Легенди Львова. Книга друга

Дуб на Лисій горі

Про скарби на Лисій горі не раз розповідали старі люди, але хто би там насмілився опівночі завітати туди, де влаштовували свої гульки львівські відьми. Власне опівночі на самому чубку Лисої гори виростав могутній дуб із дуплом, в якому і знаходився легендарний скарб. Відьми влаштовували довкола дуба забави, а на світанку дуб зникав безслідно.

Син Личаківського різника Мирко був хлопцем не тільки не боязким, але й здоровим, як бугай. Татуньо не міг натішитися своїм синочком, який одним ударом довбні валив з ніг бугая. Та відколи почув Мирко про скарб, який з’являється на Лисій горі, то вже ні про що інше думати не міг. Звичайно, мати справу з відьмами він не мав бажання, а тому подався на гору у понеділок, коли відьми відпочивають після свого недільного сабашу.

Опівночі Лиса гора не манила жодними привабами, була похмура і непривітна. У підніжжі голосно шелестіли кущі, щось попискувало і зойкало, з шурхотом осипався пісок. Вгорі на сосні закричав пугач, заскрипіло гілля і гупнуло на землю. Мирко на хвильку завагався і взяв свою нерозлучну довбню напереваги, готуючись відбити будь-який напад. Але коли підняв голову і побачив, як на вершині гори виростає дуб, рвонув щосили, не звертаючи більше уваги на жодні звуки.

На горі його чекала несподіванка. Біля дуба побачив неймовірно вродливу дівчину у дорогій шовковій сукні, вона простягла до Мирка руки і сказала:

— Якщо ти хочеш добути скарби і врятувати мене від нечистої сили, то ввійди у дупло. Там побачиш дорогу, дорога приведе тебе до великої залізної скрині. На скрині сидить сова, а на варті скарбів стоїть чорний лицар, убий лицаря і того, на кого сяде сова. Не злякаєшся?

— Я? Якогось там чорного лицаря? Я чорного бика з Лисиничів не злякався!

Мирко весело підморгнув панні і сміливо ускочив у дупло. Відразу побачив дорогу серед зелених кущів, а за якусь сотню кроків і залізну скриню. Чорний лицар відразу виставив праву ногу вперед і націлив на Мирка списа. Парубок змахнув довбнею і спис вмить переламався, ще один змах — і лицар з проламаним шоломом звалився на землю. В ту ж мить сова спурхнула, зробила коло над головою Мирка і сіла на плече дівчини, яку він зустрів біля дуба.

«Звідки вона тут взялася? — дивувався парубок. — Невже непомітно кралася за мною? А може, то не вона, а якась мара?» Мирко розгубився — що має чинити? Панна наказала убити того, на кого сяде сова. Він підняв довбню, панна скрикнула:

— За що?

Мирко труснув головою, мовби відганяючи видиво, дівчина простягнула до нього руки, всміхаючись. Опустив довбню і взяв дівчину за руку. В ту ж мить сова спурхнула з її плеча і знову сіла на скриню, а дівчина вмить скрутилася в бублик і перетворилася на стару горбату відьму, що залилася деренчливим сміхом. Відьма вдарила Мирка в обличчя і він втратив свідомість.

Отямився на світанку. Але не міг пригадати нічого з того, що трапилося з ним уночі і як він опинився на Лисій горі. Звідтоді він уже більше ніколи не мріяв про скарби. І щойно на схилі віку пригадав свою пригоду та розповів онукам.

Забудькуваті монахи

Одного рази монахи-домінікани вичитали у старій книзі, що раз у рік на руїнах Низького замку можна розчарувати скарби. Для цього опівночі слід відправити службу Божу зі святими дарами, і тоді спаде закляття зі скарбів, які там закопані.

І ось, коли надійшла та ніч, про яку писалося у книзі, вони вирушили до замкових руїн. Та щойно наблизилися до них, як почули голос із підземелля:

— Добре, ІДО прийшли. Але ж ви забули ґноту, аби запалити кадила.

І справді, ченці побачили, що нема ґноту, і мусили повернутися до монастиря, а коли прийшли знову, той самий голос із підземелля повідомив:

— Добре, що прийшли. Але ж ви забули ложечки до кадила.

Ай-я-яй! Ну, то ж треба! Але що ж робити — треба вертати до монастиря.

Але і третього разу не вдалося їм відправити служби Божої, бо голос із-під землі промовив:

— Добре, що прийшли. Але ж ви забули рушничка для святого причастя.

«А то що за кара Господня?» — дивувалися монахи. Здавалося б, усе зібрали, усе передбачили, а щоразу таки щось забувають. Повернулися вони за третім забутим предметом, прийшли на руїни, а тут і півні заспівали. І той самий голос із підземелля зустрів їх голосним реготом.

Печера на Високому Замку

Львівський історик Садок Баронч писав, що у Львові практично до кожного пагорба чи гори прив’язані легенди про скарби. Одну з них він переповів так.

Якось на Високому Замку прогулювався студент і несподівано побачив великий вхід до печери, якої раніше ніколи не бачив, хоча тут не раз бував. Студент з цікавості увійшов до печери і вразила його неймовірна яснота, так, мовби саме сонце у тій печері зійшло. Як виявилося, світло било від залізних скринь наповнених золотом.

Студент узяв жменю золота і вибіг з печери, аби повідомити про свою знахідку магістрат, але почув за спиною гуркіт. Озирнувся і побачив, як печера замкнулася так, наче б її ніколи на тім місці й не було. Звідтоді ніхто вже тієї печери не бачив.

Корона короля вужів

Одного теплого липневого дня троє дітей майстра Штефана пішли до лісу по суниці. Олько, наймолодший з них, відбився від гурту і, зайшовши у гущавину, натрапив на галявину, всіяну такою кількістю ягід, що, збираючи їх, не помітив, як почало вечоріти. Але він добре пам’ятав дорогу і сміливо рушив навпростець.

Не далеко зайшов, як раптом почув дивний свист. Роззирнувся і побачив на галявині гурт вужів. Серед них виділявся великий білий вуж з золотою короною на голові.

«Напевно, їхній король», — подумав Олько і хутко сховався за кущами.

Білий вуж знову засвистів і його піддані стали розповзатися хто-куди, залишаючи короля самого. Білий вуж підповз до кущів, де сховався хлопчик, і почав крутити головою. «Напевне, розглядається, куди корону покласти», — здогадався хлопчик. А він чув, що в таких випадках треба простелити перед вужем хустину. Хлопчик вийняв з кишені хустину і простелив на траві. Вуж втішено зашипів і поклав корону на хустину, а сам ліг спати.

Олько часу не гаяв, схопив корону і давай Богу ноги.

Білий вуж прокинувся від його тупоту і, побачивши, що корону вкрали, кинувся навздогін з голосним свистом. За лічені хвилини до погоні приєдналися десятки вужів. Вони теж сичали і в їхньому сичанні вчувалося:

— Віддай корону! Віддай корону!

Олько біг стрімголов, перестрибуючи через кущі, гілки шмагали його по обличчю, ноги слизькали на траві, колючі пагони ожини роздирали ноги, але він біг і біг, стискаючи у руках корону. Захеканий він влетів на батьківське обійстя і затраснув браму.

Коли майстер Штефан побачив сина з короною і розпитав його про все, то тільки сумно похитав головою і сказав, що добром це не закінчиться. Він як у воду дивився, бо вужі не покинули переслідування, а оточили обійстя з усіх боків. Від їхнього розлюченого шипіння і свисту закладало вуха, худоба бісилася і кидалася на всі боки, собаки валували, кури і гуси били крильми.

Майстер вирвав з рук хлопчика корону і шпурнув її через паркан. І враз шипіння та свист вляглися, а вужі, підхопивши корону, повернулися до лісу.

Дрібнолюдки

У густелезних лісах і горах живуть маленькі чоловічки, яких народ прозвав дрібнолюдками. А що вони носили червоні капелюшки і скидалися на гриби, звали їх також червонюхами та козариками. Колись козарики мешкали в людських хатах у теплому запічку, але відколи люди їх почали ображати, переселилися у глухі ліси та скелі, поселилися всередині гір та пагорбів. Звідтоді зустріти їх було важко.

А колись дрібнолюдки охоче людям допомагали. Бувало, що тільки візьметься господар жито жати, приходить на поле, а воно вже й вижате і в снопи зв’язане.

Трапилося якось, що господарі застали зжатою ще недоспілу пшеницю і почали сварити козариків, але коли наступного дня град побив увесь хліб іншим господарям, то буди вдячні, що бодай пашу для худоби врятували.

Весілля дрібнолюдків

Мандрований скрипаль Войтко мав таку славу, що в один день не раз доводилося йому грати на кількох весіллях. Кожному хотілося затягнути саме Войтка на забаву. Замолоду він ніколи не відмовлявся, але з віком не було для нього більшого щастя, ніж коли повертався, заробивши трохи грошей, до своєї хати у Винниках. І хоч була та хата стара, як світ, і згорблена так само, як і її господар, але тільки в ній він чувся в захистку і затишку. У вільні від мандрів дні, а вони наставали у піст, любив Войтко сісти собі на призьбі і смалити файку.

Був квітень, до Великодня залишалося яких два тижні. Войтко сидів на призьбі і думав, чи вдасться йому на Паску розговітися, а чи й далі буде постити. Аж тут з-за кущів несподівано вискочив заєць. Войтко отетерів, бо щоб зайці попід хатою бігали, то ще такого не видів. Але він здивувався ще більше, коли побачив, що заєць був запряжений у маленьку золоту бричку, в якій сидів маленький чоловічок у зеленому каптані і червоному капелюшку. Войтко відразу здогадався, кого він бачить перед собою, але від несподіванки роззявив так широко рота, аж йому файка випала. Бричка зупинилася біля скрипаля, бравий козарик, вискочивши з неї, скинув капелюха, вклонився і промовив:

— Шановний пане Войтку, чи не були б ви такі ласкаві, аби прибути до мене в суботу на весілля? Я видаю свою доньку.

Войтко продовжував сидіти з роззявленим ротом. Він оговтався тільки тоді, коли козарик нагнувся, підняв файку і подав йому.

— Дя... дякую, — проказав скрипаль, але більше ані слова не годен був з себе видушити.

— Пане Войтку, ми вам віддячимо, — продовжив козарик. — В суботу увечері ми вас чекаємо під горою Жупан.

Після цього несподіваний гість зник, а Войтко знову заглибився у свої роздуми. «Е-е, є Бог на світі, коли послав мені заробіток перед святами. От тільки, що ж я тим малюкам заграю? Хіба ж я знаю їхні танці?»

Але, як надійшла субота, Войтко вбрав чисту білу сорочку, підстриг вуса і подався до гори Жупан. З лісу віяла вечірня прохолода і скрикували птахи, лаштуючись на нічліг. Войтко зупинився біля підніжжя і роззирнувся.

— Агов! — почулося з-під ніг. — Доброго здоров’я. А ми вже вас чекаємо.

З трави вигулькнув знайомий козарик.

— Ходіть за мною, — гукнув він і побіг так швиденько, стрибаючи з каменя на камінь, що скрипаль ледве за ним встигав.

Несподівано козарик вдарив по горі прутиком, гора розступилася, і відкрився вхід до печери. Войтко слухняно тупцяв за проводирем, дивуючись, звідки тут світло береться, що все довкола осяяне, як у палаці. Незабаром вони опинилися у прибраній квітами залі, де столи вгиналися від страв і напоїв. Але все там було дуже маленьке, якраз на зріст козариків. Келихи завбільшки з наперсток, тарілки і миски завбільшки зі шкаралупку горіха, ножі та виделки, як сірнички. На чолі стола сиділи молодята вбрані у святкові строї, перед ними височів заквітчаний коровай. «Ого, усе як в нас», — здивувався скрипаль.

Його посадили на кам’яному виступі перед дубовим пеньком, на якому було з десяток маленьких пляшечок вина і ціла гора мисочок зі стравами. Козарики передбачили, що для людини їхні порції просто смішні. Войтко не дав себе довго просити, і щойно тільки гості випили за здоров’я молодих, взявся за вгощення. Зайве й казати, що Войтко пив не келихами, а цілими пляшками. Правда пляшки ті були завбільшки зі сливку.

Та ось настала пора на танці, і насеред зали вийшла невелика капела музиків. Мали вони бубон, скрипку, бас і цимбали. «Нащо вони мене наймали?» — здивувався Войтко. Але коли та капела заграла, усе стало зрозумілим, бо то не була гра, а якась жахлива какофонія: рипу-рипу, скрипу-скрипу, — хоч вуха затуляй. Тоді Войтко узяв скрипку і заграв такого штаєра, що враз усі козарики вибігли з-за столів і закрутилися у вихорі танцю. Маленькі музики, зачувши гру Войткової скрипки, на хвильку перестали грати і уважно прислухалися, а тоді стали йому спочатку несміливо, а далі з усе більшим завзяттям підігравати.

Цілу ніч з перервами Войтко веселив козариків, які дуже втішилися, що він навчив їхніх музик стільки чудових мелодій. А над ранок, коли натомлені господарі почали вкладатися спати, козарик, який запросив скрипаля на весілля, віддячив йому тим, що насипав повні кишені лісових горішків. Войтка така оплата дуже здивувала і пригнітила, надії на те, що він зможе гідно відсвяткувати Паску, розприслися, як сон. Але він нічим не зрадив свого розчарування, ґречно подякував і почимчикував додому.

Біля своєї хати скрипаль висипав горішки на лаву, на якій він щодня залишав вгощення для білочки, що любила до нього навідуватися. Зазвичай він їй залишав соняхове і гарбузове насіння та сушені яблука, але лісові горішки мали би їй смакувати більше, подумав Войтко і завалився спати.

Прокинувся він пополудні. Щось його муляло в боці. Опустив руку в кишеню і намацав ще одного горішка. Та коли його витяг, то подумав, що сон ще продовжується: горішок був із чистого золота. Войтко зірвався з лежанки, вибіг на подвір’я і — до лави. Побачивши шкаралупки, затамував подих: невже білочка встигла їх усі розгризти? Але ось щось зблиснуло у траві. Що це? Золотий горішок! А ось другий, третій! Ні, не всі вона ще розгризла, хоч і намагалася. Всього Войтко відшукав лише п’ять горішків, хоча було їх удесятеро більше. Але й того виявилося досить, аби він міг уже решту життя жити в достатку.

Біла корова

У Білогорщі ніяк не могли дати раду з вовками, котрі нападали на пасовиська. Що не вижене пастух корів, то обов’язково без одної-двох повернеться. Вовків розвелося тоді у довколишніх лісах дуже багато і всі вони ходили люті й голодні. Врешті корів узагалі перестали виводити на пашу, а годували їх скошеною травою.

І от саме на ту пору одній бідній сироті з’явився у сні маленький чоловічок і сказав:

— Піди до війта і в пастухи попросися. Скажи, що знаєш, як вовкам дати раду.

— Але ж я не знаю!

— На пасовиську дізнаєшся, — відказав дрібнолюдок і зник.

Дівчинка оповіла свій сон бабусі, з якою жила у старенькій бідній хатині. Бабуся подумала, подумала і вирішила піти до війта разом з онучкою. Та коли війт їх вислухав, то став сміятися:

— Куди тобі такій малій та корів перед вовками вберегти. Тут оно дорослі пастухи не годні були впоратися.

Але дівчинка і бабуся уперто стояли на своєму і таки переконали війта довірити білогорську череду дівчинці.

— Добре, — погодився війт. — Якщо ви такі вперті, то нехай мала завтра вижене череду. Але одна умова: якщо хоч однієї корови забракне, то підеш до господаря, чия корова згинула, у найми. І будеш у нього працювати доти, доки не відробиш корови.

Вранці-раненько погнала дівчинка череду на пасовисько. Дорога вела попри гай, і ось, коли вони його минали, з гаю вийшла біла-пребіла корова і пристала до череди. Цілий день до пізнього вечора паслася біла корова з громадською чередою і жоден вовк не посмів напасти, а коли дівчинка погнала череду назад, біла корова зникла у гаю, мовби її й не було.

Ціла Білогорща тішилася з того дива, що маленькій дівчинці вдалося те, чого не вдалося дорослим.

З дня на день випасала вона череду, і щодня біла корова разом чередою паслася, а вовків і слід пропав.

Люди так були вдячні дівчинці, що вибудували для неї і її бабусі новеньку хату з дубових колод та ще й одежі надарували і харчів. А коли стали дівчинку розпитувати, яким чином вона змогла корів уберегти, то почули історію про білу корову, яка паслася з чередою. Знаючі люди відразу здогадалися, що та корова належить лісовим козарикам-дрібнолюдкам.

— Доки ти її будеш випасати, — сказав війт, — доти вовки череди не зачеплять. Тому опікуйся нею, а добрі чоловічки тобі віддячать.

І справді, біла корова почала щодня приносити на розі почепленого за ниточку золотого дуката.

Дівчинка незабаром розбагатіла, а коли вона виросла на вродливу дівчину і вирішила зайнятися власним господарством, череду передали іншому пастухові. І він так само пильнував білу корову, як власну зіницю.

Так би було й донині, якби не трапився один захланний господар, який вирішив, що така незвичайна корова мусить коштувати немалі гроші. От він упіймав її та й поволік на базар. Та не пройшов із нею і ста кроків, як корова перетворилася на стару дуплаву колоду.

Звідтоді вже ніхто ніколи у Білогорщі не бачив білої корови.

Тютюнець

Один бідний чоловік з Майорівки пішов попросити хліба у свого багатого брата, який мешкав у Винниках і мав велику господарку. Та як на біду був той брат таким скупарем, що не дав навіть сухарів.

— Піди зароби собі, то й будеш мати, а я для жебраків хліба не тримаю.

Мусив чоловік вертатися ні з чим додому, йде і журиться, бо діти будуть питати його, що він приніс, а він тільки руками розведе. Назад він вирішив іти лісом, аби скоротити дорогу. Іде він, іде, а тут і звечоріло, туман легенький опустився на землю, і чоловік наддав ходи, щоб чого доброго не змилити шляху. Коли це десь із кущів пролунало:

— Гей, добродію! Зачекайте!

Голосок був тоненький, писклявий, і чоловікові здалося, що то йому почулося. Він роззирнувся, але нікого не помітив. Та тільки-но зробив крок, як знову той самий голосок його зупинив:

— Зачекайте, добродію!

— Хто це?

— Та я! — озвалося просто із-під його ніг.

Чоловік нахилився і побачив козарика у траві.

— Візьміть мене з собою, — попросився той.

Чоловік узяв козарика на долоню і посадив собі на капелюха. Там козарикові було дуже зручно мандрувати і він, вигідно розвалившись собі, став наспівувати якусь веселу пісеньку. Отак ішли вони лісом, а туман перед ними розступався і чоловік уже не брав собі до голови, що може заблукати.

— Добродію, скажіть, — озвався козарик, — а чи нема у вас часом якої люлечки посмоктати?

— Є, чому ж нема. От тільки тютюн скінчився.

— Не біда. Я маю.

Чоловік подав йому люльку і кресало, козарик натоптав люльку запашним тютюнцем і з задоволенням став димок кілечками випускати.

Коли вони опинилися біля Медової печери, козарик сказав:

— Ну, пане добродію, я вже на місці, — а опинившись на землі, додав: — Гарна у вас люлька.

Посмокчіть і собі мого тютюнцю. Бувайте здорові.

— Ідіть здорові, — помахав козарикові рукою чоловік і рушив далі.

Іде він і дивується, який же тютюн смачний у козарика, такий добрий, що аж у голові просвітліло і смуток розвіявся. Але водночас щокроку чоловік почав відчувати на голові якийсь тягар. Таке враження наче на капелюх йому ворона сіла. А може, й не ворона, а ціла чапля. Яке там чапля? Дві чаплі та ще й з бузьком!

Ой! А то що за біда? Капелюх від тягаря аж на носа йому наліз. Чоловік узявся за криси, обережно зняв капелюха з голови і ахнув: великі коштовні камінці оздоблювали його старого зачовганого капелюха, а кожен камінець був штудерно пришитий золотою ниточкою та так, що матерії і видно вже не було. Ото чудасія! Чоловік сховав капелюха за пазухою та чимдуж кинувся додому. А там уже радощів було без меж.

Золото козариків

В Медовій печері на Майорівці колись не раз бачили козариків, як вони ходили, присвічуючи собі ліхтариками. Одного разу попри печеру їхав на возі селянин Стефан із Зубри з жінкою. Раптом він почув, що з печери долинає якийсь стукіт, мовби хтось довбав камінь. А за мить помітив світелко, що блимнуло біля печери і зникло. Скільки він уже не їздив цією самою дорогою, але ще ніколи не чув, аби там щось стукало.

— Зачекай мене тут, — сказав селянин до жінки, — щоб я скис, коли тут не скарби добуваються.

Жінка пробувала його стримати, але намарне — він поквапився до печери і сміливо зайшов усередину. Спочатку там було темно, і тільки вглибині щось блимало. Селянин зробив кілька кроків і незабаром опинився у яскраво освітленій галереї. На кожному кам’яному виступі світився ліхтарик, а безліч козариків ритмічно цюкали в стіни маленькими кайлами. Зі стін вилітали золоті зливки і котилися додолу, а інші козарики збирали їх у кошики і дуже тішилися, коли вдавалося видобути якийсь більший шмат.

Селянин дивився, стоячи у тіні, мов заворожений, пожираючи очима повні кошики золота. Аж ось один козарик ударив кайлом з усієї сили і зі стіни вилетіла золота брила завбільшки з котячу голову. Враз усі козарики застрибали від радощів, заплескали у долоні і стали співати якусь героїчну пісню. Це видовище так розвеселило селянина, що він не стримався і розреготався. У відповідь пролунав гучний гуркіт і враз усе згасло.

Жінка селянина почула знадвору той гуркіт і з завмиранням серця кинулася до печери, але не змогла пройти і кількох кроків, бо стеля різко опадала, а повзти вона не відважилася. Повернулася назад і чекала на свого чоловіка, але, так і не дочекавшись, подалася додому. Вранці вона пішла до священика і розповіла йому про все. Той її потішив і порадив, аби рівно за рік пішла на те саме місце, бо є надія, що чоловік її вийде з печери.

Так вона і зробила. З печери знову долинало постукування молоточків, а вглибині блимало світло. Жінка увійшла до печери і побачила, що стеля піднялася настільки, що можна вільно рухатися. Вона дійшла до освітленої галереї і зупинилася заворожена видовищем. Козарики були настільки захоплені роботою, що нічого не помічали. Тут вона побачила і свого чоловіка. Він бив кайлом у стіну і виглядав на цілком спокійного. Жінка пробувала якось тихенько звернути його увагу на себе, але той ані на мить не відірвався від своєї роботи. Врешті жінка гукнула:

— Стефане! Ходи до мене! То я, твоя жінка!

Враз світло згасло, пролунав гуркіт, посипалося каміння, і печера ув’язнила жінку разом із чоловіком. Кажуть, що вони мусять там залишатися аж до судного дня.