Йому не дуже хотілося йти на люди із Гудрун, тому він купив готові біфштекси, щоб повечеряти вдома. Найкращі, які тільки були. До них йому додали ще й пакетик гострого соусу. Він набрав також пива та кока-коли, а тоді з пустощів купив у вуличного торговця з Пакистану модну прикрасу. Буцімто із слонової кістки. Дві крихітні сережки ручної роботи з білими голубами на тонких срібних дротинках.
Таких голубів вона вимальовувала на його спідній білизні. Він сподівався цим подарунком згладити погане враження від свого недавнього нападу люті.
Сережкам Гудрун зраділа, а проте все одно залишалася не в гуморі. Цілий день вона нудьгувала — у помешканні було так само не прибрано, — і тепер залюбки побалакала б із Тоні. Найкраще було б піти куди-небудь повечеряти разом, але ж і дорогих біфштексів викидати не випадало. До бляшанок із кока-колою вона не доторкнулася, зате залюбки взялася до пива. Тоні теж відкупорив собі бляшанку. Вони цокнулися, і він почав розповідати:
— Уяви собі, я балакав із Крістою Беккер. Вона втекла від своєї тітки. Мати й батько весь час телефонували туди й повідомляли тітку про новини. А Кріста підслуховувала їхні розмови. До того ж учора ввечері, випивши трохи вина, тітка розбалакалася. Отоді Кріста й подалася в Кельн і все мені розповіла.
Бергер, виявляється, ніколи не намагався прилучити її до своїх брудних справ. Навпаки, показував себе дуже моральним хлопцем. Вона якийсь час навіть вважала його трохи неповноцінним, бо він цілий рік не наважувався лягти з нею в ліжко.
Його всі любили. Уся сім'я. Ну, та це ми вже знаємо. Вони справді хотіли побратися. З її чистими голубими очима це звучало майже правдоподібно. Бачила б ти її реакцію, коли я заявив, що про нього думаю!..
Жестикулюючи руками, він спробував удати Крісту. Виходило дуже кумедно. Загостривши язика й випинаючи губи, він белькотів писклявим голосочком:
— Сутенер, сутенер!.. Коли вже на те пішло, це жінки його занапастили! Вони всі хотіли його. Геть усі. Він був хлопцем, про якого мріє кожна. І вони липли до нього. Навіть немолоді, що вже по кілька років були одружені. Він ледве рятувався від їхніх пропозицій. Вони йому іноді й гроші пропонували. Може, він навіть приймав їх, коли ми ще не зналися. Ви ставите йому це на карб? Але ж світ лежав біля його ніг, і він брав що хотів. Тепер ви це називаєте сутенерством. Смішно, просто смішно!..
З реакції Гудрун він зрозумів, що актор з нього ніякий. Зробивши певне зусилля, він перейшов на нормальний тон, аби завершити розповідь.
— На підтвердження своїх слів вона показала мені одного листа. То був для неї справжній удар. За десять днів до загибелі Бергер, виявляється, порвав із нею стосунки!
Тоні сягнув рукою до кишені, щоб витягти листа, проте лишив його там і взявся просто переповідати зміст.
— У сентиментальних висловах він признавався, що невимовно кохав її, що вона для нього найчудовіша і єдина жінка на світі, але він, на жаль, запізнався з іншою, котру, зрозуміло, так сильно, як її, не кохає, але котра чекає від нього дитини. Він розуміє серйозність становища, і тому ніколи більше не зможе бачитися з Крістою. Він бажає їй усього найкращого… Словом, усе це читається як поема. Можемо надіслати цього листа на фірму грамзапису, щоб із нього зробили розкішний шлягер.
Звісно, нерви у неї після такого листа геть здали. Вона намагалася додзвонитись до нього. Але марно. У всій цій історії її батько справді відіграв неабияку роль. Вона знову й знову розповідала мені, як він чудово тримав себе. Він утішав її й підбадьорював, піклувався, щоб вона не заниділа вдома. І коли Кріста хотіла замкнутись у своїй кімнаті, хотіла ревіти й цілком віддаватися своєму горю, батько витягав її з дому, ходив з нею у кіно, запрошував шкільних друзів та подруг, організовував невеличкі пікніки й таке інше.
Він старався з усіх сил, цей буркотливий Франц Беккер. Гадаю, він справді любить свою дочку. Інакше навіщо б йому зчиняти таку метушню? Як спільник Маркуса Бергера він, по-моєму, відпадає.
Гудрун здавалася наляканою. Вона прикусила нижню губу. Щось її непокоїло. Одним довгим ковтком вона допила свою бляшанку пива й нервово почала походжати з одного кутка кухні в інший. Потім поклала на сковороду маргарин і поставила її на плиту.
Невже вона збирається смажити біфштекси? Тоні не міг повірити. Коли це так, то хіба що у розгубленості. Дівчина не знала, за що вхопитися. Щось її вразило.
Щоб заповнити паузу, Тоні й далі щось молов про свою тогоденну роботу. Розповів і про істеричну пані Беккер, яка заявила, що її чоловік пропав безвісти. Бо він, бачте, вже дві години не з'являється вдома!..
Сковорода вислизнула у Гудрун з рук і з гуркотом упала на плиту. Цей гуркіт відразу озвався у Тоні в шлунку. Такі звуки йому нічого доброго не провіщали.
Гудрун вискочила з кухні. Він підхопився й пішов за нею. Побачив її не відразу, бо вона, скрутившись калачиком на підлозі, нерухомо лежала у кутку кімнати й дивилася на свої руки. Дівчина здавалася в цю мить такою маленькою, безпорадною, нещасною, що Тоні захотілось будь-що захистити її.
— Що сталося? Негайно кажи! Тобі немає чого боятись! Ти ж знаєш, я нічого тобі поганого не зроблю, я завжди допоможу тобі! Скажи, що тебе гнітить?
Він став біля неї навколішки й розкуйовдив їй рукою волосся. На очі Гудрун набігли сльози. Вона намагалася не дивитись на нього. І насилу видушила з себе:
— Я збрехала тобі. Я цього не хотіла, але все говорило проти Франца Беккера…
Так от у чім річ! Виходить, із шефом та прес-конференцією він таки попав пальцем у небо!..
— То, виходить, це ти розповіла про Франца Беккера?! Кому? Кому ти розповіла, що він спільник?
Тоні труснув її за плечі, і це вийшло трохи сильніше, ніж він хотів.
— Пусти мене! — зойкнула Гудрун. — Не починай знову! Пані Шівас подзвонила сюди. Вона хотіла поговорити з тобою. Хотіла тобі пояснити, як то безглуздо було підозрювати її чоловіка. А може, просто хотіла поплакати. Вона була геть пригнічена. А коли почула, що я тут, то вже за годину приїхала. Адже мені не було чим зайнятись. А їй і поготів. Чоловікова смерть стала для неї величезним ударом. Вона тільки й думала, як би помститися. Навіщо весь час вона ходила до клубу? Усі ті приниження вона терпіла лише заради чоловіка! І ось він повісився, не залишивши навіть листа, хай би навіть із докорами!
Поступово Гудрун узяла себе в руки і далі говорила вже майже спокійно:
— Я розповіла їй про Франца Беккера й про свою підозру. Ми трохи втішили одна одну і трохи поплакали. А тоді вона поклялась помститися. Зрозуміло, не Маркусові Бергеру, а його спільнику. Бо від самої думки, що після твого недолугого слідства злочинець залишиться непокараний, нам робилося зле. Але я й подумати не могла, що вона… — Голос Гудрун знов урвався. — … що вона зайде так далеко. Ну гаразд, ця історія з каменем та листом… хай собі! Я думала, вона хоче нагнати на нього страху, може, навіть підіслати когось, щоб добряче побили. Але боюся…
Комісар Тоні Вуст відчув внутрішнє напруження, що, здавалося, ось-ось розірве йому стінки шлунка. Він підхопився, поставив Гудрун на ноги і, глянувши їй в ооличчя, різко запитав:
— Допоможеш мені?
Вона кивнула.
Тоні потяг її до дверей.
— До пані Шівас! Негайно!
У поспіху він навіть не замкнув помешкання.
Машину Тоні вів, як найпослідущий дорожній хуліган. Зате до пані Шівас вони дісталися за рекордний час. Вискочивши з машини й хутко перелізши через садову огорожу, він потягнув за собою Гудрун, не звертаючи уваги на те, що вона двічі мало не впала. Кілька разів він грюкнув кулаком у двері, хоча міг і подзвонити.
Пані Шівас відчинила їм у халаті.
Вона одразу здогадалась у чім річ, але, щоб виграти час, докірливо мовила:
— Що це все означає? Невже не можна почекати до ранку? Я вже зібралася спати. Ви ж бачите…
Без будь-яких вітань Тоні Вуст пройшов повз неї до помешкання. Позад себе він тягнув за руку Гудрун. Жінки обмінялися безпорадними поглядами. Гудрун знизала плечима.
Тоні штовхнув Гудрун у крісло, і вона лишилася там мовчки сидіти. Пані Шівас він посадив на канапу, але сам сідати не став. Натомість він грізно наставив на господиню вказівний палець і промовив:
— Я можу вас зрозуміти. Так, чорт забирай, я можу вас зрозуміти. Але те, що ви скоїли, є підбурюванням до вбивства. До вбивства чи називайте це як завгодно. А тим часом Беккер не винен. Не винен! Зрозумійте це! А тепер допоможіть мені запобігти найгіршому. Ця справа для вас обійдеться добре, якщо не станеться вбивства. Жоден прокурор вас за це до в'язниці не пошле. Будь-хто зрозуміє ваше становище. Але якщо Беккер загине, все виглядатиме значно гірше. Отже, кого ви до нього послали? Чи, може, самі збираєтесь його порішити?
Пані Шівас втомлено потерла обличчя, неначе хотіла прогнати кошмарний сон. Тоді пильно глянула на Гудрун і недовірливо перепитала:
— Не винен? Він справді не винен? Гудрун кивнула.
Обличчя у пані Шівас одразу змарніло. Зі сльозами на очах вона забелькотала:
— Я все відміню. Авжеж, пане комісаре. Оце тільки вдягнуся і все відміню. Хай простить мене Бог. Я вважала його спільником. Отим мерзотником, що робив фотографії.
— Вам нічого відміняти не треба. Я сам це зроблю. Але з ким ви вже встигли домовитись?
— Ви повинні мене зрозуміти. Коли мій чоловік… коли він… — Вона не могла того вимовити. — Тоді усе втратило сенс, стало безглуздим. Що я мала робити? Жити на невеличку пенсію, що її, може, призначать по ньому? Я не знала, як бути. Мене підбурювала ненависть. Лише ненависть! Я не довіряла вашому розслідуванню ні на гріш. Даруйте, але це так. Ви поводились, як дурний хлопчисько.
Добродушний, симпатичний, але не для таких типів. Вам іще далеко до них. І тоді я згадала про Тіттенкралле.
Комісар Тоні Вуст здригнувся. Тіттенкралле! Знову…
— Він кілька разів з'являвся в «Афродіті». Я не знаю, як його звати насправді. Він один із бойовиків Людлова. Час від часу він приходив полякати нас. Гудрун він якось навіть ножем погрожував. Але здебільшого просто приходив узяти дівчину, хоч і не платив ніколи, лише обіцяв, що всім нам будуть непереливки, якщо Маркус і далі опиратиметься. Людлов хотів прибрати до рук і цей заклад. Але ви про це, певно, знаєте.
Тоні Вуст нервово переступав з ноги на ногу. Коли ж вона нарешті перейде до головного? Він не зважувався перервати пані Шівас, оскільки вона нарешті розбалакалась і начебто говорила правду.
— Тіттенкралле страшенно вподобав мене. Недаремно ж його так прозвали. А я маю бюстгальтер десятого розміру. Він від цього просто шаленіє. Кілька разів він приходив до мене погратися моїми грудьми. Цей чоловік — із суцільних м'язів та шрамів. Стережіться його. Це жорстокий, тваринний тип! Саме його мені й було треба. Я знала, в яких барах він ошивається. Зрештою, заклади Людлова всім відомі. Одне слово, я розшукала Тіттенкралле й зробила йому пропозицію.
— Яку пропозицію?
Пані Шівас почала нишпорити навколо, шукаючи сигарет, і, не знайшовши, нервово повела очима по кімнаті. Вести розмову далі їй уже не хотілося. Комісар мав би все зрозуміти без подальших пояснень, виявивши достатню делікатність і здогадливість. Але він наполягав на продовженні розповіді.
— Мені було важко, повірте, мені було неймовірно важко. Тіттенкралле часто погрожував поскидати нас із висотного будинку Людлова. Якось він притис мене на сходах «Афродіти» до поручнів і каже: «Якщо Маркус найближчим часом не поступиться, одна з вас щодня злітатиме з висотного будинку. Шубовсть — і на асфальті!» Як я тремтіла тоді! А тепер мусила знову звернутися до цього нелюда. — На очі їй набігли рясні сльози. — Ніхто не може навіть уявити, яких зусиль це мені коштувало. Я вдала із себе закохану корову і зробила йому пропозицію.
— Яку пропозицію?
— О Господи! Я пообіцяла працювати на нього, приймати клієнтів! Лише на нього. Не на Людлова. Я сказала йому, що тепер, коли Маркус Бергер мертвий, і мій чоловік теж, я вільна. Цілком вільна. Мені зовсім не треба ходити на панель. Але для нього я ходитиму. Я сказала йому, що він незрівнянний мужчина, що так, як він, мене ще ніхто не вдовольняв і що надалі він може приходити до мене коли захоче. Якщо він надасть мені кімнату й захистить від інших сутенерів, то я прийматиму для нього клієнтів. Він знав, що справи у мене завжди йшли добре і що п'ять-шість сотень марок на день він з мене матиме. Таким чином він уперше в житті став би незалежним від Людлова!
Отож він почав вчащати до мене й робитись дедалі шаленішим. Тоді я зажадала, аби він порішив Беккера. Я хотіла… ох, сама не знаю, чого я, власне, хотіла. Найрадніше, очевидно, отримати Беккерову голову на золотій таці.
Тіттенкралле пообіцяв, що Беккер тепер не буде радий своєму життю. Для початку він кинув у його помешкання камінь і листа з погрозами. Потім збирався його побити, ще раз побити і, зрештою, усунути взагалі. Ото й усе. Більше мені сказати нічого. Якщо Франц Беккер справді не винен, то… О Боже!..
Пані Шівас затулила руками обличчя. Гудрун схилилась до неї й погладила її по голові.
Тоні Вуст підійшов до телефону й набрав номер поліційного управління. Там нікого вже не було. Він попросив чергового на комутаторі оголосити розшук Петера Грунда, на прізвисько Тіттенкралле. Уже сьогодні вночі треба обнишпорити всі клуби й бари Людлова. Тоні Вуст сподівався, що в одному з них Тіттенкралле затримають.
Потім він набрав номер Беккерів. Трубку зняла Ріта Беккер.
— Це комісар Тоні Вуст. Ваш чоловік ще не повернувся?
— Ні. Я страшенно потерпаю. Може, його й нема вже живого. Зробіть що-небудь, пане комісаре, зробіть що-небудь!
— Вам ніщо не загрожує, пані Беккер. Наші люди охороняють ваш дім, і я обіцяю вам, що з вашим чоловіком теж нічого не скоїться. Ми його скоро знайдемо. Я отримав важливі відомості. Але якщо він сам озветься, повідомте, будь ласка, про це одного з поліцейських на вулиці.
Тоні поклав трубку й почав обмірковувати свій наступний хід.
Десь по Кельну никає Тіттенкралле й намагається спіткати Беккера. Це була перша можливість. Але була й інша: Беккер засідає десь у пивниці, тимчасом як Тіттенкралле в котромусь клубі пильнує дівчат і виставляє за двері знахабнілих гультяїв.
Могло бути й так, що Тіттенкралле вже підстеріг Беккера й віддухопелив його мало не до смерті. І тепер Беккер лежить десь у лікарні в реанімації… Вуст не думав, що Тіттенкралле міг одразу вбити Беккера. І хоч сам він ще ані на крок не наблизився до вбивці Маркуса Бергера, проте відчував, що зробив добру роботу, і тепер чекав її наслідків.
Лікарнями, одначе, його колеги нехай займуться.
Тепер він міг спокійно чекати, що буде далі. Та коли він потяг за руку Гудрун, збираючись піти з нею, пані Шівас пронизливо закричала:
— Ні! Не залишайте мене саму! Бога ради, я не можу лишатися сама! Не можу сидіти тут і чекати, поки Тіттенкралле схоплять чи вб'ють. А якщо він прознає, що я його виказала?.. Та він же зітре мене на порох! Я не можу тут залишатися. Мені треба виїхати з цього міста! Може, навіть з країни! Він знайде мене скрізь! Адже я зіпсувала йому всю справу! Ви звеліли обнишпорити заклади Людлова. Найпізніше за дві години він уже знатиме, чия це заслуга. І тоді мені кінець…
Її аргументи здалися Вустові переконливими. Вона справді була в небезпеці. А він не міг навіть забезпечити їй охорону. Зрештою, один поліцейський перед її дверима був би для Людлова та його людей щонайбільше спортивною перешкодою, а не серйозною завадою.
Тоні вирішив забрати пані Шівас із собою. Не минуло й двох хвилин, як вона вже стояла перед ним одягнена.
А біфштекси! Вони ж залишили їх на плиті!.. На якусь мить Тоні задумався, чи вимкнув, ідучи з дому, плиту. Нарешті згадав, що й не вмикав її. Але Гудрун… Чи не ввімкнула вона плиту? Тоні вже хотів був запитати її, але таке запитання могло здатися надто банальним, навіть міщанським. Він боявся, що дівчина відповість щось на зразок: «І як ти тільки можеш зараз думати про свою паршиву плиту?..»
Щоб уникнути суперечок, Тоні запросив обох жінок перекусити. До китайського ресторану.
Що там подадуть, йому було майже байдуже. Хоч, як на нього, у китайському ресторані подавали замало м'яса. Та в цю мить алкоголь був для нього важливіший, ніж шматок яловичини.
Спершу він замовив три чарки горілки. Після того, як вони з'їли салат і пані Шівас поступово опанувала себе, вони замовили ще якусь страву з рисом. Відвідувачі з цікавістю спостерігали за Тоні. Певно, робили свої припущення.
Чи пані Шівас — його дружина, а Гудрун — дочка? Чому пані Шівас має такий розгублений, заляканий вигляд? Чому в неї час від часу по щоках збігають сльози? Чому Гудрун знову й знову перехиляється через стіл, щоб погладити пані Шівас по голові? Яку роль відіграє він сам? Може, він коханець цієї маленької дівчини? А пані Шівас — її мати?..
Та зрештою допитливі погляди відвідувачів перестали цікавити Тоні. Навіть настрій у нього поліпшився. Як-не-як, люди приділяли йому увагу.
Подали таріль з рисом, і Тоні замовив собі четверту чарку горілки та п'яту склянку пива. Йому полегшало на душі. Він дійшов того стану, коли алкоголь справді потрібен, щоб трохи розслабитись.
Пані Шівас, наче звертаючись сама до себе, прошепотіла:
— Якщо він його ще не вбив, то неодмінно вб'є. Уже сьогодні! Я відчуваю це. Він аж горить з нетерпіння заволодіти мною, зробити мене остаточно своєю повією. Він сьогодні ж уб'є його. І ми не зможемо перешкодити. Боже!..
У Тоні Вуста виникло таке відчуття, ніби по венах йому прошмигнула маленька холодна рибка. Слова пані Шівас змусили його здригнутися.
— Як ви тоді сказали? Чим Тіттенкралле погрожував вам? Повикидати всіх з висотного будинку? Так? А де той будинок? Як туди їхати?
Він уже встав. Треба було діяти. Пані Шівас теж підвелася. З її обличчя було видно, що комісарове припущення вона сприйняла так само серйозно.
— Людлов будує висотний будинок. Дванадцять чи чотирнадцять поверхів. Це має бути єдиний ігровий та розважальний центр. У такий спосіб він хоче остаточно зробитися королем нічного життя Кельна.
— Їдьмо туди! Яка вулиця? Який номер того будинку?
— Я цього не знаю, не знаю! Але я знайду, якщо ви мене відвезете.
— Офіціанте, рахунок! — гукнув Тоні Вуст і метнувся до буфету.
Він тицьнув офіціантові стомаркову банкноту, кинув: «Досить?» — і побіг до телефону. Проте подзвонити йому не вдалося, бо там стояв якийсь хлопець. Тоні понишпорив у кишені за службовим значком, але не знайшов і вигукнув:
— Покладіть трубку! Мені треба зателефонувати! Я з карної поліції! Маю невідкладну розмову.
— Не мороч мені голови, старий. Бо я, в такому разі, китайський імператор, і в мене тут офіційна державна розмова. Отож краще не лізь. До того ж я не люблю, коли хтось слухає мої телефонні розмови. Зникни, старий, поки цілий!
Якусь мить Тоні Вуст розмірковував, чи не провчити йому цього молодика. Врешті це здалось йому геть недоречним і безглуздим. Він повернувся до столу. Пані Шівас та Гудрун уже стояли біля дверей. Вони разом побігли до його «ауді». На диво, мотор завівся відразу.
Пані Шівас командувала:
— Зараз направо, потім наліво, потім знову прямо. А тепер ми вже під'їжджаємо. Будинок ще не зовсім готовий. Кругом риштування.
Тоні Вуст зорієнтувався. Недалеко від висотного будинку стояла телефонна будка. Звідти можна було ще повідомити колег. Вони повільно під'їхали до будинку з тильного боку.
— Боже мій, там… — вихопилось у Гудрун, і вона показала пальцем у темряву.
Тієї ж миті й Тоні Вуст побачив світляний конус від кишенькового ліхтарика, що повільно кружляв на другому поверсі.
— Він уже там. Ми не маємо більше часу. Гудрун, біжи до будки, що поза домом і телефонуй у поліцію. Ти знаєш, що треба сказати?
Вона мовчки кивнула.
— А я спробую відвернути найгірше. Може, ще встигну.
Тоні вискочив з машини й побіг до будинку. Його кроки гриміли по асфальту, мов постріли.
За кілька хвилин, подумав він, тут аж кишітиме поліцейськими. Якщо діло дійде до бійки з Тіттенкралле чи навіть до перестрілки, він залюбки надасть колегам змогу взяти в цьому участь. Вдавати з себе героя він не мав ані найменшого бажання.
«Лише кілька хвилин, — подумав Тоні. — Але впродовж цих хвилин я відповідаю за все. І Беккерове життя у моїх руках».
Він зовсім не збирався самотужки заарештовувати Тіттенкралле, щоб потім гордо передати його колегам, які примчать до будинку. Він хотів лише вигадати час. Рука його несамохіть потяглася до пістолета, якого, проте, не було, бо в цей час він лежав удома, в письмовому столі, як завжди, добре змащений, з набоями й зведеним запобіжником. Вогнепальна рана на руці нагадала про себе різким уколом, немовби застерігаючи, що Тоні далеко не в найкращому стані.
А на такого бойовика, як Тіттенкралле, він не міг іти з меншими силами й без зброї.
Сходи в недобудованому будинку були ще без поручнів. Лише подекуди будівельники поприбивали грубі дерев'яні планки. Із них можна було позаганяти в долоні гострі скапки, що стирчали зверху. Тоні мав добре пильнувати.
На сходах валявся розкиданий інструмент: лопатка, перекинуте відро, молоток, якесь ганчір'я. Це безладдя було небезпечне — будь-який стукіт, брязкіт відра могли виказати його й поставити один на один із розлюченим Тіттенкралле. Тим часом він мусив подолати ці темні сходи якомога швидше, щоб вчасно підступитись до Тіттенкралле та Беккера.
У голові майнула нова думка. Можливо, на другому поверсі ніякий не Тіттенкралле, а звичайний собі бродяга, що затишно влаштувався там на ніч. Такі недобудовані висотні будинки були чудовим притулком для бродяг, або, як їх офіційно називають, «бездомних».
Тоні, скрадаючись, піднявся поверхом вище, тоді зупинився й прислухавсь до темряви. Унизу почулося якесь шарудіння. Може, то пацюки? А може, за ним іде пані Шівас? З одного боку, ця думка викликала в нього роздратування. Кожним необачним рухом пані Шівас могла виказати його. Але, з іншого боку, близькість цієї рішучої жінки додавала йому впевненості. Якщо йому доведеться скрутно, вона напевне втрутиться в бійку, схопивши з підлоги перший-ліпший молоток чи брусок.
Кроки над ним стало чути виразніше. Хтось незграбно посувався вперед. Кожен крок давався невідомому із зусиллям. Тоні чув, як важко він ступає. За кожним кроком долинало протягле кректання, як ото за важкої роботи. Потім Тоні здалося, ніби там когось волочать.
Він спробував уявити собі картину, яка відповідала б звукам, що долинали згори. Тіттенкралле тягне Франца Беккера крок за кроком уперед. Беккер важко висить на його руках. Ноги волочаться по шерехуватій бетонній долівці. Тіттенкралле аж упрів, і кожен крок дається йому через силу. Найімовірніше, він задкує і тягне Франца Беккера, притиснувши собі до живота. Така ситуація давала комісарові Тоні Вусту непоганий шанс. Адже Тіттенкралле пробирається, сказати б, наосліп. Звичайно, час від часу він озирається. Але головна його увага зосереджена на Беккері, якого він тягне нагору.
«Якби я зайшов ззаду, то міг би одним ударом у потилицю нокаутувати його й передати колегам». Але цю ідею він одразу відкинув. Надто вона ризикована. Щоб здійснити цей план, треба якось опинитися у Тіттенкралле за спиною. Тобто піднятися вище за нього. Але ж прошмигнути повз нього було неможливо.
Тіттенкралле й Франц Беккер були вже на третьому поверсі, а може, навіть між третім і четвертим. А він, Тоні, — лише на другому. Тіттенкралле, очевидно, тягтиме свою жертву на самісінький верх, бо хоче бути певним, що падіння для Франца Беккера закінчиться смертельно. Та й жоден судовий лікар не доведе тоді, що покійник, перш ніж упасти з десятого чи чотирнадцятого поверху, зазнав побоїв. План був аж ніяк не дурний.
Тоні Вуст гадав, що Тіттенкралле має подолати ще добрий десяток поверхів. А це значно підірве його сили. До того ж на такий перехід потрібен час. Поки він добереться нагору, будинок давно буде оточений.
Тоні згадав перестрілку в клубі «Афродіта». Може, й цього разу гарячі голови з криком і грюкотом кинуться сходами нагору, наче стадо лютих биків. Може, Тіттенкралле зразу почне стріляти. Тоді Тоні Вуст перший опиниться у небезпеці. Бо все-таки він до Тіттенкралле найближче. А якщо Франц Беккер іще живий, то Тіттенкралле, безумовно, використає його як заложника, щоб вибратися з оточеного будинку.
Лишалось, по суті, єдине рішення: якнайшвидше усунути Тіттенкралле. Не можна дати йому шансів для опору, а тим більше — можливості утекти разом із заложником. Час відігравав подвійну роль: зменшував небезпеку для Тоні Вуста і воднораз збільшував її для Франца Беккера.
Раптом Тоні відчув, що ззаду на нього хтось дивиться. Він різко повернувся, кинувся до стіни й замахнувся лівою рукою, щоб завдати потужного удару. Одначе пронизливий крик пані Шівас зупинив його.
— Це ж я, це я! Я хотіла вам допомогти.
Поверхом вище над ними на долівку впав Франц Беккер. Почулася приглушена лайка.
— Тепер нас виявили. Якомога швидше тікайте звідси! — просичав Тоні Вуст.
Навіть у темряві було видно, що обличчя в пані Шівас зробилося попелисто-сіре. Вона втратила всю свою рішучість. Те враження, яке вона дотепер справляла на Тоні, враз неначе звітрилося. Перед ним була нещасна, охоплена панічним страхом жінка.
Тіттенкралле відреагував саме так, як і слід було сподіватись. Рятуватися втечею він не збирався, навпаки — перейшов у наступ. На сходах залунали швидкі кроки. Тіттенкралле біг униз.
Тоні Вуст схопив пані Шівас і штовхнув її поперед себе до великого вікна. Це був шанс сховати принаймні її у безпечному місці. Тіттенкралле міг не здогадуватися, що переслідувачів двоє.
Хрипким голосом Тоні Вуст прошепотів:
— Лізьте туди! Швидко! Піднімайтесь на риштування! Сховайтеся там і принишкніть.
Йому довелося допомогти пані Шівас. Вона так тремтіла, що ніяк не могла протиснути своє огрядне тіло у вікно. Зачепившись за сірий камінь, вона порвала панчохи. Попри всю свою зніженість, від страху вона не помітила й інших подряпин.
Ступивши на хитке риштування, жінка судомно вчепилася за металеві труби й заплющила очі, щоб не дивитися вниз, між грубі дошки. Автомобілі, що снували туди-сюди, фосфоресцентно мигтіли фарами, надаючи усій сцені таємничості. Пані Шівас притиснулася спиною до стіни будинку й силкувалася потамувати страх.
Пригнувшись, тяжко дихаючи, Тіттенкралле вдерся у приміщення. Руки мав широко розпростерті, неначе збирався когось схопити. У лівій руці тримав кишенькового ліхтарика, яким водив, наче ножем. Конус світла повільно посувався від стіни до стіни. На мить Тоні Вуст подумав, чи не вислизнути і йому у вікно. Лише побоювання виказати цим пані Шівас утримало його на місці. Героєм він себе при цьому аж ніяк не почував.
Світляний конус наближався.
Тоні Вуст спробував розгледіти, чи не тримає Тіттенкралле у правій руці зброю. Одначе було надто темно. Повільно, майже не дихаючи, Тоні пробирався навпомацки вздовж стіни, мовби все ще сподіваючись уникнути пучка світла.
Коли промінь кишенькового ліхтарика впав просто на нього, його пальці якраз намацали шорсткий дерев'яний брусок. Усе сталося одночасно: Тіттенкралле порвався вперед, упустив з руки ліхтарика і розчепірив пальці, щоб схопити Тоні за горлянку. І ту ж мить Тоні Вуст рвонув брусок угору й ударив ним навмання. Пролунав глухий удар. Тоні одразу ж заніс брусок для другого удару. Кишеньковий ліхтарик покотився й висвітив частину долівки. Свого супротивника Тоні не бачив. Знову й знову він розлючено махав бруском, зі свистом розтинаючи повітря. Його шлунок при цьому конвульсійно стискався.
«А що, як Тіттенкралле має вогнепальну зброю? Адже він мене просто пристрелить, та й квит», — майнуло у голові в Тоні.
До того ж він тепер опинився просто перед вікном, крізь яке іззовні до порожньої кімнати падало сяке-таке світло.
І тут по долівці щось шугнуло, ноги в Тоні підкосились, і він навзнак повалився на підлогу. Вже падаючи, він ще раз вклав усю свою силу й лють в удар бруском. Цього разу він влучив точно. Дерев'яний брусок розколовся об голову Тіттенкралле на дрібні тріски. Той коротко зойкнув і, наче побитий кіт, зник поверхом вище.
Важко дихаючи, напружуючи останні сили, Тоні Вуст підвівся.
«Може, вони все-таки ось-ось з'являться? Де вони тільки застрягли, ті сонні мухи? Адже давно мали б бути тут!» — подумав Тоні.
Він вирішив дочекатися колег на другому поверсі. Що ще може за цей час статися? Малоймовірно, щоб Тіттенкралле зіштовхнув Франца Беккера з третього поверху. Найпевніше, він сам спробує утекти через риштування. Адже дорогу сходами йому перекрив Тоні Вуст.
«Якщо він хоче втекти, хай тікає, — подумав Тоні. — Рано чи пізно ми його впіймаємо. Зрештою, ми про нього знаємо все. Його манеру поведінки, відбитки пальців, коло знайомих. Далеко він не втече. Головне — життя Франца Беккера. Але що може перешкодити Тіттенкралле зараз, у цю мить, задушити свою жертву? Вдарити ножем у серце чи вбити ще якось? А потім можна й утекти, зіскочивши з риштування».
Тоні Вуст почав вираховувати причину, з якої Тіттенкралле міг піти на це вбивство.
Причина таки була.
Якщо він справді повірив, що пані Шівас після розправи з Беккером прийматиме для нього клієнтів, убивство для нього конче важливе. Власне, він уже й тепер утікач. А як йому заробляти гроші? Зі слухняною повією він міг утекти куди завгодно. Принаймні на шматок хліба завжди матиме. Не виключено, що пані Шівас — його єдиний капітал.
Тоні Вуст сумнівався, що Тіттенкралле призапасив собі щось на чорний день. Із цих міркувань висновок був один: Тоні мусив піднятися сходами вгору і знешкодити Тіттенкралле.
Затисши рукою плече, наче там була свіжа вогнепальна рана, він швидко рушив сходами вгору.
Опинившись на третьому поверсі, він так і не усвідомив, яку дурницю робить…
… Кулак поцілив йому просто у скроню, і він миттю втратив здатність орієнтуватися. Свої ноги він раптом побачив у повітрі. Вони немовби летіли на нього…
Більше він нічого не пам'ятав.