Корсунь козацький

Розділ II Часи козацькі

сторія козацтва завжди привертала до себе увагу дослідників. Однак за російської влади після творів Дмитра Яворницького та Михайла Грушевського наукова розробка історії козацтва фактично припинилася з волі імперської влади. Тільки в незалежній Українській державі знову розгорнулися широкі наукові дослідження, що дали змогу відповісти на ряд важливих питань з історії козацтва[25]. Нагадаємо деякі важливі факти з козацької минувшини.

Слово «козак» прийшло зі сходу і в перекладі з тюркських мов означає «вільна озброєна людина». Не торкаючись питання про тюркських козаків, вкажемо, що це слово прижилося в Україні й ним стали називати представників особливого стану, який був вільним і мав лише один обов'язок — військову службу. Причинами створення українського козацтва були: необхідність боротьби проти агресії Кримського ханства та Османської імперії; посилення релігійного та феодального гніту в Польщі та Великому князівстві Литовському; необхідність освоєння розкішних українських степових земель. Хоча переважну більшість козаків становили вихідці з селян та міських низів, однак серед них були й шляхтичі, навіть князі. В основному запорожцями були українці (близько 90 відсотків), хоча до Війська Запорозького приймали всіх охочих, аби тільки був православним або вихрещувався в православну віру. Тому серед козаків була певна група осіб і неукраїнського походження (поляки, молдавани, росіяни, татари тощо), але вони швидко українізувалися, а вже їхні діти й онуки практично нічим не відрізнялися від основної маси запорожців.

Перша згадка про запорозьких козаків датована 1489 р., другу згадку маємо під 1492 р., а потім ціла лавина даних про козаків ринула зі сторінок історичних джерел.

Запорозькі козаки не тільки воювали проти ворога, а й активно займалися рибальством, полюванням, різними промислами, заселяли й освоювали широкі українські степи від Дністра до Сіверського Дінця. Вздовж Дніпра та Південного Бугу й численних річок, що в них впадали, козаки засновували свої «уходи» — поселення та місця промислів. Ці «уходи» спочатку були сезонними. Тут козаки перебували в теплу пору року, а коли наставали зимові холоди, вони підіймалися вгору Дніпром, перебували зиму в таких містах, як Київ, Канів, Черкаси, залишаючи на Низу мінімальну кількість людей. Як показали результати люстрації (ревізії) 1550 р. королівських земель у Наддніпрянщині, козацькі «уходи» йшли по Дніпру до Тавані (Каховки) та вниз Південним Бугом, вкриваючи густою мережею притоки цих обох річок, зокрема Самари, Орелі, Інгульця. Характерно, що основними «тиловими» базами козаків були такі міста, як Київ, Черкаси, Канів та деякі інші. Поблизу них козаки охоче купували землі, заселяли їх. Природно, що козацька колонізація йшла слідами їхніх предків доби Київської Русі та так званої литовської доби, і поширювалася не тільки на південь, а й на схід та захід, захопивши й Надросся.

Перший удар татар приймали на себе, звичайно, козаки-низовці, але цього часто було недостатньо, і доводилося думати про нові оборонні лінії, котрі мали захищати Україну від татарських набігів, як колись від половців. (До речі, поблизу Корсуня проходив сумнозвісний Чорний шлях — одна з найважливіших трас ординських наскоків.) Про це все більше турбувалася і шляхта Великого князівства Литовського, яка просувалася вслід за козаками і прагнула забрати собі освоєні ними землі. Інколи й сама шляхта чи королівські або магнатські урядовці брали участь в обороні краю та колонізації українських земель.

У 1558 р. почалася Лівонська війна, котру розв'язала Московська держава. Її союзником у той час нерідко був кримський хан, який завдавав великої шкоди Україні своїми набігами. Ворожі дії Москви штовхнули Велике князівство Литовське в обійми Корони Польської. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. утворилася Польсько-Литовська держава — Річ Посполита (дослівно — республіка). Більшість українських земель відійшло до складу Польщі. Тому питання оборони південних рубежів стало болючим для членів уряду у Кракові — тодішній столиці Польщі.

У 1570 р. було проведено ревізію Київського замку. Вона констатувала, що чимало міст Київського воєводства занедбані й це ставить під загрозу державні інтереси і безпеку Речі Посполитої. Виходячи з результатів ревізії, король Сигізмунд-Август відрядив для огляду запустілих міст Київського воєводства шляхтича Яна Бистрицького, котрий, мабуть, побував і в Корсуні. Бистрицький мав сповістити про першочергові завдання Речі Посполитої на шляху відбудови старих міст. За всіма ознаками, він швидко виконав свою місію і віддав належне містам Надросся. Однак смерть короля у 1572 р. не дала можливості реалізувати далекоглядні наміри. Потім короткий час у Речі Посполитій панував Генріх Валуа, який втік до Парижа, щоб посісти вакантний престол короля Франції під іменем Генріха III. Отже, і цього разу плани відбудови старих міст були відкладені.

Врешті-решт королем Речі Посполитої став видатний державний і політичний діяч Стефан Баторій (1576—1586 рр.). Угорець за походженням, добре обізнаний з порядками в Османській імперії, Баторій чудово усвідомлював роль і значення запорозьких козаків. Гучний похід Івана Підкови на чолі великого загону козаків у Молдавію, внаслідок якого Підкова став молдавським господарем у 1577 р., стривожив уряд Речі Посполитої. Хоча за наказом короля Підкову було схоплено й страчено у Львові 1578 р., Баторій змушений був провести козацьку реформу, щоб не допустити антипольських повстань. Це вдалося лише частково, але Баторій був задоволений хоча б тим, що загрозу повстання було відстрочено, а потужний мілітарний потенціал Війська Запорозького був використаний і проти турецько-ногайсько-татарських орд, і проти Московської держави та інших противників Речі Посполитої. Найкраща частина козаків входила до так званого реєстру й набувала на основі цього певні права, вольності й привілеї. Козак оголошувався вільним, мав право на землю, маєтності і т. п. Військо Запорозьке одержувало власний прапор, клейноди, печатку. Окрім земель у пониззі Дніпра, там, де стояла Січ, і аж до Дону й Дунаю чи Дністра, козаки діставали можливість селитися в Київському та Брацлавському воєводствах, отримали у власність Трахтемирів, де стояв знаменитий козацький монастир. До наших часів дійшов перший реєстр тисячі запорозьких козаків, складений у 1581 р.

Після козацької реформи 1578 р. неминучим був процес швидкого відродження Корсуня. Адже у другій половині XVI ст. територія Поросся через часті наскоки татар була малозалюднена, і тому милив польської державної адміністрації був тут досить слабким, а в багатьох місцях і зовсім відсутній. У цьому дикому краї селилися лише різні селяни-втікачі, уходники-промисловці, козаки й бродяги. Вони розселялися до певних пунктів, якими на Подніпров'ї були міста і містечка, колись зруйновані й покинуті через набіги татар. До них належали також Корсунь і Стеблів. Поселенці утворювали хутори, в яких проживали і займалися сільським господарством. Так у цьому безлюдному краї створювалися центри залюднення — міста. Вони були незначні порівняно з округою, що до них прилягала.

З метою зміцнення оборони південних рубежів, а також для створення хоча б якоїсь влади на півдні Київщини старости Речі Посполитої відновлювали міста українського порубіжжя та заново заселяли їх. Варто зазначити, що після Люблінської унії 1569 р. всю Наддніпрянщину, за відомостями П. Куліша, поляки почали називати Новою Польщею, на противагу Старій, Привіслянській Польщі[26].

Для освоєння цих земель польським урядом у 1570 р. було створено комісію із їх розмежування. Комісари доповідали про визначення ділянок земель, «величезних, хоч ще й порожніх просторів»[27], на які не поширювалась влада державної адміністрації. За проведеним розмежуванням Корсунщина відійшла до Київського воєводства. На той час вона була майже незалюднена. Як писав італійський хроніст Олександр Гваньїні, між Черкасами і Каневом «не видно й жодних будинків, сіл та волостей; на всі сорок миль — пустеля й дикі поля аж до Очакова, татарського міста й замку, що стоять при гирлі Дніпра»[28]. Віддаленість краю від густонаселених районів приваблювала сюди переселенців, в основному кріпосних селян, адже тут їх не могла контролювати державна адміністрація.

Заселенням Корсунщини займалися родичі славнозвісного Байди — князя Дмитра Вишневецького, який був основоположником першої відомої на сьогодні Запорозької Січі — Хортицької. Йдеться про князів Михайла Олександровича Вишневецького і його сина Олександра. Перший з них був черкаським і канівським старостою (1559—1579), київським каштеляном (1581—1584), а другий — канівським і черкаським старостою (1580—1593), запорозьким гетьманом (1578—1581). Формально саме Михайло представив королю Стефанові Баторію пропозицію щодо Корсуня, доводячи, що він лежить на звичній трасі татарських набігів і якби це місто було відроджене, то була б користь і краю, і всій Речі Посполитій. У відповідь 8 лютого 1584 р. король видав у Гродно універсал на «заложенє містечка Корсуня» та надав Корсуню магдебурзьке право[29]. Вже наступного року в історико-географічному творі польського хроніста Станіслава Сарницького була згадка про Корсунь як про «місто нове засноване від Стефана Першого, короля польського, з укріпленнями міцними при річці Рось, на самому шляху скіфів [тут маються на увазі татари та ногайці. — Ю. М., С. С.], себто Чорному шляху, де вбачається літера К [текст твору Сарницького пов'язаний з картою із відповідними позначками. — Ю. М., С. С.]. І обіцяв король захист цьому місту, щоб більше скіфи не змогли пересуватись безкарно Чорним шляхом. Був навіть колись тут замок знатний, що доводять руїни мурів стародавніх занедбані»[30].

Але фактично відродив місто Олександр Вишневецький. Корсунь став центром нового Корсунського староства, створеного внаслідок поділу Черкаського староства, а Олександр Вишневецький — його першим старостою (1584—1593)[31]. Як твердить «Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона», король Стефан Баторій передав Корсунь одному з представників козацької старшини — Тетері, і після цього став будуватися замок[32]. Тут явне непорозуміння, бо ім'я Тетері було вжито помилково. Варто детальніше сказати про князя Олександра, старшого сина Михайла Вишневецького та Гальшки (Єлизавети) Зенович. Він народився бл. 1560 р., в молодому віці брав участь разом із батьком у поході короля Стефана Баторія проти Московської держави. Під Великими Луками король надав йому староство черкаське та канівське, котрим до того часу володів його батько Михайло. Він був одним із найталановитіших представників роду Вишневецьких, енергійним полководцем войовничим (брав участь у війнах проти Московії і Кримського ханства) і адміністратором. У своїй діяльності часто вступав у конфлікти (навіть збройні!) з іншими землевласниками, наприклад з канівськими міщанами (1581), з Михайлом Байбузою, найбільшим на той час землевласником на лівобічній Україні (1583—1589). Коли його батько помер, він успадкував по ньому уряд любецького старости, став опікуном малолітніх братів (Михайла і Юрія) і сестер (Марини і Софії), троюрідних брата (Костянтина) і сестри (Анни). Це дало йому великі багатства, і він значно посилив свою колонізаційну діяльність, зокрема заснував міста Лубни (1591 р.) і Пирятин (1592 р.), прислужився до заснування Чигирина та замку Ілієва Гора, купив у Криштофа Косинського (майбутнього вождя козацького повстання) Рокитно на Білоцерківщині (але одразу продав його князеві Янушу Острозькому), а у Довмонтів — Мошни (1592 р.) та інші міста. Дев'ятого квітня 1590 р. король видав у Варшаві привілей на заснування нового міста (Новгород?) над р. Россю у Корсунському старостві і на проведення там ярмарків. У 1592 р. О. Вишневецький домігся від короля Сигізмунда III привілею (від 15.10.1592 р.) для корсунських міщан на право шинкування медом та пивом[33]. На сеймику волинської шляхти 1595 р. було ухвалено, щоб її посли на сейм добивалися повернення Олександрові Вишневецькому коштів, витрачених ним на побудову Корсуня, Чигирина та Ілієвої Гори. У 1591 р., ставши гетьманом Війська Запорозького, повів козаків на Білу Церкву, де розташувався його противник — князь Дмитро Курцевич-Булига. Коли вибухнуло повстання під керівництвом К. Косинського, Олександр Вишневецький брав участь у його придушенні, але й був посередником у мирних переговорах між повстанцями і урядовими військами. Прагнув і потім досягти компромісу з повсталими козаками, принаймні, щоб відвернути їх від союзу з ординцями. Він тоді резидував у Черкасах — важливому оборонному пункті Наддніпрянщини; там-таки й помер зовсім молодим на початку вересня 1593 р. Олександр був одружений з Оленою Єловицькою, але дітей вони не мали. Після нього корсунським старостою став князь Януш Острозький (1594—1620 рр.) — син св. Костянтина II Острозького[34].

Офіційне визнання міського статусу та ще з правом самоврядування прискорило стрімкий розвиток міста. За Корсунем закріплялися також землі від р. Ольшанки (Вільшанки) до р. Синиці та Гірського Тікича, а від нього — аж до Синьої Води. Вони почали інтенсивно заселятися. Так, 21.03.1605 р. король Сигізмунд III підтвердив дозвіл корсунського старости Даниловича на поселення «на кгрунте пустым корсунским» урочищу Осетрові (на берегах Росі біля Сахнового Мосту) якомусь Павловичу, причому людям, яких той поселить, надавалося звільнення від усяких податків на 20 років[35].

Варто сказати детальніше, що являло собою магдебурзьке право. Воно прийшло до Польщі з Німеччини, з Магдебурга, де вперше було укладене й стало зразком для особливої системи міського самоврядування. У 1556 р. поляк Бартоломей Гроїтський видрукував польською мовою «Артикули (статті) магдебурзького права», а потім ще 5 книжок, що стосувалися різних відділів магдебурзького права. Це був юридичний фундамент міського самоврядування. Тільки король міг щось змінити в цій системі, але він, як правило, не торкався освячених століттями традиційних норм. Щоправда, коли магдебурзьке право надавав приватному своєму місту якийсь магнат, то він нерідко втручався у міські справи. На щастя, Корсунь уникнув такої долі. Містом повинні були управляти дві колегії — рада та лава, що разом утворювали магістрат. Рада складалася із райців на чолі з бурмистром. Вона проводила суд у цивільних справах, розпоряджалася міською поліцією, міським майном і здійснювала нагляд за виробництвом товарів. Лава складалася з лавників на чолі з війтом і розглядала кримінальні справи. У привілеї місту Корсуню говорилося: «Лавники, яких поспільство вибере, мають... винних, як і невинних судити, допити чинити, карати, виконувати різні справи»[36]. По мірі вибуття членів лави відбувалася ротація лавників. Бурмистри заміняли лавників, а інколи й райців. Рада іноді встановлювала голосування всіх її членів почергово. Засідання обох частин магістрату не розділялось[37]. Міщани мали слухати свого війта, який підпорядковувався королеві, а у військових справах — старості. У разі потреби міщани мусили будувати оборонні споруди і виходити на боротьбу проти ворогів, звичайно — татар.

Корсунь швидко відбудовувався і невдовзі вже мав власну потужну фортецю. Лінія оборони складалася з глибокого рову, що заповнювався водою, і крутого земляного валу (без валганга) з дубовим частоколом. Потрапити у фортецю можна було через звідний дерев'яний міст, перекинутий через рів. Головний в'їзд був розташований з південної сторони. З фортеці до берегів Росі, Корсунки і в навколишні ліси виходило 7 підземних ходів. На той час фортеця в Корсуні була однією з найпотужніших на землях Речі Посполитої. Пам'ятки цього і пізнішого (XVII-XVIII ст.) періодів легко знаходили у XIX ст. За свідченням історика Лаврентія Похилевича, «сліди давнього багатолюдства Корсуня являються тут у великій кількості людських кісток, які знаходять тут на кожному кроці у землі під час риття фундаментів, погребів і т. п. Часто знаходили також старовинні золоті й срібні речі, монети, медалі; але все це довго переходило в руки євреїв, котрі, скуповуючи древності за безцінь, негайно переливали їх у злитки, щоб сховати слід від пошуків поліції. Нарешті нинішній власник [князь Лопухін. — Ю. М., С. С.] оголосив, що буде платити за кожну річ, знайдену хоча б і його селянином, більше, ніж коштує метал. Тоді все, що знаходили, стали приносити власнику, і таким чином збереглося кілька дорогоцінних залишків старовини. З них особливо гарним є золотий сосуд вагою у понад фунт зі слов'янськими арабесками дуже чистої роботи. При ньому був довгий ланцюг з товстого золотого дроту. Всередині сосуду залишилась якась густа смола. Разом з цим сосудом знайдено кілька срібних ковшів з гербами Московської держави. На одному з них виставлено 1619 рік. Думають, що ці речі дісталися якомусь козакові чи шляхтичу під час московського походу. Корсунські знахідки разом з іншим придбаним склали у будинку власника досить значний музей» (із).

Місто Корсунь, діставши королівські привілеї, швидко зростало і невдовзі (1585 р.) стало центром окремого староства Київської землі. Східними кордонами староства були річки Тясмин та Дніпро (у районі Вужина і Крилова). Крайніми містами на сході були Сахнів Міст (Сахнівка), Сміла, Данилова Слобода (Медведівка), Крилов і Чигирин. На півдні Корсунське староство межувало з «Диким Полем» і сягало річок Синьої Води (Синюхи), Південного Бугу, Висі та Тясмину. Крайніми населеними пунктами були Чигирин, Данилова Слобода і Торговиця. Західний кордон староства пролягав по річках Синиці й Гірському Тікичу. Крайніми містами на заході були Торговиця, Звенигородка (до 1636 р.), Вільшанка та Лисянка. Північна межа Корсунського староства перетинала велику луку річки Рось. Крайніми межами були Стеблів, Корсунь та Сахнів Міст. У наш час на території колишнього Корсунського староства лежить більша частина Корсунь-Шевченківського, Лисянського, Звенигородського, Шполянського, Смілянського, Чигиринського, Городищенського та Кам'янського районів Черкаської області.

За адміністративно-територіальним поділом Корсунське староство належало до Житомирського повіту Київського воєводства, у повітовому центрі якого — Житомирі — містився ґродський суд для вирішення кримінальних справ та цивільних суперечок. Під час засідання ґродського суду в Житомирі збирали раду з офіційних осіб. Призначався день, коли возний відкривав ґродську книгу, де кожний міг записати скаргу, привілей чи заповіт, адже в ті часи оригінал документа з різних причин легко можна було втратити. Доступ до ґродських книг мали староста, писар та суддя. Вищою судовою інстанцією для жителів Корсунського староства був коронний трибунал у Луцьку, а з 1589 р. — у Люблині. У ньому, серед інших депутатів, було 4-5 представників шляхти Київського воєводства. До трибуналу надходили апеляції жителів воєводства.

Про значення Корсуня вже у XVI ст. свідчить хоча б той факт, що з нього походив архімандрит Данило Корсунський, паломник до Єрусалима[38].

1 березня 1585 р. польський король пожалував Корсуню герб: «лук жолтый натягненый и стрилу на тативи наложеную, в червоном полю». Нам пощастило виявити в Центральному державному історичному архіві України у Києві (далі — ЦДІА України у Києві) невідомий список цього документа, який зняли з оригіналу у середині XIX ст. (очевидно, це зробив хтось із членів Київської археографічної комісії). Наведемо його текст повністю за спрощеними правилами транслітерації:

«Стефан, Божею милосцю король полский, великий князь литовский, руский, пруский, киевский, волинский, подляшский, мазовецкий, самогитский, инфлянтский, кн.(я)жа семиградское и инных.

Ознаймуем тим листом нашим всім вобец и кождому зособна, кому то відат належит, нинешним и напотом будучим, иж для ліпшой безпечности и пожитку панств наших посполитое коронное місто, названое Корсунь, которое в земли Киевской в старостве Черкаском, ново на пустини на шляхах табанских [явна помилка копіїста. Має бути: „татарських“. — Ю. М., С. С.] посідает, хотячи на тамтой Україні укґрунтовати, ужесмо его и особливим привилеєм и листи нашими фундовали право німецкое и певные вольности там наданы, то так тепер ветесмы в своем прошений от преречоных подданих наших міщан того міста Корсуни, абихмо тому місту новозаложоному, прикладом инших міст наших герб, то єсть лук жолтый натягнений и стрилу на тативи наложеную, в червоном полю дали. А так ми прозбу их слушную з ласки нашои кролевскои и за причиною певних панов рад наших того помененого гербу к оному місту Корсуню и подданим нашим мещаном корсунским позволилисмо и тим листом нашим до того міста вічними часи надаєм. Которий герб в сем листі нашем ест значне виражон и вьшалеван [копію малюнка герба, подану у цьому ж документі, ми з технічних причин не наводимо. — Ю. М., С. С.]. Яко уже из сего часу зараз преречоные міщане корсунские и по ним там будучие на всі потомные вічние часи. Так по печати до всяких прав своих посполитих и судових месцких, яко теж и на хорунгве міют уживати и с тою ся веселити мают справуючися во всем водле фундушу волности им од нас наданних од всякого оближеня права посполитого. А для ліпшой віры и свидецтва тот лист рукою нашою королевскою подписали, печать нашу коронную до него приложити есмо розсказали.

Писар [...] [пропуск у тексті. — Ю. М., С. С.] волном коронном

М[іся]ца февраля року от Рождества Христова 1585, а кролеваня нашего року 9.

Stephanus Rex»[39].

Жителі Корсуня брали активну участь в освоєнні незаселених земель. Так, навесні 1590 р. Микола Повольний, служебник брацлавського підкоморія Лавріна Пісочинського, доповідав своєму зверхникові про розбудову Городища, у якій брали участь 150 жителів Корсуня, а також жителі Білої Церкви та інших міст. Вони, зокрема, збудували тоді дві пекарні і дві комори, тощо[40]. Ці повідомлення допускають можливість участі корсунців і в розбудові Шендерівки, тут згадуються і пани Шендерівські.

У 1587 р. помер король Стефан Баторій, а наступного року після тривалої, навіть збройної боротьби в Речі Посполитій було обрано нового короля. Ним став шведський король Сигізмунд III Ваза, який відзначався фанатичним католицизмом, прямолінійністю і жорстокістю, зокрема у вирішенні українського питання.

Взагалі остання третина XVI ст. пройшла під знаком суперечливих тенденцій. Ще тривав «золотий вік» Речі Посполитої, розвивалася панщинно-фільваркова система, до Речі Посполитої надходили великі багатства, і її магнати нерідко були багатші, ніж європейські монархи. Але збагачення панівного класу здійснювалося за рахунок експлуатації трудящих, посилення колоніального гніту щодо України та Білорусії. Все більше селян і міського плебсу тікало на Січ, покозачувалося, заселяло не лише землі Січі в пониззі Дніпра, а й Середню Наддніпрянщину, де жили реєстрові козаки.

Корсунь, як і Черкаси, Канів та деякі інші міста Середньої Наддніпрянщини, став потужним осередком козацтва за межами земель Січі; тут відбувався стрімкий процес покозачення. Характерно, що не тільки селяни та міщани прагнули стати козаками, а й дрібна українська шляхта. Військо Запорозьке перетворилося на могутню мілітарну силу і все впевненіше виходило з-під контролю уряду Речі Посполитої, стаючи державотворчою силою в Україні. Це тривожило короля Сигізмунда III, котрий мріяв знищити Православну церкву в Україні та Білорусії, прагнув придушити в зародку будь-які вияви визвольного руху українців та білорусів. Вже на сеймі 1589 р. було ухвалено, щоб українські міщани не пускали до себе на постій запорожців без волі гетьмана чи кошового отамана, хоча й дозволялось продавати запорожцям порох та провіант. Війти й бурмістри мали пильнувати, щоб з міст і містечок ніхто самовільно не ходив на Низ, не допускати проживання у своїх містах поселенців з числа запорожців. Однак такі заходи не давали сподіваного результату, а нерідко навіть загострювали ситуацію. Взагалі політика панівних кіл Речі Посполитої щодо України була незграбною, негнучкою, короткозорою, нерідко відверто реакційною. Не на висоті виявилася й українська шляхетська верхівка, котра буквально впродовж двох-трьох поколінь майже повністю сполонізувалася й окатоличилася. За цих умов роль авангарду українського народу в його національно-визвольній боротьбі взяло на себе козацтво, до якого приєдналася найкраща частина української шляхти. Хоча повстання часом вибухали стихійно, не мали перед собою чітко усвідомленої мети, однак у ході боротьби поступово викристалізовувалася державотворча програма і, врешті, у 1648 р. було відроджено незалежну Українську державу.

Перші потужні повстання, у котрих чільну роль відіграло козацтво, вибухнули в Україні наприкінці XVI ст. Спочатку (1591—1593 рр.) вождем був український шляхтич з Підляшшя Криштоф Косинський. У серпні — жовтні 1591 р. повстання поширилося з Січі на «волость», тобто на ті українські землі, що лежали на північ від кордонів земель Запорозької Січі. Повстанці зайняли Білгородку, Чуднів і Білу Церкву, причому в Білій Церкві місцеве населення мало присягати на вірність саме гетьманові Косинському, а не королю Сигізмунду III. Так само мали вчинити жителі Канева й Черкас. Також були відряджені козаки, щоб прийняти присягу від жителів Переяслава й Корсуня[41]. Тому, можливо, польський король Сигізмунд III 15 жовтня 1592 р. видав універсал, яким підтвердив привілей С. Баторія місту Корсуню: «Права их [корсунських міщан. — Ю. М., С. С.] майдеборского и овшем во всяких волностях и порядках местных водле листу и привилею их зоставуем». За ним король дозволив міщанам «волное шинкованье медом и пивами позволити и надати... волность вечными часи мещанам корсунским корчмы волные держати и шинки мевати медовые и пивные»[42]. Королівський універсал мав на меті утримати в покорі корсунських міщан, що й було досягнуто.

Наприкінці грудня 1591 р. Косинський забрав із будинку білоцерківського підстарости Булиги майнові документи князя Януша Острозького, зокрема на староство Білоцерківське й Богуслав, ряд сіл, очевидно, прагнучи закріпити їх за собою. Повстання розгорталось, а в лютому — квітні 1593 р. козаки пішли на Низ, одночасно охороняючи кордони від ординців. Тим часом князь Олександр Вишневецький звернувся до великого гетьмана коронного і канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, щоб той надав війська проти повстанців[43]. Повстання Косинського заглухло, що сталося і внаслідок переговорів і переключення козаків на боротьбу проти турецько-татарської агресії. Наступні два роки пройшли під знаком нового етапу повстання й водночас походів у придунайські князівства, що були васалами Османської імперії. Якраз тоді точилася австро-турецька війна, і в ній Відень прагнув опертися й на козаків, тому й відрядив до них свого посла Еріха Лясоту. Рим підкріпив цю місію своєю (легат Олександр Комулео (Комулович)). Врешті Замойський дав добро на похід козаків на Крим старшому з реєстровців. Той прибув до Корсуня, де схиляв до цього козаків. Проте козаки пішли не на Крим, а на Молдавію, маючи вождями Григорія Лободу та Северина (Семена) Наливайка. Якщо ж говорити про другий етап повстання, на чолі якого стояли насамперед Лобода і Наливайко, то він був потужнішим, ніж попередній, і боротьба розгорнулася на значній території України.

У серпні 1595 р. турки й татари вдарили на Угорщину. Замойський звернувся тоді до козаків з проханням виступити туди, але вони відмовилися приєднатися до коронного гетьмана й пішли через Білу Церкву на Корсунь. Коли Г. Лобода стояв у Корсуні, йому надійшов лист-скарга від козацького старшини Маська (Маска), який, перебуваючи у Жорнищах, нарікав на непослух міщан Кунян та Колодного. З Корсуня Лобода видав універсал, наказуючи арештувати цих зрадників і привести до міста для слідства [44].

Був у Корсуні й Наливайко. Відомо, що коли в березні 1596 р. під тиском військ польного гетьмана коронного Станіслава Жолкевського наливайківці відступали з-під Синіх Вод, то зупинились у Корсуні. Як писав сам Жолкевський 24.03.1596 р., «Наливайка з рештками його товариства, котрого лишилося при ньому дуже мало, голод прогнав з поля до Корсуня»[45]. Там Наливайко збирав поповнення для свого війська. 30 березня 1596 р. саме до Корсуня або до Білої Церкви Жолкевський хотів скликати комісію для мирних переговорів з повстанцями. До переговорів тоді не дійшло. Скориставшись роздробленістю повстанських військ, Жолкевський завдав їм дошкульних ударів і витіснив на Лівобережжя. Там, під Лубнами, в урочищі Солониця, козаки прийняли останній бій. Внаслідок поразки повстання було придушене, а Наливайка і його сподвижників, у тому числі й брата діда майбутнього гетьмана Івана Мазепи, було закатовано й страчено у Варшаві.

Повстання 1591—1596 рр. надовго закарбувалося в народній пам'яті. Ще у 1757 р. був відомий «шлях Наливайка», що вів від села Журавки через село Квітки до Корсуня. Інвентарі XVIII ст. фіксують також «яр Наливайка» і «колодязь Наливайка» під Моринцями[46]. Про «Наливайків брід», що лежав за 2—3 дні їзди на захід від Корсуня (на шляху на Меджибіж), згадував московський посол Іван Желябузький (1657 р.)[47].

Після придушення повстання Наливайка у 1597 р. бунтівне Корсунське староство з волі короля, як нагороду, отримав Ян Данилович[48]. Це не було випадковістю. Його рід походив за генеалогічною легендою від короля Данила Галицького або від угорського графа Гвідо, одруженого з донькою князя Романа Великого, батька Данила Галицького[49]. Данилович, син львівського хорунжого Станіслава та Катерини, відзначився перед тим у боротьбі проти татар. Він обіймав уряди (посади) коронного підчашого, львівського каштеляна (з 1612 р.), руського воєводи (з 1613 р.), барського старости (з 1619 р.). Був одним із авторів Вільшанської угоди з козаками (1617 р.), потім — Роставицької (1619 р.), брав участь у придушенні козацького повстання 1625 р. Деякі дослідники вважають цілком вірогідним знайомство Даниловича з Михайлом Хмельницьким — батьком майбутнього вождя Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Ян Данилович був двічі одружений. Від першого шлюбу (з Катериною Красицькою) у нього були дві доньки. Вірогідно, що старшу доньку звали Марціана. У неї був закоханий Адам Жолкевський, син коронного гетьмана, однак Ян Данилович відмовив йому в руці своєї доньки. Тоді Адам на очах у всіх пробив себе кинджалом. До сьогодні, за існуючою легендою, привид Адама Жолкевського приходить уночі до Олеського замку[50]. Від другого шлюбу із Софією Жолкевською, дочкою і спадкоємицею коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, Я. Данилович мав двох синів (Яна, котрий помер у 1618 р., і Станіслава) та двох доньок (Теофілу, що стала дружиною Якуба Собєського, матір'ю майбутнього короля Речі Посполитої Яна III, і Дороту, яка, проживши 80 років, померла у 1687 р.). Ян Данилович помер у 1628 р. Його маєтностями керувала вдова Софія. 12 серпня 1631 р., за порадою короля, вона передала Корсунське староство разом із Корсунем, Криловим, Звенигородкою, Лисянкою, Медведівкою, Стеблевом і Чигирином своєму синові Станіславу[51]. Це сталося за 3 роки до смерті Софії (1634 р.).

Новий корсунський староста Станіслав Данилович був високоосвіченою людиною, але мав надто запальний характер, а через конфлікти з сусідами був навіть банітований, тобто засуджений до позбавлення честі. Щоб залагодити свою провину, він воював проти татар, брав участь у Смоленській війні проти Московської держави (1632—1634 рр.), котру Річ Посполита виграла, і в якій, до речі, відзначився Богдан Хмельницький. С. Данилович теж чимало прислужився під Смоленськом королеві Владиславу IV. Там, ймовірно, він зустрічався з Богданом Хмельницьким. За службу королю в 1635 р. його було реабілітовано.

Повернувшись після війни додому, Данилович заходився вербувати козаків на королівську службу. Активно займався він і справами своїх маєтностей, котрі не обмежувалися Корсунщиною. Так, внаслідок шлюбу з сестрою брацлавського каштеляна Миколи Семашка він дістав за нею Хупківську волость та деякі інші маєтки Семашків на Волині. У Корсуні він поставив своїх жовнірів на квартири, чим спричинив значне невдоволення міщан і місцевих козаків. У листопаді 1636 р. у Корсуні гостював Адам Кисіль — сподвижник київського митрополита св. Петра Могили, майбутній дипломат Речі Посполитої, який відзначався в контактах з повстанцями Богдана Хмельницького. Тоді ж Данилович передав Звенигородку подільському воєводі Казановському. Того ж року корсунський староста вирушив у свій останній похід проти ординців. Під час боїв він потрапив у полон до ногайського мурзи Кантимира, який, безпідставно запідозривши Даниловича в тому, що саме він наказав раніше стратити його полоненого сина, наказав обезголовити корсунського старосту. Через тривалий час по тому на прохання родича Даниловича Миколая Потоцького тіло його, «майже зовсім розкладене», привезли додому.

По загибелі С. Даниловича Корсунське староство перейшло до Яна Миколая Даниловича. Він теж був високоосвіченою людиною, знання здобував за кордоном. Певний час Ян Миколай був холмським старостою, а потім (у 1637 р.) став старостою корсунським. З вибухом Національно-визвольної війни у 1648 р. він виїхав до Польщі, де й помер 1649 р. Ще у 1643 р. Данилович продав Корсунське староство Олександру Конецпольському, який був сином великого коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Закінчивши розповідь про володарів Корсуня кінця XVI — першої половини XVII ст., звернемося до інших сюжетів.

Після поразки повстань Косинського та Наливайка Корсунь і далі стрімко розвивався. Соціально-економічний розвиток міста проходив у атмосфері гострого протистояння між місцевими козаками та міщанами, які швидко покозачувалися, з одного боку, і королівською адміністрацією, з другого. Суть конфлікту полягала в тому, що феодалам Речі Посполитої, насамперед Даниловичам, було вигідно мати тут якнайбільше залежних («послушних») підданих, котрі б несли різноманітні повинності, платили податок (чинш) до державного скарбу Речі Посполитої чи до панського. Козаки ж таких податей і повинностей не мали, а на них рівнялися й міщани Корсунщини, які хотіли бути вільними козаками і нести тільки військову повинність, боронячи не так Річ Посполиту, як свою Велику і Малу Батьківщину, тобто Україну та Корсунщину. При цьому корсунці воліли на свій страх і ризик боронити себе від татар, вважаючи непотрібною службу у військах Речі Посполитої. Невипадково до козаків Корсунщини прямує потік втікачів-селян з інших регіонів. У квітні 1598 р. піддані Михайла Кендзерського з Київського воєводства втекли до Корсуня, а у Стеблів навесні 1604 р. втекла група селян з с. Черленкова (на Вінниччині) — маєтності Анастасії Черленковської, удови брацлавського войського: Федір Сайченко, Василь Тученко, Мисько Тученко, Улшин Андрієць, Чорнатка, Іван Кацюта, Петро Михайленко, Кобильчиха — удова, Гринець Сайченко, Протас Сайченко, Микита Онищенко, Карпо Клименко, Денис Тарасеня, Гринець Кудлаєнко, Онацько Дорошеня, Тимко Петрущич, Процько Бабич, Арсен Богденко, Павло Богденко, Юрко Богденко, Селивон Журбич, Євсюк Демидчич, Прокопець Ващишин син, Ленець Селивоненя, Борис Жупаненко, Хилько Мисчиня, Артюх Кононенко з дружинами, з дітьми, з кіньми та бидлом і з усім майном. З цього приводу 18.03.1605 р. у київському гродському суді було внесено позов проти коронного крайчого Яна Даниловича та стеблівського війта Якова, щоб за цих підданих їй було надано компенсацію. У серпні 1604 р. піддані Яна Цеклінського з сіл Сумівці та Багринівці Летичівського повіту втекли до Корсуня, Стеблева, Млієва і у с. Доблів. У 1606 р. піддані брацлавського воєводи князя Януша Збаразького втекли з Немирова до Корсуня. У 1612 р. піддані пана Клишовського з с. Клишів та пана Федора Шендерівського з м. Шендерів (Вінниччина) втекли до маєтку львівського каштеляна Яна Даниловича в с. Таганча та ін. у Корсунському старостві. Можливо, тут слід шукати початки села Шендерівка на Корсунщині та походження його назви. У січні 1617 р. піддані брацлавського стольника Стефана Черленського з сіл Комарів, Черленків, що на Вінниччині, втекли до Стеблева [52].

У 1599 р. коронний гетьман Станіслав Жолкевський попереджав корсунського підстаросту, що татари збираються напасти на Корсунь. Жолкевський послав своїх людей у розвідку, а від корсунців вимагав, щоб вони теж вирушили у Степ. Однак ті відмовилися виконати цю вимогу, порушуючи тим самим королівську волю. Коли ж у січні 1606 р. ногайський султан Бухар вдерся під Корсунь, то самі козаки розгромили й прогнали від міста напасників[53].

Не припинялися конфлікти з королівською адміністрацією і з інших причин. Так, у 1603 р. корсунські міщани вступили в тяжбу з Я. Даниловичем через пивні та медові шинки і воскобійні. Староста хотів привласнити ці прибуткові місця, посилаючись на привілей Баторія, котрий передав шинки міщанам тільки пожиттєво. Міщани ж, спираючись на привілей Сигізмунда III, доводили, що ці права їм було дано довічно. Оскільки Сигізмунд III був іще правлячим королем, то до нього й звернулися за присудом. Король відмінив своє попереднє рішення й схилився на бік Даниловича.

19.03.1604 р. король видав у Кракові декрет щодо іншого конфлікту корсунських міщан з Даниловичем, бо міщани не хотіли ремонтувати мости на річках Росі та Мшанці всупереч «давньому звичаю», відмовлялися виконувати й деякі інші щомісячні роботи[54]. Того ж року корсунські міщани відмовились виконувати повинності на користь Даниловича і встановили козацьке самоврядування. Вони не пустили представників польського уряду до міста. Коли ж Ян Данилович спробував застосувати силу, то й корсунці взялися за зброю, відмовляючись повертатися у «послушенство». Тих міщан, котрі боялися вступати до козацького стану, вигнали з міста. Судова ж справа між корсунським старостою Яном Даниловичем і громадою міста затяглася. Спочатку вона підлягала розглядові референдарського суду, бо Данилович вважав і свідчив перед судом, що корсунські міщани не мають привілею на магдебурзьке право. Міщани ж доклали зусиль, щоб писарі Руської Метрики відшукали в книгах цей привілей Корсуню і зробили з нього офіційну копію. Коли наявність цього права у корсунців було доведено, а референдарський суд визнав справу «йому неналежною» і передав її у асесорський суд, то Руська канцелярія «сумлінно зафіксувала всі декрети асесори, а референдарське рішення опустила, хоч воно мало в справі важливе значення»[55]. Конфліктом мусив перейматися сам король. 29.05. і 20.08.1605 р. він видав декрети, які стосувалися провин корсунських міщан, але ні вони, ні декрет від 23.12.1605 р. між корсунською громадою, з одного боку, а Даниловичем — з другого, не дали очікуваного результату. Тоді король 2.05.1606 р. видав новий декрет, закликав їх до покори і за непослух наклав на них штраф у 10 тисяч кіп литовських грошей[56]. 26.11.1605 р. у Кракові до книг було записано привілей для Корсуня[57]. На варшавському вальному сеймі (7.05—16.06.1607) було прийнято важливу конституцію (постанову), пункти 43 і 44 якої називалися відповідно «Про українську сваволю» і «Про українські міста». У першому з них наголошувалося на необхідності міщан Київського та Подільського воєводств підлягати владі королівських старост і підстарост, нести воєнну та замкову службу, а королівська адміністрація мала «без зволікання карати й гамувати»; підкреслювалося, що «Корсунь, Чигирин, Стеблев і Данилов мають підлягати цій конституції». Старости мали право відправляти суд у справах міських. У наступному пункті підкреслювалось, що, «запобігаючи сваволі брацлавських і корсунських міщан, у яких ні комісії, ні наші декрети не мають жодної ваги.., дозволяємо нашому брацлавському старості, щоб таких бунтівників... йому було вільно наказувати арештовувати, також згідно з їхніми заслугами карати, даємо йому повну силу на заспокоєння дуже шкідливих їхніх бунтів»[58]. Ян Данилович мав тоді конфлікти не тільки з корсунськими міщанами, а й з «жолницькими» (на Житомирщині). Зі свідчень Лукаша Маєвського, возного генерала Кам'янецького воєводства, випливає, що він 2.02. (23.01) 1605 р. був у Корсуні у своїх справах. Він, як і Минько Верещака Жолницький, Хецько Потапович, Семен Іванович, київські міщани, був свідком того, як у корсунській ратуші возний генерал Київського воєводства Семен Іванович вручив королівський мандат бурмистру, райцям, лавникам і присяжним, щоб вони через 6 тижнів стали на королівському дворі як свідки у справі Яна Даниловича. Але Семен Іванович чомусь завірив уряд Київського замку в тому, що мандат було вручено 20(10).01.1605 р. Проти цього запротестували представники міської верхівки Корсуня, і Л. Маєвський підтримав їх своїми свідченнями[59].

У 1609 р. в Україну, у тому числі й на Корсунщину, мали бути відряджені королівські комісари Збігнев Олєсницький, Щенсний Слупецький та Флоріян Олешко, щоб з'ясувати причини невдоволень і навести лад серед козаків-реєстровців, покаравши винних у бунтах[60]. Але такі постанови лише ятрили козацькі рани й доливали масла у вогонь. Хоча конфлікт, що вибухнув у 1603—1605 рр., було врешті розв'язано на користь королівської адміністрації, однак Данилович мав теж чимось поступитися. Так, у 1615 р. він заборонив проводити тут люстрацію (ревізія, перепис населення, маєтків і податків), щоб не було формальних підстав змушувати корсунців платити податки до скарбу Речі Посполитої. Однак уже наступного 1616 р. люстрація таки була проведена. Вона, зокрема, показала, що шинки й корчми вже були в руках не міщан, а королівського старости Я. Даниловича. Взагалі ж люстрація відобразила стрімке зростання Корсуня та його переважно козацький характер.

За всіх конфліктів і суперечностей Корсунь не зупинявся у своєму розвитку, що виразно показують результати люстрацій 1616 і 1622 рр. Так, згідно з люстрацією 1616 р. Корсунське староство приносило старості прибуток у 5400 флоринів (далі — фл.). З них — 3500 фл. припадало на Корсунь з оренди млинів, корчем та мита, 1000 фл. на Чигирин — з оренди млина та мита, 800 фл. на Стеблів — з оренди млина і корчем, 100 фл. на Данилову Слободу — з оренди млина і корчем. Корсунські міщани не давали чиншу, не мали ніяких повинностей, окрім військової[61].

Слід зазначити, що за люстрацією 1616 р. Корсунське староство було одним із найприбутковіших у Південній Київщині. Так, Білоцерківське староство давало прибутку 1800 фл., Канівське — 1500 фл., Черкаське — 1315 фл., а Богуславське — 800 фл.[62].

У 1622 р. в Корсунському старостві намітився певний спад у розвитку господарства, але воно, однак, залишалося найприбутковішим у південному регіоні. Якщо 1622 р. Богуславське староство давало прибуток у 4000 фл., Канівське — 4000 фл., Білоцерківське — 2700 фл., Черкаське — 2700 фл.[63], то Корсунське староство давало прибуток старості у 4998 фл. Корсунь давав 2500 фл. оренди з млинів та корчем, а з двох поташних буд — 1500 фл.; Стеблів давав з оренди млинів і корчем 300 фл.; Чигирин давав з оренди млинів 500 фл.; Крилів — 500 фл. з оренди млинів і за перевіз через Тясмин при впаданні його в Дніпро.

У 1622 р. населення Корсунського староства вже платило деякі податки. Корсунські міщани платили чинш (регулярний оброк грошима або натурою) і давали осип (данина зерном). Річний чинш становив 178 фл. 29 грошей. Місто Стеблів давало чиншу 20 фл. Жителі міста Звенигородки сплачували гонове, подушне і шкіряне. Міщани Чигирина, Крилова і Данилової Слободи не сплачували нічого, оскільки у них іще не вийшов термін слободи[64]. Взагалі у 1616—1622 рр. відбувається масове покозачення селян ряду старосте Наддніпрянщини, в т. ч. Корсунського, Богуславського і Черкаського. Селяни відмовлялися виконувати підданські повинності й платити податки[65].

1625 р. ознаменувався для Корсуня і черговою люстрацією, котра зафіксувала зростання Корсунщини і Корсуня зокрема. Так, у Корсунському та Канівському повітах нараховувалось тоді 96 населених пунктів, 4630 будинків, 27 780 дорослих осіб чоловічої статі[66].

Нам вдалося також опрацювати малознану люстрацію Корсунського староства, складену між 1629—1631 рр., яка друкувалася лише у витягах. Повний її текст зберігається в одному з архівів Кракова[67]. Згідно з цим документом Корсунське староство, яке належало Софії Данилович, включало в себе, окрім Корсуня і міст, згаданих у попередніх люстраціях (Данилівка або ж Медведівка, Звенигородка, Крилів, Стеблів, Чигирин), також і м. Лисянку і села Сидорівку та Шендерівку. Люстрація виявила, що Корсунське староство збільшилося (це стосується і території, і кількості населення, зокрема у самому Корсуні нараховувалося вже 2600 будинків), зміцніло економічно (збільшення виплачуваного податку на третину, зростання кількості млинів, поташних буд), але його оборонні споруди й артилерія дещо підупали. Дізнаємося з люстрації, що на Лисянку, Звенигородку і с. Сидорівку висували претензії білоцерківський, богуславський та брацлавський старости. Видно, як посилилася роль козацтва у старостві, люстрація вказує навіть імена деяких козаків — власників млинів. Один із них (Білошапка) ймовірно є той самий Матвій Білошапка, який значиться у Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. разом із синами Андрієм та Кирилом Білошапченками[68]. Як у 1629, так і в 1636 рр. Корсунське староство давало прибуток у 6861 фл. на рік[69]. Пізніше (у 1645 р.), як встановив український історик М. Г. Крикун, Крилів було подаровано Стефаном Кохановським Станіславу Конецпольському[70].

Приблизно така ж економічна ситуація була і в сусідньому Богуславському старостві. Але тут вона ускладнювалася іще через одну обставину. Покійний хорунжий коронний Снопковський, державець Канева й Богуслава, віддав ці староства на два роки в оренду єврею Копелю (Капелю). Щорічно той мав виплачувати з цих обох старосте до польського скарбу 9500 фл., не забуваючи, звичайно, і про свою кишеню. Усвідомивши, яку величезну суму оренди Копель мав викачати з двох старосте, можна зрозуміти причини антиєврейських настроїв під час повстань 30-х рр. XVII ст. та під час Національно-визвольної війни середини XVII ст. Ці настрої, внаслідок яких євреїв нерідко вбивали повстанці або виганяли за межі України, якщо ті відмовлялися стати православними, мали насамперед соціальні причини. Єврейських орендарів убивали за те саме, за що й польських і українських панів, а зовсім не з нібито притаманного українцям антисемітизму. Адже повстання в Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. і Національно-визвольна війна мали сильну антифеодальну спрямованість, мали також і релігійне забарвлення, і тут, як і скрізь в Європі за часів середньовіччя та раннього нового часу, жертвами повстанців нерідко ставали іновірці (у цьому випадку — католики, уніати, іудеї).

У першій чверті XVII ст. Корсунь став важливим торговельно-ремісничим центром. Особливо активними були його торговельні зв'язки з Запорозькою Січчю. Козаки, які становили переважну більшість населення Корсунщини, наочно довели, що вони й самі здатні розвивати економіку краю, навести лад у громадсько-політичному та культурному житті. Виразно відчувається і зростання ролі Корсуня як релігійного та культурного центру. Очевидно, саме на початку XVII ст. під Корсунем був заснований Свято-Онуфріївський монастир, що стояв на острові р. Рось між селами Гарбузином і Набутовим[71]. Є дані і про відродження цього монастиря вже під час Національно-визвольної війни, причому титарем та покровителем монастиря виступав Григорій Гуляницький, який певний час був корсунським полковником, а пізніше — героєм Конотопської битви 1659 р. У місті також був ряд православних церков, зокрема Св. Іллі, Св. Миколи, Різдва Христова та ін. Козаки з Корсунщини бували у київських монастирях, вносили свої роди у синодики. Так, у «Поменнику» Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря п. п. XVII ст. 12 і 15.08.1631 р. вписано такі роди корсунських козаків, як-от: Прути, Маяки, Олешківські, причому вказано на конкретних представників двох останніх родів відповідно: Федір, Зіновія, Анастасія, Григорій, Тимофій; Леонтій, Катерина, Іван, Марія, Марія, Марія, Ганна, Тетяна, ієромонах Йосиф, ієродиякон Максим, Прокіп. У створеному на підставі цього «Поменника» «Помяннику» (1667 р.) бачимо цей же рід, є тут і ширші згадки про рід Прутів, тобто «Парфения Прутили, козака с Корсуня» (Парфеній, Євдокія, Симеон, Євдокія, Іван, Юліяна, Терентій, Марія, Зіновія, ієрей Стефан). Рід Маяків чомусь тут відсутній, зате є рід «пана Василия Пожеги с Корсуня» (Яків, Василь, Іван, Дмитро, Григорій, Климентій, Любов, Ірина, Євдокія, Агафія, Євфимія, Євфимія, Ксенія, Влас, Федір, інокиня Таїсія, Домникія, Симеон, Мирон, Кіндрат)[72].

У 20-х рр. XVII ст. Корсунщина стала звичайним місцем постоїв Війська Запорозького. Так, напередодні знаменитої Хотинської війни 1621 р. звідси надходила до Варшави та інших міст Речі Посполитої інформація про дії запорожців та ординців. У листі від 14.08.1620 р. львівський підкоморій Войцех М'ясківський писав до київського воєводи Томаша Замойського про морський похід запорожців на чолі з Яцьком Бородавкою (100 човнів), при цьому він посилався на листи «з Корсуня і з Стеблева». Бував у цих краях і гетьман Петро Конашевич— Сагайдачний. До нашого часу дійшов лист, писаний ним зі Стеблева 12 червня 1620 р. (тут і далі датування подій подається за новим стилем) і адресований богуславському підстарості Вільяму. Виявляється, Військо регулярно розташовувало у Богуславі на зимових квартирах артилерію і коней. Цього разу Сагайдачний, знаючи про постійні переходи вояків через Богуслав, пощадив місто й переніс зимові квартири для артилерії на Лівобережну Україну. Богуслав мав нести тільки мінімальні повинності, даючи Війську належний провіант та фураж для коней. Тому Сагайдачний своїм листом просив підстаросту, щоб він наказав панам богуславцям забезпечити належні поставки провіанту й фуражу[73]. До речі, є дані, що з сусіднього Стеблева походив друг і сподвижник Сагайдачного, який став гетьманом по його смерті — Оліфер Голуб[74].

Перезимувавши, козаки влітку 1621 р. виступили у похід до молдавських кордонів. Там, під стінами фортеці Хотин, вони прийняли на себе основний удар військ Османської імперії, котрими командував сам султан Осман II. З кінця серпня до початку жовтня 1621 р. під стінами Хотина тривали запеклі бої, і врешті об'єднане українсько-польсько-литовське військо змусило султана підписати мир. Туреччина, яка розраховувала повторити минулорічний успіх (перемога у битві на Цецорських полях у вересні 1620 р.) і планувала підкорити Поділля, відступила з тяжкими втратами своєї армії. Хотинська перемога навіки обезсмертила Військо Запорозьке і гетьмана Петра Конашевича— Сагайдачного в очах усієї Європи.

Після такої славної перемоги Річ Посполита мала б задовольнити вимоги козаків, які блискуче зарекомендували себе у першій чверті XVII ст. походами проти Османської імперії, допомогою Речі Посполитій у походах на Москву (тоді запорожці доходили аж до Уралу та Північного Льодовитого океану!), участю у Тридцятилітній війні (походи в країни Центральної і Західної Європи, зокрема Чехію, Сілезію, Австрію, німецькі держави, Італію, Францію, Угорщину та ін.). Але панівні кола Речі Посполитої думали інакше, цинічно називаючи козаків нігтями, котрі відрізають, як тільки ті виростають задовгими. Коли розпочиналась війна і козаки були потрібні, тоді король і уряд Речі Посполитої давали їм щедрі обіцянки, розширювали реєстр Війська Запорозького (Сагайдачний привів під Хотин понад 60 тисяч козаків); запевняли у своїй готовності покінчити з дискримінацією Православної церкви в Україні та Білорусії. Однак як тільки війна закінчувалась і небезпека спадала, обіцянки Речі Посполитої ставали майже порожніми. Так було і цього разу. Сагайдачний, тяжко хворіючи після поранення під Хотином, до останньої хвилини свого життя (20 квітня 1622 р.) писав листи до Варшави, до всіх впливових осіб, щоб добитися виконання обіцянок польського уряду щодо Війська Запорозького. Але ці клопотання залишались майже безрезультатними. Через це серед козаків посилювались суперечності, зростала боротьба між прихильниками угодовського курсу щодо Речі Посполитої і його противниками, котрі будь-коли були готові підняти повстання проти загарбників. Серед обох угруповань вистачало славних вождів, які по-різному бачили майбутнє Війська Запорозького та України в цілому, однак поступово посилювалася партія прихильників повстання. Головною причиною цього було зростання соціального, національного та релігійного гніту Речі Посполитої в Україні.

У 1625 р. вибухнуло повстання проти Речі Посполитої, яким керував Марко Жмайло. У цьому повстанні Корсуню, без сумніву, належала важлива роль, хоча брак документів не дає змоги розкрити це питання детальніше. Повстання зазнало поразки, і 20 липня 1625 р. було укладено Куруківський мир (Куруків або Крюків, нині правобережний район Кременчука). Приблизно в цей час Корсунський полк став одним із шести класичних козацьких реєстрових полків поряд із Чигиринським, Черкаським, Канівським, Білоцерківським і Переяславським, а його чи не першим полковником імовірно був знаменитий Тарас Федорович (Трясило), про що туманно свідчить «Історія Русів».

Сформований Корсунський реєстровий полк, як і інші п'ять, мав виконувати функції бойової одиниці, перебуваючи на службі в збройних силах Речі Посполитої. Полк повинен був охороняти південні кордони держави з метою заміни прикордонних функцій Січі. Оскільки на території Корсунського староства проживала значна кількість нереєстрових козаків, то вони впливали на політичну ситуацію в краї. Мали вони вплив і на настрої реєстровців, які часто ухвалювали самостійні рішення, що суперечили політиці польської державної адміністрації.

У 1625 р. до Корсуня приїжджав видатний український церковний і культурний діяч, київський митрополит Йов Борецький. Як відомо, після запровадження Берестейської релігійної унії 1596 р. її сприйняли тодішній митрополит Михайло Рогоза і більшість православних єпископів. Лише двоє єпископів (Михайло Копистенський та Гедеон Балабан) залишилися православними, але вони померли через десяток років. Оскільки православних єпископів не лишилося, Церква опинилась у тяжкому становищі. Тоді на допомогу їй прийшло Військо Запорозьке на чолі з Сагайдачним, члени православних братств, українська православна шляхта, котрі домоглися відновлення православної ієрархії в Україні та Білорусії єрусалимським патріархом Теофаном у 1620—1621 рр. Якраз тоді на київського митрополита і було висвячено видатного українського вченого, викладача Київської братської школи Івана Борецького, котрий, ставши ченцем, дістав нове ім'я — Йов. Цей митрополит надзвичайно шанував козацтво, яке захищало його від репресій з боку польських властей; високо оцінював його роль у національно-визвольній боротьбі і сам був його духовним батьком. Через це і називали його «козацьким митрополитом». Тож не дивно, що Йов Борецький приїхав до Корсуня, де він, можливо, бував не раз. Тут він освятив новозбудований православний храм, але, на жаль, точно не відомо, який саме. Ймовірно, це була Свято-Іллінська церква.

Куруківський мир не міг бути тривалим, тому що козаки не хотіли його виконувати. До певного часу Річ Посполита не застосовувала репресій, покладаючись на талант видатного вождя запорожців гетьмана Михайла Дорошенка, який був прихильником миру з Польщею. Анонімний польський шляхтич писав у своєму листі до якоїсь владної особи, що козаки не визнають умов миру, просив, щоб король Сигізмунд III і великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський «не дражнили цієї гадини [так анонім називав козацтво. — Ю. М., С. С.], а краще б погладжували її в Корсуні чи в Києві»[75].

Енергія козацтва була використана М. Дорошенком для походу проти турків у Молдавію (1628 р. корсунський полковник Филоненко здійснив похід у Молдавію) та реалізації укладеного ще на самому початку 1625 р. військового союзу з Кримським ханством. Його тодішні керівники, хан Мехмед-Ґірей III та його брат калга-султан Шахін-Ґірей, сини Саадат-Ґірея, родича хана Шаламат-Ґірея [76]прагнули унезалежнитися від Османської імперії й обіпертися в цій боротьбі на Річ Посполиту й Військо Запорозьке. Коли Туреччина інспірувала воєнний переворот у Криму, то хан і його брат калга-султан врятувалися втечею на Базавлуцьку Січ. Весною 1628 р. козаки на чолі з М. Дорошенком вирушили їм на допомогу, з боями пройшли від Перекопа до Бахчисарая і взяли столицю Кримського ханства. Вони знову посадили на престол Мехмед-Ґірея III, а потім обложили турецьку базу в Криму — Кафу (Феодосію). На жаль, під час маршу до Бахчисарая на переправі через р. Чорну було вбито М. Дорошенка, і на його місце вибрали Мозирю (Мозирницю). Турки спішно перекинули морем до Криму нові війська, і козаки з боями мусили відходити через Арабатську стрілку на Січ. Потім вони вчинили ще два походи, але без особливого успіху. Мехмед-Ґірей III був убитий в ході боїв, а Шахін-Ґірей емігрував до Персії. Пізніше він оселився на Січі й покозачився. Є деякі підстави припускати, що саме він під ім'ям Шангірея став пізніше корсунським полковником у перший рік Національно-визвольної війни. За Реєстром 1649 р. Шангірей уже не був корсунським полковником, а козаком Корсунської полкової сотні. Під час молдавського походу Богдана Хмельницького 1650 р. Шангірей очолював Канівський полк, з яким прикривав переправи на Дністрі разом із Київським полком, у травні 1653 р. був значним корсунським обивателем.

На кінець 20-х рр. XVII ст. польську адміністрацію занепокоїв непослух нереєстрових козаків усієї Наддніпрянщини. Тому в лютому 1629 р. на сеймі було ухвалено конституцію «Про свавільні купи», в якій зазначалося, що «свавільники» і далі «згромаджуються у свавільні купи», продовжуючи вчиняти розбої. Конституція зобов'язувала державну адміністрацію на місцях проводити екзекуції проти «свавільників». Це стосувалося і корсунських нереєстрових козаків, які не вважали себе виписаними з реєстру і продовжували самостійно виконувати функції бойового загону. У цей час козацтво знову звертає свої погляди в бік Польщі, яка не слухала порад не дражнити «гадину», а навпаки, поволі обмежувала права й вольності козаків і не хотіла не лише ліквідувати унію, а навіть припинити гоніння на православних. Після загибелі М. Дорошенка, страти самими ж козаками Мозирі та інших перестановок гетьманом став Грицько Чорний (Савич), котрий безоглядно орієнтувався на Річ Посполиту. Його недолуге гетьманування не могло тривати довго, й у березні 1630 р. вибухнуло нове повстання, котре очолив Тарас Федорович (Трясило). Коли було схоплено й страчено зрадника Г. Чорного, чимало проугодівськи налаштованих старшин сховалося в Корсуні. Подальші дії в цьому місті описав автор анонімного польськомовного листа, що датується не раніше 21 травня 1630 р.: «Підступили (повстанці) під Корсунь. Там стояло на квартирах три хоругви наших кварцяних жовнірів, а з ними півтори тисячі старинних запорозьких козаків. Тут наші козаки й жовніри вийшли проти них і взялися боронити переправу до Корсуня. Корсунські ж міщани, бачачи, що прийшли козаки, вчинили вилазку з міста в тил і вдарили по них; там тоді у наших відбили всі вози і самих сильно розбили. Того ж часу Тарас, їхній гетьман, послав до козаків і простолюду з кількадесят тисячами грошей і з універсалом, щоб усі виступили проти ляхів, якогось латиша, свого приятеля. Коли останній ішов із Сівера з 600 козацької кінноти, на нього напали кварцяні жовніри, котрі теж йшли з Сівера на допомогу п. гетьманові [С. Конецпольському. — Ю. М., С. С.] з силою в 700 кіннотників. Там їх (козаків) було розбито, а самого латиша живцем взято, його піддали тортурам, і тоді він сказав, що „писав до нас з Києва на Запорожжя Борецький, щоб ми рушили військом проти ляхів, кажучи, що ляхи утискують нашу віру“. Той же Тарас, козацький гетьман, написав до всієї України і до іншої Русі всієї, щоб всі, хто є віри грецької, йшли до Війська Запорозького й боронилися проти ляхів»[77]. Але історія зі сподвижником Трясила, якимсь повстанцем латиського походження[78], очевидно, вже не має до Корсуня прямого стосунку. З інших джерел відомо, що корсунські міщани підняли повстання під впливом агітації Трясила і це сталося 4 квітня 1630 р., якраз під час боїв під Корсунем. Польські й союзні їм загони були розбиті, повстанці завдали шкоди маєтностям тодішнього корсунського підстарости Андрія Павловського, про що свідчить і скарга-протестація останнього, внесена до книг Житомирського ґродського суду 1 вересня 1630 р.[79].

Після Корсуня повсталі козаки, до яких приєдналися й українські селяни та міщани, оволоділи Каневом, а потім — Переяславом. Під стінами Переяслава розгорнулися криваві бої і, як писав польський шляхтич — самовидець і учасник тих боїв, козаки-повстанці билися тоді завзятіше, ніж проти московитів, турків та татар, і взагалі вони «воліли б жити тисячу років під турками чи євреями, ніж один рік під поляками». Водночас один із керівників повстання козак Коробка (чи не батько Федора Коробки — генерального обозного у 1650—1654 рр.?) розбив на переправі через Дніпро біля урочища Стайки 300 жовнірів князя Домініка Острозького-Заславського. Того ж дня він переправився на другий бік Дніпра й розбив ротмістра А. Павловського із сотнею кіннотників. Тоді проти Коробки вирушив Самуїл Лащ із 3 тисячами жовнірів і розбив його загін, який прямував під Переяслав, а самого Коробку було взято в полон[80].

Але бої під Переяславом не припинялись, і обидві сторони несли в них тяжкі втрати. «Львівський літопис» Михайла Гунашевського говорить про огляд Конецпольським місця надзвичайно тяжкого бою. Там він, вражений великою кількістю трупів, заплакав і промовив: «Ото унія! Лежить русь із поляками!»[81]. Переяславські бої виразно засвідчили, що Україну вже неможливо втримати під владою Речі Посполитої, що національно-визвольна боротьба українського народу піднялася на новий етап. У ході повстання коронний гетьман запропонував 8 червня 1630 р. умови миру, в яких вимагалося повернутися до Куруківського перемир'я, видати Тараса Трясила і т. д., зокрема «повернути все, захоплене у жовнірів, що стояли в Корсуні»[82].

Після тривалих боїв повстання 1630 р. закінчилося перемир'ям, причому козакам удалося домогтися виконання низки своїх вимог, наприклад, про збільшення реєстру Війська Запорозького з 6 тисяч до 8 тисяч. Річ Посполита мала відступити, тверезо оцінивши свої значні втрати внаслідок повстання. Однак і повстанці зазнали втрат, зокрема загинув син київського митрополита Нова Борецького — Іван. Це була високоосвічена людина, яка виховувалася при дворі князя Криштофа II Радзівіла разом з онуком київського уніатського митрополита Іпатія Потія Ярославом та з братами Арцишевськими (аріанами), один з яких пізніше став командувачем голландських військ у Бразилії і заснував там міста Ріо-де-Жанейро, Пернамбуку і Баію, а другий воюватиме разом із Хмельницьким під стінами Смоленська у 1632—1634 рр., а потім закладе фортецю на місці сучасного Дніпропетровська (у лівобережній частині міста).

Втрати повстанців змусили і їх піти на певні поступки Речі Посполитій. Тарас Трясило склав гетьманську булаву, а сам подався на Січ з 10 тисячами козаків, які вимагали продовження боротьби. Пізніше він, очевидно, перейшов на Дон, а у 1636 р. привозив у Москву прохання про дозвіл на перехід частини запорожців на службу Московському царству.

Замість нього було обрано гетьманом Івана Петражицького-Кулагу, що пізніше безрезультатно шукав якогось компромісного розв'язання проблеми польсько-українських відносин. Про Тараса Трясила з того часу нічого невідомо. Існує лише переказ, що він повернувся до Корсуня, де й помер і був похований у 1636 р. (на Богуславському цвинтарі Корсуня).

Восени 1632 р. козаки скинули з гетьманства І. Кулагу, а на його місце поставили Андрія Діденка, який зібрав значну частину козаків у Корсуні. Він та інший керівник Війська — Каленик (деякі джерела називають і його гетьманом, але це був, очевидно, кошовий отаман, що перебував на самій Січі) вирішили йти походом на Кримське ханство. За три дні до свята Покрови Пресвятої Богородиці (10 жовтня) до Корсуня прибув Андрій Зеленський — посол від князя Криштофа II Радзівіла та Ісайї Копинського. У листах, що він привіз, повідомлялось про смерть короля Сигізмунда III та про спроби обрати на трон Яна-Казимира, вихованця єзуїтів, а не прихильнішого до православних і до козаків іншого сина Сигізмунда III — Владислава. Тому в Корсуні у листопаді зібралась козацька рада, в якій взяло участь понад 2 тисячі козаків, у т. ч. корсунський полковник Мисько Пивоваренко. На цій раді вперше був сформульований (як мінімальний) принцип державної автономії козацьких земель. Учасники ради одностайно підтримали православну віру й присягнули в разі потреби збройно виступити на її захист. Були спішно відряджені козацькі представники до впливових в Україні людей з метою створення своєрідного передвиборного блоку на елекції короля. Зусиллями Війська Запорозького, української православної шляхти, протестантів Речі Посполитої, очолюваних князем Криштофом II Радзівілом, та ін. вдалося провести на трон Владислава IV. Слід віддати належне останньому — з усіх претендентів на трон він найкраще розумів проблеми Православної церкви та Війська Запорозького і справді намагався якось вирішити їх. Саме в цей час було обрано київським митрополитом св. Петра Могилу — видатного церковного й культурного діяча України і Молдавії. Після переговорів з ним Владислав IV легалізував Православну церкву в Україні та Білорусії і наказав повернути їй частину храмів, монастирів та маєтностей, забраних перед тим греко-католиками (уніатами). У подальшому король планував провести державну реформу, спрямовану на посилення влади монарха, хотів з допомогою запорожців завдати потужного удару Османській імперії і тому прагнув посилити козацтво, надати йому ширші права й привілеї. Однак Річ Посполита еволюціонувала в бік аристократичної республіки, зростала роль сейму (парламенту), а влада короля зменшувалась. Тому сейм, боячись посилення влади короля, паралізував його заходи щодо реформи, у тому числі й у козацькому питанні.

У 1632—1634 рр. відбулася Смоленська війна, в якій Річ Посполита, спираючись на допомогу козаків, завдала поразки Московській державі. У війні брали участь і реєстровці Корсунського полку на чолі з полковником Тимошем Филоненком. Серед учасників був і Богдан Хмельницький, котрого король нагородив за доблесть дорогоцінною шаблею. Филоненко був корсунським полковником у 1628—1632, 1634—1637 рр. (у 1632—1634 рр. корсунським полковником був Мисько Пивоваренко). Відомо, що раніше (у 1625 р.) Филоненко брав участь у зруйнуванні турецької фортеці Тягині (Бендер), а у 1628 р. напав на турецькі володіння у Молдавії.

Однак після цього сталося охолодження у стосунках між урядом Речі Посполитої та Військом Запорозьким, котре виступило авангардом у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Влада Речі Посполитої, стривожена активними зовнішньополітичними діями козаків, насамперед їхніми походами проти Османської імперії та Кримського ханства, спробувала взяти козаків під суворий контроль і з цією метою збудувала на Низу фортецю Кодак (нині — Дніпропетровськ). Протягом весни — літа її було зведено нижче впадіння Самари в Дніпро, поблизу першого Дніпрового порога — Кодацького. Тепер ніхто не міг проплисти з «волості» на Січ чи повернутися з Січі без відома польської залоги. Проте запорозький гетьман Іван Сулима з козаками взяли Кодак і зруйнували його. Цей виступ був придушений, а Судиму та його сподвижників страчено у Варшаві. Уряд Речі Посполитої і сам король подбали про відновлення Кодака, і вже у 1636 р. руками козаків та селян з усієї Середньої Наддніпрянщини, у т. ч. й Корсунщини, Кодак став швидко відновлюватися (в основному ці роботи були завершені у 1639 р.).

Переконавшись, що не так той король, як ті королев'ята-магнати керують Річчю Посполитою, що політика цієї держави щодо України й козацтва лишилась незмінною, козаки знову піднялися на повстання, і до них приєдналися набагато більші маси селян та міщан України. Приводом до повстання стала негативна відповідь короля й уряду Речі Посполитої на автономістські вимоги козацького посольства, представлені на сейм (березень 1637 р.). Більше того, король навіть став вимагати вивести козацьку артилерію з Корсуня, де козаки її розташували, не питаючи згоди польського військового командування. Коли козацькі посли повернулися до Корсуня й повідомили про відповідь уряду Речі Посполитої, вибухнуло повстання, яке очолив на першому етапі (1637 р.) гетьман Павло Павлюк (Бут). Повстання швидко охопило Чигирин, Черкаси, Канів та інші козацькі полкові міста.

14 жовтня 1637 р. один із сподвижників Павлюка Карпо Скидан призначив місцем зосередження повстанців м. Мошни і закликав прибути туди всіх козаків з усіма їхніми прихильниками зі зброєю, кіньми, боєприпасами та провіантом. Всі мусили йти у бій заради православної віри. Переважну більшість населення України об'єднало гасло релігійної війни, хоча повстання мало значно ширший характер. Воно велося і під гаслами національно-визвольними, і під гаслами антифеодальними. Не випадково П. Павлюк проголосив себе «паном всієї Русі» і став призначати свою, українську, адміністрацію у визволені від польської влади міста й села. До речі, сам Павлюк теж мав прибути під Мошни. Він тоді вів переговори з кримським ханом Інаєт-Ґіреєм, ймовірним союзником (на жаль, тоді ханство не підтримало українських повстанців), і чекав на підмогу з самої Січі. У жовтні 1637 р. Скидан був уже в Корсуні і закликав саме сюди стягуватися всіх повстанців. 9.12. (29.11) 1637 р. полковник Карпо Скидан був уже в Мошнах і тут видав універсал до козаків і селян Корсуня і Стеблева з наказом збиратися до Мошен, причому зазначив: «під час свого перебування в Корсуні ми не раз присилали до вас, наказуючи там збиратися»[83]. Корсунським полковником тоді (1637—1638) був Максим Нестеренко.

У листопаді 1637 р. Владислав IV видав універсал про виступ коронних військ на придушення повстання. Очолив цю каральну експедицію великий гетьман коронний Миколай Потоцький. 10 грудня він доповідав про розвиток повстання, відзначивши, що й реєстрове козацтво, «не тільки в Стеблеві й Каневі... до Скидана удалися, бачачи, що й артилерія Павлюкова вже до Чигрина прийшла і до Млієва полки їх (запорозькі) поприходили!»[84]. З цієї причини Потоцький 16 грудня видав універсал, адресований до реєстровців. Їм пропонувалося скласти зброю і видати керівників повстання, котрі вбили пропольськи налаштованих козацьких старшин: Саву Кононовича (гетьман Війська Запорозького у червні — жовтні 1637 р.; формально П. Павлюк став гетьманом лише у жовтні 1637 р. після його вбивства) та Федора Онушкевича (військовий писар). Не затримуючись Потоцький рушив ближче до центру повстання, здійснюючи каральні акції. Частина старшини не витримала психологічного тиску й перейшла на бік поляків. Загострилася боротьба між угодовським і радикальним крилом козацтва, що особливо була відчутною у Каневі та Стеблеві. Про це повідомляв Потоцького корсунський підстароста Пшеджалщевський [85]. Однак прихильники повстання не здригнулися навіть тоді, коли Потоцький з військами увійшов у Надросся.

21 грудня гетьман С. Конецпольський направив розвідувальні загони під Корсунь і Богуслав. У Корсуні поляки не застали повстанців, а лише реєстрових та вірних їм козаків. Підстароста корсунський Пшеджимирський «відкрив перед ними ворота. Гетьман польний же з Богуслава виступив до Корсуня, а передові загони поляків зайняли Сахнів Міст і Нетеребку». «Послушні» корсунські козаки «били чолом» гетьманові і заявляли про свою покірність та пояснювали свою малочисельність тим, що не могли втримати повстанців[86]. Але без розправи з повсталим містом не обійшлося.

У грудні 1637 р. поляки уже перейшли Сахнів Міст і стали під Кумейками, де розгорнулися бої з козаками, до яких підійшло 1500 осіб піхоти з Чернігівщини під командуванням Коростеля. Вони стояли перед тим у Драбівці. З Білозір'я вів кількасот кінних якийсь Мурко і т. д.

У цей час вирішальну роль в організації збройних сил повстанців відіграв полковник Карпо Скидан. Перебуваючи в Лубнах, він, як «старший на всій Україні та на Задніпрі», звернувся до всіх православних Лівобережної та Сіверської України. Він, зокрема, писав, що «дійшло до нас певне і достовірне повідомлення, що вороги нашого християнського руського (у тогочасних документах для визначення українців вживали термін „русини“ („руські“), а для визначення росіян — „московити“) народу, нашої стародавньої грецької віри, а саме ляхи, маючи проти нас злий умисел і забувши страх Божий, йдуть в Україну за Дніпро, прагнучи перетворити в порох як Військо.., так і королівських, князівських та панських підданих, нищать і проливають християнську кров, чинять насильства над дружинами й дітьми, беруть у неволю». Тому Скидан закликав усіх православних збиратися до нього (63—64). 14 листопада 1637 р. Скидан уже з Мошен видав універсал, в якому закликав усіх козаків збиратися на Корсунську раду, нагадуючи про свій попередній заклик (з Корсуня)[87].

8 грудня 1637 р. полковник К. Скидан видав у Мошнах новий універсал. Цього разу він звернувся безпосередньо до «їх милостей панів отаманів, рицарського Війська його королівської мості Запорозького», «до черні й братів наших люб'язних у Корсуні та Стеблеві» і знову нагадав їм про свої неодноразові заклики збиратися до Корсуня, коли він сам там був, а тепер місцем збору призначав Мошни, щоб дати відсіч ворогам[88].

25 грудня 1637 р. універсал з Мошен видав уже сам Павлюк разом із військовим писарем Стефаном Догоринським. Гетьман повідомляв про свої успішні бої проти ворога у Мошнах і закликав усіх, щоб поспішили до нього на допомогу. Тут же Павлюк писав про криваву різанину, що вчинили поляки у Корсуні та інших містах, у котрих «церкви спустошили, дітей і жінок по селах вирізали!»[89]. Однак підмога не підійшла вчасно, бо Дніпро ще не замерз. Тому повстанцям не вдалося розвинути успіх, навіть довелось відступати.

На світанку 26 грудня 1637 р. Павлюк зі своїм військом вийшов із Мошен на Кумейки. Саме тут, під Кумейками, і відбулась генеральна битва, яку повстанці програли. Павлюк з частиною свого війська вирвався з кільця і пішов на Чигирин, а тих, хто лишився, очолив Дмитро Гуня. 32 години Гуня відступав табором до Боровиці. 30 грудня 1637 р. Потоцький дістав інформацію від корсунського підстарости про збір повстанців між Криловим та Чигирином і що до Боровиці йде з Січі підмога[90].

До речі, 4 тисячі татар і ногайців підійшли під Корсунь і Крилов та деякі інші міста, але вони лише вичікували, не беручи участі в боях проти Речі Посполитої. Одначе все це змусило Потоцького активізувати свої дії. Спочатку його війська блокували повстанців під Боровицею, не даючи їм підходу до води й провіанту. У цій тяжкій ситуації старшина пішла на переговори, віддалившись від черні, що їм дорого обійшлося. Павлюк і чотири його сподвижники вийшли з табору для переговорів, але їх схопили. Тільки Скидан, який не повернувся з Чигирина, а також Гуня й Филоненко врятувалися втечею. Павло Павлюк, Василь Томиленко та Григорій Лихий у кайданах були відвезені до Варшави, де їм після тортур відрубали голови. Після капітуляції повстанців на раді в них були відібрані прапори, гетьманська булава й інші клейноди, причому це здійснив українець за походженням і православний Адам Кисіль. Був під час капітуляції і Богдан Хмельницький. Після цього поляки розбили під Ірклієвом 4-тисячний загін Кизима і взяли у полон його керівника (Кизим теж був страчений у Варшаві). Потім вони вирушили на Лівобережну Україну. Частина повстанців втекла із сім'ями за кордон, у тодішню Московську державу. Так, 18(8).02.1638 р. до Сівська прибула група втікачів, у т. ч. Степан Михайленко з Корсуня[91]. 1 березня 1638 р. у Варшаві розпочався сейм, котрий суттєво обмежив права й вольності Війська Запорозького і зменшив реєстр до 6 тисяч. Тепер козаки вже не могли поселятися ніде на «волості», крім Чигирина, Черкас і Корсуня. Але повстання не припинилось. На початку 1638 р. його очолили Дмитро Гуня і Яцько Остряниця (Острянин). Доля цього, другого етапу повстання, вирішувалася влітку. На початку липня 1638 р. корсунський полковник Филоненко привів до Гуні 2 тисячі повстанців, які зупинилися на правому боці Дніпра. Це була підмога з Корсуня, Чигирина й Черкас. Вона прибула на лівий бік Дніпра, але, прориваючись до козаків в облозі, втратила багато провіанту. Поляки взяли в облогу повстанців на Старці, які опинились у тяжкому становищі. Знову почалися переговори, і польське командування, як і раніше, вимагало видачі керівників. Тоді Филоненко, Гуня й Острянин з невеликим загоном вирвались із оточення і втекли на Січ. Острянин з частиною повстанців рушив на схід, перейшов тодішній кордон з Московською державою і там, у Дикому Степу, поклав початок Слобідській Україні. Отже, повстання зазнало остаточної поразки. Самійло Величко пише, що «підмовивши на задум добрих козаків-молодців і друзів своїх кільканадцять з Філоненком, він, Гуня, звелів їм таємно й ховано... приготувати один дубас», і коли «трактат з польним гетьманом і козаками мав закінчитись через ніч, він, Гуня, з Філоненком, віддерши тієї ночі з деревця королівську хоругву та взявши булаву, ...вийшов з окопу начебто оглядати розставлені від себе козацькі караули, а приспівши до приготованого човна, сів у нього з усією своєю дружиною і відплив на Низ... понісши свою молодецьку голову від лядської кари». Про Филоненка розповідається у народній думі «Сава Конононич» («Івась Удовиченко, Коновченко»).

На 30 серпня 1638 р. було призначено в Корсуні раду, на котрій реєстровці мали погодитися на невигідні умови миру й присягти королеві. Однак Потоцький не довіряв Корсуню, через що побоявся проводити там раду, тим більше, що до нього доходили вісті про неспокійні настрої місцевих селян. Так, у Звенигородці навіть почали готувати збройне повстання. Тому місцем проведення козацької ради назначили Київ, але пізніше — 14 грудня 1638 р. — провели її у Масловому Ставі. Був на цій раді і Богдан Хмельницький. Хоча про його роль у повстанні 1637—1638 рр. майже нічого невідомо, але з цього моменту він став одним із чільних керівників реєстровців, діставши тут посаду військового писаря. Корсунським полковником після Филоненка тимчасово був призначений Михайло Мануйленко, але після прийняття «Ординації Війська Запорозького» 14 грудня 1638 р. його замінив Кирик Чиж. Однак і цей був недовго: незабаром його замінили на більш лояльного поляка Марціна Бурського.

За умовами «Ординації Війська Запорозького» козаки мали селитися лише в Корсуні, Черкасах, Чигирині й тільки там володіти маєтками, оскільки тут вони були потрібні для оборони краю від татар. Замість гетьмана призначався комісар. Ним міг бути лише хтось із шляхти. Він не міг жити в Трахтемирові, оскільки місто «було спустошене і знищене пожежею». Йому була назначена «тимчасова квартира в Корсуні». Маєтки козаків закріплювалися за ними. Скасовувалося право на вибір старшин самими козаками. Виписані з реєстру перетворювалися на посполитих. На полковницькі посади призначалися поляки[92]. На Січі був поставлений урядовий гарнізон. 1 березня 1639 р. сейм видав інструкцію козакам, які стояли в залозі на Січі. Так, спочатку на Запорожжі три місяці в залозі мали стояти Чигиринський та Білоцерківський полки, потім три місяці — Черкаський і Переяславський, а на наступні три місяці — Канівський і Корсунський.

У щоденнику польського шляхтича Шимона Окольського було вміщено реєстр старшини Корсунського реєстрового полку, складений після «Ординації» 1638 р.[93]. У ньому зазначається, що в Корсунському полку нараховувалось 1000 козаків. Осавулом було призначено Івана Нестеренка Бута. Також призначені 10 сотників: Михайло Манилович (у Грушевського — Мануйлович), Максим Мастеренко (у Грушевського — Нестеренко), Павло Гайдученко, Іван Ющенко, Андрушко Балаксієнко, Микола Вояновський, Ясько Якубенко, Сашко (у Грушевського — Сасько) Демидович, Богдан Щисковський (у Грушевського — Щигловський), Мисько Іванишенко (у Грушевського — Іваниченко). Це є перша згадка про сотенну структуру полку. Судячи з неї, у полку було 10 сотень. При кожному сотнику було призначено по одному ватаману (отаману): Лесько Гомідзевич (у Грушевського — Ганчевич), Семен Москаль, Процик Униченко, Ясько Голубицький, Нестор Костенко, Яхно старий Ливинський, Михайло Скиба, Федько Брасуленко, Федір Шолуда (у Грушевського — Жолудь), Кузьма Череваненко.

Поразка повстання 1637—1638 рр., репресії з боку поляків призвели до масової еміграції українців до Московської держави. Там вони заселяли т. зв. Слобідську Україну, котра до їх приходу була пустинною землею. Сюди втекли, наприклад, ченці Мгарського монастиря, повстанці з різних місцевостей України. Тікали на Слобожанщину цілими сім'ями, беручи з собою якомога більше майна. Серед втікачів було й чимало вихідців з Корсунщини. Так, після Мошенської поразки до Сівська, що був тоді прикордонним містом Московської держави, прибула 18 лютого 1638 р. група українців. Серед них були Степан та Дем'ян Михайленки (очевидно, брати), причому перший до того проживав у Корсуні, а другий — у Черкасах[94]. 17 квітня 1638 р. до Курська прибув цілий гурт втікачів з України. Тут були й Іван Йосипович Бут і Михайло Денисенко, які походили з Корсуня. Іван Бут приїхав із сім'єю — дружиною Килиною, сином Якимом (10 років), дочкою Марією (7 років). Він був озброєний рушницею та рогатиною, мав коня з возом. У Денисенка був тільки кінь[95].

Після поразки повстання 1637—1638 рр. в Україні настав омріяний польською шляхтою «золотий мир», або «золотий спокій», який переривали тільки ординські наскоки. Так, узимку 1640 р. брат кримського хана Іслам-Ґірея III очолив напад Чорним шляхом на Київщину, минувши Корсунь і Білу Церкву. Коронні гетьмани не змогли протидіяти орді через сніговий буран[96]. Про Корсунь у цей час знаходимо небагато звісток. Зокрема, в лютому 1642 р. коронний гетьман С. Конецпольський пропонував сейму поставити військо в Україні для оборони від ординців. До цього війська в разі потреби мала би приєднатися шляхта з українських старосте, у т. ч. із Корсуня, Білої Церкви та інших міст. Така сила може розгромити потужні ворожі сили[97]. Є дані, що корсунським полковником (очевидно, наказним) був певний час Жабокрицький, який під час подорожі коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського по східних володіннях Польщі зустрічав його 20 жовтня 1643 р. у Деренківці. Ситуація у цьому регіоні не відрізнялася суттєво від інших регіонів Наддніпрянщини та й усієї України. Як відзначав відомий французький інженер і мемуарист Гійом Левасер де Боплан, котрий прожив в Україні 17 років (1630—1647 рр.), вона в цей час стала раєм для панів та пеклом для селян. Не кращим від селян було становище міщан та козаків. Останні втратили після Маслоставської угоди надто багато, щоб заспокоїтися. Тим більше, що феодали Речі Посполитої посилили соціальний гніт, прагнули перетворити козаків у своїх підданих, забирали їхні маєтності, змушували сплачувати величезні податки. Невдоволення зростало. Кінець кінцем «золотий спокій» виявився тільки короткочасним затишшям перед бурею.