Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

1

Товариш Козлов викликав референта і задав питання: скільки у нас ракетних армій? І отримав відповідь: дві. Штаб однієї - у Вінниці, інший - у Смоленську.

Товариш Козлов зажадав негайно скласти повний список усіх, хто до цієї інформації допущений. Список виявився не дуже довгим.

Поки референт список складав, товариш Козлов викликав іншого референта і задав питання про потужність ядерних зарядів на ракеті 8К63. І знову зажадав список усіх, хто про це міг би знати. Не подумайте, що цей список вийшов дуже довгим. Справа в тому, що офіцерам-ракетникам зовсім не треба знати, яка потужність зарядів тих самих ракет, які вони готують до старту. Скажу більше: навіть і тим офіцерам (в армії їх звуть пуголовками), в чий обов'язок входить зберігання, технічне обслуговування, стикування та підготовка до використання головних частин, зовсім ні для чого знати потужність виробу.

В ході навчання їм можна повідомити завищені або занижені дані. Можна і нічого не повідомляти: важить виріб стільки-то кілограмів, складається з таких частин, а доглядати за ним треба відповідно до цієї інструкції... Цих знань достатньо. І якщо пуголовок працює з легкою головною частиною, то йому зовсім ні для чого знати, що крім неї для тієї ж ракети існує ще й важка боєголовка. А якщо хтось знає і про це, то звідки йому знати: два типи зарядів створено для даної ракети чи п'ять?

До товариша Козлова був викликаний ще й третій референт. Були задані питання, були отримані відповіді, був складений ще один список.

Після цього товариш Козлов викликав голову КДБ генерал-полковника Семичастного Володимира Юхимовича.

Семичастний прийняв посаду голови КДБ СРСР 13 листопада 1961 року. Минув рівно місяць після призначення, і ось 13 грудня друга (а взагалі-перша) людина в державі зажадала Семичастного в начальницький кабінет, наказала звірити три списки і виявити тих, хто проходить по всіх трьох.

Відповідь ставила в глухий кут. У списку опинилися люди, на плечах яких гордо світилися або зірки першої величини, або цілі сузір'я світил трохи меншого калібру. Всі носії зірок перевірені війною. Ніхто з них прямих контактів з чужоземцями не має і мати не може. Всі вони живуть і працюють під охороною та наглядом невсипущих органів. Будь-який контакт з чужоземцем носить лише протокольний характер і може відбуватися тільки в присутності тих, хто пильно стежить за подіями.

Але витік міг виходити тільки з цього кола. І якщо в них немає прямого контакту з ворожими розвідками, залишалося припустити, що контакт тут не прямий, але непрямий, через посередника. Цього посередника треба було знайти.

Це завдання товариш Козлов поставив керівнику КДБ Семичастному, попередивши, що Хрущова Микиту Сергійовича поки краще не турбувати. Козлов сам проінформує першого керівника країни у відповідний момент.

2

Надзвичайний і повноважний посол Радянського Союзу в США Меньшиков Михайло Олексійович більше ніколи в Америку не потрапив. Людину, яка знає про витік інформації з вищого керівництва Збройних Сил СРСР, випускати не можна не тільки в Америку, але навіть і в дружню Болгарію. 30 грудня того ж 1961 року Меньшиков був знятий з посади посла СРСР у США і призначений міністром закордонних справ... Російської Федерації.

Розберемо на прикладі, що це підвищення означало. Великобританія складається з Англії, Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії. Не рахуючи острова Мен, Нормандських островів Джерсі і Гернсі, Гібралтару, Кайманових островів і тощо і тощо. Англія - основна і головна частина Великобританії. Їх іноді плутають, помилково всю Великобританію називаючи Англією. У Великобританії є міністр закордонних справ, який сидить у Лондоні. Але чи потрібно крім того мати ще й міністра закордонних справ Англії, який теж буде сидіти в тому ж Лондоні? І якщо таку посаду ввести, що чим міністр закордонних справ Англії буде займатися? Гнути власну лінію всупереч зовнішній політиці Великобританії?

За тим же принципом був побудований і Радянський Союз. У його складі 15 республік. Російська Федерація - центральна і найголовніша частина, без якої ніякого Радянського Союзу бути не може.

Столиця Радянського Союзу - Москва. Міністр закордонних справ Радянського Союзу - товариш Громико Андрій Андрійович.

Крім того, Москва - столиця найбільшої республіки Радянського Союзу, Російської Федерації. Їх теж іноді плутають, називаючи Росією весь Радянський Союз.

У Москві був посаджений міністр закордонних справ Російської Федерації товариш Меньшиков Михайло Олексійович. Чим він займався, в чому полягали його обов'язки, навіщо така посада була придумана, я здогадатися не можу.

Чим би він не займався, але за межі Москви його більше не випускали. Навіть у відпустку на берег нашого рідного Чорного моря.

3

Тим часом у Радянському Союзі справи йшли не найкращим чином. Продовольча проблема загострювалася. Міністри пропонували просте і давно перевірене рішення: ввести картки на хліб, м'ясо, масло. Як під час війни. Чим не рішення? Хрущов зволікав, але від цього краще не ставало. Черги у продовольчих магазинах загрозливо росли з кожним днем. І було вирішено підняти ціни на основні продукти, у тому числі на головний продукт, яким у всі часи була горілочка. Це було подано як новий доказ турботи партії про добро народу. Розрахунок: якщо грошей у народу менше, отже, і черги стануть коротшими. Але й цей «економічно обґрунтований» розрахунок чомусь не виправдався. Черги коротшими не ставали. А народ на черговий прояв турботи рідної Комуністичної партії про добробут народу відповів анекдотами про обіцяний достаток і піснями на кшталт цієї:

Ще й поема по руках ходила з відповіддю на запитання «Кому на Русі жити добре?»:

У Хрущова не було вибору. Народи Радянського Союзу і всього соціалістичного табору розуміли: ми відстаємо, а ТАМ життя краще. Хрущов ставив грандіозні завдання: наздогнати і перегнати! Але наздогнати чомусь не виходило. Економіка соціалізму, тобто економіка, керована злочинцями і дурнями, забезпечити процвітання не могла.

Що ж робити? Треба було щось таке придумати, щоб ТАМ стало так само погано, як у нас. Або навіть гірше. Для цього Західну Німеччину треба було поставити на шлях соціалістичного розвитку, опустити її життєвий рівень до стандартів Східної Німеччини, а краще - до рівня Радянського Союзу або ще нижче.

Історія поставила питання руба: або Хрущов доб'ється виведення американських військ з Європи, об'єднає Німеччину і поверне її на шлях соціалістичної справедливості, або економіка вільного світу своїми успіхами і досягненнями, своїм прикладом розбестить населення як Радянського Союзу, так і всіх підвладних йому держав. І впаде велика справа Леніна разом з Радянським Союзом і всім соціалістичним табором.

А домогтися виведення американських військ з Німеччини, а краще - з усієї Європи, можна було тільки шляхом погроз. Тому криза був неминуча.

4

Ракетна криза насувалася. Їй слід було запобігти за будь-яку ціну. Саме так: за будь-яку.

Перед начальником ГРУ генералом армії Сєровом і командувачем ракетних військ і артилерії Сухопутних військ Головним маршалом артилерії Варенцовом стояло завдання виняткової складності. Треба було переконати уряд США, а попутно й уряд Великобританії, в тому, що ракетно-ядерна міць Радянського Союзу різко перебільшена. Якщо переконати не вдасться, якщо лідери Заходу будуть вірити в жахливу міць радянських підводних човнів, стратегічних бомбардувальників, ракет, ядерних і термоядерних зарядів, то і відповідні дії в разі кризи будуть належні - тобто з потужним переборщуванням. І всьому людству доведеться заплатити наймоторошнішу ціну за цю помилку.

Домогтися довіри керівництва США і Великобританії можна було тільки передачею через полковника Пеньковського величезних обсягів інформації, щоб американські та британські експерти, співставивши тисячі фактів, звіривши безліч цифр, могли переконатися: тут все сходиться, Пеньковський не бреше, йому треба вірити, і в момент неминучого і швидкого конфлікту не піддаватися на погрози кремлівського нікчеми.

Але як передати хоча б п'ять або десять тисяч знімків цілком таємних документів особливої важливості?

Було тільки два способи.

Перший: Пеньковський має можливість у складі радянської делегації бувати в Парижі та Лондоні. Це дає можливість провозити мікроплівки, заховавши їх у подвійне дно валізи або каблук черевика.

Другий: передавати матеріали в Москві британським чи американським дипломатам.

Який шлях кращий?

Обидва гірші. Будь-який розвідник знає, що 90 відсотків провалів у агентурної розвідки відбувається на агентурному зв'язку. Зв'язок агентурний - це радіо, графічні сигнали, тайники, особисті зустрічі. У кожного способу передачі інформації свої недоліки. Радіозв'язок тут допомогти не міг, бо передавати належало копії документів. Залишалися тільки тайники і зустрічі.

Везти через кордон копії документів надзвичайно небезпечно тому, що при перетині кордону всіх трясуть. І дуже навіть серйозно. А якщо ти радянський дипломат? Якщо відповідно до Віденської конвенції 1815 дипломата не можна трясти навіть власним прикордонникам? Не турбуйтеся. У нас все можна. Радянського дипломата теж трясуть. Тільки таємно. Щоб не турбувати. У нас вміють. Коли захочуть.

Куди простіше відзняти документи в Москві, передати в посольство, а вже далі вони полетять дипломатичною поштою.

Але й тут проблеми.

Цей шлях поганий тим, що в Москві за всіма чужоземцями щільне стеження.

Було вирішено використовувати обидва шляхи. Мікроплівки передавати в Москві, а на особистих зустрічах за кордоном відповідати на питання, що виникли, отримувати нові завдання з висвітлення тих питань, які викликають сумніви й найбільший інтерес.

У Москві полковник ГРУ Пеньковський Олег Володимирович був прикритий так, що причепитися неможливо: так, зустрічаюся з іноземцями. Так, веду розмови. Робота в мене така. Вербую особливо важливу агентуру серед британських і американських дипломатів. За особистим розпорядженням начальника ГРУ генерала армії Сєрова Івана Олександровича. І тільки перед ним звітую, оскільки справа виключно важлива, відповідальна й абсолютно таємна.

А Іван Олександрович у разі чого підтвердить: так, ось намагаємося під американського (або британського) посла клини вбити. Тільки поки нічого не вийшло. У розвідці кавалерійським нальотом не візьмеш. Тут довга кропітка робота...

Пеньковський був легендований так, що запідозрити або викрити його було неможливо.

Але біда прийшла з іншого боку.

Члену Президії Центрального Комітету Комуністичної партії, другій людині в Радянському Союзі товаришеві Козлову Фролу Романовичу донесли, що хтось із генералів у найвищих колах військового керівництва або, можливо, навіть з маршалів саботує рішення керівництва країни і передає противнику зовсім таємну, особливої важливості інформацію. Більш того, товаришеві Козлову стало відомо, яка саме інформація йде.

Тому, що відомості були виняткової важливості, виявилося просто вирахувати коло допущених до кожного шматочка інформації. А від того, що відомості були різноманітними, вийшло кілька груп посвячених. Зіставлення списків виявило тих, хто був одночасно допущений до всіх цих абсолютно таємних шматочків.

5

Навколо кожного маршала, навколо кожного чотиризіркового генерала - потужне кільце стукачів: водії, ад'ютанти, покоївки, прибиральниці, кухарі, офіціантки, банники, масажисти, - тобто всі ті, кого в 1980 році в момент настання комунізму не стане, всі ті, без кого в 1961 році життя державного чи військового діяча неможливе. Вся ця челядь, іменована в ті часи обслугою, - вербувальна база КДБ. Всі вони, всі без єдиного винятку, давали підписку про співробітництво ще в момент прийому на роботу. А охоронці - це співробітники КДБ без усякого маскування. Охоронців у ті часи чомусь називали прикріпленими. Першим пунктом їх обов'язків значилася не охорона підопічних, а спостереження за ними. Охорона та фізичний захист значилися тільки четвертим пунктом обов'язків. Так от, усім цим людям, від прикріплених до кухарок, була поставлене бойове завдання: пильність підсилити, особливу увагу звернути на такі моменти..., доповідати щодня.

Через тиждень, 20 грудня 1961 року, голова КДБ генерал-полковник Семичастний доповів товаришеві Козлову: витік інформації йде від Головного маршала артилерії Варенцова через начальника ГРУ генерала армії Сєрова. Кур'єром служить полковник ГРУ Пеньковський Олег Володимирович.

В Москві Пеньковський міг абсолютно не боятися стеження КДБ. Він майже відкрито зустрічався з американськими і британськими розвідниками в центрі Москви, в найшикарніших готелях і ресторанах. Адже це його робота - заводити знайомства серед потенційних носіїв ворожих таємниць, спілкуватися з чужоземцями, вивчати їх, виявляти слабкості, інтереси і захоплення, а потім вербувати. У Москві тисячі офіцерів КДБ і ГРУ займаються цією шляхетною справою. Так що Пеньковський був надійно захищений від удару з фронту.

Але полковник Пеньковський був крайнє уразливий для удару в спину. Відомості надійшли зі США. Його здали ті, кого він рятував. Удар з цього боку був смертельним, ухилитися від нього було неможливо. Навіть теоретично.

6

У комунізму є одна цікава особливість. Його не можна розуміти частково. Його не можна частково не розуміти. Якщо не розумієш - то нерозуміння тотальне, глибоке і повне. Але якщо вже зрозумів, то до самого кінця, до краю.

Видатний британський письменник Джордж Орвел зрозумів комунізм повністю. І описав його у великому романі «1984»: осяйна перспектива прийдешнього щастя для всього людства, геніальний вождь на чолі суспільства, єдино правильне вчення, війна проти всіх, хто не з нами, оглушливий дзвін пропаганди, яка мовить про неймовірні досягнення, могутня таємна поліція, поголовне стукацтво, брудні вулиці, розбиті будинки, брак усього, черги, жерти нічого, каламутна сивуха в якості випивки. Але зате вже таємна поліція працює з ювелірною точністю.

Мудрий британець помер у 46 років. Він не дожив до епохи «Кузькіної матері» та Третьої програми Комуністичної партії Радянського Союзу, яка обіцяла сліпуче щастя через 20 років, до 1980 року. Але все, що він виклав у своїй книжці, повторилось у справі Пеньковського. Таємна поліція спрацювала так, що її подвиг можна вписувати в підручник контррозвідки.

Для керівного складу Комуністичної партії, таємної поліції та армії товариш Сталін будував величезні будинки з просторими світлими квартирами. Пеньковський був полковником, але працював на посаді генерала, а свого часу, працюючи в Туреччині, займав одночасно відразу дві генеральські посади. Тому жив він у генеральському будинку, вікна його квартири виходили на набережну Москви-ріки. Заглянути у вікна його кабінету було неможливо, оскільки високо. Тому він розкладав цілком таємні інструкції біля вікна і знімав їх. Тут більше світла. А товариші з КДБ примудрилися - спостережний пост з надпотужною оптикою (ясна річ, західнонімецькою) було розгорнуто у квартирі будинку на іншій стороні досить широкої судноплавної річки.

Але це не все. Квартиру Пеньковського регулярно й ретельно обшукували. При цьому кожна тарілка на кухні, кожна книжка на полиці й кожен килимок у передпокої залишалися після обшуку точно на тих місцях, де їм належало бути. Як в Орвела: навіть закладочка у книжці після таємного обшуку залишалася на місці.

А щоб обшуку не завадили, за самим Пеньковським, його дружиною і донькою ходили бригади топтунів. Тільки хтось із підопічних повернув до будинку - подається сигнал тривоги обшукувачам: мотайте вудки!

Ясно, що вся квартира прослуховувалась. Мало того, мешканця, який мешкав поверхом вище, разом з родиною тихо переселили в інший будинок. Зі звільненої квартири просверлили мікроскопічну непомітну дірочку просто над письмовим столом Пеньковського і знімали все, що полковник на столі розкладав.

Але й цього мало. Над вікном кімнати, яка служила Пеньковському кабінетом, нависав балкон вищого поверху. У цьому балконі без шуму і скреготу просверлили дірочку і встановили апаратуру, яка дозволяла розглядати кабінет зовні через вікно і знімати Пеньковського в моменти, коли він шпигунським апаратом «Мінокс» фотографує таємні документи. Коли справу Пеньковського оприлюднили, ніхто не відповів на просте й очевидне запитання: яким чином Пеньковський зміг винести додому цілком таємні документи, робота з якими організована таким чином, щоб вони ніколи не покидали місця зберігання. Без допомоги високопоставлених заступників зробити це було неможливо.

Не треба пояснювати, що бригади зовнішнього спостереження, які стежили за полковником, складалися не зі звичайних 5-7 осіб. Це були потужні команди по 30-40 чоловіків і жінок з десятком автомашин. Спостереження було цілодобовим.

Топтуни з наружки міняли одяг, перуки, парасольки, сумки та інше, створюючи враження, що одна людина не з'являється двічі. Крім того, з цією ж метою самі бригади зовнішнього спостереження регулярно змінювалися.

Стеження, яке була встановлене за Пеньковським, не могло бути виявлене навіть найдосвідченішим розвідником. Проти нього була кинута вся міць наймогутнішої таємної поліції в історії людства.

Це тривало майже рік. Але от запитання: чому полковник Пеньковський не був заарештований відразу після того, як стало ясно, чим він займається? Чому КДБ не припинило цю діяльність?

Можливо, чекісти стали підкидати Пеньковському дезу, а він, не здогадуючись про це, живив ворожі розвідки туфтою?

Ні, громадяни. До самого кінця полковник Пеньковський передавав тільки достовірну інформацію, у величезних кількостях, найвищої проби і ступеня таємності.

Ця дивина цікавила багатьох. Як же так: полковник ГРУ передає інформацію ворогові, КДБ знає про це, КДБ через дірочку в балконі, що нависає над вікном кабінету, знімає не тільки вираз обличчя Пеньковського в момент зйомки, але й самі документи. Доказів достатньо. Походження матеріалів теж встановлене. Припиняйте, товариші чекісти, неподобство! В'яжіть білі рученьки! Тягніть в підвал тортур!

Чому ж чекісти фіксували те, що відбувається, але нічого не робили? На це питання ніхто так і не дав відповіді.

7

А відповідь лежала на поверхні. Треба лише згадати, ким був товариш Козлов Фрол Романович, і в чому був його інтерес.

Інтерес другого секретаря Центрального Комітету Компартії Козлова Фрола Романовича полягав у тому, щоб стати Першим секретарем, тобто правителем Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а заодно і власником усіх братніх країн - Польщі, Східної Німеччини, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Монголії, Північного В'єтнаму, Куби та інше й інше. Всі знали: Козлов - наступний. Американці його портрети на обкладинках журналів друкували: ось той, хто Хрущова змінить. Але Хрущов засидівся і все ніяк іти не збирався. Давно слід було Микитку відправити на спочинок, як у піснях народу пропонувалося. А щоб звалити Микитку і зайняти трон, треба було спочатку опустити його в очах народу і керівної номенклатури. Хрущов мав десь дуже серйозно... як би це делікатніше висловити? Одним словом, повинен був серйозно помилитися, потрапити в дуже неприємну ситуацію.

Посол Радянського Союзу в США товариш Меньшиков доповів Козлову про витік цілком таємної державної важливості інформації з надр Міністерства оборони. І товариш Козлов зрозумів: ось він, зоряний час! Ось вона, можливість підставити Хрущова під скандал. Хрущов по закордонах вештається, а в цей час у нього маршали он що виробляють! Чи не час товариша Хрущова з посади знімати? Чи не час порядок наводити в армії і державі?

Справа Пеньковського давала Козлову можливість одним пострілом завалити двох кабанів. Хрущов - перший кабан, верхівка Радянської Армії - другий.

Всі у товариша Козлова схоплені, всі під контролем, всі під теплим крилом. Крім Радянської Армії. Сам він людина не військова. Під час Великої Вітчизняної війни ні дня не служив навіть солдатом. Генерали і маршали на нього без особливо поваги поглядали. Справа Пеньковського давала Козлову привід у разі захоплення влади без проблем змінити керівництво Радянської Армії, поставивши на місце зміщених генералів і маршалів своїх людей.

І товариш Козлов наказав голові КДБ генерал-полковнику Семичастному роботу проти Пеньковського продовжувати, але Пеньковському не заважати. Все під контролем - товариша Хрущова товариш Козлов сам проінформує в потрібний момент.

Голова КДБ генерал-полковник Семичастний розсудив тверезо: Першому секретарю Центрального Комітету Компартії товаришеві Хрущову скоро сімдесят стукне. Він не вічний. І піддає міцно... А другому секретарю товаришеві Козлову 53 роки. Офіційно він друга людина в Радянському Союзі, але на практиці - трохи більше того. І скоро буде першим. А як тільки стане першим, люди Хрущова йому будуть не потрібні. Він їх потроху розжене. І поставить своїх людей. Так чому б уже зараз справою не довести товаришеві Козлову, що очільник КДБ генерал-полковник Семичастний зовсім не людина Хрущова, а людина Козлова? Для цього лишень і потрібно: роботу проти Пеньковського, як наказано, продовжувати, в його діяльність не втручатися, і товариша Хрущова доповідями поки не турбувати.

Ключовий момент

Америка значно перевершувала Радянський Союз за кількістю міжконтинентальних балістичних ракет (МБР). Хоча весь світ був упевнений у зворотному.

Так, Радянський Союз у серпні 1957 року зробив перший у світі успішний запуск міжконтинентальної балістичної ракети. Однак провести випробування - це одне. А прийняти на озброєння, налагодити серійне виробництво, підготувати особовий склад, створити інфраструктуру, розгорнути ракетні частини і з'єднання в позиційних районах - це щось інше.

США зробили перший пуск пізніше, зате розгорнули і поставили на бойове чергування свої ракетні угруповання раніше.

У вересні 1959 року в США була прийнята на озброєння МБР «Атлас Д» (Atlas D). Дальність - 14 500 км, заряд - півтори мегатони, час технічної підготовки до пуску 15-20 хвилин. Зараз дані про дальність цієї ракети можна зустріти різні. Я приводжу мінімальні. Але й такої дальності цілком вистачало, щоб з території Сполучених Штатів наносити удари по Радянському Союзу.

Три модифікації ракет «Атлас» дещо відрізнялися одна від одної за своїми характеристиками та конструктивними особливостями, але дуже істотно розрізнялися за способом базування.

Ракети Atlas D зберігалися в ангарах у горизонтальному положенні. Перед стартом їх вивозили з ангару, піднімали у вертикальне положення і готували до запуску. Було розгорнуто 32 стартові комплекси для цих ракет.

У вересні 1959 року в США була прийнята на озброєння МБР Atlas D. Дальність - 14 500 км, заряд - півтори мегатони, час підготовки до старту 15-20 хвилин. Дальності польоту цілком вистачало, щоб із території США завдавати ударів по СРСР. Ракети Atlas D зберігалися в ангарах у горизонтальному положенні. Перед стартом їх вивозили з ангару (вгорі), піднімали у вертикальне положення і готували до запуску (внизу). Було розгорнуто 32 стартові комплекси для цих ракет.

Бетонні сховища для наступної модифікації Atlas Е зводили не на поверхні землі, а в підземних укриттях. Це різко підвищувало захищеність ракет у разі ядерного нападу. Ударна хвиля ядерного вибуху проходила над укриттям, не завдаючи шкоди. Стартових комплексів цього типу розгорнули стільки ж - 32.

А для наступної моделі Atlas F будували надміцні підземні шахти глибиною 80 метрів. Шахта витримувала потужні навантаження навіть у тому випадку, якщо ядерний вибух відбувався в безпосередній близькості від неї. Ракети в шахтах зберігались у вертикальному положенні, в будь-який момент готові до старту. Таких шахт було введено в дію 80, в тому числі 71 - до початку Карибської кризи.

На знімку: ракета Atlas F на стартовому столі перед випробувальним польотом (випробувальні пуски проводилися з наземних стартових комплексів).

Розгортання з'єднань міжконтинентальних балістичних ракет було справою новою, незвичною, таїло в собі багато ризику, неясності й невизначеності. Тому керівництво США вирішило підстрахувати себе створенням ще однієї міжконтинентальної балістичної ракети «Титан»: нехай інша корпорація незалежно від першої створює щось подібне. Роботи зі створення ракет «Атлас» і «Титан» йшли паралельно.

У лютому 1959 року в США було здійснено перший пуск ракети «Титан». Дальність польоту - 10 200 кілометрів. Заряд - 3,75 мегатони. Крім бойової частини, ракета несла помилкові цілі. Кругове ймовірне відхилення - не більше двох кілометрів. У 1960 році ракета була прийнята на озброєння. Стартові комплекси представляли собою справжні підземні міста з дуже високим ступенем захищеності. Нічого подібного не було створено ніде у світі навіть на початку третього тисячоліття. Кожен стартовий комплекс - три ракети. Три таких комплекси - ескадрилья. Всього було розгорнуто шість ескадрилей - 54 пускові установки. Ще один стартовий комплекс із трьома шахтами використовувався для експериментальних пусків та підготовки розрахунків. Але й він міг бути використаний як бойовий.

У 1960 році була прийнята на озброєння ракета «Титан». Дальність польоту - 10 200 кілометрів, заряд - 3,75 мегатони. Перед Карибською кризою були розгорнуті 54 пускові установки таких ракет. Їх стартові комплекси виглядали як справжні підземні міста з дуже високим ступенем захищеності. Стикування головних частин, заправлення і приготування до пуску виконувались у підземних спорудах; безпосередньо перед пуском над шахтою розкривалися дві стулки по 125 тон кожна, ракета підйомником виносилася на поверхню і тут же стартувала (внизу).

Ракета «Титан-2» мала принципово нові бойові можливості. Дальність - 15 тисяч кілометрів, заряд - 9 мегатон, готовність до пуску до 60 секунд. Паливо - тривалого зберігання: заправив, опустив у шахту і горя не знай. Це дозволило рознести пускові установки на великих площах і цим значно підвищити їх невразливість. Було вирішено розгорнуто три позиційні райони ракет «Титан-2» по 18 шахтних пускових установок у кожному районі

У Радянському Союзі жодна ракета середньої дальності (тобто з дальністю польоту від 2 до 5 тисяч кілометрів), а тим більше - з міжконтинентальною дальністю (тобто такі, як американські «Атлас» і «Титан»), у той час підземних укриттів не мала. Це означало, що якщо Радянський Союз завдасть перший ядерний удар, то він гарантовано отримає удар у відповідь. Але у випадку, якщо перший удар завдасть Америка, Радянському Союзу відповісти буде нічим.

Тим часом під гуркіт хрущовського каблука Конгрес США схвалив асигнування на розгортання міжконтинентальних балістичних ракет «Титан-2». Ракета мала принципово нові бойові можливості. Дальність - 15 000 кілометрів. Заряд - 9 мегатон. Паливо - тривалого зберігання: заправив, опустив у шахту і горя не знай. Застосування висококиплячого рідкого палива дозволило не тільки скоротити готовність до пуску до 60 секунд, але й розмістити пускові установки на більшій відстані одна від одної, тобто перейти до системи одиночного старту і цим різко підвищити їх невразливість. Одним термоядерним вибухом було неможливо знищити відразу дві шахти. Та й одну шахту було знищити зовсім не так просто. Шахти для «Титанів» міцні. Кришка шахти важить 740 тон. Була потрібна особлива точність влучення в безпосередній близькості від шахти. Було вирішено розгорнуто три позиційні райони ракет «Титан-2» по 18 шахтних пускових установок у кожному районі.

І в ті ж роки Америка зробила воістину революційний ривок, вперше у світі створивши легку МБР «Мінітмен» на твердому паливі: привезли з заводу, опустили в шахту, засунули кришку - і ніяких тобі регламентних робіт на ракеті. А треба нанести удар - натиснув кнопку, кришка шахти відлетіла вбік, і срібна красуня понеслася, куди їй наказано. Дальність - 10 000 кілометрів, заряд 1,2 мегатони. Кругове ймовірне відхилення просто неймовірне - лишень 400 метрів.

У ракеті на рідкому паливі - складні механізми, на заводах їх збирають інженери та робітники високої кваліфікації. А ракета на твердому паливі - це, грубо кажучи, велика труба, залита складом на зразок смоли чи асфальту. Переваги: дешевизна виробництва, простота експлуатації й обслуговування, короткий час технічної підготовки до старту (30 секунд), відсутність громіздкої інфраструктури, невелика кількість агрегатів обслуговування, відсутність засобів заправки.

Ракета «Мінітмен» важила лише 30 тон, навіть менше — 29,7.

Вийшла вона зовсім невелика: довжина 16,4 метри, діаметр 167 сантиметрів. Шахти для цих ракет - малого діаметру, тому міцніші й дешевші.

У ті ж роки США вперше у світі створили легку МБР «Мінітмен» на твердому паливі: привезли з заводу, опустили у шахту, засунули кришку і все - ракета майже не вимагала догляду. Дальність - 10 тисяч кілометрів, заряд 1,2 мегатони. Планувалося розгорнути тисячу таких ракет. На знімку: ракета «Мінітмен I» у шахті перед випробувальним пуском.

Шахти можна було розносити на величезній площі, так як ракета у принципі не вимагала ніякого догляду. Для обслуговування цих ракет не треба було мати величезні військові формування. В ескадрильї - 50 пускових установок.

А в нас 40 стратегічних ракет не міжконтинентальної, а середньої дальності, - це не ескадрилья і не полк, а дивізія з генералом на чолі. В дивізії 11 000 осіб, у тому числі 1900 офіцерів, 1700 найрізноманітніших автомашин і тягачів. І дальність наших ракет не 10, а 2-4 тисячі кілометрів. І всі вони не в шахтах, а на відкритих, нічим не захищених майданчиках. І готувати до запуску 2-4 години.

В американців 3-4 ескадрильї ракет «Мінітмен» становили крило. Це щось на зразок нашого полку чи бригади. У крилі 2558 осіб. Командує полковник. У складі крила 150-200 шахтних пускових установок.

У нас же для обслуговування такої кількості ракет - ракетна армія з цілою отарою генералів, зі штабами та командними пунктами, з вічною проблемою житла для офіцерів, з низькою бойовою готовністю, з настільки ж низькою боєздатністю і дуже високою вразливістю всього ракетного угруповання і систем керування ним .

З листопада 1962 року уряд США планував почати розгортання ракет «Мінітмен». А скільки Америка вирішила мати цих самих «Мінітменів»? Рівно тисячу. Щоб не розмінюватися на дрібниці.

Хрущову треба було поспішати. Хрущову треба було щось зробити до листопада 1962 року.

Проблема ускладнювалася тим, що крім МБР «Атлас» і «Титан», крім примари «Мінітменів», які повинні були в масовій кількості з'явитися найближчим часом, Америка мала стратегічні ракети середньої дальності. 60 ракет «Тор» у Великобританії, 30 ракет «Юпітер» в Італії, 15 ракет «Юпітер» у Туреччині.

Це були ракети першого покоління на гасі й рідкому кисні. Дальність - 2400 кілометрів, заряд - півтори мегатони. За характеристиками вони приблизно відповідали ракеті Янгеля 8К63. Різниця полягала в тому, що американці з території Великобританії, Італії та Туреччини могли стріляти по Радянському Союзу. А Радянський Союз, маючи ракету приблизно з такими ж характеристиками, по Америці стріляти не міг. Плацдарму не було.