Легенди Львова. Книга друга

Відміна

У густих лісах у печерах та дуплах жили богиньки або лісниці. Це були волохаті жінки з довжелезним волоссям, вбиралися вони у якесь старе брудне дрантя. У сонячні дні вони любили вигріватися на галявинах, а вночі прокрадалися на людські городи і крали усе, що під руки попало — капусту, буряки, горох, біб. Живилися вони також ягодами, а взимку, коли їм бракувало запасів, наготованих з осені, лизали живицю на соснах.

Інколи богиньки викрадали людських дітей, а на їхнє місце до колиски клали своїх. Правда, не до кожної дитини богинька мала змогу підступити, а тільки до тієї, котру викупали, а воду після купелі вилляли після заходу сонця. Хто про це знав, то виливав воду або перед заходом сонця, або вже наступного дня. Також не можна було купати дітей у п’ятницю.

У Брюховичах молодим господарям так допекли своїми грабунками богиньки, що вони звернулися за порадою до знахарки.

— Богиньки люблять все яскраве, — сказала знахарка. — Підкиньте їм на городі одного червоного чобітка.

Так вони й зробили. Богинька, яка прийшла до них красти моркву, побачила чобіток і взялася примірювати. Ноги у богиньок маленькі, і вона спочатку запхала у чобіток одну ногу, а потім і другу. Смик, смик — витягти не годна. Так вона й пролежала безпорадна до самого ранку, коли її знайшли господарі.

Богиньку зв’язали, привели до хати і посадили на лаві. Заки вони не придумали, що далі з нею робити, то вирішили спочатку поснідати. Та тільки господар сів до столу і взявся за ложку, як богинька почала собі щось мрукати:

— Гм, гм, гм, гм...

— Що ти там мрукаєш? — озвався господар.

— Що мрукаю, те мрукаю.

А коли до столу підсіла й господиня і, перехрестившись, стала їсти, богинька захихотіла.

— Чого ти хихочеш? — знову спитав господар.

— Чого хихочу, того хихочу.

Але господарям уже й ложка до вуст не йшла, і вони продовжували допитуватися.

— Скажу, коли мене пустите, — відповіла богинька.

— Добре, пустимо, але ти також пообіцяй нам, що не будеш на наш город ходити.

— Обіцяю, — сказала богинька. — Ґаздо, коли ви всілися до столу і стали їсти, то не перехрестилися. Тоді до вас підскочив дідько і почав вам у мисці хвостом колотити. Тому-то я мрукала. А коли газдиня сіла і перехрестилася, то дідько утік. Тому-то я хихотіла.

Господарі дотримали слова і відпустили богиньку, а з тієї пори вже ніколи не забувалися за столом перехреститися. Але богинька потім помстилася їм. Якось вони викупали малу дитину, а чоловік узяв та й вилляв воду після заходу сонця. Тієї ж таки ночі богинька підкралася і замінили їхню дитину на свою. Богиньчині діти мали великі голови, були дуже вередливими, крикливими і завше голодними. Батьки відразу побачили, що то не їхня дитина і знову пішли за порадою до знахарки, а та підказала їм давній спосіб:

— Візьмете велику дерев’яну ложку і бийте підмінча по голові, доки не прибіжить його мати і не поверне вам вашої дитини.

Як стали вони підмінча лупцювати, а воно — кричати, як недорізане великоднє порося, то тут таки й примчала богинька, несучи в руках їхню дитину і стала під милий Біг благати змилуватися.

Відтоді богиньки обминали їхню хату, переконавшись, що ці молоді господарі на кожну їхню капость мають свою раду.

Як мельник оженився

Був собі колись у Зубрі млин, старий млин на маленькій річечці, лотоки його весело торохтіли, жорна справно мололи, а молодий мельник Корній ніколи не сидів без роботи.

Одного разу приїхали до нього на возі якісь нетутешні люди — чоловік із жінкою та юною донькою. Ніколи раніше Корній їх не бачив, а коли спробував поцікавитися, звідки вони приїхали, то не почув нічого конкретного. Мали вони по мішку жита і пшениці, мельник взявся до роботи, але очі його несамохіть увесь час зиркали на дівчину. А та була така гарна, що тільки милуйся.

Корній намагався її розговорити, але з того нічого не вийшло, бо дівчина тільки усміхалася і ховала соромливо погляд. Аж шкода йому стало, що так скоро зерно змололося. Він поміг їм завантажити мішки на воза і знову запитав:

— То звідки ж ви?

— З-за лісу, — буркнув чоловік і цьвохнув батогом коней.

Корній доти проводжав їх тужливим поглядом, аж поки вони не зникли на лісовій дорозі.

Минув з тих пір місяць, а дівчина не полишала думок молодого мельника. І вдень про неї думав, і вночі вона йому снилася. Тільки й мріяв, щоб ті дивні люди знову приїхали.

І ось цей день настав. Трійця знову прибула до млина з двома мішками жита і пшениці. І знову мельник пробував розговорити дівчину, та у відповідь була лише мовчазна усмішка. Батьки її теж були маломовними і відбувалися короткими фразами. І тільки коли вантажилися на віз, чоловік сказав мельникові:

— Бачу, ви оком накинули на мою доньку?

— Та що там накинув! Я через неї голову втратив.

— Ну, коли так, то готуйся до весілля. За тиждень у суботу приїдемо з молодою.

Дівчина знову ані словечком не озвалася, а чоловік цьвохнув батогом, і віз потрюхикав дорогою в напрямку лісу.

Корній настільки був ошелешений словами дівчиного батька, що не відразу спромігся щось уточнити. Ба й справді: у тамту суботу має бути весілля, а до церкви ще ніхто заповіді не дав. Та і як дати, коли він не знає її імені? Ото халепа!

Мельник хутенько осідлав коня і помчав навздогін, він проїхав увесь ліс, але не натрапив і на слід таємничої родини.

Ну, та нічого робити. Пішов мельник до церкви і попросив пароха повінчати його наступної суботи, а цієї неділі оголосити заповідь. Парох довго впирався, бо за традицією такі заповіді мали оголошуватися три неділі підряд, а не одну, але коли хлопець пригрозив, що поїде до Львова, а там уже напевно таки домовиться про шлюб, отець погодився. Одна тільки ще перепона зосталася — ім’я молодої. Парох тут вперся уже не на жарт і Корній сказав:

— То нехай буде Олена, — випалив перше, що на гадку спало.

— Як то нехай буде? — здивувався парох. — То Олена вона чи не Олена?

— Та Олена, Олена.

Так і записали. Наостанок отець нагадав, щоб перед шлюбом молоді прийшли на сповідь.

Корній став готуватися до весілля, а що він був сиротою, то приїхали його тітки й взялися порядкувати у хаті та на обійсті, а в суботу уже пекли і варили усе, що заведено.

Зранку у неділю Корній, святково вбраний, уже виглядав молоду. Уся його родина й гості намагалися вгадати, хто ж то така ота таємнича Олена, але ніхто нічого певного сказати не міг, а молодий і сам нічого певного не казав.

Аж от нарешті закурилося на гостинці, і до церкви під’їхало з десяток заквітчаних бричок, запряжених вороними кіньми. Усі тільки ахнули, побачивши, яка молода гарна. А яке коштовне вбрання було на всіх, хто з нею прибув! Здавалося, що то приїхало неабияке панство.

Корній узяв дівчину за руку і повів до церкви, а дорогою поцікавився, як же її звати.

— А як ти сказав священикові?

— Сказав, що ти Олена.

— Так і є, — усміхнулася вона.

Корній здивувався, але змовчав, та коли вони пішли до сповіді, дівчина сказала, що вже висповідалася і вдруге цього робити не збирається. Парохові усі ці дивацтва вже обридли і він тільки рукою махнув. Висповідав Корнія і почав молодих шлюбувати. Час від часу мружив очі, тер їх кулаками і мовби хотів уважніше приглянутися до молодої та її родини. Здавалося, ніби він не вірить власним очам, але що йому там ввижалося, так ніхто й не довідався, а сам панотець нікому з тим не звірився — мало що старим очам примариться.

Родичі молодої приїхали не з порожніми руками, а привезли з собою багацько наїдків та напоїв, яких ще в Зубрі ніхто ніколи не бачив. Відразу було видно, що то заможна родина. Дивно тільки було, що їли вони і пили лише те, що самі з собою привезли, а іншого вгощення не торкалися. Панотець і тут, сидячи за столом, мружив очі, тряс головою і, мовби очам своїм не вірив. Щось він бачив таке, що іншим було недоступне, але, вважаючи, що це тільки марево, нічим себе не зрадив.

По весіллі батьки Олени залишили молодому подружжю багато грошей, і зажили вони без жодних клопотів. Мельник навіть віддав свого млина в оренду, бо більше вже не потребував у ньому сидіти.

Минали роки, в молодої сім’ї з’явилися діти, батьки Оленині не забували їх провідувати і дарувати гостинці та гроші, і ніщо не віщувало якихось особливих змін.

Та от старий парох, відчуваючи свою смерть, закликав Корнія до себе і нарешті признався у тому, що йому ввижалося під час шлюбу й весілля. А бачив він якихось дивних істот, а не людей, а на столах поруч з людськими звичними стравами стрибали жаби, тріпалися пуголовки, снували павуки, повзали мухи і жуки, звивалися гусінь і хробаки. Що то могло бути, парох не міг пояснити, але на всяк випадок дав Корнію святе миро і сказав, аби той помастив ним очі, коли приїдуть батьки дружини.

Корній так і вчинив. Діждавшись приїзду старих, він помастив миром очі, і вмить його охопив жах: Він побачив не людей, а волохатих істот, які лише скидалися на людей, але були геть зарослі шерстю і мали довжелезні носи та короткі хвости з китичкою. Волохатою була і його Олена, і ніс у неї був, як ковбаса, а з-під сукні визирав хвіст. Вона і близько не була такою красунею, яка йому раніше ввижалася. Та найстрашніше виявилося те, що й діти їх були вкриті шерстю, хоч і не такою густою, і носики у них були менші, і хвостики, але все ж вони не були людьми. А серед гостинців, які привезли тесть і тестьова, було саме сміття — шматки моху, кори, кошики, повні жаб, жуків і всілякої нечисті.

Корній не міг стримати свого великого здивування і стояв, остовпівши, не знаючи, що має чинити. Лісниці, а то були вони, зауважили його стан і зрозуміли, що таємницю їхню розгадано.

— Ну, що ж, — озвався батько, — тепер ти знаєш, хто ми. Але ж ти любиш нашу дочку?

Корній мовчав, волохата і хвостата Олена не викликала у нього теплих почуттів, хіба страх. Тоді до нього підскочила мати і тернула йому по очах мокрою хустиною — враз видиво зникло і знову перед ним постали звичайні люди — і старі батьки, і вродлива дружина і чепурненькі кучеряві діти. А на місці жаб і жуків красувалися звичні смаколики.

— Корнію, — пригорнулася до нього Олена, — що з тобою?

З тих пір Корній часто поринав у задуму, а дружину, бувало, що й лупцював, а вона усе покірно зносила і ніколи йому ані словом не перечила. І це його особливо дратувало, бо хотів би, щоб і вона на ньому зірвалася та щоб нічого його не стримувало у його гніві. А ця покірність знезброювала, не дозволяла вирватися його люті до решти і він мусив носити її у собі до наступного разу.

Одне слово, йому тяжко було змиритися з тим, що породичався із лісницями. Але що мав робити? Та й старі їх усім необхідним забезпечували — не життя, а благодать. Як було з тим усім попрощатися?

Якось верталися Корній з Оленою з ярмарку, і їхня бричка застрягла у болоті. Скільки Корній не лупцював коней, скільки не смикав за віжки, мало сам не впрягався, та все намарне — бричка ані руш. І тут озвалася нарешті Олена:

— Що ж ти за чоловік, що такій дурниці не зарадиш?

— Ой, хто б що казав!

— Ну, гаразд. Доведеться тобі показати, як це робиться.

Вона підійшла до брички, одним різким рухом висмикнула колесо з болота і попхала бричку вперед. Коні виїхали на дорогу і стали. Корній роззявив рота і подих затамував.

— Ну що, поїхали? — спитала Олена, мовби нічого особливого не сталося.

— А... але ж ти й моцна кобіта! — пролопотів він. — Чого ж ти... чого ж ти...

— Що? Чого я тобі піддавалася, коли ти мене духопелив? Це тебе цікавить?

— А-ага... Ти ж могла мене одною рукою... як оцю бричку...

— Могла. Але знаєш, чому я цього не зробила? Тому, що ти батько моїх дітей і я кохаю тебе. Ось чому. А тепер поїхали.

Ну, відтоді Корній уже ніколи не смів руку на жінку підняти, а про те, ким насправді вона є, і думати перестав. Та й яка врешті-решт потреба про це думати. Головне ж у тім, що його очі бачать.

Плачка

Це вродлива жінка у білій, наче сніг, сукні і в чорній хустині на голові, з дуже сумним обличчям і заплаканими очима. З’являється вона найчастіше в будинках, де ніхто не мешкає, у пустих церквах, на руїнах. Бачать її також на полях після заходу сонця, як вона сидить на камені і зітхає, і заливається сльозами.

Понад сто років тому дорогою з Брюхович плентався убогий сліпець з хлопчиком-проводирем. Коли вони вийшли на Голоско, то хлопчик побачив стару перехняблену на один бік корчму без вікон і дверей, зарослу плющем та іншим хабаззям. Довкола корчми всихався колишній сад, який теж потопав у бур’янах. З будівлі долинало якесь хлипання, чиїсь нарікання, і сліпець подався туди, в надії на милостиню.

— Там самі руїни, — сказав хлопчик, — ніхто там не живе.

Але сліпець ішов на голос і, коли вони відчинили двері, то хлопчик побачив молоду жінку в жалобній сукні.

— Моліться! Моліться! Моліться! — промовила жінка і, сипнувши старому цілу жменю золотих монет, зникла.

Монети виявилися дуже старими і виглядали так, ніби сотні років пролежали у землі. А за кілька днів після цього почалася Перша світова війна. Та це й не дивно, бо Плачка частенько з’являлася саме перед якимсь нещастям, моровицею або війною, оплакуючи майбутні жертви.

Скарб у каплиці

Плачка може з’являтися також там, де закопані скарби. На Клепарові стояла колись стара понищена каплиця. Неподалік була убога хатина городника, який жив лише з того, що вдалося виростити на схилах пагорбів та вторгувати на ринку. Городник був дивакуватим чоловіком зі своїми усталеними примхами і звичками. Жив він самотою, цурався людей, а у вільний час намагався сяк-так підлатати каплицю, аби вона до решти не розвалилася.

У тій власне каплиці не раз люди бачили плачку. Чутки про її появу ширилися околицею, аж поки трійця личаківських батярів не вирішила прийти з лопатами до каплиці і спробувати пошукати скарбів.

Місцевість там була досить непривітна, похмура, людина з міста неодмінно почувала себе незатишно і тривожно, потрапивши туди, а старий городник своїм виглядом навіював тільки моторошність. А що вже казати про нічну пору, коли батяри вирушили за скарбами, аби ще перед першими півнями завершити задумане.

Ніч була місячна й вітряна, сосни лячно поскрипували і шуміли, а звіддаля озивалася сова. Батяри працювали всю ніч, перерицькали геть усю каплицю, зірвавши струхлявілу підлогу, але не знайшли нічого цікавого, окрім кількох черепів і кам’яних брил, над якими довелося добряче пропотіти.

На світанку батяри, кленучи усе на світі, кинули марну працю, сіли на купу дощок і, вийнявши плящину та закуску, заходилися снідати.

Сонце червонило обрій, прокидалися пташки і розступалася імла. Нараз почули батяри якесь гудіння, а піднявши голови, побачили осине гніздо під склепінням. Оси якраз починали прокидатися. І тут хтось із батярів запропонував встругнути з городником веселий жарт — кинути йому в хату осине гніздо. Так вони й зробили — загорнули гніздо у шмату, підкралися до хатини городника і пошпурили у вікно, гукнувши:

— Лапай скарб!

І з голосним гулюканням повтікали. Старий зірвався з ліжка і побачив перед собою розсипане по землі золото. У ту ж мить вийшла зі стіни та сама жінка у жалобній сукні, яку бачили у каплиці, і сказала:

— Візьми собі ці гроші і розділи їх на три частини. Одну частину лиши собі, на другу перебудуй каплицю, а третю віддай у сиротинець, бо сиріт незабаром побільшає. Моліться! Моліться! Моліться!

І по тих словах зникла.

Плачка на Високому замку

На руїнах Високого замку люди не раз знаходили скляні або металеві зіржавілі речі, а деколи й мідні та срібні гроші, що віками пролежали в землі.

До тих руїн щовечора після заходу сонця приходила плачка, розвішувала вінки польових квітів, і сівши на камені, заламуючи руки, заливалася слізьми, її жалібні ридання і нарікання чулися здалека. Але ніхто з місцевих не наважувався підійти ближче, а подорожні думали, що то нещаслива мати оплакує своїх дітей, але коли пробували підійти до неї, плачка зникала до наступного вечора.

Дідич зі Знесіння зібрав якось людей і звелів розкопати руїни, вірячи, що мусять там бути скарби.

Кілька днів тривали розкопки, аж поки не натрапили на муроване склепіння. Тоді взялися за кайла і ломи й роздовбали його так, щоб можна було всередину проникнути. Після довгої мозольної праці знайшли нарешті залізні двері. Півдня промучившись коло них, виламали двері і опинилися у темному затхлому приміщенні, де було повно скелетів, а кожен з них до стіни ланцюгами прикований. Побачивши таке жахіття, усі заклякли від страху. Видно, тут в’язниця була, і ці бідолашні померли від голоду і спраги. От їх і оплакувала плачка.

— Зняти кайдани! — звелів дідич.

Кайдани зняли і завезли до пана, а він потім перед сусідами хвалився тими старожитніми речами. Скелети витягли і поховали у спільній ямі на цвинтарі.

Та коли люди пробили сусідню стіну і побачили там великі ковані скрині, раптом вдарив грім, застрибали в небі блискавиці і осяяли велетня в латах з мечем у руці. Велет закричав:

— Нікчемні! Золота і срібла забаглося?! Геть звідси, а то засиплю вас землею! І навіки упокоїтеся тут біля моїх скарбів!

Люди покидали увесь реманент і чимдуж чкурнули з ями, а потім бігли стрімголов з гори, трясучись зі страху, а попереду всіх дідич, вирячивши очі. З тих пір ніхто більше не пробував розкопувати ті руїни.

Казали, що того ж вечора з’явилася плачка на руїнах, посипала могилу квітами і стала проказувати молитви.

Гицлева гора

Жив колись у Львові гицель. Та такий підступний і жорстокий, що світ таких не бачив. Не мав жалю навіть до маленьких цуциків і кошенят — ловив усіх, що йому потрапляли на очі, дер з них шкури і шив шапки. Жив якраз під Гицлевою горою у яру геть зарослому бузиною у глиняній халабуді. Довкола халабуди на тичках сушилися собачі і котячі шкури, наповнюючи смородом довкілля. Але гицлеві ті пахнидла не перешкоджали, міг вдихати їх і вночі, і вдень.

Та довелося і гицлеві розплатитися за свої лихі вчинки. Якось він побачив дивовижну кішечку, що вигрівалася собі на сонці на самім вершечку Гицлевої гори. І була та кішечка незвичайна, бо мала яскраву ясно-зелену барву. Так по-правді, то гицель ледве її розрізнив серед трав і квітів, але око мав набите, а бідна кішечка не мала жодної змоги врятуватися. Гицель підкрався і піймав її у сітку.

— Але то буде шапка! — тішився він. — Ніхто такої не має. Певно, продам її за дуже добрі гроші.

І ось коли він уже спустився до свого яру і збирався бідну кішечку убити, як раптом перед ним з’явилася жінка в зеленій сукні і з розпущеним зеленим волоссям, в якому тріпотіли крильцями метелики, дзвеніли стриконики і дзумріли бджілки.

Гицель закляк зі страху, здогадуючись, що бачить Бузинову пані.

— Як ти посмів упіймати мою улюблену кішечку, плюгавий гицлю?

Її гнівний голос пригнув бідолаху мало не до землі, готовий був уже простелитися перед нею, перетворитися на комашку і загубитися у траві.

— Ой, ясна пані, я не знав... не думав... я нічого поганого не збирався їй зробити... така гарна киця... муррр-няу... хотів лише погратися і відпустити... щоб я з цього місця не зійшов, коли брешу!

Бузинова пані, підхопила на руки свою кицю і кинула, відходячи, через плече:

— Брехун! Віднині ти більше ніколи не зійдеш із цього місця!

По тих словах вона зникла, а схили яру в одну мить стулилися докупи, поховавши навіки і гицля, і його халабуду.

Відтоді іноді ночами біля підніжжя Гицлевої гори чути розпачливі крики гицля і гавкіт собак.

Чарівні спиці

Одна бідна жінка знайшла в лісі зелену кішку, яка застрягла у розколині старого дерева і жалібно нявчала. Жінка знайшла доброго дрючка і, хоч мусила прикласти немалі зусилля, але таки розширила розколину настільки, що кішка змогла вибратися. Потім принесла її у хвартушку додому і нагодувала молоком. Діти хотілися бавитися кішкою, але жінка їм цього не дозволила. А на ранок кішка зникла.

За кілька днів жінка на тому ж місці у лісі зустріла пані в зеленій сукні, яка їй сказала:

— Хочу тобі подякувати за мою кішечку. Візьми ці спиці, вони тобі не раз стануть у пригоді.

З тими словами пані вручила жінці чотири спиці і зникла.

Жінка принесла дарунок додому і поклала їх на столі. А вранці виявила щойно зв’язані панчохи. І так було щоночі — спиці в’язали панчохи, шкарпетки, рукавиці, светри, сукні, пояси, шалики. Жінка їх продавала і незабаром позбулася злиднів.

Дикі лови

Біля Сихова колись шуміли густелезні ліси з віковічними дубами і непролазними хащами. Уздовж лісів тягнулися поля, і люди, які їх обробляли, не раз чули, як у глибині лісу тупочуть коні, гавкають хорти, мисливці дуднять у роги, вихор ламає дерева, трощить сухостій, а понад верховіттями лунає гучне «Гей-го! Гу-гей-го! Гей-го!». Якщо хтось у цей час, коли мчали дикі лови, перебував у лісі, то, зачувши галас і крик, кидав усе і поспішав геть із лісу. А коли бачив, що не встигне втекти, то падав на землю долілиць, схрестивши руки, і лежав непорушно, чекаючи, поки дикі мисливці не промчать понад ним. Здавалося, вони летять понад землею так низько, що ось-ось розтопчуть, але то тільки так здавалося. Якщо лежати тихо і не намагатися роздивитися ловців, то вся пригода нічим поганим не загрожувала. А вже щоб відгукнутися на їхнє «Гей-го!», то й мови не було. І ось чому.

Уздовж лісу тягнулися поля. Якось чоловік, що сапав грядки, почув вигуки диких мисливців, що гарцювали лісом, і з дурної голови крикнув на весь голос:

— Го-гей-го! Го-гей-го!

У відповідь пролунав такий моторошний регіт, що волосся у чоловіка дуба встало, і він чимдуж погнав додому. А вночі почув біля своєї хати іржання коней, тупіт копит, а за мить хтось шпурнув йому у вікно зогнилу кінську ногу, яка смерділа так жахливо, що чоловік, хоч і мав великий страх, але викинув ногу з хати.

Вранці він знайшов ту ногу на тому ж місці. Тоді він викопав під лісом яму і закопав ногу. Але, коли повернувся додому, то побачив її там, де й знайшов. Ото була морока! Добре, хоч він додумався панотця запросити, аби посвятив хату, і врешті таки спекався тієї смердючої ноги.

А іншому такому сміливцю, який відгукнувся на крики диких ловців, шпурнули у вікно людську ногу в червоному чоботі, яка кривавила і теж смерділа, як сто чортів. При цьому, правда, гукнули:

— А це тобі кавалок м’ясця за те, що нам помагав!

І він мав той самий клопіт з ногою, аж поки не закликав місцевого пароха.

Ще був випадок, коли мисливець, зачувши, що мчать дикі лови, аж дерева вгиналися ледь не до самої землі, став їм підгукувати:

— Гей-го! Гей-го!

У ту ж мить йому під ноги впав забитий заєць. Мисливець дуже втішився, бо якраз йому нічого не вдалося вполювати, він підібрав зайця та кинув у торбину. Вже дорогою додому чув, як щось посмерджує, та не надав тому значення. Вдома відкрив торбу, а там — зогнила падалина вся в хробах. Бррр!

Відтоді уже всі знали, що не можна відгукуватися на волання диких мисливців.

Рука перевертня

У першій половині XVII сторіччя на околиці Львова мешкав Базилій Горошинський, чоловік маєтний і поважний. Його помісти розкинулося на березі Полтви, а за річкою темніли густі ліси, де водилося чимало звірини, і пан Базилій частенько вибирався зі своїми собаками на полювання. Про цей ліс ширилися погані чутки, селяни остерігалися заходити углиб лісу без зброї. Вважалося, що там об’явилося якесь чудовисько схоже на вовка, і вже були випадки, що воно нападало на людей. Однак сам пан Базилій вважав ці чутки забобонами.

Одного вересневого дня 1624 року приїхав у гості до пана Базилія його давній товариш Северин Мостович, який запеклим мисливцем і цілими днями полюбляв блукати лісами, полюючи на фазанів, тетеруків чи зайців. В гостях він теж байдиків не бив і почав намовляти господаря піти разом на лови, але той відмовився, бо чекав на жінку, котра повинна була повернутися від своїх батьків. Пан Базилій сказав, що як тільки дружина повернеться, він наздожене пана Северина.

Гостеві не зосталось нічого іншого, як, прихопивши мушкета і торбу, податися до лісу самому.

Тим часом пан Базилій, так і не дочекавшись своєї жінки і подумавши, що вона залишилась у батьків ночувати, вирішив прилучитися до гостя.

Уже вечоріло, сонце саме золотило верхівки дерев. Пан Базилій проминув просіку і, коли став спускатися в долину, де водилося багацько різної дичини, почув якусь шамотанину і крик. За хвилю побачив свого товариша серед потовченої трави і вирваних з корінням кущів. Весь його вигляд свідчив, що пережив якусь неприємну пригоду. Наблизившись, пан Базилій вжахнувся: його гість з розгубленим виглядом озирався на боки, мовби чекаючи нападу, вбрання мав пошарпане і заляпане кров’ю, руки подряпані, страх палав у його очах.

— Що сталося? — здивувався пан Базилій.

— Щойно на мене напала дуже велика вовчиця! Я вистрілив і не попав. Вона скочила на мене і я вперіщив її по голові кольбою. Вона покотилася по траві, а я вихопив шаблю і, коли вовчиця скочила на мене знову, рубонув її навідліг і відрубав лапу. Після цього вона зі страшним скавулінням щезла. Лапу я сховав у торбу. Зараз тобі покажу, щоб ти не думав, ніби я вигадав.

Але пан Базилій узяв його за руку і потягнув нагору.

— Вдома покажеш, ходімо звідси. Якщо це та вовчиця, яка вже тут тривалий час наводить жах, то краще нам чимдуж звідси ушитися.

Коли вони прийшли на подвір’я, пан Северин розв’язав торбу і витрусив свого трофея. Але на їхнє здивування звідти вивалилася не вовча лапа, а жіноча рука з перснями. Господар скрикнув, упізнавши у тих перснях коштовності своєї дружини. В цей час із будинку вибіг слуга:

— Пане! Пані вже вдома, але з ними біда. Вони всенькі у крові. Я вже послав по лікаря.

Господар і його гість притьмом вбігли до будинку і побачили господиню в ліжку у напівпритомному стані, ліва рука була зав’язана хустиною. На хустині і простирадлі виднілася кров.

— Це була ти! — вигукнув господар.

— Я помираю... — простогнала жінка. — Я боялася тобі розповідати про те, що я перевертень. Я кохала тебе.

Пан Базилій вжахнувся.

У цю хвилину з’явився лікар, він розв’язав хустину, і всі побачили, що ліва долоня у жінки відрубана. Збадавши хвору, лікар сказав:

— Вона втратила багато крові, але її життю ніщо не загрожує.

Господар і гість вийшли на подвір’я.

— Гадаю, ви повинні дати знати до магістрату, про цю подію, — сказав пан Северин.

— Можете не сумніватися. Але зачекаю кілька днів, доки вона одужає.

— Ви дуже ризикуєте. Жити в одному помешканні з таким чудовиськом?

— Вона моя жінка. І вона ніколи себе не виявляла, як чудовисько.

— Як знаєте, — стенув плечима пан Северин. — Зі свого боку обіцяю не розголошувати цієї пригоди. Але й ви не надто зволікайте, бо хтозна-чим це все ще для вас може закінчитися.

На тому вони попрощалися.

Пан Базилій сів біля хворої і не знав, що має казати. Жінка перша озвалася. Тихим втомленим голосом розповіла те, про що нікому не розповідала. Як до неї посватався один шляхтич, а вона йому відмовила і за те мати того шляхтича, люта відьма, прокляла її. Вона ж думала, що то минеться і проклін не буде мати сили, але сталося інакше, раз на місяць жінка тікала до лісу, перекидалася на здоровенну вовчицю і полювала на людей.

Пан Базилій довго думав, що має чинити, і врешті, коли дружині стало легше, повіз її до монастиря бернардинів. Монахи, вислухавши всю історію, сказали, що нічого обіцяти не можуть, але спробують якось лихові зарадити. Жінку посадили у залізну кліть, а монахи стали читати над нею молитви.

«Дев’ять днів і дев’ять ночей молилися вони на зміну, — пише хроніст, — і дев’ять днів та дев’ять ночей творилося у тій клітці щось жахливе. Жінка то перекидалася на вовчицю і з несамовитою люттю кидалася на ґрати, намагаючись перегризти прути зубами, аж іскри сипалися, а то знову поверталася до свого людського образу і тоді гірко плакала, заламуючи руки, але з кожним днем і з кожною ніччю на вовчицю вона перекидалася усе рідше, аж поки на десятий день прокляття не опало з неї».

Відтоді подружжя Горошинських більше ніколи не зазнавали таких жахливих випробовувань. А пан Северин ще не раз приїжджав до них на лови, але завше, коли погляд його падав на руку господині, яку вона ховала у рукавиці з протезом, то ставало йому трохи моторошно і він відводив очі.

Моровиця

У Лисиничах поблизу річки жив чоловік на ім’я Петро. Того літа стояла страшна спека, сонце так пекло, що не було спасу. Петро саме косив ячмінь, але спека так допекла йому, що він врешті втік у тінь під дерево. Вирішив, поки сонце пече, передрімати. Поле його було на пагорбі і усе довкілля виднілося наче на долоні.

Петрові не спалося і він став дивитися удалину. І бачить — щось рухається у його напрямку: чи то пливе, чи то йде. А що ближче вона підходила чи підпливала, то усе більше скидалася на жінку, закутану з голови до п’ят у велику хустку. Петро протер очі, бо незабаром уже достеменно бачив, що ця дивна постать таки пливе у повітрі. Аж ось вона опустилась на землю і, високо піднімаючи ноги, попрямувала велетенськими кроками просто до нього.

Петро, хоч і був не з боязких, але злякався і хотів було тікати, але марево вчепилося в нього своїми довгими кістлявими руками:

— Стій, братику, стій! Ти не пізнав мене?.. Я ж — Моровиця!.. Візьми мене на плечі і обійди зі мною всю Русь!.. Але — цур!

Не минай жодного села, жодного міста чи містечка: я всюди мушу побувати.

А за твої послуги я заплачу тобі життям: зі мною ти не помреш. Хоч люди круг тебе будуть тисячами падати, а ти будеш живий і здоровий.

І, не чекаючи його згоди, Моровиця скочила йому на плечі, і рушили вони в дорогу. Петро йде, йде і дивується, що не відчуває своєї ноші. Він озирнувся назад, думаючи, що Пошесть залишила його у спокої; та ба: привид сидів, міцно тримаючись за волосся. Сидячи у нього на плечах, він видався йому ще жахливішим і страшнішим.

Нічого робити: Петро йде, страшно йому, але йде. Нарешті він прийшов у одне брудне містечко, зайшов на Ринок і здивувався: усюди веселощі, танці, пісні, шум, гамір, пилюка стовпом... Подивився він на це розгульне життя і подумав: «Невже усі ці веселощі розжене Моровиця?».

Ледве встиг подумати, як привид махнув хусткою, і миттю все припинилося: зникли веселощі, замовкли пісні. Куди не подивиться Петро — усюди труни, похорони, церковні дзвони і панахиди. Всі цвинтарі переповнені так, що вже й ховати більше ніде. Ринок заповнили трупи, обірвані, голі і спотворені передсмертними судомами.

Петро пішов далі, і де б він не проходив з Моровицею, усюди бачив одних мерців. Пройдуть селом — по них зостаються порожні хатини, собаки та вовки, що справляють криваву тризну. Люди, в передчутті лиха, тікали в поля, в Ліси і яри, але Моровиця доганяла їх і вбивала на місці, без сповіді і покаяння. Звідусіль лунали стогони і благання пощади, але Пошесть не щадила нікого.

Багато міст, сіл і містечок обійшов Петро зі своєю жахливою ношею, і вже йому набридло носити її. Але ось дорога їх привела до села над Дністром, де мешкали родичі його дружини. Серце його облилося кров’ю. «Ні, — вирішив він. — Сюди я її нізащо не понесу».

І він пішов в обхід, щоб минути те село. Іде він та йде і все думає, як би то позбутися Пошесті. І от, коли вони вийшли на крутий берег Дністра, Петро раптом обхопив Моровицю за ноги, щоб вона не зіскочило йому з плечей, підбіг на край і стрибнув у глибокий нурт. Він задихався у воді, але міцно тримав за ноги Пошесть, щоб своєю безстрашною смертю врятувати світ від тієї зарази.

Так загинув хоробрий селянин в синіх водах Дністра, але не вдалося йому втопити Моровицю, бо вона легша за воду. Зате вдалося налякати так, що вона втекла за високі гори, в глухі ліси і болота, давши надовго спокій людям.