Кримінальне право України. Загальна частина.

§ 1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті

Злочин — це соціальне і правове явище. Злочинність з’явилась з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали відображати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.

У рабовласницькому суспільстві найбільш численний клас рабів не був об’єктом кримінально-правової охорони. Раби, що речі, які говорять, розглядались не як суб’єкти, а як предмети кримінально-правових відносин. Соціально-класова природа рабовласницького кримінального законодавства виражалась також у нерівності громадян перед законом залежно від кастової належності. Найдавніші пам’ятки права, наприклад, Закони Хамурапі або Ману, жорстоко карали за найменше зазіхання на владу царів і фараонів, їх власність, особливо з боку нижчих верств.

Так, у найдавнішій індійській пам’ятці права та епосу Законах Ману злочинність і караність відкрито пов’язувались з кастовою належністю суб’єкта злочину і потерпілої особи. Наприклад, статті 365–374 передбачали покарання у вигляді грошового стягнення, тілесних покарань, кастрацій або смертної кари залежно від класу або верств винуватого до брахманів, вайш чи шудр. У разі відносин між шудром зі шляхетною жінкою його карали на смерть, а для брахмана за схожий злочин передбачалось накладалась кара на оголення голови. Стаття ж 380 прямо встановлювала, що «ніколи не можна вбивати брахмана, навіть зануреного у всіляких гріхах: потрібно вигнати його з країни з усім майном без тілесних ушкоджень».

Кодекс Юстиніана 834 року визнавав основним поділом людей, що стосується їх прав, на вільних і рабів. Книга 11, титул III «Про зіпсованого раба» передбачала за каліцтво раба компенсацію як за пошкодження майна, і лише в тому разі, якщо діяння вчинено зі злим умислом. Якщо ж такого немає або каліцтво було результатом розваги (наприклад, смерть раба, що стрибнув у криницю на забаганку вільної особи), взагалі жодної відповідальності не настає.

«Руська Правда» (XI ст.) також визначала вбивство холопа як пошкодження якогось предмета хатнього вжитку. Пеня (штраф) за рівнозначний злочини були диференційовані залежно від класового статусу суб’єкта злочину і потерпілого. За вбивство знатної особи передбачалась відповідальність у вигляді штрафу 80 гривень, а смерда — 5 гривень.

Цікавим є той факт, що у вступі «Уложення царя Олексія Михайловича 1649 року» принаймні проголошувалась певна рівність перед судом і покаранням: «Щоб Московські держави будь-яких чинів людям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при усяких справах вельми рівно». Однак рівність, що проголошена у цьому збірнику законів, існувала формально і декларативно. У класовому суспільстві, яке характеризується яскравим поділом на соціальні групи, кримінальне право об’єктивно не могло бути адекватним до всіх верств. Тому і в «Уложенні…» покарання чітко визначались залежно від соціальної групи — бояр, селян, холопів. У статті 8 глави XVIII, наприклад, зазначалось, якщо будь-яка особа захоче вбити того, кому вона служить, то у неї має бути відсічена рука.

Кримінальне законодавство феодального права відкрито і з неменшою суворістю захищало інтереси монарших династій, аристократії, дворянства, духовенства, заможних громадян, привілейованих людей. Класичне джерело кримінального права пізнього феодалізму — «Кароліна», за яким видання і застосування норм про менш тяжкі і незначні злочини з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, великих землевласників.

Специфічне для європейського середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушувало спротив селянства та інших радикально налаштованих громадян. Одночасно церковне право звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовних та інших благородних осіб за велику кількість злочинів або суттєво пом’якшувало покарання, замінюючи покарання церковною карою.

Кримінально-судове уложення імператора Карла V Священної Римської імперії германської нації середини XVI ст. діяло понад 300 років на території Європи, Єрусалиму, Індійських островів та інших країн. Це типова правова пам’ятка пізнього феодалізму, що відрізняється безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відвертою соціальною нерівністю. Наприклад, зрада розумілась не лише як державна, а й як зрада «власному панові» і каралась на смерть четвертуванням для чоловіків і утепленням для жінок. Заколот простого люду проти влади передбачав смертну кару або шмагання різками і вигнанням із країни. За крадіжку накладалась смертна кара, тілесні тортури або в інший спосіб з врахуванням соціального статусу обвинуваченого.

Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялось мусульманське кримінальне право. Так, належність до магометанської релігії визнавалась більш значною ніж соціальний стан злочинця і потерпілого. Наприклад, аят 91 (81) Корану визначав: «Невірних хапайте і вбивайте, де б не знайшли їх». Раб звільнявся від покарання, якщо був віруючим і вбив невіруючого з ворогуючого народу (аят 94 [92]).

На відміну від рабовласницьких і феодальних законів, які не встановлювали загального поняття злочину, буржуазне законодавство таке поняття передбачало. Кримінальні кодекси, починаючи з французького, стали визнавати злочинним діяння, що заборонене кримінальним законом під загрозою покарання. Таке визначення, що виходило із заборони поза законодавчого і позасудового покарання, із визнання злочинними лише діянь, а не думок, із формальної рівності усіх громадян перед законом незалежно від класової належності, стало принципово важливим історичним досягненням кримінального права, в якому знайшли відображення багатовікові загальнолюдські сподівання про справедливість і гуманізм.

Історично першим законодавчим актом, що встановлював поняття «злочин», вважається Декларація прав людини і громадянина 1789 року Франції. У статті 5 охарактеризовано матеріально-змістову властивість будь-якого правопорушення, а саме, його шкідливість для суспільства, і проголошено, що «закон може заборонити лише дії, шкідливі для суспільства. Не можна перешкоджати тому, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не передбачає». Стаття 8 Декларації формулювала принцип nullum crimen, nulla poena sine lege: «Ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого і опублікованого до вчинення злочинного діяння та застосованого в законному порядку». Французькі кримінальні кодекси 1791 та 1810 років виходили із юридичної дефініції злочину завдяки катетеризації їх на три види, втративши, на жаль, матеріальну ознаку злочинів, що містилась в Декларації прав людини і громадянина. І лише 1922 року її частково відновив Кримінальний кодекс.

За французьким аналогічну дефініцію встановили й інші буржуазні кримінальні кодекси. Злочином визнавалось діяння, заборонене кримінальним законом під загрозою кари. Деякі кримінальні положення уточнювали це формулювання вказівкою на закон, який діяв під час вчинення злочину.

Позитивна якість такого поняття полягає в його відповідності принципу законності — «Немає злочину, немає покарання без вказівки про це в законі», в формальній рівності порушників закону перед неминучістю тримати відповідь перед законом. Однак суттєвий недолік полягав і в тому, що, достатньо чітко відображуючи юридичну ознаку злочину, його протиправність, формальне визначення (тому і формальне, що описувало лише юридичний бік злочину) взагалі не розкривало соціальної сутності злочинного і караного діяння. Мало місце логічно замкнене коло: злочинно те, що карається законом, що злочинно. А що лежало в основі «злочинного», які підстави криміналізації діяння, тобто оголошення його злочинним і караним, — залишалось за межами. Тому в XX столітті прогресивні вчені Західної Європи стали активно критикувати формальне визначення злочину.

Формалізм конструкції злочину в дійсності не перешкоджав прийняттю, здавалось би, неприйнятної за такого визначення злочину норми про аналогію. Так склалось, наприклад, з фашистським кримінальним законодавством. У 1935 р. націонал-соціалістичний режим включив до кримінального кодексу норму про аналогію, яка не відповідала формальному поняттю злочину за кримінальним кодексом. Аналогічне положення існувало в російському «Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 року».

Матеріальне поняття злочину означає розкриття його соціальної сутності і містить таку ознаку, як суспільна небезпечність, причому не в абстрактному розумінні, а з вказівкою на те, яким соціальним інтересам заподіює шкоду злочин.

Чинні кримінальні кодекси, за винятком кодексів країн СНД і деяких держав Східної Європи, в загальному визначенні злочину не сприйняли матеріальної дефініції. Однак в окремих нормах, наприклад, про мету покарання, в складах окремих злочинів зустрічаються формулювання «ресоціалізація», «соціальна значимість» тощо. Значно ширше використовуються матеріальні конструкції в судовому і доктринальному тлумаченні кримінального законодавства.

Стаття 7 Кримінального кодексу УРСР 1960 року «Поняття злочину» передбачала таку дефініцію злочину: «Злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок». КК України включив також вказівку на винність і суб’єкта злочину, ч. 1 ст. 11 передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

§ 2. Злочинне діяння за кримінальним законодавством зарубіжних держав

Поняття «злочинне діяння» — основне для будь-якої правової системи, однак більшість кримінальних кодексів його не визначає. У таких випадках поняття і ознаки злочину розкриваються в кримінально-правовій доктрині.

Нормативне визначення на сьогодні існує, наприклад, в Австрії, ФРН, США, Іспанії, Швейцарії, Швеції, КНР і деяких інших державах. Такі визначення носять, як правило, формальний характер і містяться у розділах про тлумачення термінів. Так, відповідно до Кримінального кодексу штату Нью-Йорк злочин являє собою «поведінку, за яку покарання тюремним ув’язненням на строк або штрафом передбачено будь-якою нормою права даного штату або взагалі будь-якою нормою права, місцевим правом чи ордонансом органу державної влади даного штату або будь-яким наказом, правилом або інструкцією, що прийняті будь-якою урядовою установою відповідно до наданих їй для цього повноважень» (§ 10.00). Злочином, за таким визначенням, є діяння, заборонене «будь-якою нормою права». Головна ознака злочинного посягання — караність діяння специфічним кримінальним покаранням (позбавленням волі), а також штрафом. Питання про те, що являє собою заборонена кримінальним правом поведінка, яка її соціальна спрямованість, у наведеному визначенні не вирішується.

Прикладом формального визначення може слугувати і ст. 40-1-104 КК штату Колорадо, згідно з якою «злочин означає порушення будь-якого закону штату або описану таким законом поведінку, за яку можуть бути призначені штраф або позбавлення волі». На відміну від попереднього визначення йдеться про порушення норми закону, а не норми прецедентного права, що має позитивне значення.

Діючий КК ФРН також закріплює формальне визначення злочинного діяння. У § 11, що роз’яснює зміст деяких термінів, які використовуються в Кримінальному кодексі, законодавець дає таку характеристику цьому виду правопорушення: «Протиправне діяння — тільки таке, яке утворює склад діяння, передбачений кримінальним законом» (п. 5)….

Формальне визначення злочинного діяння міститься і в КК Австрії.

При цьому основними ознаками злочину є кримінальна протиправність, винуватість, відповідність складу і караність.

У КК Швейцарії злочин визначений як таке злочинне діяння, за яке особа підлягає покаранню у вигляді каторжної в’язниці. Проступок — це діяння, «за яке наступає покарання в’язницею як найбільш тяжке» (ст. 9).

Нетрадиційно визначається злочинне діяння в КК Іспанії. Згідно з законодавчим визначенням злочинами і проступками визнаються «карані за законом дії або бездіяльність, здійснені умисно або необережно» (ст. 10).

Відповідно до КК Швеції злочином визнається діяння, встановлене даним Кодексом, іншими законами або підзаконними актами, що тягне відповідне покарання (ст. 1 гл. 1). Кримінальна протиправність і караність є, таким чином, ознаками злочинного діяння. При цьому за кримінальним правом Швеції злочин, як правило, має місце за умисної форми вини. Необережні діяння караються тільки тоді, коли про це прямо вказано в нормативно-правовому акті (ст. 2 гл. 1 КК Швеції).

Класовим підходом відрізняється визначення злочину, що міститься в КК КНР. За визначенням, «всі діяння, що завдають шкоду державному суверенітету, територіальній цілісності і спокою, спрямовані на розкол держави, підривають владу народно-демократичної диктатури, усувають соціалістичний лад, порушують громадський і економічний порядок, приватну або колективну власність трудящих мас, роблять замах на особисту власність громадян, їх особисті, демократичні та інші права, а також інші, що завдають шкоду суспільству діяння, за які в цьому Кодексі передбачено кримінальне покарання, є злочинами» (ст. 13). Разом з тим за китайським кримінальним правом «явно малозначне, не небезпечне діяння» не вважається злочином[3].

Що стосується доктринальних визначень, запропонованих криміналістами зарубіжних країн, то такі дефініції є вкрай різноманітними. Так, в традиційній англо-американській доктрині злочин характеризувався двома ознаками, які позначалися латиною actus reus (злочинне діяння), — матеріальна ознака, що характеризує об’єктивний бік злочину, і mens rea (винуватий стан розуму) — ознака, що характеризує суб’єктивний бік вчиненого. Положення про ці елементи має таке ж значення для кримінального права Великобританії, США і деяких інших країн загального права, як поняття «склад», наприклад, у німецькому праві. Щоправда, в кримінальному законодавстві названих держав ці ознаки ніколи не згадуються, хоча посилання на них зустрічаються в судових рішеннях.

Actus reus трактується доктриною як поведінка, яка виражена в добровільній дії або бездіяльності, що заподіяла певну шкоду або створила загрозу її заподіяння. При цьому йдеться про конкретну дію або бездіяльність. Намір на вчинення злочину, що не виразився в конкретних матеріалізованих діях, у принципі некараний. У теорії вироблено поняття «явної дії», наявність якого обов’язкова для визнання особи винуватою в скоєнні злочину.

Визначення mens rea (букв. винуватий дух) складніше. Це психологічний елемент злочинної поведінки, який зазвичай в нормативних актах виражається словами «з умислом», «умисно», «зловмисно», «необережно», «обманно» і т. п. Таким чином, поняття mens rea близьке до поняття «винуватість». Разом з тим ознака винуватості в англо-американській правовій літературі при визначенні злочину часто відсутня, оскільки чинне законодавство та судова практика не вважають вину обов’язковим елементом злочину.

У кримінальному праві Великобританії, США і ряду інших країн, що запозичили основні інститути правових систем даних держав, існує так звана абсолютна, або сувора, відповідальність, для настання якої не потрібно встановлювати вину правопорушника, достатньо констатації здійснення ним матеріальних дій. Це не що інше, як об’єктивне інкримінування, закріплене в законі. Так, згідно з § 15.10 КК штату Нью-Йорк мінімальною вимогою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є така її поведінка, що містить «добровільну дію або нездійснення дії, яку особа в змозі фізично вчинити». У цьому ж параграфі йдеться про те, що «якщо така поведінка — це все, що потрібно для здійснення конкретного посягання, або якщо посягання чи який-небудь його матеріальний елемент не вимагає винуватого психічного стану з боку особи, таке кримінальне правопорушення є посяганням «суворої відповідальності». Якщо винуватий психічний стан з боку злочинця потрібен щодо кожного матеріального елементу кримінального правопорушення, останнє є посяганням «психічної винуватості».

До злочинів суворої відповідальності за КК штатів, зокрема, належать: торгівля недоброякісними або фальсифікованими продуктами харчування, більшість порушень законодавства про боротьбу з розповсюдженням і зберіганням наркотиків, деякі порушення правил дорожнього руху, порушення поліцейських ухвал про дотримання тиші, санітарних правил і т. п. Деякі американські юристи виступають проти даного інституту, вважаючи його таким, що суперечить положенням Конституції США.

У чинному КК Франції, як і в двох попередніх французьких кодексах 1791 і 1810 рр., поняття злочинного діяння відсутнє. Це питання досліджується в кримінально-правовій доктрині. У сучасних курсах кримінального права злочинне діяння визначається як «будь-яка дія або бездіяльність, яку суспільство забороняє під загрозою кримінальної санкції» (Ж. Прадель), або як «порушення фундаментальних групових норм» (М. Грапен). Багато авторів визначають злочинне діяння через перелік його основних ознак, до них, як правило, відносять:

а) матеріальну (дія або бездіяльність);

б) легальну (передбачуваність і караність кримінальним законом);

в) психологічну (інкримінування);

г) так звану ознаку невиправданості, що означає відсутність причин для виправдання такої поведінки (правомірний захист, стан необхідності і т. д.).

У кримінально-правовій доктрині Німеччини злочинним діянням є протиправне, винувате, таке, що відповідає ознакам складу діяння. Вказані ознаки (окрім третьої) випливають з § 12 КК ФРН, а ознака «відповідність складу діяння» — з § 13. Діяння є людською поведінкою, яка може бути виражена не тільки в активній формі — дії, а й у пасивній — бездіяльності. Дія повинна бути свідомою, тому несвідомі дії не є діянням в кримінально-правовому змісті (наприклад, рефлекторні рухи тіла, поведінка, викликана діями третьої особи або дією сил природи). Крім того, дія має перебувати у причинному зв’язку з результатом, що настав, або бажаним результатом.

Що стосується бездіяльності, то вона може бути як свідомою, так і несвідомою. І у першому, і в другому випадках бездіяльність лише тоді визнається діянням у кримінально-правовому розумінні, коли особа: а) має можливість активно діяти і б) усвідомлює цю можливість або на підставі закону зобов’язана діяти активно. Параграф 13 КК ФРН встановлює: «Хто, не діючи, викликає настання наслідку, передбаченого складом діяння, той підлягає покаранню тільки тоді, коли він юридично був зобов’язаний не допускати наслідку і якщо бездіяльність відповідає виконанню складу діяння шляхом дії».

За КК ФРН 1871 року, протиправність розумілася лише як кримінальна, тобто як діяння, що суперечить лише кримінальному закону. В даний час це поняття трактується ширше: як невідповідність діяння правопорядку в цілому, тобто діяння містить склад злочинного діяння або порушення громадського порядку. Діяння, що містить склад злочинного діяння, тільки тоді не є протиправним, коли в особи відсутнє розуміння того, що вона діє протиправно, якщо така особа не могла уникнути цієї помилки (§ 17). Тому помилка в забороні (тобто помилка особи стосовно того, що вона діє протиправно), як правило, тягне за собою виправдання особи. Якщо ж особа помиляється у фактичних обставинах справи (тобто її помилка належить до певних ознак конкретного складу діяння), то вважається, що така помилка виключає вчинення умисного діяння і особу може бути покарано за здійснення діяння з необережності (абзац 1 § 16).

У кримінально-правовій доктрині ФРН склади класифікуються на делікти-дії і делікти-бездіяльність. Особливо виділяється група деліктів небезпеки і група злочинних діянь, здійснених виконавцем. КК ФРН передбачає поділ складів на основні, кваліфіковані і привілейовані (наприклад, у розділи 16–17 Особливої частини КК ФРН та ін.).

КК Республіки Польща 1997 року відмовився від загального поняття злочину. При цьому термін «суспільна небезпека» замінений в тексті закону терміном «суспільна шкідливість». При оцінці суспільної шкідливості суд згідно з ст. 115 КК Республіки Польща повинен враховувати вид і характер порушеного блага, розміри заподіяної або можливої шкоди, спосіб і обставини здійснення діяння, значущість порушених обов’язків, рівень вини, мотивацію, вид порушених правил обережності і ступінь їх порушення.

Отже, поняття злочинного діяння за кримінальним правом зарубіжних держав, як правило, включає дві взаємопов’язані ознаки: протиправність і загрозу покаранням. Визначення кримінального правопорушення через названі ознаки, на думку іноземних правознавців, виключає його спірність. Насправді розуміння злочинного діяння як забороненого нормою права і такого, що тягне покарання вчинку людини, важко заперечити. При цьому в деяких правових системах протиправність розуміють не тільки як кримінально-правову, але й іншу (наприклад, у Німеччині). В окремих державах злочинною визнається така поведінка, що заборонена як кримінальним законом, так й іншими джерелами кримінально-правових норм (наприклад, у Великобританії, США та ін.). Що стосується вини, то вона не завжди включається до обов’язкових ознак злочину. Це пояснюється існуванням у ряді зарубіжних держав кримінальної відповідальності незалежно від вини (сувора відповідальність передбачена у США; у Франції відповідальність за порушення, для настання якої достатньо констатувати факт здійснення діяння).

Ознака суспільної небезпеки, або шкідливості, в системі ознак, що визначають злочинне діяння, нерідко зовсім відсутня. Виняток становлять лише деякі правові системи, законодавці яких включили названу ознаку до визначення злочинного діяння, закріпленого в текстах чинних кримінальних кодексів (наприклад, КНР і Республіки Польща).

У зарубіжному праві існують дво- або триступеневі класифікації злочинних діянь залежно або від тяжкості правопорушення або найчастіше — від виду і розміру передбаченого в кримінальному законі покарання. Так, за кримінальним правом США всі злочини поділяються на дві основні групи:

1) небезпечні злочини — фелонії;

2) менш небезпечні злочини — місдимінори.

До місдімінорів відносять ті злочини, за які може бути призначене позбавлення волі на строк до одного року і/або штраф, до першої — всі інші. З другої групи законодавці штатів виділяють, як правило, підгрупу незначних місдімінорів (або порушень). Наприклад, згідно з § 10.00 КК штату Нью-Йорк фелонія — це посягання, за яке може бути призначене позбавлення волі на строк більше одного року, місдімінор — посягання, за яке може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 15 днів до одного року. Фелонія і місдімінор зараховують до категорії злочинів. Порушення — посягання, за яке може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі строком до 15 днів, — злочином не є, за КК штату Нью-Йорк.

Законодавство більшості штатів поділяє і фелонії, і місдімінори на кілька категорій, залежно від яких встановлюються межі покарань. Так, відповідні злочинні діяння називаються фелоніями класів А, В, С і т. ін. (зазвичай у межах 3–5 класів) і місдімінорами класів А і В або А, В і С. В КК деяких штатів, наприклад, Техасу, зберігся традиційний поділ фелоній на такі, що караються смертною карою, і фелоній 1, 2 і 3 ступенів. Традиційні відмінності між фелоніями і місдімінорами мають процесуальне значення і відіграють важливу роль у ході кваліфікації злочинів, для відбування покарання і правових наслідків засудження.

Відповідно до чинного КК Франції злочинні діяння поділяються на три категорії: злочини, проступки і порушення. Законодавець вперше встановив матеріальний критерій їх диференціації — тяжкість діяння (у законодавстві Франції, що втратило чинність, таким критерієм виступали вид і розмір покарання, передбаченого за здійснення злочинного діяння).

Така класифікація злочинних діянь має у Франції надзвичайно практичне значення і зумовлює систему покарань: кримінальних — для злочинів, виправних — для проступків і «покарань, що призначаються за порушення», — для порушень. За такою класифікацією визначається можливість притягнення до кримінальної відповідальності при замаху. Замах на злочин, як правило, кримінально караний, замах на проступок — кримінально караний лише у випадках, передбачених законом, замах на порушення — кримінально не карається.

Класифікація злочинних діянь, що існує у французькому кримінальному праві, має також значення для давності і реабілітації. Терміни давності притягнення до кримінальної відповідальності і виконання покарання залежать від категорії діяння. Реабілітація як спеціальна процедура можлива тільки у сфері злочинів і проступків.

У КК ФРН виділяють два види злочинних діянь: злочин і проступок. В основу такої класифікації покладена формальна ознака — мінімальний розмір покарання. Так, злочинами є протиправні діяння, за які передбачено як мінімальне покарання у вигляді позбавлення волі на термін не менше одного року або більш тяжке покарання. Проступок — це протиправне діяння, за яке як мінімальне покарання передбачено позбавлення волі на менший термін або грошовий штраф (geldstrafe). При цьому обтяжуючі або пом’якшуючі обставини, передбачені відповідними положеннями Загальної частини КК або для особливо тяжких, або менш тяжких випадків, не мають значення для даної класифікації.

Якщо ж за вчинене діяння передбачено покарання у вигляді грошового штрафу (geldbusse), то воно є порушенням громадського порядку (ordnungswidrigkeit) і передбачено в так званому додатковому кримінальному праві.

КК Австрії закріпив подвійну категоризацію злочинних діянь: злочин і проступок. В її основі лежить формальний критерій — розмір покарання. На підставі § 17 КК Австрії злочинами є умисні злочинні діяння, які караються довічним позбавленням волі або позбавленням волі на строк більше трьох років. Решта злочинних діянь є проступками.

У кримінальному праві Швейцарії також встановлена двочленна класифікація злочинних діянь (ст. 9 КК Швейцарії). Розмежування проводиться за формальною ознакою — видом покарання. Як зазначалось вище, злочином вважається діяння, що підлягає покаранню каторжною в’язницею, проступком — таке, яке карається в’язницею як найбільш тяжким покаранням.

За КК Іспанії всі злочинні діяння поділяють на злочини і проступки (ст. 10). При цьому злочини, у свою чергу, передбачають дві категорії: тяжкі, тобто такі, за здійснення яких передбачена «сувора міра покарання», і менш тяжкі, за які «законом передбачена менш сувора міра покарання». Що стосується проступків, ними визнаються такі правопорушення, за які закон передбачає «м’яку міру покарання» (ст. 13).

У КК Республіки Польща кримінальні правопорушення представлені в двох видах: тяжкий злочин і проступок. їх розмежування проводиться залежно від форми вини (до тяжких злочинів належать тільки умисні діяння) і передбаченого в кримінальному законі покарання. До категорії тяжких злочинів належать діяння, за здійснення яких передбачене позбавлення волі на строк не менше трьох років або суворіше покарання. Решта кримінальних правопорушень є проступками.

У кримінальному праві низки країн (Франція, Ліван, Сирія та ін.) існує поділ злочинних діянь на загальнокримінальні і політичні. При цьому категорія злочину впливає на вид і режим покарання, можливість відстрочення покарання і т. п.

Отже, у кримінальному законодавстві зарубіжних держав законодавчо закріплені класифікації злочинних діянь на дві або три самостійні категорії. При цьому поділ кримінальних правопорушень залежно від тяжкості або передбаченого в санкції покарання (що також визначається тяжкістю посягання) має важливе значення для вирішення ряду кримінально-правових і кримінально-процесуальних питань (наприклад, визначення порядку розслідування і судового розгляду, давності, караності та ін.). Разом з тим у деяких правових системах класифікація кримінальних правопорушень на категорії має суто техніко-кодифікаційний характер і не має значення для судової практики (наприклад, у ФРН).

Слід вказати і на те, що кримінальне законодавство низки країн взагалі не проводить поділ злочинних діянь на категорії, наприклад, за КК Індії всі злочини охоплюються єдиним поняттям «посягання».

§ 3. Поняття злочину та його ознаки за кримінальним правом України

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини, і саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні й суб’єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найважливіші інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби й інтереси є критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому оскільки інтереси і потреби суспільства перебувають у постійному розвитку, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання законом певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи вилучення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається велике значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначали по-різному. Залежно від того, чому надавалось більше значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінальне каране (злочинне те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення — виділяє лише соціальну сутність злочину, суперечність його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин — суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 КК України встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки), або ж бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини має бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не дістали вираження в актах дії або бездіяльності, як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 КК України вказано, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України є фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, достатніми для того, щоб інкримінувати їй вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК України свідчить, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: передбаченість його в законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність. Перша — передбаченість діяння КК України — формальна, що відбиває юридичну, нормативну його природу, тобто його протиправність. Інші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, такими, що розкривають соціально-психологічну природу злочину.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1 КК України, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК України одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 КК України вказує, що для здійснення завдання правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань КК України визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності. З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття «злочин»: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком із тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК України суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину тільки названо, зміст її закон не розкриває. Однак порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що суспільна небезпечність їх не є рівнозначною суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпекою і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня є об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб здійснення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12 КК України); по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що відображає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці втілено найважливіший принцип кримінального права — принцип суб’єктивного інкримінування, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК України закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне інкримінування, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК України є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрито поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначено поза зв’язком із характером діяння: об’єктом, на який особа посягає, способом, наслідками й іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину вона означає передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність — юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння виникати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину — це конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин.

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів, тому якщо навіть діяння становить небезпечність для суспільства, але не передбачено законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин. Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що безпосередньо в ньому не передбачено. Частина 4 ст. 3 КК України прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Слід зазначити, що кримінальне законодавство України 1922 і 1927 років допускало аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів.

Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася певною мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона давала простір суб’єктивному розсуду правозастосовних органів в оцінці діяння як злочину і, в кінцевому підсумку, часто приводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала вилучення аналогії з Кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це і було зроблено вже в ст. 7 КК УРСР 1960 року, хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у ньому не було. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. 3 КК України цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину — його караність, під чим розуміють загрозу застосування за злочин покарання, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність, за своєю сутністю, випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння: воно тому і є кримінально караним, що суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачено кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначено покарання (наприклад, у зв’язку із закінченням строків давності, за амністією тощо).

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

§ 4. Значення ч. 2 ст. 11 КК України для поняття злочину

Частина 2 ст. 11 КК України передбачає: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпечності, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Як бачимо з цього визначення, першою обов’язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 КК України є наявність у вчиненому діянні формально ознак діяння, яке передбачено КК України, тобто всіх тих об’єктивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК України характеризують певний злочин. Отже, у вчиненому діянні дістає відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину, передбаченого законом. Якщо хоча б однієї ознаки, передбаченої в статті Особливої частини КК України, немає у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 застосовано бути не може.

Наприклад, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364 КК України) немає істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, і воно не було спрямовано на заподіяння такої шкоди, то таке зловживання службовим становищем не підпадає під ч. 2 ст. 11 КК України: у ньому немає однієї з обов’язкових ознак цього складу злочину. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності належить не до злочинів, а до службових проступків.

Другою обов’язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 КК України є визнання вчиненого діяння таким, що лише формально містить ознаки діяння, передбаченого в КК України: внаслідок всіх конкретних обставин воно не відповідає матеріальній ознаці злочину — його суспільній небезпечності. іншими ловами, наявна розбіжність між законодавчою оцінкою типової суспільної небезпечності певного виду злочинної поведінки і небезпечністю конкретного випадку такої поведінки. Діяння, передбачене ч. 2 ст. 11 КК України, не містить тієї суспільної небезпечності, яка є типовою для злочину, а тому визнається малозначним: не заподіює і не може заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. В цьому і полягає малозначність діяння.

Третьою умовою застосування цієї норми слід вважати суб’єктивну характеристику малозначного діяння: воно не тільки об’єктивно не спричинило шкоду, а й суб’єктивно не було спрямоване на заподіяння значної, істотної шкоди.

Тільки сукупність цих умов дає можливість визнати діяння малозначним, тобто таким, що не є злочином. Наприклад, правильно було визнано малозначними дії громадянки С., яка, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства, використала службове становище і за відсутності директора підробила його підпис на 38 платіжних дорученнях, за якими банк перерахував кошти акціонерному товариству. Суд визнав, що такі дії хоча і містять ознаки службового підроблення (ст. 366 КК України), але внаслідок малозначності не є суспільно небезпечними, оскільки здійснені платежі були обов’язковими для підприємства і випливали з закону та договірних правовідносин. Матеріальної або іншої шкоди підприємству чи окремим громадянам спричинено не було. На цій підставі суд визнав підроблення малозначним, тобто таким, що не є злочином.

Важливість ч. 2 ст. 11 КК України для поняття злочину полягає в тому, що конкретизує таку ознаку злочину, як його суспільна небезпечність, підкреслюючи його матеріальну сутність.

§ 5. Відмінність злочину від інших правопорушень. Класифікація злочинів за кримінальним правом України

Злочин не є єдиним видом правопорушення. Тому постає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не тільки теоретичне: той чи інший вид правопорушення зумовлює різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Отже, правильне визначення виду правопорушення має суттєве практичне значення не тільки для охорони суспільних відносин, а й для захисту прав осіб, що вчинили ці правопорушення.

Аналіз поняття злочину свідчить, що його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопорушення, і тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладено в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, у який спосіб вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різні підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість.

Отже, відповідно до такого погляду є якісна різниця в соціальній природі злочину та інших правопорушень: злочин за своєю природою — це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не характерна, — вони є лише суспільно шкідливими, або такими, що здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цього погляду злочин та інші правопорушення, — якісно самостійні види правопорушень не тільки за їх правовою природою, ознакою протиправності, а й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інший погляд виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному рівні суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення, а тому відмінність злочину від інших правопорушень — у кількісній, а не якісній характеристиці.

Такий погляд є більш обґрунтованим, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить загрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам. Це і визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень є різним, а злочини в системі правопорушень — найбільш небезпечні. Це зумовлено і важливістю об’єкта, посягання на який визнається злочином, і характером та тяжкістю шкоди, способом здійснення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об’єктивними і суб’єктивними його ознаками. Цей висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема, найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність». Частина 2 ст. 9 передбачає, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності». Виходячи з цього можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення:

1) протиправність — воно прямо передбачено в КпАП України;

2) винність — воно повинно бути вчинене умисно або з необережності;

3) воно посягає на охоронювані законом об’єкти;

4) адміністративна караність — адміністративним правопорушенням може бути визнано тільки таке діяння, за які передбачено заходи

адміністративного стягнення, а саме: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок здійснення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого певному громадянинові (права керувати транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їх загальні ознаки. Багато спільного й у характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи — передбачені в ст. 24 КпАП України як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 КК України — як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень і злочинів чітко свідчить про їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, і відповідно у різному ступені суворості однойменних заходів впливу.

Перш за все слід зазначити, що особлива важливість низки об’єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров’я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання ж на інші об’єкти, наприклад, власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки.

Наприклад, ст. 164 КпАП України передбачає відповідальність за «заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо їх одержання передбачене законом», а ст. 202 КК України визнає ці діяння злочином, якщо це було пов’язано з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачено в ч. 1 ст. 41 КпАП України як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК України.

Під класифікацією злочинів розуміють розподіл їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Наприклад, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні та необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені та незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має теоретичне і практичне значення (див., наприклад, ст. 13 КК України, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Однак розвиток кримінального права останніми роками нерозривно пов’язаний із завданням поглиблення індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох держав, які прийнято останнім часом, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, Кримінальні кодекси Росії, Іспанії, Кримінальний закон Латвії.

Саме така класифікація і міститься в ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Зі змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець в основу такої класифікації кладе матеріальний, критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів, — ступінь небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображає ступінь тяжкості злочину, дістають вираження в сукупності його об’єктивних і суб’єктивних ознак: важливості об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі та видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів кримінального права.

Поряд із матеріальним критерієм класифікації, законодавець у ст. 12 передбачає й її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Наприклад, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів — покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у вигляді позбавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, а і формального критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК України, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочинів, дозволяє розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцеві можливість об’єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію — вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії.

При цьому злочини однієї категорії повинні мати санкції, мінімальні та максимальні розміри яких обмежено межами типової санкції, зазначеної в ст. 12 КК України. Наприклад, виходячи з ч. 3 ст. 12 КК України типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Це означає, що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п’яти років. Це й умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України), і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК України), одержання хабара (ч. 1 ст. 368 КК України).

Встановлена в ст. 12 КК України класифікація на чотири категорії злочинів дістає своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Особливої частин КК України. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості. Наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК України); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується зі вчиненням злочинів невеликої або середньої тяжкості (ст. 45–48 КК України). Звільнення від покарання також можливо лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 КК України та ін.).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов’язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як: можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК України); або призначення такого додаткового покарання, як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України). Конфіскацію майна може бути застосовано лише за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59 КК України); найбільш тривалі строки давності, погашення судимості встановлюється саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (ст. 49, 80, 89 КК України) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нормах Особливої частини КК України: у багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов’язано з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК України); створення злочинної організації передбачає таку обов’язкову ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 255 КК України). У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК України кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.