Кримінальне право України. Загальна частина.

§ 1. Загальна характеристика звільнення від покарання та його відбування

Закон не може передбачити всіх особливостей конкретного випадку вчинення злочину, а двох однакових випадків не існує. У зв’язку з цим закон надає суду певні повноваження щодо врахування конкретних обставин конкретного випадку для справедливого вирішення тієї чи іншої кримінальної справи.

Ця справедливість є частково об’єктивною, закладеною у самому законі щодо гуманності та доцільності покарання, а частково — суб’єктивною, що полягає у дорученні рішення про належне застосування законів неупередженим і висококваліфікованим суддям. Ці два положення визначені у ст. 74 КК, за якою звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом’якшення покарання на підставі Закону України про амністію чи акту помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених КК.

Звільнення від відбування покарання являє собою специфічну кримінально-правову інституцію, що містить норми, відповідно до яких особа, яка визнана судом винною у вчиненні злочину і їй було призначено покарання, звільняється від реального відбування покарання або від подальшого відбування тієї частини покарання, що залишилася, або їй замінюється покарання більш м’яким чи пом’якшується призначене покарання. Підставою для звільнення від відбування покарання є неможливість або недоцільність його застосування переважно внаслідок того, що під впливом певних об’єктивних і суб’єктивних факторів була втрачена або значно знижена суспільна небезпечність засудженого. Це може бути і захворювання особи на хронічну психічну (душевну) або іншу тяжку хворобу під час відбування покарання. Неможливість відбування призначеного покарання може бути зумовлена і станом вагітності підсудної або засудженої тощо.

Вчені, що досліджують правову природу звільнення від відбування покарання, висловлюють різні думки: деякі розглядають цю інституцію як особливий порядок застосування покарання, інші — як особливий порядок відбування покарання (виконання вироку). Очевидно, вирішення цього питання полягає в певному приведенні цих точок зору до однієї центральної ідеї: звільнення від покарання є своєрідною формою реалізації кримінальної відповідальності зі специфічною її індивідуалізацією.

Положення щодо звільнення від покарання та його відбування викладені у розділі XII КК (ст. 74–84) і у ст. 85–87 щодо звільнення від покарання на підставі Закону України про амністію або акта про помилування. Інакше кажучи, законом передбачено одинадцять видів звільнення особи від реально призначеного судом покарання або від подальшого відбування покарання за вчинений нею злочин, а саме: 1) у зв’язку з часовою юрисдикцією кримінального закону: а) особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання; б) призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.

У разі якщо така межа передбачає більш м’який вид покарання відбуте засудженим покарання зараховується з перерахуванням за правилами, встановленими ч. 1 ст. 72 КК; 2) особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною; 3) звільнення від відбування покарання з випробуванням; 4) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років; 5) звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку; 6) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; 7) заміна невідбутої частини покарання більш м’яким; 8) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; 9) звільнення від покарання за хворобою; 10) звільнення від покарання на підставі закону України про амністію; 11) звільнення від покарання на підставі акта про помилування.

Окремі види звільнення від покарання та його відбування є обов’язковими, тобто суд зобов’язаний їх застосовувати, це — звільнення від покарання та його відбування у зв’язку з часовою юрисдикцією кримінального закону (зворотна сила закону); звільнення від покарання у зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку; звільнення від покарання за хворобою; до обов’язкових належать також звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування.

Щодо всіх інших видів звільнення від покарання та його відбування, то вони можуть бути застосовані судом (це право, а не обов’язок суду) з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи. Останні із зазначених видів у літературних джерелах мають назву (на відміну від обов’язкових видів) факультативні види звільнення від покарання та його відбування.

§ 2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

У ст. 75 КК зазначається: «Якщо суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення підсудного без відбування покарання, він може ухвалити про звільнення від відбування покарання з випробуванням».

Отже, звільнення від відбування покарання з випробуванням можливе за наявності таких умов: 1) призначене судом покарання має бути у виді: а) виправних робіт, або б) службового обмеження для військовослужбовців, чи в) обмеження волі, або г) позбавлення волі на строк не більше п’яти років; 2) особа вчинила злочини невеликої або середньої тяжкості, це може бути і тяжкий злочин, якщо за його вчинення суд призначає покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’яти років; 3) наявність позитивних даних щодо особи підсудного; 4) наявність певних обставин, які пом’якшують покарання, та інших обставин справи на користь підсудного; 5) суд має обумовлену впевненість, що підсудний протягом іспитового строку виконає покладені на нього обов’язки і не вчинить нового злочину і зможе виправити свою поведінку без відбування призначеного йому покарання.

За наявності зазначених умов суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

У разі засудження особи із застосуванням ст. 75 КК, крім основного виду покарання, можуть бути призначені додаткові покарання у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Нагадаємо, що, відповідно до ч. 4 ст. 72 КК, додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.

Іспитовий строк (ч. 3 ст. 75 КК) при звільненні від відбування покарання з випробуванням встановлюється тривалістю від одного до трьох років, який може бути меншим за строк призначеного основного покарання, рівним йому або перевищувати визначений строк покарання. Тривалість іспитового строку залежить, зокрема, від виду основного покарання та його розміру. Наприклад, іспитовий строк при засудженні до позбавлення волі з випробуванням має бути, як правило, тривалішим, ніж при засудженні до виправних робіт з випробуванням.

Випробування у разі звільнення особи від відбування покарання означає покладення судом на таку особу певних обов’язків, які вона має сумлінно виконувати протягом усього іспитового строку. Перелік таких обов’язків визначений у ч. 1 ст. 76 КК, а саме:

1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;

2) не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції;

3) повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання;

4) періодично з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Зазначимо, що при звільненні від призначеного покарання особи, яка має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, суд на підставі ст. 96 КК може застосувати до такої особи примусове лікування. Суд при постановленні вироку про звільнення засудженого від основного покарання може покласти на нього вищезазначені обов’язки в усьому обсязі або кілька з них. При цьому суд має пояснити засудженому умови такого випробування і вказати на наслідки у разі невиконання покладених на нього обов’язків.

У ч. 2 ст. 76 КК зазначається, що контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання з випробуванням здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців — командирами військових частин.

Якщо суд дійде висновку про можливість звільнення від покарання з випробуванням при призначенні покарання за сукупністю злочинів, то таке звільнення здійснюється при призначенні покарання не за кожний із злочинів, а лише при остаточному його призначенні за правилами про сукупність злочинів.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням. Про такі наслідки йдеться у ст. 78 КК, а саме: 1) після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені судом на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання.

Маємо зазначити, що, відповідно до ч. 3 ст. 88 КК, особа, засуджена за вироком суду і звільнена від покарання, визнається такою, що не має судимості.

Скасування судом звільнення від покарання і направлення засудженого для відбування призначеного покарання відбувається у разі систематичного, протягом іспитового строку, вчинення засудженим правопорушень, що потягли за собою застосування заходів адміністративного стягнення.

У законі йдеться про систематичне вчинення правопорушень, тобто мається на увазі вчинення трьох або більше правопорушень із застосуванням до засудженого за кожне правопорушення заходів адміністративного стягнення, що є свідченням його небажання стати на шлях виправлення. У разі вчинення засудженим, якого звільнили від призначеного покарання з випробуванням, протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами про сукупність вироків та за правилами складання покарань.

§ 3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років

Підставою такого виду звільнення від покарання є наявність, з одного боку, — особливого фізіологічного і психологічного стану вагітної жінки і тієї, яка народила або усиновила (удочерила), годує й виховує дитину, а з другого — важливість вільного материнського піклування про здоров’я та нормальні умови розвитку малої (до семи років) дитини.

Виходячи з цього кримінальний закон містить дві спеціальні норми щодо покарання таких жінок за вчинений ними злочин. Одна з цих норм (ст. 79 КК) надає суду право звільнити від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, під час постановлений вироку, а друга (ст. 83 КК), — надає право суду звільнити від подальшого відбування покарання жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання.

У ст. 79 КК передбачено, що у разі призначення покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який за законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.

Отже, суд може застосувати ст. 79 КК за наявності певних умов, а саме: 1) жінка, яка засуджується, є вагітною або має дитину віком до семи років; 2) такий жінці за вчинений злочин судом призначається покарання у вигляді: а) обмеження волі або б) позбавлення волі на строк не більше п’яти років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину; 3) засуджена звільняється як від основного, так і додаткового покарання з покладанням на неї обов’язків, передбачених ст. 76 КК, про які вже говорилося; 4) встановлення іспитового (випробувального) строку, складовими якого є — строк, визначений законом для декретної відпустки, строк перебування в лікарні в зв’язку з пологами, строк досягнення дитиною семи років щодо вагітної жінки, а щодо жінки, яка має малу дитину, — до досягнення такою дитиною семирічного віку. Контроль за поведінкою засудженої здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією; 5) сумлінне виконання засудженою під час іспитового строку покладених на неї обов’язків; 6) після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, має винести одну із ухвал, якою або звільняє таку жінку від покарання, або направляє її для відбування покарання, призначеного судом.

Порушення засудженою умов звільнення від відбування покарання з випробуванням породжує відміну такого звільнення. Таке порушення, як зазначається в ч. 5 ст. 79 КК, може виявитися у тому, що звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов’язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення (два або більше) і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення. За наявності таких порушень з боку засудженої суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену до відбування покарання згідно з вироком суду.

Якщо засуджена вчинила в період іспитового строку новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами про сукупність вироків та про складання покарань.

§ 4. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку

Правила застосування давності виконання обвинувального вироку в основному подібні до правил, які регулюють застосування давності притягнення до кримінальної відповідальності, які було викладено в окремій главі підручника.

Підставою застосування давності виконання обвинувального вироку є поглинаюча сила часу, протягом якого призначене покарання не було виконано, що зумовлює, як правило, втрату або істотне зменшення суспільної небезпеки засудженого та недоцільність виконання призначеного покарання.

Давність обвинувального вироку — це перебіг визначеного законом часу з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили і приведенням його до виконання, протягом якого покарання не було застосовано до засудженого і вирок залишився невиконаним.

Давність виконання обвинувального вироку застосовується за наявності трьох умов: 1) закінчення передбачених ч. 1 ст. 80 КК строків давності; 2) неухилення засудженого від відбування покарання (відсутній перебіг давності); 3) невчинення засудженим до закінчення передбачених законом строків давності нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину (відсутнє переривання давності).

Підставою виконання покарання вважається набрання обвинувальним вироком суду законної сили. Початком виконання покарання вважається день набрання обвинувальним вироком чинності, а кінцевим — день закінчення його виконання. Тривалість часу давності обвинувального вироку залежить, з одного боку, від виду призначеного судом покарання, а з другого — від ступеня тяжкості вчиненого злочину і тривалості строку засудження до такого виду покарання, як позбавлення волі.

Особа звільняється від відбування покарання (ч. 1 ст. 80 КК), якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;

2) три роки — у разі засудження до покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п’ять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5) п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Строки давності щодо додаткових покарань, говориться у ч. 2 ст. 80 КК, визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.

За наявності певних обставин, що залежать від самого засудженого, перебіг давності виконання призначеного покарання зупиняється (ч. 3 ст. 80) або переривається (ч. 4 ст. 80 КК).

Перебіг давності виконання призначеного вироком суду покарання зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. Ухилення від відбування покарання може бути вчинено різним способом (втеча з місця позбавлення волі, постійна зміна місця проживання, зміна зовнішності засудженого, проживання за чужими або підробленими документами тощо). У цьому випадку перебіг давності відновлюється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. При цьому строки, що минули з часу ухвалення засудженого від відбування покарання до моменту його затримання або з’явлення для відбування покарання, в строк давності не зараховується. Більше того, у цьому випадку строки давності, передбачені пп. 1–3 ч. 1 ст. 80 КК, подвоюються.

Перебіг строків давності виконання обвинувального вироку переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у ч. 1 і 3 ст. 80 КК, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.

Разом з тим у даному випадку, як і у випадку звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК), законом визначено особливий порядок застосування давності виконання обвинувального вироку до особи, засудженої до довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 5 ст. 80, питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом.

Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на певний строк. Нагадаємо, що, за нормами міжнародного права, незалежно від часу вчинення злочину строки давності не застосовуються до військових злочинців, які порушили закони та звичаї війни, злочинів проти миру та безпеки людства незалежно від того, були вони вчинені під час війни або в мирний час, а також за злочин геноцид.

Ці положення міжнародного права викладені в ч. 6 ст. 80 КК, за якою давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, а саме: планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК), геноцид (ч. 1 ст. 442 КК).

§ 5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

Це один із найпоширеніших видів звільнення особи від подальшого відбування покарання. Воно може застосовуватися до більшості основних видів покарань (за винятком штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю). Ця правова інструкція дає надію засудженому на можливість дострокового звільнення від відбування призначеного судом покарання і стимулює його до зразкової поведінки і сумлінного ставлення до праці як обов’язкових умов для здійснення такої надії.

У ч. 1 ст. 81 КК зазначено: до осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. При цьому засуджений може бути умовно-достроково звільнений повністю або частково і від відбування додаткового покарання.

Підставами можливого застосування ст. 81 КК визнається: 1) засудження особи до одного з п’яти зазначених у цій статті видів покарань, а саме: а) виправних робіт, б) службового обмеження для військовослужбовців, в) обмеження волі, г) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, або д) позбавлення волі; 2) наявність з боку засудженого зразкової поведінки і сумлінного ставлення до праці, що має свідчити про його виправлення; 3) наявність визначеної в законі частини фактично відбутого покарання. При цьому, як правило, чим вищий ступінь небезпечності вчиненого злочину, за який засуджено особу, тим більшого строку фактичного відбування покарання вимагає закон.

Щодо змісту критеріїв, зазначених у ч. 2 ст. 81 КК, «сумлінна поведінка і ставлення до праці», то вони мають засвідчити, що засуджений довів своє виправлення. Визначення таких критеріїв залежить не лише від тяжкості вчиненого злочину і даних про особу засудженого, а головним чином від наявності сумлінного додержання ним усіх вимог режиму місця відбування покарання і правил поведінки та людського спілкування у колективі, від сумлінного і активного виконання дорученої роботи, суворого додержання виробничої дисципліни, щирого каяття у вчиненні злочину тощо. Висновок суду про виправлення засудженого має ґрунтуватися на всебічному врахуванні вищенаведених даних та аналізу всього періоду відбутої частини строку покарання засудженим.

Застосовувати умовно-дострокове звільнення від покарання можна після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Якщо особа, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання, вчинить протягом невідбутої частини покарання новий злочин, суд має призначити такій особі покарання за правилами про сукупність вироків та за правилами про складання покарань.

§ 6. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким

Заміна засудженому, що відбуває покарання, невідбутої частини покарання більш м’яким може бути застосовано судом за наявності умов, визначених у ст. 82 КК:

1. Така заміна може застосовуватися лише до осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі.

2. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням може бути застосовано, якщо засуджений став на шлях виправлення.

Це означає, що поведінка засудженого та його сумлінна активна праця в містах позбавлення волі і виконання умов режиму відбування покарання є свідченням його бажання залишити назавжди свою злочинність в минулому. Все це дає можливість для пом’якшення такому засудженому кримінально-правового примусу з менш інтенсивним каральним впливом, властивим для більш м’яких видів покарання, ніж обмеження волі або позбавлення волі.

3. Суд може замінити невідбуту частину покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі будь-яким більш м’яким покаранням з передбачених видів покарання у ст. 51 КК. Наприклад, суд може за наявності визначених в законі умов невідбуту частину строку покарання у вигляді обмеження волі замінити більш м’яким видом покарання — виправними роботами на строк невідбутої частини покарання у вигляді обмеження волі.

В іншому випадку суд може замінити невідбуту частину строку покарання у вигляді позбавлення волі більш м’яким покаранням обмеженням волі на строк невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі.

У разі заміни невідбутої частини покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі більш м’яким видом покарання, останнє призначається на строк, рівний невідбутій частині покарання. При цьому більш м’яке покарання призначається у межах строків, установлених у Загальній частини КК для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного за вироком суду.

Наприклад, якщо засуджений, відбуваючи призначене йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки, відбув третину строку такого виду покарання, тобто один рік, то суд за наявності всіх інших умов, зазначених у законі, може замінити такому засудженому невідбуту частину покарання у вигляді позбавлення волі, яка становить у даному випадку два роки, більш м’яким видом покарання, скажімо, обмеженням волі, але на строк не більше двох років, хоча покарання у вигляді обмеження волі установлено в Загальній частині КК від одного до п’яти років (ч. 2 ст. 61 КК).

Разом з тим застосований строк більш м’якого виду покарання має бути у межах визначеного строку для даного виду покарання, навіть якщо невідбута частина обмеження або позбавлення волі перевищує цей строк.

4. Заміна невідбутої частини покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі більш м’яким видом покарання можлива лише після фактичного відбуття засудженим:

а) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

б) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

в) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

У разі заміни засудженому невідбутої частини основного покарання більш м’яким його може бути звільнено також і від додаткового покарання. Засуджений підлягає звільненню і від додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Якщо ж додаткове покарання є більш суворим, ніж нове основне покарання, то такого засудженого слід звільняти від додаткового покарання.

Наприклад, особі за вчинення злочину середньої тяжкості було призначене покарання у вигляді обмеження волі строком на три роки з позбавленням права обіймати посаду головного бухгалтера строком на два роки. Після відбуття такою особою третини строку призначеного їй основного покарання суд замінив їй невідбуту частину покарання у вигляді обмеження волі більш м’яким покаранням у вигляді громадських робіт на строк сто двадцять годин. У цьому випадку додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати посаду головного бухгалтера строком на два роки є більш суворим, ніж нове основне покарання, яким є громадські роботи, тому засуджений, очевидно, заслуговує на звільнення судом від додаткового покарання, яким є позбавлення права обіймати посаду головного бухгалтера.

У разі вчинення особою під час відбування більш м’якого виду покарання нового злочину суд до покарання за знову вчинений злочин додає повністю або частково лише невідбуту частину більш м’якого покарання, а не ту частину, яка залишилася невідбутою у вигляді обмеження або позбавлення волі, призначеного за вироком суду.

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання відрізняється від умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, зокрема тим, що вона стосується засуджених, які стали на шлях виправлення і може бути застосована до певної частини невідбутого покарання лише у вигляді обмеження або позбавлення волі. При цьому замінену частину такого виду покарання більш м’яким видом покарання засуджений продовжує відбувати; в той час, як умовно-дострокове звільнення від покарання може мати місце по відношенню до будь-яких видів (за винятком арешту) основного покарання, а його застосування можливе лише до засуджених, які довели своє виправлення і воно пов’язане із звільненням такого засудженого від подальшого відбування покарання.

Заміна невідбутої частини покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі більш м’яким видом покарання відрізняється і від призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК). В останньому випадку суд за наявності умов, зазначених у ст. 69, призначає основне покарання за вчинений злочин нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або переходить до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. Застосування ж ст. 82 КК можливе лише після фактичного відбування засудженим певної частини призначеного йому покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, і лише така невідбута частина зазначеного виду покарання замінюється судом більш м’яким видом покарання.

Зазначимо також, якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється із дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового). Якщо ж невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого покарання (основного та додаткового), говориться у ч. 4 ст. 90.

Якщо особа, зазначається у ч. 5 ст. 90 КК, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за основний злочин.

§ 7. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

У ст. 83 КК передбачено, що засуджених до обмеження волі або позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі або особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку.

За змістом цієї статті звільнення від відбування покарання жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, може бути застосовано судом за наявності таких умов: 1) наявність вагітності жінки чи народженої нею дитини, що сталися під час відбування нею покарання; 2) така жінка (жінки) відбуває покарання у вигляді обмеження волі або у вигляді позбавлення волі, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років, за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини; 4) звільнення від покарання, про яке йде мова, застосовується до засудженої жінки, яка має сім’ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини.

Цей вид звільнення від відбування покарання здійснює суд в межах строку, складовими якого є: строк, визначений законодавством для відпустки за вагітністю й пологами, строк перебування у лікарні у зв’язку з пологами, строк досягнення дитиною трирічного віку. При прийнятті рішення з цього питання суд, враховуючи наявність названих умов, медичного висновку про вагітність засудженої або документа про народження засудженою дитини, може (це право суду, а не обов’язок суду) звільнити таку засуджену від подальшого відбування покарання.

Контроль за поведінкою таких жінок здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем проживання.

Звільнення від подальшого відбування покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, не є остаточним звільненням від подальшого відбування покарання, призначеного вироком суду. Нагадаємо, що такі жінки звільняються судом від подальшого відбування покарання лише на визначений в законі строк.

Після досягнення дитиною трирічного віку або у разі смерті дитини суд має розглянути справу на предмет її остаточного вирішення. Закон (ч. 5 ст. 83 КК) надає в цьому випадку суду право, залежно від поведінки засудженої, прийняти одне із трьох рішень: повністю звільнити засуджену від подальшого відбування покарання або замінити його більш м’яким покаранням, чи направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком суду.

Суд за поданням кримінально-виконавчої інспекції може направити засуджену для подальшого відбування покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, призначеного за вироком суду, за умови, що засуджена, яка була звільнена від такого виду покарання, відмовилася від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично (три і більше разів) вчиняла правопорушення, кожне з яких потягло за собою адміністративне стягнення і які свідчать про небажання жінки, звільненої на певний час від покарання, стати на шлях виправлення.

Отже, суд приймає рішення про направлення засудженої жінки для відбування покарання, призначеного за вироком суду. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого жінка була звільнена від покарання. Якщо ж у період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами про сукупність злочинів (ст. 70 КК).

§ 8. Звільнення від покарання за хворобою

У ст. 84 КК йдеться про три різновиди звільнення від покарання за хворобою.

Перший різновид звільнення від покарання за хворобою стосується особи, яка під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Така хвороба позбавляє засудженого спроможності свідомо сприйняти й оцінити застосоване до нього покарання. Особі, яка під час відбуття покарання захворіла на психічну хворобу, властиві всі ознаки юридичного і медичного критеріїв неосудності. Але вона не може бути визнана неосудною, оскільки неосудність особи кримінальний закон пов’язує з моментом вчинення суспільно небезпечного діяння. У випадку, що розглядається, йдеться про особу, яка вчинила злочин у стані осудності, але потім, під час відбування покарання за вчинений злочин, захворіла на психічну хворобу, Таке звільнення є обов’язковим. Суддя у цьому випадку, враховуючи висновок лікарської комісії про захворювання особи, що відбуває покарання, на психічну хворобу, виносить на підставі ч. 1 ст. 84 КК постанову про звільнення такої особи від подальшого відбування покарання. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Залежно від характеру та тяжкості психічного захворювання, тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням ступеня небезпечно хворого для себе або інших осіб, суд може на підставі ч. 1 ст. 94 КК застосувати до такої особи один із видів примусових заходів медичного характеру, а саме: надання амбулаторної психічної допомоги в примусовому порядку або поміщення у психіатричний заклад і лікування у примусовому порядку.

Якщо, зазначається у ч. 6 ст. 94 КК, не буде визнано за необхідне застосувати до психічно хворого примусові заходи медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

Другий різновид звільнення від покарання стосується особи, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на тяжку (не психічну) хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання. Суд у цьому випадку, може, але не зобов’язаний звільнити від покарання або від подальшого його відбування особу, що захворіла на тяжку хворобу з урахуванням не лише тяжкості захворювання, а й усіх обставин справи.

При вирішення цього питання суд має враховувати, зокрема, характер захворювання і його небезпеку для життя або здоров’я особи за висновком лікарської комісії або лікувально-медичної експертизи, тяжкість вчиненого злочину та дані, що характеризують особу, яка захворіла на тяжку хворобу. На підставі аналізу усіх цих обставин суд виносить постанову про звільнення особи від покарання за хворобою або про відмову від такого звільнення. При звільненні від покарання особи, яка має тяжке захворювання, суд може на підставі ст. 96 КК застосувати до такої особи примусове лікування.

У разі одужання особи, яка була звільнена від покарання за хворобою, така особа (ч. 4 ст. 84 КК) повинна бути направлена для відбування покарання, якщо не закінчився строк давності кримінальної відповідальності або строк давності виконання обвинувального вироку, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до особи було застосоване примусове лікування, зараховується в строк покарання.

Третій різновид звільнення від покарання стосується військовослужбовців, які, будучи засудженими до таких видів покарання, як службове обмеження для військовослужбовців, арешт, які військовослужбовці відбувають на гауптвахті або у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, були визнані непридатними до військової служби за станом здоров’я. Цей різновид звільнення від покарання є обов’язковим. Суд за наявності висновку лікарської комісії про непридатність зазначених військовослужбовців до військової служби за станом здоров’я зобов’язаний звільнити їх від покарання.

§ 9. Звільнення від покарання на підставі акта амністії або помилування

1. Акт амністії — це виявлення гуманізму, милосердя та прощення з боку держави щодо певної категорії людей, які вчинили злочин або відбувають покарання за його вчинення.

Цей акт здійснюється у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності і покарання індивідуально невизначеного кола осіб, винних у вчиненні злочинів. Наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, та осіб, які вчинили необережні злочини, або звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених жінок і неповнолітніх.

В одному акті амністії часто буває поєднання різних форм полегшення долі винних. В Україні амністія оголошується єдиним законодавчим органом держави — Верховною Радою України (ч. 3 ст. 92 Конституції). Основні положення цієї інституції визначені в Законі України «Про застосування амністії в Україні».

Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Законом про амністію може бути передбачено: а) повне звільнення винних у вчиненні злочинів осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання (повна амністія); б) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (часткова амністія).

Ці положення вищеназваного закону викладено в ст. 86 КК, а в ч. 3 цієї статті викладене нове положення, за яким: «Законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням».

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. Питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію, вирішується відповідно до положень КК, виходячи із виду і терміну фактично відбутого винним покарання (ст. 5 названого вище Закону), тобто за ст. 89 і ст. 91 КК. Порядок зняття судимості встановлюється КПК України.

Слід зазначити, що закон про амністію не вносить будь-яких змін до кримінального закону, не ставить під сумнів обґрунтованість вироку суду, він лише пом’якшує долю винних, які вчинили злочин.

Акт амністії поширюється на осіб, які вчинили злочин до його прийняття. Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.

У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпечних групових виявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія). Наприклад, особи, які вдалися (ще до прийняття акта про амністію) до групової непокори законним вимогам органів влади і добровільно припинили таку діяльність протягом визначеного в амністії строку (скажімо, десяти днів після прийняття акта про амністію), підлягають амністії відповідно до акта про неї на загальних підставах.

Особи, які відповідно до прийнятого закону про амністію підлягають звільненню від покарання або подальшого його відбування, звільняються не пізніше як протягом трьох місяців після його опублікування. Особи, щодо яких застосовується скорочення терміну покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове обчислення терміну покарання та про дату закінчення відбування покарання протягом місяця після опублікування закону про амністію.

У ході виконання припису акта про амністію щодо осіб, які підпадають під його дію, приймаються відповідні документи: постанова органу дізнання або попереднього слідства про закриття кримінальної справи, що санкціонується прокурором; якщо справу розглядає суд, він постановляє обвинувальний вирок про звільнення винного від покарання, а якщо справа перебуває у касаційній інстанції, суд виносить ухвалу про закриття кримінальної справи; постанова органу, що відає відбуванням покарання, — про звільнення особи від подальшого відбування покарання (постанову санкціонує прокурор).

Амністія, як правило, не допускається стосовно засуджених, які вчинили особливо тяжкі злочини проти держави, умисне вбивство за обтяжуючих обставин та інші особливо тяжкі злочини, а також щодо осіб, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії або актом помилування і знову вчинили умисні злочини. Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

2. Помилування (так звана персоніфікована амністія). Помилування здійснює Президент України (п. 27 ст. 106 Конституції України) своїм актом (Указом) про помилування. Це положення відображено в ч. 1 ст. 87 КК, за якою помилування здійснюється Президентом України у відношенні індивідуально визначеної особи.

Помилування — це виявлення гуманізму і милосердя з боку глави держави — Президента України, стосовно індивідуальної особи (осіб), яка засуджена судом до будь-якого покарання за вчинення злочину будь-якого ступеня тяжкості. Воно полягає у повному або частковому звільненні особи від покарання або застосуванні більш м’якого покарання, або в знятті з особи судимості або у заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк.

За ч. 2 ст. 87 КК, актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років. Це означає, що актом про помилування засудженого до покарання у вигляді довічного позбавлення волі, таке покарання може бути замінено йому на абсолютно визначений в чинному КК вид і строк покарання — позбавлення волі на 25 років.

Помилування регулюється Положенням про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затвердженого Указом Президента України.

Помилування, на відміну від амністії, не передбачає звільнення особи від кримінальної відповідальності в цілому, воно може стосуватися лише звільнення засудженого від відбування основного і додаткового покарання. З клопотанням про помилування до Президента України можуть звертатися: засуджена особа, її родичі, трудові колективи, громадські організації, а також адміністрація органу, що виконує покарання у вигляді позбавлення волі стосовно засуджених, які довели своє виправлення і відбули більшу частину покарання. При відмові задовольнити клопотання засуджений може повторно звернутися з аналогічним клопотанням.

При Президенті України створено комісію з питань помилування. Вона працює на основі Положення про таку комісію та Положення про порядок розгляду клопотання про помилування громадян.

Акт (Указ) про помилування не має нормативного характеру, він завжди персоніфікований і зобов’язує відповідні правові органи виконати наявні в ньому приписи щодо конкретної особи (осіб).