Кава з кардамоном

Єдина чорна блузка затісна. Блискучий атлас напинається на животі й збирається зморшками. Вона силкується трошечки обтягнути тканину донизу, але нічого не виходить. Зітхнувши, стягає блузку через голову. Краєм ока помічає себе в дзеркалі Волосся масне, вона не помила голову. Коли робила це востаннє? Не пригадує. Вона геть безсила. Опускається на стілець.

— Гольф одягни, — чує голос. — Отой, мій. Ну ж бо, одягай нарешті.

— Гольф? Занадто спекотно для гольфа.

Ворухнувся борлак на худій шиї.

— Спекотно, не спекотно, — буркотить довготелеса постать.

Натягає через голову вовняний светр. Відразу обливається потом, відчуває, як його краплини збираються між набубнявілими грудьми й під пахвами. Довкола лампи кружляють набридливі мухи, їхнє дзижчання зливається з голосами: «Як ця Марися собі дасть раду, як дасть раду, Бог дав, Бог і взяв, таке нещастя, двійко дітей осиротив. Ну, наразі одну дитину, не кажіть такого, ще зурочите». У чорному одязі стоять над труною, земля в пальцях крижана, відчуває окремі грудочки, кожна важка, немовби свинцева, рука простягається в бік труни, не в змозі кинути жменю землі. Земля сиплеться між пальцями, щось погойдується всередині тіла, підстрибує дедалі сильніше, схоже на маленький землетрус, це щось наче луснуло й сколихнуло її всю. Вона готова вибухнути плачем, не може вгамувати ридання, маленькі струмочки сліз зливаються у велику річку, вона схлипує, стоячи з порожніми вже руками, і раптом відчуває цей солоний потік на своїх стегнах, колінах і литках. Її перехоплює перша потуга, переламує навпіл, непотрібні долоні віднаходять місце на животі, вона чує власний стогін і розважливий голос, немовби нізвідки:

— Води їй відійшли, викличте негайно швидку.

I

Вона й не сподівалася, що в потязі вдасться почитати, але Кай заснув, що було несподіванкою, бо малий віддавна не спав удень, навіть у садочку. Він рідко впадав у дрімоту, та мабуть, монотонний стукіт коліс потяга зробив своє, і хлопчик спершу сонно потирав очка, а коли решткою зусиль спробував не дати їм заплющитися, виявилося, що вже запізно. Тож Лінка витягла новий детектив, який купила за кишенькові. Не могла втриматися, хоча й уважала, що книжки задорогі. Проте нова таємниця виявилася вартою витрачених грошей. Лінка вмостилася в незручному кріслі, відчуваючи, як легенький подмух вітерця з відчиненого вікна розвіває над її головою фіранку з написом «Польська державна залізниця». Мама куняла, Адам читав книжку з багатообіцяючим написом на обкладинці «Як стати акулою бізнесу за вихідні».

А Лінка насолоджувалася першим розділом. Дія книжки відбувалася в агротуристичному господарстві на острові, куди дістатися можна було тільки човном. Їй подобалися такі сюжети, подобалося, що коло підозрюваних звужувалося до кількох чи кільканадцятьох осіб, зосереджених на невеликій території. Тоді герої часто приховували якісь таємниці, і хоча й проводили час разом, обговорюючи політику чи теревенячи про погоду, нічого одне про одного не знали. «Власне, — спало Лінці на думку, — родина — це теж такий собі гурт акторів, які мешкають під одним дахом, спілкуються між собою, але чи говорять вони при цьому про важливі речі, чи все це такі собі балачки про погоду?»

Глянула на сплячу трійцю, бо й Адама втомило читання про те, як перемогти в хижацькому світі бізнесу, де треба бути цинічним і спритним, тобто володіти тими рисами характеру, яких вітчим явно був позбавлений. У купе крім них нікого не було, тож можна було розташуватися доволі зручно. Найбезтурботнішим виглядав Кай. Розкинув рученята й тихенько похропував, а на його ніжному рум’яному личку видніла легенька усмішка. Він був дуже гарненький, скидався більше на Адама, ніж на маму. Такий собі білявий ангелочок, який вирісши, розбиватиме дівочі серця. Навіть ця ледь помітна посмішка говорила про те, що з нього виросте красень, якому більше не доведеться перейматися, що з ним немає кому побавитися.

Адам, який сидів, ледь розтуливши рота й поклавши на коліна товстелезну книжку, був старшою версією Кая. Зовнішністю він нагадував скандинава, проте, на щастя, враження від світлої шкіри й сталевого блиску очей пом’якшувалося розсіяним виразом обличчя, завжди ледь скуйовдженою чуприною, розхристаною сорочкою й дірками, які невідомо, яким чином, з’являлися навіть у новісіньких шкарпетках. От і зараз він зняв черевики, і один палець задиркувато визирав на світ божий, наче глузуючи з елегантного вбрання. Була субота, і Адам, який на щодень примушував себе надягати незручний костюм, звик після роботи ходити в потертих джинсах та одній зі своїх прикольних футболок, які він завзято колекціонував. Зазвичай на них видніли написи на зразок: «Це пиво так зміцнило мої м’язи» або «Робота не заєць, до лісу не втече».

Після роботи й власне у вихідні. Але не сьогодні. Сьогодні Адам, зітхнувши, знову нап’яв на себе костюма, мама натягла якусь допотопну спідницю до півлитки, а Лінці довелося відмовитися від джинсів. На дівчині була спідничка до колін із зеленого атласу в маленькі трояндочки, напівпрозорі зелені колготки, чорні туфельки й топ під колір трояндочок. Дивно, та хоча вона не могла сказати, що це її стиль, Лінка знала, що виглядає чудово. І точно вбрана відповідно до такої події, як перше причастя. До того ж, усі ці речі купила їй мама! Просто пішла до крамниці, вибрала й купила! І це була одна з найбільших несподіванок, які досі трапилися в Лінчиному житті. Ішлося не лише про те, що мама вгадала з розмірами й навіть не вибрала щось відстійне, а в тому, що вона подумала про те, що це пригодиться під час поїздки до Кракова, так вдало все організувала й навіть не пошкодувала грошей, як раніше… Може, на Лінку чекала якась нова ера? Ера нормальної мами?

Лінка замріялася й непомітно сама заснула. Голова опустилася на складаний столик, де, на щастя, лежала купа кольорових журналів і зайвих у теплому купе светрів. Кучеряве волосся, як завжди жило власним життям і зараз утворювало щось на зразок даху із живих рослин над Лінчиною головою. Із напіврозтулених вуст, укритих блиском зі смаком коли, виривалося легеньке похропування. Одна нога уві сні звільнилася від взуття і тепер кокетливо спиралася на сидіння навпроти, друга слухняно застигла в шкіряній туфельці. За півтори години вони мали бути в Кракові.

II

Лінка ніколи не бачила Марчика. Цей її, умовно кажучи, дуже далекий родич, зараз стояв перед дзеркалом, приміряючи костюмчик і сорочку для завтрашньої урочистості. Узагалі Лінка гадки не мала, якого лиха всі вирядилися вже в суботу, якщо причастя мало бути в неділю. Мабуть, аби якомога швидше поплямити святковий одяг. Сама вона відразу з полегкістю переодяглася у звичні джинси. Бо у своєму рожевому топі Лінка навіть каву в потязі пити боялася, їй здавалося, що зараз щось станеться, і вона виллє напій на себе. Марчик вочевидь не давав собі ради із сорочкою, але дорослі анітрохи не переймалися.

Коли вони вийшли на головному вокзалі й опинилися в обіймах бабці, яка на них чекала, їх відразу поінформували про батьків Марка, наче прибулим до повного щастя тільки цього й бракувало. Лінка насилу могла втямити, хто кому ким доводиться, та здається, вона й Марчик мали спільного прапрадіда. Хоча дядько Леон і тітка Магда й доводилися бабці родичами, вона себе з ними зовсім не пов’язувала, висловившись про обох досить лаконічно: «Дядько Леон — пияк, тітка Магда — віддана дружина й мати». Незабаром виявилося, що ця фраза чудово окреслювала ситуацію.

Зараз Марчик стояв сам перед тьмяним дзеркалом, сумовито позираючи на свій святковий костюм. Лінка допомогла хлопчикові позастібати неслухняні ґудзики. Краєм ока вона стежила за тим, що відбувається в їдальні. Дядько Леон досить настирливо пропонував Адамові випити чергову чарку горілки, але вітчим явно опирався. У пелені сигаретного диму видніла постать тітки Магди, яка марно подавала чоловікові якісь знаки, котрі мали переконати його, що наступна чарка горілки точно буде зайвою. На ці розпачливі дружинині жести дядько Леон лише рукою махав, мов відганяючи набридливу муху, і вихиляв нову чарку, а тоді ще одну, цокаючись у повітрі з порожньою чаркою Адама, який продовжував сидіти непорушно і явно ніяковів у цій ситуації. Лінка відразу це помітила. Тітка Магда скрушно зітхала, і зводила почервонілі очі до неба, немовби сподіваючись звідти порятунку, а тоді, не знаючи, до чого прикласти свої метушливі руки, хапалася мити підлогу або підсовувала чоловікові й гостям чергові кулінарні шедеври: фаршировану печерицями курячу грудку, пікантні стегенця й покраяну запечену полядвицю.

Атмосфера була напружена. Адам і мама сиділи за столом, бо так годилося. Невдовзі почали дивитися якусь дурнувату комедію по телевізору, бо, як воно зазвичай під час таких родинних збіговиськ буває, телека ніхто й не думав вимикати. Кай нудьгував, а Лінці здавалося, що вона от-от задихнеться. Вона ненавиділа тютюновий дим, який снувався скрізь сивими пасмами. Був щойно полудень, але їй здавалося, що вони перебувають на якійсь родинній урочистості, яка затягнулася до пізньої ночі. Лінці забаглося вийти на свіже повітря. Вона спробувала вислизнути непомічена, але Кай, як завжди, був насторожі.

— Куди ти йдеш? — глянув він на сестру своїми блакитними оченятами.

— Вийду, прогулятися хочу.

— І я, будь ласочка, і я!

Ну, що ти тут скажеш. Малий уже одягав черевики й знімав з вішалки курточку. Лінка й сама розуміла, що Каєві це піде лише на користь. Тютюновий дим і сморід перегару точно не були чимось підходящим для шестирічного малюка. Вийшли по-англійському, ніхто й не помітив.

III

Карти в Лінки не було, та вона записала собі тітчину адресу в мобільному. У будь-якому випадку можна буде запитати в таксиста чи когось із перехожих. Вирішила йти просто вперед, нікуди не звертаючи. Тітка, на жаль, не мешкала в центрі, інакше можна було піти на Ринок, подивитися на квітникарок, погодувати голубів. Вона пригадувала, як у дитинстві гуляла ринковою площею з бабусею, завжди за усталеним маршрутом. Костьол. Голуби. Потім кав’ярня. Іноді Планти, якщо була гарна погода. Але зараз вони були далеченько від старого міста. Що ж, доведеться робити розвідку околиць.

Протинявшись хвилин із двадцять між старих панельок з обшарпаними балконами, Лінка пошкодувала про своє рішення. Треба було знайти автобусну зупинку й справді поїхати до центру. Дівчина відчувала, як серед усіх цих запилюжених килимів на перекладинах, дітлахів, що ганяли м’яча, одягнені в завеликі яскраві футболки різних клубів, приблудних дворняг, які задирали лапу біля кожної стіни, розписаної графіті, її починає охоплювати депресняк. Раптом на узбіччі замаячіла якась зелень, котра виявилася доволі приємним парком. Лінка з полегкістю стягнула шкарпетки й всілася на траві. Кай вирішив бавитися в індіанця й намагався розпалити вогнище із хмизу. Ідилія. Нікому не хотілося повертатися, та пробайдикувавши кілька годин, Лінка занепокоїлася. Вирішила подзвонити мамі, але вражено помітила, що в неї розрядився мобільний.

— Каю, повертаймося, я не можу зателефонувати батькам, а вони можуть хвилюватися. Ой, — раптом згадала вона, — я ж записала адресу в мобільнику!

— Не переймайся, я пам’ятаю адресу, — похвалився малий. — Я ж умію читати. То й запам’ятав. Знаєш, що таке знімкова пам’ять?

— Може, фотографічна?

— Може. Ото вона в мене і є.

Лінці відлягло. Залишалося тільки повернутися тим самим шляхом, яким вони пройшли сюди. Здавалося, що це дуже просто, та насправді виявилося неможливим. Обоє не були переконані, якою алейкою вони йшли: лівою чи правою. Лінка наполягала, що вони проминали місток, якого Кай не пригадував. Нарешті запитали про дорогу в якогось перехожого. Почувши назву вулиці, літній, зовсім сивий чоловік нахмурив чоло й невпевнено показав якийсь напрямок. У парку було майже безлюдно, почало вже сутеніти. Повагавшись, Лінка й Кай подалися в напрямку, який показав старенький. Вийшли з парку й попрямували якоюсь вулицею, гадки не маючи, ішли вони нею чи ні. Певне, обоє надто втомилися, до того ж було спекотно, тож ніхто з них не міг пригадати, чи проминали вони якусь крамницю чи будинок, що чимось вирізнявся. Вулиці спорожніли. Раптом неподалік парку побачили великий будинок із червоної цегли. Лінка подумала, що це може бути поліцейський відділок або ще якесь місце, де можна розпитати про дорогу, тож схопила Кая за руку й за мить обоє йшли до дверей гравійною доріжкою. Підійшовши до високих парадних дверей, Лінка прочитала напис на табличці й здригнулася. «Краківський дитячий будинок».

Вона ніколи не замислювалася, як виглядають такі місця, навіть тепер, коли припускала, що десь у такому будинку мешкає її загублена сестра. Будинок був величезний. Цікаво, скільки дітей тут мешкає? І по скільки ліжок стоїть у їхніх спальнях? Як виглядає їхнє життя? Вона аж затремтіла від емоцій. Будівля виглядала суворою й непривітною. Може, усередині там і було затишно, але їй чомусь не хотілося в цьому переконуватися. Лінка позадкувала, тягнучи Кая за руку, але хлопчик, мов загіпнотизований, вдивлявся в лавку, біля якої був невеличкий фонтан, старовинний, як і будинок. Усередині видніла фігурка хлопця. Фонтан не працював, але внизу блищала вода, покрита ряскою.

— Я тут колись був, — задумливо мовив Кай. — Мама розповідала мені історію про цього хлопця з фонтана. Здається, він так довго дивився на власне відображення у воді, аж перетворився на камінь.

— Каю, що ти розказуєш, ти щось наплутав. Це історія про Нарциса, такий міф. Про юнака, що не хотів відповісти на чиїсь почуття, і за те його покарали, він закохався у власне відображення у воді…

Лінка урвала, бо перед очима раптом постав Адріан. Хлопець дивився на неї якось дивно, наче докірливо. Та ні бо, вони лише друзі!

— А чому цей Нарцис перетворився на камінь? — допитувався Кай.

— Ні на що він не перетворився, просто помер від невтамованої туги за власним відображенням у воді, а на його могилі виросла квітка, яку назвали його ім’ям. У садочку сероцької бабусі росло багато білих нарцисів із червоними коронами всередині. Я запам’ятала ці «корони», бо бабця так їх називала…

Лінка усвідомлювала, що її пояснення занадто довге й складне для маленького хлопчика, та власне, зверталася вона до… Адріана. Може, тому, що біля цього фонтана відчула якесь незрозуміле хвилювання, невідомо, із чим пов’язане, а в такі моменти Адріан був їй просто необхідний! Але Кай наполягав на своєму.

— А я добре пам’ятаю, що цей хлопець, Нарцис, перетворився на камінь, бо мама не могла цього вигадати!

Лінка зніяковіла.

— Коли це було?

— Не знаю.

Невже він справді може це пам’ятати? А якщо в нього справді така гарна пам’ять? Коли Кай був у Кракові? Дівчина спробувала пригадати. Справді, два роки тому малий їздив із мамою до бабусі. У серпні.

— Каю, а тоді була зима чи літо?

— Літо!

— І що мама ще розповідала, крім історії про фонтан?

— Нічого. Не пригадую. Ми лише дивилися.

— На що?

— Мама казала, щоб я дивився, чи хтось не виходить. Мала прийти якась дівчина. Мама казала, що це її подруга.

Подруга!

Лінка ковтнула слину.

— І що, вийшла?

— Мабуть, що ні. Не знаю, бо в мене була машинка, яка мені впала до фонтана. І мама розсердилася. А потім я зголоднів, бо ми дуже довго сиділи. Ну, ми й пішли додому. Навіть до парку не заходили. А чому?

— Не знаю, Каю. Але нам теж треба йти. Бо так ми ніколи до тітки не повернемося. Тато зараз подзвонить до поліції.

Лінці здавалося, що вони повернуться до тітчиної квартири непомічені, ніби й не виходили звідти нікуди, але щойно дівчина відчинила двері, як відразу наштовхнулася на маму, Адама й купу родичів. Лінка намагалася щось пояснити, але не здолала перекричати усі ці «о Господи», «хіба так можна» й «ми так хвилювалися». Нарешті вона сіла на дивані, очікуючи, коли ж ця комедія закінчиться. Глянула на Кая. Братик явно намагався щось сказати, і Лінка навіть знала, що саме. Присунулася до малого й приклала палець до губ.

— Ти краще не розповідай мамі про Нарциса, бо вона ще дужче розхвилюється, що ми так далеко ходили, — сказала вона.

А тоді вирішила піти в наступ.

— Перепрошую, я все розумію, — залунав її глибокий альт. — Але можна, я зроблю собі чаю? І Каєві теж, бо він хоче пити?

— Ага, і їсти, — докинув малий.

Цим вона досягла бажаного результату. Суперечка негайно вщухла. Тепер, коли треба було спраглого напоїти, а голодного нагодувати, усе інше могло почекати.

IV

Лінка прокинулася з важкою від неспокійних думок головою. Вона розуміла, що перебуває близько від розгадки. Усе вказувало на те, що дитячий будинок, біля якого вони вчора випадково опинилися, не просто був закладом, схожим на той, де зростала її сестра. Вона справді там жила, от у чому вся справа. Незнайома досі сестра була близько, як ніколи. Лінка знала її ім’я та прізвище. Досить звернутися до дитбудинку й запитати. Парадоксально, проте зараз, коли вона була так близько, дівчина відчувала страх, який її майже паралізував. Що вона їй скаже? Адже якось та доведеться пояснити сестрі, хто вона така. А якщо ця її сестра виявиться неприємною? А якщо дорікатиме, що Лінку мама виховувала, а її саму покинула? Лінка спробувала уявити себе в сестриній ситуації, і за мить збагнула одне: вона нізащо б не хотіла опинитися на її місці! Може, залишити все, як є? Навіщо ятрити рани? Що зробить ця дівчинка, якщо про все довідається? Піде з докорами до матері? Явно не кинеться її обіймати! А що б зробила вона, Лінка? Висловила все мамі, чи страждала б мовчки? Власне, вона зраділа цьому причастю, принаймні кілька годин буде зайнята й вільна від докорів сумління. Підійшла до дзеркала й почала сердито розчісувати свої неслухняні кучері.

Дівчатка в мініатюрних версіях весільних сукенок, з вінками на понакручуваному волоссі, юрмилися групками. Хлопці поруч скидалися на невеличких пінгвінів, що жваво обговорювали аж ніяк не майбутню урочисту подію, яка, схоже, викликала в них найменше зацікавлення. Мабуть, вони хвилювалися через подарунки, які чекали на них удома у великих, перев’язаних стрічками, коробках. На жаль, саме подарунки для багатьох людей перетворилися на справжній сенс і мету церемонії причастя. Лінка досі пригадувала, що в неї емоції викликала аж ніяк не служба божа й біла облатка, яку їй поклали на язика, а те, що мало статися потім, тобто розгортання барвистих обгорток і відкривання конвертів. Хоча, коли вже вдома малий Марчик зосереджено розв’язував стрічки, дівчина усвідомила, що кілька років тому, коли вона сама йшла до першого причастя, дарунки виглядали значно скромніше. Тоді всі родичі скинулися на велосипед для неї. Це був справді класний подарунок! А Марчикові, крім велосипеда, дісталися ще й лептоп, мобільник і айпад, хоча їхню родину складно було назвати заможною.

Дядько дивився на сина вологими очима, що зовсім не означало батьківського зворушення й гордощів. Справжня причина сліз в очах дядька Леона була більш прозаїчною: гості вже споживали солодке, отож він устиг вихилити кілька чарок, а це, як відомо, сприяє демонстрації щирості.

— Ну, сину, — мовив він тремтячим голосом, поплескуючи Марчика по плечу, немовби йому раптово забракло слів, щоб висловити всю глибину почуттів до свого нащадка, і водночас косуючи ласо на пляшку горілки, яка й досі залишалася недопитою.

— Краще б ти більше не пив, — про всяк випадок попередила його дружина. — Соромно буде, як надудлишся на причасті рідного сина!

— Добре вже, добре, — дядько тяжко зітхнув, прибираючи пляшку від гріха подалі. Щоправда, тітка постійно сторожко позирала на нього, та наразі небезпека минула.

Лінка глянула на Марчика, тоді на дядька. «Алкоголік, бо як іще назвати дядька Леона, але принаймні в хлопця є батько», — подумала дівчина. Іноді вона замислювалася над тим, що відчуває до неї Адам. Адже Лінка не була його рідною дитиною. Вони були дуже прив’язані одне до одного, та чи любив він її по-справжньому? Для неї Адам був єдиним татом, якого вона знала, але ж для нього Лінка не була єдиною дитиною. Проте Лінка не нарікала. У неї був він і мама, навіть, якщо й не цілком нормальна. Родини бувають різні, та найгірше не мати жодної… Бідолашна її сестричка, сама як палець, а в неї ж були і тато, і мама… Чому вони покинули її саму? Лінка зрозуміла, що рішення прийшло саме. Ця дівчина повинна довідатися, що в неї є батько й мати, а що вона зробить із цим, це вже її справа. Та ще й цей чоловік, Печериця з університету, йому теж треба сказати. Подумки Халіна вже прикинула план. Вона завжди вважала, що найкраще знати й говорити правду, навіть, якщо це боляче.

Спершу дівчина, потім її батько. Широко посміхнулася присутнім за столом і, вибачившись, мовляв, їй треба до туалету, вислизнула на вулицю.

Ішла до дитячого будинку, напружена мов струна. Перелякано потягнула за вичовгану металеву клямку й увійшла досередини. Не знала, звідки в ній стільки сили й мужності. У коридорі побачила двері, за якими, певне, була канцелярія, і постукала. Брюнетка, що сиділа в кімнаті, кинула на неї сповнений підозри погляд.

— Чим можу допомогти? — процідила вона. — Ти когось шукаєш?

— Я шукаю… одну дівчину… подругу, — вирішила збрехати Лінка. — Її звуть Кася Печериця.

— Ми інформації не надаємо.

— Чому? — Лінка відчула страшенне розчарування. — Не можна довідатися, чи вона тут живе?

— На жаль, ні.

— Але чому?

— Я розумію, що ти дуже хочеш зустрітися з подругою. Але в нас особливий заклад. Будь-кому отак з вулиці не вільно сюди прийти й розпитувати про все, що йому заманеться. Захист персональних даних. Зрештою, тут однаково нікого немає. Усі поїхали на екскурсію. Можеш залишити номер телефону. Якщо твоя подруга захоче, то подзвонить.

Брюнетка крутнулася на обертовому стільці. Вочевидь вирішила, що розмову закінчено. Лінку аж заціпило, та лише на мить. «Що ж, доведеться пошукати інші, нестандартні методи», — подумала вона й відповіла якомога чемніше:

— То, може, я прийду іншим разом. До побачення.

І вийшла, зачинивши двері. Краще не палити за собою мости, невідомо, чи востаннє вони зустрічаються із цією брюнеткою. Звісно номер телефону вона не залишить, із сестрою мусить зустрітися особисто.

Вирішила обійти будинок довкруж. Доглянутий травник, дерева, усипані цвітом — обіцянкою райських яблучок. На лавочці між зеленими кущами сиділа молода жінка, на вигляд років двадцяти п’яти. Волосся зі світлими пасмами, акуратний носик і дуже яскравий, як на цю пору дня, макіяж. Блакитні повіки закінчувалися густо нафарбованими кокетливими віями, на вустах блищав грубий шар рожевої помади.

— Перепрошую, я хотіла дещо запитати…

Білявка підвела голову. Лише зараз Халіна помітила, що та фарбує собі нігті. Здавалося, вона десь уже бачила цю блондинку…

— Чого тобі?

— Я шукаю одну дівчину.

— Багато хто тут когось шукає, — філософськи відказала жінка, продовжуючи фарбувати нігті.

— Гарний лак у вас, а який це колір?

— Фуксія. Правда, класний?

— Дуже. А в мене нігті негодящі, щоб фарбувати.

— А покажи-но. Та ну, чого там негодящі. Зачекай, треба підпиляти трішечки, то форма буде краща.

— Її звуть Каська. Кася Печериця.

— Знаю таку…

Це ж треба! Лінці раптом зробилося гаряче, вона вся спітніла під футболкою.

— Справді знаєте?

— Це твоя подружка? Почекай, трохи поверни руку вправо, ось так.

— Певною мірою.

— Класна дівчина. З такою і поговорити можна. Шкода, що її тут більше немає…

— Немає?

— …хоча для неї це й на краще.

— Як це немає? А що з нею сталося?

— Не смикайся, бо криво нафарбую. Нічого не сталося, а що могло статися? Її вдочерили.

— Хто?

— Цього ніколи не дізнаєшся. Я їх хіба що здалеку бачила, а вона прийшла попрощатися. На вигляд дуже приємні люди. Не переймайся, названих батьків добре перевіряють, нічого поганого з нею не трапиться. Швидше вже рідні батьки можуть скривдити… Зрештою, для неї це в будь-якому випадку краще, ніж тут довіку жити. А твоїй подружці й так пощастило, бо не думай, що хтось хоче собі таких проблем. Знаєш, як кажуть: мала дитина — малий клопіт, а велика… Я тут лише працюю, а все-таки сумно мені дивитися на цих дівчат. Зустрінуть якогось хлопця, і вже як метелики на світло летять, аби хтось їх пригорнув, так прагнуть любові. Не раз я таке бачила.

— А ви бодай знаєте, чи вона десь недалеко мешкає, чи може, за кордон виїхала?

— Гадки не маю. Її подруги подейкували, наче до іншої країни, але я б у це не дуже вірила. Вони часом таке вигадають. Ну, а тепер сиди спокійно, я ще один шар накладу.

— А можна якось про неї довідатися?

— Ні, ніяк не можна. Та якщо це твоя подруга, то може, сама захоче тобі подзвонити, га? Ви ж усе-таки майже дорослі, мобілки в усіх є…

— У мене вкрали мобільний у школі, і я не маю її номера телефону.

Лінка на ходу вигадала цю казочку, але насправді їй хотілося просто розплакатися. Відчула, що все це було намарне. Усім відомо про таємницю всиновлення. Зрештою, вона це розуміла. Ішлося про те, щоб спокійно почати нове життя. Отже, шансів відшукати сестру в неї більше немає. Лінка подумала, що, незважаючи на цікавість, вона не може розпитувати блондинку про те, як виглядає її сестра і чи бодай трішечки на неї схожа, бо цим відразу себе викаже…

— Ну, от і готово.

— Подобається?

— Чудово.

Нігті аж горіли червоним лаком так, що видко було за кілометр.

— Можна вас попрохати, — Лінка нашкрябала на папірці свій номер мобільного. — Якщо довідаєтеся про що-небудь, подзвоніть мені, будь ласка. Благаю. Ця дружба для мене дуже важлива.

— Гаразд, подзвоню. Хоча, на твоєму місці, я б особливо не сподівалася.

Додому Лінка поверталася із суперечливими почуттями. З одного боку, вона була розчарована. Думала, що відшукала сестру, а насправді лише дізналася, що знайти її неможливо. З іншого боку, вона вірила, що дівчина щаслива, бо її нарешті вдочерили. Лінка не знала, що про все це думати, не знала, чи в такій ситуації можна піти до університету, де працював пан Печериця. Бо що вона йому скаже? Лише одне знала напевне: перш ніж повернутися додому, де вже завершувався святковий обід, вона мусить десь купити рідину для зняття лаку!

V

Наступний тиждень минув у роздумах, що з усім цим робити. Адріан уважав, що дівчині слід дати спокій і припинити пошуки. Якби Лінці вдалося якимсь дивом знайти сестру, то це лише вивело б її з рівноваги. Якщо тепер їй гарно живеться, а воно напевне так і є, то нащо переслідувати її кошмарами з минулого? Лише недавно їм з Адріаном спало на думку пошукати в інтернеті Каську Печерицю, але такої людини не було. Вона могла змінити прізвище… Незрозуміло було також, що робити з гаданим батьком дівчини. Звернутися до нього? А може, спершу слід поговорити з мамою? Але як? Мама була в дивному стані. Останнім часом багато спала. Адам сказав, що вона на лікарняному. Але ж мама не хвора? Халіна страшенно непокоїлася. Після нетривалого покращення, мама знову наче падала в прірву.

Аби бодай ненадовго відволіктися від думок, які її переслідували, Лінка вирішила зробити фотографії на конкурс. Почувалася ніяково. У неї було стільки часу, а вона за все береться в останню мить… До кінця червня залишалося не так багато. Лінка не сподівалася, що це має якийсь сенс, але вирішила все-таки спробувати. Принаймні протягом тижня вона не муситиме думати про дитячий будинок і пана Печерицю. Якщо не спробує, Адріан на неї сердитиметься. Він увесь час доводив, що це для неї шанс, і їй неодмінно треба узяти участь у конкурсі, а вона лише притакувала. Якщо Лінка цього не зробить, Адріан подумає, що вона справжня ідіотка. Щоправда, не варто перейматися тим, що собі подумає Адріан, це ж лише друг, але… Здається, їй усе-таки залежало на тому, щоб він не думав про неї погано. Хоча й не розуміла, чому.

Суботній ранок — чудова пора пофоткати. Напередодні Лінка вирішила встати раніше, щоб застати ще нерізке освітлення. Ранок і пообіддя вона любила найдужче. Високе сонце псувало фотографії, робило картину пласкою. Доведеться поквапитися. Вона сфотографує свої улюблені місця. Це було нескладно й відповідало запланованій раніше темі. Отож, по-перше, мости. Лінка їх обожнювала. Міст Понятовського, який аж гудів від машин, та особливо Свентокшиський, з білими арками, які утворювали ажурну павутину. По-друге, будинок бібліотеки Варшавського університету з ботанічним садом на даху. Саський сад з таємничими статуями, які загадково біліли в сутінках..: Поклала свій улюблений фотоапарат, до рюкзака вкинула пляшку мінералки й пакунок пряників, і вийшла.

Зробивши за кілька годин сотні фотографій, вона вже розуміла, що тут щось не так. Може, фотки були й непогані. Лінка багато навчилася під час пленеру, і композиційно знімки були бездоганні. З освітленням теж було все гаразд. І все-таки чогось бракувало. Вона навіть не дійшла до всіх місць, куди хотіла потрапити. Утім, після невдалих фоток, зроблених у Саському саду, можна було спокійно повертатися додому. Бо це не були фотографії, що могли перемогти на будь-якому конкурсі, якщо вони навіть самій Лінці не подобалися.

Вона собі місця не знаходила. Навіть апетит пропав. Лише перекусила нашвидку. Адам поїхав на якусь конференцію, мама пішла з Каєм до парку. На щастя, останнім часом вона більше ним займалася. Після кількаденної майже безперервної сплячки до мами у вихідні раптом повернулася енергія, і вона вирішила більше приділити часу малому. Лінка трохи потинялася порожніми кімнатами, почистила зуби, намастила руки рум’янковим кремом, тоді знову помила їх і знову намастила кремом. Відчувала нервозність, яка так і кипіла всередині неї, ніби чайник, що підстрибував на кухонній плиті. Закинула фотоапарат на плече, рюкзак на спину й зачинила за собою двері. Ноги самі звернули в бік Адріанового будинку.

Вона й не подумала про те, щоб його попередити, зателефонувати або надіслати есемеску. Просто подзвонила у двері й потрапила на сімейний обід. За столом сиділи не лише Адріанові батьки, а ще й якісь елегантні тітоньки.

— Перепрошую… — Лінка знітилася, побачивши крізь прочинені двері, як літня пані накручує на ложку спагеті. — Я до Адріана… Прийду пізніше.

— Зачекай, — Адріан підхопився й повів її до передпокою.

— Я невчасно прийшла… якось не подумала, що треба подзвонити.

— За годинку я звільнюся. Може, зустрінемося?

— Добре. Я прогуляюся. Мені треба зосередитися. Подзвони, коли вийдеш з дому, то я скажу, де мене шукати.

Лінка була втомлена. Її весь час не полишало відчуття необхідності прийняти якесь рішення, щось зробити з отриманою інформацією. Крім того, дівчина страшенно хвилювалася. Невдовзі оголосять результати іспитів. Лінка боялася, що її не приймуть до жодного ліцею. Вона більше не сподівалася зробити гарні фотографії на конкурс. Щось у ній наче зламалося. Вона знову опинилася в Саському саду, хоча поступово почала ненавидіти це місце. Хотілося впасти на лавку й розплакатися. Білі статуї більше не здавалися такими гарними, тепер вони наче глузували з Лінки, коли та не бачила. Дівчина проминула фонтан, потім Могилу Невідомого Солдата й рушила в бік вулиці Новий Світ. Прогулянки на неї завжди впливали гарно, швидка сягниста хода заспокоювала. Лінка звернула в стару частину міста, та за мить передумала. Цього місця вона ніколи не любила, центр її дратував, нагадуючи кічовий макет. Спустилася вниз, до Вісли й сіла біля Сиренки. І тоді подзвонив Адріан. За мить він уже під’їхав машиною.

— Що з тобою? — спитав хлопець, стурбовано дивлячись на Лінку.

— Не знаю, — зізналася вона. — Знаєш, а цей міст — моє улюблене місце у Варшаві.

— Я теж його люблю.

— Та отож. Я від самого ранку фотографувала. Була в кількох місцях, але тут — ні, хоча воно перше в списку.

— Не розумію. Чому?

— Я була в Саському саду, у бібліотеці Варшавського університету й на мосту Понятовського, але прийти сюди не наважилася. Не змогла, бо я більше не вмію фотографувати. Я не переможу на цьому конкурсі. Навіть знімків не подам, бо це безглуздо.

— Почекай. Не хвилюйся так. Давай прогуляємося.

Уранці було спекотно, проте зараз здійнявся вітер. Вони ледве чули одне одного. Лінчині кучері тріпотіли, свавільно падали на обличчя, а коли дівчина намагалася їх відгорнути, уперто поверталися на своє місце. Адріан ішов, утупившись не в міст чи річку, а у власні черевики. І мовчав, доки Лінка ділилася з ним своїми невдачами, пов’язаними з фотографіями. За білою павутиною мосту збиралися чорні хмари, які віщували дощ.

— Одна з тіток, яких ти бачила, мешкає в Лондоні. Вона пропонує мені оселитися в неї. Батьки вважають, що це чудова ідея. Тітка влаштує мене до ліцею, я вивчу мову набагато краще, ніж тут. Я міг би там вступити до університету.

— Почекай. Але ж це випускний клас, іспити і все таке…

— Знаю. Але я можу собі організувати міжнародний атестат. Ця тітка в молодості малювала, і тепер у неї виникла ідея-фікс, що вона ходитиме зі мною по галереях, і таке інше. Я ще не вирішив остаточно, але…

— Ага. Ну, тоді їдь. Я б теж хотіла поїхати до Лондона, якби в мене була така нагода.

Запала мовчанка. Небо хмарилося дедалі дужче.

— Не фотографуєш?

Лінка відчула в його запитанні якийсь незнайомий досі тон. Гіркий, і водночас глузливий. Вражено глянула на хлопця.

— Я ж тобі сказала, що мені не вдаються фотографії. Дивися.

І розстебнула футляр. Адріан мовчки роздивлявся кадри. Десь удалині загриміло.

— Зараз буде злива. Ходімо? — ця розмова почала їй набридати.

— Знаєш, що? Я скажу тобі, чому ці фотографії такі невдалі.

Лінка здивовано глянула на нього. У його очах спалахували лиховісні вогники, і він більше не дивився на неї так ніжно, як завжди.

— Вони безнадійні, бо ти взагалі позбавлена емоцій. Скажи, ти відчуваєш бодай щось до кого-небудь? Чуєш? У тебе була подруга, але ти швидко її забула. Бо з’явилася інша. І колишня перестала для тебе існувати. Ти конче хочеш з’ясувати справу своєї сестри, але хіба ти подумала, як почуватиметься твоя мати? Що ти взагалі думаєш про власну маму? Я цього не розумію, довкола тебе таке відбувається, а тобі до всього байдуже. Як з гуски вода. Воно й не дивно, що на цих фотографіях немає жодної людини, самі якісь кляті кам’яні статуї! Мене це не дивує, бо ти до всіх ставишся однаково, усі, наче кам’яні боввани в парку. Господи, і що в тобі мені так подобалося? Я так тебе кохав! Збирався через тебе не їхати до Англії! Мені здавалося, що ми близькі одне одному, навіть, якщо були просто друзями! Але для тебе те, чи поїду я, чи ні, не має жодного значення, тобі просто начхати!

Ніколи досі Лінка не бачила Адріана таким схвильованим. Дівчина стояла, мов заціпеніла, дозволяючи словам шмагати себе, мов батогом. Раптом небо розпанахала блискавка, і за мить на міст ринув дощ.

— Ходімо, — сухо наказав він. — Пішли, відвезу тебе, бо змокнеш!

Проте Лінка стояла, наче прикипіла до велосипедної доріжки.

— Ну, ні, то й ні. Теж мені, принцеса. Гадаєш, я тебе вмовлятиму? Стій собі, може, який-небудь казковий принц тебе врятує. Хтось, до кого ти справді будеш небайдужа. Бо це точно не я.

І, відвернувшись, Адріан пішов геть, гордовито піднісши голову.

«Якщо він собі думає, що я проситиму пробачення, то тут він помиляється. Оце вже ні!» А ще кажуть, що жінки емоційно неврівноважені. А це ж не вона повелася, як ідіотка, а якраз він. Йолоп нещасний. Кохав він мене, бачте. На щастя, у минулому часі, немає про що балакати. Влаштував їй скандал ні сіло ні впало, саме тоді, коли вона шукала в нього підтримки. Та ще й покинув посеред дороги, під дощем. Чудово. А сам собі повертається в тепленькій машині додому.

Лінка затремтіла. Мокра футболка прилипла до тіла. Тепер, коли її емоції трохи вгамувалися, її охопив страшенний холод. І щось іще. Лють. «А чорти б це все вхопили!» — вилаялася подумки Лінка, а тоді, глянувши на небо, яке раз у раз пронизували блискавиці, помчала додому.

VI

Лінка не могла заснути. Такого з нею ще не було. Вона вже кілька разів прогулялася до холодильника, звідки виїла всю ковбасу й сир, а тоді до ванної, де наклала на обличчя косметичну маску, а тіло намастила якоюсь мазюкою, розмірковуючи, як можна назвати бальзам для тіла «Осіння задума». Лінці не спалося, бо вона весь час думала про те, що сказав їй Адріан. Звісно, дівчина була на нього розлючена й упевнена, що вони більше ніколи не розмовлятимуть. Проте її непокоїло почуття, що в Адріанових словах була дещиця правди. Особливо, коли йшлося про Наталію. Бо якщо справа стосувалася його самого, то тут Адріан явно перебільшував. Адже він теж на пленері спілкувався з якоюсь дівчиною. До того ж, вони були лише друзями… Звичайно, їй було прикро, що Адріан поїде до Англії, але не варто перебільшувати. Вона теж прагнула виїхати. Щоправда, останнім часом вони зустрічалися мало не щодня, купу часу висіли на чаті, але ж так і виглядає справжня дружба, хіба ні? І раптом він тут заявляє про якесь кохання! Не можна ж вимагати, щоб вона відповідала за його почуття, правда?

І все ж, попри свої логічні міркування, Лінці й далі не вдавалося заснути. Перед очима маячіло обличчя Адріана на мосту, спотворене, хлопець ледь не плакав. А на його лице накладалося розгніване обличчя Наталії, яка дорікала Лінці. «Невже я справді якесь чудовисько?» — подумала вона. Тоді вирішила, що піде до Наталії. Поговорить з нею. Може, їм вдасться якось порозумітися?

VII

Лінка спала до полудня й прокинулася з легенькою лихоманкою, наслідком того, що вчора вона промокла як хлющ і змерзла. І коли вже намацала ногами капці й підсунула їх до себе, їй раптом сяйнула думка. Вона згадала, що сказав Адріан. Мовляв, на її фотографіях немає людей. Самі кам’яні статуї. І тому її знімки позбавлені емоцій. А якщо… Може, насправді важливі не місця, а люди, які їх любили? Вона вже знала, що зробить. Їй потрібні декілька друзів. І вона вже знала, з кого почне. З Наталії.

Весь день збиралася поговорити з подругою. Її колишня сміливість раптово де й поділася. Нарешті на уроці історії Лінка нашкрябала записку:

«Наталіє, я хотіла би з тобою поговорити. Будь ласка, скажи, чи можемо ми зустрітися? Коли б ти могла?»

Краєм ока Лінка бачила, як Наталія читає, тоді на хвилинку замислюється й відписує.

«То приходь. Але по обіді я зайнята й буду вдома лише о шостій».

«Я прийду о шостій».

— Я хотіла попросити пробачення, — тихо мовила Лінка ховаючи обличчя в чашці з паруючим полуничним чаєм.

— А що таке раптом сталося? — Наталія підвела брови, явно здивована.

— Я просто все обдумала. Моя поведінка справді була хамською. Пробач мені.

Знову лунало португальське фадо. Дівчата замовкли.

— І ти прийшла лише, щоб мене перепросити?

— Узагалі так, але не тільки. Я хочу тобі дещо запропонувати.

І Лінка почала розповідати про свій задум.

— Учора я робила фотографії на конкурс, пригадуєш, я тобі казала? Якось вони мені не вдавалися. А потім я зрозуміла, що самі місця взагалі-то нецікаві, якщо не знати, для кого вони важливі й чому. Розумієш? Цим фоткам бракує емоцій. Навіть якщо дуже гарно сфоткати міст, він лише мостом і залишатиметься, у ньому не відчувається історії, чогось, що б привернуло увагу глядача. Я собі подумала, що треба фотографувати людей у місцях, які для них важливі.

— Людей з вулиці?

— Розумієш, теоретично можна й так зробити, але це не так просто. Те, що хтось стоїть на мосту, зовсім не свідчить про те, що міст для нього багато значить. Я подумала, що сфотографую тебе й може, ще кількох людей. Друзів.

— Мене? Та що ти! А де?

— А це вже ти маєш вирішити. Йдеться про те, щоб до кожного місця додати коротеньку історію, розповідь про те, що тут сталося щось важливе.

— Це все не так просто… Мені треба подумати… Знаєш, багато важливих речей сталися зі мною в школі, але я не хочу фоткатися перед школою, оце вже ні.

— На жаль, я не можу сфотографувати тебе в Португалії, перед будинком Лео.

— Яка ти вреднюча! На щастя, це неможливо, а цей Лео мені до лампочки. Зрештою, Міхал також.

— Справді?

— Справді. Є хлопець…

— Та ти що?

— Здається, я закохалася.

Ось чому Наталія так сяяла! І, мабуть, цим пояснювалося й те, що вона перестала на неї гніватися. Наталія закохалася!

— Я пішла до Лазенок, перед самими іспитами, щоб трохи повчитися. Якраз була така класна погода. Я просиділа кілька годин над математикою та хімією, і мені страшенно закортіло морозива. Черга була на кілометр, але я таки дочекалася. Мені так хотілося того морозива, що я купила аж шість кульок.

— Нічого собі!

— В одній руці я тримала морозиво, у другій — торбу із книжками. І раптом почувся якийсь пронизливий звук. Я злякалася, бо подумала, що на мене летить щось страхітливе. Я інстинктивно підняла руку догори, щоб захиститися від потвори. Знаєш, що це було?

— Що?

— Павич.

— Павич? Я не знала, що вони літають!

— Я теж не думала, що вони це вміють, але цей справді летів у мій бік!

— Оце-то пригода!

— Та найсмішніше, що коли я отак захищалася від павича, усе морозиво полетіло на цього хлопця, на Марціна…

— Весело…

— Не кажи. Отак і познайомилися.

— Класна історія. Тоді я вже знаю, де тебе фотографувати. Що скажеш на фотку з павичем?

— Серйозно?

— Та звичайно. До того ж, тобі дуже личать яскраві, як у павича, кольори. Ти виглядатимеш просто супер.

Лінка виходила від Наталії легенька, мов хмаринка. Їй наче камінь з душі впав. Водночас вона відчувала, що ідея фотосесії стає дедалі чіткішою. Лінка вже знала, які фотографії хоче робити. Залишалося переконатися, як воно виглядає на практиці, і намовити решту друзів.