Легенди Львова. Книга друга

Батяр я си батяр

Чи чули ви про славних львівських батярів Юлька Спухляка, Юзька Дикого, Сташка Сліпого, Юлька Чухрая, Юзька Мариновського? Якщо ні, то що ви тоді знаєте про Львів?

Кажуть, що Львів заснував король Лев, але батяри цьому не вірили. Вони завше були певні, що прийшли сюди раніше. І коли Львів уже збудували, а король уперше прибув сюди і спинився перед міською брамою, то раптом виявилося, що батяри поцупили у нього ключа.

Чи не халепа? Ну, вони його потім повернули, але з умовою: Львів і батяри такі ж нерозлучні, як мамалига зі шкварками. І король погодився. А що мав робити — ночувати просто неба?

Львів упродовж років перетворився на велетенський котел, в якому представники різних націй дали життя багатьом явищам. Батяр, солодкий вар’ятунцьо, макабунда або андрус — це все одне і те ж. Може, від колишніх татарських бранців перейняли батяри нахил до волоцюжництва, хитрість і практичність — від вірменських та грецьких купців, гонор — від німецького міщанства, задерикуватість і саму назву свою — від мадярів, фантазію — від польської шляхти. А веселість, гультяйство, пісенність — від українців. Ще й досі неслухняних дітей у Галичині називають батярами.

Колись львівськими батярами могли бути не тільки «вуличники», як називали дітей, що більшу частину дня проводили на вулиці. Батяри могли походити і з порядних та заможних родин, але карколомний період батярства у їхньому дитинстві, не минав так просто, бо ці люди залишалися і в дорослому віці батярами у душі. Адже батярувати міг цілком поважний чоловік і зелений шмаркач. Батяр — це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Батяр міг бути хуліганом, але не розбишакою і не грабіжником, бо таких називали «кіндерами». Батяр мав свою філософію і свій гонор.

Батяри були центрові або з передмістя, з-за рогаток. Центровий батяр цинічніший, йому подобалося жити життям пройдисвіта, шелихвіста, спритного шахрая. Але там, де передмістя лагідно переходило в село, батяр уже інший. Овіяний запахами картопляних пляцків, горохв’яної зупи, закіпчений димом паленого осіннього листя, скидався на доброго духа темних львівських вуличок.

Що-що, а лупцюватися батяри вміли і любили. Особливо з «кіндерами», з якими завше ворогували. Батярське братство, чи, як тоді казали, батярська віра твердо трималася позицій і пишалася своїми подвигами. Вуличні балади радісно оспівували стиль батярського життя.

Так уже сталося, що вуличні пісні оспівали переважно бійки та забави, а от праця батярів для добра суспільства зосталася поза піснею. Хоча батяри, як це не дивно, мусили і на хліб заробляти. Робота, за яку бралися батяри, не вимагала особливої кваліфікації. Наймалися вони мулярами та підручними на будовах, бралися пиляти колоди і рубати їх на дрова, продавали газети, крадені квіти, крадених песиків і котиків.

Любили батяри розводити голубів. Голубів залюбки споживали. Варили росіл, пекли на рожнах. На будь-якому львівському базарі можна було побачити батярів, що торгували голубами та іншими птахами. Ловитва співочих птахів — чижиків, шпаків, дроздів, снігурів — це теж належало до батярських занять.

Де е цісар

За свій гострий язик не один батяр мусів відповідати перед законом. Так, у 1913 році один такий жартівник публічно заявив, що має в дупі самого найяснішого і наймилостивішого цісаря Франца-Йосифа. У наш час такі сміливці здобували шанс стати депутатами Верховної Ради, а тоді батяра відразу забрали до фурдигарні, себто ув’язнили.

На процесі суддя мав неабиякий клопіт. Адже для звинувачення батяра треба було повторити ті самі слова, які зірвалися з вуст оскарженого. І суддя знайшов вихід. Оголошуючи вердикт, він ужив такого каламбуру: «за поширення фальшивих відомостей про місцеперебування Його Цісарсько-Королівської Величності». Завдяки цьому кара не була надто суворою.

Каруселя

Цілком можливо, що той батяр взагалі не орієнтувався, що за персона Франц-Йосиф. Про те, що батярам було начхати на політику і монархію, свідчить ще одна пригода, яка трапилась у 1914 році, коли по всій імперії оголосили траур з нагоди вбивства у Сараєві спадкоємця трону арцикнязя Франца Фердинанда.

Будь-які забави та видовища заборонялися. Але один хлопчак, якому вдалося заробити пару грошиків на крадених квітах, подався до лунапарку і осідлав собі коня на каруселі. Однак вона не зрушила з місця. Втративши терпець, батяр гукнув господареві:

— Пане дириґінт, вйо! Що то є до хулєри? Чи я за свої гроші не можу сі забавити? Та крути, пан! Гайта, вісьта, вйо!

— Та не можна! Та чи ти не чув-єс, що сі стрєсло! Арциксьондза замордували...

— А хто то такий? Чому го не знаю?

— Франца Фердинанда закатрупили. Пукла му жилка життя і нема на то ради.

— Та най го хулєра возьме! Пукло му, то пукло! Коли він вже не годен, то най хто єнчий корбов круте! Давай, вйо!

Ті, що мають лежати

Батярів завше притягували до себе великі скупчення народу. У день Святого Духа відбувалась пишна урочистість на могилах оборонців Львова. Але сам цвинтар був маленький і не всі бажаючі могли на ньому розміститися. Тому пускали на його терен тільки родину загиблих, ще живих оборонців і офіційні делегації. Члени Союзу оборонців Львова «тримали шпалер», роблячи живу загорожу, аби сторонні не прорвалися.

І ось через той «шпалер» конче хотів проникнути батяр.

— Та де сі пхаєте? — спинив його розпорядник.

— Та чо сі пан так дурно питає? Прецінь не до кіна!

— А чи ви маєте ту когось похованого?

— Хіба би не знав.

— То ви, може, вобронець Львова?

— Та ше ні.

— То, може, делегат?

— Ше чого!

— Ну, то йдіт гет!

— А ви шо за щен, шо ту стались-те?

— Я? Я — Вобронець Львова.

— Ну, то мусилибись-те тутка лежати, а не стояти.

За ругатков ґранд-забава

На Замарстинові була крамниця, в якій торгували різним залізяччям. І ось батяри впродовж кількох днів заходили і питали гимбля. Крамниця була завалена лопатами, вилами, сокирами, цвяхами, але саме гимблів не знайшлося. Що робить власник? Маєте рацію — закуповує цілу хуру гимблів, завалює ними крамницю, а незабаром починає скубти на голові волосся, бо жодна жива душа більше про гимблі не згадувала.

Батяри вдягали на голову «кашкєтку», або «батярівку», шию зав’язували шаликом, на ногах носили «штиблети», «пікулєта» чи «мешти». Але в святкові дні батяр міг вбратися в «клявий анцуґ» (гарний костюм) і навіть насмарувати голову смальцем. Тоді вже він шварцував мешти чорною пастою і такого фасонистого фраєра називали «шац хлупака».

Дівчата, що здибалися з батярами, або ж «біні», походили так само з передмістя чи з села і працювали служницями в міщанських сім’ях. Тут, у місті, кожна селюшка хутенько переймала міські звичаї, вбирала капелюшок, шалик, і перетворювалася на даму.

Зі своїми «бінями» батяри охоче відвідували кнайпи, шинки і танцбуди, де всідалися за столами і цмулили «бровар» (пиво) та «цьмаґу» (горілку). В окремих шинках були встановлені музичні «шафи». Кинеш монету й маєш танго або вальса. Але найкращі забави відбувалися за участю музик в танцювальних будах, на балах в цьотки Бандзюхової чи клубі Ветиранів.

Саме завдяки баладам дійшли до нас імена багатьох батярів, що потрясали Львовом. Нічого подібного не витворило жодне інше місто Східної Європи. Місто-батяр уміло гуляти і розважатися. Щосуботи вечерове повітря клекотіло музикою і піснями. Шинкарі увічнені в піснях — Бомбах, Кияк, Кіжик, Ґрунд — радо вітали гостей. Не лягали спати шимонові (консьєржки), заробляючи на чайових за відкривання брами вночі. Рікою лився бровар, палила горло ґара (горілка), стрибали швайнери (гроші) по шинквасі. А пари йшли гоцки під запальні штаєри (танцювальна музика).

До війська батярам іти не хотілося, і вони мусіли постійно мати проблеми з поліцією. «Пулікір», «гранатовий», «мента», «дзяд», «ангел» — так батяри називали поліцаїв. Часто до шинків проникали тайняки, секретні агенти і висліджували дезертирів. Коли батяри розпізнавали «капуся», то ніколи не відмовляли собі у приємності натовкти йому писок.

Славний батяр Юзько Мариноський

Насправді його прізвище звучало інакше — Мариновський, але в народі називали його Мариноським. То був батяр, якого оспівували пісні та легенди, а розквіт його слави припав на початок XX сторіччя. Одного разу Юзька хотів арештувати поліційний агент з чотирма жовнірами. Юзько саме цмулив пиво у кнайпі. Він зміряв поглядом жовнірів і сказав агентові, якого добре знав:

— З паном піду, але тих піциків відішліть на постерунок, бо інакше мене ниньки не дістанете.

Агент відіслав жовнірів, а Юзько дав ся арештувати. О, бо той Мариноський був страшно гоноровий хлоп.

А то якось у шинку «Під Барилкою» двоє агентів заступило йому дорогу і хотіли арештувати. Мариноський рушив просто на них. Один витягнув пістолета і гукнув грізним голосом: — Стій, бо стріляю!

— Ну, то стріляй! — відказав флегматично і, спокійно відіпхнувши агентів, вийшов із шинку. Полюбляв робити різні ґеци. Зайде було до шинку, і зобачивши, що якийсь фраєр п’є пиво, міг йому з-під носа гальбу смикнути і одним духом вижльокати. Або грає якась компанія в більярд. Юзько лягає на більярдовий стіл і каже:

— Зачекайте троха, бо мене шось на сон хилить.

І ніхто не смів його рушити, доки не проспався. Помер Юзько у тюремному шпиталі зовсім молодим — у віці 25 років. Поховали його на Янівському цвинтарі під хрестом № 374-6 на ділянці, призначеній для злочинців. На хресті хтось із його приятелів написав: «Ту спочиває Мариновський Йосиф. Помер 15. 04. 1908. Мир його душі».

Заклад

А працював він на будові козлярем, себто носив на «козі», або ж на козлах (дерев’яному риштованні, яке примоцовують на плечі) цеглу. Він добре заробляв, бо в той час, як пересічний козляр брав до двадцяти цегол на «козу», Мариноський двигав сто п’ять, а часом ще й якогось хлопаку зверху садив, коли про заклад ішлося, і ніс те все на четвертий поверх. Так що заробляв свої тридцять гульденів на тиждень завиграшки.

Працюючи на будові нового двірця (вокзалу), якось він побачив, як двигають залізну конструкцію дванадцять робітників на одному кінці і дванадцять на другому. Мариноський гукнув їм:

— Гей, ви, дзяди, на що закладемося, що з одного боку буде вас дванадцять двигало, а з другого я оден?

— Ніц в тебе не вийде! — загукали ті. — Ми й так ледве раду даєм.

— Ну, то закладемся. Як я програю, ставлю вам вечерю і цьмагу, кілько вип’єте. А як ви програєте, то ставите то саме для всіх, хто буде цього вечора у шинку.

— Най буде! — згодилися робітники.

Юзько став на місце дванадцяти моцних хлопів, вхопився своїми великими руками за залізяку і крок за кроком рушив уперед. Задню частину конструкції підтримувала інша дванадцятка, і видно було, що це для них не забава. Піт стікав з чола Юзька, жили напиналися на чолі, та він, зціпивши зуби, йшов і йшов, а десятки пар очей стежили за цим, затамувавши подих. Геть уся будова збіглася поглянути на це диво. І Юзько таки доніс ту конструкцію до місця, де вже її мали піднімати на дах. Десятки людей у цю мить полегшено зітхнули і вибухнули радісними криками, вітаючи героя.

А ввечері корчма у Ціммермана ходором ходила від запальних танців і гучних співів.

Герої Личакова

Кожна міська дільниця мала своїх батярів, про яких складала легенди. Мав їх і Личаків. Довкола личаківських шинків витворилася ціла плеяда цікавих типів.

Коли 21 квітня 1894 р. з нагоди Виставки Крайової рушив Личаківською перший електричний трамвай, мала нагоду прославитися пані Скоробецька.

На звук трамваю, що піднімався вгору, вибігла компанія цікавих із шинку Лєрнера. І от пані Скоробецька, рознервована тим, що її чоловік, візник з Підвалля, може втратити зарібок через впровадження нових транспортних засобів, встругнула щось таке, що її навіки вкоренило в історію дільниці. «Неможлива до виконання пропозиція, — писав історик Франц Яворський, — яку пані Скоробецька учинила трамваєві у тій важливій для Личакова хвилі, була останнім виявом реакції на захист ідилічної місцевості, якій наступ міста відібрав усі ознаки незалежности».

Яворський не уточнив, в чому полягала та пропозиція, не розшифрував її також Іван Крип’якевич, переповідаючи цей випадок. Довелося зануритися в тогочасні газети і з різних натяків відтворити історичну пропозицію. Отже, пані Скоробецька повернулася до трамваю задом, задерла спідницю і вигукнула:

— На! Поцілюй м’я в с...у!

Але трамвай, бадьоро дзеленькнувши, проторохтів повз личаківців і так ото почалася нова епоха.

У пам’яті мешканців дільниці зостався також Михайло Гук, який, вийшовши з шинку, перепиняв кожного зустрічного словами:

— Бачу шляхетність обличчя і гідність у поступуванню, але прізвища не знаю.

І, коли хтось, не підозрюючи з ким має справу, спинявся й називав себе, з тої хвилини він потрапляв у ціпкі обійми пана Гука і мусив вислухати історію його життя, а то ще й відкупитися гальбою пива. Врятуватися можна було тільки негайною втечею.

Але не ці загалом мирні особистості склали легенду Личакова, а славні на все місто батяри. Імена окремих дійшли до нас у переказах.

Куба Пельц

Першим батяром і силачем, про якого ми дізнаємося, був Куба Пельц, який завиграшки встрявав у першу-ліпшу бійку, але завше виходив з неї переможцем. Куба — скорочене ім’я Якуба. Одної неділі 1848 року, коли у Львові на всіх дільницях несли варту австрійські вояки, боячись нового повстання, Куба гуляв собі у корчмі «Бабський Корінь» за личаківською рогаткою. Таку цікаву назву корчма отримала через те, що пізно увечері сюди сходилися жінки і забирали своїх п’яненьких чоловіків, вириваючи їх, наче коріння з-за столів.

Куба був винятком. Він сам вставав з-за столу. Тієї неділі, коли вертався додому, мугикаючи собі під ніс веселу пияцьку пісеньку, його перепинила варта на рогатці. Кубі це не сподобалося:

— А якого це дідька мене на моєму Личакові хтось має перепиняти? Ану киш!

Проте гренадери, котрі теж були здоровими хлопцями, заступили йому дорогу, і Кубі не залишалося іншого виходу, як повкидати усіх дев’ятеро гренадерів до криниці вниз головою.

Правду кажучи, Куба зовсім не скидався на Геркулеса. Був середнього зросту, присадкуватий і навіть лагідний, допоки не випив. Перебуваючи під газом, він міг запалитися в одну мить, зірватися з риком зраненого лева і лупити усе, що під руку потрапляло. Коли в суботу вертався додому з тижневою платнею і біля церкви Петра й Павла традиційно вже випускав із себе голосний рев, то чути його було аж за рогаткою і все, що рухалося назустріч, воліло зникнути з дороги, припасти до парканів, пірнути у темні закапелки і кущі.

Спадкоємці Куби Пельца

Тривалий час для Куби не існувало гідного суперника, ніхто його не міг побороти, які б то змагання не були. А однак знайшла таки коса камінь, і Кубу віддухопелив Каспер Смоленський. Звідтоді Пельц втратив свій титул короля Личакова. Та Касперу теж не довелося довго королювати, бо він натрапив на достойного суперника Антіна Плєцьона, який і розпочав своє владарювання над дільницею.

Плєцьон був перемитником і переганяв до Росії свиней. Там же в Росії він знаходив сховище після кожної бурхливої авантури, або чергової рекрутації до війська. Коли поліція про нього забувала, Антось знову з’являвся на Личакові і наводив жах на скарбових стражників, які вартували львівські рогатки.

Якось, коли Антось переганяв з Кривчиць телят, дорогу йому заступила сторожа. Це так обурило перемитника, що він поламав їм карабіни і добряче відлупцював, але при цьому один вартовий пробив йому багнетом стегно навиліт. Через те прикре поранення мусив хлоп відлежати в шпиталю, заки знову зміг взятися за улюблену справу.

Останнім подвигом Антося було побиття двох поліціянтів, після чого він цілих два роки пересиджував у Росії.

Славу Антося Плєцьона через півтора десятка років затьмарив незвичайно моцний різник Ґрінер. Антось за своїм звичаєм любив зачіпати кожного нового відвідувача шинку і, побачивши Ґрінера, перевірив і на ньому гостроту свого язика. Цього разу невдало. Парубкові його жарти не припали до душі, і Антось був дослівно змасакрований. Та й нема нічого дивного, бо Ґрінер завиграшки пробивав головою двері. Його улюбленим заняттям було піти на виступ якогось мандрівного цирку і зголоситися на змаг з цирковими атлетами. У той час, як атлети виглядали досить грізно, бо м’язи їхні випиналися від вух до щиколоток, наш різник був худим і жилавим. Проте клав він тих атлетів, наче снопи, одного за другим.

Історія нам донесла імена ще двох авантурників і завсідників шинків — різника Теофіля Берлінського і муляра Томаша Івановського. На відміну від згаданих вище збуїв, ці двоє діяли в парі. Уздрівши якийсь більший гурт, що міг собі зібратися з цілком мирною метою, стрімко вривалися в його середину і починали молотити наліво й направо. І заки ошелешені люди встигали оговтатися й дати відпір, наші герої театрально розкланювалися і зникали, мовби сталося якесь непорозуміння.

Скрипка

Одного дощового ранку до крамниці музичних товарів пана Айзика на вулиці Легіонів забіг бідно вбраний студент, ховаючи під плащем скрипку.

— Прошу пана, зробіть ласку, врятуйте мою скрипку від дощу. Я боюся, що вона намокне. А як дощ перестане, я її заберу.

— Ой, та де я ту місце для неї знайду? — захитав головою крамар. — Ти бачиш ту місце? Ту нема місця.

— А ви покладіть її коло інших інструментів. Ніц їй не буде. Прошу вас...

Пан Айзик махнув рукою і скрипка у старому вичовганому футлярі опинилася коло інших скрипок. Студент вибіг з крамниці, а за яких півгодини завітав високий худий панок з вусиками і в окулярах. Панок був вочевидь перестуджений і покашлював. Він якийсь час уважно оглядав полиці і раптом звернув увагу на стару скрипку:

— Прошу пана, покажіть, будь ласка, оцю скрипку.

— Оцю? — здивувався пан Айзик. — Та то якесь старе дрантя. У мене тут є чудові новенькі скрипки. Є з Чехії, з Голляндії, є й італійські... Умм, перша кляса.

— Але я би хотів поглянути саме на цю скрипку. Тільки поглянути.

Крамар подав панові футляр, той розкрив його і ахнув:

— Боже мій! Не може бути! Що я бачу! Ні, не вірю своїм очам! Це неможливо!

— А що? Що там такого? — здивувався господар.

— Ця скрипка! Боже мій! Невже мені не сниться?! Скільки?

— Перепрошую, але вона не продається.

— Але я плачу за неї грубі гроші!

— Шкода...

— Сто гульденів!

— Що? — у пана Айзика пересохло в роті.

— Триста!

Серце пана Айзика забилося, мов заєць в сильці.

— То не мо-моя скрипка.

— Добре, даю п’ятсот.

— Я поговорю з власником.

— Поговоріть, вблагайте його! Я вам окремо дам ще сотню. Боже мій! Справжній Страдиварі!

І панок, охаючи та ахаючи, покинув крамницю.

Тим часом спогідніло, і з’явився наш студент. Пан Айзик увесь той час знервовано міряв крамницю, час від часу зазирав у футляр і намагався побачити те, що побачив там панок. Скрипка як скрипка, нема жодних найменших слідів, що її зробив великий Страдиварі, але, якщо хтось вважає інакше, то нема ради. Де ж той студент забарився? Пан Айзик уже втрачав терпіння і навіть кілька разів вибігав на вулицю та вдивлявся у перехожих.

Нарешті! Нарешті він прийшов. Пан Айзик відразу перейшов до справи:

— Слухайте, пане академіку! Продайте вашу скрипку.

— Та ні, що ви! Ця скрипка мені перейшла від діда, а мій дід грав у цісарській капелі.

— Та я дам вам п’ятдесят гульденів.

Хлопець притис скрипку до грудей і в очах його зблисли сльози.

— Я й справді без грошей, але ця скрипка — найдорожче, що в мене є.

— Даю сотню!

— Йой! Як би мені ті гроші помогли!

— Двісті! Нате вже.

Пан Айзик мало не силоміць тицьнув гроші хлопцеві і вирвав з його рук скрипку. Він дуже квапився, поки не з’явився покупець.

Юлько Спухляк, а то був він, голосно хлипаючи, вийшов з крамниці.

Пан Айзик, обережно тримаючи скрипку, поклав її на полицю. В думках він рахував прибуток.

А Юлько швидким кроком квапився до кумплів на Ринку. В очах його блищали сльози. Але то були сльози сміху.

По дорозі він вийняв з кишені старі окуляри свого діда і кинув їх у смітник. За окулярами полетіли й чорні вусики. І зосталося ще тільки вивернути плаща на праву сторону, бо ліва була така протерта, ну чисто тобі — бідний студент.

Бараба

Колись на Старих Збоїськах жив відставний жовнір австрійського війська Антін Бараба. Він мав жінку, трьох дітей, був музикантом, грав на басі і співав, як тоді казали, баритонським голосом. Бараба був високого зросту, огрядний, відзначався надзвичайно великою силою і був батяром на цілі Збоїська. А ще любив добряче попоїсти. Одного разу він на спір з’їв копу (шістдесят) вареників, запивши їх глечиком сметани. Крім того, Бараба любив пожартувати з людьми і вічно попадав у якісь історії, які потім ставали відомими всьому Львову.

Одного разу жаліється Бараба своєму приятелю:

— Ти знаєш, щось мої дітлахи останнім часом так багато стали їсти! От вчора жінка зробила півкопи вареників, то я тільки 27 з’їв, решту діти розхапали.

— О-о! То вони, певно, всі в батька пішли, — давлячись зі сміху, відповів приятель.

Як Бараба страшив свою жінку

Бараба мав сварливу жінку, котра його не раз так допікала, що не було ради. От одного дня він вирішив її настрашити. Коли вона подалася на базар, він зайшов до сіней, закинув на сволок шнура, обв’язався ним попід пахви, закотив очі і завис, гойдаючись та висолопивши язика, наче повісився. А в той час до хати зайшла сусідка позичити сито. Дивиться, а на сволоку Бараба висить, ще й язика висолопив. Жінка, не довго думаючи, вхопила мішок муки та й поволокла надвір.

Тут уже Бараба не витримав, схопив її зверху за хустину та як крикне:

— А-а, то файні в мене сусіди! Тягнуть з хати, що попало!

Сусідка з переляку так і гримнула на місці, розкинувши руки й ноги. А Бараба висить, відчепитися не може.

Нарешті повертається з базару жінка і бачить, що її чоловік висить, а на підлозі мертва сусідка. Вона відкриває вікно і гукає до сусіда:

— Міську! Гов, Міську!

— Та шо сі стрясло?!

— Та ади мій повісився, а твоя дуба врізала. То тепер можемо жити разом!

Бараба, як то почув, закричав:

— Я ті поживу! Я ті поживу, шо кісток не позбираєш!

Жінка побіліла і повалилася на підлогу. А Бараба ледве сусіда докликався, аби той його з мотузки зняв. Разом вони обох жінок відлили зимною водою.

А жінка Бараби після того випадку ніколи з ним більше не сварилася.

Сила Бараби

Бараба був дуже моцний. Оповідали, що коли він служив у австрійському війську каноніром, то коли в бою на його батареї побило всіх коней, голими руками двигав свого канона з місця на місце. А ворожих солдатів, які його атакували, брав за ноги і метав, мов ядра.

Одного разу, коли Бараба сидів у хаті, почув знадвору дикий лемент. Вискочив надвір і побачив, що з череди худоби, яку вели на продаж вірменські купці, вирвався здоровенний бугай і ганяється за людьми. Бараба негайно кинувся туди, схопив бугая одною рукою за роги та як вріже йому кулаком в лоба — бугай так і перекинувся догори ногами. Люди збіглися і дякують Барабі.

Аж тут іде бричка з кількома панами. Під’їхали вони і питають, що ж там сталося. А люди кажуть:

— Ось цей чоловік голими руками забив бугая.

Панки не повірили, як то хлоп міг голими руками забити такого звіра, і почали сміятися. Тоді Бараба нічого не кажучи, схопив карету і перевернув її з дороги в болото. Всі гримнули реготом. А Бараба, ніби нічого не сталося, пішов собі додому.

Як Бараба сперечався

Одного разу Бараба сидів у корчмі, коли туди зайшов поважний вчений зі своїми колегами. Вони сіли і почали сперечатись про ймовірність. Професор розказував їм, що всі речі відбуваються з певною ймовірністю.

— От, наприклад, — каже професор, — скільки б разів монета не впала гербом, то стільки саме разів вона впаде другим боком. Якщо ми зараз вийдемо на вулицю, то можемо побачити з однаковою ймовірністю одну жінку або одного чоловіка.

— Прошу пана, — озвався з-за столу Бараба, — а чи можемо побачити одразу кілька чоловіків і жодної жінки?

— Ну, це вже менша ймовірність, бо в місті мешкає рівна кількість чоловіків і жінок.

— А яка ймовірність побачити з півсотні чоловіків відразу? — не вгавав Бараба.

— Надзвичайно мізерна. Я навіть можу закластися на десять корон, що це неможливо, аби протягом години цією вулицею пройшло півсотні чоловіків і жодної жінки.

— Б’ємося об заклад, — каже Бараба, — що це не так. Я чоловік простий, але мені здається, що ви помиляєтесь. Ті чоловіки і жінки ходять по вулиці, як їм ся схоче.

Пани вирішили посміятись з хлопа і побились об заклад. Не встигли вони витягти гроші і покласти їх на стіл, як на вулиці пролунали звуки маршу, брязкіт зброї і карбований крок. То цісарський полк переходив з касарні на щоденні військові вправи. Робив він це завше в один і той час.

Бараба і злодії

Одного разу до Бараби прибігла заплакана сусідка — жінка гончара Миколи Круглого — та й жаліється:

— Йой, Антосю, біда в мене, чоловік захворів, мусила-м сама горщики на ярмарку продавати, і п’ять найкращих горщиків злодії вкрали.

Барабі стало її шкода, він вирішив знайти злодіїв і покарати їх. На площі перед собором Святого Юра відбувався ярмарок. Бараба пішов на ярмарок, довго ходив між рядами, аж бачить, коло одного гончаря зібрався гурт якихось непевних людей. Бараба став здалеку і дивиться, що буде далі. Стоїть перед гончарем грубезне бабисько у широкій спідниці і просить то один горщик показати, то другий, все приглядається і ніяк не може вибрати. А тим часом злодії з-під спідниці тягнуть горщики та в мішок, один за другим. Тут Бараба як не свисне — злодії в ноги. А баба — хитра — стоїть собі, ніби то не вона.

— Ну, добре, — думає Бараба, — я тебе, голубонько, провчу...

Наступного дня Бараба перебрався за гончара, позичив у сусіда віз горщиків і поїхав на ярмарок. А в найкращий горщик посадів рій бджіл, накрив покришкою, а до неї прив’язав тоненького довгого шнурочка.

От приїхав він на ярмарок, вибрав місце та й став розкладати горщики. А горщика з бджолами виставив наперед, шнурок непомітно прив’язав до забитого в землю кілочка. Приходять до нього покупці, а він їм таку ціну називає, що ті відразу повертаються і йдуть. Аж тут дивиться — іде знайоме бабисько зі злодіями та й до нього:

— Як, ґаздо, ціните свої горщики?

Бараба назвав ціну, і баба почала торгуватися. А тим часом спідниця чимраз більше горщиків накриває. Бараба припильнував коли горщик з бджолами сховається під спідницею і смикнув за шнурок. Бджоли й туди! Баба як не заверещить диким голосом, як не підскочить та не почне бити себе по ногах і спідницею тріпати, а за нею починає верещати і той злодій, що тягнув горщики під спідницею, а за ним і всі інші. Кинулись вони тікати, а бджоли за ними. Більше тих злодіїв ніхто у Львові не бачив. А Бараба спокійно продав горщики та й поїхав собі додому.

Скупий крамар

Раз Бараба зайшов до крамниці пана Фельцмана, який торгував посудом і різними господарськими товарами і попросив позичити металеву ложку. А треба сказати, що пан Фельцман славився своєю невимовною скупістю.

— Ще чого! — обурився крамар. — Позичити! А то що вам припекло з металевою ложкою? Хіба вже дерев’яні не смакують?

— Та смакують, смакують. Але, видите, прийде до мене в гості іден поважний чоловік, буде сватати мою доньку, то хочу бодай му пурєдну ложку дати. А завтра вам поверну. Що ви переживаєте? Як не, то відроблю. Ви мене знаєте.

Фельцман дав Барабі ложку, а наступного дня Бараба приніс його ложку і ще дванадцять металевих ложечок.

— А то що за ложки? — здивувався крамар.

— А то, прошу пана, тота велика ложка народила ті маленькі ложечки.

— Та-ак? — здивувався Фельцман і, не завдаючи зайвих запитань, хутенько сховав усі ложки до шухляди.

Минув тиждень, і Бараба у Фельцмана з’являється знову. Цього разу просить позичити йому гасову лямпу, бо прийде до нього майбутній зять домовлятися про весілля, а в нього самі свічки, лямпи нема.

Фельцман, пам’ятаючи історію з ложечкою, радо позичив лямпу, а наступного дня Бараба приніс ту саму лямпу і ще одну маленьку.

— А то що за лямпка? — питає крамар.

— А, то прошу вас ґречно, тота велика лямпа народила ту малу лямпку, а що велика лямпа є вашою власністю, то і її потомство вам належить.

— А так, так, — покивав головою Фельцман і сховав обидві лямпи.

Минув ще тиждень, і Бараба знову завітав до крамаря. Цього разу він потребував на весілля доньки срібного сервізу, щоб гарно прийняти родину зятя.

— Мені треба всього по дванадцять: ложок, ложечок, виделок, ножів, тарілочок. А ще по дванадцять срібних келихів і срібних чарок.

Пан Фельцман навіть не сперечається, бо вже знає, що на цьому тільки заробить. Він запакував Барабі срібний сервіз та ще й перев’язав його барвистими стрічками.

Але цього разу Бараба не з’явився ні за день, ні за два, ні за тиждень. Крамар не на жарт розхвилювався і вирішив сам провідати Барабу та довідатися, чому той не віддає срібного сервізу.

Боржника він застав у чорній сорочці і в глибокому смутку.

— Що таке, пане Бараба? Я вас не пізнаю. Де мій сервіз?

— Ой, прошу пана, сталося непередбачене. Таке горе! Таке горе!

— Що ся стало? Хтось помер?

— Ще й як помер!

— Та кажіть, хто?

— Ваш срібний сервіз, царство йому небесне.

— Як то? Сервіз? Помер? — розкричався крамар. — Шо ви з мене мішіґена робите? Як то можливе? Хто таке чув, жиби начиння помирало?

— Га, — спокійно відказує Бараба, — коли начиння могло родити, то пан ся з того не дивував, не? А як воно могло родити, то чому не могло й померти?

Дзюньо Макольондра