Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта

Не ходіть крадькома

Я не знав, як реагувати. Ніколи до цього жоден пацієнт не просив мене зберегти його любовні листи. Дейв відверто розповів про причини. Не секрет, що шістдесятидев’ятирічний чоловік може раптово померти. У такому випадку його дружина знайде ці листи і прочитає їх, а це завдасть їй болю. У нього більше не було нікого, кого б він міг попросити, він не мав жодного друга, якому б наважився розповісти про свій роман. Його коханка, Сорайя? Вона померла тридцять років тому. Під час пологів. Дейв швидко додав, що вона народжувала не його дитину. Бог знає, що сталося з його листами до неї!

Я запитав його, що він хоче, щоб я зробив з його листами.

— Нічого. Нічого не робіть. Просто зберігайте.

— Коли востаннє ви їх читали?

— Я не читав їх уже десь двадцять років.

— Це дуже делікатне питання, — наважився я сказати. — Навіщо взагалі їх зберігати?

Дейв подивився на мене з недовірою. Я помітив, що на його обличчі промайнула тінь сумніву. Чи я був таким дурним? Невже він зробив помилку, коли подумав, що я чуйна людина і допоможу йому? За кілька секунд він сказав: «Я ніколи не знищу ці листи».

Ці слова мали велике значення, і я міг сказати, що вони були першою ознакою напруженості у стосунках, які ми будували останні шість місяців. Мій коментар був грубою помилкою, і я відступив на більш мирну позицію:

— Дейве, чи можете ви розповісти більше про листи і про те, що вони для вас означають?

Дейв почав говорити про Сорайю, і через кілька хвилин напруга зникла, а його самовпевненість та легка безтурботність повернулися. Він зустрів її, коли керував філією американської компанії в Бейруті. Вона була найгарнішою жінкою, яку він будь-коли завойовував. Завоювати було його словом. Дейв завжди дивував мене такими твердженнями — частково відвертими, частково цинічними. Як він міг сказати завоював? Невже він був ще брутальнішим, ніж я думав? Чи, можливо, він зараз іронізує із себе самого — і з мене також?

Він кохав Сорайю — чи, щонайменше, вона була єдиною його коханкою (а їх було безліч), кому він казав: «Я кохаю тебе». Їхній із Сорайєю дивовижно таємничий роман тривав упродовж чотирьох років. (Не дивовижний і таємничий, а саме дивовижно таємничий, а про таємничість я розповім дещо детальніше: вона була віссю особистості Дейва, навколо якої все оберталося. Таємничість збуджувала його та керувала його діями, і часто він платив за це високу ціну. Багато стосунків, особливо з його трьома колишніми та теперішньою дружиною, були зіпсовані та спаплюжені саме через його небажання бути відвертим і чесним.)

Через чотири роки компанію Дейва перевели в іншу частину світу, і за наступні шість років, аж до її смерті, Дейв і Сорайя бачилися лише чотири рази. Але майже щодня вони листувалися. Він зберігав усі листи від Сорайї (їх налічувалося кілька сотень) у потаємному місці. Колись він розклав їх у картотеці за своєю дивною класифікацією (під буквою П ховалися листи, які означали провину, під Д — депресію, ці він читав у глибоко пригніченому стані).

Десь протягом трьох років він зберігав їх у банківському сейфі. Мені стало цікаво, але я не питав, що його дружина думає про ключ від цього сейфа. Знаючи його схильність до секретності та інтриг, я уявляв, що могло статися: він випадково дасть ключ дружині, а потім буде вигадувати якусь вочевидь дурнувату історію, щоб задовольнити її допитливість; якщо вона буде далі хвилюватися й допитуватися, він, нехтуючи її почуттями, накаже їй не пхати носа в чужі справи й обмежити свою нездорову підозріливість. Дейв часто переповідав саме такий сценарій.

— А нині я все більше й більше нервую через листи Сорайї і тому запитую вас, докторе, чи не змогли б ви їх потримати у себе. Це ж так просто.

Ми обоє подивилися на його велику валізу зі словами кохання від Сорайї — люба Сорайя, якої вже давно не існує, чиї думки і пам’ять зникли, чиї розкидані молекули ДНК просочилися назад у землю; яка не думала ні про Дейва, ні про щось інше протягом останніх тридцяти років.

Я спитав себе, чи міг Дейв зробити паузу і подивитися на себе збоку. Щоб побачити, яким сміховинним, яким жалюгідним, яким ідолопоклонницьким він виглядав — старий чоловік, до якого смерть уже стукає в двері, може знайти спокій тільки в купі старих листів, які були свідченням, що він кохав і його кохали по-справжньому тридцять років тому. Чи зміг би Дейв побачити той образ? Чи можна було припустити, що він подивиться на себе з іншого боку, але не подумає, що я глузує з нього і з його листів?

На мою думку, «хороша» терапія (яку я міг назвати словом «глибока» чи «проникальна», а не «ефективна» чи, мені навіть незручно це казати, «помічна») з «хорошим» пацієнтом є підґрунтям для ризикованої спроби лікаря знайти правду. Моєю метою, коли я був ще новачком, було розкрити минуле, прослідкувати всі життєві події і таким чином пояснити, що ж відбувається в теперішньому житті пацієнта, з’ясувати його патологічні аномалії, його мотиви та дії.

Я був такий впевнений у собі. Яка зарозумілість! А зараз яку правду я шукаю? Я гадаю, моя мета — ілюзія. Я веду війну з магією. Я вірю, що ілюзія в остаточному підсумку неодмінно послаблює та пригнічує дух, але вона часто може мотивувати і заспокоювати, якщо її правильно використати.

Однак час збирати каміння і час розкидати каміння. Ніколи не слід нічого забирати у людини, якщо ти не можеш запропонувати щось краще натомість. Будь обережним і не знімай з пацієнта покривало ілюзії, якщо не впевнений, що він витримає холод реальності. І не виснажуй себе, змагаючись із релігією: це тобі не під силу. Жага релігії надто велика, коріння надто глибоке, а культурне підґрунтя надто міцне.

Я не вважав себе невіруючою людиною, але моєю молитвою була сократівська формула «Невивчене власне життя не варте нічого». Однак це була не Дейвова віра. Отож, я намагався стримувати свою допитливість. Дейв навряд чи цікавився первинним значенням цього стосу листів, які зараз були туго зв’язані вузлом і вже доволі крихкі від часу. Він не сприймав такого розпитування. Я зрозумів, що йому це не допоможе — ні тепер, ні іншим разом.

Найгірше, що мої запитання створювали замкнене коло. Я бачив себе у Дейві, і моє лицемірство мало свою межу. Я також мав свій мішок листів як згадку про давно втрачене кохання. Я також ховав їх в одному хитрому місці (згідно з моєю системою, під літерою Х, що означало «Холодний дім», мій улюблений роман Діккенса, щоб проглядати в найбільш гнітючі періоди життя). Але я також ніколи не перечитував ці листи. Щоразу як я намагався це зробити, то відчував страшний біль, а не розраду. Вони так і лежали у схованці майже п’ятнадцять років, і я також не міг викинути їх.

Якби я сам був пацієнтом (чи моїм психотерапевтом), я сказав би: «Уявіть, що листи зникли, їх хтось зіпсував чи ви їх загубили. Що б ви відчули? Зануртеся в це почуття, проаналізуйте його». Але я не міг. Часто я думав про те, щоб спалити їх, але ця думка завжди викликала невимовний біль. Я знав причину мого величезного інтересу до Дейва, мого сплеску допитливості та захоплення: я просив його зробити мою роботу за мене. Чи нашу роботу за нас.

Від самого початку я відчував симпатію до Дейва. На нашому першому занятті шість місяців тому я запитав його після кількох жартів:

— Що вас турбує?

Він відповів:

— У мене не стоїть!

Я був вражений. Я пам’ятаю, як вперше його побачив — високий, худорлявий, спортивної статури, густе блискуче сиве волосся і жваві пустотливі очі. Він не виглядав на шістдесят дев’ять років, і я подумав: «Скидаю капелюха!» У мого батька перший коронаротромбоз стався, коли йому було сорок вісім. Я сподівався, що, коли мені буде шістдесят дев’ять, я буду живий і матиму достатньо енергії для того, щоб «він стояв».

Дейв і я, обоє мали схильність розглядати все, що нас оточує, з точки зору сексу. Я стримував себе краще, ніж він, і вже давно навчився контролювати свої почуття та не дозволяв їм панувати над моїм життям. Я також не поділяв пристрасті Дейва до секретності. У мене багато друзів, включно з моєю дружиною, з якими я ділюся всім.

Але повернімося до листів. Що мені слід робити? Взяти листи Дейва? У принципі, чом би й ні? Урешті, хіба це не було позитивним знаком того, що він хоче мені довіритися? Він ніколи не міг покладатися на когось, а особливо не довіряв чоловікам. Хоча імпотенція була головною причиною, з якої він обрав саме мене, я відчував, що справжнім завданням терапії було вдосконалити його навички спілкування з іншими людьми. Довірливі, відверті стосунки — це передумова будь-якої терапії, а у випадку з Дейвом потрібно було знайти якісь інструменти, щоб здолати його патологічну потребу в секретності. Зберігати листи означало для мене сфальсифікувати довіру між нами.

Можливо, листи дали б мені додатковий контроль над ним. Я ніколи не відчував, щоб Дейву було комфортно на заняттях, незважаючи на те, що лікування його імпотенції йшло досить добре. Моєю тактикою було сфокусуватися на родинних конфліктах і наголосити на тому, що імпотенція в більшості випадків виникає у стосунках, де багато злості і взаємних підозр. Дейв, який нещодавно одружився (уже вчетверте), описав свій теперішній шлюб так само, як описував і попередні: він відчував, що перебуває у в’язниці, а його дружина править за тюремщика: вона підслуховувала його телефонні розмови й читала його листування. Я допоміг йому усвідомити, що якщо він і був у в’язниці, то сам її створив. Звичайно, його дружина намагалася дізнатися бодай щось про нього. Звичайно, вона цікавилася, що він робив, які листи отримував. Але він сам підігрівав її цікавість, відмовляючись ділитися навіть невинними новинами.

Дейв послухався мене і зробив вражаючі спроби поділитися з дружиною своїм життям і внутрішніми переживаннями. Його вчинок розірвав порочне коло: дружина заспокоїлася, його власна злість зменшилася, і сексуальна активність знову зросла.

І зараз під час терапії я повернувся до аналізу підсвідомої мотивації. Що він отримував, коли вірив, що ув’язнений жінкою? Що підтримувало його пристрасть до секретності? Що завадило йому побудувати хоча б раз близькі стосунки без сексу? Що сталося з його палким бажанням самотності? Чи міг він, навіть зараз, у шістдесят дев’ять, відновити ці прагнення, реанімувати їх та втілити в життя?

Але це здавалося більше схожим на мене, ніж на Дейва. Я підозрював, що частково він погоджувався досліджувати свою підсвідому мотивацію просто заради того, щоб розсмішити мене. Він любив поговорити зі мною, але я вважав, що основною принадою була можливість згадати минуле, знову пережити безтурботні дні сексуального тріумфу. Мій зв’язок з ним здавався гіпотетичним. Я завжди відчував, що якщо зайду занадто далеко, занадто наближусь до його страхів, то він просто зникне — не прийде на наступний сеанс, і я ніколи не зможу навіть зв’язатися з ним.

Тоді я подумав, що якщо візьму листи, то вони будуть своєрідним тросом, який триматиме його і не дасть утекти. Принаймні йому буде важко перервати курс терапії: доведеться зустрітися зі мною, щоб попросити свої листи назад.

Крім того, я відчув, що повинен прийняти ці листи. Дейв відзначався підвищеною чутливістю. Як міг я відхилити його листи і не змусити його відчути, що я не приймаю його? Він також був дуже швидкий на осуд. Маленька помилка могла бути фатальною: він рідко давав людям другий шанс.

Але прохання Дейва було не дуже приємне мені. Я почав думати про вагомі причини, щоб не брати його листи. Це було б укладанням угоди з його тінню — союзом із патологічними відхиленнями. Ми поводились як двоє неслухняних підлітків. Чи міг я побудувати міцні стосунки між пацієнтом та лікарем на такому крихкому фундаменті?

Я дуже швидко збагнув, що думка про те, ніби зберігання листів втримає мого пацієнта від переривання терапії, була безглуздою. Я відмовився від цієї ідеї, оскільки вона була цілковитою дурницею, прикладом моїх необачних та оманливих хитрощів, що завжди призводять до протилежних результатів. Такі підходи не допоможуть Дейву ставитися до інших зі щирістю та відвертістю — я повинен змоделювати для нього пряму та чесну поведінку.

Крім того, якби він захотів припинити терапію, він знайшов би якийсь спосіб забрати листи. Я згадав одну пацієнтку, яку лікував двадцять років тому, її терапія ускладнилася брехнею. Вона страждала на розлад множинної особистості, і два її персонажі (яких я назву сором’язлива Блаш і зухвала Бразен) вели підступну гру один проти одного. Особу, яку я лікував, звали Блаш, вона була пригніченою та скромною дівчиною, тоді як Бразен, яку я зрідка зустрічав, називала себе «сексуальним супермаркетом» і зустрічалася з королем каліфорнійського порнобізнесу. Блаш часто «прокидалася» здивованою і з’ясовувала, що Бразен спустошила її банківський рахунок і купила сексуальні пеньюари, червону мереживну білизну чи авіаквиток на поїздку до Тіхуани та Лас-Вегаса. Одного дня Блаш не на жарт стривожилася, бо знайшла на кухонному столі авіаквиток у навколосвітню подорож, і подумала, що зможе завадити цій мандрівці, зачинивши весь свій сексуальний одяг у мене в офісі. Я був збентежений і прагнув хоч чимось допомогти, тому й погодився покласти її речі під стіл. Тиждень потому одного ранку я прийшов на роботу і побачив, що двері виламані, в офісі все перевернуто догори дриґом, а весь одяг зник. Зникла і моя пацієнтка. Я ніколи більше не бачив Блаш (чи Бразен) від того часу.

А що, коли Дейв помре у мене на руках? Хоча в нього немає проблем зі здоров’ям, йому все-таки шістдесят дев’ять. Люди помирають у такому віці. Що я тоді буду робити з його листами? Крім того, де, чорт забирай, я буду їх зберігати? Ці листи важать із півдесятка кілограмів. Я уявив на хвилину, як буду закопувати їх разом з моїми. Вони можуть, якщо їх знайдуть, слугувати мені прикриттям.

Та справді великою проблемою, яка стосувалася зберігання листів, було те, що Дейв переходив до групової терапії. Кілька тижнів тому я запропонував йому приєднатися до групи, і протягом останніх трьох занять ми детально обговорили це. Його схильність все приховувати, ставлення до жінок тільки з точки зору сексу і одночасно його страх та недовіра до чоловіків — це були проблеми, з якими, як мені здавалося, варто попрацювати в групі. Він неохоче погодився зі мною, і того дня відбувся наш останній індивідуальний сеанс.

Прохання Дейва зберігати листи слід було розглядати у контексті. По-перше, цілком можливо, що неминучий перехід до групи був чинником, який зовсім не стосувався його прохання. Поза сумнівом, він шкодував, що втратив виняткові стосунки зі мною, і навіть трохи образився, бо доведеться ділити мене з іншими членами групи. Коли він просив мене зберегти листи, він, швидше за все, думав про спосіб увічнити наші особливі та конфіденційні стосунки.

Я намагався вкрай делікатно сказати йому про це, щоб, не дай Боже, не випробовувати надмірну чутливість Дейва. Я був обережний і не хотів, щоб він подумав, ніби я насміхаюся з його листів, пропонуючи використовувати їх як засіб для досягнення мети. Я також не хотів, щоб він подумав, ніби я надто детально аналізую наші стосунки: був саме час закріпити їх.

Дейв, котрому знадобилося багато часу лише для того, щоб навчитися використовувати терапію, посміявся з моєї інтерпретації заміть того, щоб подумати, чи була в цьому хоч крихта правди. Він наполягав, щоб я зберігав його листи, ще з однієї причини: його дружина затіяла генеральне прибирання і саме зараз, старанно і наполегливо, зазираючи в кожну шпаринку, наближалася до його кабінету, де й були сховані листи.

Я не купився на його відповідь, але та мить вимагала терпіння, а не конфронтації. Тому дозволив йому продовжувати. Мене ще більше занепокоїло те, що зберігання листів може кінець кінцем завадити його роботі в групі. На мою думку, групова терапія потребувала від Дейва багато зусиль і була пов’язана з великим ризиком, тому я хотів полегшити для нього початок.

Але я прогнозував, що користь від групових занять мала бути величезною. Група могла запропонувати Дейву безпечне середовище, у якому він мав змогу з’ясувати свої міжособистісні проблеми та експериментувати з новою моделлю поведінки. Наприклад, він міг розповісти більше про себе, завести товариські стосунки з іншими чоловіками, почати ставитися до жінок як до людей, а не до статевих органів. Дейв підсвідомо вірив, що кожна із цих дій призведе до злощасної події, та група була ідеальною ареною, де можна спростувати всі ці припущення.

З багатьох ризиків я боявся лише одного сценарію. Я уявляв, як Дейв не тільки відмовиться ділитися важливою (чи банальною) інформацією про себе, але також поводитиметься потайливо чи, навпаки, провокативно. Інші члени групи будуть вимагати більшої відвертості, а Дейв стане ще скритнішим. Група гніватиметься і звинувачуватиме його в тому, що він веде якусь дивну гру проти них. Дейв буде почуватися ображеним і обдуреним. Він підтвердить для себе свої підозри та страхи щодо членів групи, припинить займатися, а це призведе до ще більшої самотності й збентеження, ніж коли ми тільки почали.

Мені здавалося, що, якби я зберігав ці листи, я б мовчки погодився, у зовсім нетерапевтичний спосіб, з його схильністю до таємничості. Навіть перед тим, як ми почали групове заняття, він подавав мені якість секретні знаки, що означало виключення інших членів.

Зваживши всі ці міркування, я врешті підібрав правильні слова:

— Я розумію, чому ці листи такі важливі для вас, Дейве, і мені також приємно, що я одна-єдина людина, з якою ви хочете поділитися цим. Хоча, можу сказати зі свого власного досвіду, групова терапія працює найкраще, якщо кожен у групі, разом з лідером групи, відвертий, наскільки це можливо. Я справді хочу, щоб групові заняття вам допомогли, і думаю, що ми зробимо так: я радо покладу ваші листи у сейф, зачиню їх на стільки, на скільки вам потрібно, але навзаєм ви погодитеся розповісти групі про нашу домовленість.

Дейв мав переляканий вигляд. Він не очікував цього. Чи здолає він цю перепону? Він розмірковував кілька хвилин.

— Я не знаю. Мені треба подумати про це. Я зараз прийду.

Він вийшов з кабінету і забрав із собою свій портфель та листи.

Дейв ніколи не повертався до розмови про листи — принаймні в той спосіб, який я очікував. Але він все-таки приєднався до групи і чесно відвідав кілька перших занять. Насправді я був вражений його ентузіазмом: на четвертому занятті він сказав, що зустріч у групі стала кульмінацією всього тижня, і він помітив, що з нетерпінням чекає наступного сеансу та лічить дні до нього. Причиною його ентузіазму була, на жаль, не можливість дізнатися більше про себе, а чотири привабливі жінки в групі. Він зосередився винятково на них, і згодом стало відомо, що намагався з двома з них влаштувати побачення поза групою.

Як я й передбачав, Дейв поводився в групі вкрай потайливо і завдяки своїй поведінці здобув підтримку іншого скритного члена групи — гарної, але пихатої жінки, яка, як і він, виглядала років на десять молодшою, ніж їй належало за метрикою. На одній із зустрічей їх попросили сказати, скільки їм років. Обоє відмовилися, вигадавши дотепну відмовку, ніби не хочуть, щоб їх оцінювали за віком. Колись давно (коли статеві органи ще називали «інтимними органами») люди в групі неохоче говорили про секс. Так, в останні два десятиліття на групових заняттях почали говорити про секс із деякою невимушеністю, а от гроші стали більш приватною темою. На тисячах занять у групах, члени яких розповіли про себе майже все, я нізащо б не дочекався зізнання про величину їхніх доходів.

Але в групі у Дейва найбільшим секретом був його вік. Дейв сміявся і віджартовувався, але рішуче відмовлявся сказати, скільки йому років: він не хотів ризикувати навіть найменшим шансом умовити на побачення хоча б одну жінку з групи і збільшити свій список перемог. На одному занятті, коли якась жінка наполягала, щоб він назвав свій вік, Дейв запропонував обмін: його секрет — за її телефонний номер.

Я був занепокоєний тим, що напруга в групі зростала. Не один лише Дейв несерйозно ставився до занять, але його жарти та флірт змінювали всю сутність групової терапії і перетворювали її на примітивну зустріч.

Хоча під час одного сеансу тон розмови змінився і всі поводилися серйозно. Одна жінка повідомила, що в її коханця виявили рак. Вона була переконана, що він незабаром помре, хоча лікарі запевняли, що його прогнози не такі вже й безнадійні, попри його ослаблений фізичний стан і поважний вік (шістдесят три).

Я подивився на Дейва. Той чоловік «поважного» віку, якому шістдесят три, був на шість років молодшим за нього. Але Дейв навіть оком не змигнув і почав говорити про серйозні речі. Він здавався таким чесним.

— Можливо, про це я мушу сказати в групі. Я дуже боюся хвороб та смерті. Я відмовляюся ходити до лікаря — справжнього лікаря, — на цих словах він грайливо показав на мене. — Востаннє я проходив діагностичне обстеження більш як п’ятнадцять років тому.

Хтось із групи вигукнув:

— Ти в гарній формі, Дейве, незважаючи на твій вік.

— Дякую. Я працюю над цим. На додачу до плавання, тенісу та прогулянок я приділяю фізичним вправам щонайменше дві години на день. Терезо, я співчуваю вам і вашому коханому, проте не знаю, чим можу допомогти. Мене обсідають всілякі думки про старіння і смерть, але вони надто болючі, тому я не хочу говорити на цю тему. Чесно кажучи, я не люблю навідувати хворих людей і слухати розмови про хвороби. Док, — він знову показав на мене, — завжди каже, що в групі я звертаю увагу тільки на приємні речі — можливо, саме тому!

— Чому? — запитав я.

— Ну, якщо я буду більш серйозним, то почну говорити про те, як сильно ненавиджу старість і як несамовито боюся смерті. Одного дня я розповім вам про свої кошмари. Можливо.

— Ви не один, у кого такі страхи, Дейве. Можливо, це допоможе, якщо ви зрозумієте, що ми всі в одному човні.

— Ні, кожен з нас якраз самотній у цьому човні. Це найстрашніший бік смерті — людина помирає сама.

Інший учасник додав:

— І хоча ви й самі в тому човні, завжди приємно побачити світло на інших човнах, які пропливають поруч.

Коли ми завершили нашу зустріч, мене сповнювала надія. Мені здавалося, що ми зробили значний стрибок уперед. Це можна було назвати проривом. Дейв розмовляв про щось важливе, він був зворушений, він став справжнім, а інші члени групи відповідали йому взаємністю.

Під час наступного сеансу Дейв розповів про вражаючий сон, який наснився йому після минулого заняття. Сон (стенографував студент):

Смерть ходить навколо мене. Я відчуваю її запах. У мене в руках пакет з якимось конвертом усередині. У ньому міститься щось таке, що непідвладне смерті, що не гниє і не псується. Я про нього нікому не розказую. Я відкриваю його і раптом бачу, що він порожній. Я шокований. Тут я помічаю, що він розірваний. Пізніше те, що нібито було в конверті, я знаходжу на вулиці, і це виявляється старий брудний черевик без підошви.

Сон мене збентежив. Я часто думав про його любовні листи, і мені було цікаво, чи коли-небудь мені випаде ще один шанс проаналізувати їх із Дейвом.

Хоча я й надавав перевагу груповій терапії, на мій погляд, її формат мав один недолік: у групі часто немає можливості заглибитись у сутність проблеми. Багато разів у групі я натрапляв на красивий шлях, що міг мене завести в глибини людської душі, але мав задовольнятися розв’язанням більш практичних (і здавалося, більш нагальних) завдань, а саме: усувати міжособистісні непорозуміння. Проте я не міг цілком ігнорувати цей сон: це була via regia[22] в самі нетрі людських стосунків. Рідко я чув про сон, який би так одверто викривав підсвідому таємницю.

Ні Дейв, ні група не знали, що далі робити зі сном. Кілька хвилин вони вагалися, аж поки я трохи спрямував їх, мимохідь запитавши Дейва, чи є в нього якісь асоціації із символом конверта зі сну, який він так не хотів нікому віддавати.

Я знав, що ризикую. Було б помилкою, можливо, навіть фатальною примушувати Дейва до невчасного одкровення або ж і мені самому розповідати інформацію, яку він довірив мені під час нашого індивідуального сеансу до того, як почав відвідувати групу. Однак я подумав, що моє запитання не виходило за межі дозволеного: я продовжував використовувати зміст сну, і Дейву нічого не залишалося, як пристати на мої правила гри. Він зробив лише маленьку спробу протесту, сказавши, що в нього немає ніяких доречних асоціацій.

Він хоробро вів далі, але не без своєї удаваної скромності. Він зазначив, що сон, можливо, стосується листів, які він зберігав у таємниці: листи були частиною його «певних стосунків». Інші члени групи, градус цікавості яких значно зріс, засипали його запитаннями, аж поки Дейв не розповів кілька фактів про своє давнє кохання до Сорайї та проблему відсутності підходящого потаємного місця для своїх листів. Він не сказав, що роман відбувався тридцять років тому. Також він не згадав про перемовини зі мною та мою пропозицію зберігати листи, якщо він погодиться розповісти про це в групі.

Учасники групи зосередилися в основному на проблемі потайливості Дейва — це не була проблема, яка цікавила мене найбільше, але все ж я вважав, що потайливість — важливий аспект терапії. Вони дивувалися, що Дейв усе приховував; дехто розумів його бажання зберегти листи подалі від дружини, але жоден учасник не міг зрозуміти його пристрасті до секретності. Наприклад, чому Дейв не сказав дружині, що він відвідує психотерапевта? Ніхто не купився на його жалюгідну відмовку, що якби вона знала, то дуже хвилювалася б, оскільки він міг скаржитися на неї, а тоді вона зробила б його життя нестерпним, постійно допитуючи його, що він казав.

Якби він справді хвилювався про спокій своєї дружини, зауважили в групі, то розумів би, що її, вочевидь, більше дратує те, що вона не знає, куди він ходить щотижня. Слід тільки послухати його слабкі виправдання, коли він кожного тижня йшов з дому і десь зникав (він був на пенсії і не мав справ поза домівкою). А його старанно сплетені інтриги для приховування рахунків за курс терапії щомісяця! І ці плащі та кинджали! Заради чого? Навіть папери щодо страхування потрібно було відправляти до іншого поштового відділення на секретну скриньку. Члени групи засуджували також і те, що Дейв не був щирим і з ними. Вони відчували його відстороненість і небажання їм довіряти. Чому він сказав «листи, які залишилися від певних стосунків»?

Вони прямо виступили проти нього: «Ну ж бо, Дейве, невже тобі так важко називати речі своїми іменами і сказати “любовні листи”»?

Члени групи, дай їм Боже здоров’я, робили те, що вони й мали зробити. Вони обрали тему секретності, яка найбільше стосувалася поведінки Дейва і того способу, у який він ставився до них, і чудово захищалися. Хоча Дейв здавався трохи стурбованим, він був активно задіяний — навіть нікого не вдавав із себе.

Але я прагнув більшого. Той сон був чистим золотом, і я не міг просто так його пропустити.

— Чи хтось має ще якісь ідеї щодо сну? — запитав я. — Наприклад, про запах смерті чи про той факт, що конверт містить щось, що можна врятувати від смерті, гниття та зіпсуття?

Усі мовчали кілька хвилин, і тоді Дейв повернувся до мене і сказав:

— А що ви думаєте, док? Мені дуже цікаво почути.

Він упіймав мене. Я не міг відповісти, не виказавши деяких секретів Дейва. Наприклад, він не сказав групі, що Сорайя померла тридцять років тому, що йому шістдесят дев’ять і він знав про наближення смерті, що він попросив мене зберігати його листи. Хоча, якщо я розповім ці подробиці, Дейв буде почуватися зрадженим і, можливо, відмовиться продовжувати терапію. Чи я сам ішов у пастку? Єдиний можливий спосіб вийти із цієї ситуації — бути чесним.

Я сказав:

— Дейве, мені дуже важко відповісти на ваше запитання. Я не можу сказати, що думаю про ваш сон, не розкривши деяких секретів, якими ви поділилися зі мною ще до того, як прийшли в групу. Я знаю, ви дуже переживаєте щодо своєї конфіденційності, і я не хочу втратити вашої довіри. Тож що мені робити?

Я випростався в кріслі. Я був дуже задоволений собою. Чудовий прийом! Саме те, чого я навчаю своїх студентів. Якщо ви стоїте перед вибором або ж маєте два сильних суперечливих почуття, тоді найкраще для вас — розповісти про свою дилему чи почуття пацієнтові.

Дейв сказав:

— Ну ж бо! Продовжуйте! Я плачу вам за вашу думку. Я нічого не приховую. Усе, що казав вам, — це відкрита книга. Я не згадав нашу розмову про листи, бо не хотів компрометувати вас. Моє прохання, як і ваша зустрічна пропозиція, однаково химерні.

Тепер, отримавши дозвіл Дейва, я поквапився роз’яснити що до чого членам групи, які були спантеличені нашим діалогом: велике значення листів для Дейва; смерть Сорайї тридцять років тому; проблема Дейва, де зберігати листи; його прохання до мене сховати їх; моя пропозиція, яку він поки що відхилив, зберігати їх, якщо він погодиться розповісти групі всю правду. Я намагався не порушити конфіденційності Дейва і не розголосив, скільки йому років чи якісь додаткові дані.

Потім я повернувся до сну. Я вважав, що сон відповів на запитання, чому листи досі залишалися в Дейва. І, звичайно, чому мої листи залишалися в мене. Але, звісно, я не згадував про свої листи: для будь-якої сміливості є межі. Так, у мене були власні причини. Пацієнти зібралися тут для своєї терапії, а не для моєї. Час особливо цінується у групі — вісім пацієнтів і лише дев’яносто хвилин, — і неправильно, якщо пацієнти гають час на проблеми психотерапевта. Пацієнтам необхідно вірити, що психотерапевт сміливо дивиться в очі власним проблемам та успішно розв’язує їх.

Але насправді це лише раціоналізація. Істинним поясненням був брак сміливості. Я повсякчас грішив тим, що розказував про себе менше, а не більше, ніж потрібно, однак щоразу, коли я розповідав про себе щось особисте, пацієнтам це йшло лише на користь, адже вони усвідомлювали, що я, як і вони, змагаюся зі звичайними людськими проблемами.

Сон Дейва, вів я далі, був сном про смерть. Він починався так: «Смерть літає навколо мене. Я відчуваю запах смерті». Центральним образом у сні був конверт, який містив щось усередині, щось, що було несприйнятливим до смерті чи псування. Що може бути зрозумілішим? Любовні листи були амулетом, засобом заперечення смерті. Вони оберігали від старіння і тримали пристрасть Дейва незмінною в часі. Бути по-справжньому коханим, незабутнім для когось, поєднатися з іншою людиною назавжди — значить бути безсмертним і захищеним від самотності.

Далі у сні Дейв бачив конверт розірваним і порожнім. Чому? Можливо, він вважав, що листи втратять свою силу, якщо поділитися ними з іншими людьми? Здатність листів стримати старіння і смерть здавалася ірраціональною, це була якась темна сила, що зникає, коли її вивчають під ультрафіолетовими променями раціональності.

Хтось із групи запитав:

— А як щодо старого брудного черевика з відірваною підошвою?

Я не знав, але ще до того, як я встиг щось відповісти, один пацієнт несподівано сказав:

— Це означає смерть. Черевик означає втрату душі. Черевик — тіло, підошва — його душа.

Звичайно: душа! Гарна версія! Чому я не подумав про це? Я вловив суть тільки першої половини: я знав, що брудний старий черевик — це сам Дейв. Кілька разів (наприклад, коли він попросив номер телефону в жінки, молодшої від нього на сорок років) мені здалося, що члени групи готові обізвати Дейва «брудним стариганом». Я здригнувся і зрадів, що цей епітет ніхто не вимовив уголос. Але під час нашої дискусії Дейв сам так себе назвав.

— О Боже! Брудний стариган, якому час віддати Богові душу. Це ж я! — Він посміявся з цього здогаду. Шанувальник слова (він розмовляв кількома мовами), Дейв дивувався порівнянню душі та підошви[23].

Попри веселість Дейва було очевидно, що він намагається впоратися з дуже складною та болючою для себе темою. Один із членів групи попросив його розповісти трохи більше про те, що він відчуває, усвідомивши себе брудним стариганом. Інший запитав, що він відчув, коли розповів групі про листи. Чи змінить це його ставлення до них? Ще один нагадав, що всі ми рано чи пізно зіткнемося з проблемою старіння та смерті, і попросив поділитися своїми почуттями з цього приводу.

Але Дейв замкнувся. Він уже виконав усю роботу, яку мав зробити того дня.

— Я не марно витратив свої гроші сьогодні. Мені потрібно трохи часу, щоб це все перетравити. Я забрав у вас майже сімдесят п’ять відсотків сьогоднішнього часу і впевнений, що інші теж хочуть поспілкуватися.

Неохоче ми облишили Дейва і повернулися до інших проблем. Ми ще не знали тоді, що це було прощання назавжди. Дейв більше не повернувся на групові заняття. (І, як виявилося, він не хотів поновлювати індивідуальну терапію зі мною чи з кимось іншим.)

Усі ми, але найбільше я, запитували себе: що ми зробили такого, що змусило Дейва піти? Може, він розповів нам забагато? Чи, може, ми надто наполегливо намагалися зробити з дурнуватого старигана мудрого старця? Чи зрадив я його? А може, втрапив у пастку? Чи не краще було б не казати про листи і забути його сон? Можна було б ще поговорити про причини, але це вже не має сенсу — пацієнт помер.

Можливо, ми мали передбачити його відхід, але я сумнівався. До того часу я був певен, що саме його потайливість, уникання і заперечення призвели б, кінець кінцем, до такого ж результату. Я від самого початку підозрював, що він хоче покинути групу. (Факт, що я виявився кращим пророком, ніж психотерапевтом, мало мене втішає.)

Передусім я відчував жаль. Я жалів Дейва через його самотність, його чіпляння за ілюзії, нестачу в нього сміливості, небажання подивитися в очі правді життя.

А відтак я поринув у роздуми про свої власні листи. Що станеться, якщо (я посміявся над своїм «якщо») я помру і їх знайдуть? Можливо, мені слід віддати їх Морту, чи Джею, чи Піту на зберігання. Чому я сам собі створюю проблеми із цими листами? Чому б не звільнитися від цього тягаря і не спалити їх? Чому б не зараз? Зараз! Але про це навіть думати боляче. Наче мені проштрикнули груди. Але чому? Чому я так багато страждаю через старі пожовклі листи? Я розберуся з цим — коли-небудь.