Кава з кардамоном

Ряди немовлят у маленьких пластмасових чарунках, насуплені личка, ротики, роззявлені для крику. Такі схожі одне на одне, об'єднані спільним прагненням життя, як сестри й брати, а водночас усі різні й неповторні. У цій палаті вирує від різних проявів життя: від крику або його спроби, від нетерплячого борсання міцними ніжками, глибокого дихання, здорового серцебиття…

У палаті поруч, де темно, знаходяться інкубатори, а в них — діти, яким не зовсім пощастило. Дехто просто зарано народився, та попри це вони такі самі досконалі, як і ті, що лежать у світлій палаті поруч. Для них це перехідний період, як чистилище, після якого настане гарне життя в кімнатці з рожевими стінами. Життя інших ніколи рожевим не буде. Принаймні зараз невідомо, якого воно буде кольору. Якщо буде…

До котрої із цих палат зайде сумна жінка, яка прямує, точніше кажучи, плентається коридором, повільно човгаючи босими ступнями в капцях? Якраз її настрій ні про що не свідчить, бо скільки тут роззявлених ротиків, стільки й історій про материнство, щасливе або й ні, історій, які лише починаються в цьому пологовому відділенні. Постать у лікарняній сорочці зупиняється біля світлої палати, та за хвильку знову рушає вперед, продовжуючи свою нелегку мандрівку.

Отже, це ще не кінець.

Сумна жінка не вийде звідси за два чи три дні з рожевим згорточком у тремтячих руках. Чи навчиться вона любити свою дитину крізь плутанину трубок, пластмасову шибку, коли до немовляти можна ледь торкнутися? Чи матиме таку нагоду? Жінка вагається, увійти до тихої кімнати, чи не варто? Якби повернула голову, було б помітно, що вона плаче. Але не повертає. Заходить досередини.

I

Лінка тремтіла у своєму пуховику. Знову було мінус п’ятнадцять, а вони вже фотографували понад дві години. Сьогоднішнім завданням була композиція. Ніхто достеменно не знав, що воно таке, і чого від них очікують, але мабуть, саме про це і йшлося. Учасники пленеру вже встигли звикнути до того, що від першого дня в їхній упевненості, наче вони справді вміють робити фотографії, постійно сумніваються. Керівники, Марек і Патриція, які не лише виглядали, як старшокласники, але й дозволяли звертатися до них на ім’я, могли похвалитися такими величезними знаннями й досвідом, що Лінка відчувала, як її щодня позбавляють ілюзій, розвінчуючи чергові стереотипи й хибні уявлення, набуті невідомо коли й де.

Півтора десятка фотографів-початківців кружляло тепер навколо старої школи, роблячи знімки тріснутих шибок, облущеного тиньку, сірої дороги, яка бігла до містечка, дерев, що перетинали небо. Ідеї швидко вигасали. Лінка й досі не могла повірити, що мама відпустила її на пленер. Подумала, чи не доклалася до цього бабуся Стефа, яка однозначно наказала їй триматися подалі від родинних таємниць. Забезпечивши онуку заняттям на цілих два тижні, вона могла сподіватися, що в цей час Лінка не буде «нишпорити й дошукуватися». Так чи сяк, хтось-таки переконав маму.

Від клацання в неї геть задубіли пальці. Лінка відчувала, що ступні в чоботях перетворюються на крижини. На щастя, групі наказали повернутися до старої школи, де всі посідали з лептопами, перекидаючи до них щойно зроблені фотографії.

— Тепер друкуємо по два знімки, чорно-білі, і вішаємо на стіні, — наказала Патриція.

Коли вже довкола висіли в кого кращі, у кого гірші композиції, керівничка почала їх обходити й коментувати. Так зазвичай відбувалися їхні заняття, і нинішня критика аж ніяк не була поблажливіша, ніж раніше. Може, навіть дошкульніша. Здається, Патриція була не в настрої.

Підійшла до Лінчиних фотографій.

— Дерево крізь ажурний місток через річку. Повторюєшся. До того, воно таке солодкаве, аж нудотне.

— Солодкаве?

— Авжеж, таке собі усі-пусі дівчаче. А це що? Дірка в паркані й сніг у дірці?

Почулося хихотіння. Лінка спалахнула.

— Безнадійно, — пирхнув хтось.

— Ну, якщо це дві твої найкращі фотографії, то щастя, що я не бачу решти. Композиція не може бути банальною. Місточок, може й гарний, але пощо на це фото взагалі дивитися? Нічого цікавого.

Лінка відчула, як на очі навернулися сльози, та Патриція попрямувала до інших.

Вродливий високий брюнет у чорній футболці із Че Геварою на грудях сидів на стільці, безтурботно помахуючи ногою.

— Гм-м, обрамлення з гілок. Цікаво. Шкода, що всередині порожнеча, аж вітер свище. Захоплення чорними рамами. Може, тобі краще подумати про роботу зберігача музейних фондів?

Невдовзі всім зробилося весело, бо зрештою, яка ж це проблема, усі вони становили групу осіб, які нічого не вміють, нічого не тямлять, і це їх об’єднує…

— По-перше, — Патриція явно була у своїй стихії, — око фотоапарата й людське око дивляться по-різному. Гляньте, приміром, на це фото.

Блондин в окулярах, який сидів поруч із Лінкою, ледь почервонів.

— Я переконана, що коли ти робив наближення на цих трьох круків, що сидять на снігу, і лінії електропередач над ними, то не помітив, що збоку до кадру потрапляють якісь кущі, унизу видніє шматок тротуару, а з іншого боку… а це що таке? Твій рюкзак?

— Я це зараз викадрую.

— Звісно, але тобі доведеться багато вирізати. Не в тім річ. Треба відразу робити гарні фотографії, а не абиякі, думаючи, що потім можна виправити. Безлад у кадрі — це поширена помилка. Людське око зосереджується й відбирає найважливіші об’єкти. Око фотоапарата сприймає все підряд. Ви повинні навчитися вибирати лише те, що хочете бачити на фотографії. Коли ви збираєтеся до школи, то не берете всіх підручників, а лише потрібні.

— Ну, Бартек узагалі підручників не носить, — засміялася коротко стрижена білявка.

Патриція помітно захопилася. Зупинившись біля дівчини з короткою гривкою Клеопатри, вона сказала:

— Глянь на ці прямі лінії. Наче торт ділиш, на дві половинки, еге? Кожному порівну. Те саме робиш із фотографією. Розітнула вертикально й горизонтально. Ти чула про принцип потрійного поділу? Симетрія, може й потрібна, коли краєш пиріг, але на знімку об’єкт не конче повинен перебувати в центрі кадру! І ще. Бачу, що ви надивилися пейзажів з оленями. Чому між ваших фото зовсім відсутні вертикальні композиції? Ви що, забули, що фотоапарат можна тримати й таким чином?

— Різко, га? — до Лінки підсунувся автор чорних рам.

— Мені подобається. Принаймні можна чогось навчитися.

Їй і справді подобалося. Воно, може й неприємно, коли тебе критикують, та якщо решта теж отримала свою порцію зауважень, то згодом можна звикнути. Після кожного заняття дівчина усвідомлювала, що розуміє дедалі більше. Тепер їй стало ясно, що вона фотографувала досить хаотично, і чимало знімків, які досі вважала добрими, насправді такими не були. А вже якщо й траплявся якийсь непоганий, то це було, радше, випадково.

II

У їдальні Лінці помахав Адріан. Нині чергували художники, які раніше закінчили заняття, щоб устигнути приготувати обід: ковбасу із зеленим горошком та кукурудзою. На гарнір були макарони й салат з пекінської капусти. Після кількох годин, проведених на морозі, будь-що здавалося вишуканою стравою, тож усі заходилися наминати. По обіді брюнет, якого Патриція критикувала за «протяги в композиції» підійшов до Лінки.

— Здається, ми незнайомі. Мене звуть Конрад.

— Конрад — спеціаліст у галузі чорних рам? — пожартувала вона. — Лінка.

— Лінка — зухвала дівчинка?

Адріан неприязно глянув на Конрада.

— Як там ваші фотографії? — поцікавився він.

— Безнадійні. Хоча наша зухвала дівчинка непогано впоралася. Що не кажи, а талант у неї є.

— Ніяка я не «зухвала дівчинка»! — розсердилася Лінка й подалася до кухні зі своїм недоїденим обідом.

— Так чи ні, але дєвочка що треба, — змовницьки прошепотів чорнявий до Адріана. — Це твоя дівчина?

— Ні, чому ти так вирішив? — заперечив Адріан.

— Ну все, ти мені камінь із пліч скинув.

Адріан не здогадувався, що Лінка все чула, хоча йому самому здавалося, ніби вони перемовляються тихо. «Ні, чому ти так вирішив» пролунало холодно й непривітно. Тож коли ввечері Конрад запитав її, чи не хоче вона прогулятися й десь перепочити від мистецтва, Лінка відразу погодилася.

III

— Закуриш? — простягнув їй пачку сигарет.

— Не курю, — Лінка глянула на пересторогу на пачці. — А тобі не страшно курити, коли на сигаретах пишуть, що вони спричиняють рак?

— А мені по барабану, — знизав плечима Конрад. — Усі ми помремо, причому чим швидше, тим краще.

— Ти що, із глузду з’їхав?

— Чого це? Ще скажи, що життя прекрасне. Де там, цінуються хіба що бабки, як нема бабла й зв’язків, то ти ніхто.

— Чому ти такий песиміст?

— Я не песиміст, а реаліст.

— Давай повернемося, мені холодно.

— То й повертайся собі, а я не хочу. Люблю, коли мені зимно.

Якийсь дивний хлопець. І поведінка химерна. Спершу Лінка хотіла було з ним залишитися, проте їй весь час чомусь було ніяково. Вона неспокійно тупцяла на місці.

— Ну, добре, якщо ти змерзла, то повернемося. Але за умови, що дозволиш себе трохи погріти.

І поклав їй руку на плече, але Лінка відсторонилася.

— І чого ти така недотика? Я ж тебе не з’їм.

Може, вона й справді перебільшує? Так чи сяк, їй хотілося повернутися, прогулянка встигла набриднути. Уся ця розмова вийшла якоюсь неприємною, хоча Лінка сама не розуміла, чому саме. Ішла похмура, утупившись у сніг під ногами. Коли заходила до школи, їй здалося, ніби між дерев майнула чиясь тінь.

Ліжка стояли в кількох класах, хлопці й дівчата окремо. Старі розкладачки вночі скрипіли немилосердно. Лінка швиденько вмилася й залізла до спальника. Та щойно вона пригрілася, і їй зробилося тепло й приємно, як дівчина згадала, що забула почистити зуби. Що довше намагалася просто заснути й не ходити до ванної, то більше їй здавалося, що вона в житті не засне із брудними зубами. Хоч-не-хоч довелося встати. Лінка накинула на плечі светра, бо з вікон віяло, і рушила до туалету.

Тремтячи від холоду, вона почистила зуби й прополоскала рота крижаною водою: комфорт тут був мінімальний… Лінка мріяла якомога швидше повернутися до теплого спальника. Раптом їй здалося, що вона почула якісь звуки, наче тиху розмову. За рогом у коридорі горіло світло. До неї долинув голос, який вона відразу впізнала. Халіна розуміла, що робить погано, але навшпиньках підійшла ближче й нашорошила вуха.

— Я б хотів малювати, як імпресіоністи. Ренуар і Моне. Ти бачила ці паризькі вулиці? Світло, барви…

Голос Адріана був виразний, він завжди, коли чимсь захоплювався, підвищував голос.

— На цих картинах усе аж сяє, дрижить від світла…

Кому він розповідав про свої вподобання? Другого голосу вона виразно не чула. Це явно була якась дівчина, Лінка вловила її мелодійне сопрано, і їй раптом зробилося прикро. Воно ніби Адріан лише друг, але оте почуте мимохіть «ні, чому ти так вирішив» чомусь муляло. А тепер… Ну, що ж. Певне, він гарно розважається. Дівчина з його групи, з його класу. Лінка не надто розумілася на живописі. Важко уявити, щоб Адріан отак розповідав їй про імпресіоністів. Стенула плечима, позадкувала й так само тихенько повернулася до кімнати. Проте невідомо чому в куточках очей раптом повисли, а тоді скотилися на піжаму, дві сльозинки.

IV

У наступні дні Лінка намагалася зорієнтуватися, з ким із дівчат зустрічається Адріан, але він гарно маскувався. Так чи сяк, він ніяк цього не виказував, ані коли вони були разом, ані в їдальні чи під час вечірніх занять. Увечері їм демонстрували фільми, які вони потім обговорювали. Лінка була захоплена і фільмами, і дискусіями, проте сама найчастіше відмовчувалася. Соромилася. Усі здавалися їй розумнішими, більш начитаними. Зрештою, так воно й було. Два-три роки різниці між ними створювали величезну різницю. Адріан, здавалося, був на Лінку ображений. Вони хоч і спілкувалися, але все вже було не так, як раніше. Конрад після тієї прогулянки до неї не озивався. «Чим я йому завинила, — думала дівчина. — Не розумію. Ну, не хотіла я тоді, щоб він мене обійняв. А що він собі уявляв? Що ми на першому ж побаченні триматимемося за ручки? Може, ще цілуватимемося під засніженим деревом?» Лінка геть не розуміла хлопців. Вона вже подумала, що їй зрештою, і самій непогано. Найкраще взагалі не думати про жодного з них і не мати вічно сумнівів. А я йому подобаюся? А він мене любить? І чи подобається він мені? Відповідь на останнє питання не була такою однозначною. Подобався їй цей Конрад чи ні? Чомусь Лінка не могла розібратися у власних почуттях. Спершу їй здавалося, що так. Зрештою, може було б і добре знайти собі якогось хлопця, не тому, що без цього жити не можна, просто… Мабуть, це класно відчувати, що ти комусь потрібна. А вона відчувала, що не потрібна нікому. Як собаці п’ята нога, так казала її бабця. Може, усе-таки спробувати зустрічатися із цим Конрадом? Хлопець симпатичний і, як виявилося згодом, робив гарні фотографії. Може, занадто песимістичні, якісь такі чорні, але з точки зору техніки дуже й дуже непогані. Лінці вони подобалися. У хлопця був власний стиль, а вона саме цього й шукала. Та виникла одна проблема. Лінка не знала, як до Конрада підступити. Як зацікавити собою. Увечері вона сіла до комп’ютера. Доступ до інтернету був лише на одному лептопі. Хтось уже користувався ним раніше, але Лінці вдалося зайти на чат. Дівчина зраділа, побачивши, що біля Касьчиного імені видніє жовте сонечко. Вона так скучила за подругою…

Лінка вже встигла розповісти Касі про курси, заняття, фотографії. Але та запитала:

V

Наступного дня під час занять Лінка наче мимохідь підійшла до Конрада.

— Слухай, у мене проблема з фотиком. Можеш мені допомогти? Це мій новий фотоапарат, я не зовсім знаю, як увімкнути експонометр. Марек раніше мені показував, але я вже забула, бо завжди така розсіяна…

Конрад нахилився над фотоапаратом. Лінка дивилася на його профіль. «А він і справді дуже вродливий, — майнула думка. — Щодо цього навіть прикидатися не доведеться». За мить хлопець терпляче пояснював їй цю функцію.

— Тепер уже знатиму. Як гарно ти все пояснив! Набагато краще, ніж наш керівник. Може, ти й сам міг би вести такі курси?

— Та ні, що ти. Не такий я вже й ас.

— А як на мене, то ти розумніший, ніж усі тут разом взяті. Чесно. Класна в тебе футболка, — додала вона немовби знічев’я, позираючи на зображення якогось співака на чорному тлі.

— Мені теж подобається. Обожнюю «Нірвану», а ти?

— Я теж! — Лінка майже не знала цієї групи, але ж можна трохи прибрехати. — А що ти любиш найдужче?

Це було питання в десятку. Далі їй довелося вислухати монолог, під час якого часто лунали фрази, як-от: «отам, де він так шарпає струни» або «отут він так вловлює тон». Лінка притакувала й посміхалася, силкуючись удавати щось на зразок щирого захоплення. А тоді подумала, що Каська б нею пишалася.

Ця розмова явно подіяла. Конрад дивився на Лінку з усе більшим зацікавленням. Тобто він сприймав її з ентузіазмом, так, ніби вгледів щось гарне в крамниці. Лінка помітила, що коли вона почала ходити з фотоапаратом, знімаючи дзеркальні відображення (це була тема нинішнього заняття), Конрад постійно опинявся поруч, мов якийсь привид, якому саме заманулося сфотографувати той самий предмет. Насправді привернути до себе Конрадову увагу виявилося досить легко. Цікаво, що буде далі, коли закінчаться заняття на курсах? «Що ж, невдовзі дізнаюся», — думала Лінка. Ця розвага навіть почала їй подобатися.

VI

— Побачення в парку? — Каська не приховувала обурення. — Міг би тебе до якогось кафе запросити чи ще кудись!

Заняття закінчилися кілька днів тому. Лінка ні на що особливо не розраховувала, бо Конрад виявився трохи дивакуватим, і вона абсолютно не розуміла, чи сприймає він її як майбутню дівчину. Тому й здивувалася, коли хлопець подзвонив і запропонував зустрітися.

— Окей, не будь уже такою принциповою, він дуже романтичний, йому такі прогулянки подобаються, — захищала Конрада Лінка.

— Будуть тобі прогулянки, коли застудишся, надворі мінус десять, шмарклі в носі замерзають, теж мені романтика!

— Побачимо, якось воно буде.

— То вдягни теплі підштанки, — кепкувала Каська.

— Підштанки, валянки й шапку-вушанку.

— І ватянку!

— І старі ортопедичні бабусині черевики!

Дівчата аж захлиналися від сміху.

— Ну все, ти готова! Нірвану напам’ять вивчила?

— Наслухалася на Youtube. Непогана музика, мені подобається. Шкода того Курта.

— Того, що наклав на себе руки?

— Невідомо, чи це справді було самогубство.

VII

— Це не було самогубство! Не міг він цього зробити, чуєш?! Крім того, він так був накачаний героїном, що не міг би навіть підняти тієї рушниці!

— Окей, не кричи, я ж не заперечую, — Лінка вже засумнівалася, чи справді побачення в парку було гарною ідеєю. Вона страшенно замерзла, бо довелося весь час кружляти довкола ставка, розмовляючи переважно про Курта Кобейна. Хоч Конрадів монолог важко було назвати розмовою.

— Мені зимно, — наважилася сказати Лінка.

— Зимно? — запитав він, немовби прокинувшись.

— Може, підемо куди-небудь?

— Куди?

Боже, що за хлопець. Їй здавалося, що вони не спілкуються, а просто перекидаються словами.

— Я голодна. Може, зайдемо до в’єтнамського бару на сайгонки? Або смажений рис?

Конрад лише знизав плечима.

— Ну, гаразд, пішли.

У барі «Кім-Сум» як завжди вирувало життя. За столиками сиділи родини з дітьми, бізнесмени й пенсіонери. В’єтнамська кухня смакувала всім. Великі порції, политі соусом, який кольором та консистенцією нагадував полуничний кисіль, об’єднували людей різних професій та національностей.

— Я візьму сайгонки. А ти? — Лінка зітхнула. Конрад був якийсь малопритомний. Дивився то в меню, то на стелю.

— Я? Може, те саме, що й ти. Але є одна проблема. Я забув гаманець.

Ага. Що ж, не дивно, що він так розхвилювався. Лінка починала його розуміти. Запросив дівчину на побачення, а грошей не має.

— Гаразд, я заплачу, — посміхнулася Лінка.

Вони сіли в куточку зали й почали краяти хрумкі сайгонки. Лінка раювала: вона обожнювала в’єтнамські страви. Конрад їв байдуже, до того ж увесь час позирав на мобілку. Лінка вже подумала, чи не поспішає він куди. Раптом до бару зайшли двоє іноземців. Скидалися на японців, хоча Лінка не була певна, їй рідко вдавалося розрізняти людей східних національностей. Прибулі підійшли до в’єтнамця за стійкою й запитали про щось англійською. Лінка почула слово «chicken». Вони, мабуть, намагалися замовити курятину, проте низенький в’єтнамець з вибачливою широкою посмішкою лише розвів руками. По-англійському він був ні в зуб ногою.

— Куйка з йисом!

Один з японців вирішив порозумітися польською.

— Пйосю, — додав другий.

— Яйовицина п’ять сьмаків.

В’єтнамець витріщався на них, пожадливо вслухаючись у їхні слова.

— Яйовицина, — повторив він. — Нема.

— Куйка, куйка, — другий японець подумав мабуть, що коли говорити голосніше, то це подіє.

— Нема, — посміхнувся в’єтнамець, кивнув головою й занотував щось у блокнотику.

Ця сцена привернула загальну увагу. Люди реготали чимраз голосніше, а коли в’єтнамець заходився повторювати, з тією самою, ніби приклеєною, посмішкою: «Куйка нема, пйосю», рівень абсурдності досягнув апогею. Лінка відчула, що плаче від сміху. Та й не тільки вона. Чоловіки за столиком посеред зали трусилися від сміху, мов ропухи, тримаючись за здоровенні черева. Реготалася родина з малою дитиною. Нарешті японці й самі засміялися, відмовившись від спроб пояснити щось за допомогою слів, і показуючи на тарілки інших відвідувачів. В’єтнамець, котрий, як папуга, повторював «нема, нема», зрештою захихотів і собі. І лише одна людина не сміялася. Конрад сидів, тупо колупаючи виделкою свої сайгонки. Лінка глянула на нього, витираючи розмазану туш під очима.

— У тебе ще тут розмазане, — показав він виделкою на її ліву щоку.

— Як же я насміялася.

— Не розумію, що тут смішного. Якщо вже вони сюди приїжджають, то повинні вивчити польську. Це просто жалюгідно.

Лінка глянула на Конрада. Він більше не здавався їй гарним. Вуста мав тоненькі, як рисочка. І справді, він ніколи навіть не усміхався! Тепер уже Халіна глянула на мобілку й удавано-перелякано вигукнула:

— Ой леле, мушу негайно бігти! Я ж обіцяла посидіти із братом!

Конрад не встиг навіть попрощатися, бо Лінка вже вискочила з бару, подалі від його похмурої фізіономії.