Корсунь козацький

Розділ IV Корсуньський полк у роки Руїни

ісля укладення українсько-російського Переяславського договору (1659 р.) в Україні на короткий час запанував відносний спокій. Впродовж кількох місяців Гетьманщина могла видатися декому навіть досить спокійним краєм, у котрому врешті згасло полум'я війни. Юрій Хмельницький уже як повноправний гетьман видає універсали, які стосуються різних сфер життя держави. Зокрема, 3.12.(23.11) 1659 р., перебуваючи у Корсуні, він видав універсал про надання грецьким купцям права на безмитну торгівлю, права судитися за власними законами. Пізніше, 8.07.(28.06)1660 р., Юрій Хмельницький і його дядько Яким Сомко, очевидно як наказний гетьман, видали там-таки універсал у справі заслуженого козака Чернігівського полку Данила Знойка. Корсунь був тоді доволі спокійним містом, і сюди, як і в Канів, прибували й залишались жити багато хто з київських міщан, насамперед купців (у 1659—1662 рр.)[200].

Невипадково саме в Україну тікає від охопленої війнами Молдавії її колишній господар Костянтин Щербан. Спочатку він побував у Чигирині, де просив гетьмана Юрія Хмельницького про допомогу, як у свій час Василь Лупул просив допомоги у його батька Богдана та брата Тимоша. Юрій Хмельницький таку допомогу пообіцяв, і нібито певна кількість добровольців вирушила до Молдавії. Костянтин Щербан після Чигирина прибув до Корсуня, де й написав 26 (16).06.1660 р. свого листа до московського царя Олексія І. Він доповідав про свої переговори в Корсуні з Ю. Хмельницьким та київським воєводою Шереметєвим і просив царя про надання допомоги для боротьби за визволення Молдавії від влади Османської імперії. З цим листом господар відрядив з Корсуня до Москви трьох своїх бояр: великого постільника Нагула, ключаря Калота та Дмитрія «Александрова». Про нього ж доповідав у Москву посол Юрія Хмельницького до царя корсунський сотник Григорій Подониченко[201]. У таких випадках Москва схвалювала звернення по допомогу, але допомагала тоді, коли бачила вигоду для себе. Цього разу Москві було не до Молдавії, бо першочерговим питанням було прилучення до царства етнічних українських земель на захід від «лінії» — тодішнього польсько-українського кордону.

Влітку 1660 р. Московське царство розпочало нову воєнну кампанію в Україні. 17 серпня київський воєвода і водночас головнокомандувач російських військ В. Б. Шереметєв вирушив зі своїми силами з Києва. «Шеремет», як його називали в Україні, діяв прямолінійно і самовпевнено, не звертаючи уваги на могутні сили Речі Посполитої і Кримського ханства, не дочекавшись навіть підходу української армії на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким (у її складі був також і Корсунський полк). Ця самовпевненість дорого обійшлася йому. Московські війська разом із українським корпусом Т. Цицюри були взяті в кільце поляками й татарами, а також деякими українськими частинами, котрими командував Іван Виговський, і зазнали великих втрат у ході боїв під Любаром (14—25 вересня 1660 р.), потім — під Чудновим (27 вересня — 5 жовтня 1660 р.). Тримаючи московитів у блокаді, немов у мішку, військове командування Речі Посполитої раптово перекинуло свої сили під Слободище, де розташувався табір українських військ, що поспішали на допомогу Шереметєву. У ході важких боїв під Слободищами (14 жовтня 1660 р.) українська армія зазнала тяжких втрат. Підупав моральний дух війська, котрому битися за чужі інтереси зовсім не хотілося, а також давався взнаки і брак досвіду та повна бездарність Юрія Хмельницького як полководця. 17 жовтня 1660 р. під тиском тепер уже польських військ Юрій Хмельницький підписав Слободищенську угоду, на підставі якої Україна поверталася до складу Речі Посполитої, але вже не як рівноправний член федерації, а як автономна одиниця. Це був новий тяжкий удар по українській державності. Мало що давав у такій ситуації повний розгром армії Шереметєва (5 листопада 1660 р.), полонення самого командувача і навіть письмова його відмова (від імені царя) від України[202].

Після переможної для Речі Посполитої кампанії Юрій Хмельницький вирішив заручитися підтримкою всього козацтва, провівши своєрідну ратифікацію Слободищенського трактату. 21 листопада 1660 р., якраз на головний ярмарок (після свята Покрови), у Корсуні на площі перед Спаською церквою (Спасо-Преображенська церква містилась у районі сучасного Будинку культури) пройшла «чорна рада». Гетьман же з полковниками зібралися «у себе у дворі». Чуднівський (Слободищенський) договір означав кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу Гетьманщини (її розрив з Московською державою і перехід під зверхність Речі Посполитої). Там же, на площі перед церквою, козаки присягли на вірність королеві Яну-Казимиру, а потім відповідні документи повезли до Варшави корсунський полковник Гуляницький, генеральний суддя Іван Креховецький, колишній генеральний писар Семен Голуховський, Стефан Петух, Олександр Скородкевич (Скоротко), причому останній був шваґром гетьмана Юрія Хмельницького[203].

Достатньо докладний опис Корсунської ради 1660 р. міститься у першій польській (і польськомовній!) газеті, яка називалась «Польський Меркурій» («Merkuriusz Polski») і виходила у 1661 р. її видавав королівський секретар італієць Єронім Піночі, численні замітки та рукописні «новини» якого зберігаються у Державному архіві Кракова (там вони становлять окремий фонд) і були частково опубліковані різними археографами у ХІХ-ХХ ст. Примірники «Польського Меркурія» є в деяких бібліотеках України (Львів, Наукова бібліотека Львівського університету), Польщі та деяких інших країн. Зокрема, нам пощастило ознайомитися з тим, що зберігається у відділі стародруків Ягеллонської бібліотеки[204]. Справу полегшує той факт, що до 300-літнього ювілею газети вона дочекалася свого академічного видання, яке було здійснене відомим польським археографом проф. Адамом Пшибосем[205].

У першому ж номері газети, що побачив світ 3 січня 1661 р., згадувалося про Корсунь! Тут ішлося про Чуднівську битву 1660 р. і про договір, укладений Річчю Посполитою з Україною-Гетьманщиною, у першій статті якого зазначалося: «Мають козаки якнайшвидше скликати раду в Корсуні». У подальших статтях цього договору мова йшла про те, щоб козаки відреклися від московської зверхності, переобрали гетьмана і старшину, присягнули королеві. Королівський же представник (комісар) від імені Яна-Казимира мав би тоді передати їм клейноди (булаву тощо).

Отже, після замирення під Чудновим 7 листопада 1660 р. і взяття табору, артилерії і всього московського війська надійшли листи від Юрія Хмельницького великому коронному маршалку і чернігівському воєводі, в яких повідомлялось, що він скликав раду в Корсуні й чекає на королівського комісара. Після наради й ухвалення посольської інструкції воєвода поспішив до Корсуня. Спочатку він на загальній раді всіх полковників добивався скасування всіх царських урядів і передачі від імені короля булави новому гетьманові. Були тоді на площі різні особи, але з важливих причин булава не могла залишатися в руках одного тільки пана Хмельницького. Оскільки ж його (Юрія Хмельницького) молоді літа потребують досвіду, то пан воєвода запропонував йому, щоб він задля свого здоров'я і добрих рад взяв собі на поміч Павла Тетерю. Хмельницький пристав на це, сприйнявши прихильно цю пораду, отже домовилися посадити на писарство Війська Запорозького Тетерю, а скинути з нього Семена, котрий був цілковито відданий цареві і від царя поданий на писарство. Все це діялось у приватній раді, але для затвердження цих та інших пунктів і для затримання простолюду в конфіденції треба було скликати й чорну раду. Скликання цієї ради наражалось на труднощі й небезпеки, бо йшлося про велику кількість війська. Якраз тоді у Корсуні відбувався головний ярмарок, тому Хмельницький боявся, що під час такого акту може статися якесь заворушення. Оскільки ж цієї справи не можна було уникнути, він урешті погодився на раду й одразу ж наказав її скликати на великій площі перед Спаською церквою. Туди зійшлася чернь і згідно зі звичаєм утворила коло. Найперше приїхав зі своєї квартири воєвода і послав по пана гетьмана, котрий тут-таки прибув із полковниками. Там, поклавши на шапку на землі булаву (це є у них знаком відставки), Юрій Хмельницький промовив кілька слів до черні, кажучи, що «ми з Божої і вашої волі повернулися до природного пана». Після нього слово взяв воєвода і промовляв півгодини за надзвичайної тиші всіх присутніх. Рада схвалила зміну зовнішньополітичного курсу Гетьманщини. Врешті воєвода підняв із землі булаву і від імені короля віддав її Хмельницькому. Другу ж булаву він віддав Носачу на обозного. На вимогу воєводи козаки присягли тут же, в церкві. Там вони подякували Богу, а потім поставили аналой посередині церкви, а на ньому — Євангеліє і в дуже урочистій формі присягли, голосно повторюючи за писарем Тетерею слова присяги. Після виходу з церкви Ю. Хмельницький влаштував бенкет для всіх козаків, що тривав кілька годин до ночі, при цьому потужно били з гармат.

Наступного дня (21 листопада) знову була рада, на котрій тільки читали привілеї, дані з сейму Війську Запорозькому. Була й третя рада наприкінці листопада. Там Голуховському довелося скласти печатку, яку передали Тетері. Тоді ж написали листи до Митецького, коменданта Переяслава, повідомляючи його про рішення рад у Корсуні, щоб Митецький вийшов з городів, не чекаючи походу проти себе. У листі містився також заклик не вірити Якиму Сомку. Написали листа й до самого Сомка, вимагаючи припинити промосковську діяльність. Також були надіслані листи до Києва, до князя Борятинського, а універсали — до всіх задніпрянських полковників, щоб вони вважали Сомченка зрадником і не слухали його універсалів.

На цій же раді обговорювалося питання про те, як вигнати московські гарнізони з міст. Ухвалили виступити під Переяслав Прилуцькому, Полтавському й Миргородському полкам, частково й Чигиринському та Канівському, порадили вигнати московські гарнізони з Ніжина та Чернігова, у зв'язку з чим туди були надіслані відповідні листи. Просили й. м. пана воєводу, щоб він поклопотався у коронного маршалка, щоб той одночасно скерував орду за Дніпро під Переяслав і щоб послав також з 20 хоругв польської кавалерії.

Також впросили й Носача, щоб він їхав до й. м. пана маршалка для розквартирування війська, і дали йому інструкцію, щоб він добився звільнення самого корсунського шляху, бо гетьмани, артилерія і вся найголовніша старшина вже на цьому шляху; скрізь дозволили стацій і взагалі дозволили, щоб і козаки, котрі не були у таборі під Слободищами, видали хліб жовнірам. Доручили йому також, щоб він поскаржився на орду, бо ординці палять, стинають і взагалі діють вороже. Носач виконав це прохання. Так щасливо й добре закінчилася рада[206]. Пізніше про цю раду згадував і Тетеря (у своєму листі до короля від 18.08.1660 р. з Чигирина). Він підкреслював, що взявся виконувати обов'язки писаря лише з необхідності, щоб привести до ладу Військо Запорозьке й зупинити повстання на лівобічній Україні. Він запевняв у своїй щирій службі короля і у тому, що веде «до щастя Україну (Ukraine), мою милу вітчизну», і повідомляв про відрядження нового посольства до Варшави, яке очолює колишній генеральний писар Семен Голуховський[207].

Було вирішено підтримати Слободищенський трактат, і всі присутні на раді присягли на вірність Яну-Казимиру[208]. Присягу гетьмана повезли до Варшави корсунський полковник Гуляницький, генеральний суддя Іван Креховецький та ін.[209]. Очевидно, одним із результатів цього посольства було підтвердження 28.07.1661 р. у Варшаві «фундушу» на заснування Пустинно-гірського Різдвобогородицького монастиря, який постав у милі від Корсуня «на нерадковському острові на Смичкові» (тут під островом слід мати на увазі ділянку землі)[210].

Але варто зазначити, що присягу складали тільки ті, хто був на цей час у Корсуні. Проте не всі з тих, які зосталися, хотіли цієї присяги, вибравши для себе з двох бід меншу — не Варшаву, а Москву. Цю групу козацької старшини очолив переяславський полковник Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького по матері (Ганні Сомко-Хмельницькій). За Сомком потяглася частина Лівобережної України, у той час як Правобережжя тоді стояло за Слободищенський трактат. Україна розкололась на дві ворогуючі частини, і лінія фронту між ними найчастіше пролягала по Дніпру, причому центрами протидіяння стали міста Переяслав та Канів. Пригасле було полум'я громадянської війни вибухнуло з новою силою. Україна все більше сповзала до Руїни — руїни Української держави, руїни політичного, економічного й культурного життя, яка особливо тяжко далася взнаки Правобережжю, території давніх і славних козацьких полків, у тому числі й Корсунського.

Землю України нищили насамперед її сусіди: Москва, Річ Посполита, Османська імперія з її васалами (Кримським ханством та ногайськими ордами). У самій Україні народ розколовся на різні політичні угруповання, кожне з яких мало свій погляд на зовнішньополітичну орієнтацію, і тому, воюючи разом з арміями ворогуючих держав, вони воювали між собою. Додайте до цього зміни орієнтацій, коливання в той чи той бік чільних представників старшини, і картина Руїни буде повного. До того ж союзники козацьких угруповань нерідко були «союзниками» в лапках. Так, коли Юрій Хмельницький навербував собі на допомогу татар і йому не вистачило грошей, щоб з ними розплатитися, то він віддав їм борг «натурою»: орда забрала в ясир 12 тисяч душ у районі Корсуня та Канева[211]. І у 1661 р. Юрій Хмельницький запрошував на поміч ординців. Як писав відомий польський політичний і культурний діяч Ян Анджей Морштин у своєму листі від 24.08.1661 р., хан Мухамед-Ґірей IV намірявся стати з ордою за 10 днів «під Корсунем» і чекати там 40 днів на прихід польських союзників[212].

Незважаючи на Слободищенський трактат, польські жовніри, що стояли на Правобережжі, завдавали «незносні кривди... козакам... по містах, а саме в Сахнові [Сахнівка. — Ю. М., С. С.], Стеблеві, Богуславі, Синиці та по інших містах. Чинять виписи, щоб взяти провіант.., відбирають ключі від комор і скринь. Самі ж козаки, покинувши через [ці] великі кривди жінок і дітей, і, взявши зброю, втікають по кількадесят з містечок, невідомо куди»[213]. Проти пропольської політики Юрія Хмельницького виступив його дядько, переяславський полковник Яків Сомко, якого підтримали Переяславський та Канівський полки. Це призвело до нового розколу українського народу на різні політичні угруповання, які часто воювали між собою. До того ж гетьмана почали залишати козаки, які в Корсуні та інших містах «великі образи робили»[214].

Навесні 1662 р. у Козельці, місті Київського полку, лівобічні полки обрали своїм гетьманом (поки що наказним) Якима Сомка. Це посилило розмежування Української держави — Гетьманщини — на Правобережну й Лівобережну. Не припинялася російсько-польська війна, не припинялись і міжусобиці в Україні. Послабленням України прагнуть скористатися її вороги. Панівні кола Речі Посполитої займають все жорсткішу позицію щодо Правобережної Гетьманщини, а Юрій Хмельницький своєю безпорадністю ще більше погіршував ситуацію. Зростало невдоволення й проти цього гетьмана, і на Корсунській раді на початку 1663 р. Хмельницький мусив скласти булаву. На його місце козаки обрали Павла Тетерю, котрий був за часів Богдана Хмельницького переяславським полковником, а потім генеральним писарем, одним із провідних дипломатів Гетьманщини. Тетеря до того ж був одружений з дочкою Богдана Хмельницького, удовою Данила Виговського — Катериною, що посилило його позиції серед старшини. Як писав Чернігівський літопис: «Хмелницкий постригся в чернці в монастиру Корсунском; стригл єго Діонісій Балабан, митрополит Киевский, а игуменом на тот час в Корсунскому монастиру бил Феодосий Углицкий»[215]. Дещо пізніше Юрій Хмельницький дістав сан архімандрита[216]. Павло Тетеря чи не перший зі своїх універсалів у чині гетьмана видав саме в Корсуні 12(2).02.1663 р. Ним він підтверджував права Канівського монастиря на ряд маєтностей. 13(3).04. і 20(10). 1663 р. він видав там же оборонні універсали Пустинно-Микільському у Києві та Пустинно-Микільському Медведівському монастирям[217].

Київський митрополит Діонісій Балабан увійшов в історію України як послідовний борець за православ'я, палкий патріот незалежної Української держави. Останнє викликало лють Москви, і у 1658 р. митрополит мусив тікати з Києва й укритися в корсунському Свято-Онуфріївському монастирі[218]. Тут він і помер, і був похований у склепі на території монастиря (травень 1663 р). На його похороні були присутні чи не всі провідні діячі Православної церкви в Україні та Білорусії, зокрема майбутній київський митрополит Гедеон Четвертинський (тоді ще луцький єпископ). Пізніше тіло Діонісія Балабана хотіли поховати в Києві, але Москва не дозволила це зробити, і тому довелося перепоховати його у Каневі, у церкві Успіння (?) Богородиці канівського монастиря.

По смерті Діонісія Балабана до Корсуня на елекційний Собор з'їхалися представники Київської митрополії (Україна й Білорусь). На митрополита було дві кандидатури: від єпископів та гетьмана Тетері з підтримкою короля Яна-Казимира — єпископа перемиського Антонія Винницького, від переважної частини рядового духовенства та вірних — єпископа білоруського Иосифа Нелюбовича— Тукальського. На жаль, учасники Собору не були одностайними, кожна група стояла на своїй кандидатурі. Тому король був змушений видати обом кандидатам стверджувальні грамоти[219].

Варто зазначити, що у 1667 р. Українську церкву було поділено таким чином: Антоній Вінницький отримав Галичину, Волинь, Поділля, а Иосиф Нелюбович— Тукальський — Правобережну Україну та Литву. Незважаючи на протидію московського уряду, який прагнув підкорити Київську митрополію московському патріарху, Иосиф Нелюбович— Тукальський дістав підтвердження й благословення від константинопольського патріарха Мефодія. Митрополит Иосиф жив то в Чигирині, то в Корсуні, переїжджаючи з місця на місце.

З Корсунем пов'язані також важливі сторінки життя св. Феодосія Углицького, про якого треба сказати детальніше. Він походив із давнього роду української православної шляхти Полоницьких-Углицьких. Його батько, Микита, був священиком, а про матір (Марію) майже нічого невідомо. Святитель Феодосій народився на початку 30-х рр. XVII ст. на Поділлі. Вчився у Києво-Могилянській Академії і тоді ж прийняв чернецтво у Києво-Печерській лаврі, взявши ім'я Феодосій на честь св. Феодосія, ігумена печерського. Близько 1658 р. він був висвячений в ієродиякони й служив у Києво— Софійському соборі, потім перейшов до Крупницького монастиря в Батурині, де його було висвячено на ієромонаха. У 1662—1664 рр. він був ігуменом корсунського Свято-Онуфріївського монастиря. На території монастиря тоді було два храми: соборний на честь св. Онуфрія і на честь Різдва Пресвятої Богородиці. У Свято-Онуфріївському храмі висіла ікона Спасителя, написана, за переказами, св. Аліпієм Печерським, знаменитим іконописцем XI-XII ст.[220]. Саме у цьому монастирі під час ігуменства св. Феодосія Углицького проживав київський митрополит Діонісій Балабан, і святий брав участь у його похороні. З 1664 до 1688 р. він був ігуменом славнозвісного Свято-Михайлівського Видубицького монастиря у Києві й відігравав важливу роль у церковному, культурному й політичному житті тогочасної України.

У 1688 р. за бажанням чернігівського архієпископа Лазаря Барановича ігумен Феодосій був переведений настоятелем чернігівського Єлецького монастиря і возведений у сан архімандрита. Оскільки Лазар Баранович занедужав, то запропонував св. Феодосію допомогти йому у керуванні єпархією. На Соборі 1692 р. у Чернігові, де був присутній, між іншим, і гетьман Іван Мазепа, св. Феодосія було одноголосно обрано єпископом, і він став першим єпископом-вікарієм в Україні в XVII ст. Коли 3 вересня 1693 р. Лазар Баранович помер, то св. Феодосій Углицький став повноправним чернігівським архієпископом. Це була людина надзвичайно глибокої віри, добра і щира, його любили на всій Сіверщині і далеко за її межами; його приязнь високо шанував гетьман Мазепа. Святий заклав чимало церков і монастирів, піклувався про друкарню при Свято-Іллінському монастирі у Чернігові. У розпалі праці на благо Православної церкви й України св. Феодосій Углицький упокоївся 15 лютого 1696 р. і був похований у Борисоглібському соборі Чернігова. Внаслідок численних чудес, що траплялися біля його мощів, було порушено питання про канонізацію, що відбулася у вересні 1896 р. Його пам'ять вшановується 5 лютого та 9 вересня (день відкриття мощів) за старим стилем[221].

Повернемося до політичних подій доби Руїни. У червні 1663 р. на чорній раді в Ніжині було обрано гетьманом Лівобережної України Івана Брюховецького. Його політичних суперників, насамперед Я. Сомка та В. Золотаренка (брата Івана Золотаренка), було страчено у Борзні. Брюховецький у той час займав одверто промосковські позиції, а гетьман Правобережної України Тетеря — відверто пропольські. Нове зіткнення українців у міжусобній боротьбі було неминучим.

У жовтні 1663 р. король Речі Посполитої Ян-Казимир очолив похід на Лівобічну Гетьманщину і дійшов аж до Новгорода— Сіверського, але далі не міг просунутися. Лівобережні полки чинили запеклий опір польському наступу. Захвилювалися й правобережні козаки, у польському тилу стали вибухати повстання серед козацької старшини, котра з деякими полками допомагала королеві у його поході, все виразнішим було невдоволення польською владою. Очевидно, для придушення повстань за Корсунь пішов з кількома сотнями польської кінноти полковник Себастіян Маховський, а також із певною кількістю козаків — прихильників Тетері. Але їм перекрив шлях кошовий отаман Іван Сірко, який несподівано напав на Маховського[222].

За участь в організації антипольських повстань були розстріляні колишній гетьман Іван Виговський, полковник Іван Богун та ряд інших старшин. За даними Л. І. Похилевича, це сталося у Корсуні на ринку або в Рокитні[223]. Незважаючи на жорстокі заходи антипольські повстання тривали, і за таких умов король не міг продовжувати похід. Ян-Казимир мусив спішно відступати (лютий 1664 р.). Оскільки Тетеря тоді відверто ставив на поляків, то крах походу короля віщував і його кінець як політичного діяча.

Соціальна база гетьманату Тетері швидко міліла, він на очах втрачав рештки колишньої популярності. Поклавши обов'язки наказного гетьмана на Івана Креховецького, Тетеря покинув неспокійний Чигирин і влітку, взявши з собою деяку генеральну старшину та хоругви королівського війська, що були при ньому, укрився в Корсуні, де мав найбільше прихильників. Однак у цей час розгорнувся наступ московських військ на Правобережжі, у якому брали участь і лівобережні полки Брюховецького. Лівобічний гетьман, маючи при собі 15 тис. козаків і російські загони, переправився через Дніпро й заволодів Черкасами та Каневом. Почалися заворушення серед корсунських козаків, яким дуже вже сильно допікали польські жовніри. Тетеря спробував зупинити свавілля польської солдатні, але без особливих успіхів. Він просив про допомогу, і до нього вирушив найталановитіший польський полководець XVII ст. Стефан Чарнецький, але водночас він був і одним із найжорстокіших катів українських повстанців. За схильність до екзотичного одягу зі шкури леопарда козаки прозвали його «рябою собакою».

У ході боїв під Каневом на початку червня 1664 р. Чарнецький і Тетеря зазнали поразки і мусили відступати. З огляду на дії Брюховецького гетьман відступав до Білої Церкви, а Чарнецький — до Корсуня (12 червня), де він поставив свій табір. Під Корсунем було розташовано коронні хоругви й татарську підмогу, зміцнено одночасно частини, що пильнували береги рік Росі та Роставиці. 8 червня війська під командуванням Станіслава Яблоновського та Яна Собеського (майбутнього короля Яна III) розбили московську кавалерію і потіснили першу лінію лівобічних гетьманців, але глибше їм просунутись не вдалося. Далі бої йшли з перемінним успіхом. Врешті, в районі Свято-Онуфріївського монастиря військо Брюховецького було розбито, і лівобічний гетьман відступив у Драбівку[224]. Скориставшися цією перемогою Чарнецький розпочав нову хвилю розправ. Було заарештовано корсунського полковника, героя Конотопської битви Григорія Гуляницького, київського митрополита Иосифа Нелюбовича— Тукальського та архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря — Гедеона (Юрія) Хмельницького. Їх було заслано до Пруссії й ув'язнено в колишній фортеці хрестоносців Тевтонського ордену — Марієнбурзі (Мальборку). Із в'язниці вони зуміли втекти лише у 1667 р.

Але повстання у польському тилу не припинялися. Головні королівські сили після невдалого походу Яна-Казимира проти Лівобічної Гетьманщини наприкінці 1663-го початку 1664 рр. були змушені повертатися до Польщі. В Україні лишили тільки частину кварцяного війська під командуванням Стефана Чарнецького, яка мала придушити повстання, що вибухнуло у лютому-березні 1664 р. на Брацлавщині, і надати допомогу гетьманові Павлу Тетері, який тоді притримувався пропольської орієнтації. Оскільки на допомогу повстанцям поспішив лівобічний гетьман Іван Брюховецький, а також кошовий отаман Сірко, то Чарнецький спочатку спробував розбити їх під Каневом. Потім він разом із ординцями відступив з-під Канева до Стеблева і став у ньому як мінімум 23.06.1664 р. Тетеря, очевидно, зупинився у Білій Церкві. Потім Чарнецький поставив свою піхоту в чотирьох містах: Білій Церкві, Корсуні, Паволочі та Чигирині, а невеликі гарнізони ще у деяких містах. Між тим, повстання поширювалось, і Чарнецький не знайшов, на жаль, нічого кращого, як спробувати придушити його у найжорстокіший спосіб. Але така недалекоглядна політика дала зворотний ефект, про що свідчить повстання у Лисянці та ряді інших міст Правобережної України. Повстанці підібрались уже до Стеблева, пильнуючи за польським військом, що стояло під містом, вели проти нього партизанську війну, нападали на роз'їзди, обози тощо. Чарнецький, польський полковник Себастіян Маховський і Тетеря мусили все частіше виходити зі Стеблева для каральних акцій, зокрема, варто вказати на бої військ Маховського з козаками Івана Сірка, що сталися близько 10 липня. Між тим, приклад Лисянки став поштовхом для Стеблева, якому наче кістка в горлі були постої в місті та його околицях польсько-татарсько-ногайських військ. Скориставшись тим, що Чарнецький вирушив у каральний похід, зі Стеблева відрядили довірених осіб до Брюховецького з проханням про допомогу, але між 1—8.07.1664 р. ті були схоплені татарами. Виявивши змову, карателі напали на Стеблів, жителів забрали у полон, а малих дітей та старих людей, не придатних до праці, вбили («немовляток потоптали кінськими копитами»), а Стеблів дощенту спалили. Згідно з хронікою Веспасіяна Коховського, у штурмі Стеблева брали участь польські загони. Чарнецький начебто зупинив свої війська біля міських брам, щоб не допустити загибелі місцевих жителів, і віддав стеблівців у ясир. Вночі ногайці випередили кримських татар і забрали полонених собі. Потім Чарнецький пішов на Ставища і взяв їх у тривалу облогу, а під Корсунем лишив понад десять кінних хоругов під командуванням Ліплянського, ротмістра татарської хоругви, який діяв тут у липні-серпні 1664 р. Не вдаючись до детальної розповіді, зазначимо, що Чарнецькому, попри його криваві каральні акції, не вдалося взяти ситуацію під контроль. Він, уже як польний гетьман коронний, відступив до Польщі й на зворотному шляху помер під Буськом на початку 1665 р. Почався відступ з Корсуня польського гарнізону. 24 лютого 1665 р. Ян Дененкор (?) писав про це з Корсуня до грабовецького старости, згадуючи, що вже завернув понад 10 возів, які йшли геть з міста. Він просив про допомогу, щоб не потрапити з гарнізоном «у велику руїну». Автор листа писав щодо провіанту, посланого до Корсуня київським воєводою, бо у самому Корсуні не можна нічого взяти, бо тут «вже суцільні пустки. Ті, хто заможніші, вже геть роз'їхалися»[225]. Сам Тетеря мусив тікати до Польщі, й на Правобічній Гетьманщині невдовзі булава перейшла до рук Петра Дорошенка...

Анонімна Віршована хроніка (1682 р.) подає дещо іншу картину стеблівської трагедії. Спочатку її автор коротко згадує про бої між польськими військами Маховського і козаками Сірка, потім зупиняється на інших сюжетах, говорить про відступ королівського війська, в т. ч. й великого гетьмана коронного Станіслава «Ревери» Потоцького, на Західну Україну і до Польщі. Врешті він звертається до Корсуня й Стеблева, підкреслює, що Чарнецький був милостивим до цих міст, але стеблівська старшина не хотіла цим задовольнятися й послала свого гінця до татар, щоб спільно вдарити на польський гарнізон. Гінця перехопили, знайшли у його взутті таємний лист, і це послужило приводом до такого розгрому міста, що й сам Чарнецький начебто шкодував про це. Незнаний автор Віршованої хроніки оцінює людські втрати у 15 тис., що для того часу є значною демографічною катастрофою. Цікавою є також згадка про спробу викупу невільників з боку київського митрополита, але ординці не погодилися віддати ясир і за 30 тис. злотих і відігнали його до Криму. Тут є якась плутанина. Річ у тім, що митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський уже сидів у мальборській в'язниці й навряд чи міг чимось допомогти нещасним невільникам. Можливо, тут йдеться про перемиського єпископа Антонія Винницького, якого вважала київським митрополитом частина духовенства і мирян, але він тоді був досить далеко від Стеблева і навряд чи міг оперативно відреагувати. Третій варіант — це хтось із єпископів або архімандритів Лівобережної України[226]. Додамо, що під час цих подій було знищено кам'яну церкву, розташовану у стеблівському замку (під час облоги міста польськими військами її було зруйновано внаслідок вибуху порохового складу)[227].

У всякому разі, свідчення Віршованої хроніки проливають додаткове світло на масштаби і хід трагедії, що завдала потужного удару по старовинному козацькому місту, після якої воно не відродило своє значення і до сьогодні...

Тим часом Брюховецький розпочав контрнаступ і вибив Чарнецького з Корсуня та Лисянки, відтіснив противника до Умані. Хоча польський полководець залишив у Корсуні 500 осіб піхоти, 7 хоругов кінноти й кількасот драгунів[228], однак це не змінило загальної ситуації.

Корсунський полк на чолі зі славнозвісним іще за часів правління Богдана Хмельницького полковником Семеном Височаном став у Капустиній Долині й розпочав мирні переговори. 26 липня 1664 р. Корсунський полк перейшов на бік Брюховецького і склав присягу цареві Олексію І, яку прийняв київський полковник Василь Дворецький[229], відомий своїми промосковськими поглядами. Однак перемогу було ще рано святкувати. І хоча влітку 1664 р. вистояло перед Чарнецьким блоковане Ставище (саме там його було тяжко поранено в обличчя стрілою), хоча кошовий отаман Іван Сірко й московський полковник Косагов розбили орду під Городищем, однак вже 11 серпня стався перелом. Чарнецький розбив на шляху з Драбівки до Корсуня московського воєводу Косагова і трьох лівобічних полковників. У цій битві відзначилися козаки Корсунського полку.

Козаки Брюховецького відступили на Драбівку, а звідти — на Канів, де й засіли у тривалій обороні. Поляки й ординці завершували придушення виступів правобережних козаків проти Речі Посполитої. У розпал каральних операцій помер на шляху до Варшави Чарнецький. Далася взнаки рана в обличчя. Його смерть посилила анархію на Правобережжі. Тетеря знову спробував заступитися за козаків, цього разу вже перед новим регіментарем коронних військ М. Замойським. Зберігся, зокрема, його лист, писаний 30 березня 1665 р. з Брацлава. Гетьман скаржився на незносні кривди, чинені козакам Корсунського й Чигиринського полків «від неласкавого рицарства», тобто від коронних військ[230], однак ці листи залишилися гласом вопіющого в пустелі. Польський дипломат, який побував в Україні й звітував про свою подорож у Варшаві королеві Яну-Казимиру 29 квітня 1665 р., зазначив: «нема способу, як забезпечити (Корсунь), бо і староство є чужим... нема близько нічого, звідки міг би додати своїм провіанту... Дуже скаржаться, що минулого року потоптано збіжжя, їм не допускали збирати (врожай) з поля.., інших змучено, обтяжено аукціями по 12 000 (злотих) і т. д., через що дійшло до втеч, потім до запустіння сіл і міст, а потім і до того, що важко було дістати хліба на провіантування фортець і жовнірів. Запевняють, що боєприпасів і пороху мають достатньо всі три фортеці [Чигирин, Біла Церква, Корсунь. — Ю. М., С. С.]; однак варто цього додати з огляду на постійні потреби. Особливо скаржаться на нестачу куль і свинцю...». Далі повідомлялось, що первісний план розміщення військ Речі Посполитої у цьому регіоні був зірваний внаслідок взяття дейнеками [тут слід розуміти війська з лівобічної України. — Ю. М., С. С.] Корсуня (кінним хоругвам тоді було наказано збиратися в Синяві), але навіть після відступу дейнеків колишній наказ уже неможливо було виконати. Якби не «корсунська фортеця.., певно Корсунь був би дейнецький». Але це місто дуже важко забезпечити провіантом і його рятує нині тільки Стахурський (білоцерківський комендант), який послав 700 осьмачок (хліба) перед приходом пана воєводи за регіментарства колишнього регіментаря. «Самі корсунці по той бік (?) Дубна і Піддубна (Podubnia) закликають дейнеків з Канева»[231].

Користуючись анархією на Правобережжі, татари почали щоденно промишляти під містами Надросся. Вони «чотири волості Корсунського повіту випалили і висікли та в полон взяли»[232]. Торгувати в палаючому краю стало надто небезпечно. Через це в Корсуні стало «голодно, хліб і сіль куплялися найдорожчою ціною»[233]. Саме полкове місто зазнало відчутних руйнувань і спустошень. Через каральні акції та свавілля польських військ деякі правобічні полковники почали схилятися до Брюховецького. Так, корсунський полковник Семен Височан, який через руйнування Корсуня жив тоді в Лисянці, ще у січні 1665 р. вирішив перейти на бік Москви. Однак, бачачи зневажливе ставлення до нього з боку московських воєвод, передумав, і за це розлючені козаки промосковської орієнтації у 1666 р. кинули його до в'язниці[234]. Після ув'язнення Височана частина корсунських козаків «зі всім своїм майном і сім'ями... пішли на житло до Шишона [Шишаків. — ? — Ю. М., С. С.] під Єреск» [Яреськи. — Ю. М., С. С.], що в Переяславському полку. А тих, хто залишився в Лисянці, пограбували татари[235]. Цим актом було започатковане масове переселення корсунців на Лівобережжя, що з кожним роком набирало все більших масштабів, прискорюючи занепад Корсунського полку. Переселенню корсунців на Лівобережжя в українській історіографії приділено мало уваги, незважаючи на те, що це було важливою складовою великого переселення населення Правобережжя у 60—70-х рр. XVII ст. в Лівобережну Україну. Між тим, Річ Посполита зміцнювала свої сили в районі Білої Церкви та Корсуня. У середині березня сюди прибуває Станіслав Яблоновський, який очолив командування групою війська у 70 хоругов кінноти, замінивши малопопулярного Марціна Замойського[236].

Виконуючи наказ лівобережного гетьмана І. Брюховецького, лубенський полковник Григорій Гамалія вчинив рейд із Канева на Корсунь. У ніч на 14 квітня за годину до світанку Гамалія разом із московським ротмістром Жемчужниковим вдарили по сонному місту, де стояв 2-тисячний польсько-український гарнізон. Лівобережці захопили Корсунь, вбивши 700 душ, переважно місцевих козаків. Було взято у полон наказного гетьмана Тетері Тимоша Носача, генерального суддю Івана Креховецького і колишнього корсунського полковника Якова Урізка. Їх було ув'язнено і відряджено до Брюховецького, який передав їх до Москви. З ув'язненими передали й корсунські полкові прапори та бубни. Не було захоплено лише корсунського замку, де укрилося до тисячі вояків, переважно поляків та німців.

Варто підкреслити, що корсунська фортеця була відбудована у 1664 р. Яном Сапігою (власником Корсуня тоді був Самуїл Лещинський, обозний коронний і староста луцький), і на той час вона залишалась першокласним укріпленням, що височіло на лівому боці Росі. Її оточував квадратний вал із чотирма бастіонами і глибокий рів; на валу стояв дубовий частокіл. У центрі укріплення стояв будинок командувача гарнізону з кількома будівлями (кухня, пекарня, стайні, казарми тощо)[237]. Розлючені козаки Брюховецького, які не змогли взяти замок, підпалили католицький костьол, а від нього запалало все місто. Після цього корсунців насильно погнали до Канева.[238]. Польські війська не могли протидіяти лівобічним гетьманцям через бунти у власному середовищі (якраз під час маршу на Корсунь). 38 коронних хоругов рушило тоді на Погребище, де створили опозиційну конфедерацію.

У квітні чи травні 1665 р. гетьман Тетеря, після того як його військо вщент розбив брацлавський полковник Дрозденко, переконався, що майже ніхто в Україні його не підтримує, забрав булаву й інші гетьманські клейноди, архів, майно, козацькі гармати й амуніцію, частину скарбу й подався до Польщі. Там він зазнав, як не дивно, поневірянь, тяжко хворів, врешті емігрував до Молдавії і звернув свої погляди до Османської імперії. В Андріанополі (Едірне) він зустрівся з султаном Мухамедом IV та великим візиром Мехмедом Кепрюлю й закликав до походу проти Речі Посполитої. На знак згоди султан дав йому свій санджак. Наляканий можливістю турецько-українського союзу уряд Речі Посполитої послав до Тетері своїх агентів-убивць, котрі й отруїли гетьмана-емігранта у квітні 1671 р.[239].

Після втечі Тетері на Правобережній Гетьманщині розгорнулася боротьба за булаву між кількома претендентами. Спочатку фортуна схилялася на бік Степана Опари — сотника Медведівської сотні Чигиринського полку, який дістав підтримку деяких ногайських орд. У червні 1665 р. він уже проголосив себе гетьманом, а 19 липня того ж року побував у Корсуні. У вересні до нього у Корсунь підійшла тисяча ногайців з Білгородської орди, а пізніше — кілька мурз Кримського ханства, котрі мали, за деякими даними, аж 40 тисяч кінноти, хоч це, очевидно, явне перебільшення. Побачивши, що Опара не має підтримки українців, татари заарештували його й видали польському гетьману коронному Станіславу Яблоновському, а той звелів розстріляти Опару. Корсунь же лишився в козацьких руках, ним заволодів черкаський полковник Петро Дорошенко, якого Тарас Шевченко назве потім «останнім козаком» та «сонцем Руїни». Загибель Опари відкрила йому шлях до булави.

П. Дорошенко народився в Чигирині й був онуком того самого Михайла Дорошенка, гетьмана Війська Запорозького, котрий прославився походом на Крим 1628 р. і на Москву в роки «Смути». Батько Петра — Дорофій, був козацьким полковником. У часи Національно-визвольної війни Петро Дорошенко був уже прилуцьким полковником і належав до наймолодшої генерації сподвижників Богдана Хмельницького.

10 жовтня 1665 р. на козацькій раді в Чигирині Петра Дорошенка обрали гетьманом, що було пізніше (січень 1666 р.) підтверджено рішенням загальної козацької ради. Ставши гетьманом, Дорошенко зміцнив свою владу, розбивши брацлавського полковника Дрозденка. Брацлав було захоплено, а Дрозденка взяли в полон і розстріляли. У цей час у Корсуні вже стояв гарнізон Речі Посполитої на чолі з німецьким майором Темфіном (250 піхотинців), але будучи «голими й голодними», ці вояки тікали з міста[240]. Через деякий час Дорошенко встановив свій контроль над містом.

Наприкінці лютого 1666 р. Дорошенко зібрав нову раду. На ній було вирішено «вигнати всіх ляхів з України до Польщі», вступити в союз із Кримським ханством і об'єднати всю Україну під булавою правобережного гетьмана. З цього часу почалися переговори з кримським ханом про воєнний союз та з Османською імперією — про політичний протекторат. Але Дорошенко не відразу розірвав стосунки з Польщею. 8 травня до Варшави прибули військовий писар Іван Чекаловський та полковники: корсунський Гнат Улановський, брацлавський Михайло Зеленський та чигиринський Прокіп Бережецький. Вони привезли політичні вимоги від Дорошенка. Але сейм 14 травня відкинув їх, а король Ян-Казимир відбувся лише обіцянками. Проте, незважаючи на невдачу цього посольства, правобережний гетьман, на прохання коронного хорунжого Андрія Полоцького, у липні скерував проти Брюховецького свої полки, у т. ч. й Корсунський[241].

У цей час Дорошенко довідався про мирні переговори між Польщею і Москвою в с. Андрусові. На них Москва погодилася зректись претензій на Правобережну Україну з метою зміцнення свого панування на Лівобережжі. І ось правобережний гетьман вирішив примусити Польщу теж зректися своїх прав на Правобережжя. Восени він заручився підтримкою Криму. До нього на допомогу прийшло 30 тисяч татар. У відповідь польський уряд скерував в Україну 6 тисяч коронного війська на чолі з Маховським.

На початку грудня Маховський вдерся на Поділля. Але 19 грудня війська Дорошенка розбили його між Браїловим і Брацлавом. Це вже був прямий розрив з Польщею. Тому 13 січня 1667 р. Річ Посполита й Московське царство уклали Андрусівське перемир'я на 13 років. За ним Правобережжя залишалося за Польщею, а Лівобережжя — за Москвою. Київ відходив до Москви лише на 2 роки, а Запорожжя ставало під спільну владу обох держав.

Андрусівське перемир'я юридично закріплювало визнання розділення України між Польщею й Москвою. Тому воно викликало загальне невдоволення в Україні. Це використав Дорошенко. Він уклав союзний договір з кримським ханом Аділь-Ґіреєм і почав війну проти Польщі. У травні Дорошенко став зі своїм військом на р. Росаві під Корсунем.

Водночас ласий шматок вирішила урвати й Москва. З Канева під Білу Церкву було послано московський загін для приведення Поросся під владу царя. Але плани Москви не були здійснені. 25 травня під Білою Церквою наказний корсунський полковник Ковшевацький розбив московський загін[242]. Цим російського ведмедя, хоча й тимчасово, але було загнано назад у свій барліг.

У вересні 1667 р. 24 тисячі козаків Дорошенка і союзні йому татарські загони на чолі з калгою Керім-Ґіреєм вдерлися на Галичину. Їм протистояло 15-тисячне польське військо на чолі зі славним польським полководцем коронним гетьманом Яном Собеським, майбутнім королем Польщі (його мати, Теофіла, про що говорилось раніше, — дочка колишнього корсунського старости Яна Даниловича). Польське військо було блоковане під Підгайцями. Але після двотижневих боїв Керім-Ґірей підписав із Собеським сепаратний мир. За таких обставин Дорошенко змушений був укласти угоду з Польщею. За нею Правобережжя знову переходило під владу польського короля, але коронному війську заборонялося входити до козацької України. Цю згоду скріпили взаємно присягою Дорошенко і Собеський.

Проте укладений мир не міг бути тривалим. Дорошенко хотів добитися самостійності для України, а поляки — повного відновлення в ній своєї влади. Самостійницькі прагнення Дорошенка принесли йому широку популярність в обох частинах України. В цей час у Чигирин до гетьмана приїхав київський митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський, і до кінця своїх днів був йому вірним другом і порадником. По церквах усе частіше молилися «за благочестивого, Богом даного гетьмана Петра» і не поминали царя Олексія І.

На Лівобережжі все більше посилювалося невдоволення населення промосковською політикою Брюховецького. Виявилася його соціальна демагогія. Лівобічного гетьмана покинули навіть його найближчі особи, зокрема кошовий отаман Іван Сірко. Тому, бачачи загальне невдоволення, Брюховецький сам вирішив стати на чолі антимосковського руху. На раді старшини в Гадячі (початок 1668 р.) він заявив, що Москва хоче віддати Польщі Україну, а тому потрібно вигнати російських воєвод і перейти під протекторат Порти.

Тоді ж, у січні 1668 р., Дорошенко також на раді в Чигирині закликав перейти під протекторат турецького султана. Під впливом цих рішень на Лівобережжі почалось антимосковське повстання. Було знищено майже всі російські залоги. Московські воєводи залишились тільки в Києві, Ніжині й Чернігові. Брюховецький почав переговори з Дорошенком. Останній же на початку літа перейшов Дніпро й наблизився до табору лівобережного гетьмана під Опішнею. А там лівобережні козаки вчинили заколот проти Брюховецького й убили його. 8 червня 1668 р. Петра Дорошенка проголосили гетьманом уже обох боків Дніпра. Це був момент найбільшого тріумфу славного гетьмана. Уся козацька Україна була в його руках. Саме на цей час Дорошенко видав оборонний універсал колишньому генеральному обозному Тимішу Носачу. Той звільнився з московського полону, але полон дався взнаки здоров'ю старої людини. Тому Дорошенко взяв Носача під «нашу особливую войсковую ...оборону» і дав йому всі його маєтності у Корсуні й поблизу Корсуня (будинки, хутори, млини, поля, сіножаті тощо)[243].

Становище гетьмана Петра Дорошенка не було, на жаль, міцним, бо нестабільним було й становище Гетьманщини. З усіх боків її оточували вороги. Допомога татар була ненадійною. Значна частина Лівобережжя — Сіверщина — боялася поривати з Москвою. До того ж із заходу почали наступати поляки. Дорошенко поспішив на Правобережжя. Наказним гетьманом залишив чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного, який під тиском промосковської партії зрадив свого гетьмана. На раді старшини у Новгороді— Сіверському Дем'яна було обрано «гетьманом Сіверським». Новообраний гетьман почав переговори з московським царем.

У цей час Дорошенка зрадили татари. Вони підтримали запорозького писаря Петра Суховія, якого запорожці проголосили гетьманом. Дорошенко лютував, погрожував, що переверне увесь Крим «догори ногами». Боротьба з Суховієм затяглася більше, ніж на рік, і в результаті цього Лівобережжя для Дорошенка було втрачене, хоча деякі полки підтримували правобережного гетьмана аж до весни 1670 р.

У березні 1669 р. в Глухові відбулася рада лівобережних полків у присутності московських послів. На ній гетьманом було обрано, звісно, Дем'яна Многогрішного. 16 березня новообраний гетьман уклав з Москвою «Глухівські статті», які значно обмежували українську автономію. Московські воєводи сідали в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі. Реєстр становив 30 тисяч козаків. Гетьман позбавлявся права зноситися з іноземними державами. А українським купцям заборонялося ввозити на продаж до Московщини горілку й тютюн. Враховуючи складне становище Лівобережжя, у лютому 1669 р. в Корсуні як «найславнішому місті» зібралася рада правобережних полковників. Вони вирішили почати війну з Москвою та укласти союз з Османською імперією[244]. Підготовка до війни проводилася досить ретельно. Невипадково київський митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський перед цим виголосив проповідь у церкві в Чигирині, в якій закликав козаків до єдності, негативно поставився до можливого союзу з Річчю Посполитою, пригадавши, що «Польща з'їла Виговського, бо він їй щиро служив.., а поляки показали йому трояндову квітку, яка перетворилася в отруту. Так його винагородили за те, що він Польщу зі шведами, Москвою і татарами помирив»[245]. Врешті рада відбулася в Корсуні 21 (чи 22-го) березня 1669 р., і на ній Дорошенко «турецькому султану присягу вчинив». На раді було 500 правобічних старшин і близько 20 лівобічних, а також турецькі посли: візир Магмут та паша Делівер. Дорошенко уклав із Туреччиною «Корсунські статті», згідно з якими султан обіцяв допомогу Україні у війні з Річчю Посполитою та Москвою, а українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь Порти. Цікаво, що існує ще один опис Корсунської ради, але вже іншої, яка відбулася 22 березня 1669 р. Хоча один список цього документа нами було знайдено ще у 1979 р.[246], але руки не дійшли до його публікації. Зате його (за іншим списком) ґрунтовно проаналізував і видрукував львівський історик М. Г. Крикун. Рада розпочалася в полі під Корсунем у присутності турецького і молдавського послів. Дорошенко сів у раді, поклав на килим булаву й бунчук і запропонував обрати когось замість себе гетьманом. Але всі козаки вигукнули: «Не хочемо нікого, тільки тебе, Петра Дорошенка». Тоді Дорошенко взяв у руки клейноди й повів мову про можливого союзника, і вибір усіх схилився на бік Туреччини. Присутній турецький посол подарував гетьманові на знак приязні каптан і золотоголову ферязь, підшиту білим хутром. Дорошенка тут-таки перевдягнули в цей одяг і відрядили до Корсуня. Після цього були розіслані гетьманом відповідні універсали по полках, виїхали посли на Січ і в Крим. У Корсуні в цей час перебували київський митрополит Иосиф Нелюбович— Тукальський і архімандрит Гедеон (Хмельницький), але в поле вони не виїжджали[247]. Тоді ж, 23.(13).03.1669 р., Дорошенко видав у Корсуні універсал щодо підтвердження прав Пустинно-Микільського монастиря в Києві на дніпровський перевіз між Пекарями та Прохорівкою[248].

Перехід під протекторат Османської імперії не викликав захоплення в народу. Вороги Дорошенка почали поширювати чутки, що він нібито «запродав Україну в турецьке ярмо». У червні п'ять правобережних полків, серед яких був і Корсунський, відпали від Дорошенка й піддалися гетьману Суховію. Вони разом із татарами взяли в облогу Дорошенка в с. Конончі (нині село Канівського району) над р. Россю. Але через втручання османського посла татари залишили Суховія й проголосили гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка, котрому присягнув і Корсунський полк. 2 вересня 1670 р. в Острозі Ханенко підписав договір з польським урядом, за яким Правобережжя визнавало владу Польщі й лише козацький стан отримував певну автономію. Резиденція гетьмана мала бути поперемінно то в Корсуні, то в Каневі. У цих містах мусили стояти польські гарнізони нібито для кращої оборони від татар[249].

На початку березня 1671 р. в Корсуні зібралася козацька рада (московський агент Костянтин Христофоров, що повертався зі Стамбула з грецькими купцями, чув про раду в Корсуні від грецького купця Мануїла. Отже і в цей період Корсунь залишався центром торгівлі, навіть міжнародної), котра висловила повну довіру Дорошенкові та підтвердила його гетьманство на обох берегах Дніпра. Крім іншого, з ради було послано протест проти дій М. Ханенка та запорожців у зв'язку з острозькими домовленостями. 4.03(22.02).1671 р. з ради було послано листа до низових козаків із закликом підтримувати не Ханенка, а Дорошенка, бо Острозькі домовленості не поліпшили суттєво становище Гетьманщини й козаків порівняно з періодом до 1648 р.: «Ляхи над нами старшиною бували, а кого хотіли, хоча б і найліпшого товариша, за найменшим приводом, ганебною смертю зі світу зганяли і ні в чому, як треба, не давали волі, а особливо віру нашу староруську понижували і церквам Божим вольності не даючи, скрізь по українських містах розширювали свої костели і взагалі з усіх мір тяжким ярмом підданства обкладали наш український народ. А якщо до війни було добре, то ніколи не треба було Війську Запорозькому з ними воювати. Тепер же, понад двадцять років воюючи і у багатьох битвах проливаючи чимало крові і кладучи свої голови, чи не сором би було нам цими недосконалими вольностями задовольнитися?» Тут же згадувалося, що «з цього ж міста Корсуня ми всі писали до короля» про кращі умови порозуміння і якщо на це король не пристане, тоді «скільки нам вистачить розуму і сил, будемо старатися й промишляти при Божій помочі, щоб утримати в цілості наші вольності»[250]. Присутні на раді старшини та представники рядових козаків усіх правобережних полків і Переяславського полку з Лівобережжя, а також із Запорожжя постановили не пускати в Україну польську шляхту.

11 (1).03.1671 р. Дорошенко, перебуваючи у таборі на Бутені, видав універсал, яким для зміцнення нового монастиря в Мошнах (Мошногорського) дарував млин Квіт на р. Росі в Стеблеві. Підкреслювалося, що цей універсал особливо стосується стеблівських жителів і гетьманського резидента (намісника) у Стеблеві[251].

Тим часом розгорялася нова війна з поляками. Весь 1671 р. пройшов у дрібних сутичках, і лише наприкінці року Ян Собеський захопив Поділля. У жовтні Дорошенко, якого тіснили поляки, з козаками й татарами розташувався в Корсуні й почав укріплювати місто[252]. Тоді ж під місто, за дещо перебільшеними даними, прийшло 40 тисяч татар. Сам гетьман і його брат Григорій стали в Лисянці. Майже весь листопад військо Дорошенка простояло в Корсуні та Лисянці, бо мобілізація козаків йшла повільно. Тому 26 листопада гетьман дав універсал з Чигирина, закликаючи корсунського, кальницького, черкаського і чигиринського полковників прискорити збір козаків. У цей час татари почали брати ясир, тому Корсунь, Канів і Богуслав зачинились і не хотіли пускати цих ненадійних союзників. Активізувалось переселення на Лівобережжя. У грудні від татар було очищено майже всю Україну, крім Чигирина, та в українських містах і містечках, у т. ч. у Корсуні й Стеблеві, на зимовий постій стало військо коронне. Проте вже у січні 1672 р. в Корсуні знову стояли татари. 17(7).02.1672 р. Дорошенко видав універсал про надання монастиреві в Лисянці с. Смольчиці (у Лисянському ключі) й доводив це повідомлення насамперед до корсунського полковника та лисянського сотника[253].

На початку весни 1672 р. в Україну прийшов сам султан Мухамед IV з 200-тисячною армією. Але ця допомога ще більше відвернула населення від Дорошенка. Через безчинства татар, як повідомив у своєму листі від 9 березня 1672 р. комендант Білої Церкви Льобель, було вбито корсунського полковника Ганібала (?), паволоцького полковника Гамеку (?) та корсунського писаря[254]. Ганібал, можливо, був наказним полковником. Це ім'я не фігурує в літописах і джерелах, за винятком названої праці.

У липні Дорошенко розгромив під Четвертинівкою шеститисячний корпус Лутецького і козаків Ханенка, а на початку серпня разом із турками взяв Кам'янець-Подільський. У результаті цього 28 жовтня 1672 р. Річ Посполита й Османська імперія уклали Бучацький мирний договір, за яким Поділля ставало турецькою провінцією, а Козацька Україна, як держава, перейшла під протекторат Османської імперії. Дорошенко проголосив закінчення війни з Польщею, і всі міста Правобережжя визнали його владу. Але сили гетьмана були виснажені. Були зруйновані Київщина й Брацлавщина. Серед населення поширювались чутки про знущання турків над християнами. Вони підбурювали народ проти Дорошенка, вважаючи його головним винуватцем розрухи. Тепер популярність почав набувати Я. Собеський, який всіма силами рятував свою Батьківщину. Дорошенко й сам виявляв незадоволення турецькою протекцією. Наприкінці грудня на раді в Чигирині вирішувалось питання доцільності османського протекторату. Та вона ухвалила не відступати від султана, бо «нікуди діватися».

У березні 1672 р. на Лівобережжі замість Д. Многогрішного Москва поставила гетьманом військового суддю Івана Самойловича. Скинутий гетьман, якого звинуватили у зносинах із Дорошенком і в намірі стати під турецьку протекцію, був відряджений до Москви, де його піддали жорстоким тортурам, і засуджений до страти, котру замінили довічним засланням до Сибіру. Там він, зокрема, відзначився у боротьбі з китайськими бандитами (хунхузами), брав участь у дипломатичних переговорах, які завершилися укладенням першого в історії російсько-китайського договору (Нерчинський договір 1689 р.). Через деякий час Многогрішний пішов у ченці й помер в одному з сибірських монастирів 1702 (?) р.

Новообраний лівобічний гетьман І. Самойлович 17 червня 1672 р. уклав у Козацькій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська область) з Москвою «10 статей». Вони доповнювали «Глухівські статті» 1669 р. і значно обмежували права гетьманського уряду. Сподіваючись на підтримку Москви, І. Самойлович вирішив об'єднати Україну «під своїм регіментом». Назрівала нова війна. Лівобережні полки й московські війська зосередились біля Дніпра, з заходу загрожували поляки. Дорошенко зайнявся укріпленням сторожі на правому боці Дніпра, враховуючи польську загрозу. 23(13) грудня 1672 (?) р. він видав універсал, наказуючи козакам Білоцерківського та Паволоцького полків разом із сім'ями перебратися до Корсуня, куди і сам обіцяв підійти з військами[255].

На заході Я. Собеський розбив турецький загін Хусейна-паші під Хотином і 12 листопада 1673 р. взяв Хотин. Але поляки не розвинули свій успіх. Весною 1674 р. вони були вибиті з Молдавії.

Проте головні події розгорталися на сході. Наприкінці січня 1674 р. Іван Самойлович послав свого сина Семена з московським князем Ромодановським на Правобережжя. Військо Дорошенка стало в районі Корсуня й Лисянки. Тоді ж Самойлович під Лисянкою розбив військо Григорія Дорошенка, брата українського гетьмана. Він переховувавсь у місті, але козаки збунтувались і видали Григорія лівобережцям. Семен Самойлович взяв Канів і послав у лютому під Корсунь Михайла Кияшка «з товариством». Але корсунці зачинилися в місті, і Кияшко відступив[256]. Водночас корсунці не пустили і п'ять правобережних полків на чолі з осавулом Гамаліею, через що ті відійшли до Лисянки.

У цей час у Корсуні жив Іван Мазепа, який з 1669 р. перебував на службі у гетьмана П. Дорошенка і виконував його різні дипломатичні доручення. У Корсуні десь у 1668—1669 р. він повінчався з Ганною, дочкою генерального обозного Семена Половця й удовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича.

1674 р. приніс новий наступ військ Г. Ромодановського та І. Самойловича проти правобережного гетьмана. На початку року в Корсуні стояли Корсунський, Брацлавський, Кальницький і Паволоцький полки. Вони вели безперервні бої з військами Самойловича і Москви. Але воєнні поневіряння викликали невдоволення козаків. Серед них почали переважати промосковські настрої. Тому в лютому Дорошенка зрадили корсунський полковник Михайло Соловей, паволоцький — Костянтин Мигалевський та військовий суддя Я. Улізко. Вони перейшли на Лівобережжя і 17 березня на раді в Переяславі присягнули на вірність московському царю[257]. На цій раді Михайло Ханенко склав булаву, надану йому королем Речі Посполитої, а Самойловича було визнано гетьманом «на два боки Дніпра, аж до Дністра». Самойловичу підкорилися Корсунь, Черкаси, Канів, Умань та інші правобережні міста[258].

Проте Дорошенко не здався. Протягом весни і літа за допомогою османського війська на чолі з візиром Кара-Мустафою він зайняв усе Правобережжя. Семен Самойлович змушений був відступити на лівий берег. Дорошенко залишився гетьманувати на руїні. Багато тисяч людей загинуло, багато пішло в татарську неволю, а ще більше розбіглося. Тікали в основному на Лівобережжя, часом спалюючи свої хати.

23 грудня 1674 р. Дорошенко видав універсал, у якому містився наказ, щоб усі жителі з населених пунктів понад Дніпром йшли до Корсуня. Туди обіцяв підійти і сам гетьман з кримськими ордами, які очолювали калга-султан і нурадин-султан[259]. Привернути Дорошенка на бік Польщі мав намір і львівський єпископ Йосип Шумлянський. З відповідними пропозиціями він їздив до Дорошенка в Чигирин, а повертаючись додому, 16 лютого 1675 р. зупинявся в Корсуні. Проте Дорошенко відмовився від пропозицій Й. Шумлянського[260].

На початку 1675 р. на допомогу Дорошенку знову прибули турки й татари. 17 лютого у всіх містечках Корсунського полку стояла кримська орда Ширім-бея. 30 травня під Корсунем у с. Комарівці стала турецька сердюцька піхота сілістрійського паші. Під містом стала також орда мурзи Гарзі Тамір-бея. У цей час козаки Дорошенка мали мізерні запаси, і кожний день 10—12 з них переходило на Лівобережжя[261]. Навіть корсунський полковник Григорій Шийко перейшов на московський бік.

Але не всі тікали до Самойловича. Так, 9 лютого в Стеблеві та інших містечках Корсунського полку зібралося понад 3 тисячі людей, які пішли до нурадин-султана Аділь-Ґірея просити його «заступництва». Та козаки брата П. Дорошенка — Андрія — повернули їх до Корсуня, а звідти — до Сахнівки. Деякі з них пішли на Лівобережжя, а деякі — в Крим[262]. Багато біженців з Корсуня і Мошен зосередилось у Каневі. Їх очолював корсунський полковник Федір Кандиба.

28 травня до Дорошенка в Корсунь приїхав його посол до османського султана Остафій Астаматій (Остаматенко, Астаматіенко). Він доповів гетьману про ситуацію в Османській імперії і сказав, що турки вирішили усунути його. Тому в червні Дорошенко став з ханським сином під Корсунем, а потім відійшов до Чигирина, залишивши в місті 3 тисячі татар. Турки поставили в Корсуні й Богуславі по 300 осіб сердюків і компанійців, а «городових козаків» там уже не було[263].

Влітку 1675 р. Корсунь здався війську Івана Самойловича і князя Ромодановського. Всіх корсунців «спровадили на Задніпря». А поляки, прийшовши, спалили місто з церквами.

28 вересня 1675 р. до лівобережного гетьмана І. Самойловича городовий Антон привіз грамоту від корсунського полковника Федора Кандиби, щоб прийняти «під превелику державу великого государя... і наш регімент». Гетьман своїм універсалом дозволив Корсунському полку «зі всіма добрами й святоствами церковними» йти за «Дніпро, де схоче». Універсалом від 12 січня 1676 р. Самойлович дозволив корсунцям «в полку Ніжинському займати й купляти ґрунти». Корсунці на початку вересня осіли в Конотопській і Мглинській сотнях[264].

У цей час колишня популярність Дорошенка обернулась у ненависть до нього. Турки повністю зруйнували Правобережжя. Дорошенка почали залишати навіть близькі йому люди, зневірившись в успіху його справи. Останньою краплею для Дорошенка була смерть восени 1675 р. київського митрополита Й. Нелюбовича— Тукальського. Всіма покинутий, Дорошенко на раді в Чигирині 10 жовтня склав булаву. На початку 1676 р. він вислав свої гетьманські клейноди, прапори й санджаки до Москви. Там українські прапори протягнули вулицями північної столиці й кинули до ніг царя. Потім їх на три дні виставили на показ народу.

У вересні 1676 р. московське й лівобережне війська підступили під Чигирин, і 19 вересня після короткого бою Дорошенко здався на милість Самойловича й Ромодановського. Його було заслано до Москви, а звідти в село Ярополче, де він і помер (1698 р.). Так, серед нечуваної руїни зійшов з політичної сцени славний гетьман Петро Дорошенко. Він усі свої сили віддав для об'єднання України, утворення незалежної Української держави. Його не оцінили сучасники, бачачи лише кінцевий результат дорошенкової справи...

Після усунення Дорошенка край лежав у руїнах. Людей залишилось мало. Але ще весною 1676 р. з Лівобережжя повернулось багато тих, хто раніше пішов туди. Вони поселялися поблизу Богуслава та Корсуня. Жителі Корсуня повернулись на попелище й почали відновлювати місто[265]. 23(13).09.1676 р. лівобічний гетьман Іван Самойлович звернувся з листом до охочокомонного полковника Іллі Новицького та ротмістра Якова Павловського, щоб вони при оказії заїхали в Корсунь і якнайласкавіше обійшлися з тамтешніми людьми, «недавно на попелиска собраными и убогими», щоб вони не схилялися до наказного гетьмана Остапа Гоголя, прихильника орієнтації на Річ Посполиту. Самойлович закликав також у разі потреби битися з військами Гоголя і не пускати їх до міста[266].

Незважаючи на те, що після зречення гетьмана Петра Дорошенка Іван Самойлович намагався об'єднати Лівобережну й Правобережну Україну, над Україною знов нависли чорні хмари. Річ Посполита у 1676 р. підписала з Османською імперією Журавненський мир, за яким перша знову визнавала право Порти на Правобережжя. Довідавшись про зречення Дорошенка, весною 1677 р. турки звільнили Юрія Хмельницького з Єдикульського замку та проголосили його «князем Малоросійської України». Хмельниченко оселився в Немирові, звідки почав приводити під свою владу правобережні міста. У серпні він з'єднався з турецькою армією, яка безуспішно намагалась узяти стару гетьманську столицю — Чигирин. У липні 1678 р. турецький візир Капудан-паша все ж захопив Чигирин. Щоправда, московська залога, відступаючи, спалила місто.

Влітку турецька армія з Чигирина вирушила на північ. До неї входили й полки Ю. Хмельницького, серед котрих був і Корсунський полк на чолі з Іваном Яненком. За наказом «князя України» Яненко з татарами взяв Корсунь, Мошни, Медвин, Черкаси й Канів. Своєю ставкою він зробив Корсунь, де і «житло собі будуючи, як раніше, звабив до послушництва бусурманського людей корсунських». Яненку султан прислав «декілька грошей заради прелесті»[267].

Під час наступу Хмельницького лівобережний гетьман Самойлович наказав насильно переганяти правобережних людей на Лівобережжя. Але ті чинили опір. Так, у жовтні переяславський полковник Іван Лисенко, щоб перегнати людей з Корсуня й Мошен, спалив «хліб, як і кінські корми», і ці люди зосталися «лише з душами». Але так ніхто і не пішов на лівий берег.

18 листопада Яненко з татарами в 150 осіб і козаками «того боку різних міст 150 чоловік» зробив набіг за Дніпро на Переяславський полк. Під Іркліївом він узяв «всякого люду чоловік з 30». Після цього султан дав йому право набирати «охоронників за плату у 4 левна» на місяць.

На зиму турки покинули Україну, але залишили Ю. Хмельницькому татар. Та на початку 1679 р. «орди немалие з Яненком війшли о Богоявленії под Козелец и там великую шкоду у людей учинили коло Дніпра». Самойлович сам вирушив проти нього, і Яненко відійшов за Дніпро. Після цього лівобережний гетьман знову послав на Правобережжя свого сина, який зруйнував Корсунь, Мошни, Драбівку, Черкаси і Жаботин, але Яненко «з своїми утікл» (64). Щоб позбавити засобів для утримання турецьких залог, а тим самим і підтримки Юрію Хмельницькому, гетьман Самойлович вирішив провести на Правобережжі жорстоку акцію. Людей з Правобережжя насильно було перегнано на лівий бік Дніпра. Цей «великий згін», який проводив наказний гетьман лівобережний, старший син Самойловича Семен, перетворив південну Київщину на безлюдну пустелю. У Хмельницького лишилось усього 2 полки: Корсунський (з Яненком на чолі) і Кальницький (з Коваленком на чолі), а також Поділля. Він хотів закликати людей з Молдавії, але тут з них так немилосердно стягували різні податки, що вони тікали назад. Хмельницький звелів замордувати наказного гетьмана Астаматія, а потім і ряд старшин. Врешті-решт ці вчинки обурили навіть звиклих до жорстокості турків, і вони стратили «князя України» в Кам'янці (Кам'янець-Подільський) восени 1681 р., а Яненко здався Самойловичу.

Український народ проклинав гетьмана Самойловича за розруху, котру він приніс на Правобережжя. На 1682 р. Корсунь залишався зовсім безлюдним. Як писав один польський поет: «мають міста свої цвинтарі і, як люди, вмирають; люди закінчують смертю, а міста руїною» (65). Про загальне запустіння писав і літописець Величко: «Бачив я багато городів і замків безлюдних, опустілих, валів високих, як гора, що були насипані працею рук людських; бачив руїни стін, що притулилися до землі, покрились цвіллю, обросли бур'яном, де гніздились гади та черви; бачив покинутими розкішні степи українські, широкі долини, прекрасні ліски і діброви, великі садки, річки, ставки, озера, що поросли мохом, очеретом та бур'яном; бачив на ріжних місцях багато людських кісток, для яких покривалом було одне небо, бачив, і питав ся розуму свого: хто були вони? ось вона — ся Україна, яку Поляки назвали раєм світу польського, ся Україна, що перед війнами Хмельницького була другою обітованою землею, прекрасна, всяким добром багата наша родина, що без вісти втратила перших своїх мешканців, предків наших, Україна малоросійська, повергнута Богом в пустиню»[268].

Ще у липні 1678 р. Москва з Польщею продовжили між собою Андрусівське перемир'я. А 23 січня 1681 р. Московське царство, з одного боку, й Османська імперія і Кримське ханство, з другого, підписали Бахчисарайське перемир'я на 20 років. За ним територія між Бугом та Дністром і південна Київщина не повинні були заселятись.

Настав апогей Руїни, коли людей на Правобережжі було не більше, ніж десь у пустелі. Український історик Дмитро Дорошенко писав, що пустеля, котра утворилася в південній Київщині, була ніби надгробним пам'ятником на могилі визвольних змагань. Народ, який був досить волелюбним, не зумів виявити політичної зрілості настільки, щоб зрозуміти змагання власних далекоглядних провідників. У результаті він залишився знаряддям у руках своїх хижих, але більш організованих сусідів і перестав бути господарем на власній землі.

Незважаючи на Бахчисарайське перемир'я, турецький уряд дав Правобережну Україну господарю Молдавії Георгію Дуці, який присвоїв титул «господаря земель молдавських і земель українських» і почав колонізувати край. Дука призначив і «наказного гетьмана», ним став Ян Драгинич. Він заходився відроджувати старовинні українські міста Подніпров'я — Корсунь, Чигирин, Черкаси, Умань та ін. На козацькій раді під Немировом корсунським полковником було обрано Івана Губар-Бершадського. Скрізь були розіслані універсали із закликом переселятися на Правобережжя. Переселенцям обіцяли всілякі вольності. Народ справді почав сходитись, осаджувати старі міста, в т. ч. і Корсунь. У 1680 р. тут уже нараховувалося 220 будинків.

Відродження Правобережної України під турецьким протекторатом тривало недовго. Постійне збільшення вільного населення злякало султана. Тому у 1683 р. він відкликав Дуку з України, а людей, які вже встигли осісти, розігнали. Проте люди продовжували переселятися з Лівобережжя на Правобережжя, тут з'явилися поселенці із Західної України. Вони осаджували хутори й утворювали збройні загони молодців, які промишляли війною з татарами.

У цей час заселялась і Корсунщина. Заселення краю почав організовувати Захар Іскра. Він був переселенцем з Лівобережжя і родичем Івана Іскри, майбутнього полтавського полковника. Пізніше цей Іскра з генеральним писарем В. Кочубеєм своїм доносом видали Петру І незалежницькі плани І. Мазепи. Але Петро І їм не повірив, і 3. Іскру прилюдно стратили (1708 р.).

У 1683 р. польський король Ян III Собеський розірвав мир з Османською імперією і, на прохання австрійського цісаря, звільнив Відень від турецької облоги. У його війську було близько З тисяч українських козаків, яких набирали на півдні Київщини, у тому числі й на Корсунщині. У війську короля був і майбутній корсунський полковник Захарій Іскра. Після цього, 20 червня 1684 р., король дозволив козакам заселити територію навколо Корсуня, Лисянки, Черкас і Умані, на берегах річок Тясмина й Тікича. Правобережні козацькі полки почали рости «як гриби після дощу». Козаки взялися будувати слободи в Корсуні, Богуславі, Мошнах, Драбівці та інших містечках. Сюди переселялися люди з-за Дніпра, прихідці із Запорожжя, селяни-втікачі, дрібна шляхта та ін.

16 травня 1686 р. Річ Посполита і Московське царство уклали мирний договір — «вічний мир». Договір був укладений на основі Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово— Сіверську землю з Черніговом та Стародубом. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Москвою. Поділля залишалось під владою Туреччини. Проте це було чистою формальністю. Бо вже у 1685 р. польський сейм видав конституцію, згідно з якою на Правобережжі призначались королівські комісари для заселення краю. Лівобережний гетьман Іван Мазепа (гетьманом був обраний у 1687 р., коли було скинуто І. Самойловича) пізніше скаржився, що наперекір договору агенти правобережних полковників зваблювали народ з лівого на правий берег Дніпра. Скаржився він і на те, що впливові особи Речі Посполитої, наприклад великий гетьман коронний Станіслав Яблоновський, всупереч умовам укладеного миру задумали заснувати слободу в Корсуні навесні 1691 р. (про це Мазепі писав у своєму листі київський митрополит Гедеон Четвертинський). Але Мазепа скоригував свою позицію, коли довідався, що відроджують запустілі міста козаки. Тоді найбільше переселенців ішло в полки Іскри та Самуся Ці полковники, хоч і відновили слободи в Мошнах, Драбівці, Корсуні й Богуславі, але відчували на собі все більший тиск з боку влади Речі Посполитої і магнатів. Зокрема, на поселенців Корсуня й Драбівки чинив тиск коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Яблоновський. Тоді козак Данило Федоренко, який займався відродженням Корсуня й заснував Драбівку, звернувся у 1690 р. по допомогу до гетьмана Мазепи, а той — до царів Петра І і Івана V, щоб це село було включене в межі Лівобічної Гетьманщини. В іншому своєму листі від 22(11).05.1690 р. Мазепа писав московським царям про лист, який написав до нього «з запустілого города Корсуня осадчый Данило Федоров, ознаймуючи, будто з своїй ку православной віри горливости и з зычливости ку нам, же відомо ему учинилося, что на сеймі полском ніякоес діло против сторони всеросийской противное усовітовано и он... хочет прийти... под мой реймент». Мазепа зрозумів і приховані наміри Федоренка, що той хотів таким чином добитися допомоги хлібом новопоселенцям, бо «на том запустілом городищи докучает им голод, а при голоді и небезпеченство житя», бо у світлу середу після Великодня ординці з Кизи-Кермена нагрянули під Корсунь, захопили майже всіх коней і поневолили багато людей. 15(4).07.1690 р. Мазепа писав про нове звернення до нього Федоренка «з запустілого города Корсуня» через гінця-козака, щоб перейти під владу лівобічного гетьмана. Мазепа переслав листа зі своїм донесенням до Москви, щоб дістати відповідні інструкції, а поки що задля збереження миру просив Федоренка почекати, але водночас інформував його про все, що робиться на Правобережній Україні[269]. Далі були нові контакти Мазепи з Федоренком і врешті була дана обтічна відповідь від московських царів. У ній (березень 1692 р.) від Мазепи вимагали надати карту, де вказати місцезнаходження Драбівки. Розгляд питання знову затягнувся, але Федоренко почувався досить упевнено, навіть погрожував помститися С. Яблоновському. Про цю погрозу, висловлену в Батурині королівському представникові Кіріаку Ісаровичу, той поспішив повідомити Яна III Собеського[270].

Ще у 1686 і 1687 рр. Корсунський полк на чолі з 3. Іскрою у складі війська польського короля Яна III Собеського ходив у Молдавію проти турків. У цих походах Іскру було поранено, але, як нагороду, він отримав землі у м. Житомирі. Тут варто зазначити, що після свого відновлення Корсунський полк мав значно меншу кількість козаків, ніж до Руїни. Згідно з «Компутом Війська Запорозького й. к. м., складеного під Кашперовцями паном каштеляном холмським, полковником й. к. м. для й. м. ксьонза Банесани, комісара апостольського» від 1689 р., у корсунського полковника 3. Іскри було 17 старшин та 280 осіб «черні». Кількість старшини та «черні» Корсунського полку майже не відрізнялася від інших полків. Так, у полковника Самуся було 14 старшин і 150 осіб «черні», у полковника Гришка — близько 50 старшин і 514 «черні»[271]. Гетьман Іван Мазепа у своєму листі від 18(8).02.1690 р. цареві розглядав проблему прикордонної сторожі для припинення контактів Січі з Річчю Посполитою. Але якщо її поставити на білоцерківському шляху, то люди, котрі живуть поблизу Корсуня й Богуслава і котрі займаються пасіками та мисливством, виявлять цю сторожу і дадуть про неї знати у Білу Церкву[272]. У 1691 р. люди Мазепи схопили на Правобережжі й доправили до Києва, митрополитові Варлааму Ясинському, старця Сильвестра, який втік з «манастыря Гадяцкого киселского» і почав «запустелой городок Корсунь осаживать і чернцов збирать». На запит Мазепи царі Петро І та Іван V у березні 1692 р. наказали старцеві Сильвестру як «изменнику и пререкателю мира» винести кару на свій розсуд, найкраще вислати у якийсь великоросійський монастир[273]. Але процес відродження регіону потроху набирав обертів. Незважаючи на воєнні завірюхи, яких не бракувало і в наступному столітті, зростало населення краю, будувалися церкви й монастирі. Тут варто вказати на будівництво у Стеблеві Свято-Преображенського (1719) та Свято-Микільського (1731) храмів, причому зауважимо, що Свято-Микільський було поставлено «коло старої» (церкви); у Сидорівці — Свято-Преображенського храму (1716 і 1744 рр.)[274].

Після відновлення правобережних полків перед польським урядом виникла проблема відновлення козацького самоврядування. Уряд пішов на її розв'язання: у 1690 р. гетьманом над козаками став Самійло Самусь, «від короля поставлений, і булава з клейнодами йому прислана». Тобто козацькими полками, як і раніше, почав керувати гетьман, що перебував на службі у короля.

У 1691—1696 рр. козацькі полки, у т. ч. Корсунський 3. Іскри та Фастівський С. Палія, взяли турецькі міста Кизи-Кермен, Тягин, Очаків і Буджак. Проте татари також чинили набіги на Правобережжя. Так, у червні 1695 р. вони напали на Київщину. Біля греблі за Корсунем їх зустріло кількасот козаків на чолі з Палієм та Іскрою, але татари загнали їх у місто. Під час бою загинуло багато українців, а сам Палій ледве не потрапив у полон. Татари спалили всю округу до Богуслава і взяли велику здобич. Коли вони дізнались, що з Лівобережжя на допомогу вирушило кількасот полків, то повернули назад[275]. На початку 1696 р. у Корсуні сидів ротмістр Речі Посполитої Синиця, який інформував своїх зверхників про боротьбу Мазепи з Петриком, причому Палій пішов на допомогу гетьманові[276].

Антитурецьку воєнну кампанію очолював коронний гетьман Станіслав Яблоновський. Він вів «Щоденник військових видатків за 1693—1696 рр.», згідно з яким 200 козаків 3. Іскри отримали 1427 талерів[277]. Ця інформація цінна тим, що одночасно названо цифру козаків Корсунського полку на службі у польського короля після його відновлення та суму платні. Вона була невелика. Для порівняння використаємо ціни 1690 р.: «жито було по злотих 16, пшениця по 20, овес по 8».

Для контролю за кількістю правобережних козаків складались військові компути. Так, за компутом 1694 р. у 3. Іскри було 200 піших козаків, стільки їх було в нього і за компутом 1695 р. Якщо порівняти з компутом 1689 р.. то чисельність полку зменшилась на 80 козаків. Це може свідчити про певні фінансові труднощі польської влади у зв'язку з війною, яку вона вела з Османською імперією. Згідно з компутами кінця XVII ст., Корсунський полк, на відміну від реєстру 1649 р. і присяжних списків 1654 р., вже не був найбільшим в Україні. Так, за компутом 1695 р. полк Самуся налічував 600 козаків, Палія — 300, Абазина — 100.

У квітні 1695 р. сенатська комісія прийняла «Плату і барви війську Козацькому, яке прийшло з поля 1695 р.», внаслідок чого чисельність корсунських козаків 3. Іскри збільшилася до 300 осіб. Це було викликано тим, що почастішали напади татар на Правобережжя. Захист південних кордонів Речі Посполитої тримався, в основному, на правобережних козаках. Тому польський уряд змушений був збільшувати кількість козаків, які отримували державну платню.

Численні війни призвели до занепаду господарства полку. Так, у 1698 р. «в Україні дорожнеча в хлібі велика була». Наступного року також «дорожнеча була великою..; таке було і в році 1700».

20 червня 1699 р. через протиріччя з козаками шляхта на пацифікаційному сеймі постановила: «скасувати всі полки [козацькі. — Ю. М., С. С.], як піші, так і кінні». Це мотивувалося тим, що «поляки не мали потреби більше в козацькій міліції внаслідок укладеного трактату з Портою». 20 серпня коронний гетьман Яблоновський дав універсал правобережним полковникам з наказом ліквідувати свої полки[278].

У відповідь на антикозацьку постанову сейму козацькі полковники вирішили укріплювати свої міста. Іскра в Корсуні, Палій у Фастові, Самусь у Богуславі, Абазин у Черкасах почали будувати оборонні споруди. Так, Іскра в Корсуні побудував нові підземні ходи (взагалі підземні ходи в місті частково збереглися до сьогодні) на випадок облоги. Майже рік пройшов у тривожному чеканні. І ось узимку 1702 р. до Корсуня для виконання постанови сейму прибув корсунський староста Олександр Яблоновський з озброєним загоном і почав вимагати від козаків залишити міста і села Корсунського полку. У відповідь козаки перебили католиків та юдеїв. Це сталось і в Богуславі та Лисянці. Після цього наказний гетьман Самусь присягнув на вірність московському цареві й повстання охопило всю південну Київщину. Повстанці оточили Білу Церкву, фортеця котрої була головною опорою польської влади. Проте польський уряд скерував на Правобережжя 2-тисячне польське військо на чолі з гетьманом Яном Потоцьким. Воно розбило козаків під Немировом, Слободищами і Костельнею. Але 26 жовтня Корсунський полк Іскри та Богуславський полк Самуся розбили військо Потоцького під Бердичевом і оволоділи містом[279]. Майже одночасно, після сімох тижнів облоги, 10 листопада Фастівський полк Палія штурмом захопив Білу Церкву. З падінням цього форпосту повстанці оволоділи Поділлям і північною Київщиною. Відповідаючи на перемогу повстанців, поляки розв'язали терор проти мирного населення.

Та влада Речі Посполитої на Правобережжі захиталася. Ситуація ускладнювалась і участю її у Північній війні проти Швеції. Воєнні дії на півночі країни відволікали значні військові сили поляків з Правобережної України. Тому в листопаді 1702 р. шляхетські сеймики Подільського й Волинського воєводств скликали посполите рушення (ополченців). Воно сформувалося під Бережанами і у січні 1703 р. під командуванням польного гетьмана Адама Сенявського почало контрнаступ на козаків. Протягом січня-лютого поляки відновили свою владу в Подільському і Брацлавському воєводствах. Але наступ на головний осередок повстання — Корсунщину, Богуславщину та Фастівщину — зазнав невдачі. Тому Річ Посполита почала вимагати від Росії допомогти придушити виступ. В іншому разі вона погрожувала укласти мир зі Швецією.

Весь 1703-й і першу половину 1704 р. «Палій в Білій Церкві, Самусь у Богуславі і Іскра в Корсуні укріпляли свої міста, розширяли поселення»[280]. Укріплення козацьких міст підтверджувало наміри полковників зберегти козацтво на Правобережній Україні, повернути йому колишні права. Полковники готувалися захищати полкові міста, які були символами колишньої козацької держави. Однак українці дістали ножа в спину. У травні 1704 р. за наказом російського царя Петра І лівобережні полки на чолі з гетьманом І. Мазепою переправились на Правобережну Україну для боротьби з польським королем Станіславом Лещинським, союзником шведського короля Карла XII. Користуючись цим, козаки відновили свій устрій на Поділлі, Брацлавщині й Київщині. Серед козаків почав набувати популярності один із лідерів повстання — фастівський полковник С. Палій, боротьба якого проти польських військ короля Августа II об'єктивно робила його союзником Карла XII. Це викликало гостре невдоволення Петра І, який наказав Мазепі арештувати Палія, що гетьман мусив зробити. 31 липня у Бердичеві Палія було заарештовано і відряджено до Москви, а звідти з наказу царя заслано до Тобольська (Сибір). Польські війська розбили повстанців, тяжкопораненого Абазина посадили на палю, Самусь із рядом інших полковників та сотників утік до Молдавії. Це був останній акорд повстання 1702—1704 рр. на Правобережжі[281].

Після приходу на Правобережжя І. Мазепа почав роздавати землі, укріплюючи цим свою владу. Його владу визнали також Іскра та Самусь. Родич Мазепи — охочекомонний полковник Антон Танський на підставі універсалу від 15 грудня 1705 р. дістав с. Яхни і селище Микитинці Корсунського полку[282].

У 1707 р. І. Мазепа замінив на посаді корсунського полковника неспокійного 3. Іскру на більш лояльного Андрія Павловича Кандибу (він був водночас і уманським полковником). Тоді на Правобережній Україні існувало сім полків, у т. ч. й Корсунський. Вони входили до складу війська лівобережного гетьмана й підкорялися лише йому. До речі, 12 жовтня 1707 р. ігумен корсунського Свято-Онуфріївського монастиря Гедеон Вольський отримав універсал гетьмана І. Мазепи з підтвердженням на володіння угіддями, які пожалували монастирю П. Сагайдачний, Г. Золотаренко, Г. Гуляницький і його дружини[283].

Восени 1708 р. на Лівобережну Україну вступило шведське військо короля Карла XII. До нього приєдналися гетьман Мазепа зі своїми козаками і запорожці на чолі з кошовим Костем Гордієнком. 8 квітня вони уклали між собою шведсько-український союзний договір. За його умовами Україна визнавалась незалежною державою, а шведський король зобов'язувався надавати допомогу українському народові у боротьбі проти московських військ на території України. 9 квітня київський губернатор князь Дмитрій Голіцин сповістив корсунського полковника Кандибу про перехід Мазепи на бік шведів, а 13 квітня наказав йому долучитися до війська генерал-майора Г. Волконського й виступити до Чигирина[284]. Кандиба виконав наказ губернатора і вже з-під Чигирина разом зі своїми козаками виступив на Кодак. По дорозі він розбив загін запорожців, які підтримували Мазепу. У березні 1709 р. він пильнував шляхи, зокрема в Кальниболоті на Вінниччині, щоб не проходили прихильники Мазепи[285]. 14—15 (4—5) травня 1709 р. у Корсуні перебував князь Дмитрій Голіцин. Того ж місяця Корсунський полк брав участь у ганебній акції — зруйнуванні Запорозької Січі, приєднавшись до каральних російських військ. Після цього Скоропадський скерував його в район Чуднова на з'єднання з Богуславським та Білоцерківським полками, де вони мали діяти проти військ магната Сапіги — прихильника Карла XII[286]. У липні 1709 р. за наказом О. Меншикова Корсунський полк приєднувався до військ генерал-майора Волконського і мав нести сторожу понад Південним Бугом, а за наказом гетьмана Скоропадського полк мав спочатку перепочити під Уманню. Цю сторожу він ніс у вересні-грудні 1709 р., а на початку 1710 р. Кандиба був змушений розпустити полк на відпочинок і його козаки мусили пройти через Уманщину і Немирівщину, де мали конфлікти з московськими військами. Тим часом краєм пройшлася пошесть, яка забрала у Корсуні чимало людських життів. Тоді зросло невдоволення з боку простолюду Корсунщини проти польського панування, почали гуртуватися повстанські загони коло Чорного Ташлику у Бежбайраках, які готувалися до нападу на містечка Корсунського полку. У зв'язку з цим Іван Скоропадський наказував своїм листом від 20(10).03.1710 р. А. Кандибі бути особливо пильним. Дещо пізніше Кандиба вступив у контакт із Петриком з метою прискорити його перехід на царський бік, у травні-червні 1710 р. посилав агентів до Бендер і Ягорлика та ін.[287]. Повернувшись на Правобережжя, Корсунський полк привів до покори Білоцерківський полк, козаки якого підтримали шведів.

8 липня 1709 р. шведські й союзні їм українські війська були розбиті росіянами під Полтавою. Шведи в цій битві втратили понад 12 тисяч убитими й полоненими. Після цього вони почали відступ до володінь Османської імперії. Тому 11 липня Голіцин наказав А. Кандибі з полком йти в бік Переволочної, щоб перейняти Карла XII. Проте частина шведів на чолі з королем прорвалася до Туреччини й зрештою осіла в передмісті молдавського міста Бендер. З ними перебував і лівобічний гетьман І. Мазепа. Та 2 жовтня 1709 р. він помер, і тіло його поховали в Святогорському монастирі м. Галаца (нині — Румунія). Замість І. Мазепи на козацькій раді 16 квітня 1710 р. гетьманом було обрано генерального писаря Пилипа Орлика, палкого прихильника покійного гетьмана. Цікаво, що з Корсунем певною мірою були пов'язані долі рідні нового гетьмана. Орлик був одружений з Ганною — донькою полтавського полковника Павла Герцика, у якого було ще троє синів (Григорій, Іван, Опанас) і донька Марія (дружина переяславського поповича Володимира Максимовича). Під час повстання Мазепи Опанас був при боці Орлика. Григорій же та Іван Герцики з остраху перед репресіями покинули родини у Полтаві й вирішили втекти до Корсуня, «де вони мали свій двір і маєтності. Коли вони прибули до Чигирина, їх разом з іншими втікачами з Лівобережжя затримали тут корсунський полковник Кандиба і генеральний осавул Гамалія, а пізніше братів Герциків разом із дітьми прилуцького полковника Горленка та рядом інших значних козаків привезли в Ромни до Мазепи, де вже був Пилип Орлик з дружиною. Григорій Герцик торгував вином у обозі військ Мазепи, а після поразки гетьмана під Полтавою втік із ним та Орликом до Бендер, був слугою Андрія Войнаровського — племінника гетьмана. По смерті Мазепи Григорій Герцик і ще троє осіб супроводжували тіло покійного до Галаца, де й відбувся похорон (гетьмана відспівав галацький митрополит). Потім Григорій Герцик виконував дипломатичні доручення Орлика, зокрема їздив на Кубань до некрасовців — сподвижників Кіндрата Булавіна, на Січ (1711) та ін. Його брат Опанас був відряджений новим гетьманом до Швеції, а Іван служив при боці Григорія, займався ремеслом (шорництво). У 1721 р. Григорія Герцика було схоплено в Польщі й привезено до Петербурга, де він на допиті дав свідчення про себе й родину»[288].

Виконуючи наказ російського командування, полк Кандиби певний час перебував на Низу. Але 17 жовтня Голіцин наказав полковнику частину полку скерувати «для охорони міст і слобод своїх», а самому Кандибі залишитись. Ті корсунці, що залишилися, були приєднані до московського війська, яке готувалося до походу на Бендери.

У цей час у Корсуні наказним полковником був Костянтин Ковбаса. За його наказом корсунці повбивали багатьох запорожців, які прийшли до міста «з мирними цілями». Тому князь Голіцин наказав відрядити в Білу Церкву Ковбасу і його осавула до гетьмана І. Скоропадського «для волі»[289].

Після свого обрання П. Орлик уклав союзний договір зі Швецією та Кримським ханством. 8 листопада 1710 р. Туреччина, підтримуючи позицію Орлика, оголосила війну Московській державі. У березні 1711 р. гетьман П. Орлик з 16-тисячним військом козаків і татар вирушив в Україну. Він розбив під Лисянкою генерального осавула Бутовича й оволодів Корсунем, Богуславом і Уманню[290]. Українське населення радо вітало Орлика і здавало без бою міста, до яких підходили його війська. Але під час облоги Білої Церкви татари почали грабувати місцеве населення в межиріччі Росі, Тетерева і Дніпра, а козаки П. Орлика кинулися рятувати людей і майно. Це розвалило військо, і його залишки відступили до Бендер. Влітку 1711 р. величезна турецька армія оточила російську армію фельдмаршала Бориса Шереметєва на березі р. Прут. Перед неминучою поразкою росіяни залишили туркам союзні їм козацькі війська, а самі відступили до Росії. Серед полонених козаків, вірогідно, були і корсунські.

12 липня 1711 р. Московське царство й Османська імперія підписали Прутську мирну угоду, за якою Росія віддавала Азов і пообіцяла залишити Правобережну Україну. 4 жовтня російський цар Петро І наказав «полковникам з полковою, сотенною і рядовою козацькою старшиною, козакам та іншим... на житло перейти в Малу Росію, в тамошні полки»[291]. З відходом російських військ Правобережжя почали окупувати польські військові підрозділи. Великий гетьман коронний А. Сенявський із сатисфакцією відзначав у листі до мазовецького воєводи від 19.04.1712 р.: «Вся Україна є тепер наша, бо аж від Сміли, Лебедина й Мотронина всі ті ріки (?) ми тримаємо». Потім він додав, що в Корсуні, Білій Церкві, Богуславі, Брацлаві та Немирові регіментар «української» партії коронних військ Галецький поставив потужні й добрі гарнізони[292]. Того ж року польські власті розформували правобережні козацькі полки, у т. ч. й Корсунський. Але козаки не склали зброї, ще жива була надія на перемогу Пилипа Орлика, що виявилася марною. 10.02.1714 р. Сенявський писав до мазовецького воєводи: «Вся Україна є звільненою від нападів свавільних козаків Орлика завдяки праці частини польського війська», далі писав про перемоги під Немировом, Брацлавом і Кальниболотом[293]. 29.04.1714 р. поручник Міцинський писав з Городища до регіментаря «української партії» Галецького про свій похід проти непокірних козаків. Виявляється, він зібрав у Паволочі військо, став у Білій Церкві, з'єднався з майором Сакином та ротмістром Копицьким, з ними дійшов до Стеблева. Тут йому повідомили люди з Лисянки, що 4 дні тому полковник Матвій прибув з кількадесятьма кінними до Кальниболота і Городища. Кальниболоцькі люди хотіли повернути свою худобу, показуючи універсали коронного гетьмана, на що Матвій відповів: «Ми маємо свого гетьмана Орлика, а не єгомость пана Сенявського, що ви з ляхами держите». Потім козаки (450 кінних та піхота) пішли в Орловець, а польські війська кинулися навздогін. Бій був нещасливим для козаків... Тоді загинули чотири сотники, а двоє потрапило у полон; чотири осавули і отаман Балиський, чимало рядових козаків полягло на полі битви. Але частині повстанців із полковником Матвієм вдалося втекти. Потім карателі повернулися до Стеблева, бо в Корсуні було забагато війська. Але тут їм довелося сутужно через брак провіанту («будемо тут помирати з голоду, бо хліба довкола Корсуня і у Стеблеві нема»)[294].

Після поразки справи Пилипа Орлика припиняються козацькі повстання на Правобережжі, остаточно зникає Правобережна Гетьманщина. Так завершився козацький період в історії Корсунщини. Впродовж усього цього часу край був у самому вирі політичних подій. Вигідне розташування Корсуня сприяло тому, що він із невеличкого поселення виріс у велике місто, яке стало значним політичним і економічним центром України. Незважаючи на Руїну, це місто одне з перших постало з попелу і знову стало центром тогочасного життя. Зі скасуванням полкового устрою на Правобережній Україні почалося інше життя краю. Але пам'ять про козацьку вольницю жила серед людей. Формується гайдамацький рух, який продовжив козацьку справу і майже століття впливав на політичне життя України.