Корсунь козацький

Розділ III Корсунщина в роки Національно-визвольної війни Українського народу 1648—1658 рр.

к відомо, приводом для Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої став напад («наїзд») шляхтича Данила Чаплинського, чигиринського підстарости, на хутір Суботів — власність писаря Війська Запорозького Богдана Хмельницького. Хоча це була звична як для тогочасної Речі Посполитої подія, але зрозуміло, що за спиною Чаплинського стояв коронний хорунжий Олександр Конецпольський та інші польські феодали, які перед тим двічі влаштовували замах на життя Хмельницького. Адже Богдан Хмельницький на той час став одним з найавторитетніших старшин у Війську Запорозькому, і є дані джерел, що він навіть намагався підняти повстання у 1646—1647 рр.

Переконавшись, що король Владислав IV і уряд Речі Посполитої не будуть навіть пробувати покарати Чаплинського, зазнавши арешту й викупившись із в'язниці, наприкінці 1647 р. Богдан Хмельницький втік із невеликою групою сподвижників на Низ. Там він збудував укріплення на острові Бучки в гирлі р. Томаківки при її впаданні в Дніпро, відрядив посольства до Стамбула, Бахчисарая та донських козаків, скликав до себе всіх невдоволених. На початку 1648 р. Хмельницький оволодів Січчю, котру за Маслоставською угодою козаки були змушені перенести на Микитин Ріг (нині — Нікополь Дніпропетровської області), і вибив звідти польський гарнізон. Переважна більшість козаків Корсунського полку, котрі стояли там у залозі під командуванням Марціна Гурського, перейшла на бік Б. Хмельницького. У своєму щоденнику Богуслав Машкевич писав, що «якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, прогнав із Запорожжя Корсунський полк, що складав там гарнізон, після чого закликав народ до сваволі, а тепер до нього пристає все населення»[98]. Пізніше відбулася козацька рада, на якій гетьманом було обрано Богдана Хмельницького. В усі кінці України полетіли зазивні універсали, у них гетьман повстанців закликав український народ до виступу проти польської влади.

Довідавшись про збурення на Низу, стривожені керівники Речі Посполитої почали стягувати до Наддніпрянщини війська. Сам великий гетьман коронний Микола Потоцький видав 15.02.1648 р. універсал, закликаючи коронні війська збиратися під Корсунем. Він і сам тут перебував і 20 лютого 1648 р. видав універсал, у якому закликав повстанців скласти зброю і здати Хмельницького[99]. Проте цей універсал не мав жодних наслідків. Українська армія продовжувала швидко зростати. На Січ з усіх «уходів» і з самої «волості» прибували повстанці з числа козаків, козацьких помічників, мисливців, рибалок, які промишляли на землях Війська Запорозького, врешті селяни, міщани, козаки, навіть православні шляхтичі з усіх кінців України. Тоді Потоцький відрядив із Черкас для придушення повстання на Січі частину свого війська: суходолом йшли частини під командуванням його сина Стефана, а Дніпром пливли човнами реєстрові козаки. Однак останні теж повстали і, проголосивши своїм старшим Филона Джеджелія, прибули на Січ, щоб приєднатися до Хмельницького. Тим часом підійшов до гетьмана і союзний татарський загін, яким командував перекопський мурза Тугай-бей. Це дало змогу перекрити шлях Стефану Потоцькому і взяти його в облогу в урочищі Жовті Води.

Діставши повідомлення про тяжкий стан війська на чолі зі Стефаном Потоцьким, великий коронний гетьман виступив з Черкас через Сахнів Міст на Корсунь. Це сталося 20 травня 1648 р. Підійшовши до Корсуня, Потоцький поставив своє військо на березі річки Рось недалеко від шляху на Богуслав. Невдовзі він дізнався про розгром свого сина на Жовтих Водах (16 травня 1648 р. за новим стилем), причому Стефан Потоцький тоді був тяжко поранений і, потрапивши в полон, невдовзі помер від ран. Хмельницький же повів свою армію і татар на Корсунь.

Довідавшись про поразку сина, М. Потоцький перш за все помстився жителям Корсуня. Згідно з офіційною інформацією українського уряду, яку доставив пізніше до Москви посол Української держави Силуян Мужиловський, з наказу Потоцького «жони і деті козацкиє стинано, маєтности їх в луп пущено. На остаток місто Корсун... з церквями спалили, церковния апарати, сосуди, срибро побрали, полупили, агнци Божиє, тіло Христово на землю роскидали, священиков постинали, позабияли»[100]. Ці дані про пограбування й спалення Корсуня поляками підтверджують і українські літописи, наприклад літопис Самовидця (його автором був, вірогідно, генеральний підскарбій часів гетьманства Івана Брюховецького Роман Ракушка-Романовський, який тривалий час жив у Корсуні, а можливо, й походив звідти). Спаливши Корсунь, Потоцький вирішив відступати до Білої Церкви, подалі від старовинних козацьких міст і сіл. Але було вже пізно.

26 травня 1648 р. під Корсунем польське військо було вщент розгромлене українською армією Богдана Хмельницького та союзними татарами. Оскільки хід цієї битви детально описано[101], то нагадаємо лише деякі її фрагменти.

Отже, українська армія стрімко наближалася до Корсуня чотирма колонами. В авангарді йшов полк Максима Кривоноса і татари Тугай-бея. Вони влаштували засідку на шляху з Корсуня на Богуслав. Коли польський рухомий табір увійшов до глибокого яру, що називався Крута Балка (район Виграєва), виявилося, що дорога вже перекопана й завалена деревами. Поляки опинилися у пастці. У цей час зусібіч залунали постріли, засвистіли стріли й розпочалася кривава січа. Стиснуті з усіх боків, не маючи змоги розвернутись, поляки не могли дати опір українським повстанцям. За кілька годин усе скінчилося. Кварцяне військо Речі Посполитої було розгромлене вщент. За словами кримськотатарського хроніста середини XVII ст. Мехмеда Хаджі Сеная з Криму, шлях втечі поляків з-під Корсуня був устелений «ніби бруком, їхніми (поляків) тілами... і неможливо було коням мусульманських рицарів стати на щось інше, як не на трупи гяурів». Цей же хроніст у своєму чотиривірші описав Корсунську битву дуже яскраво:

Хто не загинув під Корсунем, той потрапив у полон, у тому числі й обидва гетьмани — Потоцький та Калиновський. Їх було передано татарам, і разом з іншими полоненими поляками проведено вулицями Бахчисарая, столиці Кримського ханства. Татарські діти кричали їм услід ламаною українською мовою: «Потоцька дурна! Калиновська дурна! А Хмельницький і Тугай-бей мудра!». Те, що до Криму повезли велику здобич, взяту під Жовтими Водами та Корсунем, підтверджують і численні польські хроністи й мемуаристи. До речі, про цю битву видатний польський поет і хроніст Веспазіян Коховський склав спеціальний вірш («Корсунська поразка»), де оплакував гірку долю польського війська і коронних гетьманів, яких везуть у Крим «не для відпочинку» і «не на паланкині», «а обох везуть на поганому возі»[103].

Лише небагатьом полякам вдалося вирватися з козацького «мішка» і принести своїм страхітливу звістку про поразку польських військ. Вона глибоко вразила й деморалізувала польських та сполонізованих українських шляхтичів, свідченням чого є їхні розпачливі листи і сумні нотатки хроністів. Однак навіть вороги віддавали належне силі української зброї і таланту Богдана Хмельницького як полководця, і не випадково порівнювали Корсунську битву з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами у 216 р. до н. е., що є хрестоматійною в історії воєнного мистецтва.

Одразу після Корсунської перемоги Богдан Хмельницький написав листа до короля Владислава IV. У ньому гетьман України повідомляв короля про перемогу і пропонував розпочати мирні переговори. Хмельницький тоді не знав, що король, який ставився досить прихильно до козаків, помер незадовго до Корсунської битви, 20 травня. За тиждень гетьман написав з-під Корсуня листа і до білоцерківського підстарости Сигізмунда Чорного, який не хотів воювати проти повстанців. Хмельницький у цьому листі писав про перемогу під Корсунем і давав йому поради, як захищатися від нападників[104]. Тут варто зазначити, що саме у цьому листі Хмельницький вперше офіційно назвав себе «гетьманом Війська Запорозького».

Корсунська битва стала початком створення Української козацької держави. Одразу ж після її завершення населення України остаточно перейшло на бік повсталих. Люди масово почали записуватися до козацьких полків. Водночас козаки жорстоко розправились із тими, хто не належав до православної віри, насамперед з католиками та євреями. Ті ж, хто залишився в живих, змушені були прийняти православну віру. Як свідчив Самовидець, «козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковие, жиди й уряди міские — усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкие и двори жидовские пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. Й на тот час... (було) наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, то ест от броварников, вынников, могилников, будников, наймитов, пастухов, же любо бы який человік значний... мусіл задля позбитя того насміховиська и нестерпимих бід в побоях, напоях, и кормах незвичайних, й тії мусіли у войско и приставати до того козацтва. Где по городах по замках шляхту доставало, гдеколвек позачинялись были... Все тое подостававши, вистинали, бо першей, устрашившися, шляхта жидов повидавали з маетностями, а напотом и самих подоставали и вистинали. И многие на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли»[105].

Після Корсунської перемоги Корсунський полк став військово-адміністративною одиницею. Тому система адміністрування Корсунщини змінилася кардинально. Адміністративно полк поділявся на сотні, кількість яких у різний час була неоднаковою. Польські адміністративні посади і інститути державного управління були замінені українськими, козацькими. Корсунський полк очолював полковник, якого призначав сам гетьман. Полковник призначав полковий уряд, до складу якого входили писар, суддя, обозний, осавул і хорунжий. Полковому уряду підпорядковувались сотенні уряди, які очолювали сотники, вибрані на козацькій раді. Крім сотника, сотенний уряд складався з писаря, отамана, осавула і хорунжого. Справами селян відав війт, обраний сільською громадою.

Полковникам і сотникам належала військова і цивільна влада. У полкових і сотенних містах козацька старшина призначала городового отамана. У Корсуні та Лисянці для міщан продовжували діяти норми магдебурзького права. Органами самоврядування у великих містах залишалися виборні магістрати, у малих — ратуші. На чолі міст стояли війт, бурмистри, райці та лавники, які разом складали магістрат. Ратуші малих міст підпорядковувались козацькій адміністрації. Всі важливі питання вирішувалися на козацькій раді.

У другій половині 1648 р. змінилася система судочинства на території Корсунщини. Ґродські і старостинські суди було скасовано. Створювалася розгалужена система козацьких судів. У полковому місті суди були полкові, а в сотенному — сотенні, які провадили розгляд цивільних справ. Вищою судовою інстанцією був Генеральний суд, до якого можна було подати апеляцію. Козацькому суду підлягали міщани й селяни у важких кримінальних справах. Судові засідання вели керівники місцевої адміністрації. Більшість дрібних кримінальних і цивільних справ розглядали магістратні та ратушні суди.

Межі Корсунського полку не були сталими. Але в основному вони окреслювались таким чином. На півночі Корсунський полк граничив з Київським. Крайніми містами були Богуслав, Корсунь, Сахнівка. На сході полк межував із Черкаським і Чигиринським полками. Крайніми містами були Деренківець, Мліїв, В'язівок. На півдні Корсунський полк доходив до річки Вись, котра була південним кордоном Речі Посполитої. Крайніми містами були Гуляй-поле і Капустина Долина. На заході він межував із Білоцерківським та Уманським полками. Крайніми містами були Медвин, Лисянка, Звенигородка, Водяники, Калниболото, Гуляйполе. Тобто територія Корсунського полку займала більшу частину сучасної Черкаської області (Городищенський, Катеринопільський, Корсунь-Шевченківський, Лисянський, Шполянський райони) та Богуславський і частину Миронівського районів Київської області[106].

Як зазначалося вище, склад і територія Корсунського полку не були сталими. Зазнавали змін і кордони між полками та сотнями, і кількість реєстровців (за умовами Білоцерківського договору 1651 р. їхня кількість була зменшена вдвічі). Впливали на склад і територію полку й сотень воєнні дії, що тут відбувалися у 1653—1654 рр. та й пізніше. Так, до Зборівського договору 1649 р. існував Лисянський полк, який після укладення договору увійшов до складу Корсунського полку вже як Лисянська сотня. Однак на початку 1657 р. ця сотня знову ненадовго стала окремим Лисянським полком. Він був одним із тих козацьких полків, які швидко виникали в порубіжних регіонах і зникали внаслідок контрнаступів Речі Посполитої і невигідних для України змін кордону й чисельності реєстровців. Свідчення про нього в документах фрагментарні й уривчасті, тому визначити межі Лисянського полку можна лише умовно.

З червня 1648 р. Хмельницький і кримський хан Іслам-Ґірей III, котрий якраз прибув зі своїми військами до повстанців, пройшовши через Корсунь, провели спільний військовий парад у Білій Церкві. Потім хан повернув додому, пограбувавши ряд українських міст, залишивши при Хмельницькому тільки орду на чолі з Тугай-беєм, побратимом гетьмана. Богдан Хмельницький досить довго стояв у Білій Церкві, за що його потім нерідко критикували історики. Однак із цими докорами важко погодитися. Адже гетьман мусив ретельно підготуватися до походу на захід, сформувати нову потужну армію, дати лад в управлінні й скоординувати численні повстання, що вибухали тоді нерідко після вмілої агітації козаків Хмельницького. Треба було водночас і формувати нові органи влади, як центральні, так і місцеві, розбудовувати відроджену Українську державу. Гетьман розгорнув також активну дипломатичну діяльність. Так, у своєму листі від 18 червня 1648 р., писаному вже з Черкас, він звернувся до московського царя Олексія І, повідомляючи його про Корсунську перемогу і висловлюючи пропозицію укласти збройний союз проти Речі Посполитої, щоб разом бити ворога[107].

Була б хибною думка, що гетьман марнував час, не розвиваючи успіх, не виступаючи проти деморалізованої польської шляхти. Створюючи в уяві керівників Речі Посполитої свій імідж миротворця, він розумів, що не можна стримувати повстання, яке стало всенародним, не можна втрачати ініціативу. Тому він спорядив у похід п'ять найкращих полків під загальним керівництвом черкаського полковника Максима Кривоноса, який був фактично наказним гетьманом. Три полки (Черкаський, Канівський і Корсунський) рухалися на захід у напрямку Дубно. Ще два полки (Уманський і Вінницький) діяли південніше. До цих п'яти полків масово приєднувалися на шляху українські селяни та міщани, дрібна шляхта. Тоді, як відомо, вся Україна покозачилася, полки виникали навіть там, де раніше ніколи не було козацьких земель.

Корсунським полком тоді командував Іван Шангірей. У ході літнього походу 1648 р. він із полком мав слідувати за Кривоносом до Прилуки, і там, у Прилуці, українці повинні були чекати на підхід головних сил української армії на чолі з самим гетьманом та послів із Варшави[108]. Корсунський полк брав участь у всіх діях авангарду української армії, очолюваного Максимом Кривоносом, очищаючи Правобережну Україну від польських військ, пройшовши зі славою шлях від Білої Церкви до Старокостянтинова. Під ним зав'язалися тяжкі бої, бо кожна з воюючих сторін прагнула контролювати переправу через р. Стир біля с. Россоловці. Один із керівників коронного війська князь Домінік Острозький-Заславський писав у листі від 29 липня, що до його рук потрапило тоді кілька полонених козаків, серед яких був і Мартин, сурмач Корсунського полку[109]. Приблизно тоді ж під час кривавих боїв у ворожий полон потрапили ще троє козаків з авангарду Кривоноса. Першим із них був Григорій з Вільшаної, другим — Іван Бубенок, а третім — корсунський полковник (очевидно, наказний) Олексій Тучко. Вже один цей факт свідчить про участь Корсунського полку в найважливіших битвах літа 1648 р., коли вирішувалась доля Правобережної України. За припущенням І. С. Стороженка, у полку на той час було 3—4 тисячі козаків[110]. Однак документальних підтверджень цього немає. Полковник Тучко показав, що Хмельницький уже зустрічався з московськими послами, котрі докоряли йому за союз із татарами і пропонували (додамо, що ця пропозиція була зовсім не щирою) збройну допомогу Москви. Хмельницький же мав посприяти Москві у тому, щоб посадити Олексія І на трон Речі Посполитої[111]. Тут ідеться, очевидно, про зустріч Хмельницького зі стародубцем Григорієм «Климовим» (Клименком, Климовичем), який віз листа сівського воєводи 3. Леонтьєва до А. Киселя. Його затримали козаки під Лоєвом і привели до гетьмана, що стояв тоді в Мошнах. Скориставшись нагодою, Хмельницький передав через цього гінця два свої листи, писані 18 червня 1648 р. до царя Олексія І та до сівського воєводи. Гетьман, зокрема, повідомляв царя про перемоги на Жовтих Водах та під Корсунем і пропонував разом бити ворога[112].

На цікаву інформацію натрапляємо в листі польського шляхтича Жвана до батька від 24 серпня. Наступ на ворога вело вже 16 полків загальною чисельністю у 180 тисяч козаків. Тільки двоє з цих полків впросили гетьмана дати їм перепочинок, бо «масу хуторів і домів у містах, як-от у Корсуні і в Каневі, було спалено». За іншими даними, вони хотіли відвезти додому величезну здобич[113].

Національно-визвольна війна розгорялася все більше, каральні акції Речі Посполитої, особливо керовані князем Яремою Вишневецьким, підкидали хмизу в цей вогонь. Нарешті справа дійшла до чергової генеральної битви, що відбулася під Пилявцями 22-23 вересня 1648 р. Ця битва стала найганебнішою в історії Війська Польського. Внаслідок страшенної паніки польські війська втекли, покинувши свій табір, артилерію, прапори, обоз, запаси провіанту, багатющі скарби. Натхненні успіхом, повстанці під проводом Богдана Хмельницького пройшли Західну Україну, обложили Львів і, взявши з міста великий викуп, обложили потім Замостя (вже на межі з етнічними польськими землями), з якого теж взяли викуп. Наприкінці 1648 р. передові частини української армії вже напували коней у Віслі. Впродовж усього переможного походу 1648 р. у діючій армії перебував і Корсунський полк.

З-під Замостя Хмельницький змушений був повернути назад. Це не було помилкове рішення, як дехто вважає. Наближалася зима, в українському війську поширилася епідемія чуми, від якої померло багато козаків, у тому числі й Максим Кривоніс; все важче було діяти у відриві від головної бази повстання — козацької Наддніпрянщини, тим паче, що попереду стояли потужні польські замки, розташовані вже на етнічних польських землях. Частина повстанців висловлювала невдоволення походом, стала самовільно покидати табір гетьмана. Тоді Хмельницький мусив вжити суворих заходів проти свавільників, ставив варту на шляхах. Але навіть Тугай-бей, який втратив від чуми під Замостям рідного брата, вирішив повернутися до Криму. За таких умов форсування Вісли було б явною авантюрою і могло обернутися тяжкою мілітарною катастрофою для українського війська, яка перекреслила б усі успіхи кампанії 1648 р. Хмельницький мусив відступити. Скориставшись з обрання нового короля Речі Посполитої (ним став брат Владислава IV Ян-Казимир), він уклав з ним перемир'я і вирушив з військами додому. Але тут гетьман припустився значного прорахунку, бо не залишив своїх гарнізонів у Галичині й Західній Волині, що мало потім негативні наслідки.

Хоч як там було, але кампанія 1648 р. щасливо завершилася. Хмельницький в'їхав тріумфатором до Києва, де київський митрополит Сильвестр Косов, усе духовенство, викладачі й спудеї Києво-Могилянського колегіуму вітали його як «нового Мойсея», котрий визволив свій народ з ворожої неволі. Велика радість була, звичайно, в усіх українських містах і селах, не менше раділи й жителі Корсуня та Корсунщини.

Маємо дуже мало відомостей про історію Корсунщини в роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., гостро дається взнаки брак джерел. Українські архіви доби Гетьманщини зазнали неймовірних втрат іще за Руїни (насамперед внаслідок нищення гетьманської столиці Чигирина), а втрати у XVIII-XX ст. були не менш тяжкими (варто згадати нищення карателями Меншикова нової столиці Батурина, де загинув майже повністю державний архів). Тривалий період бездержавного існування України під владою Російської імперії так само негативно вплинув на збереження українських архівів та їх вивчення. Тому й доводиться буквально по крихтах знаходити дані, що стосуються Корсуня й Корсунщини. Досить сказати, що від багатющих колись зібрань Корсунської полкової канцелярії залишилось усього 4 документи 1649—1707 рр., що перебувають у складі окремого фонду ЦДІА України в Києві[114]. Також віднайдено ще три документи канцелярії Корсунського полку українським істориком В. Ринсевичем[115].

Загальне ж уявлення про надроський край дають мемуари Павла Алеппського (Халебського), який описав подорож свого батька, антіохійського патріарха Макарія, з Молдавії до Москви (1654 р.) і зворотний шлях (1656 р.). Оскільки подорож патріарха Макарія пролягала через Україну і, зокрема, через Надросся, ґрунтовні спогади Павла Алеппського мають надзвичайно велику вартість, хоч інколи в них трапляються певні невідповідності (фрагмент опису Надросся з мемуарів подається у додатку № 8). Шкода, що Павло Алеппський не побував тоді безпосередньо в Корсуні й тому не залишив нам опису цього прекрасного полкового міста Гетьманщини. Зате він побував у Богуславі, де бачився з Богданом Хмельницьким у 1654 р.

Термін перемир'я, котре на початку 1649 р. польські війська стали порушувати, закінчувався. Мали розпочатись нові мирні переговори, і Хмельницький хотів провести їх у Богуславі. Але того року врожай був знищений війною і в місті спалахнув голод[116]. Через це Хмельницький призначив місцем переговорів Переяслав. Хід цих переговорів (лютий 1649 р.) добре відомий. На них було укладене нове перемир'я аж до дня св. Юрія Переможця (16 травня 1649 р.), але й воно було нестійким, оскільки порушувалося з обох боків.

Повстанцям не була байдужою доля їхніх братів-українців, котрі опинилися на захід від тимчасового польсько-українського кордону, а панівні кола Речі Посполитої не могли змиритися із втратою своїх величезних маєтностей на всій Лівобережній та Сіверській, а також значній частині Правобережної України. Через це конфлікти на кордоні не припинялися і врешті-решт вилилися у нову воєнну кампанію 1649 р. Не така успішна, як кампанія 1648 р., вона, однак, була виграна українською армією.

З початком весни Б. Хмельницький, «отмінивши... приязнь и постанову з королем полским, затягши самого хана з великими потугами татарскими и незличоними своїми войсками козацькими», рушив на захід. Серед 11 полків, що підтримали гетьмана, був і Корсунський [117]. Спочатку польські війська були наглухо заблоковані у Збаражі, де вони зазнали величезних втрат від штурмів та голоду[118]. Були втрати й серед українських повстанців. Саме тоді й загинув герой Національно-визвольної війни Станіслав-Нестор Морозовицький (Морозенко), що був корсунським полковником з початку 1649 р. Це була непересічна людина. Шляхтич за походженням, начебто син теребовлянського підстарости, він здобув блискучу освіту у Гданську, у Фризькій академії (Голландія, Франекер) у 1634—1635 рр., пізніше — у Падуанському (Італія) і Ягеллонському (Польща, Краків) університетах, був слугою короля Владислава IV. Добре знав французьку, німецьку та польську мови. Морозенко пристав до війська Б. Хмельницького після перемоги на Жовтих Водах та під Корсунем. На подільському Придністров'ї С. Морозенко за короткий час організував із селян шість надзвичайно вправних хоругв, які наступали на Кам'янець-Подільський. Під час визвольного походу 1649 р. під Збараж очолив Корсунський полк. Загибель Морозенка під стінами Збаража засмутила не тільки корсунців, а й усю Україну. Невипадково польські хроністи писали, що за ним дуже жаліла чернь, невипадково, що й сьогодні живе присвячена Морозенку народна українська пісня:

На підмогу блокованим у Збаражі полякам поспішив з великим військом сам король Ян-Казимир. Довідавшись про це, Хмельницький залишив частину війська під Збаражем, а сам таємно вночі вивів більшість армії назустріч королю під Зборів і на світанку, підчас переправи ворогів, зненацька вдарив на них. Поразка польського війська була цілковитою. У потужне кільце потрапила вся ворожа армія на чолі з королем. Здавалося, ще один удар — і Національно-визвольна війна буде завершена. Але тут вперше зрадив кримський хан Іслам-Ґірей III. Не бажаючи посилення когось із супротивників, він зажадав від гетьмана, щоб той замирився з королем, інакше він вдарить по українцях. Довелося розпочати мирні переговори. 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мир, на підставі якого значна частина України переходила під владу гетьмана Війська Запорозького і фактично ставала незалежною від Речі Посполитої. Польська шляхта мусила покинути свої маєтності й не претендувати на місцевих селян — своїх колишніх кріпаків. Реєстр Війська Запорозького із 6 тисяч збільшувався до 40 тисяч. Були й інші важливі статті (всього 11), вигідні для України, однак формально вона ще залишалася у складі Речі Посполитої. Через це Зборівський мир не міг бути тривалим. Однак народ сприйняв його з полегшенням, і на всю Україну пролунала оптимістична пісенька:

До нашого часу дійшов Реєстр Війська Запорозького, складений восени 1649 р. Судячи з нього, Гетьманщина — Українська козацька держава — складалася з 16 полків, серед яких чільне місце посідав Корсунський, бо в числі цих 16 полків він стояв на четвертому місці, пропустивши вперед тільки Чигиринський (гетьманський), Черкаський та Канівський полки. У його складі нараховувалося 3472 козаки, тобто і за чисельністю Корсунський полк був одним із найбільших на Гетьманщині. Так, у Чигиринському полку був 3291 козак, у Білоцерківському — 3032, у Канівському — 2957, в Уманському — 2949, у Прилуцькому — 2106, у Переяславському — 2851, у Брацлавському — 2662 тощо.

Корсунський полк, як і інші, поділявся на сотні, яких було 19. У Реєстрі вони названі переважно не за місцевостями, а за прізвищами тогочасних чи колишніх сотників. Нижче наводиться перелік сотень Корсунського полку:

Полкова (250 козаків);

Горкушина (223), сотник Остап Ярошенко;

Вергуненкова (208), сотник Василь Горкуша (Горкуша перед тим командував першою сотнею, ймовірно Корсунською міською);

Демкова (142), сотник Данило Прутилчич;

Івахниченкова (203), сотник Мисько Івахниченко (Івахник);

Маркова Бажаненкова (226), сотник Марко Бажаненко;

Тулюпенкова (103), сотник Гарасим Тулюпенко;

Куришкова (231), сотник Куришко;

Корчовська (244), сотник Данило Корчовський;

Костенкова (103), сотник Василь Костенко;

Гарасименкова (250), сотник Семен Гарасименко;

Мліївська (151), сотник Мартин;

Максима Городийського (149), сотник Максим Кулій;

Ярутина (108), сотник Ярута;

Лисянська (120), сотник Яків Губиненко;

Демкова (252), сотник Демко Якимович;

Гавриленкова (250), сотник Гринець Гавриленко;

Вільшанська (211), сотник Кіндрат Свиридович;

Ситницька (48), сотник Григорій Воробієнко[119].

На нашу думку, у 1649 р. сотні могли бути розташовані у таких населених пунктах: Полкова, Горкушина, Вергуненкова, Демкова, Івахниченкова, Маркова Бажаненкова та Тулюпенкова — у Корсуні; Куришкова — у Стеблеві; Корчовська — у Медвині; Костенкова — у Богуславі; Гарасименкова — у Сахнівці; Мліївська — у Млієві; Максима Городийського — у В'язівку; Ярутина — у Деренківці; Лисянська і Демкова — у Лисянці; Гавриленкова — у Звенигородці; Вільшанська — у Вільшані; Ситницька — у Ситниках.

Варто звернути увагу, що у 1654 р. адміністративно-територіальний поділ полку значно змінився. За посольськими донесеннями, під час присяги козаків Корсунського полку на вірність московському цареві полк нараховував 5105 козаків і поділявся на 16 сотень: по дві — у Корсуні та Богуславі, по одній — у Стеблеві, Синиці, Медвині, Лисянці, Звенигородці, Кальниболоті, Тарасівці, Вільшані, В'язівку, Новому Млієві, Деренківці та Сахнівці[120]. Тобто порівняно з 1649 р. у Корсуні кількість сотень зменшилась на 5, у Лисянці — на 1, а в Ситниках взагалі сотні не стало; натомість додались нові сотні у Богуславі, Синиці, Кальниболоті та Тарасівці. Однак причин, які б допомогли зрозуміти значне зменшення сотень, зокрема у Корсуні, поки що не вдається встановити.

Вважаємо за доцільне дещо докладніше зупинитися на окремих історичних постатях, які згадуються у Реєстрі 1649 р. Так, корсунським полковником був Лук'ян Мозиря. До цього він виконував різні дипломатичні доручення. 12 червня 1648 р. Богдан Хмельницький відрядив до Варшави посольство на чолі з чигиринським полковником Федором Вешняком (Якубовичем). Крім нього, до складу цієї дипломатичної місії входили Лук'ян Мозиря, Григорій Бут, якого інколи помилково називають Болдартом, а також писар Іван Петрушенко. Українські посли повезли до Варшави на сейм насамперед «Реєстр кривд», заподіяних козакам, та вимоги ліквідувати «Ординацію» 1638 р., а також листи до короля та уряду Речі Посполитої. Наприкінці червня — у липні 1648 р. посли виступили на сеймі і виклали вимоги повстанців, не забувши представити вже покійного короля Владислава IV як прихильника козаків, що хотів знести «Ординацію» і посилити козацтво перед війною проти Османської імперії. Послів довго тримали у Варшаві, а потім відпустили з доволі щедрими і, на жаль, нещирими обіцянками. Але посли досить тепло попрощались з формальним тодішнім головою Речі Посполитої — примасом (найголовнішим єпископом у Речі Посполитій), гнезненським архієпископом Мацеєм Лубенським.

Польська сторона вважала, що вона виграла час, затримуючи посольство, але більше підстав так вважати мали українські посли, бо повстання в Україні безупинно розгорялось, а чутки про нібито зумисну затримку послів і навіть їхнє вбивство тільки посилювали невдоволення. Згідно з цими чутками, послів було посаджено у Варшаві на палі. А вони тим часом простували назад, але щоб не потрапити до рук свавільних польських загонів, обрали довший шлях через Полісся. Варто зазначити, що справді серед «яструбів» Речі Посполитої ширилась інформація про арешт і навіть страту дипломатів Богдана Хмельницького.

Після Пилявецької битви українські посли прибули до ставки Хмельницького, і Мозиря, мабуть, супроводжував гетьмана в його переможному поході. Не виключено, що у складі Корсунського полку він громив певний час ворога на Поділлі. Після Шангірея корсунським полковником у серпні 1648 р. став С. Морозенко. Останнього не пізніше травня 1649 р. замінив Л. Мозиря, а Морозенко був уже тільки наказним полковником корсунським. Коли московський посол Григорій Унковський прибув до Чигирина 7 травня 1649 р., то його зустрічали Б. Хмельницький, І. Виговський, Я. Соколовський, полковники Ф. Вешняк, П. Шумейко та полковник корсунський Мазуренко[121], тобто Мозиря. Пізніше Мозиря разом зі своїм полком брав участь в облозі Збаража, і про це говорить анонімне джерело польського походження [122]. Вірогідно, що він разом із корсунцями брав участь і в переможній Зборівській битві. Під його керівництвом були такі визначні особи, як І. Креховецький, І. Золотаренко, М. Нестеренко та ін. Отже, заслуги Л. Мозирі перед повстанцями мали бути дуже значними, оскільки йому довірили керівництво одним із найкращих полків Гетьманщини.

Коли в розпал Берестецької битви кримський хан Іслам-Ґірей III не тільки втік з поля бою зі своєю ордою, а й захопив із собою Хмельницького, котрий пробував вмовити хана повернутися, разом із гетьманом було захоплено 18 козаків, які супроводжували його, серед них були і генеральний писар Іван Виговський та Лук'ян Мозиря. Коли про ці події пізніше розповідав у Москві український посол Семен Савич, то писці, що нотували все сказане, помилилися і назвали Лук'яна Мозирю «Йваном Лукьяновым». Однак полковника з таким прізвищем («Лукьянов») не згадує жодне інше джерело, а вказівка Савича, що цей «Лукьянов» був із ним разом у посольстві, засвідчує, що йдеться саме про Мозирю. Коли врешті Хмельницький умовив хана зупинити орду й повернутися на поле битви, то зразу ж написав універсал до козаків, які перебували в облозі, і доручив відвезти його саме Мозирі. Універсал закликав козаків готуватися до битви на 4 липня, коли гетьман і хан повернуться під Берестечко. Мозиря доставив цей універсал за призначенням, однак хан все ж відмовився повернутися і не тільки зірвав цим плани Хмельницького, а й арештував його самого. Мозиря, тоді вже білоцерківський полковник, вирвався зі своїм полком з блокади, як і інші добірні козацькі полки [123]. Потім він був одним із активних організаторів оборони Гетьманщини під час наступу каральних військ на Київ та Білу Церкву. Тут варто зазначити, що у Берестецькій битві Корсунський полк майже не зазнав утрат.

Зазначимо, що після поразки під Берестечком Корсунь став одним із центрів, де знову збиралися повстанські «купи», і сам Хмельницький певний час перебував тут. Оскільки вже 7 серпня московський посол Григорій Богданов повідомив, що на момент його від'їзду від Б. Хмельницького при гетьманові було «ратних людей Корсунського полку з 4000, а інших багато людей розпущено по домівках»[124].

У розпал боїв під Білою Церквою гетьман відрядив посольство по допомогу до Москви, наголошуючи на необхідності спільних дій у боротьбі за православну віру. Це було, очевидно, 18 серпня 1651 р. Посольство мало надзвичайно важливе значення у такий тяжкий для України час. Тому його мав очолити сам Виговський, але врешті цю місію було доручено канівському полковникові С. Савичу, про якого йшлося вище. Разом із ним до складу посольства входили Л. Мозиря, І. Золотаренко («Ничипорович») та зять Виговського — канцелярист і літописець Михайло Гунашевський (автор «Львівського літопису»). Разом із послами вирушили в путь старець Іларіон з Києво-Печерської лаври та грецький ієромонах Захарій[125]. Посольство їхало через Лубни й Ромни на Путивль і Москву.

18 серпня до Путивля прибув місцевий купець і агент Василь Бурий і доповів: ось-ось мають прибути й українські посли, що і сталося, очевидно, через день. Ченців пропустили через кордон одразу, а послів затримали, незважаючи на спеціальний лист гетьмана. Посли написали про це Хмельницькому, і той мусив повторити своє прохання у листі до путивльських воєвод від 30 вересня 1651 р. Однак воєводи дістали вже якесь розпорядження «зверху», і послів було пропущено до Москви ще до приходу гетьманського другого листа. 1 жовтня 1651 р. Савич, Мозиря та інші учасники посольства були на аудієнції у царя, і канівський полковник розповів про хід Берестецької битви. Москва, хоч і не зважилася тоді допомогти Україні, проте була щедра на обіцянки, з якими посли й вирушили додому.

А тим часом бої під Білою Церквою закінчились, і 28 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський мирний договір. Його гірші ніж за Зборівським миром умови викликали широке невдоволення в Україні. Особливо ремствували козаки через скорочення вдвічі реєстру. Опозиція проти гетьмана стала групуватися навколо колишнього корсунського полковника Мозирі та миргородського полковника Матвія Гладкого, того самого, що підписував разом Із деякими іншими українськими дипломатами Білоцерківський договір, а також чернігівського полковника Стефана Подобайла.

Спочатку стосунки між гетьманом та Мозирею були нормальні, про що свідчить уже сам факт перебування Хмельницького зі своєю сім'єю в Корсуні восени 1651 р. До речі, гетьман взяв третій шлюб із Ганною Золотаренко — сестрою полковників Золотаренків (Івана та Василя), причому вінчання відбулося восени 1651 р. у Свято-Іллінській церкві Корсуня (вінчав назаретський митрополит Гавриїл). Коли ж почали укладати новий реєстр, Мозиря став до лав опозиції. Виникали заворушення й збройні виступи, стали називати імена можливих гетьманів, котрі могли б замінити Хмельницького (Вдовиченко, Бугай, шляхтич Дядюля), причому кандидатуру Вдовиченка називав публічно і сам Мозиря. Було зірвано укладення реєстру в Корсунському та Білоцерківському полках. Наприкінці 1651 р., діючи через посередників, Мозиря організував збройний виступ козаків Білоцерківського та Корсунського полків, внаслідок чого було вбито білоцерківського полковника Михайла Громику, а також іще деяких осіб.

Ще до 24 грудня 1651 р. Хмельницький спішно відрядив до Корсуня і Білої Церкви генерального осавула Демка Лісовця (Лисянського) на чолі кількох десятків козаків, і вони зупинили виступ, арештувавши перш за все Мозирю. Знову почався перегляд реєстру Корсунського полку.

На початку січня 1652 р. Л. Мозирю було страчено за наказом гетьмана. Як писав Б. Хмельницький у листі до київського воєводи Адама Киселя від 6 січня 1652 р., «Мозиря одержав гідну заплату. Він і деякі його товариші вже не живуть. Після його смерті я [Б. Хмельницький. — Ю. М., С. С.] дав знову булаву старому корсунському полковнику Килдиєві [Антонову. — Ю. М. С. С.], наказавши йому, щоб він всіх тих, через яких сталася смерть небіжчика [Громики. — Ю. М., С. С.], карав без винятку і він кожного засуджує на смерть для прикладу»[126]. Смерть Мозирі вразила не тільки козаків, а й ворогів. Відомий польський хроніст XVII ст. Веспасіян Коховський, учасник каральних акцій 1651 р., написав і про страту Мозирі у своєму творі. До його свідчень щодо страти чомусь надто критично поставився М. Грушевський, який вважав, що Мозирю було тільки заарештовано. Однак виявлення канадським істориком Френком Сисиним невідомих листів Хмельницького до Киселя беззаперечно свідчить про страту Мозирі з волі гетьмана у присутності представників коронного гетьмана великого Миколая Потоцького — Г. Войниловича і С. Маховського.

27 січня 1652 р. новий реєстр Війська Запорозького було нарешті складено й подано для внесення в книги Київського ґродського суду. 29 січня 1652 р. до Варшави відбуло чергове українське посольство на чолі з полковником Герасимом Яцкевичем, котре повезло королеві цей реєстр.

Так закінчилося життя Лук'яна Мозирі. Важко й зараз судити про всі обставини суперечки між ним і гетьманом Хмельницьким, складно визначити з нинішньої історичної перспективи, хто ж був правий у цьому трагічному конфлікті. Але факт залишається фактом: Лук'ян Мозиря загинув, як і його батько, від рук своїх же побратимів по зброї. Але навіть коли Мозиря й помилявся, піднявши зброю проти гетьмана у тяжкий для України час (мабуть, помилявся саме він, а не Хмельницький!), все одно він увійшов до української історії як енергійний організатор, талановитий полководець і дипломат, один із видатних вождів Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Не поступався славою перед А. Мозирею і корсунський полковий писар Іван Степанович Демкович-Креховецький — шляхтич герба «Сас» з Червоної Русі, син Томаша Креховецького з Демкова та Анни Волховської. Здобувши добру освіту, І. Креховецький служив поручиком польської панцирної хоругви, потім — збирачем податків у Жидачівському повіті. Був двічі одружений (перша дружина — шляхтянка Ганна Цемежинська, по її смерті Креховецький одружився з Ядвігою Менжинською з Псенжополя). Він став до лав повстанців Богдана Хмельницького з перших днів Національно-визвольної війни і був навіть першим генеральним писарем Війська Запорозького на її новому етапі. Цікаво, що деякі свої документи Хмельницький писав у співавторстві з Креховецьким, про що свідчать і два підписи на них[127].

І. Креховецький з честю пройшов пліч-о-пліч з гетьманом похід 1648 р., але навесні 1649 р. біля Хмельницького з'явилась могутня постать Івана Виговського. Саме він із цього моменту став правою рукою гетьмана і генеральним писарем (канцлером) Гетьманщини. Креховецький же переходить у рідний Корсунський полк, де обіймає другу, після полковника, посаду писаря. Він був і корсунським полковником (листопад 1657 р., вересень 1658 — липень 1659 р.), генеральним суддею Війська Запорозького (1663—1665 рр.). Хмельницький не забував, однак, про нього і постійно залучав до дипломатичних місій. Так, у 1650 р. Креховецький був послом до короля Речі Посполитої Яна-Казимира. Коли у 1656 р. Москва грубо порушила умови українсько-російського договору 1654 р., саме Креховецький став одним з ініціаторів нової зовнішньої політики Української держави, пропонуючи укласти союз зі Швецією та Трансільванією (Семигородом), що й було зроблено. Він особисто брав участь у посольстві до Трансільванії разом із майбутнім гетьманом Іваном Брюховецьким. Коли трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці вступив зі своїм військом на територію Польщі як союзник Швеції та України, на допомогу йому та шведському королю Карлу X Густаву Хмельницький відрядив козацький корпус Антона Ждановича. Серед інших українських воєначальників були тоді Іван Богун, Іван Іскра та Іван Креховецький, на той момент, очевидно, наказний корсунський полковник. Тоді цей корпус брав участь у взятті Варшави, Кракова та ряду інших польських міст.

Таланти І. Креховецького як воїна і дипломата завжди високо цінувалися, і навіть польський історик XIX ст. Людвік Кубаля, який аж ніяк не симпатизував українським повстанцям, не втримався від похвали, назвавши Креховецького «вправним і досвідченим чоловіком». По смерті Б. Хмельницького саме Креховецький разом із Юрієм Немиричем та Іваном Богуном у Корсуні скріпив своїм підписом угоду зі Швецією (1657 р.). Із шведського боку угоду підписав посол короля Карла X Густава Г. Лільєнкрона[128].

У 1658 р. Креховецький надійно підтримував гетьмана І. Виговського, ставши навіть корсунським полковником (1657— 1658 рр.), а під час правління Павла Тетері він уже був генеральним суддею (1663—1665 рр.). У ніч на 13 квітня 1665 р. прихильник І. Брюховецького лубенський полковник Г. Гамалія раптово захопив Корсунь. У полон потрапив й І. Креховецький. Його відвезли до Москви, а звідти — у сибірське заслання. З Сибіру Іван Креховецький повернувся у 1668 р. Востаннє згадується у джерелах 1670 р. як корсунський козак (3 жовтня 1670 р. він продав Ф. Кандибі свої маєтності: Кики, Гноєнки (Мирошниківка), Старосілля з ґрунтами за 16 000 злотих).

Із Корсуня походив і відомий козацький рід Золотаренків. Ганна Золотаренко стала дружиною самого гетьмана Богдана Хмельницького, її брат Іван був записаний у Реєстрі до Полкової сотні. Пізніше, у 1652—1655 рр., він був полковником ніжинським, причому у 1654—1655 рр. був і наказним гетьманом, командуючи українськими військами в Білорусії. Відзначився в боях проти Речі Посполитої на білоруських землях. Посаду ніжинського полковника у 1655—1656,1659—1663 рр. обіймав його брат Василь, це він був одним із претендентів на гетьманську булаву у 1663 р., але внаслідок «чорної ради», яку пізніше описав Пантелеймон Куліш у однойменному романі, його стратили, виконуючи наказ конкурента, гетьмана І. Брюховецького. В. Золотаренко був певний час і ніжинським наказним полковником (1654—1655 рр.). Тиміш Золотаренко, двоюрідний брат попередніх, був також наказним ніжинським полковником у 1654 р. і корсунським полковником у 1657—1658 рр.

У Корсуні гніздився і могутній рід української православної шляхти Гуляницьких. Відзначимо, що рід Гуляницьких походив з Волині (наприклад, до 1648 р. священиком церкви у Луцьку був Афанасій Гуляницький) і дав, зокрема, трьох полковників. Кирило Гуляницький був у 1663—1664 рр. глухівським сотником, Іван — корсунським полковником у 1653, 1654—1657 рр. і ніжинським у 1657 р., нарешті, Григорій був корсунським полковником у 1662—1664 рр. та ніжинським у 1656—1659 рр. Саме як ніжинський полковник Григорій Гуляницький тримав оборону Конотопа і став одним із героїв Конотопської битви 1659 р., коли українська армія Івана Виговського вщент розгромила російські війська.

Григорій Гуляницький воював у лавах української армії ще в 1648 р. і вже тоді був направлений гетьманом у складі посольства до Москви. У 1652 р. потрапив у немилість до гетьмана і мусив ховатися у корсунському Свято-Онуфріївському монастирі на Валковському острові р. Рось, доки Хмельницький змінив свій гнів на милість. До речі, цей монастир був відновлений коштом Г. Гуляницького, через що його набагато пізніше називали «Гуляницьким монастирем»[129].

Слід звернути увагу, що до Полкової сотні Корсунського полку були записані Васько, Іван, Іван та Клим Гуляницькі. Майже всі вони згадуються у поминальних рядах Івана, Григорія та Діонісія Гуляницьких. Клим же згадується лише в останніх двох поминальних рядах. У Горкушиній сотні були вписані Яцько та Грицько Гуляницькі. Перший був уписаний до поминальних рядів Івана, Григорія та Діонісія Гуляницьких. Другий — лише включений до поминального ряду Діонісія Гуляницького. До сотні Марка Бажаненка були вписані Іван та Мартин Гуляницькі, які значилися у поминальних рядах Григорія та Діонісія Гуляницьких.

Варто зауважити, що між Корсунем і Ніжином існував надзвичайно тісний зв'язок. Тут перепліталися родинні, політичні, економічні інтереси цілого ряду представників козацької старшини, але це питання потребує додаткового дослідження.

До старовинного козацького року належав і Максим Нестеренко. У 1637—1638 і у січні 1652 — червні 1653 рр. він обіймав посаду корсунського полковника, а крім того, був у 1655 р. й наказним полковником. Ще 1646 р. він перебував у Варшаві на нараді в короля Владислава IV, де розглядалося питання війни проти Османської імперії. З початком Національно-визвольної війни 1648—1654 рр. приєднався до повстанців. Можливо, брав участь у Корсунській битві 26 травня 1648 р. Був одним із трьох полковників, які у вересні 1648 р. керували успішною облогою фортеці Кодак (нині — Дніпропетровськ). За Реєстром 1649 р. входив до сотні Марка Бажаненка Корсунського полку. Максима Нестеренка визнавали одним із досвідчених дипломатів Української держави, на його рахунку цілий ряд важливих посольств до Османської імперії та Речі Посполитої (1649—1650 рр.), зокрема, він був у складі посольства, відрядженого на сейм (грудень 1649 — початок 1650 р.) для ратифікації Зборівського договору. Займався він і організацією розвідки та контррозвідки повстанців у 1648-1649 рр., зокрема, саме він вислав у лютому 1649 р. із Переяслава 2 тисячі розвідників, котрі діяли по всій Польщі, доходячи до берегів Балтійського моря та австрійських і чеських кордонів. 25 травня 1653 р. Максим Нестеренко як корсунський полковник завірив угоду між братами Супруном і Кирилом Шупиченками, корсунськими козаками, щодо батьківського млина на Росі. У 1655 р. разом із І. Богуном на чолі загону вів бої з поляками в районі Немирова і Брацлава[130].

Не можна не згадати про Романа Катіржного, який був записаний до Полкової сотні Корсунського полку. Він колись потрапив у неволю і був засланий на галеру гребцем, тобто приречений на повільну загибель. Однак у 1642 р. невільники, головним чином українці, повстали і, захопивши галеру, пропливли Егейським, а потім Середземним морем, і дісталися Сицилії. Тут вони були урочисто прийняті віце-королем Королівства обох Сицилій Фердинандом III Габсбургом і вирушили до Рима. Після аудієнції у Папи римського Урбана VIII вони відбули на Батьківщину. Роман Катіржний (прозваний так тому, що був гребцем на турецькій галері — «каторзі») залишився у Сицилії, де служив чотири роки королеві Фердинанду. У 1647 р. він повернувся в Україну і брав активну участь у Національно-визвольній війні як воїн і дипломат. Так, під час укладення Білоцерківського миру він дорікав польським представникам за те, що вони забороняли раніше козакам виходити у морські походи проти Османської імперії. У жовтні 1654 р. бачимо його вже як наказного ніжинського полковника. До цього він міг бути корсунським полковим осавулом. Наприкінці того ж року він помер.

Серед реєстровців Корсунського полку 1649 р. можна побачити й інших видатних діячів краю. Так, до Полкової сотні був записаний Богдан Кондратенко. Це Богдан Кіндратенко, який 12—25 грудня 1654 р. як сотник Корсунського полку очолював посольство від Б. Хмельницького до московського царя. У Івахниченковій сотні сотником був Мисько Івахниченко, який у 1638 р. був сотником Корсунського полку під прізвищем «Іванишенко»[131]. Він 7 грудня 1649 р. підписав купчий запис Григорія Фуртника на продаж сіножаті на р. Рось козакові Конону Мазниченку як «Михайло Івахник, на тот час пулковник наказний корсунский».

До Куришкової сотні був вписаний Михайло Манойлович. Це — Михайло Мануйлович, уродженець Стеблева. Після придушення козацького повстання під проводом Дмитра Гуні Мануйлович у серпні 1638 р. тимчасово був поставлений корсунським полковником. За Ординацією Війська Запорозького 1638 р. він був сотником Корсунського полку як «Михайло Манилович»[132].

У Демковій сотні сотником був Демко Якимович. Він був сотником Корсунського полку (? — 1649 — ?, 1657 — ?, 1663, ? — 1666), лисянським полковником (1657). У 1657 р. Якимович як лисянський полковник подарував лисянському Свято— Троїцькому монастирю напрестольне Євангеліє, надруковане у Львові 1636 р., з особистим написом[133]. У травні 1666 р. він як сотник Корсунського полку очолював посольство гетьмана П. Тетері до кримського хана.

У Реєстрі 1649 р. до Полкової сотні було вписано Івана Половченка, який, будучи сотником Корсунського полку, 20 червня 1659 р. склав присягу на вірність королеві Яну-Казимиру. Також до Полкової сотні було вписано Мелешка Тироненка. 13 вересня 1660 р. він як Мелентій Тараненко зазначився серед послів до московського царя від гетьмана Ю. Хмельницького. Вони привезли полоненого поляка, посла І. Виговського, до Криму. У Івахниченковій сотні було записано Грицька Поддоненка. Це Григорій Піддонченко, який, як корсунський сотник, у 1660 р. також був у складі посольства Ю. Хмельницького до московського царя.

У Горкушиній сотні значився Василій Ігнатенко, який 27 жовтня 1659 р. як писар «Василий Игнатов» підписав Переяславські статті з Москвою замість корсунського полковника «Якова Петровича [Улізка. — Ю. М., С. С.]»[134]. Також до Горкушиної сотні було вписано Жадана Дмитренка. Він 5 квітня 1672 р. підписав купчий лист Федора Кандиби на Дахнівське крило пасіки у Лебедині, продане послушником Лебединського монастиря Прокопом за дорученням Івана Богомола. Як зазначалося в листі: «при которой той... продажі.., могоричники билі, а меновіте... Жадан Дмитренко»[135]. У Горкушиній сотні перебував Ярош Черепінський. У нього 1652 р. брацлавський полковник Тимофій Носач придбав хутір у Припоні Корсунського полку. У Горкушиній сотні записаний також Іван Ющенко. Він у 1638 р. був сотником Корсунського полку[136].

До Вергуненкової сотні було вписано Андрушку Балакшієнка. Він у 1638 р. був записаний сотником Корсунського полку як «Андрушко Балаксієнко»[137]. До Івахниченкової сотні було вписано Федора Жолодзаха. Це Федір Жолудь, який у 1638 р. був сотником Корсунського полку під ім'ям «Федір Шолуда»[138].

У Івахниченковій сотні був записаний Федір Калина. Він як сотник Корсунського полку був полонений поляками у листопаді 1648 р. На допиті 14 листопада 1648 р. він сказав, що його сотня рушила з військом Б. Хмельницького до Томашева, а звідти — під Замостя. До Івахниченкової сотні входив Юсько Шрамченко. Це Йосип Шрамко, який 6 квітня 1656 р. написав купчий лист Федора Кандиби на половину млина у Вишніх Буках біля Корсуня, продану мельником Микитою Дем'яненком з дружиною. У Горкушиній сотні було записано Якима Грабаренка. Це корсунський городовий отаман Яким Грабар, який згадується у купчому листі Федора Кандиби на Дахнівське крило пасіки у Лебедині від 5 квітня 1672 р.

До сотні Марка Бажаненка було записано Івана Бутка Нестеренка. Це Іван Буг Нестеренко, який 1638 р. був осавулом Корсунського полку[139]. У Гарасименковій сотні значився Семен Горкуша. 2 червня 1651 р. на допиті полонених українців поляками зазначалося, що українське військо складалося з 12 полків, серед яких був: «8). Полк із Сахнівки — полковник Гаркуша»[140]. До Гарасименкової сотні також було вписано Яська Якубенка. У 1638 р. він був сотником Корсунського полку[141]. У Мліївській сотні перебував Семен Бут. Про нього згадується у донесенні московського стольника В. Кікіна за 16 травня — 1 серпня 1667 р. Той зазначав, що гетьман І. Брюховецький наказав, щоб «Семен Бут, Корсунський піхотний полковник, пошол в Запороги присяги виконувать»[142].

До Демкової сотні був записаний Ісай Бондаренко. Його допитували московити у 1665 р. Причому зазначалося, що Бондаренко є «старий корсунський пушкар». У цій же сотні був вписаний Іван Мартиненко. Це шляхтич герба «Рогаль» Іван Мартинович Левицький, який у 1660 та 1669 рр. був значним військовим товаришем Корсунського полку. У Тулюпенковій сотні значилися брати Кирик і Супрун Шупиченки. 25 травня 1653 р. вони уклали угоду щодо батьківського млина на Росі.

Багато прізвищ козаків, вписаних до реєстру, міститься у двох виявлених нами купчих, що були в канцелярії Корсунського полку. Так, у купчій Григорія Фуртника від 7 грудня 1649 р. на продаж сіножаті на р. Рось серед корсунських обивателів згадується Левко Трохименко, який у реєстрі був записаний до Демкової сотні. Тут же зазначалося прізвище Конона Мазниченка, «козака обивателя корсунського», який і купляв сіножать. Він у реєстрі був унесений до Тулюпенкової сотні. Серед «товариства козаків, обивателів корсунських» згадується і Северин Федурченко, який у реєстрі був записаний до Тулюпенкової сотні як Северин Федорченко.

Другим документом є купча на продаж ставу й сіножаті на р. Сакавиці Ганні Мартюшенко від 14 березня 1660 р. Сіножаті й став продавали брати Антон і Яким Гавришенки. Вони були вписані до Демкової сотні. Також серед «товариства корсунського» згадується Павло Туча, який був записаний до Горкушиної сотні. У цій купчій серед корсунського товариства фігурує Самійло Сухопара, який у 1660 р. був іще й корсунським наказним полковником.

Розглянувши персональний склад козаків Корсунського полку, повертаємося до основної розповіді. Відомості щодо Корсуня у джерелах періоду мирного перепочинку після Зборівського миру майже не відображені. Ймовірно, козаки Корсунського полку брали участь у молдавському поході Богдана Хмельницького 1650 р. Восени того ж року царські посли П. Протасьева та Г. Богданов прозвітували про воєнне становище в Україні. Між іншим, вони заявили, що коли гетьман перебував між Брацлавом і Корсунем, то мав зустріч із кримськими послами (всього 10 осіб), які поспішали до Варшави[143]. 5 вересня 1650 р. Хмельницький був в Орлівці, звідки писав листа до Киселя з протестом проти затримання М. Потоцьким двох сотників Корсунського полку[144].

На початку весни 1651 р. гетьман знову відвідав Корсунь. Саме звідси він написав 11 березня 1651 р. листа до Сигізмунда Ракоці, брата трансільванського господаря Д'єрдя II Ракоці[145]. У цьому посланні Хмельницький дякував Сигізмунду за дружні почуття, висловлені у попередньому листі, якого приніс трансільванський гонець. Інші документи дають змогу дещо доповнити цей епізод дипломатичної історії України. Отже, до Хмельницького у Корсунь прибуло трансільванське посольство від Д'єрдя II Ракоці, котре принесло і вищезгаданий лист Сигізмунда. У відповідь гетьман відрядив до Трансільванії посольство у складі чотирьох козаків на чолі з корсунським козаком Семеном Сірим. Посли мали передати Дєрдю II лист Хмельницького й усну інформацію. Гетьман прагнув добитися від господаря допомоги та виконання обіцянок про спільні дії проти Речі Посполитої. У разі успіху гетьман обіцяв підтримати претензії Сигізмунда Ракоці на корону Речі Посполитої. За даними інших джерел, Сигізмунд мав навіть стати православним і встановити у Польщі православну віру[146]. Таку інформацію, принаймні, подали представники коринфського митрополита Йоасафата — грек Ілля «Мануйлов» та серб Василь «Данилов», який прибув в Україну ще у 1647 р. і служив потім при Виговському в Генеральній канцелярії. Отже, ці посли до Москви виїхали з Корсуня.

Основна маса документів свідчить про те, що в берестецький похід Хмельницький виступив з Білої Церкви, але цьому суперечить лист Анджея М'ясковського, секретаря Карла-Фердинанда, брата короля Яна-Казимира, надісланий до його патрона 9 червня 1651 р. На основі свідчень чотирьох слуг сокальського старости, які були відряджені останніми до Хмельницького в Богуслав, він доносив, що українська армія, очолювана самим гетьманом, виступила у похід із Богуслава і мала при собі всього 6 тисяч татар. Вагу цього свідчення підсилює й те, що один зі слуг-гінців бував навіть на радах у Хмельницького і що вся четвірка виступила з Богуслава разом з українською армією[147].

Інші джерела вказують на те, що Корсунський полк на чолі зі своїм полковником Кілдієм Антоновичем був при гетьманові разом з Миргородським та Уманським полками і дійшов з ними до Зборова і далі, отже, брав участь у нещасливій Берестецькій битві. Частина корсунських козаків була задіяна на іншому, білоруському фронті. Український шляхтич Семен Павша, котрий воював на боці Речі Посполитої, доносив своїм листом від 29 травня 1651 р. з Бабичів, що під час боїв за Овруч польський роз'їзд взяв у полон чотирьох козаків, серед них, зокрема, один походив з Чигирина, а другий — з Корсуня [148].

Битва під Берестечком закінчилася поразкою української армії, яка у вирішальний момент стала жертвою відходу кримського хана Іслам-Ґірея III з поля битви. Рухаючись з усією ордою, хан насильно захопив з собою Хмельницького і Виговського. Українська армія певний час тримала оборону, а 10 липня 1651 р. із втратами вийшла з оточення.

Тим часом гетьман та генеральний писар зуміли знову схилити хана на свій бік і вийти з неволі. Вони прибули до Корсуня і здійснили ряд заходів із мобілізації українських військ. Так, з Корсуня був направлений універсал Хмельницького від 17 липня, в якому він закликав правобічні полки зібратися під Корсунем[149]. Є дані, що аналогічного змісту універсали були надіслані в усі полки, причому лівобічні мали збиратися під Переяславом, а правобічні — на р. Росаві та на Масловому Ставі[150]. Сюди, до Корсуня, писали гетьману донесення полковники повстанців, зокрема київський полковник Антон Жданович, який повідомляв Хмельницького про втрату Києва[151]; сюди прибували війська й дипломатичні місії. Мав рацію А. М'ясковський, котрий зазначав у своєму донесенні Карлу-Фердинанду від 10 липня 1651 р., що Хмельницький збирає масу «черні» поблизу Корсуня й Чигирина. Хоча кримський хан і вагався у своїй політиці щодо України, але не заперечував проти приходу на службу до Хмельницького 30-тисячної орди, на чолі якої стояли 24 мурзи, насамперед Каммамет-мурза, Ширин-мурза і Котлуша-мурза. Татари кочували за 5—6 миль від Корсуня. 24 липня 1651 р. канівський полковник Л. Мозиря прислав до гетьмана у Корсунь 5 полонених поляків, узятих під Бородянкою. Прибували до Корсуня й українські розвідники. Так, корсунець Василь Кравченко («Кравцов») дійшов аж до Берестечка і пробрався в польський табір під Любомлем. Він був свідком того, як король відмовився брати участь у поході коронних військ на Наддніпрянщину, як відмовлялося йти туди й посполите рушення. Такі важливі свідчення, без сумніву, піднесли дух Хмельницького і всього Війська Запорозького.

Влітку 1651 р. до Корсуня прибули кримські посли та російський представник Г. Богданов, який перебував у Корсуні з 23 по 28 липня. 24 липня він був удостоєний аудієнції у гетьмана разом із назаретським митрополитом Гавриїлом. 28-го числа Хмельницький та Виговський відпустили посла до Москви, давши йому листи до царя. Митрополит же залишився у Корсуні, щоб пізніше повернутися через Молдавію у Назарет. Під час перебування у Корсуні посол був свідком того, як гетьман дав перепочинок змореному Корсунському полку, розташувавши по домівках основні його частини, але залишив при собі 4 тисячі козаків. Богданов мав у Корсуні зустрічі з Хмельницьким, Виговським, митрополитом Гавриїлом, Іллею «Мануйловим» та ін., бачив і чув чимало цікавого. Наприклад, як 24 липня гетьман зустрів митрополита Гавриїла на своєму подвір'ї, як вони разом увійшли до будинку й вели між собою приязну розмову. Тоді митрополит розповів гетьманові про те, що виконав його прохання і клопотався у Москві про налагодження російсько-українського воєнного союзу проти Речі Посполитої[152]. Можна припустити, що саме Гавриїл 30 липня 1651 р. повінчав у корсунській Свято-Іллінській церкві Б. Хмельницького з корсунською міщанкою Ганною Золотаренко, рідною сестрою майбутнього корсунського полковника Івана Золотаренка. Ганна була гідною дружиною гетьмана, навіть видавала власні універсали.

Організаційні та дипломатичні заходи українського уряду дали свої позитивні наслідки. Після серії тяжких боїв під Білою Церквою величезна армія Речі Посполитої, котра нараховувала близько 300 тисяч душ (разом із «лужною челяддю»), мусила зупинитися і розпочати мирні переговори. У боях під Білою Церквою відзначився й Корсунський полк. Так, в анонімному листі з литовського табора від 22 серпня 1651 р. зазначалося, що 17 серпня був посланий роз'їзд із Києва під командуванням Нольда. Тільки він розташувався біля Золотих воріт, як побачили козаків, що стояли на пагорбі. Це були відряджені Хмельницьким з Корсуня понад З тисячі козаків і 2 тисячі татар. Ці повстанці вбили біля млина 40 польських обозників та пошарпали ворожі вози. Коли ж роз'їзд напав на них, вони прийняли бій біля мосту через Дніпро. Там козаки вбили чимало ворогів, але надвечір підійшла допомога Нольда — драгунські частини. Через їхній мушкетний вогонь, що завдав козакам втрат, вони мусили відступити[153].

7 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський мирний договір, умови якого були гіршими, ніж умови Зборівського миру. Як уже говорилося, мав бути вдвічі скорочений Реєстр Війська Запорозького. Проблема «випису» з Війська завжди була болючою для козаків. Не обійшлося без серйозних ускладнень і цього разу: загострились конфлікти між різними політичними угрупованнями всередині табору повстанців. Передчуваючи небезпеку, гетьман тривалий час перебував у тих полкових містах, де ситуація була особливо напруженою, — Корсуні та Білій Церкві. Зокрема, у Корсуні Хмельницький був до 9 вересня 1651 р. Цей факт підтверджує і лист німецького найманця на польській службі Людвіга Ерберія від 14 жовтня 1651 р.: «Сам Хміль є у Корсуні». Він же зауважив, що союзні з українськими повстанцями татари ще не покинули Україну й перебувають за 7 миль від Корсуня, а недавно до них знову приєдналися нурадин-солтан і великий візир Кримського ханства Сефер Кази-ага з 14 тисячами ординців, котрі прагнули здобичі. Ерберій додав, що Хмельницький винищив кількасот ординців під Чигирином, коли вони грабували край. Присутність татар під Чигирином і Корсунем була вимушеною, бо поляки ще перебували у небезпечній близькості й могли порушити мир.

Врешті польсько-литовські війська відійшли, покинули Україну й кримські татари, але в середовищі повстанців не було спокою. Під час упорядкування реєстру вибухнули заворушення у Корсунському полку, причому їх жертвою став білоцерківський полковник Михайло Громика. Як зазначав Хмельницький у своєму листі від 24 грудня 1651 р., він негайно відрядив до Корсуня генерального осавула Демка (Лисовця?) з кількома десятками вірних козаків, котрі арештували керівників заколоту. Тепер гетьман чекав на їх повернення з Корсуня. До 27 числа Демко повернувся у Чигирин, а вже на початку січня 1652 р. Л. Мозиря, корсунський полковник, який діяв через своїх людей, піднімаючи заворушення у Корсунському полку, був страчений. При його страті були присутні посли великого гетьмана коронного Миколи Потоцького Габріель Войнилович та Себастіян Маховський, ймовірно, вже полковники[154]. Хмельницький послав тоді до Корсуня й інших заколотників, щоб скарати їх заради збереження миру.

Хоча новий Реєстр Війська Запорозького був уже навіть переданий до Київського ґродського суду для внесення в актові книги, однак іще не були готові нові реєстри Корсунського та Білоцерківського полків у зв'язку з антипольським виступом у них. Про це йшлося вище. От про цю затримку Хмельницький попереджав представників уряду Речі Посполитої[155]. Є дані про антипольський виступ у Корсуні і в польських джерелах. Так, коронний стражник Олександр Замойський писав своєму братові Яну, старості калуському, про вбивство в Корсуні М. Громики і про те, що Хмельницький декого карає за це, і про те, що Корсунський полк, однак, опирається і не хоче складати новий реєстр. Хмельницький навіть мав надіслати в Корсунь грізні універсали, погрожуючи, що в разі непослуху він «козаків там не буде мати, а віддасть їх у „послушенство“», тобто переведе в розряд залежних селян. Автор листа був упевнений, що Хмельницькому вдасться схилити корсунців до своєї волі[156], і не помилився.

Білоцерківський мир мали ратифікувати на сеймі Речі Посполитої у 1652 р. (перший сейм). 7 березня 1652 р. до Варшави прибуло українське посольство на чолі з полковниками Герасимом Яцкевичем та Михайлом Таборенком. Останній якраз походив з Корсуня і ще у 1649 р. був волинським полковником. Однак і Білоцерківський договір, так само, як і Зборівський, не було ратифіковано сеймом Речі Посполитої, і це, звичайно, не надавало стабільності миру.

Польські власті прагнули зміцнити своє становище в Україні і почали потроху відновлювати старі порядки на Гетьманщині. Це викликало новий сплеск Національно-визвольної війни. Батозька битва 31 травня — 2 червня 1652 р. стала переконливим реваншем української армії за Берестечко. На полі битви загинуло майже все військо великого коронного гетьмана Марціна Каліновського, і сам пін також наклав головою, загинув тут і брат майбутнього короля Яна III Собеського — Марек та багато інших.

Про цю перемогу швидко довідалися не тільки в Польщі, а й далеко за її межами. Папський нунцій (постійний дипломатичний представник) у Польщі андріанопольський архієпископ Джованні повідомляв з Варшави про неї Папу римського Інокентія X, згадуючи при цьому про Чигирин та Корсунь як найпотужніші твердині Хмельницького[157]. Хмельницький після Батога дійшов до Кам'янця-Подільського, але не взяв це місто, укріплене самим Господом, як писали сучасники, і повернувся до Корсуня. Тут він прийняв молдавського посла грека Іллю «Мануйлова» і відрядив його 8 липня 1652 р. до Москви, давши йому свій лист до путивльського воєводи Ф. Хілкова[158].

У вересні 1652 р. частина українських земель, у тому числі й Корсунщина, були охоплені моровою пошестю. Про це свідчив, наприклад, путивльський купець Йосип Шемирін, який повернувся з України 8 листопада 1652 р.[159]. Не пройшла ця подія і повз увагу анонімного автора літопису Самовидця. Ось його повідомлення: «Того ж року барзо приморки великие были в Корсуню и по иних городах в тих повітах, также и на Задніпру в Переясловлю и в пригородках его, в Носовці, Прилуці, опроч Ніжина, — много вимерло людей, же пусти зостали двори»[160].

У червні 1653 р. з Москви до України повернулося українське посольство, очолюване Силуяном Мужиловським та Кіндратом Бурляєм. Разом із ними їхали до гетьмана з Москви царські посли Артемон Матвєєв та Іван Фомін. У липні вони прибули зі Ставищ до Медвина і того ж дня вирушили на Стеблів. Під цим містом вони зустріли козака Ониська Долівського, котрий з дозволу гетьмана повертався додому з-під Кам'янця-Подільського. Переговоривши з ним, посли поїхали через Стеблів та Корсунь і 5 липня прибули у Городище, а потім — через Орловець та Балаклею до Сміли, де була резиденція Тимофія Хмельницького. Тут проживала його дружина, дочка молдавського господаря Василя Лупула Роксанда зі своїм почтом і навіть 300 молдаванами-вояками.

13 липня 1653 р. путивльські купці, які торгували в Переяславі, донесли воєводам Ф. Хілкову та П. Протасьєву про те, що Хмельницький повернувся з-під Кам'янця-Подільського до Корсуня, хоче дати аудієнцію російським послам Матвєєву та Фоміну. Про це ж свідчать і російські листи, писані Дмитром Мартиновим і сівським жителем Андрієм Бутом 16 липня 1653 р.[161].

Влітку 1653 р. у Молдавії стався державний переворот. Василя Лупула було скинуто, і господарський престол посів Георгій Стефан. У відповідь на заклик тестя про допомогу Тиміш Хмельницький написав до нього листа з В'язівки про виступ у черговий молдавський похід, що й розпочався 13 липня. До війська Тимоша Хмельницького, яке проминуло Корсунь, під Калниболотом приєдналося 2 тисячі татар на чолі із Аксакал-мурзою. Це був третій похід Т. Хмельницького до Молдавії, якщо рахувати походи 1650 і 1652 рр., але й останній. Під час оборони Сучави у вересні 1653 р. гетьманич загинув. Варто зазначити, що в усіх трьох молдавських походах брали участь козаки Корсунського полку, причому під час третього, коли українці увійшли навіть у Валахію, у війську гетьманича був чи не весь Корсунський полк на чолі з полковником, ймовірно, наказним.

28 серпня 1653 р. Богдан Хмельницький виступив із Суботова до Білої Церкви, щоб дати відсіч польському наступу. Українська армія стояла вже напоготові під Корсунем[162]. Кампанія 1653 р. завершилася Жванецькою битвою. Власне, її битвою у класичному розумінні назвати важко. Українсько-татарське військо блокувало під Жванцем польський табір, де перебував і сам король Ян-Казимир, і легко нейтралізувало всі спроби поляків вирватися з мішка. Лише чергова (третя) зрада Іслам-Ґірея, який уклав під Кам'янцем-Подільським сепаратний договір з поляками (на умовах Зборівського миру), не дала змоги і тут покінчити із польською армією. Ця зрада була останньою краплею в чаші терпіння гетьмана і він рішуче звертається до Москви, що в тих умовах ставала найреальнішим союзником.

Переговори про спільний виступ проти Речі Посполитої велися з московським урядом іще з 1648 р., але Москва не поспішала з військовою допомогою, чекаючи, доки обидва противники (Україна і Річ Посполита) знесиляться. До того ж російський уряд побоювався вступати у війну проти Речі Посполитої, добре пам'ятаючи три поспіль програні їй війни (Лівонська, війна під час «Смути», Смоленська); побоюючись і того, що в Московській державі вибухнуть антифеодальні повстання. Але на шостому році Національно-визвольної війни Москва таки вирішила виступити проти Речі Посполитої.

Саме під час Жванецької кампанії в Україну прибуло посольство з Москви на чолі з Родіоном Стрешньовим та Матвєєм Бредихіним. 27 грудня 1653 р. вони вирушили з Умані на Корсунь у супроводі 24 уманських козаків (вдвічі меншою кількістю, ніж вимагав етикет, бо майже весь Уманський полк виступив у похід). Посольство їхало через Маньківку й Вільхову, в яку вони прибули через день. Тут їх зустрів місцевий сотник Мартин із 15 козаками. Ситуація у Вільховій була неспокійною, бо тільки 28 грудня під містом грабували татари. Ці п'ятнадцятеро козаків на чолі з сотником Мартином провели 30 грудня послів до Звенигородки. Тепер уже Звенигородський сотник з 15 козаками виїхав під сотенним прапором назустріч послам і змінив почесний ескорт з Вільхової. Те саме повторилось і в Тарасівці, і в Вільшані. 31 грудня чигиринський перекладач Кость привіз послам лист від Хмельницького, написаний гетьманом у Стеблеві. У цьому посланні гетьман призначав послам місцем аудієнції свою столицю — Чигирин. 1 січня 1654 р. посли вирушили за вказаним маршрутом у супроводі вільшаницького сотника Андрія та 20 козаків. Через В'язівок, де їх зустрів зі своїми козаками місцевий сотник Іван, потім через Балаклею та Смілу вони врешті прибули до Чигирина[163].

Хмельницький же перебував 28 грудня 1653 р. у Ставищах, а наступного дня приїхав до Стеблева. Того ж таки дня він уже був у Корсуні, де разом із Виговським видав універсал-привілей про надання Межигірському монастиреві у Києві села Чернин[164]. Наступного дня гетьман написав у Корсуні листа до керівників великого (тобто з особливими повноваженнями) посольства, а саме: Василя Бутурліна, Івана Алфер'єва та Ларіона Лопухіна із запрошенням приїхати до Переяслава на переговори. Для зустрічі послів гетьман відрядив з Корсуня «Івана Федоренка»[165], тобто знаменитого Івана Богуна.

18 (8) січня 1654 р. відбулася Переяславська старшинська рада, на якій вирішили укласти воєнно-політичний союз із Московською державою проти Речі Посполитої. На цій раді Корсунський полк був представлений сотниками: «Демян Семенов, Михайло Иванов, Марко Бажанов, Еремій Волошен, Трофим (Унітко) Квітка, Родион Бондаренко, Йван Дяченко, Йван Шенгир, Роман Каторжной, Максим Нестеров, Остафей Горкуша», осавулами: «Мелетей Мироненко, Прокофей Черетченко» і писаром — «Осип Степанов». Від рядових козаків були присутні «Андрій Андріев» і «Мануйло Корсунцо»[166]. Імена та прізвища у документі подано у викривленому вигляді, оскільки записали їх московські писарчуки, які, наприклад, українські прізвища з закінченням на «-енко» часто записували на московський манер (із закінченнями на «-ов»). І все ж вони дають уявлення про кадровий склад Корсунського полку. Зокрема, тут бачимо Максима Нестеренка (Бута) та Івана Шангірея, який був корсунським полковником відповідноу 1637—1638,1653—1654 і 1648 роках. «Михайло Иванов» це, очевидно, Михайло Івахнюк — корсунський наказний полковник у 1649 р. Несподівано тут натрапляємо на сотника «Романа Каторжного». Несподівано тому, що цей сотник звичайно пов'язувався з Ніжинським полком, де він і помер восени 1654 р. у званні ніжинського наказного полковника. Роман Катіржний — людина з надзвичайною біографією: потрапивши в турецький полон і опинившись на галерах (через що дістав прізвисько Катіржний), він був у числі 207 українських повстанців (було ще 70 невільників-християн інших народів), які у 1643 р. захопили галеру Антипаші Маріолі (самого пашу і ще багатьох турків було вбито повстанцями) і взяли в полон 40 турків і 4-ох багатих єврейських купців. Галера пристала до берегів Сицилії. Це повстання невільників-гребців знайшло відображення у тогочасних італійських і польських «летючих листках» і певною мірою (були змішані події повстань 1627 і 1643 рр.) в українській народній думі «Самійло Кішка». Роман поступив на службу до Фердинанда III — віце-короля Королівства Обох Сицилій — і перебував на ній протягом чотирьох років. Діставши звістку про початок повстання на Україні, повернувся на Батьківщину і став одним із активних його учасників, зокрема брав участь у мирних переговорах під Білою Церквою (1651 р.), наполягаючи, щоб поляки не забороняли козакам чорноморських походів проти Османської імперії.

Пізніше (березень-серпень 1654 р.) до Москви виїжджали делегації від різних станів Гетьманщини (міщанство, козацтво, духовенство). Вони мали там укладати свої домовленості, котрі й склали українсько-російський договір 1654 р. Цей договір був незавершений (наприклад, православне українське духовенство відмовилося підписувати будь-які угоди з московським патріархом), до того ж він не охоплював усіх важливих сфер державного життя, по-різному тлумачився українською та російською сторонами тощо. Однак тоді він був рівноправним, і поки було так, успіхи України та Росії на міжнародній арені були незаперечними. Проте Москва не хотіла цієї рівноправності, сприймала незалежність України як тимчасове явище і прагнула перетворити її на свою колонію, що врешті-решт їй і вдалося зробити. Вже восени 1656 р. Москва брутально порушила договір 1654 р., уклавши в розпал переможної війни проти Речі Посполитої сепаратне перемир'я з останньою. Це значно ускладнило взаємини між Україною та Московською державою, спричинило нові, вже обопільні порушення договору, і, врешті, 1658 р. Україна офіційно денонсувала його, уклавши Галицький договір із Річчю Посполитою.

Варто зазначити, що Переяславська рада не була представницькою, у її роботі брали участь лише близько 200 осіб, причому не змогли чи не схотіли стати її учасниками представники навіть деяких полків Гетьманщини, не кажучи, наприклад, про західні регіони України, котрі перебували по той бік лінії фронту. А ця лінія проходила приблизно західніше Вінниці та Житомира. Якщо врахувати, що зміст усних домовленостей у Переяславі знало тільки вузьке коло представників українського уряду, а тим часом поширювалися досить вірогідні чутки про намагання Москви перетворити український народ на царських холопів, заново охрестити всіх українців, яких не занурювали при хрещенні у воду, а тільки обливали, про наміри Москви заборонити приватне винокуріння, паління тютюну, запровадити для українського населення мужицький одяг тощо, то стає зрозумілим, чому в тодішньому українському суспільстві стався розкол, чому виникли заворушення і навіть збройні виступи, що навіть Хмельницькому довелося готуватися до втечі у разі повстання в Чигирині.

Присяга на вірність цареві була формальною й охопила тільки невелику частину України. Складення її можливо було провести лише на території Гетьманщини, та й те не на всій, бо на західних кордонах відновився польський наступ і влаштовувати там присягу було дуже небезпечно, навіть з огляду на можливий перехід козаків під польську зверхність. Ні жінки (а це половина населення), ні селяни не розглядались як суб'єкт політичного права, і тому не присягали. Православне духовенство, можливо за поодинокими винятками, категорично відмовилося присягати, не бажаючи переходити під зверхність московського патріарха і московського царя. Отже присягали тільки козаки та покозачена шляхта, а також міщани. Але не всі козаки і не всі міщани. Відмовились, наприклад, присягати полковники Іван Богун (вінницький), Йосип Глух (уманський), Іван Сірко та ін., чимало рядових козаків. Нерідко присягу вимагали складати силою, як у випадку з війтом Переяслава, а багато хто під час присяги називався не своїм ім'ям, а це нівелювало присягу. Аналіз присяжних книг (вони збереглися лише в Білоцерківському та Ніжинському полках) доводить, що царські представники просто списували імена й прізвища козаків з Реєстру 1649, або вірогідніше — 1651 р., й додавали до нього списки міщан, задовольняючись присягою керівництва полків та сотень (невідомо, наскільки представницькою та щирою).

Так було і в Корсунському полку. Сюди 24 січня 1654 р. було відряджено князя Василія Горчакова. З ним вирушили у путь князь Федор Борятинський та Іван Істлєньєв, котрі, відповідно, їхали у Брацлавський та Уманський полки, але їм було з Горчаковим по дорозі. Останній мав побувати в Корсуні, а також у сотенних містах Корсунського полку: Стеблеві, Богуславі, Синиці, Медвині та Лисянці[167]. У зведеному списку, де зазначено полкові й сотенні міста Гетьманщини, куди мали бути скеровані царські представники, частину сотенних міст Корсунського полку чомусь віднесено до Брацлавського полку, а саме: Звенигородку, Калниболото, Гуляйполе, В'язівок, Мліїв Старий і Мліїв Новий, Деренківець, Сахнівку, Вільшану, Тарасівку, Капустину Долину й Водяники. Така плутанина не була випадковою, про що буде сказано далі.

Навздогін за царськими представниками з Переяслава вирушив сам гетьман. Хмельницький, без сумніву, добре пам'ятав про повстання в Корсунському полку наприкінці 1651 р. й боявся, щоб присяга цареві не викликала нового вибуху невдоволення. Тому він прагнув особисто стати в Корсуні та силою свого авторитету не допустити вибуху повстання. Саме з Корсуня вже 27 січня 1654 р. Хмельницький написав листа московському послові князю Василію Бутурліну, щоб той прискорив відрядження московських військ в Україну для подальшого їх виступу в похід проти Польщі[168]. Прихід цих військ, безумовно, став би важливим козирем Хмельницького як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. 1 лютого 1654 р. з Корсуня гетьман надіслав повторного листа до Бутурліна, котрий перебував уже в Старій Басані. Цей лист містив те саме прохання. Також і Виговський послав до Бутурліна своє послання і додав до нього лист Карач-мурзи, який писав до Хмельницького. З цими ж листами гонець із Корсуня привіз Бутурліну відписки князя Горчакова, а також Борятинського та Істлєньєва. Ці посли доносили Бутурліну, що до Хмельницького в Корсунь прибули татарські посли. Як свідчив сам Хмельницький у своїх листах до російських послів (В. Бутурліна, І. Алфер'єва та Л. Лопухіна) від 5 лютого 1654 р. і 10 лютого 1654 р., хан Іслам-Ґірей III відрядив до нього послів зі скаргою на козаків полку І. Богуна (Вінницького — ?), які громили ординців, що поверталися назад. Хан просив, щоб козаки дали змогу вільно повернутися Камамбет-мурзі, Осман-азі, які зі своїми ногайцями мали проходити під Корсунем. Тоді ж Хмельницький повідомив татарських послів про укладення союзу з Москвою, причому вони поставилися до цього спокійно і навіть пообіцяли разом громити поляків (ця обіцянка була марною). Доносили посли і про те, що повз Корсунь ординці вели значний ясир. Найважливішу ж інформацію вони приберегли насамкінець свого листа.

Виявляється, що Виговський, стривожений нападом польських військ на Брацлавщину і татарською небезпекою, по суті, заборонив Борятинському їхати до Брацлава, а Істлєньєву — до Умані. Йшлося в листі й про місію Горчакова: «А князю Василью в Корсуни и Корсунского полку в городех и местечках к вере приводить нельзе ж»[169]. Отож, Хмельницький і Виговський зрозуміли, що присяга може призвести до вибуху повстання (тим більше, що уманський полковник Глух відмовився присягати), і під зручним приводом не дали можливості царським послам виконати своє завдання.

Стривожений Бутурлін негайно передав до гетьмана і генерального писаря нові листи через свого гінця Микиту Сівцова. Водночас послав і до царських представників, щоб ті, як тільки пройдуть татари, виконали царський указ щодо присяги в Корсунському, Брацлавському та Уманському полках. Як цю проблему було вирішено після відходу татар, московські дипломати підозріло мовчать, а вищезгадана плутанина в переліку сотенних міст Корсунського та Брацлавського полків є ще одним доказом того, що царські представники не приймали як належно присягу в цих полках, а також в Уманському, а склали список присяжників, спираючись на Реєстри 1649-го та 1651 рр. Цілком можливо, що реально присяга цареві була складена лише частиною козацької старшини Корсунського полку, причому серед них не було корсунського полковника Григорія Гуляницького. Одначе до Москви було надіслано оптимістичну реляцію про загальну присягу в Корсунському полку.

Згідно з посольськими донесеннями, у Корсунському полку присягнуло 16 сотників, 18 городових отаманів, 23 осавули, 5048 козаків і 1027 міщан. Якщо взяти дані по конкретних містах, то картина, очима московських представників, має такий вигляд[170]:

Приглядаючись уважніше до звіту московських послів, не можна не звернути увагу на кричущі диспропорції в їхніх свідченнях. Як же могло бути так, що в самому полковому місті Корсуні присягнуло лише 78 козаків та 26 міщан, і це при тому, що Корсунь був, між іншим, найбільшим містом полку? Все це ще раз переконує в тому, що московські посли, як і сам Бутурлін, під час опису Переяславської ради видавали бажане за дійсне, і тому до їхніх свідчень треба ставитися з великою пересторогою. Сподіваємося, що подальші пошуки в архівах принесуть нарешті достовірні дані про хід присяги в Корсунському полку, якщо така взагалі мала місце.

Весну й початок літа 1654 р. Б. Хмельницький провів майже безвиїзно у Чигирині, готуючись до походу проти Речі Посполитої. Московські війська мали діяти переважно в Білорусії, куди гетьман відрядив зі свого боку значний корпус під командуванням Івана Золотаренка, наказного гетьмана. Сам Хмельницький почав збирати війська під Богуславом.

У липні-серпні 1654 р. Б. Хмельницький з основними силами став табором під Фастовом, висилаючи війська на боротьбу вже не тільки проти Речі Посполитої, а й Кримського ханства, котре по смерті Іслам-Ґірея III і з приходом до влади хана Мухамед-Ґірея IV зайняло відверто ворожу позицію щодо України та Росії й уклало проти них військовий союз із Річчю Посполитою. Як показав на допиті полонений козак Лесько Михайленко 29 серпня 1654 р., гетьман послав Корсунський і Чигиринський полки на переправи через Дніпро, щоб боронити їх від ординців[171].

Пізніше гетьман сам вирушив у похід і став табором під Крилівцями на Волині, воюючи проти польських військ. 25 вересня 1654 р. гетьман повідомив московського царя Олексія І про намір татар вдарити на Чигирин і Корсунь та інші українські міста[172]. Провівши ряд успішних боїв під Луцьком та Острогом у вересні-жовтні 1654 р., Хмельницький повернувся до Наддніпрянщини.

З листопада 1654 р. гетьман знову був у Корсуні й звідси написав до царя про татарську небезпеку і необхідність зміцнення південних рубежів України. З цим листом він відрядив із Корсуня посольство, очолюване Богданом Кіндратенком. Посол мав розповісти про загрозу наступу польсько-татарських військ і попросити на допомогу 15—20 тисяч московського війська. Разом із Кіндратенком мав прибути до Москви і перебіжчик з польського табору Радул Ластовецький, який раніше проживав в Україні. Ластовецький мав розповісти про польські наміри й передати інформацію від козака Веленевського, котрий перебував у польській неволі, однак використав це для розвідування намірів ворога, про що й розповів Ластовецькому[173]. 14 грудня 1654 р. це посольство прибуло до Москви і виконало місію, доручену йому Б. Хмельницьким.

Ще 8 листопада 1654 р. гетьман писав із Корсуня до нового кримського хана Мухамед-Ґірея IV про повернення з Криму українського посольства, а з ним і ханського представника Тохтамиш-аги. Переговоривши з послами в Корсуні, гетьман написав листа, у якому не погоджувався з пропозицією хана порвати союз із Московською державою, а пропонував ханові відновити той українсько-кримський союз, що існував впродовж шести років (1648—1653 рр.)[174].

Як свідчили московські посли Д. Тургенєв і Я. Портомоїн, вони прибули в Корсунь 10 листопада 1654 р., але гетьмана там уже не застали і вдовольнилися лише розмовою з корсунським полковником Семеном Дубиною. 21 листопада вони мали бути на аудієнції у Хмельницького в Чигирині, а гетьман після цього поспішив знову до Корсуня через небезпеку польсько-татарського наступу. Лист до Виговського відомого Остафія Астаматієнка від 11 листопада 1654 р. стверджує, що гетьман і генеральний писар повинні були прибути до Корсуня[175].

20 листопада 1654 р. Хмельницький написав до царя Олексія І про нову загрозу з боку Речі Посполитої та Кримського ханства і про мобілізацію української армії для нової війни. 1 грудня 1654 р. знову з Корсуня до Москви полетів лист гетьмана. У ньому повідомлялося цареві, що поляки напали на Шаргород. У зв'язку з цим гетьман вимагав повернути з Білорусії в Україну корпус Івана Золотаренка і прискорити виступ у похід проти поляків в Україні корпусу московських військ під командуванням боярина Василя Борисовича Шереметєва. Цього листа привіз до Москви посол Роман Андрієнко[176]. Наступного дня гетьман видав у Корсуні універсал про закріплення за Ніжинським монастирем м. Мрин, котре перед тим надав йому ніжинський полковник І. Золотаренко[177]. 16—21 грудня Хмельницький надіслав з Корсуня п'ять листів, адресованих російським воєначальникам Ф. Бутурліну, Р. Корсаку, В. Шереметєву, у яких писав про спільні дії проти польських військ[178]. Зокрема, у листі від 21 грудня 1654 р. до Шереметєва Хмельницький повідомляв, що провідником для московських військ, котрі йшли на допомогу, він послав Трохима та Івана Гуляницьких, очевидно, з числа корсунських козаків.

1655 рік розпочався з нового походу української армії проти польських військ. Спочатку була битва у полях під Охматовим («Дрижипільська»), що закінчилася з невеликою перевагою українців, після чого гетьман відійшов до Наддніпрянщини. Старожили Охматова й досі згадують про великі могили (понад 10), у яких начебто були поховані загиблі у цій битві (ці могили нині розорано). Вже 4 березня 1655 р. Хмельницький стояв у Богу славі й звідти писав цареві про бої під Маньківкою і татарський наскок на Умань та Торговицю, у зв'язку з чим він наполегливо просив прислати обіцяну допомогу. Майже одночасно (8 березня 1655 р.) був писаний з Богуслава гетьманський лист і до московського патріарха Никона, де містилося аналогічне прохання. З цими посланнями гетьман відрядив до Москви богуславського сотника Яська та уманського сотника Тимофія, які віддали згадані листи за призначенням 23 березня 1655 р.[179]. 2 квітня 1655 р. гетьман послав із Богуслава нового листа з канівським сотником Йосипом Томиленком та Климом Дубовиком. У ньому повідомлялось про польські й татарські воєнні плани[180]. Після цього Хмельницький відбув до Чигирина, але 7 червня 1655 р. він прибув до Корсуня, де написав листа до ніжинського полковника Золотаренка, в якому вимагав від нього продовжити наступ у Білорусії, не затримуючись на облозі Бихова[181]. У Корсуні Хмельницький 10 червня видав універсал, за яким Ольшанка закріплювалася за Мгарським монастирем[182]. Через день, 12 червня 1655 р., Хмельницький і Виговський, уже перебуваючи в Богуславі, затвердили своїм універсалом обрання ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві Феодосія Софоновича, видатного українського церковного і культурного діяча, ректора Києво-Могилянського колегіуму, автора «Кройніки» — центрального твору українського літописання XVII ст., богословських праць. Судячи з тексту універсалу, можна припустити, що у складі делегації ченців Золотоверхого монастиря, яка прибула до Богуслава, був і сам Софонович, добре знайомий гетьманові й генеральному писарю.

Пізніше Б. Хмельницький приїхав до Києва і звідти повів українську армію в похід проти Речі Посполитої. У ньому брав участь, звичайно, і Корсунський полк, яким керував тоді Гуляницький (Максим Нестеренко був наказним полковником). Хмельницький знову блокував Львів і Кам'янець-Подільський, виграв значну битву під Городком і вийшов зі своїми козаками на західні кордони етнічних українських земель. Тоді українські війська оволоділи Ярославом, вдарили на Ленчно, Парчев, Томашів, досягай місцями Сяну й Вісли, а наказний гетьман Данило Виговський (брат генерального писаря й зять Б. Хмельницького) взяв Люблін.

Розпочалися тяжкі для Польщі роки «потопу». Створена Богданом Хмельницьким союзна коаліція поповнилася Швецією, Трансільванією і Бранденбургом. У 1656—1657 рр. війська коаліції заволоділи майже всією Польщею, причому король Ян-Казимир втік до Сілезії, що була тоді під владою Австрійської імперії. Українські козаки брали участь в оволодінні Варшавою, Краковом та рядом інших польських міст. Захиталась унія Польщі й Литви, князі Радзівіли схилилися на бік шведського короля Карла X Густава і йшли до унезалежнення Литви від Польщі. Тоді ж добився незалежності від Польщі й Бранденбург. Здавалося, ще один удар — і Україна остаточно струсне із себе польську владу. Однак сепаратне Віденське перемир'я, укладене московським урядом із Річчю Посполитою, звело нанівець такі блискучі успіхи. Навіть і сама Московська держава втратила після цього вихід до Балтики, а через деякий час мусила відступати і з Білорусії.

Зрада Москви була, на жаль, не єдиним лихом для України. Під час облоги Старого Бихова (тепер Старий і Новий Бихів становлять єдине місто) було поранено в ногу ніжинського полковника Івана Золотаренка. Поранення виявилося смертельним. Тіло наказного гетьмана було відправлено до Ніжина, де воно перебувало весь Пилипівський піст (28 листопада 1655 — 4 січня 1656 рр. за н. ст.). На останньому тижні посту тіло було перевезено до Корсуня — батьківщини І. Золотаренка. Напередодні Різдва Христова (4 січня) труну з тілом поставили у церкві Св. Миколи за містом, із тим, щоб після свят перенести його до храму Різдва Христового, який був збудований самим Золотаренком. У день Різдва Христова ніжинські священики на чолі з протопопом Максимом (Филимоновичем, пізніше — єпископом Мефодієм), з ігуменом та дияконами (всього 9 осіб) пішли відправляти службу до храму Св. Миколи, де стояла труна з тілом. На цю службу в церкву набилося багато людей. І коли вже закінчувалась Божественна Літургія, коли вже співали «Буде ім'я Господнє благословенне від віка і до віка», ніжинський ігумен Діонісій хотів одягти за чернечим звичаєм на голову «підкапок», котрий залишив у прибудові до вівтаря. Відчинивши двері, він побачив, що загорілася стіна. Причиною пожежі був паламар, який не загасив свічку. Побачивши вогонь, місцевий священик закричав: «Про Бог! Церква горить!» Вибухнула паніка, всі кинулися до єдиних дверей і створили таку тисняву, що довелося чи не кожного витягати ззовні. Тим часом пожежа поширилася надзвичайно швидко, і дерев'яний храм згорів протягом 15 хвилин. У тому полум'ї згоріли живцем 430 душ корсунців і два брати-священики, які там служили постійно. Цю сумну новину майже так само описав у 1658 р. і білоруський мемуарист, ректор Замойської Академії Василь Рудович, який мав контакти з родами Хмельницьких та Виговських. Переказані ним свідчення мають щоправда незначні відмінності, як-от: священику вдалося врятуватися, пройшовши до виходу «по головах натовпу».

Автор літопису Самовидця завершив свою розповідь про цю трагедію такими словами: «так вмісто радостнаго праздника мало хто знаишолъся в тім місті, жебы не плакал своїх пріятелей, так в скором часі ерокгою смертію погибших: хто отца, хто матки, хто сина, брата, сестри, дочки. Хто может выповісти такій жаль, як там сталься за малій час, же усе місто смерділо от того трупу паленого»[183].

Після вищенаведених подій брат покійного, очевидно Василь, взяв обгорілий труп наказного гетьмана у свій двір і поклав у нову домовину. Покійного було відспівано у храмі Різдва Христова, але й там трапилася якась пожежа. Під пером польського хроніста Веспасіяна Коховського ця трагічна подія набула зловісно-містичного забарвлення. Коховський у традиційному для багатьох тогочасних польських публіцистів дусі звинувачував Івана Золотаренка у зв'язку з нечистою силою і тому вигадав байку, ніби труп сам загорівся і кричав під час пожежі й паніки в церкві, а потім нібито загорівся і вдруге в іншій церкві. Однак український літописець, який був під час пожежі у храмі Св. Миколи-угодника, без всякої містики вказав на справжню причину пожежі: нехлюйство паламаря, котрий забув загасити свічку.

У 1656 р. відчутно погіршився стан здоров'я Б. Хмельницького. Деякі автори пишуть, що він хворів на рак, але, на наш погляд, у Хмельницького був інсульт, хоча відомі на сьогодні джерела не дають достатньо підстав для будь-якого діагнозу. Проте попри важку хворобу Хмельницький продовжував керувати Українською державою, спираючись на допомогу своїх сподвижників, особливо генерального писаря Івана Виговського. Водночас він подумував про спадкоємця і прагнув передати гетьманську булаву до рук свого ще неповнолітнього сина Юрія, народженого чи то 1640, чи то 1641 р. Інколи Хмельницький ще виїжджав на невелику відстань від Чигирина та Суботова. Так він побував у Богуславі й 11 травня 1656 р. видав тут свій універсал-привілей про закріплення за Свято-Микільським Крутицьким монастирем у Батурині млина в селі Липовому[184]. Пізніше гетьман приїхав до Корсуня і 21 травня 1656 р. видав на користь вищезгаданого монастиря ще один універсал-привілей, підтверджуючи його права на землі понад річкою Сеймом[185]. Це був останній приїзд Богдана Хмельницького до Корсуня.

Восени 1656 р. у Вільні було укладено сепаратне перемир'я між Московською державою та Річчю Посполитою. Це був удар ножем у спину. Річ навіть не тільки в тому, що доля України всупереч договору 1654 р. вирішувалася без її участі, а й у тому, що близька перемога над Річчю Посполитою і визволення всіх етнічних українських земель ставали в найближчій перспективі нереальними. За таких умов, про що вже йшлося вище, гетьман швидко уклав військові союзи зі Швецією і Трансільванією, і вже з новими союзниками українські війська оволоділи майже всією Польщею, взяли Варшаву, Краків та ряд інших міст етнічної Польщі.

Стривожена Москва намагалася розірвати ці союзи України зі Швецією й Трансільванією. Так, 11 червня 1657 р. з Москви до Трансільванії виїхало посольство, очолюване Іваном Желябузьким. Проїхавши через Смоленськ, Стародуб і Київ, воно 19 липня опинилося в Корсуні. Одразу ж до посла завітав корсунський наказний полковник Дементій Трутина (в інших джерелах правильніше: Дмитро Трутина). Він сказав, що князь Д'єрдь II Ракоці разом із наказним гетьманом Антоном Ждановичем їдуть з Польщі до Кам'янця-Подільського, але туди послові йти не можна через ординську небезпеку. Трутина порекомендував послу їхати на Капустину Долину, де стоїть Військо Запорозьке. Желябузький так і вчинив, і 20 липня прибув туди, відрядивши потім до козацького табору свого перекладача Дмитрія Остаф'єва. Той знайшов Корсунський полк і його полковника Івана Дубину (Гуляницького), який переадресував його до Юрія Хмельницького, котрого назвав, як і інші представники старшини, «гетьманом». Перекладач добрався й до Юрія Хмельницького і сказав, що шукає шлях до князя Ракоці, приховуючи мету переговорів з трансільванським правителем. Юрій Хмельницький тоді послав до царського представника генерального осавула Івана Ковалевського. Той стисло проінформував Желябузького про тяжкий стан Ракоці, який, довідавшись про напад на свою державу, повертався з Польщі. Він рекомендував послові повертатися до Москви, але Желябузький вперся, бо їхати до царя «без подлинныя вести» не міг. Тоді Ковалевський наголосив на тому, що іншого шляху, як через татарські загони, до Ракоці нема, а тому Ю. Хмельницький звелів відрядити посла до Корсуня, щоб він там почекав кращої нагоди. Тим часом Юрій Хмельницький написав листа до батька, який прийняв остаточне рішення. Посол тоді відрядив Д. Остаф'єва до Чигирина разом із гетьманським гінцем, а сам у супроводі трьох козаків мав повертатися до Корсуня. 21 липня о 4-й годині ранку посол був свідком, як українська армія виступила у похід проти ляхів і татар, що переслідували Ракоці, який виступав під Меджибіж. У авангарді виступило 5 полків, а потім — основні сили, що нараховували 20 тисяч козаків. В ар'єргарді йшов обоз із 5 тисяч возів. У своєму «статейному списку» (польському звіті) Желябузький зауважив, що «настану войска ставятца не обозом [тобто табором. — Ю. М., С. С.], и лошади ходят стадами, а у приколу лошадей не бывает».

22 липня Желябузький знов опинився у Корсуні. Того ж таки дня до міста прибув польський гонець Миколай Грибовський. Посли зустрілися, і Желябузький довідався, що до Богдана Хмельницького поспішає польський посол Станіслав Казимир Беньовський — майбутній співавтор Гадяцького договору 1658 р., а Грибовського Беньовський послав поперед себе з Дубна вісім днів тому. Посли вивідали один в одного якнайбільше важливої інформації й розійшлися. Наступні дні засвідчили, що військо князя Ракоці перебуває в облозі під Меджибожем і що козаки огульно йдуть додому через конфлікти з ним. Про це сповістили Желябузького козаки з корпусу Антона Ждановича, які поверталися додому і йшли партіями через Корсунь 24—27 липня. 27 липня з Чигирина повернувся Д. Остаф'єв і приніс звістку від Б. Хмельницького про неможливість проїзду до Ракоці. Однак посол, почувши, що Ракоці перебуває під Меджибожем, ризикнув 28 липня виїхати до Меджибожа. 30 липня він зіткнувся з українською армією, що поверталася додому. Желябузький негайно послав Д. Остаф'єва до генерального осавула І. Ковалевського, прохаючи, щоб Юрій Хмельницький дав необхідну подорожню грамату. Пізніше Юрій Хмельницький наказав послові прибути до своєї ставки, розташованої на «Наливайковому броді». Посол так і вчинив, і Юрій Хмельницький з полковниками зустрів його перед своїм наметом. Сказавши кілька люб'язних слів про царське здоров'я, Ю. Хмельницький дав слово миргородському полковникові Григорію Лісницькому, і той гостро вичитав посла зате, що він без волі гетьмана невчасно йде шукати князя Ракоці, а трансільванський князь уже капітулював перед польсько-татарським військом.

Наступного дня після аудієнції І. Ковалевський передав Желябузькому рішення Юрія Хмельницького й полковників: через Молдавію послу йти неможливо, бо хан пішов услід за Ракоці й блокував його. Желябузький, діставши таку вість, пробув іще деякий час у таборі української армії, котра стояла західніше Корсуня. До нього прийшов тоді київський протопоп, священик церкви Пречистої Богородиці Іван і підтвердив сказане раніше осавулом, а також повідав, що Богдан Хмельницький хоче повісити в Чигирині А. Ждановича за самовільне полишення табору Ракоці, що призвело до тяжкої поразки князя.

Військо Запорозьке мало йти воювати в Польщу, однак частина козаків відмовилася це чинити, посилаючись на втому та на небажання допомагати трансільванському князеві Ракоці. Прагнучи позбутися в такий час «царського ока» при Війську, Ю. Хмельницький 1 серпня прислав до Желябузького військового канцеляриста Захарія і наказав негайно виїхати з табору на Чигирин. Посол так і вчинив, але стояв за 10 верст аж до 1 серпня і тільки потім подався до містечка Бузівки. 5 серпня, стривожений повідомленнями про напали ординців, Желябузький взяв курс на Київ, бо козацькі тутешні «городи и местечка худы и осади нигде не укреплено». Того дня він зустрівся з групою козаків Корсунського полку на чолі з Левком Ісаєнком. Ті підтвердили відомості про тяжку поразку князя Ракоці, у результаті якої в найближчому часі неможливо було організувати спільний виступ України й Трансільванії проти Речі Посполитої. Оскільки мета посольства була виконана волею обставин, Желябузький прибув до Києва, де й довідався 10 серпня від чигиринського козака Григорія про смерть гетьмана Богдана Хмельницького[186].

Справді, Богдан Хмельницький не переніс тяжких новин. Його особливо вразило те, що командувач українського корпусу Антон Жданович самовільно покинув табір князя Д'єрдя II Ракоці і тим самим прирік його на поразку. Коли гетьман довідався про це, з ним стався апоплексичний удар, а кажучи сучасною мовою, — інсульт. Іще певний час напівпаралізований Богдан Хмельницький боровся зі смертю, але 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р. віддав Богові душу. Далися взнаки роки бойових походів і турецької неволі, замахи на життя з боку ворогів, сімейні драми й трагедії, тяжка й виснажлива праця з відродження Української держави. Український літописець Самійло Величко так записав у своєму творі: «Гетьман скічив, так і не докрутивши військової махини війни з поляками, своє великотрудне і великопечальне життя».

Невідомий автор «Історії Русів», перед талантом якого з пошаною схиляли голови Пушкін і Гоголь, які самі перебували під його сильним впливом, яскраво описав трагічний фінал Богданового життя: «Лемент і плач челяді Гетьманської і постріл з домової гармати сповістили в місті про смерть Гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім Гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалась повсюди і була Невимовна. Всі оплакували його, як рідного батька свого, всі кричали: „Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них? Згасло сонце Наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!“

Заслуги сього Гетьмана й направду варті були оплакування всенароднього, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень»[187].

Після похорону Великого Богдана постала з усією гостротою проблема його спадкоємця. За рік до смерті гетьман призначив спадкоємцем сина Юрія, котрого і старшина, і іноземні посли вже називали гетьманом. Однак Богдан Хмельницький тяжко помилився в синові. Юрій був не тільки неповнолітнім, а й позбавленим рис, належних полководцю й державному мужу. Це розуміли й представники українського уряду. Отже, спочатку було вирішено, що опікуном Юрія Хмельницького буде генеральний писар Іван Виговський, котрий мав і підписуватися як тимчасовий гетьман. Між тим, 15—18 (5—8) жовтня 1657 р. у Корсуні відбулася важлива подія — укладення військового союзу між Українською державою — Гетьманщиною та Швецією. Активну роль у його розробці відіграли Юрій Немирич, Іван Ковалевський та полковник Іван Федорович (Богун — ?). Виговський іменується тут уже гетьманом[188]. 15(5).10.1657 р. Виговський, називаючи себе гетьманом, видав у Корсуні універсал, яким надав Різдвобогородицькому монастиреві у Ніжині містечко Салтикову Дівицю (Там само. — С. 56). Невдовзі (21.10.1657 р.) відбулася Корсунська рада, на якій Виговського обрали повноправним гетьманом, не згадуючи вже про Юрія Хмельницького. У тих умовах це було єдино правильне рішення. На цій раді були присутні представники всіх полків Гетьманщини, члени українського уряду, у т. ч. й сподвижники Виговського, як-от Юрій Немирич, представники іноземних держав, наприклад Речі Посполитої (С. Беньовський), Московської держави (Артемон Матвєєв). На жаль, не було тільки представників Запорозької Січі, і це дало пізніше привід опозиції поставити під сумнів легітимність виборів нового гетьмана. Довелося тоді скликати нову раду, котра врешті поставила крапки над «і». Одразу після Корсунської ради Виговський відрядив своїх представників — осавула Корсунського полку Юрія Миневського та Юхима Коробку до Москви, щоб передати гетьманського листа цареві Олексію і запевнити його у лояльності[189]. Водночас до Бахчисарая було відряджене посольство на чолі з Бутом, а це свідчило про те, що Виговський продовжив курс Богдана Хмельницького і виходив у своїй міжнародній політиці з того, що Україна є незалежною державою.

Однак становище Української держави вже на початку правління Івана Виговського було дуже складним. Розпалася антипольська коаліція (ще за життя Хмельницького Москва уклала сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою, Трансільванія зазнала тяжкої поразки, а Швеція схилялася до миру з Польщею, який, врешті, і був підписаний у 1660 р.). Московська держава прагнула ліквідувати незалежність України і поступово перетворити її на свою колонію. Для цього одним із традиційних і перевірених засобів Москви було розміщення на території країни-жертви (у даному разі України) своїх військ. Тому-то у відповідь на посольство Миневського і Коробки Олексій І скерував у всі полкові міста своїх воєвод під приводом захисту України від Речі Посполитої (квітень 1658 р.). До Корсуня було відряджено воєводою боярина Оверкія Болтіна. До речі, коли царський воєвода Болтін прибув до міста (липень 1658 р.), то корсунці не впустили його. Гетьман мусив згодитись і на намісників у надії, що це врешті задовольнить апетити Москви і дасть Україні сподіваний мир. Воєводам був даний дозвіл прибути в Україну, і Болтін уже зупинився в Києві.

Не дрімала й Річ Посполита, котра прагнула реваншу і реставрації на всіх українських землях, що були під її владою до 1648 р., давніх порядків. Союзником Речі Посполитої у цьому було Кримське ханство, котре продовжувало свою політику провокування нових війн і переходів на бік того чи того суперника. Мухамед-Ґірей IV взагалі вороже ставився до України і хотів бачити її лише як частину Речі Посполитої або принаймні як союзника Варшави. У самій Гетьманщині загострилися соціальні протиріччя, котрі й породили іскру громадянської війни, вміло роздмухану Москвою.

Першим підняв заколот кошовий отаман Яків Барабаш, який перед тим дістав негласну підтримку Москви. На його бік перейшов і полтавський полковник Мартин Пушкар, котрий став скликати до себе всіх невдоволених Виговським. Заколотники розбили під Полтавою полковників Івана Богуна та Івана Сербина, які підтримували Виговського, і оволоділи землями Полтавського та Лубенського полків. Гетьман у такій ситуації мусив вжити рішучих заходів і зброєю придушувати небезпечний заколот, що підривав Українську державу.

Як свідчив київський воєвода Василь Шереметєв, Виговський звелів стратити переяславського полковника Колюбаку, «а корсунского полковника Тимошу Аникиенка велел расстрелять да сотников розних городов велел посечь и расстрелять человек с 12 за то, что они писмами ссылались с Пушкарем»[190]. 1 травня 1658 р. Корсунський полк на чолі з полковником Іваном Креховецьким був виставлений проти заколотників[191]. На Лівобережжя вирушили й інші полки, а загальне командування було доручено там наказному гетьманові Григорію Гуляницькому. Сам гетьман взяв в облогу Полтаву. Переконавшись, що Пушкар тягне час і нещиро прагне миру, Виговський віддав наказ штурмувати Полтаву. Місто було взято, першу хвилю антигетьманської опозиції придушено. Пушкар загинув у бою, а Барабаш був узятий у полон і страчений. Варто зазначити, що в той час значну підтримку гетьману надали правобережні полки, насамперед Корсунський, які краще усвідомлювали необхідність збереження незалежності Української держави.

Але Москва не заспокоїлась і наполегливо продовжувала розпалювати невдоволення Виговським серед частини українського суспільства. Тепер вона вже відверто втручалася в українські справи, надавала опозиції не лише моральну, а й матеріальну підтримку; московські війська виступили проти гетьмана відкрито. Саме через це Виговський був змушений піти на зближення з Річчю Посполитою та Кримським ханством. Наприкінці 1658 р. до Київського воєводства була скерована група кінноти й драгунів коронного обозного Анджея Потоцького, яка стала на квартири понад Россю, між Корсунем та Білою Церквою. Пізніше, у травні 1659 р., сюди прибув на короткий час загін Станіслава Яблоновського, майбутнього великого гетьмана коронного.

16 вересня було укладено Гадяцький договір, на основі якого розривався договір 1654 р., а Україна входила до складу Речі Посполитої вже не як колонія, а як рівноправний член федерації поруч із Короною Польською та Великим князівством Литовським, у результаті чого мало утворитися Велике князівство Руське, тобто Українське, на відміну від Великого князівства Московського[192]. Варто додати, що згідно з одним із пунктів Гадяцького договору Виговський отримував у власність міста Лисянку, Любомль, Смілу (через Смілу особливо загострилися стосунки гетьмана з Юрієм Хмельницьким, бо в цьому місті раніше була резиденція його брата Тимоша). Виговський небезпідставно отримав Смілу, бо його брат Данило був одружений із сестрою Юрія й Тимоша Хмельницьких, дочкою Богдана Хмельницького — Катериною. Сам Данило Виговський дістав тоді В'язівок, а Федір Виговський — Стеблів. Але документи від 30.05. і 16.06. 1659 р. засвідчують, що король дещо скоригував цей пункт договору, надавши Смілу з селами, В'язівок і Тарасівку у Корсунському старостві, також Костянтинів, Балаклію, Орловець і Олеховець у Білоцерківському старостві навічно Данилові Виговському, а містечко Стеблів з присілками Склемінці, Сидорівка, Щербачинці, Скірибчинці, Лебединці, села Лунцево і Тонопівку навічно Федорові Виговському[193]. Ян-Казимир дав у 1659 р. привілеї на містечко Вільшану з присілками миргородському полковникові Григорію Лісницькому, а на містечко Шендерівку — Остапу Федьковичу, однак інший документ від 8.05.1659 р. свідчить, що Шендерівка була дана пожиттєво Єроніму Нєчевичу[194]. Тут слід вказати на малознаний і цікавий факт. Ще раніше, 15.04.1659 р., у Варшаві було підтверджено королівський привілей познанському воєводі Яну Лещинському на Корсунське староство з містами Корсунем, Стеблевим, Криловим, Медведівкою з присілками, містечком Воронівкою з присілками, селами Таганчею, Біркозівкою, Новоселицею, Сидорівкою, Сухинею, Шендерівкою з присілками, фільварками, всіма дворами тощо. 5.03.1667 р. Ян Лещинський, уже великий канцлер коронний, відступив у Варшаві Корсунське староство обозному коронному Самуелеві Лещинському. 19.01.1660 р. шляхтичу Станіславу Якубовському було дано пожиттєво два містечка у Брацлавському воєводстві (Гайсин та Кисляк) і одне у Корсунському воєводстві (Вільшана)[195].

У травні 1659 р. до Варшави на сейм прибули й посланці Української держави, які присягнули на вірність королеві Яну-Казимиру. Серед них Корсунський полк представляли корсунський сотник та Іван Половченко[196]. Сейм 1659 р. нобілітував (дав шляхетство) генеральну старшину України, а також групу старшин кожного полку. Це вже, однак, мало що могло дати, бо у розпалі була українсько-російська війна 1658—1659 рр.

Московські війська виступили на Сіверщину і на Лівобережну Україну. Ніжинський полковник Григорій Гуляницький (колишній корсунський полковник) стійко тримався з кількома полками у блокованому московськими військами Конотопі (з 11 травня по 9 липня 1659 р.). Туди ж, під Конотоп, поспішав і сам Виговський, діючи разом із Мухамед-Ґіреєм IV. Відзначимо, що в лавах української армії Виговського діяв і Корсунський полк під керівництвом Івана Креховецького. Під Конотопом українська армія дощенту розгромила російську, винищивши близько 30 тисяч вояків, насамперед найкращої московської кінноти. Московитам, що відступали, ударив у тил Гуляницький, котрий скористався щасливою оказією для вилазки і ліквідації ворожої облоги. Рештки російської армії українці переслідували аж до тодішнього кордону. Завдяки Конотопській перемозі 9 липня 1659 р. шлях на Москву був відкритий. Вражений звісткою про Конотопську битву цар Олексій І вдягнувся у траурний одяг, звелів готувати столицю до оборони, а сам із сімейством намірився тікати за Волгу. Одночасно він дав наказ послам в Україні піти на максимальні поступки, які б не тільки відновили договір 1654 р., а й зафіксували його у трактовці української сторони. Цар боявся, що козаки знову, як колись у часи Сагайдачного, будуть штурмувати Москву.

Однак тривога царя скоро минула. Не вороги, а самі українці почали нищити себе, бо частина з них пішла за сліпими поводирями, за демагогами та авантюристами. В тилу у Виговського з новою силою вибухнула громадянська війна. Тепер друга хвиля опозиції підняла вагоміші, ніж спочатку, постаті в Гетьманщині. Формальним лідером опозиції було проголошено Юрія Хмельницького. Багатьом здавалося, що молодший син Великого Богдана гідно замінить батька й буде кращим гетьманом, ніж Виговський. Правою рукою Юрія став його дядько по матері Яким Сомко, якому активно допомагали ніжинський полковник Василь (Васюта) Золотаренко та вінницький полковник Іван Богун, чиї дії призвели до фатальної помилки. Винесла на поверхню мутна хвиля громадянської війни й Івана Сірка, котрий ударом на беззбройний Крим змусив повернути з походу всю орду на чолі з ханом; ударив у спину своїм і посередній діяч тих часів переяславський полковник Тиміш Цицюра. Не бажаючи поширення громадянської війни в Україні, Виговський склав булаву. Це сталося у вересні 1659 р. у Германівці, що на Київщині. 28 вересня 1659 р. рада на р. Росаві обрала гетьманом Юрія Хмельницького, при чому був присутній і корсунський полковник Яків Петрович (Петренко) Уйзко.

27 жовтня 1659 р. Юрій Хмельницький під тиском московських військ мусив підписати новий російсько-український договір у Переяславі («14 статей»). На відміну від договору 1654 р., він мав нерівноправний характер. Українська держава втрачала свою незалежність і перетворювалась на автономну політичну одиницю у складі Російського царства. Ця автономія внаслідок тиску Москви постійно зменшуватиметься і, врешті, буде ліквідована зовсім. Коли старшина порівняла умови Переяславського договору 1659 р. з Галицьким пактом Виговського, то була вражена тим, як нахабно Москва порушила суверенітет України. Але було вже пізно. Єдине, на що тоді спромоглися деякі українські представники, що мали скріпити своїми підписами Переяславський договір, то це ухилитися від власноручного підпису, що фактично звільняло і від присяги на вірність царю Олексію І. Чим іще можна пояснити той факт, що прекрасно освічений генеральний обозний Тиміш Носач (випускник Києво-Могилянської Академії) не поставив свій підпис під договором, а переклав цю місію на плечі свого писаря. До речі, Носач постійно тяжів до Корсуня, що наводить на думку про його пов'язання із цим містом, принаймні Корсунським полком (чоловіком його третьої дочки був корсунський полковник Григорій Гуляницький). Не підписав договір і Сірко, так само вчинив Яків Улізко, корсунський полковник. Замість цього руку приклав його писар «Василий Игнатов», тобто Гнатенко[197].

За Переяславським договором московські залоги мусили стати у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві й Умані. Вся родина Виговських мала бути видана цареві. За 7-ю статтею договору передбачалось, що артилерія Війська Запорозького мала перебувати в Корсуні, а весь цей повіт «дати на прокорм і на всю справу до гармат». У цьому арсеналі було 24 гармати типу «Октава» (калібр 9 см), 2 — типу «Колюбрина» (калібр 12 см). Це були, звичайно, не всі гармати Війська Запорозького, і арсенал у Корсуні постійно поповнювався. Він був досить потужним, про що свідчить той факт, що коли на р. Росаві відбувся бій між лівобережними полками Самойловича та поляками, то нестачу озброєнь поповнили саме з нього. При військовій артилерії в Корсуні мали перебувати постійно, або майже постійно, обозний, осавул, хорунжий, писар, 30 пушкарів і стільки ж гармашів, 4 шипошники, 12 ремісників (для ремонту гармат), один цирульник, шість стадників, 2 довбиші та 2 коновали. Додамо, що найближчі прибічники Виговського, до котрих належали такі визначні старшини, як Григорій Гуляницький (колишній корсунський полковник), Григорій Лісницький, Антон Жданович, Самійло Богданович-Зарудний, Герман Лобода, довічно не могли мати жодних урядів у Війську Запорозькому[198].

Насамкінець варто сказати кілька слів про долю колишнього гетьмана України Івана Виговського. Після відставки він мусив певний час вести бої проти прибічників Юрія Хмельницького, котрі намагались його полонити. Бої точилися аж у Барі, але Виговському вдалося укритися під опікою короля Речі Посполитої Яна-Казимира, котрий підтвердив його сенаторство і зробив барським старостою. Його брат Данило воював під Смілою і Лисянкою, та корсунський полковник Яків Улізко розбив його під Лисянкою і полонив, а потім видав московським воєводам. За одними даними, Данило помер на шляху в сибірське заслання від ран і побоїв, а за іншими (насамперед російський історик С. М. Соловйов), він був жорстоко закатований московитами. Коли тіло Данила Виговського, понівечене катами (очі були залиті розплавленим свинцем), було привезено у Чигирин, то його дружина Катерина у страшній розпуці й горі кинулася на брата, гетьмана Юрія Хмельницького, проклинаючи і Москву, і брата, який пішов з Москвою на тяжкий союз. Тоді-то козаки, які ще недавно воювали проти Виговського, побачили лихий знак у цьому і глибоко задумалися над результатами своїх дій. Але було вже пізно.

Іван Виговський під час походу Яна-Казимира на Сіверську Україну був серед тих, хто організував антипольські повстання на Правобережжі. У березні 1664 р. його запросили на військову раду в Корсунь, де були присутні гетьман Правобережної України Павло Тетеря, польський воєначальник Себастіян Маховський та інші. Тут його звинуватили в державній зраді й заарештували. 16 березня 1664 р. без суду й слідства зі значними порушеннями законності (сенатора могли судити тільки у присутності короля) Виговського розстріляли у Корсуні на ринку. За даними Чернігівського літопису, його тіло поховали у Великому Скиті (Манявському), а за даними польського мемуариста М. Ємьоловського — у галицькій маєтності гетьмана, с. Руда під Жидачевом[199], але, можливо, що свій останній притулок сподвижник Богдана Хмельницького і гетьман України знайшов під Корсунем у Свято-Онуфрієвському монастирі.

Втрата Україною державної незалежності спричинила надалі криваву Руїну, котра принесла чимало горя всьому українському народові. Українські землі потрапили у вир кривавої війни, яка майже не припинялася, і, що найгірше, до хижих іноземних загарбників (Московська держава, Річ Посполита, Османська імперія та її васали: Кримське ханство і ногайські орди) долучилися й українські полки, які билися по різні боки воюючих коаліцій і самі роздиралися кривавими усобицями. Тяжкі випробування доби Руїни не обійшли стороною і Корсунь.