Кава з кардамоном

Голоси гучнішають і вщухають. Високі й грубі голоси. Чиїсь долоні гладять її волосся.

— Бідолашна дитина, ох бідолашна, — каже хтось. Шепотіння, зітхання. — Добре, що вона цього не пам'ятатиме. Такий жах. А що ж Марися тепер робитиме, Боже мій, що вона робитиме? Вона ж собі не дасть ради із цим усім…

Голоси вбрані в чорні жакети й спідниці, жінки без облич несподівано перетворюються на зграю чорних галок, які злітають високо, роблять коло й раптом падають їй під ноги. Вона дивиться на свої чорні лаковані туфлі, на палицю, яку тримає в руках. Штурхає її кінцем мертву галку. Може, пташка заснула? Прокинься, пташко. Викопує для неї невеличку ямку в бабусиному садку в Сероцьку й прикрашає могилку кольоровими скельцями й засохлими братками. Одним з уламків скла боляче порізала палець і біжить із плачем додому.

— Мамо, мамо! — гукає вона.

Удома зовсім порожньо, немає ані меблів, ані книжок, ані одягу.

— Мамо, мамо! — вбігає сходами до маминої спальні. — Мамо!..

Ліжко не застелене, мама, певне, уже встала й зараз у ванній, проте ні, на постелі щось лежить. Що це видніє з-під ковдри? Мамина рука? Ні. Мертва галка, та сама, яку вона щойно поховала в садку. Дівчинка вибігає зі спальні, хоче спуститися сходами, робить крок, але сходів немає, і вона провалюється в порожнечу.

— Мамо, мамо!

I

На могилу батька Лінка поїхала з бабусею Боженою. Вони йшли удвох, намагаючись не заблукати в плутанині цвинтарних алейок. Перше листопада не належало до улюблених Лінчиних днів. Аж ніяк. Проте зараз цей день цілком відповідав її настрою. Навіть приємно було йти, розкидаючи ногами мокре листя. Те, що виглядом скидалося на сніг, під взуттям перетворювалося на мокру кашу. Кросівки, мабуть, давно промокли, і вологий доторк гольфів кольору гнилого банана, які Лінка знайшла в останню хвилину, був дивно приємним. «Можна було б застудитися, — думала вона. — Лежати й спати». Останнє вона робила найохочіше, просто спала. Спала, повернувшись зі школи, спала у вихідні. Перестала зустрічатися зі знайомими. Спершу збувала подружок, виправдовуючись, мовляв, не має часу. І справді, після маминого від’їзду обов’язків у неї побільшало. Довелося відводити Кая до садочка. Забирала малого бабця Ружа, але швиденько передавала онука Лінці й утікала до своїх «друзів» і танців. Адама практично цілими днями не було, тож дівчина купувала якісь продукти, прала речі, хоча навіть якщо приносила із крамниці м’ясо чи овочі, нікому не хотілося готувати вечерю, і вони їли хліб із паштетом, а мокру білизну ніхто не розвішував, і коли речі починали тхнути, їх доводилося прати знову.

У будні все було не так погано. Іноді Лінка бавилася з Каєм, який став неслухняним і впертим. Крім того, робила уроки й училася, почасти, щоб забагато не думати над цим усім, а почасти із примусу. Дівчина коротко розповіла Леонові про те, що сталося. Мама не могла прийти до гімназії, не могла й квит. Адам теж не міг, бо працював допізна. Лінка пообіцяла, що виправить погані оцінки. Невдовзі збагнула, що прості математичні дії приносять їй задоволення. Результат можна було легка перевірити в кінці підручника, і завжди були тільки два варіанти: правильно або ні. Не треба роздумувати, розважати… Крім того, навчання приносило омріяну втому, від якої дівчина відразу засинала. Сон не приносив відпочинку, проте дозволяв бодай ненадовго про все забути.

Дійшли до могили. Спочатку було, як завжди, легко. Треба викинути зів’ялі квіти, тоді вимити плиту, запалити лампадки, які вперто гасли. Щорічний ритуал. Потому наставала вимушена задума, коли стояли над могилою. Про що думала бабуся? Цього Лінка не знала. Певне, згадувала свого сина, молодого мужчину, який дивився на неї з овальної фотографії. Ворушила вустами, тож або розмовляла з ним, або молилася. Лінка теж ненадовго замислювалася, чи сумує вона за татом, якого, власне, не пам’ятала. Мабуть, ні. Зате вона сумувала за такою родиною, як у її подружок. Звичайною родиною, з мамою, татом, братами й сестрами. Сумувала за мамою, котра була бозна-де, і ніхто не хотів сказати Лінці, куди й навіщо вона поїхала. Адам якось викручувався. Кілька разів дівчина спитала в нього, куди поїхала мама. «Ну, за кордон, вона ж тобі казала». — «Так, але куди саме, невже ти не можеш мені сказати, куди й навіщо вона поїхала?» Після цього наставала мовчанка. Адам не вмів брехати, вона знала його досить добре. Єдине, що він їй сказав, це те, що помилявся щодо того, що мама в когось закохалася. Він напевне знає, що нічого такого не було. І знай повторював, що мамі треба було поїхати й залагодити якусь важливу справу. Лінка вже й сама не знала, що гірше. Слова «якась справа» могли означати будь-що. Дівчина не лише перелякано думала про те, що це за таємниця, але й страшенно сумувала. Раніше Лінка навіть не припускала, що їй так бракуватиме мами. Їй здавалося, що батьки потрібні лише маленьким дітям. Проте найгіршими були сни, які почали переслідувати Лінку потому, як мама сіла до таксі, що відвезло її до аеропорту, сни, у яких з’являлися химерні, похмурі постаті, а вона сама була маленькою дівчинкою, котра кликала маму. Ці сни викликали в Лінки здогад, що її покинули не вперше в житті. Наразі мамина відсутність не була тривалою, але вже дуже дошкуляла.

— Бабцю, — запитала Лінка, коли вони поверталися автобусом додому, — а в Сероцьку я ніколи не знаходила мертву пташку?

— Пташку? Авжеж, колись ти знайшла галку й думала, що вона спить і їй просто холодно, але вона була мертва. Ти поховала її в садочку. Довелося допомогти тобі копати, земля ще не відтанула після зими.

— А скільки мені було років?

— Не пригадую… чотири чи, може, п’ять. А що?

— Нічого. Просто мені здається, що я це пам’ятаю.

Лінка дивилася крізь мокру шибку на темну вулицю.

Якщо те, що їй снилося, було лише спогадом, то може, сни — це зовсім не сни, а спомини з минулого?

II

Якби Лінка не знала розкладу, їй важко було би сказати, що нині за день тижня. Першого листопада цього року швидше дощило, аніж падав сніг, проте цей день був уже провісником зими, і кожний наступний здавався коротшим і минав швидше. Лінка вставала рано вранці й начебто робила все, що треба, швидко й без зайвого галасу, завчено, машинально. Прокидалася о шостій, приймала душ, одягала Кая. Вона перестала щодня мити голову, як робила це досі, коли мама була вдома. Натягала на себе якісь лахи, досить, аби вони були більш-менш чисті. І це було неабиякою проблемою. Бо речі самі не пралися, тож найчастіше вранішні пошуки чистого одягу закінчувалися тим, що Лінка витягала з кошика для брудної білизни не зовсім свіжу футболку. Їй було байдуже. Тоді машинально робила собі бутерброди. Відводила братика до садочка, завжди тією самою дорогою, мовчки. На уроках сиділа тихенько. Робила конспекти. Якщо її викликали до дошки, іноді навіть непогано відповідала. Наталія дедалі рідше запитувала, що з нею діється, бо Лінка ніколи не відповідала. З Адамом вона теж майже не говорила. Знала, що він їй бреше, адже мусить знати, куди поділася мама. Зрештою, Лінка перестала його розпитувати. Мама жодного разу не подзвонила й не написала. Дівчині кортіло послати їй есемеску, та щоразу, коли вона збиралася це зробити, не знала, як в одному реченні вмістити все, про що хотілося, не вмовкаючи, кричати принаймні протягом години. Час від часу Лінка зиркала на свою мобілку. Сподівалася, що мама нарешті зателефонує. Але мама не дзвонила, зрештою, ніхто більше до неї не дзвонив, дівчина вже й сама не знала, нащо продовжує носити телефон.

Вийшла зі школи й побачила Каську, яка прямувала додому. «Ми ж збиралися зустрітися», — майнуло в голові. Але тепер, навіть якби вона й хотіла, на це не було часу. Та й сил теж. Гімназія, Кай, якісь хатні обов’язки висотували з неї всю енергію. Лінка щільніше застібнула куртку. Було холодно. З парку віяв неприємний різкий вітер, який ніс із собою запах мокрого листя. Дійшла додому. Нарешті. Можна ненадовго прилягти, доки бабця Ружа не привела Кая. Спершу відчує, як у голові кружляють думки, картини, уривки розмов… А потім вона засне, і коли пощастить, то їй нічого не насниться. Ключ, який вона встромила в шпарину, натрапив на опір. Удома хтось був.

На кухні стояла баба Стефа й мішала міксером тісто.

— Що ти тут робиш? Хто тебе впустив?

— То це ти отак зі мною вітаєшся? — бабця підійшла й розцілувала здивовану онуку в обидві щоки.

— Пробач. Я злякалася.

— Не переживай, виламувати двері не довелося. Адам відчинив мені й повернувся на роботу.

— Ти надовго приїхала?

— Там видно буде. Узагалі, Адам казав, що ти чудово даєш собі раду, але бачу, ти схудла, — бабця уважно глянула на Лінку.

— А твоя робота?

— Пенсія. Я тобі вже казала.

— А… тобі на ній не…

— Важко? Чи сумно? Я однаково працюватиму. Журналіст може працювати все життя. Просто тепер я не мушу бути прив’язана до одного місця.

Бабуся задоволено глянула на тісто в каструлі, вилила все до форми й поставила її до духовки.

III

Халіна відсиділа сім уроків, вийшла зі школи й попрямувала в бік галереї «Центр». Вона не збиралася нічого купувати, зрештою, навіть, якби й хотіла, то не мала грошей, проте ходіння по крамницях її заспокоювало. До того ж, тепер у неї був на це час. Величезним плюсом приїзду бабці Стефи було те, що дім знову став затишним. Перестало тхнути із пральки й раковини, кудись позникали купи одягу, порожні коробки, старі газети. Бабуся сприймала хатню роботу як священний обов’язок, готування їжі — як можливість продемонструвати власний хист, тож удома завжди був гарячий суп і друга страва, не кажучи вже про пироги, які бабця пекла зі справжньою пристрастю. Її страшенно хвилювало очікування того, що вийде з маси незрозумілого кольору й дивної консистенції. До того ж, бабця займалася Каєм. Лише за тиждень нормального життя Лінка зрозуміла, як вона насправді втомилася. Тепер уранці вже не треба було так поспішати, а після школи вона була вільна. Після тижня такої ейфорії дівчина усвідомила, що купа обов’язків забирала в неї сили думати. А тепер думки вирували в голові й ніяк не вгамовувалися. Бабуся допитувалася, чому Лінка ні з ким не спілкується. «Не маю бажання», — знизувала плечима онука. З Наталією вони майже не розмовляли. Інших друзів у неї не було, зрештою, навіть якби й були, то про що з ними можна говорити? Про маму, яка несподівано зникла? Про Мацека? Їй здавалося, що таким не можна ділитися з однокласницями. Навіть із Наталією, хоча раніше та була її найближчою подругою.

Торговий центр уже прикрасили до свят, хоча була ще тільки середина листопада. Ялинкові кулі, свічки й пластмасові Миколаї заохочували купувати подарунки. Від самої думки про Різдво Лінці ставало сумно. Може, мама до того часу повернеться? І куди вона, власне, поїхала?

Раптом у вітрині відбилося знайоме обличчя. Каська? Лінка озирнулася.

— Привіт.

— Ой, привіт. Познайомся… це мої… батьки, — Каська ледь помітно завагалася.

Касьчині тато й мама виглядали привітними.

— Це твоя однокласниця? — допитувалися.

Дивно. Лінка не могла пригадати, щоб мама чи Адам так рано пішли б із нею до торгового центру.

— Вирішили щось купити? — запитала, щоб якось підтримати розмову.

— Так… Тобто, ми хотіли купити кілька книжок… Касі зовсім немає чого читати. Ми йдемо до «Емпіку».

— Ага, то я вже собі піду.

— Ні, ні, ходи з нами, будь ласка.

В «Емпіку» вони купили Касі ледь не цілу полицю з молодіжними книжками. Потому дали доньці гроші.

— Може, запросиш подругу на якесь тістечко? А ми вже підемо додому.

Дівчата пішли не до кав’ярні, а до фастфуду. І там Каська їй сказала.

— Вони мені не справжні батьки.

— Як це? — Лінка замалим не вдавилася.

— Та так. Спершу я не хотіла нікому казати, аби ніхто не знав, що я не така, як усі, але ж я однаково вирізняюся, га? І так видко, що я із сиротинцю.

— Із сиротинцю?

— Ну, з дитячого будинку. Ти не знала?

Каська провела в дитячому будинку все життя. Маленькою вона мріяла, що колись прийде якась вродлива золотокоса пані в блакитній сукенці й з-поміж усіх дітей вибере саме її. Проте ніхто її не вибирав. Дитиною Кася дуже хворіла, невідомо було, чи вона взагалі ходитиме. Тому ніхто не хотів її брати. А потім, коли стало зрозуміло, що з нею все гаразд, дівчинка була завелика. Скільки ж вона проплакала, що не матиме батьків.

— Доки ти там, неважливо, що коли тебе хтось всиновить чи вдочерить, то це не будуть твої справжні батьки, бо справжніх або нема, або ж вони від тебе відмовилися. Мрієш про власний дім, про когось, хто належатиме лише тобі. Я вже думала, що ніколи цього не дочекаюся. Не знаю, чому вони вибрали мене.

— Може, не люблять малих дітей?

— Може й так. Моя… мама, мабуть, хотіла знайти собі подругу, з якою можна буде купувати одяг, ходити до кіно, ну, сама розумієш. Ну, і вони вже немолоді, може, боялися, що коли візьмуть малу дитину, то ніхто їм не повірить? Я оселилася в них перед самими канікулами. Разом переїхали до нової, більшої квартири. Здається, вони хотіли почати все спочатку. Тому я називаю їх мамою й татом, щоб усі думали, що це мої батьки.

— А твої справжні батьки? — наважилася запитати Лінка.

— Не знаю. У дитбудинку ні про що не можна дізнатися. Це заборонено, — вона завагалася. — Та одного разу я дещо підслухала. Здається, моя мама від мене відмовилася. Не хотіла мене, бо я була хвора.

IV

Лінка не могла перестати думати про Каську. Як воно бути без батьків? І раптом відчула несподіваний страх. А що, коли мама не повернеться? Може, усе так, як спершу казав Адам, може, мама з кимсь познайомилася й переїхала до нього? Навіть, якщо вітчим і переконував її, наче причина маминого виїзду не в цьому, хіба Лінка могла йому повністю довіряти? Може, мама народить собі ще одну дитину, а її залишить тут назавжди? Або в якомусь дитячому будинку. Адже Адам їй не рідний батько. А якщо вона стане нікому непотрібною, і потрапить до сиротинцю?

Спогади не давали їй спокою. Весь час поверталися уривки розмов, якісь картини. «Я мушу більше довідатися про своє дитинство», — вирішила вона. Лінка відчувала, що в цьому криється якась таємниця. Вона боялася того, про що може дізнатися, та усвідомлювала, що коли чогось не зробить і не взнає, що було причиною її кошмарів і сонних видінь, то ніколи не заспокоїться. А може, таким чином довідається, де її мама?

Глянула у вікно. Падав перший сніг!!! Над дахом костьолу кружляли чорні птахи. Лінка пригадала собі галку в Сероцьку, яку вона хотіла поховати в землі. Згадалися бабусині слова: «Довелося допомагати тобі копати, земля ще не відтанула після зими». «Після зими?» — раптом подумала дівчина. Дивно. Адже в Сероцьку вона проводила тільки літні канікули. Мама не хотіла їздити туди взимку чи навесні або восени, мовляв, там холодно, а опалення погано гріє.

Вона взагалі не любила там бувати, коли Лінка підросла, може, цей дім викликав забагато асоціацій із татом, адже він там виріс. Його колишня кімната залишилася такою самою, із сосновим письмовим столом та етажеркою. Наче пам’ятник хлопцеві, якого вже не було на світі. Лінці це не заважало, навпаки, подобалося порпатися в татових старих книжках.

Бабуся Стефа на кухні готувала соус до спагеті.

— Ба, слухай… Пригадуєш, коли я була малою і їздила до Сероцька?

— Їздила, аякже.

— На канікули, так?

— Так. Мама відвозила тебе до баби Божени на місяць, іноді навіть на два, якщо була дуже зайнята. Розумієш, я працювала, а мама твого тата вже ні. У неї був час, щоб тобою займатися.

— А взимку ми туди їздили, або навесні?

— Здається, ні. А чого це ти так допитуєшся? — із підозрою глянула вона на онуку.

— Нічого, мені здавалося, ніби я пригадую щось таке… наче була там узимку або ранньою весною.

— Може й була, яка різниця, — Лінці здалося, що баба виглядає роздратованою.

«У принципі жодної різниці, — думала дівчина. — Але чому мені здається, ніби всі від мене щось приховують?»

Тоді вона вирішила, що поїде туди, до баби Божени. Може, вона щось знає про маму? Бабуся Стефа не скаже нічого, це вже зрозуміло. Краківська бабця була непохитною мов скеля, а її крижаний погляд міг пронизати з-за квадратних скелець окулярів так, що зникало будь-яке бажання про щось розпитувати. Баба Божена — то інша справа. Вона хороша й лагідна. І точно їй допоможе.

V

Нагода трапилася наприкінці листопада. Уроків не було, бо в гімназії прорвало трубу, і всім наказали повернутися додому. «Це ж не сачкування, то ніхто й не довідається», — подумала Лінка, сідаючи до автобуса, який їхав на Гданський вокзал, а тоді до старої розвалюхи з допотопними дерматиновими сидіннями. Мабуть, у ній не було обігріву, тож Лінка щільніше запнула куртку й задрімала під музику із МРЗ-плеєра. Тільки й устигла звично намалювати на запітнілій шибці сердечко.

Лінка не приїздила сюди добрих кілька років, хоча від Варшави до Сероцька було якихось сорок кілометрів. Канікули наче зменшилися, стали коротшими, і в них більше не вміщалися поїздки до баби. Та й бабуся Божена останнім часом почувалася не дуже добре. Того Сероцька, який пам’ятала Лінка, більше не існувало. Дівчина згадувала містечко з ринковою площею, де була купа цікавих речей, вершкове морозиво з автомата, цукрова вата в неділю, крамничка, де продавали все, що завгодно, і де можна було натрапити на спокусливі несподіванки: льодяники на паличці в барвистих папірцях, кольорові журнальчики, напої в порошках. Зараз містечко здавалося геть безлюдним. Крамниця, у якій раніше було повно цукерок і морозива, перетворилася на цілодобовий горілчаний магазин. Під вивіскою зібрався гурт молодиків, один з них щось голосно розповідав, вимахуючи руками, пильнуючи, однак, щоб не зронити жодної краплини божественного нектару в пляшці з тілистою дівулею на етикетці. Неподалік стояв покинутий велосипед. Не схоже, щоби хтось із чоловіків був здатний повернутися ним додому. Коли Лінка проминала завсідників крамнички, її супроводжувало приглушене хихотіння. Що ж, певне, тутешнє товариство нечасто мало нагоду побачити чужинця.

Їй здавалося, що вона не пригадає, як дійти до старого бабусиного дому. Якби хтось її запитав, як туди потрапити, вона б не змогла описати дорогу, та щойно Лінка проминула невеличку ринкову площу, пам’ять повернулася, наче від доторку чарівної палички. Вузька вуличка переходила в дорогу з майже непомітним запилюженим узбіччям, порослим безлистими цієї пори кущами. Сніг ще не встиг прикрити порозкиданих скрізь паперових хусточок, шматків туалетного паперу й поліетиленових торбинок. Його нападало досить багато, щоб відчути подих зими, проте замало, аби він міг прикрити всюдисуще сміття, бруд і сірятину. У якийсь момент дорога переходила в стежку, у кінці якої виднів бабусин дім. Лінка відчула, як щось наче кольнуло її в грудях. Усе довкола здавалося ближчим і меншим, ніж дівчина досі пам’ятала, хоча на перший погляд було помітно, що сосняк підріс. Невже вона справді стільки років проводила тут канікули? Подумала, що скаже зараз бабі, проте вирішила нічого не вигадувати наперед. Щось придумає. А може, просто сказати правду?

Та щойно Лінка відчинила хвіртку, котра подалася зі старечим скрипінням, як збагнула, що вдома нікого немає. Будинок — це не квартира: відразу видко, коли він стоїть порожній. Навіть стукати не довелося. Віконниці були зачинені, а троянди, вкриті на зиму целофаном і папером, лише підсилювали враження пустки й відсутності життя. Лінка таки постукала, але ніхто не відповідав. Дивно, невже бабуся не вдома? Лінці здавалося, що такі люди, як баба Божена, весь час сидять на місці, немов зростаються з домом. Якщо не треба поїхати кудись на весілля чи похорон, то взагалі не покидають своє насиджене гніздо. «Проте навіть вона мусить виходити до магазину», — подумала Лінка. Дівчина трохи покрутилася порожнім засніженим садком, а тоді вирішила повернутися до містечка й пошукати бабусю.

На невеличкій ринковій площі, крім горілчаного, притулилося ще кілька магазинчиків. Бабусі ніде не було видко. Лінка раптом збагнула, що старенька могла піти куди завгодно, наприклад, до сусідки. Треба знайти якесь місце й перечекати, от тільки де? Увійшла в одну з маленьких вуличок біля ринку й побачила спокусливий напис на барі: «Зірочка». Заповнена самоклейними літерами дошка обіцяла сніданки, обіди й вечері, а також морозиво, десерти й напої, та опинившись усередині, Лінка зрозуміла, що тут пропонували здебільшого останні, причому переважно бочкове пиво. За круглими столиками, оповитими димом, стояли чоловіки напідпитку. За стійкою видніла блондинка з віями, мов у русалки. Спершу Лінка хотіла вийти, але надворі було холодно. Хоча, за кілька хвилин у прокуреному приміщенні її одяг так просякнув сигаретним димом, що все доведеться прати, проте це було краще, ніж стриміти на холоді й відчувати, як мокрий сніг підступно набивається за комір куртки…

Підійшла до бару. Намацала в кишені якісь дрібняки.

— Скільки за чай?

— З лимоном чи без? — байдуже спитала блондинка.

— Без.

— Тоді два злотих.

— А з лимоном.

— Два п’ятдесят.

Лінка перелічила монети. Вистачало й на лимон. За мить, коли вона вже призвичаїлася до диму, їй стало зовсім добре. Чай приємно зігрівав. Тільки блондинка позирала на Лінку з підозрою.

— А ти чого тут? — спитала вона, вправними рухами витираючи пивні кухлі. — Кого ти шукаєш?

— Я? Я до бабусі в гості приїхала. Але її немає, то я чекаю.

— А як звати твою бабусю?

— Її прізвище Барська, вона мешкає в будинку біля лісу. Там далі тягнеться сад.

Блондинка сплеснула в долоні.

— Знаю твою бабусю. Пам’ятаю, як ти була маленька й жила в неї. Я її сусідка, теж мешкаю під лісом. Тоді я була зовсім молодою… — жінка замислилася. — У самої дрібні діти були, а ти якось так занедужала… Стасек, мій чоловік, повіз тебе до лікаря, а заметіль така була, дорогою не проїдеш; щоб машина могла подолати кучугури, треба було весь час виходити й відгортати сніг лопатою. Доріг у цій глушині тоді не чистили, то всі мали при собі лопати. Ти гарненька така була, з кучерями, — глянула на Лінку. — Авжеж, волосся й зараз таке гарне. Мені навіть сумно було, коли твоя мама забрала тебе назад до Варшави, я за ті кілька років звикла до тебе, ти часто з моїми малими бавилася, майже як своя. А як мама, видужала, так?

— Видужала? — Лінка не розуміла, що та має на увазі. Мама видужала? Вона жила тут кілька років? Потім дівчина наважилася: «Скільки я тут прожила?»

Жінка замислилася.

— Тобі був може, рочок, як тебе мама привезла. На трошки приїхала, тільки до дому зайшла, я хотіла з нею трохи побалакати, але не вийшло, вона якась дивна була… але нащо я тобі, дитино, усе це розповідаю…

— Прошу вас, говоріть. Будь ласка.

— Ну, і потім ти років три або й чотири тут жила. Мама твоя приїздила, нічого не скажу. Спершу, коли дуже хворіла, то ні, але потім їй покращало.

— А на що мама хворіла?

— А ти що, нічого не знаєш? Ну, то не знаю, чи можу так… Тут у містечку подейкували, що вона на голову слабувала, та чи правда це?

Лінка відчула, як їй паморочиться в голові. Випила останній ковток чаю, подякувала й вийшла на вулицю, віддаючи себе на поталу снігові й вітру.

Якась невідома раніше енергія змусила Лінку подолати ту саму дорогу вдвічі швидше. Бабин дім уже здалеку відгонив пусткою. Проте коли дівчина натиснула на клямку, двері відчинилися. Мабуть, вони весь час були незачинені. «Сюди однаково ніхто не приходить, а сусідам тут довіряють», — подумала дівчина. Лінка усвідомила, що кілька годин тому вона навіть не перевірила, чи були двері замкнені на ключ.

Зазирнула досередини. У домі панував ледь відчутний затхлий запах, але в кімнатах було затишно й прибрано. На старому кухонному столі, укритому картатою клейонкою, лежали на блюдечку рештки шарлотки, проте Лінка, голодна о будь-якій порі дня чи ночі, не могла зараз нічого проковтнути. Вирішила зачекати на бабусю тут, і про все її розпитати, але просидівши понад годину на витертому дивані гірчичного кольору, дівчина втомилася й почала нудьгувати. Ніяково отак нишпорити по кутках, але Лінка не могла втриматися й піднялася дерев’яними сходами нагору.

Там була бабусина спальня із простим дерев’яним ліжком, купленим не в дешевому меблевому магазині, а в столяра. Тому воно служило бабі й дідові довгі роки. Великі вікна виходили в сад, який зараз нагадував аскетичний японський малюнок з похмурими темними гілками, які контрастували з білим снігом і сірим небом. Проте влітку чи навесні тут було чудово. У кімнаті — жодної зайвої речі. Тільки ліжко, заслане світлим покривалом, шафа й невеличка тумбочка, на якій стояв будильник.

Нагорі була й колишня татова кімната й ще одна, яку бабця називала вітальнею. Тут Лінка жила під час канікул. Мабуть, і тоді, коли провела тут кілька років… Вона й досі не могла в це повірити, але ж ця бабина сусідка, мабуть, не вигадувала. Нащо б вона це робила? Невеликий диван. Шафа з рештками здертих наклейок. Етажерка. Лінка зацікавлено підійшла ближче й почала роздивлятися книжки. Якісь із них, певне, читали кілька поколінь: бабця, тато й вона… Під пожовклими палітурками ховалися малюнки, старі й вицвілі. Деякі сторінки були подерті або випадали ізсередини. Можна було уявити собі, як багато рученят нетерпляче їх перегортали. Раптом з одної із книжок щось випало. Фотографія. Лінка нахилилася й підняла з підлоги світлий прямокутник.

На фотографії була молода жінка, їй було трохи за двадцять. Її мама. Вона виглядала гарнішою, ніж на інших тогочасних знімках. Може, тому, що завдяки надвечірньому сонцю її риси здавалися дуже ніжними. Вона сиділа на лавці біля куща форзиції, усіяного квітами. Фото було чорно-біле й не передавало кольорів, проте Лінка добре знала ці кущі, бо часто бачила їх у Саському саду. Місце теж було знайоме: дівчина впізнала «альтанку закоханих» і ставок, у якому плавала самотня качка. На маминих колінах сиділо немовля, у якому вона впізнала себе, вбрану в старомодну білу гаптовану сукенку. З-під шапочки виднів непокірний кучерик, передвісник того водоспаду волосся, яким могла зараз похвалитися Лінка. Мама була в літній квітчастій сукні. Середина фотографії вийшла неякісною, білуватою, немовби засвіченою, годі розгледіти, яке саме плаття було тоді на мамі. Лінка подумала, чи це не одне з тих, що їх мама досі зберігала на антресолях, проте з певністю сказати не могла.

«Гарна фотка», думала Лінка. Глянула на годинника. Незабаром від’їздив останній автобус. Час йти на станцію. Бабці не було, доведеться приїхати іншим разом. Несподівано для себе самої Лінка заховала фото до рюкзака. Адже вона могла його собі позичити? У фотографії було щось магічне, якась неймовірна аура. І вона Лінці дуже подобалася. До того ж, їй було цікаво, що батьки робили у Варшаві? «Мабуть, поїхали подивитися столицю», — подумала вона. Невже, щоб показати немовляті Палац культури? Халіна сподівалася, що невдовзі матиме нагоду, аби запитати про це маму. А може, зробити для неї копію? Ото буде для неї несподіванка, мама точно зрадіє!