що це тому, що вона негарна. У неї темне волосся, а мама хотіла білявеньку.

— Щo за дурниці ти вигадуєш?! — знову сердиться бабуся. — Як можна не хотіти дитини, бо вона негарна, це точно не тому.

— Може, вона була неслухняна, — мала на мить засмучується. — А я їй сказала, що моя мама теж мене не хотіла, але не знаю, чому.

Бабця присідає й міцно пригортає дівчинку до себе.

— Це неправда, — каже вона. — Твоя мама тебе дуже хотіла. І хоче. Мама повернеться, от побачиш. Обіцяю.

I

Повернення до школи після свят було для організму неабияким стресом. Оцінки ніби й виставлені, проте сама необхідність рано вставати, сидіти на твердій парті, щодня робити уроки не сповнювала Лінку оптимізмом. Єдиною радістю було наближення зимових канікул. Щоправда Лінка не збиралася нікуди виїздити, та все-таки це два тижні без школи. Їй було трохи сумно. Вона чула, як однокласниці обговорювали зимові курорти в Італії й Австрії. А Лінка навіть не вміла кататися на лижах. У неї ніколи не було нагоди навчитися. Мама лижницею не була. Адам, здається любив лижі замолоду, але потім покинув їх через маму. Ну, а на дорогі лижні табори в них ніколи не було грошей. Нічого, принаймні можна буде виспатися, і до того ж, трохи пофотографувати. Але перш ніж ці довгоочікувані канікули стануть реальністю, доведеться витримати ще два тижні занять.

Лінка зітхнула, удаючи, ніби слухає пояснення про будову призми, і краєм ока позирнула на Каську. Подруга підморгнула їй так, щоб учителька не побачила. Лінка посміхнулася. Останнім часом дівчата розуміли одна одну без слів. Раптом Халіна помітила, що Міхал, який сидів біля Каськи, поводиться так, наче образився на свою сусідку. Відсунувся від неї й відвертався вбік, щоб випадково не зустрітися з нею поглядом. «Цікаво, що це між ними сталося?» — подумала Лінка.

— Які в тебе плани на суботу? — запитала вона Каську після уроків.

— Ще не знаю, але можемо піти в басейн, якщо хочеш. Старі дали мені якісь безкоштовні квитки до «Кита».

— Ну, то посидимо в джакузі й потеревенимо.

II

Каська й не думала просиджувати в джакузі. Вона вже вкотре невтомно долала басейн гарним кролем. Лінка спершу намагалася не відставати, проте швидко здалася. Її незграбна «жабка» у порівнянні з умінням подруги виглядала, мов прогуляночка літньої пані проти бігу стаєра. Нарешті обидві справді опинилися у ванні з бульбашками.

— А ти класно плаваєш.

— Дякую. Плавання мене врятувало.

— Урятувало?

— Я ж тобі розповідала, що хворіла? Тобто, що народилася хворою. Дитячий церебральний параліч.

— Що це таке?

— Кисневе голодування мозку під час пологів. Дехто після такого залишається калікою на все життя, у декого залишаються якісь проблеми, як-от у мене. Усі думали, що я не ходитиму. Коли я була маленькою, зі мною проводили дуже інтенсивні реабілітаційні заняття, а потім я навчилася плавати. Лікарі дивувалися, що це дало такий чудовий ефект. Казали, що це диво. Від паралічу й сліду не залишилося, мабуть, плавання дуже мені допомогло.

Каська зручніше вмостилася на пластмасовому стільчику. Лінка придивилася до подруги. Вона була дрібненька й непоказна, але під купальником вимальовувалися тверді мов сталь, м’язи.

На мить Лінці здалося, що в її подруги на плечі тату, та за хвилину вона збагнула, що це родима плямка.

— Яка в тебе родимка смішна. Як сердечко.

— Ага, така плямка. Можу вдавати, що я собі це витатуювала на пам’ять про якогось коханого, — засміялася Кася.

Раптом Лінка пригадала собі про ту нещасну новорічну вечірку.

— А що було з тим хлопцем на вечірці? Бо ти мені нічого не розповідала.

— А що могло бути? — Каська енергійно знизала плечима.

— Ну, я навіть не знаю, хто це.

— Та такий собі один, погомоніли та й годі. Нормальний хлопець узагалі, але розумієш…

— Що?

— Нічого. Мені подобається інший.

— Міхал!

— Та звісно, що Міхал.

— А тобі не здається…

— Що саме?

— Мені здавалося, що він на тебе чомусь ображений. Так якось дивно дивився…

— Ні, я нічого такого не зауважила, — Каська помітно засмутилася. — Міхал?

— Ага.

— Ну, знаєш, я на нього не дивлюсь, боюся чимось себе виказати. Він на мене однаково уваги не звертає.

Лінка співчутливо глянула на неї.

— Дурненька. Ти йому подобаєшся, за кілометр видно. Він же на тебе дивиться отак…

І Лінка широко розплющила очі, затріпотіла віями й склала вуста, мов для поцілунку. Дівчата розреготалися.

— А як там Адріан? — поцікавилася Каська.

— Він же мені тільки друг.

— Справді? Коли я вас востаннє бачила, мені здавалося, що він сприймає тебе зовсім не як подружку.

— Сподіваюся, що ти помилилася. Давай виходити, бо я тут зараз розчинюся в цій ванні.

III

Удома на перший погляд усе було нормально. Зачинивши за собою двері, Лінка побачила просто-таки ідилічну картину. Мама помішувала щось у каструлі, і це щось, судячи із запаху, було томатним соусом до спагеті. Адам сидів на килимі й подавав Каєві кубики. Поруч уже височіла різнокольорова конструкція, до якої весь час добудовувалися нові башточки й віконця. Лінка усміхнулася. Може, усе буде, як раніше? Та коли мама повернула голову, щоб привітатися, Лінка помітила її почервонілі очі. Схоже було, що мама довго плакала.

— Що сталося? — запитала дівчина, наперед знаючи, що відповіді однаково не отримає. Мама похитала головою. Лінці було вже цього досить. Навіть не поспівчуваєш, бо ж незрозуміло, у чому справа. Здавалося, що з мамою сталося якесь величезне горе, але ж Лінка знала, що в родині ніхто не захворів, вони не бідували, не було війни чи стихійного лиха… Ніхто не озивався, навіть Кай складав свої кубики мовчки. Лінка подумала, що коли вона негайно не піде звідси, то просто здуріє.

— Фікусе! — гукнула вона до пса. І вже за мить збігала сходами, а тоді, дозволивши псові обнюхати всі придорожні стовпи, подалася в бік Саського саду. Від новорічного морозу не залишилося й сліду. І хоча в січні зазвичай буває справжня зима, то зараз Лінчині иоги місили буру кашу. Відчувалося, що мороз хапає, і місиво на тротуарі твердне. З дерев позлітали білі снігові шапки, і небо перерізали голі страшні гілки. Фікус дивився на свою хазяйку із підозрою, наче хотів у неї запитати, чи ця прогулянка справді приносить їй приємність. Правду кажучи, це було зовсім не так. Особливо, коли Лінка відчула, як вітер пронизує її й вдирається під пальто. Тоді дівчина вирішила обійти довкола фонтана, а тоді повернутися додому, бо від холоду трусився навіть пес. Аж раптом у вдягненій у червоний пуховик постаті Лінка впізнала однокласницю, Моніку. Її пес, на відміну від Фікуса, явно полюбляв зимові прогулянки. Моніка щосили тягнула за поводок, а здоровенний чорний собацюра смикався в інший бік, оглушливо гавкаючи при цьому на весь парк. Побачивши Фікуса, він змінив об’єкт своїх зацікавлень і шарпнув поводок так, що Моніка його відпустила. Фікус пожвавішав, і вже за мить обидва пси шалено гасали одне за одним між скульптурами античних муз. Моніка лише рукою махнула.

— Немає в мене сил із ним змагатися. Власне, це пес мого брата, і це він з ним гуляє, але зараз брат хворий, а ця тварюка мусить вибігатися. Я пообіцяла піти з ним до парку, і от результат. Борюкаюся з ним уже півгодини, аж уже мокра вся.

— Зате принаймні тобі тепло.

— Навіть гаряче! Кажуть, ти була на тій вечірці? — Моніка раптом змінила тему.

— На якій іще вечірці?

— Ну, тій, що в Норберта.

— Та-а-ак.

Їй не дуже хотілося говорити про той злощасний новорічний вечір, але Моніка, здавалося, цього не помічала.

— Я чула, що Каська там здорово відзначилася. Їзда без гальм, еге ж?

Лінка відчула, як їй зробилося гаряче.

— Про що це ти?

— Як це про що? Ти там була й нічого не знаєш? Усі тільки про це й говорять.

— Про що говорять?

— Ну, про Каську й того чувака з Познані. Кажуть, що вони цим займалися в одній з кімнат так голосно, що на весь дім було чути.

— Хто це тобі нарозповідав таких дурниць? Нічого такого Каська не робила! Я була на тій вечірці!

— Справді? Здається, ти пішла раніше.

— Хто поширює ці брехні? Наталія, так?

Лінка відчувала, як лють заливає її аж по кінчики змерзлих вух.

— Я вже точно не пригадую, від кого це чула, — почала виправдовуватися Моніка.

Отже, Наталія. Зараза підступна. А що, коли Каська справді… Адже Лінка дійсно пішла звідти раніше за всіх. Відігнала від себе зрадливу думку. Ні, авжеж ні! А навіть, якби й так, то про таке не розповідають усім довкола. Вона ж нікому не розпатякала, що бачила тоді у ванній.

— Фікусе! — покликала вона собаку. Попрощалася з Монікою й побігла в бік Маршалковської. Наталія мешкала недалечко.

Їй навіть не довелося дзвонити в домофон, із під’їзду саме виходила якась вичепурена літня добродійка. Непривітно глянула на Лінку та її забрьоханого пса. Лінка знизала плечима й подумки показала літній пані язика. Розлючена, вона вибігла сходами на сьомий поверх.

Наталія відчинила після першого ж дзвоника. Виглядала вона, як завжди, приголомшливо: на ній була блузка з індійським візерунком, чорні легінси, а на ногах — туфлі на підборах. У вухах погойдувалися золоті кільця. Наталія могла би сміливо позмагатися із зірками Боллівуду. Мабуть, вона на когось чекала, бо, побачивши Лінку, здивовано й водночас перелякано сахнулася.

— Може, зайдеш? — видушила нарешті якимсь пригаслим голосом. У ній не було й сліду від колишньої самовпевненості, яку вона останнім часом постійно демонструвала Лінці.

— Ні, дякую. Скажу тобі лише кілька слів, — спокійно мовила Халіна. — Ти повинна негайно спростувати ці плітки.

— Які плітки?

— Не вдавай, ніби не розумієш, про що я. Припини розповсюджувати ці гидкі історії про Каську. Ба, більше: усім, кому ти встигла наговорити цих дурниць, скажеш, що ти все вигадала.

— Не тобі мені вказувати, що я повинна робити. Зрештою, чому ти думаєш, що це плітки? Що ти насправді знаєш про свою прекрасну подружку?

— Досить багато, аби мати певність, що ти все з пальця виссала. Як ти могла?! — Лінка раптом відчула, що всі емоції, які вона так старанно приховувала, завирували в ній з подвійною силою. Щоб не розплакатися, дівчина щосили намагалася стримати сльози, які вже збиралися в куточках очей.

— Нічого ти мені не зробиш і ні до чого не примусиш, — тихо озвалася Наталія.

— Ні? Не забувай, що і я дещо бачила.

— Ніхто тобі не повірить. Усі думатимуть, що ти так мстишся, захищаючи Каську.

Наталія мала рацію. Лінка задумалася. Якби зараз вона почала розповідати всім, що сталося в одній із вишуканих Норбертових ванних, то всі уважатимуть, що Лінка це вигадала, аби звести наклеп на Наталію. Крім того, невже їй справді хотілося комусь про таке розповідати? Раптом їй сяйнула думка.

— Усі мені повірять. Я вас сфотографувала.

— Щось я не бачила, аби ти це робила.

— Не бачила, бо була занадто зайнята, — Лінка почувалася дедалі впевненіше. — Ти ж знаєш, що я постійно фоткаю. Я робила знімки Норбертових інтер’єрів. Хотіла перевірити свою нову дзеркалку. А ви мені потрапили в кадр. Я встигла швидко сховати фотоапарат, бо не хотіла, щоб ви здогадалися.

— Негайно віддай мені це фото!

— У мене його при собі немає. Та якщо зробиш те, про що я просила, я його знищу. А якщо ні… що ж, усі це побачать. Гадаю, воно класно виглядатиме на Фейсбуку, еге ж?

На сходах почулися кроки. Догори неквапом піднімався Міхал.

— Ого, — в’їдливо зауважила Лінка. — Мабуть, ти можеш йому першому все пояснити.

— Що пояснити? — спантеличено запитав хлопець. — Що ти тут робиш?

— Я вже йду геть. От лише хвильку послухаю.

— Нічого ти не будеш слухати! — раптом розплакалася Наталія. — Дайте мені всі спокій!

І грюкнула дверима, залишивши Міхала й Лінку на сходах. Хлопець почав спершу дзвонити, а тоді стукати у двері.

— А що це вона нині такі коники викидає? — здивувався Міхал. — Ми збиралися йти до кіно.

— Що ж, певне, не підете.

— А що взагалі сталося? Я до неї дзвонив півгодини тому на мобільний, і все ще було окей.

— Слухай… А ти чув цю історію про вечірку в Норберта?

— Так, — Міхалове обличчя спохмурніло.

— Це неправда. Нічого такого не було.

— Звідки ти знаєш?

— Я там була. Наталія все вигадала.

— Але навіщо?

— А про це ти вже в неї запитай. Щасти! Може, вона зараз перебіситься й відчинить тобі. Я вже мушу йти.

IV

У понеділок Каська пошепки запитала Лінку:

— А що ти мала на увазі, коли казала, наче Міхал на мене образився?

— Нічого, мабуть, мені здалося.

Справді, Міхал дивився на Каську ніжно, як завжди, особливо, коли вона цього не бачила. «Добре, що Каська нічого не знає», — думала Лінка. Про плітки, і кіно з Наталією. Ніби з того походу нічого не вийшло, але хтозна. Зрештою, цікаво. Лінка знала, що Міхал ніколи не запрошував Каську на побачення, здається, він був занадто сором’язливий. Тож Лінка зробила висновок, що, мабуть, це Наталія сама подзвонила до Міхала й запропонувала піти до кіно.

— Знаєш, що я думаю? — сказала вона Касьці. — Що Міхал страшенно соромиться. Йому насправді дуже хочеться запросити тебе на побачення, але він ніяк не наважиться. Може, ти сама повинна зробити перший крок?

— Може, і соромиться. Але якщо він не може нічого вирішити, то нащо мені такий хлопець, сама скажи. Я почекаю. Якщо він справді чогось хотітиме, то зрештою зробить.

— Може, ти й права, — погодилася Лінка, подумавши, що якась метка дівчина легко захомутає Міхала просто в Каськи під носом.

Наталії в школі не було. Лінка не знала, чи не вислати до неї якусь есемеску. Їй справді було потрібно, щоб Наталія сказала тим, кому раніше наплела про Касю, що все це неправда. Та якщо вона не з’явиться в гімназії, то нічого не вийде. Добре, що принаймні Міхала вдалося переконати.

V

Наталія не приходила до школи вже цілий тиждень. Лінка все-таки надіслала їй кілька есемесок, але та на жодну не відповіла. Намагалася поговорити з нею в чаті, але біля Наталіїного імені горіло червоне сонечко. У п’ятницю Лінка забула про все це, бо до неї написав Адріан.

Лінка й справді геть забула.

— Ну, і що ти їм сказала? — поцікавився Адріан. Дорога була вільна, жодних корків. Вони вже виїхали з Варшави. Обабіч шосе зеленіли ялини. На них зовсім не було снігу, між гілками просвічувало сонце. Лінка майже повірила, що от-от настане весна.

— Що в мене збір харцерів під Варшавою.

— Я й не знав, що ти харцерка.

— Я нею ніколи не була, але батьки про це не знають. Я їх узагалі не цікавлю, вони ладні повірити, що в мене екскурсія на Марс. Бо все одно ніколи не слухають, що я говорю.

— Зате вигадувати ти справді вмієш.

— Це ще нічого… Недавно я такого понавигадувала.

І розповіла йому, як переконала Наталію, наче зробила їй компрометуючі фотографії. Адріан слухав мовчки. Але довідавшись, що Лінка не бачила Наталії відтоді, як це сталося, раптом зупинився на узбіччі.

— Хочеш сказати, ніби не знаєш, що з нею відбувається? І ти навіть не подумала, що могло трапитися щось погане? Як ти так учинила? У тебе що, зовсім глузду немає?

— Припини верещати! Хто ти такий, щоб кричати на мене?

— Ніхто, — відповів Адріан. — Я ніхто. Але ти однаково нікого б не послухалася. Проте мене вислухай, прошу тебе.

І розвернув машину.

— Що ти робиш?

— Повертаймося. Підеш до Наталії й усе їй поясниш.

Адріан вів машину мовчки, але тиша його явно гнітила, бо за мить він увімкнув радіо на повну гучність. Залунали веселі мелодії, які геть не пасували до настрою, що панував у авто.

Лінка поринула в роздуми. Її лють почала поступатися місцем розважливості. Адріан був правий. Розмовляючи з Наталією, Лінка була переконана, що має право так вчинити, бо та збрехала першою. Халіна не подумала, що відчуває її колишня подруга і як вона може повестися в цій ситуації. «А якщо вона щось із собою зробить? — майнуло в думках. — Адже її не було в школі цілий тиждень! Що з нею?» Лінка перелякалася, на мить їй зробилося недобре.

— Може, подзвонити до неї? — видушила вона.

— Це нічого не дасть, крім того, таких речей ніхто не залагоджує по телефону. Ти повинна сама переконатися, що з Наталією все гаразд. Адже вона була твоєю подругою, ти сама мені казала.

— Вона мені більше не подруга.

— А ти швидко перекреслила вашу дружбу.

— Перестань узагалі до мене чіплятися.

Решту дороги до Варшави обоє сиділи мовчки.

Адріан припаркував машину біля світлого фешенебельного будинку.

— Іди, я почекаю.

— А може, підеш зі мною? — Лінка нервово ковтнула слину. Чомусь їй було лячно.

— Ні, то ваші справи.

Цього разу довелося скористатися домофоном. Досить довго ніхто не підходив. Нарешті почулося хрипке «алло».

— Здрастуйте, це Лінка. Наталія вдома?

Її співрозмовниця затнулася.

— Не знаю, що й робити, — зізналася нарешті мама Наталії. — Дочка зачинилася у своїй кімнаті. Ні з ким не спілкується, нічого не їсть, не ходить до школи, сказала нікому не відчиняти, і що коли я комусь відкрию двері, то вона вистрибне з вікна. Я така розгублена.

— Ви можете мені відчинити?

За мить домофон запищав. Лінка не бігла догори, як раніше. Цього разу почекала на ліфт. Невпевнено зупинилася під білими дверима. Не хотіла дзвонити, боялася, що Наталія почує й справді зробить якусь дурницю. Двері прочинилися. Мама Наталії жестом запросила її увійти, показуючи, щоб вона поводилася тихо. Жінка йшла навшпиньках, тож Лінка намагалася ступати якомога тихіше. Щойно за ними зачинилися двері спальні, мама прошепотіла:

— Може, ти щось придумаєш. Вона зачинилася на ключ. Я була проти, щоб ставити у дверях замок, і от маєш результат. Але то таке, — зневірено махнула вона рукою.

— Дайте мені листок і ручку, — попрохала Лінка.

За мить, схилившись над папером, Лінка вивела великими літерами:

Наталіє, немає жодної фотографії. Я все вигадала. Я нікому нічого не скажу. Перестань дуріти. Я хвилююся за тебе.

Склала аркуш навпіл.

— Просуньте записку під двері й скажіть, аби Наталія прочитала. А тоді подзвоніть мені або вишліть есемеску, що все добре.

— Не залишишся? — запитала жінка.

— Мабуть, ні. Нам багато чого треба обговорити. Але, напевне, іншим разом.

Нашкрябала на берегах газети номер свого мобільника.

— Обіцяйте, що подзвоните.

— Звичайно.

— І… якщо станеться щось погане… зателефонуєте?

— Гаразд. А ти можеш мені сказати, що трапилося? Ви посварилися?

— Довго розказувати. Я вже піду.

Лінка спустилася сходами на неслухняних ногах. Навіть не підозрювала, що так хвилюватиметься. Лише коли вона, наче ганчір’яна лялька, впала на сидіння поруч з Адріаном, то усвідомила, чого це їй коштувало.

— Ми можемо тут трошки постояти? — запитала вона.

— Звісно. І як усе було?

— Ніяк, — знизала плечима. — Побачимо.

Лінка дивилася на вікна Наталії. З місця, де стояла машина, їх не було добре видно, проте на мить Халіні здалося, що за фіранкою майнули, а тоді зникли, дві тіні. За мить почувся знайомий сигнал есемески.

*

відписала Лінка.

— Уже краще. Можемо їхати.

Проте Адріан не запускав двигуна.

— Ну, що таке? То ми їдемо чи ні?

— Слухай… там, на шосе… Ти сказала, що я для тебе ніхто.

— Я такого не говорила!

— Але й не заперечила. Я… я гадав, що… Пробач, я не можу тебе нині відвезти до Кракова. Відвезу краще додому.

Лінка спалахнула. Що він собі, власне, думає?

— Ну, то й відвези, я не потребую твоєї ласки!

— Ти добре знаєш, що я хотів тобі допомогти, бо просто… — хлопець завагався, — тобі потрібна допомога. Та якщо ти це так сприймаєш, то я не можу.

Запустив двигун, і машина рушила. Біля свого дому Лінка вийшла, не прощаючись, грюкнувши дверцятами авто.

— А ти не на зборі? Чи все раніше закінчилося? — мама обернулася від плити. Вона знову щось готувала, наче вирішила всім довести свою нормальність.

— Не на зборі, мамо. Я навіть не харцерка. Але ти, звісно, навіть цього не підозрюєш, бо що ти власне, знаєш про мене? Нічого, я собі кудись їду, невідомо, куди, і тобі до мене байдуже! А коли я щось кажу, ти однаково не слухаєш!

— Не кричи. Я ж тебе слухаю. Ти сказала, що їдеш на збір.

— Це я справді говорила, отже, ти, мабуть, уперше в житті слухала, що я кажу й навіть запам’ятала…

— Звідки в тебе стільки іронії?

— А чому би й ні? Ти постійно від мене щось приховуєш, то як я повинна говорити? Я можу ще тільки плакати, що в мене така нікудишня мати, як ти!

І розридалася, але вже у своїй кімнаті. Впала на ліжко й почала схлипувати, наче п’ятирічна дівчинка, від смутку та гніву водночас. Подумала, чи прийде до неї мама, щоб втішити доньку, як колись у дитинстві. Коли перший напад плачу минув, вона цього навіть чекала. Але ніхто не прийшов. Лінка дивилася, як небо спершу сіріє, а тоді стає темно-синім… Вставати й вмикати світло не хотілося. Їй здавалося, що минуло вже багато годин. Час немовби зупинився. Нарешті вона вкрилася пледом і заснула.

VI

Лінка прокинулася рано-вранці, годинник показував п’яту. Вона довго лежала непорушно. Відчувала, як бретельки ліфчика врізаються їй у спину. Вона всю ніч пролежала в тісних джинсах! Скільки ж годин вона проспала? Десять? Дванадцять? Згадався вчорашній день. Спершу поїздка автомобілем. Потім сварка. Принаймні добре, що Адріан привіз її назад… Вона бачила його обличчя, коли кричала йому: «Хто ти такий, щоб мене повчати?!», чи щось таке. Його посмутнілі очі. Лише зараз усе поверталося, наче сповільнені кадри фільму. І те, що він сказав потім. Боже, що вона наробила… Невже вона завжди всіх ранитиме? Адріана, маму, Наталію… З Наталією все було трохи по-іншому, та Адріан мав рацію. Надто легко вона відмовилася від їхньої дружби. Та ще й напала на подругу з її власною зброєю, а це не віщувало нічого доброго.

Лінка підвелася з ліжка з відчуттям морального похмілля й боса пішла на кухню, щоб нікого не розбудити, передусім Фікуса, який міг вимагати ранкової прогулянки. А Лінці аж ніяк не хотілося виходити так рано. Січневий ранок, темний і морозяний, точно не був для цього відповідним моментом. На кухні налила собі трохи води з фільтра. Повільно п’ючи, дівчина думала, що робити із цим усім, що вона заварила.

Лінка не була певна, чи о восьмій ранку в неділю годиться до когось іти. Мабуть, усе-таки ні. Та прочекавши три години, вона більше не мала сили терпіти. Ту відстань, яка ділила її й Адріана, вона зазвичай долала автобусом або машиною, та цього разу Лінка просто добігла до хлопця додому. За п’ять хвилин уже стояла під його будинком. Трохи лячно було набирати номер квартири на домофоні. А що, як Адріан узагалі не захоче з нею розмовляти?

Він стояв перед нею у фланелевій піжамі. Ґудзики були застебнуті нерівно, і кутик комірця задиркувато стирчав догори, тоді як другий звисав, наче вухо спанієля. Адріан намагався пригладити скуйовджене волосся, але це йому ніяк не вдавалося. Пасма стирчали навсібіч. Хлопець стояв перед нею босий і мовчав.

— Е-е-е… — почала Лінка. — Пробач, що прийшла так рано, але довше чекати я вже не могла. Я хочу попросити пробачення за все. І подякувати. І взагалі… Я не хотіла сказати нічого поганого, просто так якось по-дурному вийшло.

І глянула на нього. Адріан дивився просто на неї, незважаючи на піжаму й хаос на голові, його погляд був чистий, ясний і цілком притомний. Лінка почервоніла.

— Ми можемо спілкуватися, як раніше? — запитала вона.

Здавалося, Адріан був трохи розчарований, проте легенько посміхнувся й торкнувся її плеча.

— Звичайно. То що, їдемо до того Кракова?

— А ти й досі хочеш зі мною поїхати?

— Я ж тобі сказав, що завжди радо допоможу. Заходь, — запросив він її. — Можеш почекати у вітальні. Тато відсипається після чергування, а мама й досі в лікарні.

— Як вона почувається?

— Як після інфаркту. Поговоримо в машині. Дай мені кілька хвилин, — підморгнув до неї. — Не їхати ж мені отак?

VII

Вони знову мчали тим самим шосе. Десь на півдорозі Адріан почав розповідати про маму.

— Відколи я пригадую, вона постійно погано себе почувала. Завжди їй на все бракувало сил. Пам’ятаю, коли я був малим, то мріяв, щоб ми разом пішли на дитячий майданчик або до кіно. Але вона багато працювала, як і тато. А після роботи була втомлена. Зі мною ходила бабуся, але ж це не те саме. Потім мама втратила роботу. Це сталося п’ять років тому. Вона працювала у великій фірмі, у фінансовому відділі, мала досить відповідальну посаду. Втрата роботи її не зламала, навпаки!

— Вона змогла нарешті трохи відпочити?

— Так, але передусім мама була впевнена, що без проблем знайде нову роботу. Їй здавалося, що це питання кількох тижнів. Потім — кількох місяців. Але за кілька років до нас дійшло, що роботи для неї немає.

— Як це, адже в неї такий великий досвід…

— Так, вона була гарним спеціалістом у своїй галузі, багато часу витратила на підвищення кваліфікації, добре знає кілька мов. Але все було марно. У неї не було відповідних знайомств. А зараз без цього важко… Нам із батьком навіть здавалося, що вона із цим змирилася. Щоправда, стала якась дивна. Спала до полудня, перестала будь-що вдома робити й постійно казала, що погано почувається. А ми це легковажили… Навіть батько, хоч він і лікар.

— Твого тата, певне, страшенно мучить сумління.

— Навіть не уявляєш, як. Він весь час сидить біля неї. Майже нічого не їсть, схуд страшенно, дуже за неї непокоїться.

— Усе буде добре. Ти повинен у це вірити.

— Я й вірю. Дякую.

Під’їжджали до Кракова. Лінка відчувала хвилювання й водночас була дуже збуджена. Цікаво, чи вдасться їм знайти могилу, і як вона виглядає?

— Зараз ще досить рано, — Адріан глянув на годинника. — Підемо відразу на кладовище, чи спершу прогуляємося містом?

— Спершу обов’язок, потім розваги. Ходімо на кладовище.

Лінка досить добре пам’ятала, де була могила прабабусі й прадіда, бо туди вела доріжка, обабіч якої росли берізки. Недалечко лежав якийсь дядько, котрого вона не знала. Халіна пригадала, що бабуся завжди ставила на його могилі свічечку. Якщо десь і є могилка дитини, то напевне тут. Вони досить швидко знайшли потрібне місце, але ні в родинному склепі, ані десь поблизу жодної дитячої могили не було.

— Невже могло статися, що її не поховали? — запитала Лінка.

— Ні, адже вона прожила кілька днів, правда? Отже, мусить бути могилка.

Адріан вирішив перевірити записи у цвинтарних книгах. Шукали за прізвищем, спершу маминим по чоловікові, потім за дівочим, проте нічого не знайшли.

— А де живе твоя бабця?

— Почекай, адреса в моєму записнику, а він у машині.

— Добре, а я гляну на карту. Подивимося, чи немає поблизу якогось невеличкого парафіяльного цвинтаря, може, це там?

У машині Адріан довго вдивлявся в карту. Пізніше, покружлявши вузенькими вуличками, зупинився біля якогось маленького костела.

— Ходи, запитаємо в ксьондза.

Проте розпитував переважно Адріан, а тоді подався зі священиком до захристії.

— У костельних книгах такого прізвища немає. Можемо спробувати ще на кількох цвинтарях. Тут іще є один великий комунальний, подивимося там. Бо якщо це була парафія твоєї мами, дитину напевне не поховали на кладовищі, яке належить до іншого костела.

— Я вже й сама не знаю… Гаразд, поїхали.

Решта пошуків також виявилася безрезультатними. І тоді Адріан запропонував:

— Не хотів тобі казати раніше, бо розумів, що ти воліла би знайти могилу сама, але може, просто подзвони до бабусі й запитай у неї?

Лінка набрала номер бабці Стефи, але та, почувши запитання, несподівано роз’єдналася. А коли Лінка передзвонила, увімкнувся автовідповідач.

— Сподіваюся, що в неї просто розрядилася мобілка, — мовила Лінка, недовірливо похитавши головою. — Проте чомусь мені так не здається. Щось тут не так.

— Може, вона передзвонить, коли зарядить. А поки ходи, щось з’їмо, вмираю від голоду. Ну, не переймайся, наразі ти зробила все, що могла.

— Ну ж бо, не сумуй, — укотре намагався переконати її Адріан, коли вони знову сиділи в машині. — Я розумію, що ти розчарована, але нічого тут не поробиш. Я живу за таким принципом: існує десять відсотків справ, на які ти можеш вплинути, і саме ними треба займатися. Решта вирішується сама.

— Лише десять процентів? Ти що, жартуєш?

— Аж ніяк.

— А я гадала, що все навпаки.

— Через те ти так і сердишся. Коли зрозумієш, на скільки ситуацій ти не маєш жодного впливу, то деякі речі сприйматимеш по-іншому. Глянь на хмари: що б ти не робила, вони собі пливтимуть…

— Хмари — це хмари, а моє життя — то зовсім інша річ.

— Мені теж колись так здавалося. Але відтоді я змінив думку.

Адріан посмутнішав. Запустив двигуна, бризнув антифризом на шибку, увімкнув «двірники», а тоді рушили в дорогу. Довго їхали мовчки.

— Тепер ти якийсь сумний, — зауважила Лінка.

Хлопець глянув на неї якось так… Лінці знову здалося, що це не звичайний погляд, що за ним криється щось більше. Простягнув до неї руку, проте швидко відсмикнув і знову поклав на кермо.

— Що ти робиш на канікулах? — запитав він перегодом.

— Нічого. А що робити? А ти?

— Їду на пленер. Знаєш що? Там ще набирають групу… Може, ти теж поїдеш?

— Аякже! Уявляю, як мама чи Адам мені це дозволяють. Крім того, я ж не малюю.

— Там є група фотографів. Запитай, може батьки не заперечуватимуть.

— Мабуть, це дуже дорого?

— Якраз ні. Цього року через кризу навпаки неймовірно дешево. По-перше, це в Ядвісині біля Варшави, отже, недалеко. По-друге, ночуватимемо в школі, отже, проживання коштуватиме копійки.

— Спробую поговорити з мамою.

Лінка воліла не тішити себе надіями. Вони точно не погодяться. Зараз почнеться: з ким, куди, і що грошей немає. Раптом задзеленчала мобілка. Бабуся Стефа!

— Алло, бабусю! — сказала Лінка, сподіваючись, що зараз усе з’ясується. Натомість пролунав якийсь тріск, а тоді в слухавці почувся крижаний бабусин голос:

— Припини лізти в ці справи. Не втручайся в це. Перестань нишпорити й дошукуватися, бо тоді справді станеться щось жахливе. Послухайся моєї поради.

І роз’єдналася. Лінка наче прикипіла до сидіння. Не могла й слова видушити.

— Що сталося, ти так зблідла?

Лінка переказала Адріанові почуте. Той лише головою похитав.

— Подумай, чи справді ти настільки хочеш довідатися, що трапилося. Бо результатами пошуків ти можеш бути приголомшена.

Спершу дівчина сиділа нерухомо, а тоді підвела голову.

— Ти ж не думаєш, що я це так залишу? Немає ради, раз козі смерть. Я знаю, що в історії моєї родини є якісь похмурі таємниці. Але хочу про все дізнатися.

Адріан посміхнувся.

— Іншого я від тебе й не сподівався. Я розумію, що ти не поступишся. Що ж, постараюся тобі допомогти, якщо, звісно, ти не проти.