Кримінальне право України. Загальна частина.

§ 1. Поняття співучасті у злочині

Умисна спільна участь у виконанні злочину кількох осіб, як правило, становить більшу суспільну небезпеку, ніж вчинення злочину однією особою. В Особливій частині КК Укриши конкретні склади злочинів описані, виходячи з припущення їх вчинення однією особою — виконавцем злочину. Проте навмисні злочини можуть бути вчинені не лише однією особою, а й у співучасті кількома особами. Як зазначається у ст. 26 КК, співучастю у злочині є умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Зміст цього визначення дає змогу стверджувати, що обов’язковими умовами (ознаками) співучасті у злочині є: 1) наявність двох або більше осіб (співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одного й того самого злочину; 3) наявність умислу всіх співучасників на вчинення такого злочину; 4) наявність причинного зв’язку між діями кожного співучасника і єдиним злочинним результатом. За сукупності цих умов настає кримінальна відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за правилами про співучасть і за статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин.

Коло осіб, які підлягають кримінальній відповідальності за навмисне вчинення одного й того самого злочину спільними зусиллями кількох осіб при виконанні ними різних ролей (виконавець, організатор, підбурювач, пособник), та умови, що визначають їх відповідальність, описані у ст. 27 Загальної частини Кримінального кодексу України.

У ч. 1 ст. 27 КК виписано, що «співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник». У наступних частинах цієї статті дано визначення кожного зі співучасників злочину.

Зазначимо, що виконавець злочину є головною постаттю, оскільки дії всіх інших співучасників підпорядковуються його діяльності. Виконавець злочину завжди підлягає відповідальності безпосередньо за статтею (частиною статті) Особливої частини КК. Норми Загальної частини про співучасть охоплюють однотипну для всіх злочинів діяльність організатора, підбурювача і пособника. Тому ці співучасники злочину підлягають відповідальності за відповідною частиною ст. 27 КК і тією статтею (частиною статті) Особливої частини, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Виняток з цього правила становить своєрідна співучасть (sui generis), за якою відповідальність співучасників злочину передбачена безпосередньо у певній статті Особливої частини Кримінального кодексу.

Інакше кажучи, деякі види спільної злочинної діяльності описані в Особливій частині КК як окремі конкретні злочини (різновиди таких злочинів). Це означає, що при кваліфікації такої спільної злочинної діяльності положення Загальної частини про співучасть не застосовується. Так, загальні норми закону про співучасть не поширюються на осіб, що вчинили дії організаційного, а за певних умов і пособницького характеру, відповідальність за які передбачена, зокрема, ст. 255 (створення злочинної організації); ст. 257 (бандитизм); ст. 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань); ст. 304 (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність). Норми про співучасть не застосовуються при кваліфікації злочину і у тих випадках, коли спільна участь (співвиконавство) кількох осіб у вчиненні злочину, передбаченого Особливою частиною КК, надає такому злочинові кваліфікованого виду. Наприклад, викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб кваліфікується за відповідними статтями Особливої частини (ч. 2 ст. 185–189) без застосування ст. 27 КК.

§ 2. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті

Співучасть як особлива форма злочинної діяльності характеризується сукупністю обов’язкових об’єктивних та суб’єктивних ознак.

З об’єктивної сторони співучасть передбачає діяльність, особливістю якої є те, що вона: 1) походить від кількох осіб, які безпосередньо беруть участь у вчиненні злочину або сприяють йому; 2) є складовою спільних зусиль осіб, які беруть участь у злочині, і веде до певного єдиного результату. За характером така діяльність може становити просте об’єднання зусиль кількох осіб (співвинність), за яким дії одного учасника злочину дорівнюють діям кожного з інших його учасників.

Так, А. і Б., домовившись між собою, викрали 2 бідони меду загальною вагою 54 кг, який належав фермерському господарству. У цьому випадку дії кожного однакові і безпосередньо спрямовані на вчинення крадіжки, тому А. і Б. були засуджені як виконавці злочину за ч. 2 ст. 185 КК.

Злочинна діяльність кількох осіб може бути складнішою і діставати вияв у вчиненні кожним з учасників різних дій, а у певних випадках — і у бездіяльності окремих учасників.

Для наявності об’єктивної сторони співучасті необхідна також спільність дій осіб, які беруть участь в одному й тому самому злочині, що передбачає таку діяльність учасників, яка є взаємодоповнюючою і спрямована на досягнення єдиного злочинного результату.

Співучасть може мати місце як на стадії попередньої злочинної діяльності, так і в процесі вчинення закінченого злочину виконавцем. Якщо ж злочин вже закінчено, будь-які подальші дії осіб, заздалегідь не обіцяні ними, співучастю у цьому злочині за кримінальним правом України визнаватися не можуть. Це положення закріплено у ч. 6 ст. 27, згідно з якою заздалегідь не обіцяне переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збування таких предметів, не є співучастю, а належить до злочинів особливого роду (ст. 198 та ст. 396 КК). На підставі цього можна не тільки обмежити коло дій, які утворюють співучасть, а й визначити різницю між співучастю у злочині, з одного боку, і так званою причетністю до злочину у формі переховування та потурання, — з другого.

Отже, для наявності об’єктивної сторони співучасті необхідні: 1) спільність дій кількох співучасників, тобто вчинення злочину спільними або такими, що взаємно доповнюються, зусиллями його учасників; 2) спричинення одного й того самого, єдиного для всіх співучасників злочинного результату; 3) причинний зв’язок між діянням кожного співучасника та єдиним злочинним результатом.

Із суб’єктивної сторони співучасть характеризується наявністю умисної вини. Кожен зі співучасників усвідомлює можливість діяти спільно, бажає об’єднати свої зусилля із зусиллями інших осіб і брати спільну участь як виконавець, організатор, підбурювач або пособник у досягненні злочинного результату. Спільна діяльність співучасників об’єднується умислом, спрямованим на досягнення одного й того самого результату. Лише за наявності умислу співучасник підлягає відповідальності не тільки за дії, які він сам вчинив, а й за результат дій усіх інших співучасників. Співучасть передбачає наявність у кожного зі співучасників прямого умислу щодо спільних дій і прямого або непрямого умислу стосовно злочинного результату.

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони співучасті є також поінформованість кожного із співучасників злочину про злочинні дії інших його учасників. Взаємна обізнаність є неодмінною умовою принаймні спільності дій підбурювача, пособника і виконавця злочину і не обов’язково передбачає знання співучасниками один одного. Тут важливо встановити, що кожен зі співучасників усвідомлював, що він діє не один, а спільно з іншими.

Умисний характер співучасті передбачає також усвідомлення співучасниками того, що їхніми спільними злочинними діями або за допомогою таких вчиняється один і той самий злочин. Поза цим положенням кожен із тих, хто бере участь у злочині, вчиняє самостійний злочин і відповідає в межах діяння, вчиненого ним особисто.

Усе це вказує на те, що для наявності суб’єктивної сторони співучасті необхідним є умисел співучасників, який включає: 1) взаємну поінформованість співучасників про злочинну діяльність кожного або когось із них; 2) усвідомлення кожним зі співучасників того, що він своїми діями спільно з діями інших вчиняє злочин або сприяє його вчиненню; 3) бажання або свідоме допущення настання єдиного злочинного результату.

Співучасть не утворює якихось особливих підстав кримінальної відповідальності. На співучасників злочину поширюється загальна підстава кримінальної відповідальності. Підставою такої відповідальності є встановлення у діях співучасників складу конкретного злочину. Він визначається ознаками, які характеризують діяльність кожного співучасника як виконавця, організатора, підмовника чи пособника, і відповідними елементами складу злочину, учасником вчинення якого є певна особа. Тому юридична кваліфікація складу злочину організатора, підбурювача та пособника визначається ст. 27 і відповідною статтею Особливої частини КК, в якій визначено злочин, що його вчинив виконавець. При цьому дії виконавця (співвиконавця) злочину безпосередньо кваліфікуються за статтею Особливої частини без посилання на ст. 27. При замаху виконавця на вчинення злочину або при готуванні до його вчинення склад злочину виконавця визначається відповідною частиною ст. 15 і ч. 1 ст. 14 та відповідною статтею Особливої частини, а інших співучасників — відповідними частинами ст. 27, 14 і 15 та статтею Особливої частини, яка передбачає відповідальність виконавця злочину.

Отже, особливий порядок відповідальності за співучасть закон пов’язує лише зі співучастю, в якій проводиться розмежування між виконавцем, організатором, підбурювачем і пособником. В основу такого розмежування покладено об’єктивні ознаки — зміст і характер діяльності кожного зі співучасників при вчиненні злочину.

Водночас відповідно до принципу індивідуалізації відповідальності суд у кожному конкретному випадку, незалежно від форми і виду співучасті має вирішувати питання про те, хто зі співучасників є головним, а хто другорядним учасником злочину. Як правило, головними учасниками злочинів є виконавці й організатори, але в деяких випадках небезпечність підбурювача, а іноді й пособника може бути настільки високою, що вони є головними учасниками злочину.

§ 3. Форми співучасті у злочині

Умисна спільна злочинна діяльність двох або більше осіб може виявлятися у формі простої або складної співучасті.

Проста форма співучасті передбачає: 1) співвиконавство без попереднього порозуміння; 2) співвиконавство з попереднім порозумінням.

Складна форма співучасті включає: 1) співучасть у вузькому розумінні цього слова (кожен зі співучасників виконує певну роль у вчиненні злочину); 2) злочинне угруповання (банда, організована група, незаконне воєнізоване формування чи група); 3) злочинна організація.

Проста форма співучасті полягає у вчиненні кожною особою, які діють спільно, дій, що утворюють об’єктивну сторону складу конкретного злочину. У таких випадках кожен зі співучасників виступає як виконавець злочину. При співвиконавстві всі учасники можуть вчиняти дії одночасно (наприклад, при вчиненні вбивства в одному випадку всі наносять смертельні рани потерпілому, в другому — одні тримають жертву, інші — наносять смертельні рани) або послідовно (наприклад, при вчиненні так званої підробки грошових одиниць — ст. 199: деякі учасники цього злочину можуть виготовлювати підроблені гроші, інші — збувати, перевозити або пересилати їх). Цей вид співучасті передбачає усвідомлення кожним співвиконавцем того, що він спільно з іншими особами (співвиконавцями) вчиняє один і той самий злочин.

Співвиконавство з попереднім порозумінням має місце у тих випадках, коли між усіма учасниками злочину була змова про спільне вчинення злочину до його початку. При цьому між співучасниками такого злочину можливий розподіл ролей. Наприклад, одним доручається відкрити сховище, другим — викрасти з нього майно, третім — забезпечити транспорт для вивезення викраденого або виконати роль спостерігача з тим, щоб не бути затриманими у момент вчинення крадіжки. Важливо встановити, що кожен із учасників злочину до початку його вчинення дав згоду на виконання певної, конкретної й обумовленої ролі для досягнення спільної злочинної мети.

Складна форма співучасті передбачає наявність поряд із виконавцем організатора, пособника або підбурювача (співучасть у вузькому розумінні цього слова), їх дії можуть бути як обумовлені попередньою змовою, так і не обумовлені нею. Для наявності цієї форми співучасті необхідно усвідомлення кожним учасником того, що він бере участь у спільній злочинній діяльності.

Складною формою співучасті є злочинне угруповання (співтовариство) у вигляді організованої групи та злочинної організації (ч. 3 і 4 ст. 28 КК). Такі угруповання створюються за взаємною згодою його учасників і об’єднуються на основі спільного плану їхньої діяльності, спрямованої на вчинення, як правило, ряду злочинів.

Злочинне угруповання має, крім кількісних (наявність від трьох і більше осіб), і якісні ознаки. Якісною ознакою злочинного угруповання є його попередня зорганізованість у стійке об’єднання за єдиним планом з розподілом зобов’язань учасників групи щодо вчинення, як правило, неодноразових злочинних дій. Кожен із учасників злочинного угруповання (співтовариства) усвідомлює, що він разом з іншими особами бере участь у здійсненні злочинної мети (плану), для досягнення якої воно створено, і бажає зробити свій внесок у цю діяльність.

Щодо організованої групи, то її визначення дано в законі. У ч. 3 ст. 28 говориться, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та інших (іншого) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Однією зі складних і найбільш небезпечних форм співучасті є злочинна організація, якою за ч. 4 ст. 28 КК визнається стійке, ієрархічне об’єднання кількох осіб (п’ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Оскільки між членами злочинної організації існує попередня змова та зорганізованість для спільного вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, то за вчинення такого злочину (злочинів) її членом (членами) в інтересах злочинної організації слід вважати вчиненим злочинною організацією.

Характерними ознаками злочинної організації є: 1) зорганізованість (об’єднаність за попередньою змовою) членів такого угруповання (п’ять і більше) або його окремих груп; 2) стійкість (тривалість) зазначеного угруповання; 3) наявність мети — вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів.

Зорганізованість передбачає: а) наявність певної кількості (від трьох і більше) осіб на чолі з незаперечним й авторитетним їхнім керівником (координатором); б) жорсткої дисципліни і додержання правил конспірації; в) наявність погодженого плану щодо вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів;

Стійкість злочинної організації означає: а) наявність постійного осередку (членів) такого угруповання; б) наявність сталих зв’язків між її членами та взаємодій між її групами; в) наявність певного ступеня ієрархічного підпорядкування; г) здатність і готовність кожного члена угруповання виконати будь-яке завдання, що входить до спільної діяльності злочинної організації, щодо вчинення нею тяжкого або особливо тяжкого злочину (злочинів). Для більш надійного здійснення злочинною організацією злочину та швидкого досягнення його мети нерідко здійснюється розподіл обов’язків між учасниками угруповання.

Система злочинної організації може мати підсистеми у вигляді кількох організованих груп (технічного забезпечення, зв’язку, розвідки, особистої охорони тощо).

Всі учасники злочинного угруповання через узгодженість дій стосовно досягнення певних цілей підлягають відповідальності незалежно від конкретних дій, що кожен із них вчинив як виконавець злочину, вчиненого відповідним угрупованням. Однак кожному учасникові злочинного угруповання можуть бути інкриміновані лише ті дії, які він вчинив, і ті злочини, в яких він брав участь.

§ 4. Види співучасників злочину

У ст. 27 дано визначення окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підбурювача і пособника. В основу такого розподілу покладено об’єктивні критерії — ступінь і характер участі кожного з них у вчиненні злочину. Ступінь участі — це інтенсивність діяння кожної з осіб, які діють спільно, щодо виконання своєї ролі у вчиненні злочину. Характер участі визначає функціональну роль кожного співучасника у спільному злочині. У деяких випадках при одній і тій самій функціональній ролі особи може бути різний ступінь її участі у вчиненні злочину.

Наприклад, в одному випадку пособник у розкраданні майна порадив виконавцю найкращий спосіб вчинення шахрайства, в іншому пособник не лише запропонував найкращий спосіб вчинення шахрайства, а й дав виконавцеві «ляльку», яку той використав, аби заволодіти майном потерпілого. У цих двох випадках функціональна роль одного і другого пособників однакова, проте ступінь їхньої участі у злочині різний.

Головною ознакою, за якою вирізняють виконавця, організатора, підбурювача і пособника, слід вважати характер дій, які вчиняє кожен із них і які створюють об’єктивну сторону складу злочину кожного зі співучасників, що і є основою поділу співучасників на види.

У теорії кримінального права щодо конструкції співучасті у злочині та підстав кримінальної відповідальності співучасників існує два погляди. За одним із них, співучасть має акцесорну (необов’язкову, підпорядковану, підрядну) природу, оскільки склад злочинів за співучасті виконується безпосередньо виконавцем, всі інші співучасники склад злочину не виконують. Тому співучасники відповідають за дії, спільні з тими, які здійснив виконавець злочину.

Відповідно до іншого погляду, співучасть — це самостійна інституція Загальної частини кримінального права, її норми регулюють відповідальність особливої групи співучасників: організатора, підмовника і пособника злочину; підставою відповідальності кожного співучасника є не дії виконавця, а дії, вчинені співучасником особисто. Звичайно, відповідальність організатора, підмовника і пособника визначається залежно від дій виконавця злочину. Дії виконавця злочину за співучасті є складовою зусиль співучасників злочину. Однак така залежність виявляється лише в тому, що в діях співучасника склад закінченого злочину матиме місце за наявності складу закінченого злочину в діях виконавця. Цей погляд є панівним у науці кримінального права.

Виконавцем злочину визнається перш за все особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Виконавець злочину — це особа, дії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною КК. Такою особою є той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Водночас злочин вважається виконаним особою і тоді, коли вона вчинила його не власноруч, а використавши для цього іншу особу, яка через малолітство, розумову відсталість, психічну хворобу та з інших причин не могла розуміти характеру і значення дій, що нею вчинялися. У цих випадках йдеться про так зване опосередковане виконання злочину.

Опосередковане виконання буде і в тому разі, коли злочинні дії вчинено в результаті фізичного або психічного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками, наприклад, через загрозу заподіяти особі смерть, якщо вона негайно не вчинить крадіжку. У такому разі особа, яка застосовує насильство, підлягає відповідальності як виконавець за опосередковане вчинення крадіжки. Особа ж, яка фактично вчинила крадіжку, кримінальній відповідальності не підлягає, оскільки діяла під безпосереднім впливом фізичного примусу.

Як виконавець за опосередковане виконання злочину має відповідати начальник, який віддав підлеглому злочинний наказ або розпорядження про вчинення злочину. Особливість цього виду опосередкованого виконання злочину полягає в тому, що підлегла особа, яка виконує обов’язковий для неї наказ або розпорядження начальника, не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона не знала і не могла знати про злочинну мету особи, яка віддала наказ чи розпорядження.

Усі ці положення лаконічно виписано в ч. 2 ст. 27 КК, за якою виконавцем (співвиконавцем) визнається особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину особисто чи шляхом використання інших осіб, що не є суб’єктами злочину, повністю або частково вчинила злочин, передбачений Кримінальним кодексом.

Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатором є особа, яка не тільки викликає в інших осіб бажання вчинити злочин, а й об’єднує їх, розробляє план вчинення злочинних дій, розподіляє ролі між учасниками злочину або здійснює безпосереднє керівництво вчиненням злочину як ватажок, розпорядник діяльності, спрямованої на досягнення злочинного результату. Цьому може сприяти сукупність усіх зазначених видів організаторської діяльності або лише деякі з них за умови, що вони породжують у певних осіб рішучість діяти відповідно до заздалегідь розробленого плану. Діяльність організатора може бути спрямована на вчинення окремого злочину (наприклад, вбивства) або пов’язана з утворенням злочинної організації. Відповідальність за організаторську діяльність передбачена також і як самостійний злочин (ст. 257, 294, 392 та ін.).

Відповідно до ч. 3 ст. 27 організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також визнається особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Підбурювачем відповідно до ч. 4 ст. 27 визнається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Діяльність цього співучасника характеризується тим, що він свідомо викликає в іншої особи рішучість або зміцнює намір вчинити злочин, який виник у неї раніше.

Підбурювання може здійснюватися різними способами і в різних формах. Це фізичний або психічний примус, підкуп, наказ, доручення, умовляння, прохання, обман тощо. Це можуть бути і жести, якими підбурювач виражає і передає свою думку тому, кого схиляє до вчинення злочину. Такі жести прийнято називати конклюдентними діями. Підбурювач використовує їх, як правило, на місці вчинення злочину, надаючи виразності жестам, зміст яких розуміє і сприймає виконавець. Результатом підбурювання є вчинення особою того злочину, до якого його схилив підбурювач.

Підбурювання матиме місце також тоді, коли особа схилила кого-небудь до пособництва, тобто до сприяння виконавцеві вчинити злочин. Скажімо, А. вмовляє Б. протизаконно дістати В. зброю. Така форма підбурювання не змінює підстав відповідальності, яка і в цьому разі настає за підбурювання до вчинення злочину.

Не вважається підбурюванням, коли особа, яка піддалася підбурюванню, а від вчинення злочину відмовилася. У такому разі дії особи, яка підбурювала до вчинення злочину, мають кваліфікуватися як готування до вчинення злочину (так зване невдале підбурювання).

Підбурювання вчиняється активними діями. Однак підбурювач не бере безпосередньої участі у вчиненні злочину, що відрізняє його від виконавця. Із суб’єктивної сторони діяльність підбурювача характеризується прямим умислом. Підбурюючи кого-небудь до вчинення певного злочину, винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії, передбачає її суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Мета й мотиви дій підбурювача і пособника можуть не збігатися з метою і мотивами виконавця. Однак ця обставина не впливає на визнання їх дій співучастю у злочині.

Якщо виконавець не довів до кінця злочин, до вчинення якого його схилив підбурювач, останній несе відповідальність за співучасть у замаху на вчинення цього злочину за ст. 15 та відповідною статтею Особливої частини КК.

Від підбурювання, яке є різновидом співучасті у вчиненні конкретного злочину, слід відрізняти дії, які, ззовні нагадуючи підбурювання, визнаються законодавцем окремим самостійним злочином. Йдеться про такі, зокрема, злочини, як пропаганда війни (ст. 436), заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295). У таких випадках дії винного спрямовані на схиляння невизначеної кількості осіб до вчинення тих чи інших суспільно небезпечних дій, що входять до об’єктивної сторони складу відповідного злочину, а сам винний визнається його виконавцем.

Пособником є особа, яка умисно сприяла вчиненню злочину. Пособництво може виявитися в різних формах. У ч. 5 ст. 27 передбачені основні форми пособництва: порада, вказівки, надання засобів чи знарядь для вчинення злочину, усунення перешкод до його вчинення. Пособництвом є також заздалегідь (до моменту вчинення злочину) дане зобов’язання (обіцянка) переховувати злочинця, приховати знаряддя або засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, добуті злочинним шляхом, придбати чи добути такі предмети. Заздалегідь обіцяне переховування, як і будь-який інший вид співучасті, впливає на рішучість злочинця вчинити злочин, дає йому надію на приховання злочину, зміцнює його бажання і рішучість вчинити злочин і тому перебуває у причинному зв’язку з діями виконавця.

Переховування злочинця (як виконавця, так і інших співучасників злочину) — це надання таким особам таємного притулку або засобів пересування для того, щоб вони могли уникнути переслідування; забезпечення їх чужими чи підробленими документами щодо їх особи або щодо місця їх перебування під час, коли було вчинено злочин (для створення алібі). Це може бути й зміна зовнішності злочинця тощо.

Приховування знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинними шляхом, — це приховання того, що може мати значення для виявлення злочину і встановлення особи злочинця. Заздалегідь обіцяне приховування злочину передбачає наявність прямого умислу. Винний свідомо і добровільно, ще до моменту вчинення злочину, дає зобов’язання переховувати злочинця, приховати знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети.

У теорії кримінального права пособництво залежно від його об’єктивних властивостей поділяють на два види: 1) фізичне пособництво, тобто фізичне (матеріальне) сприяння виконавцеві у реалізації його злочинного наміру (надання засобів, усунення перешкод тощо); 2) інтелектуальне пособництво — зміцнення рішучості виконавця вчинити злочин (дати пораду, вказівку).

Пособник, як і підбурювач, не бере безпосередньої участі у вчиненні злочину. Пособництво може виявлятися в активних діях (наприклад, у передаванні зброї виконавцеві злочину), а також у бездіяльності, коли особа умисно не виконує покладеного на неї спеціального обов’язку з відвернення злочину.

Пособництво злочину може бути на кожній стадії вчинення злочину, як правило, до моменту його закінчення в юридичному (законодавчому) розумінні. Однак коли визначений законодавцем момент закінчення злочину не збігається з його фактичним закінченням (наприклад, при вчиненні розбою або дезертирства), пособництво можливе і після встановленого законом моменту закінчення злочину. Так, наприклад, розбій відповідно до його складу злочину вважається закінченим злочином з моменту нападу, але конкретний злочин — розбій, може тривати до моменту заволодіння майном. Тому сприяння злочинцеві в цей проміжок часу (в момент фактичного вчинення злочину) має розглядатися як пособництво розбою.

Співучасть у формі пособництва передбачає, що пособник знає про злочинні наміри виконавця і допомагає йому їх здійснити.

У разі не доведення виконавцем злочину до кінця з незалежних від його волі причин пособник відповідає за пособництво у замаху на злочин.

Виконавець злочину несе відповідальність, передбачену за вчинений ним злочин. Дії організатора, підбурювача і пособника кваліфікуються, як правило, за статтею, за якою кваліфіковано злочин виконавця, з посиланням на відповідну частину ст. 27. Якщо ж дії організатора чи підбурювача злочину виявляються також і в його співвиконавстві, то вони кваліфікуються без посилання на ст. 27 КК.

У разі коли виконавцем злочину є спеціальний суб’єкт (посадова особа — у посадових злочинах, військовослужбовець — у військових злочинах), дії співучасників, які не є спеціальними суб’єктами, мають кваліфікуватися за тим законом, за яким кваліфікуються дії виконавця злочину, як правило, з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

Іноді співучасники одного злочину несуть відповідальність за різними законами, залежно від змісту та обсягу їх умислу та деяких інших обставин. Зокрема, дії підбурювача, організатора чи пособника можуть кваліфікуватися за одними статтями чи частинами статті Особливої частини КК, а дії виконавця — за іншими. Це можливо у таких випадках: а) при вчиненні певних злочинів, коли деякі з учасників досягай 16-річного віку, а інші — ні (наприклад, при масових заворушеннях).

Наприклад, якщо особа у 15-річному віці брала участь у масових заворушеннях і вчинила вбивство або умисне тяжке тілесне ушкодження, вона відповідатиме не за ст. 294 (масові заворушення), а відповідно за ст. 115 або ст. 121; б) коли пособник надав допомогу виконавцеві, який раніше вже вчинив крадіжку майна, у вчиненні крадіжки. У цьому разі дії виконавця злочину мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 185 (за ознакою повторності), а дії пособника у такому злочині — за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 185, навіть якщо пособник і усвідомлював, що він надає допомогу у вчиненні крадіжки майна особі, яка раніше вже вчинила крадіжку майна; в) у разі вчинення виконавцем злочинних дій, що не охоплювались умислом співучасника (співучасників) злочину, тобто коли має місце так званий ексцес виконавця.

У законі передбачена заохочувальна норма (ст. 31 КК) щодо добровільної відмови співучасників від доведення своєї злочинної діяльності до кінця, а саме: у разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, викладених у ст. 17 КК, інші співучасники підлягають відповідальності за готування до такого злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

У разі добровільної відмови виконавця злочину від доведення злочину до кінця не підлягають відповідальності організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою пособника визнається також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або відмова від усунення перешкод вчиненню злочину (ч. 2 ст. 31 КК).

У разі ж добровільної відмови будь-кого зі співучасників від своїх дій, що не дозволило виконавцю довести злочин до кінця, останній підлягає відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин залежно від того, на якій з цих стадій його діяння було припинено. Така відмова, скажімо, з боку пособника, може виявитися або в невчиненні певних дій, які він як пособник мав виконати і без яких злочин не міг бути вчинений виконавцем (наприклад, пособник не надав виконавцеві обіцяної зброї для вчинення вбивства), або у вчиненні активних дій з метою відвернути злочинний результат, який міг би настати від вчиненого пособництва (наприклад, повідомити органи влади про злочин, що готується або підготовлено).

При призначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті, враховуються характер і ступінь фактичної участі кожного співучасника у вчиненні такого злочину, значення цієї участі для досягнення мети злочину та розмір заподіяної (можливої) шкоди.

§ 5. Причетність до злочину

У Кримінальному кодексі України термін «причетність до злочину» не вживається, а головно використовується у науці кримінального права.

Причетність до злочину — це різновид суспільно небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучасті в злочині, вчиненому чи такому, що вчиняється іншою особою, але безпосереднє стосується вчиненого злочинного діяння або самого злочинця у зв’язку з вчиненням ним злочину, і перешкоджає виявленню або розкриттю злочину чи затриманню злочинця.

До недавнього часу у науці кримінального права йшлося про три форми причетності до злочину: 1) не обіцяне заздалегідь переховування злочину; 2) недонесення про злочин і 3) потурання злочину. Перші дві форми причетності до злочину були виписані в раніше діючому кримінальному законі. Термін «причетність до злочину» не вживається і у нормах Кримінального кодексу України 2001 року.

Можна лише говорити про те, що лише одна форма причетності до злочину визначена у КК, а саме, не обіцяне заздалегідь приховування злочину (ч. 6 ст. 27 КК), за якою «не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, добутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких підметів». У даному випадку йдеться про таке діяння особи, яке не перебуває у причинному зв’язку з будь-якою стадією вчинення злочину. Особи, які вчинили такі діяння, говориться у ч. 6 ст. 27 КК, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. 198 та ч. 1 ст. 396 КК.

Отже, переховування злочинця або здобутого ним злочинним шляхом виписано в Особливій частині кодексу як два своєрідні (sui generis) склади злочину: 1) заздалегідь не обіцяне придбання або збут чи зберігання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198) і 2) заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 396). Це означає, що особа за приховування злочину невеликої або середньої тяжкості за наявності зазначеної умови не підлягає кримінальній відповідальності.

Слід особливо наголосити, що «не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом» (ч. 2 ст. 396 КК). Членами сім’ї та близькими родичами визнаються: батьки, подружжя, діти, рідні сестри, рідні брати, дід, баба та онуки. Щодо недонесення про злочин, то Кримінальний кодекс України 2001 р. відмовився від встановлення правового обов’язку громадян повідомляти державні органи про відомий їм злочин. Зазначимо, що встановлення кримінальної відповідальності за недонесення про злочин за часів радянської влади породило вкрай негативне явище — вимогу стежити один за одним, що сприяло проведенню незаконних репресивних заходів з боку державних органів. Відсутність у чинному Кримінальному кодексі відповідальності за недонесення про злочин є ще одним свідченням демократизації суспільства.

Щодо потурання вчиненню злочину, то ця форма причетності до злочину відома теорії кримінального права і визнається багатьма вченими, але вона не лише спірна, а й не має, на наш погляд, достатніх підстав для теоретичного обґрунтування як самостійної правової інституції.

Потуранням вчиненню злочину прийнято вважати, не перешкоджання вчиненню злочину особою, яка була зобов’язана і мала можливість відвернути злочин. При цьому наголошувалося, що відповідальність за потурання вчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об’єктивна сторона яких може бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов’язків. До таких конкретних злочинів віднесено, крім зловживання владою або посадовим становищем (ст. 364 КК), службову недбалість (ст. 367 КК), порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Недосконалість таких тверджень полягає головним чином у тому, що вони пов’язані з характеристикою лише об’єктивних ознак потурання злочинові — бездіяльністю особи, а між тим у таких випадках, мабуть, треба було говорити не лише про бездіяльність особи, а й про неналежну її діяльність, а також, що дуже важливо, про форму вини такої особи.

Потурання злочинові не створює окремої правової інституції, оскільки: 1) потурання злочинові не передбачено у кримінальному законі; 2) немає закону (і недоцільно його мати) про загальний правовий обов’язок громадянина перешкоджати вчиненню протиправних дій, які вчиняються в його присутності; 3) потурання злочинові може мати місце лише з боку посадової особи, яка зобов’язана була і мала можливість вжити заходів щодо недопущення злочину чи запобігання йому, що охоплюється за наявності усіх інших ознак складом злочину, передбаченого ст. 364 КК (зловживання владою або службовим становищем). Потурання вчиненню злочину — умисне діяння, тому до нього не можуть бути віднесені необережні дії, що входять до складів злочинів, які передбачені статтями 197 (порушення обов’язків щодо охорони майна) та 367 КК (службова недбалість).