Легенди Львова. Книга друга

Закоханий упир

Любилися колись у Брюховичах Івась та Ганнуся і збиралися побратися. Уже Ганнуся і сватів прийняла, і сорочку для Івася вишила, коли сталася біда: Івась упав з коня, сильно забився і незабаром помер. Ганнуся дуже за ним побивалася.

Минуло з тої пори зо два місяці. Батьки Ганнусі поїхали на ярмарок у Броди, лишивши її саму. Пізньої ночі Ганнуся крізь завивання вітру почула стукіт кінських копит. Вершник зупинився біля її обійстя, кінь зафоркав, далі пронизливо скрипнула хвіртка, злякано дзявкнув песик і сховався в буду, брязнувши ланцюгом. Хтось підступив до вікна і постукав. Ганнуся налякалася, накрилася з головою кожухом і вся задрижала зі страху. Та за хвилю щось почало трясти двері, і почувся глухий голос:

— Відчини!

Дівчина встала, підійшла до дверей, але відчиняти не відважилась.

— Відчини! — просив голос, і цей голос був їй ніби знайомий, когось нагадував. Але кого?

Двері стрясалися, вітер гудів у димарі, і скрипіли старі ясени. Двері були старі, засув не втримався і гримнув на землю. Ганнуся скрикнула, упізнавши у нічному гостеві свого Івася.

— Я приїхав за тобою, Ганнусю, моя голубко, — сказав парубок.

Голос ніби належав йому, а ніби і не йому, бо добувався, мовби з глибокої криниці.

— Під хатою чекає мій кінь, збирайся, поїдеш зі мною. У мене тобі буде добре, маю великий палац, а там так гарно. Ти такої краси ще ніколи не бачила.

Дівчина була мов паралізована, їй відібрало мову зі страху і вона не могла видушити з себе жодного слова. Врешті за якусь хвилю це минуло, і вона сказала:

— За... зараз... я тільки заберу своє віно... у скрині... сувій полотна...

— Не треба тобі ніякого віна. У мене є все. Будеш, як княгиня, Ганнусю, моя голубко, — сказав парубок.

— Але то моя бабуся виткала... мушу забрати...

Вона метнулася до скрині, взяла сувій полотна під пахву, а ще непомітно кинула за пазуху образок Богородиці, і пішла за своїм коханим. На подвір’ї нетерпляче бив копитом чорний, як ворон, кінь, а з його ніздрів виривалося полум’я. Щойно вони сіли верхи, як кінь рвонув учвал і вихором полетів у напрямку цвинтаря.

— Як той місяць ясно світе, так умерлий мчить, як вітер! — вигукнув покійник. — Не боїшся, Ганнусю, моя голубко?

— Як я можу ся бояти, як зі мнов Пречиста Мати? Їхали далі. За хвилю той знову каже:

— Як той місяць ясно світе, так умерлий мчить, як вітер! Не боїшся, Ганнусю, моя голубко?

— Як я можу ся бояти, як зі мнов Пречиста Мати? Врешті спинилися над могилою Івася. Парубок допоміг дівчині зіскочити з коня і сказав:

— Заходь, Ганнусю, моя голубко.

— Але куди? — здивувалася Ганнуся. — Я не бачу дверей.

— Там під плитою є діра. Як тільки просунеш в неї руку, вона стане широкою, як двері.

Там і справді виднілася щілина, з якої пробивалося тьмяне світло, кидаючи жовтий язичок на траву. Але Ганнуся відповіла:

— Ні-ні, Івасю, я не бачу нічого. Іди ти перший, а я за тобою.

Він таки послухався, нагнувся і просунув руку в отвір. В ту ж мить отвір розширився, і небіжчик спустився в могилу.

— Ходи, Ганнусю, моя голубко!

— Зараз, тільки подам тобі полотно.

І вона подала йому кінчик сувою. Мрець потягнув його до себе, полотно розкручувалося і розкручувалося, і кінця йому не було. Мрець тягнув полотно, а Ганнуся притримувала сувій, аби не надто швидко розкручувався. А тут і півень заспівав. Світло в отворі враз погасло, і могила знову докупи зійшлася.

Ганнуся чимдуж побігла до хати. А коли приїхали з ярмарку батьки, то усе їм розповіла. Батьки пішли на гріб зі священиком, відправили службу Божу і забили в могилу осикового хреста. Після цього упир уже більше дівчини не турбував.

Пригода з упирицею

Олько Кучера вертався пізно возом з млина. Довкола вже панувала глупа ніч, лунало кумкання жаб, хлюпотіла Полтва і шумів очерет. Яскраве сяйво місяця освітлювало дорогу. І довелося йому їхати через один нечистий місток, де завше щось страшило. Олько звісно ж перехрестився, але щойно коні ступили на місток, як просто перед ними пролунало жалібне бекання ягняти. Олько стримав коні, придивляється і справді бачить, що посеред мосту лежить чорне ягня.

«Гм.., — задумався він, — певно, заблукало з отари, треба його забрати до себе, може, хтось за ним зголоситься. А як ні, то моє буде».

От він підняв ягня, поклав на возі позад себе, смикнув віжки і рушив далі.

Ягня лежало тихо, тільки коли-не-коли побекуючи. Але за якийсь час несподівано зірвалося, скочило Олькові на шию і зареготало так шалено, аж мороз пішов по шкірі. Хлопець спробував його скинути, але де там: вчепилося так міцно, що ради не даси. Регоче і каже жіночим голосом:

— Я упириця! Вези мене на цвинтар!

Радий не радий заїхав Олько під браму цвинтаря. Ягня зіскочило з його карку і вмить перетворилося на розпатлану упирицю.

— Можеш собі їхати, — сказала вона. — Але їдь спокійно і не озирайся позад себе, бо буде тобі зле.

Олько цьвохнув батогом, а волосся йому дубом стало, аж шапка сама з голови сповзла. Пробував насадити її — нічого не помогло. Врешті схотів пересвідчитися, чи далеко від’їхав від цвинтаря і озирнувся. І що він бачить? Та сама упириця сидить у нього на мішках і зуби скалить. Ледве живий доїхав до хати. Зіскочив з воза, влетів до хати, а упириця невідомо де й поділася. Після того Олько довго хворів.

Упир і чума

Страшна пошесть чуми запанувала у Львові та околицях, тисячі людей вимерло, а тисячі розбіглося по лісах, шукаючи схрону. Тікали люди не тільки з міста, а й зі сіл. У селі Білогорща зостався тільки один пан зі своєю родиною і челяддю. Він обгородив своє обійстя високим тином, сподіваючись, що чума його за цим захистом не дістане. Разом з паном жив один шляхтич. Якось той шляхтич сів на коня і поїхав до Львова. Назад він повертався, як уже почало сутеніти. Дорога вела через ліс. Несподівано кінь став налякано порскати, бити копитом по землі, а далі ані руш. Шляхтич здивувався, але не побачив жодної причини для такої поведінки коня. Тоді він спішився, взяв коня за вуздечку і, йдучи попереду, тягнув його за собою, мов сліпого.

Зробивши кілька кроків, побачив спорохнявілу колоду, що лежала посеред дороги, і вже збирався її обминути, коли раптом з жахом побачив, як з колоди вилізає якийсь чоловік. Попри холод він був вбраний зовсім легко і скидався на приблуду-німця. Чоловік ввічливо привітався і сказав:

— Я упир. Моя сестра-упириця, незважаючи на мій опір, принесла до вас чуму, а з нею голод і нужду. Але я можу її звідти вигнати, якщо тільки ти мені допоможеш. А тобі це нічим не загрожує. Бо навіть серед найсильнішої пошесті, коли всі довкола тебе будуть вмирати, ти не помреш. Слухай тільки, який я тобі підкажу спосіб. Отже завтра о цій самій порі, що й нині, приїдь сюди знову і приведи білого коня, який не має на собі жодної волосинки іншої масті. А ще привези мені дванадцять мішків з конопляного полотна, а ще двадцять чотири новісінькі баранячі шапки. У кожну шапку повинні бути заткані ножі гостряками униз, наче пера. Як привезеш мені то все, то обіцяю, що й волос тобі з голови не спаде.

Промовивши це, упир знову сховався в колоду. А шляхтич скочив на коня і помчав додому. Пан, вислухавши його пригоду, звелів зранку челяді наготувати усе те, що замовив упир. Наступного вечора пан і шляхтич сіли на коней, прихопили усі ті речі й прибули до лісу. Ледве наблизилися до колоди, як упир вийшов їм назустріч, забрав шапки і мішки, скочив на білого коня і зник, не сказавши ні слова.

Назад пан повертався радісний і веселий, що нарешті від чуми відкупився. Але тої ж таки ночі усе його обійстя вимерло разом з ним і його родиною. Зостався живим тільки шляхтич.

Гість з тамтого світу

Поховали молодого ґазду в Лисиничах, а на четверту ніч приходить він під вікно і кличе:

— Марисю, пусти мя!

Дружина пізнала його голос і відчула, як волосся заворушилося у неї на голові. А що, як він не помер? Бувало ж і таке. Тамуючи страх вона підійшла до вікна і прислухалася.

— Марисю, пусти мя! — знову повторив такий знайомий голос.

Накинула на плечі хустину і відчинила двері. До хати увійшов її чоловік — геть такий, як його поховали. Правда, обличчя неживе, сіре, очі запалі і голос глухий, замогильний.

— Ну, збирайся зі мною!

— А діти як лишу? — спитала вона.

— Лиши так, як я лишив, не буде їм нічого!

Жінка тоді почала збиратися. Вона склала у наволочку своє вбрання, закинула її собі на плечі і слухняно рушила за покійним чоловіком.

Коли проходили повз церкву, він сказав:

— Кури сплять, свині сплять, а мертвий живого до гробу веде!

Підійшли вони до могили і мрець вигукнув:

— Розтворися, гробе!

Але гріб не відкрився. Тоді він гукнув удруге, проте аж за третім разом могила розкрилася.

— Ну, скачи у гріб, — звелів жінці.

— Ой, я боюся. Скачи ти спочатку!

Покійник скочив у могилу, а жінка кинула йому вслід наволочку з лахами. Він подумав, що то вона сама скочила, і гукнув:

— Закрийся, гробе!

Щойно могила закрилася, жінка кинулася щодуху тікати. Мрець, почувши тупіт її ніг, схопив наволочку і побачив, що то не його жінка, а купа лахів. Він дуже розлютився і закричав:

— Отворися, гробе!

Могила відкрилася, мрець вискочив на поверхню і побіг, трощачи хрести і кущі, ламаючи дерева, аж луна розлягалася. Ось-ось дожене бідну жінку.

А вона біжить, біжить, вже їй повітря у грудях бракує, вже її ноги спотикаються. Коли бачить — каплиця якась при дорозі і світло там горить. Вона напружила останні сили, підбігла й штовхнула двері, а там лежить мрець на лаві і більше нікого нема. Хоча ні, на жердині сидить маленький когутик і, здавалося, дрімає.

Жінка затраснула двері, і підперла їх лавою, на якій лежав покійник, а сама сіла в кутку і стала молитися.

А її покійний чоловік уже прибіг під вікно і загукав:

— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!

Тут мрець на лаві заворушився і став підводитися на ліктях. Жінка тоді розв’язала на собі пояс, який був на ній під час шлюбу, і кинула йому на ноги. Мрець враз знову опав на плечі і простогнав:

— Не пущу тя, братцю, бо ми ланьцух на ногах!

Покійний чоловік знову гукнув у вікно:

— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!

Мрець спробував руками досягнути дверей. Але жінка зняла з себе пацьорки, які були на ній під час шлюбу, та й кинула йому на руки.

— Ой, не пущу тя, братцю, — застогнав мрець, — бо ми ланьцух на руках.

І втретє став просити покійний чоловік:

— Пусти мя, братцю, я такий, як і ти!

Спробував той голову підняти, а жінка зняла свою хустку, якою їй голову зав’язували по шлюбі, і шпурнула йому на шию.

— Не пущу тя, братцю, бо ми ланц на шиї!

І в цю мить прокинувся когутик — стрепенувся, вдарив крильми і закукурікав на всю міць своїх маленьких грудей. І враз мрець на лаві завмер непорушно, а покійник за вікном голосно застогнав і, наче підхоплений вихором, зник.

Панський скарб

Помер один дуже багатий пан і не сказав, куди гроші сховав. А по смерті став ходити і страшити.

Вдова була ще молода і, коли до неї почав лакей залицятися, то не дуже й опиралася. Якось вона пожалілася йому, що покійний чоловік залишив їй надто мало грошей, а куди подів усе своє багатство вона не знає. Не раз пробувала шукати, але все намарне.

І от лакей зголосився довідатися цієї таємниці від самого пана.

— Як ти це зробиш? — здивувалася пані.

— Я з ним зустрінуся.

— Ну, якщо тобі вдасться вивідати його таємницю, то ми поберемося.

Лакей обмислив, яким чином добитися свого, і попросив пані пошити йому смертельну сорочку. Пані пошила, дала йому, а він закопав її у землю на кілька днів. А як вона уже добре пропахтіла землею, він її викопав, а вночі вбрав на себе і подався на цвинтар.

На цвинтарі де-не-де спалахували вогники, вигулькували якісь імлисті білі постаті і зникали, а з далини чувся крик сови. Коли це бачить лакей — іде його пан і просто до нього. Він аж отерп, але взяв себе в руки і ані руш.

— А то хто? — здивувався пан.

— Я, пане, — відказав лакей.

— Як то? І ти ходиш?

— А так, пане!

— А коли ж ти вмер?

— Та недавно.

Пан наблизився до лакея, понюхав його і знову спитав:

— Чому ж я не чув, як по тобі дзвонили?

— По мені не дзвонили, бо я наглою смертю вмер.

— Он як. Це добре. Будеш мені і тут слугувати. Чи знаєш, де мої гроші?

— Та ні. Звідки?

— А що, моя пані пробувала їх знайти?

— Пробувала. І я навіть їй помагав, але нічого не знайшли.

— І не знайде ніколи. Ходімо, я подивлюся до своїх скарбів.

Підійшли вони до гробівця, в якому пана поховали. Поруч з гробівцем росла горобина. Мрець попхав її, вона вивернулася коренем догори, а з-під кореня заблищали золоті дукати й різні коштовності.

— Оце бачиш, де мій скарб? Тепер то буде твій обов’язок — кожної ночі перевіряти, чи він на місці. А зараз ходімо забавитися.

Мрець повів лакея на пагорб, що височів над цвинтарем. Там ріс старий дуб. Мрець запхав у дупло руку і вийняв тоненьку порцелянову тарілочку.

— То моя улюблена забава, — сказав він, кидаючи тарілочку з гори.

Тарілочка покотилася, покотилася аж на сам низ і не розбилася. А потім пан свиснув і тарілочка повернулася до нього в руки.

— Ану, тепер ти, — сказав пан, подаючи тарілочку хлопцеві.

«Ого! Тут я й попався», — подумав той. Він узяв тарілочку і навмисне кинув так сильно, що вона тільки подзенькотіла, розлетівшись на друзки.

— Що ти зробив! — вигукнув пан і знову обнюхав лакея, бо ж відомо, що жоден упир не може залишити по собі слідів. А розбита тарілочка викликала у пана підозри.

— Це тому, що я вмер недавно і ще сили не втратив, — пояснив лакей.

Пан подивився на нього з підозрою і сказав:

— Ходімо тепер у гості до тебе. Де твоя могила?

— А там, коло дзвіниці.

Коли ж вони наблизилися до дзвіниці, лакей сказав:

— Знаєте, яка різниця між померлими давніше і померлими недавно? Я можу у дзвіницю зайти, а ви не можете.

— Не говори дурниць. Жоден мрець під дзвоном не годен стати.

— А от я стану. Я ще чую таку силу. Але мусите мене попхати.

Лакей став проти дверей дзвіниці, пан попхав його, і він влетів у дзвіницю, хутенько вибіг по сходах нагору і почав бити у дзвона. Пан злякався і закричав, мов навіжений:

— Що ти робиш!? Здурів? Перестань!

А він знай б’є та б’є, аж пан почав на місці крутитися, наче дзиґа, а потім упав знесилений на землю. У цю мить і півні запіяли. Лихий дух покинув пана, а біля дзвіниці зостався тільки його труп.

На той дзвін збіглися люди, лакей розповів їм про свою пригоду. Пана поховали, але перед тим йому голову відрубали і поклали у ногах. А потім лакей завів пані до того місця, де скарб був захований, забрали усе, що там було, і жили собі в достатку.

Похорон дідича

Чим займався дідич Білогорщі пан Нивинський, ніхто достеменно не знав. У XVII сторіччі, коли він жив, люди різне розповідали. Казали, що він спровадив з Чехії альхеміків і робить з ними якісь таємничі досліди, що прислуговує їм сам дідько і що не раз бачили, як великий вогненний змій летить по небу і залітає просто до комина панського замку. Люди намагалися обходити його стороною, а коли мусили завезти туди дрова чи харчі, то воліли те все скидати перед самим мостом, що вів до брами. Похмура замкова челядь забирала привезене і знову зникала за мурами.

З відстані замок мав дуже непривабливий вигляд, над ним постійно кружляли круки і голосно каркали, а вечорами зліталися кажани і пищали, а писк їхній скидався на людські зойки.

І от настав такий час, що пан помер. Альхеміки та інші приблуди, які звили собі тут затишне кубельце, по смерті свого патрона хутенько ушилися. Та й не серед дня, а таки глупої ночі, що їх ніхто й не бачив, тільки хлопці, котрі стерегли на пасовиську коней, зауважили темні тіні, що мчали битим шляхом на захід.

Пан не мав ні дружини, ні дітей, отже похоронами його заопікувалася челядь. Та коли вони поткнулися до місцевого пароха, аби той відспівав їхнього дідича, то панотець налякано почав хреститися і нізащо на це не погоджувався. Тоді вирішили його поховати без священика, але білогорська громада стала стіною і не пустила домовину на свій цвинтар. Не помогла навіть торба золота, яку челядь перед нею висипала. Так і поховали пана на освяченому полі.

Після похорону челядь, повантаживши, що було цінніше на вози, покинула замок і роз’їхалася хто куди. З місцевого люду ніхто до замку навіть не важився зазирнути. А тим часом уночі пролунав гучний гуркіт, а на ранок усі побачили, що земля не прийняла домовини з паном, вивергла на поверхню, а круки враз обсіли її з усіх боків. Ото халепа! Мусили люди знову ховати безбожника, але й наступної ночі те саме сталося, і третьої те ж. Що було робити?

Тоді послали до Львова за катом. Кат, як почув, що йому за роботу пропонують, руками й ногами відмагався, але тоді вже магістрат втрутився і звелів таки катові поїхати у Білогорщу, бо нема ради. Треба було якось того пана нарешті упокоїти.

Кат приїхав зі своїм підмайстром, молодим хлопцем, на чорному возі, на якому зазвичай возив тіла страчених злочинців. Люди запровадили їх на поле, стали оддалік і спостерігали за тим, що вони будуть чинити.

Круки розгнівано шугонули вгору і закружляли у дикому танці над їхніми головами. Кат підважив мечем віко і скинув його на землю. Пан лежав у домовині, як живий, писок мав бурячковий, вуста вишневі кривила посмішка.

Кат розмахнувся мечем і відрубав йому голову, кров вдарила догори червоним фонтаном, затраскавши круків, ті закричали розпачливо і полетіли до лісу. Підмайстер підняв панську голову за волосся і поклав її в ногах. Потім кат відрубав ноги і кинув їх там, де була перед тим голова. Одну відрубану руку примостив небіжчикові під голову, а другу під ноги. Тоді з підмайстром підняли віко, поклали на труну і забили великими цвяхами.

— А тепер, — гукнув кат, — поможіть нам висадити його на воза.

Люди нерішуче затупцяли на місці, ніхто не хотів навіть наблизитися до труни. Врешті парох із паламарем зголосилися та, коли взялися домовину піднімати, то не могли зрушити з місця. Мусили гукнути ще парубків, а ті, присоромившись, що старий парох мусить труну двигати, таки пристали до гурту, і щойно восьмеро висадили труну на воза. Громада розплатилася з катом, він цьвохнув батогом і віз рушив.

По дорозі кат наказав підмайстрові сісти на козли, правити кіньми та не озиратися назад, що б там не діялося. Сам він сів позаду домовини з мечем у руці.

Як тільки віз виїхав за Білогорщу, з домовини почулося жалібне скигління, а потім залунала і лайка, покійник почав гупати у віко. Кат вдарив тричі мечем по труні і гупання втихло.

Тим часом уже звечоріло, десь високо над головою знову закружляли круки, запискотіли кажани, а з лісу чулося пронизливе завивання, щось там тупотіло, аж тріщало галуззя, і голосно стогнало.

Та що далі вони від’їжджали, то все неспокійнішим ставав мрець. Кат мусив раз-по-раз вдаряти мечем. Підмайстрові мурашки по спині бігали, але він не озирався, хоча розумів, що діється щось дивне, бо коні уже вибивалися з сил і ледве тягли воза. Було таке враження, ніби віз дорогою усе важчав та важчав.

Незабаром коні й зовсім стали, а піна з них так і стікала. Хлопець шмагав їх батогом, але нічого не допомагало, віз не рухався з місця. Довкола вже була темна ніч, круки і кажани над головами наче оскаженіли, підлітали мало не до самих очей і з криком шугали знову у небо. А з лісу поволі сунулася якась непровидна темінь, нічого чорнішого їм у житті й бачити не доводилося. З домовини лунав усе гучніший гуркіт, мовби хтось молотом валив, а кат ляскав мечем, аж луна котилася. Підмайстер почав читати молитву, кат зиркнув на нього і теж приєднався, за якусь хвилю коні знову рушили з місця. Отак з Божою поміччю вони продовжували везти покійного пана, хоч і дуже повільно, бо коні таки частенько приставали.

Врешті кат вирішив, що досить з них тої муки. Вони саме виїхали на стару греблю, тут тік колись потічок і був став, але потік змалів, а став висох і перетворився на болото, вкрите ряскою та заросле по берегах очеретом.

— Отут йому якраз і місце, — сказав кат.

За плечима у підмайстра щось заскавуліло і заячало, гейби сто котів нараз скрутилися в одному клубку, і він не витримав, таки озирнувся. Господи! Те, що він побачив, не покидало його пам’ять ще багато років і мучило у снах. А побачив він цілу зграю чортів, що обсіли і труну, і воза, і звисали до самої землі цілими гронами. Кат лупив їх мечем, та це мало що помагало, бо чортів усе більшало і більшало.

— А бодай вас, шкуродери! — гаркнув він. — Забирайте його! Він ваш!

Що тут зчинилося! Чорти усією громадою вхопилися за домовину і ну тягнути її з воза. Чути було як розпачливо кричить покійник, як кидається у домовині, а чорти з реготом і вереском скинули труну на греблю, а тоді у болото, що тільки чавкнуло. За мить усе довкола вляглося, втихомирилося. Де й круки з кажанами поділися. На небі з’явився місяць і осяяв дорогу. Підмайстер перехрестився, цьвохнув батогом, і коні побігли, весело метляючи хвостами.

А панський замок з тих пір зовсім занепав. Жодна жива душа не важилася до нього зазирнути, він заріс кущами, а з часом розсипався і зник.