Корсунь козацький

Розділ V З гайдамацького минулого Корсуньщини

айже все XVIII ст. пройшло на Україні під знаком гайдамацького руху, який був продовженням козацької традиції. Після ліквідації козацтва на Правобережній Україні відбулася трансформація національно-визвольного руху. Слово «гайдамака» має тюркські корені й походить від слова «гайда» — «турбувати», «гнати», «переслідувати»; ним в Україні називали людей, які виступали проти польської влади. Вперше цей термін фіксується щодо українських реалій якраз тоді, коли було придушено повстання 1702—1704 рр. і зазнали поразки збройні інтенції гетьмана Пилипа Орлика. Нам пощастило виявити найранішу згадку цього терміна, яка належить до 1715 р. У листі кошового отамана Івана Малашевича до регіментаря коронних військ Уманського повіту зазначалося, що він послав до регіментаря козаків, які «мають шукати тих гайдамак, шкідників ваших [польської адміністрації. — Ю. М.]»[295]. Отже, гайдамаками називали людей, які вели партизанську боротьбу проти Речі Посполитої, піднімали повстання («Коліївщина»). Але панівні кола Речі Посполитої поширили цей термін і на звичайних грабіжників.

Річ Посполита у XVIII ст. перебувала в стані глибокої кризи. Нездатність її панівних кіл вирішити важливі соціально-економічні, а головне національні проблеми, провести реформи анахронічного державно-політичного устрою, ліквідувати шляхетську анархію прирікала її на неминучу загибель. Тим більше, що поглиблення кризи цієї держави відбувалося на тлі наростаючої потуги сусідніх імперій (Російської, Австрійської, Прусської). Корсунщина не була винятком...

Після реставрації тут влади Речі Посполитої більшість міщан та козаків було переведено до стану посполитих — залежних від шляхти селян. І якщо спочатку їм для стимулювання заселення краю надавалися різноманітні пільги та вольності, то у 20-х рр. XVIII ст. цьому було покладено край, запроваджено грошову та натуральну ренти. Надзвичайно обтяжливою для посполитих стала пропінація — монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв. Шляхтичі часто здавали свої маєтки в оренду і посесію. Орендарі й посесори, серед яких бачимо майже без винятку дрібних польських шляхтичів та євреїв, самовільно почали встановлювати численні побори, які призводили до розорення посполитих.

До економічного чинника додався національний і релігійний гніт. Польська влада не дозволяла видавати українські книжки, закривала українські школи і православні приходи. Сейм 1717 р. ухвалив конституцію щодо закриття всіх православних церков. Уніатський собор 1720 р. у Замості проголосив уніатську церкву єдиною законною церквою грецького обряду на території Речі Посполитої. Але загнати в унію православних краю виявилося справою непростою і, як побачимо далі, просто неможливою.

Через усі ці утиски почалися масові втечі населення Корсунщини на Лівобережну Україну та на Запорожжя. Так, у протоколі допиту гайдамаки Сави Бурмистера (1761 р.) зазначалося, що він є «родом... з... Корсуня.., пішов на Січ Запорозьку... в курінь Канівський»[296].

Більшість населення краю не хотіла коритися польській владі. Шляхтич Микола Журахівський писав: «Піддані в цьому краї... по природі схильні до всілякого роду злочинів, вбивств і заколотів». Цьому повідомленню вторить капітан Анджей Росцеський, комендант гарнізону міста Вербича. Він писав, що «гультяйство скрізь навколо нас волочиться по 15, по 30 (душ), інші по четверо, по п'ятеро. Шляхи наші позабирали у тих країв, як от з Кального Болота, з Лисянки, з Умані, на дорогах чатують, нападають щодня, велику чинять сваволю, не бояться нікого»[297]. До загонів гайдамаків входили селяни, міщани, козаки, а часом навіть шляхтичі. Спираючись на підтримку місцевого населення, гайдамаки, у разі невдачі, досить швидко розчинялися серед жителів краю. Ці загони, очолювані «ватажками», в основному організовувалися в степах, що тягнулися від гирла р. Тясмин до впадання р. Синюхи в р. Південний Буг, особливо у Чорному та Кучманському лісах, що межували зі Степом. Вони формувалися в Степу й переправлялися на волость через порубіжні річки: Вись, Синюху і Тясмин. Так, згідно з допитом ватажка одного з таких загонів Івана Подоляки (1750 р.), Лесько Мотовилівський зібрав загін з 12 чоловік під «Гардом Запорізьким» і, перейшовши границю «вверх Висі», повз Канів, Богу слав, Лисянку, Корсунь, Білу Церкву, Фастів, пішов у ліс під Мотовилівку. У цьому лісі Лесько втік від гайдамаків, а вони замість нього «з помеже себе обравши мене, Івана Подоляку, за ватажку, ишли мимо Ясногородки аж ку Дніпру, Дніпром в гору плинули ку Любичу, противко Любича вишли на берег Полского панства» і почали розоряти шляхетські маєтки[298]. Це повідомлення ще раз стверджує, що Корсунь лежав на шляху гайдамацьких загонів зі Степу на так звану волость — густонаселені райони України.

Свою діяльність гайдамаки активізовували навесні. Саме тоді вкривалися листям ліси, що давали надійний притулок повстанцям, у цю пору року легше було вести партизанську війну. До того ж навесні кінчалися запаси продовольства бідноти, і доведена до крайнощів, вона нерідко була примушена голодом вливатися до гайдамацьких загонів. Для успішної боротьби гайдамаки заздалегідь збирали фураж і наймали провідників. Так, на допиті посполитий Супрун Кияшко свідчив у 1734 р. про те, що він згодився провести загін гайдамаків зі свого села Борек Чигиринського староства «мимо Лебедина, перебрався через річку Рось по броду біля Корсуня»[299]. Цей загін розорив село Білозір'я, але був розбитий російським полковником Дуніним. Полонених гайдамаків видали полякам.

У часи значних повстань, коли сили гайдамаків зростали, вони нападали і на великі міста та фортеці. Але зазвичай їхні нечисленні загони уникали великих міст, обмежуючись нападом на містечка й шляхетські маєтки, на купецькі каравани, на доми шляхтичів та єврейської верхівки. При цьому гайдамаки розоряли їх, нерідко вбивали представників польської адміністрації, ксьондзів та євреїв.

Польське військо у XVHI ст. стало значно меншим, ніж у попередній період. Регулярне військо (тут не беремо до уваги посполитого рушення і навіть магнатських військ) налічувало 12 тис. солдатів і поділялося на 4 дивізії («партії»): Великопольська, Малопольська, Сандомирська й Українська, кожна приблизно по 3 тис. вояків. До Української належали і війська, розташовані на Корсунщині, якими командував окремий регіментар. «Українська партія» мала пильнувати великі терени від Дніпра до Дністра, чого було явно недостатньо. Через незначну кількість коронних військ регіментар Малинський доповідав своєму гетьманові, що немає ніякої можливості «оберігати Україну». З цієї причини на Україні початку XVIII ст. шляхта створила надвірну міліцію, яка охороняла володіння свого пана. Її очолював полковник, призначений зі шляхти, а основу становили посполиті, яких звільняли від повинностей, найманці. Так, до надвірної міліції Корсуня було зараховано Михайла Казана з с. Дацьок[300]. Надвірна міліція слугувала своїм власникам в основному у збройних конфліктах із сусідами-шляхтичами, але для боротьби проти гайдамаків вона була малопридатною, а її рядові учасники нерідко самі приєднувалися до повстанців.

У першій половині XVIII ст. гайдамацький рух на Корсунщині поступово наростав. Якщо у 20-х — на початку 30-х рр. XVIII ст. тут діяли тільки невеликі загони гайдамаків, то в наступний період ситуація змінилася. Сплеск діяльності гайдамаків припав на 1734—1738 рр. Цьому сприяла криза в Речі Посполитій, пов'язана з виборами нового короля. Тоді, на початку 1733 р., помер король Август II, а під час обрання нового монарха сейм розколовся на дві частини. Більшість обрала Станіслава Лещинського, який уже королював у Речі Посполитій на початку XVIII ст., спираючись на підтримку шведського короля Карла XII. Меншість воліла мати королем саксонського курфюрста Августа III, котрий, як і його батько Август II, орієнтувався на Російську імперію. Остання кинула війська на Річ Посполиту, щоб підтримати свого протеже, який врешті закріпився на престолі. Ця міжусобна боротьба призвела до більшого послаблення Речі Посполитої, створила сприятливий ґрунт для розгортання гайдамацького руху. Поширились необгрунтовані чутки, що російське військо прийшло визволяти Правобережну Україну від польської влади і відродить тут Гетьманщину, принаймні полково-сотенний устрій. Окремі виступи селян та міщан поступово набули масового характеру. Вже 14 січня 1734 р. законам Речі Посполитої протиставлялося «панування гайдамацької влади». Упродовж січня-травня 1734 р. більшу частину Правобережжя звільнили з-під польської влади[301]. Повстання очолив полковник Верлан, який уже 3 червня 1734 р. вступив до Умані, а потім рушив на захід, прагнучи визволити українські землі «аж по Збруч і Случ». Повстання охопило й Корсунщину. Як свідчив корсунський староста Юзеф Яблоновський, 13 березня 1734 р. загін гайдамаків напав «на містечко Корсунь вночі і там, заставши євреїв, які як жили у Корсуні, і які втекли сюди, 27 осіб забили, решта, що могла залишитися від цієї різанини, виїхала до Полісся Київського, і на зараз [1737 р. — Ю. М., С. С.] жоден єврей не живе в Корсуні»[302].

У червні 1734 р. гайдамацький рух набув такого розмаху, що київський каштелян Стецький зазначав у своєму універсалі: «Наші піддані у Київському воєводстві все сильніше і сильніше приєднуються до заколотників...». Навесні 1736 р. гайдамацький рух на Корсунщині пожвавився, через що коронний гетьман організував черговий похід проти «гайдамацької зухвалості і селянських бунтів». У серпні-вересні 1736 р. розгорнулися широкомасштабні військові операції, одночасно у визволені повстанцями райони вдарила з півдня 20-тисячна Буджацька орда на чолі з Іслам-Ґіреєм, посилена кількома тисячами яничарів. Полки Пилипа Орлика пробували перетворити регіон на плацдарм для звільнення Гетьманщини, однак дії ординців відштовхнули від гетьмана значну частину ватажків. Тим не менш, повстанці діяли ефективніше, переносили бойові дії навіть на територію Кримського ханства та Білорусі. За висновками дослідника історії повстання Володимира Омельчука, «помітно вплинув на засади боротьби військовий досвід Запорожжя. Поглибилося її (боротьби) ідейно-організаційне підґрунтя, підкреслене наявністю у загонах трофейних і переданих П. Орликом корогв. Повстання набуло широкого міжнародного резонансу. Август III доручив польським дипломатам підняти це питання на конгресі, який проходив з 16 серпня по 11 листопада 1737 р. у Немирові»[303]. У 1737 р. польські війська розташувалися між Дніпром і Дністром, а вздовж Дніпра стали російські війська. Регіментар Української «партії» розіслав універсали по всіх містах, містечках і селах українських воєводств, у яких погрожував розоренням місцевим жителям, якщо вони під час появи гайдамаків не будуть намагатися їх знищити чи арештувати. Але цей наказ населення зігнорувало. Гайдамаки постійно відчували підтримку місцевого населення, яке в міру своїх можливостей постачало їх провіантом. Незважаючи на каральні акції польських і російських військ на Правобережній Україні, гайдамацькі загони на Корсунщині у 1738 р. продовжували вперту боротьбу проти польської влади. Проте на кінець року гайдамацький рух послабився, повстанці зазнали тяжких втрат. Багато хто з них переселився на Лівобережну Україну і Запорожжя. Погіршувало становище повстанців і врешті визначило їхню поразку те, що їм довелося боротися не тільки проти військ Речі Посполитої, а й Російської імперії, часом і проти ординців. Ситуація ускладнювалася й тому, що цей край не оминула пошесть 1738—1739 рр., яка вибухнула внаслідок російсько-турецької війни...

Налякана розмахом повстання Річ Посполита жорстоко придушувала всякий спротив, карала навіть невинних людей. Характерний випадок стався у 1738 р. на Корсунщині. Тоді невелика група запорожців з Ведмедівського куреня (Семен Полежай, Микита Бобошко, Павло Бандура, Павло Литвинків, Василь Чуприна, Іван Соловейко, Данило Канавенко, Григорій Заїка, Аврам Салогуб, Давид Шипченко, Іван Івашина, Василь Омельницький, Василь Драбина, Панько Пиріг, Іван Гайдай, Григорій Григор, Іван Верщаха (Верещака?), Кирик Ротатий) поверталася з Дністровського походу, з театру російсько-турецької війни 1735—1739 рр. По дорозі козаки зайшли в Стеблів, де купували провіант та інше необхідне. Тут і напав на них польський загін і заарештував запорожців. Козаків було відряджено до Немирова, де їх і повісили з наказу польською губернатора, а все майно конфіскували[304]. Такі випадки були непоодинокими і траплялися й пізніше. Так, у грудні 1746 р. запорожці Кальниболоцького куреня Олексій Лях та Грицько Бобох, набравши по чотири вози риби, поїхали з дозволу інгульського полковника торгувати нею на Правобережжі. У Корсуні їх чомусь схопили з наказу польської влади, конфіскували все майно, а їх самих наказали повісити. Така сама лиха доля спіткала запорожців Конелівського куреня Грицька Письменного та Гарасима Білого, які за офіційним дозволом гардового полковника їздили у Великий піст до своїх родичів у Корсунь. Там їх схопили й повісили поляки, а майно конфіскували. Про це йшлося у скарзі кошового отамана Василя Григоровича до уманського полковника Станіслава-Костки Артинського[305].

Однак визвольна боротьба в краї не припинялася. У 1743 р. в Корсуні мав відбутися шляхетський сеймик з питань боротьби проти гайдамацьких загонів. Але гайдамаки напали на місто і розігнали цей з'їзд. Після цього вони вирушили до містечка Медведівка Корсунського повіту, де спалили шляхетський будинок[306].

У липні 1744 р. головнокомандувач російських військ ландграф Людвіг Гессен-Гамбурзький видав маніфест, де закликав ужити найсуворіших заходів проти «регулярних і нерегулярних руських [тобто українських. — Ю. М., С. С.] ополчень, які свавільно завдають образ громадянам Речі Посполитої». Тому російські війська, покидаючи межі країни, прагнули розбити гайдамаків. Незважаючи на втрати, завдані карателями, після їхнього відходу на Корсунщині знову почав діяти невеликий гайдамацький загін на чолі з Федором Тараном. 29 липня 1746 р. комісар Корсунського староства Юзеф Броніслав Млотовський писав з Корсуня до кошового отамана Василя Григоровича про захоплення полковником Перевізької паланки у жителів староства 60 коней та худоби. Він же згадав про напад загону на чолі з Федором Тараном і Музирою на село Ситники й розорення ними місцевих жителів (один із жителів був забитий, а другий поранений). Невдовзі кошова команда отамана Григорія Ілляшенка перехопила за р. Виссю цей загін та арештувала згаданих двох гайдамаків[307].

З часом гайдамацький рух став неодмінною складовою життя краю. Кількість посполитих, які вступали до гайдамацьких загонів, постійно збільшувалася, розгорталася підготовка до нового повстання у 1750 р.

З початком весни декілька гайдамацьких загонів увійшло в межі Речі Посполитої з боку Степу. Цьому сприяв і повний розвал Української «партії». У районі Корсуня з'явився загін, який складався з козаків Бугогардівської паланки Запорозької Січі на чолі з Олексієм Ляхом. 9 травня 1750 р. цей загін напав на Корсунь, де в той час проходив традиційний ярмарок. Гайдамаки здобули значну здобич, після чого рушили на село Таганчу, а звідти — до Ржищева і на Низ. Полякам вдалося розбити цей загін і арештувати 50 повстанців[308]. Тим не менш, на середину травня 1750 р. на Київщині перебувало ще понад тисячу гайдамаків. Частина з них діяла в районі Корсуня. Так, на допиті у переяславському суді гайдамака Марченко зазначав, що він і його товариші поруйнували там чимало шляхетських маєтків[309]. Шляхта не могла вести своє господарство і отримувати прибутки з маєтностей, навіть не завжди могла скаржитися в суді, бо їхати в міста було небезпечно через напади гайдамаків. Шляхтичі Київського воєводства писали тоді коронному гетьману: «Жалюгідний стан нашого воєводства, воно позбавлене всілякого захисту і допомоги, між тим як постійно посилюється свавілля гайдамаків, що вдираються в наше воєводство з-за російського кордону, вони спустошують країну, проливають невинну кров і не щадять священних храмів»[310].

Уряд Речі Посполитої докладав усіх зусиль, щоб придушити гайдамацький рух: стягував сюди війська, мобілізовував місцеву шляхту. На допомогу Речі Посполитій прийшли російські війська. До кінця 1750 р. польські та російські війська спільно провели значні каральні акції. Більшість гайдамацьких загонів, зазнавши поразки, відступила на Лівобережжя та Запорожжя. Розрізненість дій гайдамацьких загонів та відсутність будь-якої зрозумілої програми дій дали можливість польській владі попередити катастрофу тими екстреними діями, що були прийняті військовими начальниками, шляхетськими сеймиками і російською прикордонною адміністрацією. І знов-таки остаточно придушити повстання карателям не вдалося, про що свідчить, наприклад, напад гайдамаків на Корсунь у першій половині 1754 р., хоча й без особливих результатів. Про це йдеться в матеріалах допиту козака Щербинівського куреня Івана Махна, який був учасником гайдамацького загону разом із козаком Кальниболоцького куреня Остапом Кожухом та іншими запорожцями[311]. Наступні півтора десятка років гайдамацький рух жеврів на Україні і врешті вилився у могутню «Коліївщину»...

Слід вказати на деякі риси соціально-економічного розвитку Корсунщини у середині XVIII ст. Поступово розвиваються міста й промисли, підвищується роль Корсуня як релігійною і культурного центру. Цікаво, що вихідці з Корсунщини навчаються у Києво-Могилянської Академії. Так, у списках спудеїв класу інфими (1736/37 навч. р.) значився 19-річний житель Корсуня (міщанський син) Федір Артисевич[312]. У шляхетських маєтках все частіше з'являлися підприємства мануфактурного типу з виготовлення тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу й обробки металів. Все більша кількість населення краю займалася ремеслами. Розширювалася і ярмаркова торгівля. Так, у 50-х рр. XVIII ст. в Корсуні проходив традиційний травневий ярмарок. Важливе світло на соціально-економічну ситуацію регіону проливає люстрація 1765 р. Згідно з нею у Корсунському старостві з 1364 будинків 114 було слобідських. Після закінчення строку слобід повинністю посполитих стала грошова рента (6 зл. від тягла), що поєднувалася з натуральним оброком (птицею, яйцями, медом). У 1765 р. населення Корсунського староства платило 10 556 зл. 10 гр. чиншу, величина всього прибутку сягала 57 507 злотих. У самому Корсуні нараховувалося 172 хати (дві стояли порожні). Євреї, які тут мешкали, платили чинш від 17 до 76 злотих. За відкуп гуралень та селітряних заводів виходить 15 200 зл. У Корсунському старостві було тоді 28 млинів: 15 — під Корсунем, 5-у Квітках, по 2 — в Тарасівці та Селищі, по 1 — у Гарбузині, Виграєві, Дацьках та Петрушках. Пасіки щороку давали 176 зл. 24 гр. прибутку[313]. Шляхта здавала в оренду міста і села зі всіма своїми правами на шинки, млини, селітряні варниці, гуральні та ін. Діяльність орендарів (в основному євреїв — у 1765 р. в Корсуні їх було 17 дворів) у декілька разів збільшила визиск з посполитих і спричинила масове розорення безпосередніх виробників. Найбільше ж невдоволення у населення викликало введення відробітної ренти — панщини. Адже саме 1768 р. у більшості селян-поселенців закінчувався строк слобід. Її поява викликала непокору населення. Багато посполитих почали тікати на Лівобережжя і на землі Січі, і з цим доводилося якось рахуватися. Так, на 1765 р. у Корсунському старостві було 25 будинків, мешканці яких ще були вільними[314]. Мали місце напади козаків на села Корсунщини (Сотники, Моринці, Пішки та Нехворощу), які належали старості Юзефу Яблоновському. Вони відбирали ґрунти, через що місцеві жителі не могли орати й косити. Таке діялося вже чверть року[315].

Частина посполитих, що не мала майна, наймалася на роботу в заможні селянські господарства, поташні буди та гуральні. Чимало залежних селян тікали на вільні землі Запорозької Січі. Так, у 1756 р. до м. Новий Кодак (нині — Дніпропетровськ) втекло 245 осіб, переважно з Правобережжя. Серед них бачимо втікачів із Корсуня (Іван Мірочник, Максим Слюсар). До с. Самарчик (під суч. Новомосковськом Дніпропетровської обл.) втік Федір Різник із с. Драбівки, який, щоправда, ще малолітнім опинився у с. Лутишиному під Охтиркою і через 20 років втік на січові землі. До с. Сокільський редут (під суч. Новомосковськом) втекли Матвій Вовк і Федір Єдник з Корсуня[316]. До Романкова (під суч. Дніпродзержинськом) втік Демко Ведмеденко зі Стеблева[317].

Постійна загроза втрати робочої сили обмежувала шляхтичів у збільшенні чиншу. Тому важливою для них статтею доходу була пропінація (право торгувати алкогольними напоями). Вона та інші форми оренди перетворювалися на стабільне джерело надходжень коштів. Оренда і посесія ставали важливим фактором в організації шляхетських маєтків. У Корсунському старостві 1765 р. оренда становила 32 471 зл.[318].

У той час Корсунем і Корсунським воєводством володіли переважно князі Яблоновські. Зокрема, вкажемо на таких представників цього роду, як Ян Станіслав (помер у 1702 р.), гетьман польний коронний (1676—1682), гетьман великий коронний (1682—1702), староста корсунський і т. д.; Олександр Ян (помер у 1723 р.), великий хорунжий коронний (1693—1723), корсунський староста (1687—1723); Ян Станіслав (помер 28.04.1731 р.), великий хорунжий коронний (1687—1693), чигиринський староста (з 1702 р.), корсунський староста; Каетан, брацлавський воєвода у 1736—1764 рр.; Антоній Барнаба, познанський воєвода у 1791 р.[319]. Через деякий час це місто з воєводством було куплено інфляндським воєводою Каспаром Рогалинським, з рук якого воно дісталося племіннику короля Станіслава-Августа Станіславу Понятовському (12.05.1780).

У середині — другій половині XVIII ст. в усій Україні посилився економічний гніт українського населення. На Корсунщині, як і на більшій частині Правобережжя, продовжували існувати шляхетські маєтки з кріпосницькими порядками. До економічних утисків додався національно-релігійний гніт. Панівні кола інтенсивно насаджують унію на Правобережжі, не зупиняються перед репресіями і поплюженням релігійних почуттів віруючих. Типову картину подає лист російського представника у Речі Посполитій Голембйовського, адресований примасу, тобто першому єпископу, Польщі. Тут говориться: «Для зневаги православних церков на конях до церков в'їжджають, до образів у вівтарі стріляють, образи деруть, ламають хрести, священиків і людей у церквах на смерть вбивають, монахів і монахинь з монастирів виганяють, поздиравши з монахинь усю одіж, голими пускають, усе майно забирають, церкви нищать, вікна вибивають, крокви скидають, кажуть, що будуть церкви палити, образи, де намальований Христос на хресті, ногами топчуть, волочать їх вулицями, ножами ріжуть і колють та приказують, сміючись: „Чому ж ти не мстишся за свою кривду, схизматицький Боже?“»[320].

Певні надії на зміни з'явилися 1764 р. з обранням польським королем Станіслава-Августа Понятовського, але вони швидко розвіялися. До цього короля звернувся зі скаргою на утиски від уніатів ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський — визначний борець за православну віру. У відповідь уніатський митрополит Володимир Володкович 1766 р. скерував свого урядовця з озброєним загоном, який карав посполитих і священиків, що відмовилися від уніатства. Про це повідомлялося у скарзі канівського міщанина Сидора Івановича, поданій ним у 1768 р. від імені громадян Київського і Брацлавського воєводств: «[Піддані] мешкаючи як в маєтках його милості короля.., так і в... Корсунському... та інших староствах.., боячись їх милостей громадян, що мешкають у згаданих староствах.., не зважаючи на видані проти гнобителів публічні постанови і на те, що багато світських і духовних осіб у староствах... з числа їх милостей громадян через збереження греко-уніатської релігії перенесли в різний час побої, ув'язнення, захоплення маєтків, смертельні муки з боку греко-уніатського духовенства, різних жовнірів та інших властей, що перебували в українських краях. У 1766 р. це громадяни особливо відчули. Одних обдерли, пограбували, знищили дощенту, внаслідок безжалісних побоїв різними знаряддями замордували, інших, невинних, покарали смертно, ще інших нестерпно кривдили і утискали»[321]. Все це викликало гостре невдоволення українського населення.

З початку 60-х рр. XVIII ст. гайдамацький рух знову поступово зростає, знову загони гайдамаків поблизу Корсуня палять і розорюють шляхетські будинки. Про поширення гайдамацького руху говорить і указ російської імператриці Катерини II до православних Речі Посполитої: «Селяни не підкорялись своїм панам як владі, розпочали в різних місцях убивства та інші противні богу насилля. Відомо нам, що, піднявши повстання у більшості випадків.., вони грішать проти законної влади»[322]. Про поширення діяльності гайдамаків у краї писав 1766 р. й ігумен Христинопільського монастиря Корнелій Сорочинський: «Народ грецького віросповідання... був ворожий польському народові і тим, що об'єдналися зі святою римською церквою... задумали спосіб оборони на випадок нападу та змушування до унії. З цією метою обрали собі ватажками кількох козаків».

У відповідь на виступи гайдамаків Варшавський сейм 1766 р. ухвалив постанову, яка оголошувала ворогом кожного шляхтича, схильного захищати інтереси православного населення. Але через спротив Росії сейм у лютому 1768 р. зрівняв у правах православних з католиками. Було також прийнято постанову, яка забороняла шляхтичам карати посполитих смертю. Ці сеймові постанови викликали протест частини магнатів і шляхти. 29 лютого 1768 р. у м. Бар на Поділлі вони створили конфедерацію — військове і політичне об'єднання, метою якого було збереження старих прав і привілеїв. Конфедерати вимагали скасувати ці постанови. Барська конфедерація звернулася до шляхти всіх воєводств із закликом об'єднатися й почати розправу над православними. Вона вимагала: скинути короля, ліквідувати православні приходи, запровадити унію для всього населення Правобережної України. Дії конфедератів супроводжувалися тяжкими репресіями над українським населенням. За відмову прийняти уніатство посполитих і міщан жорстоко карали, а то й убивали. Ці дії і стали безпосередньою причиною вибуху народного повстання, відомого в історії під назвою «Коліївщина». Назва повстання походить від слова «колоти».

Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр розташувався козацький загін на чолі з запорозьким козаком Максимом Залізняком. До цього загону швидко почали приєднуватися селяни, міщани, «польські», тобто правобережні, й запорозькі козаки. У Холодному Яру повстанці почали збирати «охочих людей в козаки для захищення від поляків благочестя і недопущення до умертвлення, що не хочуть прийняти унію християнського народу» й готових боротися проти конфедератів і євреїв. На козацькій раді М. Залізняк був обраний полковником гайдамацького війська. 18 травня 1768 р. повстанці виступили на «волость».

Загони Залізняка рушили через Смілу й Черкаси на Корсунь, а далі — на Богуслав, Канів, Мошни і Лисянку. Як зазначалося в протоколі допиту запорозького козака Дем'яна Чернявщенка, гайдамаки «Корсунь.., Стеблів... і навколишні багато сіл розоряли, з деяких з цих міст, де могли знайти гармати і гаковиці, забрали з собою»[323]. Місцеве населення радо приєднувалося до повстанців.

Про діяльність М. Залізняка на Корсунщині ми дізнаємося зі справи про вбивство уніатського священика с. Завадівки Миколи Фалінковського, що була вписана до Коденської судової книги. У ній зазначалося, що коли М. Залізняк став з військом у Корсуні, то до нього різні громади мали прислати своїх представників із запевненнями вірності. Завадівці через незнання цього не зробили. Тому Залізняк послав у Завадівку загін з 8 козаків. Вони напали там на будинок уніатського священика Фалінковського і пограбували його. Жінку його висікли, а сина Василія забрали до Корсуня. Завадівці Грицько Василенко і Лазар Яременко піймали і Фалінковського. Православний священик Іван Старшевський, отаман Савка Війт та ін. поїхали до Корсуня із затриманим Фалінковським. У Корсуні його з сином розстріляли за те, що вони, будучи православними, перейшли в уніатство. Представникам завадівців пообіцяли, що їхнє село вбережуть від пограбувань. Але в цей час невідомі розбійники напали «на Завадівський двір та оренду і пограбували те і інше»[324].

Після Корсуня гайдамаки рушили на Богуслав, а звідти — на Лисянку. Справа про вбивство Фалінковського дає нам змогу розширити свої знання про Корсунську фортецю. Докладно її було описано в люстрації 1765 р. За нею корсунський замок «мав квадратну форму з чотирма бастіонами, які здавна були насипані; навколо замку глибокий рів і дубовий палісад. До нього можна в'їхати по розвідному мосту, в кінці нього — ворота з бійницями над ними; в брамі будка для козаків, за брамою будівля, де був альков і гардероб. На другому поверсі знаходилося літнє помешкання. Посередині замку стояв будинок губернатора з двома хатами і двома альтанками. Збоку була кухня з пекарнею, а біля неї казарми для козаків, стайня й возівня. Стіна замку новозбудована, а на ній башти великі, помешкання для козаків внизу і на горі, з бійницями для оборони; стайня біля стіни давно завалена»[325]. Донині чітко простежуються фрагменти бастіонів і валів.

У справі Фалінковського зазначається, що завадівці, під'їхавши до Корсуня, зупинилися «перед баштою, перед самим замком, де жив Залізняк». Це говорить про те, що резиденція ватажка повстанців була саме у Корсунському замку. Згадується тут також і корсунська в'язниця: «Попа уніатського Фалінковського кинули з відкосу до ями, влаштованої при дітинці»[326]. Утримували арештованих також і у вартівнях. Про це вказував на допиті гайдамака Михайло Казан. Він зазначав, що поляки його піймали і засадили «до корсунської кордегардії [вартівні. — Ю. М., С. С.]»[327].

Під час Коліївщини на околицях Корсуня було організовано загони гайдамаків. А на півдні Київщини, куди входила і Корсунщина, їх було 8—9. Через поширення повстання поляки небезпідставно почали побоюватися «нової Хмельниччини»[328]. Незабаром Коліївщина охопила майже всю Київщину й Брацлавщину, почала поширюватися на Поділля і Волинь. Шляхта масово стала тікати на захід. Ті, хто залишився, а також ксьондзи та євреї були вбиті.

У районі Корсуня діяв загін Івана Романченка, про що йдеться у справі Івана Мельника, вміщеній до Коденської судової книги. Цей І. Мельник був вихідцем з Лівобережжя, який оселився в с. Квітках, оскільки «жителі недавньої руїни все ще відчували залишки старої пустелі і для нормального людського життя, у селах, що знову ожили, їм потрібні були люди і люди». З початком Коліївщини Мельник із запорожцем Лапою приєднався до Романченка в Ольшані. Цей загін вирушив проти татар у Степ, але на березі Гірського Тікича він був розпущений. Перед цим гайдамаки Романченка напали на Квітки, пограбувавши і спаливши село. Через це, повернувшись, Мельник вимушений був забрати свою сім'ю і виїхати. Але у с. Красносілля його затримали квітчанські люди і видали у Корсунь на суд[329].

У червні 1768 р. повстанці підійшли до Умані, однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. В опротестуванні С. Потоцьким позову колишнього полковника уманських надвірних козаків Обуха-Вощатинського від 1773 р. зазначалося: повстання «через Корсунь та Лисянку наближалося до Уманщини»[330]. 9 червня гайдамаки оточили місто. На їхній бік перейшов сотник надвірного полку Іван Гонта. 10 червня Умань було взято.

Зі взяттям міста Умані гайдамаки почали налагоджувати нормальне життя на визволеній території, стали відновлювати Гетьманщину й полково-сотенний устрій. М. Залізняка було обрано гетьманом. Гайдамацьке військо було поділене на 16 сотень, які очолювали сотники. Було видано «Універсал до польських селян». У ньому проголошувалася ліквідація всіх шляхетських привілеїв, знищувалися унія і панщина: «Панщину відбувати ніколи більше не будете, жито і всякий хліб будете збирати на свою користь, сіно будете косити тільки для себе». У містах і селах було створено самоврядування за козацьким зразком. М. Залізняк призначав отаманів, яким доручав управляти на тій чи тій території, давав подорожні листи купцям та іншим особам. Він вершив і суд.

Після взяття Умані М. Залізняк почав посилати загони на Брацлавщину і Волинь. У червні-липні 1768 р. на Правобережній Україні діяло близько 30 повстанських загонів, які контролювали значну територію.

Річ Посполита не могла впоратися з повстанням своїми силами і змушена була просити допомоги у Російської імперії. Боячись, що визвольний рух перекинеться на Лівобережжя, Росія у другій половині червня 1768 р. направила до Корсунського та інших повсталих старосте свої війська. Гайдамаки, думаючи, що ті прийшли їм на допомогу, довіряли росіянам, і тим вдалося без особливих зусиль розпорошити їхні загони, а ватажків повстання — М. Залізняка та І. Гонту — полонити. Протягом липня-серпня 1768 р. більшість гайдамацьких загонів було розгромлено. Але повстання остаточно придушити не вдалося.

Наприкінці 1768 р. відбувалися тяжкі бої польських військ із залишками гайдамаків. Так, у листі шляхтича Суходольського до графа Браницького зазначалося: «Недавно через Усятин, проїжджаючи Корсунь.., і прибувши благополучно в означене місто, застав я вторинні заколоти, через які я вимушений був їхати у Білу Церкву». Біля Корсуня ж «гайдамаки, великими купами нападаючи, і невинних людей нелюдськи катуючи, тобто дворян, хазяїв і жидів, б'ють і грабують»[331].

Гайдамацькі виступи не припинялися і з початком 1769 р. Так, невідомий польський шляхтич у своєму листі до невідомого писав: «Гультяї мають знаходитися у Драбівці, за Корсунем на острові. Одразу ж... він [російський секунд-майор П. Войнич. — Ю. М., С. С.] вирушив з артилерією і з людьми. Він наказав по селах, щоб гультяїв забивали, щоб не вірили їхнім фальшивим указам, щоб своїх панів приводили і поважали, декларуючи своє підданство. Селяни дуже неприхильні до злого, і пристрашені гайдамаки ховаються у богуславських, коповацьких і таращанських лісах»[332].

Поступово польській владі вдалося звести діяльність гайдамацьких загонів нанівець. І протягом кількох років гайдамацький рух на Корсунщині згас, але не припинився. Швейцарський художник Жан-Анрі Мюнц, який побував у цьому регіоні у 1781 —1783 рр., бачив і змалював біля Умані 200 (!) паль, на яких стирчали відрубані карателями голови гайдамаків.

Справа Гонти й Залізняка не пропала. Досить сказати, що Річ Посполита припинила політику нав'язування унії на Правобережній Україні, а через деякий час сама стала об'єктом агресії і була розділена між трьома імперіями (Російською, Прусською та Австрійською). Головне ж полягало у тому, що вони продовжили традиції національно-визвольної боротьби українського народу козацької доби і надихали на боротьбу за волю й незалежність України нові покоління. Варто згадати поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, який на все життя запам'ятав розповіді свого діда, Григорія Грушевського, про «Коліївщину»:

Сам Великий Кобзар бував у Корсуні ще в дитинстві, а також у 1845 році. Приїжджав він сюди і влітку 1859 року до свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка. Він прибув сюди з Межиріч, проїхавши через села Лука, Сахнівка, Нетеребка, Гарбузин, а з Корсуня вирушив потім на Кирилівку. У Корсуні поет познайомився з Харитиною Довгополенко, кріпачкою князя Лопухіна, з якою навіть хотів одружитися, але цей намір лишився нездійсненим. У Корсуні поет записував народні пісні, багато малював (зберігся його малюнок «У Корсуні»), є у місті каштан, під яким Кобзар любив відпочивати, є й будинок, де він зупинявся. У Корсуні було поховано і друга Т. Г. Шевченка — художника Івана Максимовича Сошенка (1807—1876), який був уродженцем Богуслава. На його могилі Варфоломій Шевченко встановив гранітний надгробок (у 1986 р. тут було поставлено пам'ятник роботи скульптора Е. Кунцевича).

Чимало інших славних імен було пов'язано з Корсунем і після смерті Великого Кобзаря. Досить назвати ім'я класика української літератури Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), який народився у Стеблеві і провів тут свої молоді літа. Тут міститься меморіальний музей цього письменника, який часто звертався до опису рідного краю у своїх творах, насамперед таких, як «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»[333]. Брат письменника — Амвросій — чимало писав про Стеблів і друкував статті про нього на сторінках «Киевских епархиальных відомостей». У Стеблеві народився і Василь Авраменко (1895—1981) — видатний український танцюрист і педагог, активний учасник українських визвольних змагань 1917—1921 рр. У селі Квітки народився видатний український композитор і диригент Кирило Стеценко (1882—1922). У Корсуні часто бував український письменник і громадсько-культурний діяч Трохим Зіньківський (1861—1891). Його дружина, Ганна Тимофіївна (уроджена Сервичківська), походила з с. Зеленьки Корсунського повіту, а її мати проживала в самому Корсуні. Цей перелік славетних імен можна продовжувати і продовжувати, особливо якщо згадати діячів культури інших народів, насамперед польського художника Наполеона Орду або геніального польського поета Адама Міцкевича, які гостювали у Стеблеві. Міцкевич написав тут деякі свої вірші, згадавши в них і про старовинну липу, у затінку якої могло вміститися кількадесят пар танцюристів.

Невипадково Корсунь і Корсунщина і в XIX, і на початку XX ст. були важливими осередками українського національно-визвольного та культурного руху, і тому невипадково з відродженням незалежної Української Народної Республіки жителі краю взяли активну участь у боротьбі за самостійну Україну, сформували частини Українського вільного козацтва. І хоча УНР зазнала поразки, але український народ вистояв, пережив війни, революції і голодомори, врешті у 1991 р. здобув омріяну державну незалежність України. І хоча сучасна Українська держава зіткнулася з багатьма труднощами, але поза сумнівом і вони з часом будуть подолані.