Легенди Львова. Книга друга

Як козаки взяли Високий Замок

У нижній частині Стрийського парку неподалік від озерця протікає невеличкий потічок з надзвичайно чистою водою. Цей потічок має свою цікаву історію.

Коли в 1649 році козаки облягали Львів, гетьман Хмельницький дав наказ штурмувати в першу чергу Високий Замок. Керувати штурмом доручив Максиму Кривоносу. А треба сказати, що Кривоніс був великим лицарем і характерником, якому не могла протистояти жодна фортеця. Проте напередодні облоги він був важко поранений і не міг керувати штурмом так, як то було звикле. Три дні повстанці штурмували Високий Замок, та ніяк не могли його взяти, неначе їм щось заважало. То порох до рушниць і гармат підмокне, то драбини ламаються, то тятиви на луках рвуться. Ці невдачі так засмутили Кривоноса, що на третю ніч він навіть не склепив очей, розмислюючи над різними фіґлями, які б допомогли узяти замок.

І ось щойно дзиґар на вежі Львова вибив північ, у шатрі з’явилася якась таємнича постать. При тьмяному світлі свічок годі було роздивитися хто це, та коли незнайомець наблизився, Максим побачив кремезного козака в старосвітському строї з коштовною булавою за поясом. Через всю шию від вуха до вуха в нього тягся широкий червоний шрам.

— Що ви за один? — зірвався Кривоніс, хапаючись за пістоля. — Як вас варта пропустила?

— Я — Іван Підкова, гетьман, страчений ляхами у Львові. І мене, крім вас, ніхто не годен уздріти. Я прийшов помогти. Але перед тим мушу оповісти одну пригоду. Багато років тому, коли Львів був руським городом, забрів сюди один пустельник. Коли підійшов під міську браму, вона вже була замкнена. А був тоді суворий припис, аби кожен, хто приходив до міста після закриття брами, ночував за містом. Як на те лиха злива так періщила, що пустельник почав проситися у вартових пустити його до міста. Врешті один молодий десятник пошкодував старого і наказав спустити мотузяну драбину та підняти старого на мур. А що пустельник був дуже стомлений дорогою, дозволили йому переночувати у вартівні. Але вранці з’явився сотник і дуже розгнівався тим, що вартові порушили закон, та звелів зопалу скарати десятника на горло. Бо, мовляв, таким чином міг і шпигун до міста пробратися. Пустельник тоді пригрозив, що коли десятника стратять, він прокляне місто. Сотник скорився і помилував десятника. В подяку за це пустельник проголосив, що місто Лева жоден ворог не зруйнує.

— Стривайте, пане Йване, — перебив Підкову Кривоніс. — Тота історія займава, але чей же не задля неї ви мені явилися?

— А то вже як сказати. Адже Хмельницький вчився колись ві Львові, історія ся йому добре знана, а через те він і не штурмує міста. Не мені вам казати, як гетьман щиро вірить усіляким ворожбитам та пророкам.

— Але ж тоді виглядає так, що Львова ми ніколи не візьмемо?

— Самого міста не візьмете. Але Високий Замок можна здобути. Коли мене ляхи полонили, я заповів свою шаблю забити в землю між пагорбів коло потоку Сорока. В ній схована моя сила. Я можу показати тобі це місце. Коли добудеш мою шаблю, на тому місці заб’є джерело. А як вип’єш з нього води і вмиєшся нею, то отримаєш таку силу, що зможеш захопити Високий Замок. Але мусиш вибирати: коли захопиш Замок, то через декілька днів помреш, а коли відмовишся — залишишся жити.

Запала мовчанка... Кривоніс задумливо покрутив вуса і за хвилю твердо відповів:

— Раз мати родила, раз і вмирати. Я ніколи від смерті п’ятами не кивав. Чи зможу я спокійно жити після того, що якоїсь одної фортеці у сьому житті таки не взяв? Ні! Таке життя для мене мука. Веди мене до своєї шаблі!

А над ранок козаки штурмом взяли Високий Замок.

Після того як Високий Замок впав, делегація Львівського магістрату віддала ключі від міста Богдану Хмельницькому. Але гетьман не став його брати, а, обмежившись викупом, рушив далі. А за кілька тижнів Кривоніс помер. Перед смертю велів покласти шаблю Підкови в свою домовину. Чудесне джерело ще й досі радує спраглих своєю цілющою водою. А місто Лева за всю його історію ні один загарбник, так і не зруйнував.

Голова, пришита жіночим волоссям

Володарі Молдавії називалися не королями чи князями, а господарями. Так сталося, що у Львові перед Ратушею стратили аж трьох молдавських господарів, які шукали порятунку у Речі Посполитій, а на вимогу турецького султана знайшли смерть. Спочатку відрубали голову Стефанові Томші у 1564 році, потім у 1578 — Іванові Підкові, який був ще й козацьким гетьманом.

У 1582 році під меч поклав свою голову і Янкул Сас. Він був сасом, себто німцем, і, пограбувавши державну скарбницю, намагався прорватися через Покуття в Угорщину. Його упіймали на Покутті й привезли до Львова разом з усіма, хто його супроводжував.

Разом із Янкулом до останніх днів життя перебувала його дружина. Після страти вона власним волоссям пришила голову чоловіка до тіла і поховала зі всіма урочистостями.

Дух страченого господаря ще кілька років по смерті з’являвся опівночі на місці страти. Ішов він повільно, обережно ступаючи, мовби боявся, що голова його може у будь-яку хвилину звалитися з рамен. Час від часу зупинявся, обмацував руками голову і сунув далі. Кілька разів обійшовши Ратушу, він спускався сходами до міської в’язниці і зникав у темряві.

Пишне волосся

Серед львівської шляхти траплялися неабиякі самодури. Одна молода пані Агнєшка Опацька у 1673 році наказала відрубати своїй служниці голову. За що? За те тільки, що та, вдягаючи на неї сукню, ненароком вколола її шпилькою.

Після страти вона наказала принести їй відрубану голову. Пані сиділи біля коминка, і хоч не було ще аж так зимно, її морозило. Вона взяла в руки відрубану голову, з якого спадало буйними хвилями довге світле волосся, покрутила її перед своїми очима, а потім кинула у вогонь зі словами:

— Ну, хіба ж вона була варта такого пишного волосся?

Але навіть і шляхетське дурисвітство каралося законом. Агнєшку посадили до в’язниці, а дух бідолашної служниці не раз бачили на мурах міста. Відрубану голову з довгим волоссям, яке розвівав вітер, вона несла у руках.

Хтозна-скільки вона ще страшила б вартових, які, бачачи її, хрестилися і цілували хреста, якби одного разу якийсь молодий вартовий, що вперше її уздрів, не вигукнув захоплено:

— Боже! Яке в неї пишне волосся!

У ту ж мить привид зупинився, голова її повернулася до вартового і промовила:

— Бог тобі заплатить!

Після цього дух зник і більше ніколи не з’являвся.

Сурмач з Ратуші

14 липня 1826 року відбулася подія, яка потрясла Львовом. Ратушева вежа пополудні вкрилася тріщинами і над вечір з гучним галасом завалилася. Під її руїнами загинули сурмач, два вояки і три робітники.

Незабаром після цієї події на площі Ринок став з’являтися привид сурмача. Він перепиняв запізнілих перехожих і запитував, чи не хочуть, аби він їм заграв. Оскільки такі здибанки відбувалися досить пізно, то перехожі, навіть якщо й були під мухою, відмовлялися, аби не накликати на себе гнів поліції. Так тривало досить довго, сурмач продовжував непокоїти львів’ян. І хтозна, чи не блукав би він ночами й до сьогодні, якби не трапився йому одної ночі батяр.

Він ішов собі з забави у корчмі Кучка і насвистував якусь нехитру пісеньку, аж тут з-за дерева вигулькнув незнайомець із сурмою:

— Прошу пана! А хочете, я вам заграю на сурмі?

Батяр, не довго думаючи, бовкнув:

— Ну, то заграйте.

Сурмач так не тямився від щастя, що в першій хвилі розгубився, і руки у нього затрусилися.

— Ну, та грайте, бо я вже спати хочу, — понаглив його під хмелений батяр.

Сурмач врешті затрубив ту мелодію, яку за життя грав на ратуші, але пролунала якась несу світи я какофонія. Навіть для не надто чутливого батярського вуха, то було щось жахливе.

— Гов! Гов! — заволав батяр. — Та шо пан реве, як бик на пасовиську! То таке ваше граннє?

Сурмач знітився, з очей його полилися сльози, він шпурнув сурму і з голосним плачем розчинився у повітрі.

Батяр роззирнувся довкола: а то що за біда? Привиділося, чи що? Але по сурмачеві не було й сліду.

З тих пір привид сурмача вже не турбував перехожих.

Зелений Мисливець

Ще до самого початку XX сторіччя усі діти Львова знали про Зеленого Мисливця. Як тільки якась дитина не слухала мами і тати, то відразу чула погрозу:

— Ану будь чемним! А то забере тебе Зелений Мисливець!

І дитяча фантазія домальовувала до образу таємничого мисливця те, що чула від бабусі і дідуся. Може, і вам щось доводилося про нього чути?

Колись львів’яни могли дізнатися найсвіжіші новини про Зеленого Мисливця у кнайпі «Під Королівським Оленем» на Замарстинові, де полюбляли збиратися мисливці. У холодні зимові вечори, коли за вікном танцювала хурделиця, а в коминку стрибав вогонь, завсідники кнайпи запалювали свої файки і починали непостійну бесіду за гальбами пива. Зазвичай вони обговорювали свої пригоди на ловах, дивуючи одне одного чудернацькими історіями. Корчмар Бомбах завше з цікавістю прислухався до тих розмов.

— То ви кажете, пане Кузеля, що бачили Зеленого Мисливця? — перепитав він, наливаючи пиво до гальби.

— Бачив, як ото вас бачу, пане Бомбах. Я зустрів його нині на оболонях. Він ішов по снігу, не залишаючи слідів. Хто ще міг іти по снігу, не залишаючи слідів, окрім Зеленого Мисливця?

— А чи був він у зеленій куртці, зелених штанях і зеленому капелюсі?

— Аякже! І з зеленим пером на капелюсі. А чорні наваксовані вуса мав закручені догори.

Коли ж серед присутніх траплявся хтось, хто чув про таємничого незнайомця вперше, то в очах пана Бомбах враз спалахував радісний вогник і він, смачно плямкаючи, починав переповідати легенду, яку уже вивчив напам’ять.

Ніхто не знає, ким був насправді Зелений Мисливець і як його звали. Відомо тільки, що цей чоловік, який просто таки схибнувся на ловах і цілими днями тільки те й робив, що переслідував дичину, жив у середині XVIII сторіччя. Однак на ловах йому не фортунило. Рідко коли вдавалося що-небудь уполювати. Одного разу, коли він блукав лісами цілий день і повертався додому без трофеїв, йому на дорозі зустрівся чоловік у чорному одязі. Незнайомець злегка підняв капелюха і привітався.

— Моє шанування, пане добродію, бачу смуток на вашім обличчі. Невдалі лови, чи не так?

— Маєте рацію, невдалі. За цілий день навіть куріпки не вцілив. Чи то рушниця стара, чи то я вже такий нездалий...

— А що б ви, пане, сказали, якби я вам подарував таку рушницю, що б’є без промаху? Стріляючи з неї, не конче навіть бачити дичину — куля сама її знайде.

— Жартуєте? Такої рушниці не існує.

— Чому ж не існує? Зараз вам покажу.

Чоловік вставив три пальці до рота і свиснув так пронизливо, що з надовколишніх дерев вороння з галасом шугнуло в небо. А з лісу виїхала бричка, запряжена трійкою чорних, як смола, жеребців, на козлах сидів чорний візник у чорному капелюсі. Чоловік підійшов до брички, взяв з лави рушницю і подав її мисливцеві.

— Ну, спробуйте, пане.

Мисливець, не цілячись, вистрілив у кущі. В ту ж мить звідти вистрибнув олень, високо підскочив, зробив кілька кроків і тут же впав у траву. Мисливець підбіг ближче, не вірячи своїм очам: він вполював оленя! Давно вже йому не траплялася така здобич.

— Що хочете за цю рушницю? — спитав тремтячим голосом.

— Зовсім дрібничку. Можна сказати, що й нічого. Ви дасте мені свою душу...

Мисливець зблід, здогадавшись, з ким має справу. Але чоловік додав:

— Ну-ну, аж так не переймайтеся. Насправді душа залишиться у вас. Я вам подарую кулю, в яку сховаю вашу душу. Все, що від вас вимагається — носити цю кулю при собі і ніколи з нею не розлучатися. Куля ця має таку здатність, що скільки б ви її не вистрілювали, щоразу буде повертатися назад. І так буде три тисячі разів. А як останній раз вистрілите, вилетить душа з кулі і — простісінько у мої руки.

Мисливець подумав собі, що ніхто ж його не змусить вистрілити аж стільки разів. На передостанньому пострілі він може зупинитися і сховати рушницю в безпечне місце. Мисливець з чортом вдарили по руках і підписали угоду. Як тільки мисливець розписався, то відчув, як клубок повітря підійшов йому до горла і зупинився, мовби нізащо не бажаючи покидати його. Але чорт гукнув:

— Ну!

І повітря вирвалося з якимсь жалібним зойком. Після цього чорт вручив мисливцеві рушницю з чарівною кулею, яка нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, видряпав на ній кігтем три маленькі шістки, а потім крутнувся на місці і зник.

Отримавши диво-рушницю, мисливець уже ніколи не вертався з ловів без здобичі. Чародійну кулю беріг, як зіницю ока, носячи її в кишені зеленої куртки. Жінку свою попередив, аби ніколи навіть пальцем не рухала його куртки. Звичайно, він нічого їй не розповів про угоду з чортом, бо вона як ревна християнка, ніколи б з цим не змирилась. Аби не збитися з ліку, кожен свій постріл він старанно нотував у спеціальному зошиті, якого ховав у скрині. Завдяки ловам він розбагатів.

Тим часом його жінку стала усе сильніше нервувати та зелена куртка, яка вже кілька років не пралася і неприємно пахла. Мисливець нізащо не бажав вішати її в сінях, ховаючи у хаті до шафи. Врешті вона скористалася його відсутністю, винесла на двір балію, налила теплої води і випрала куртку. Але перед тим все, що знайшла у кишенях, дбайливо розклала на порозі. Куртка на сонці швидко сохла, а жінка зайшла до хати припильнувати обід. Але коли вона вийшла, то побачила, ж індик щось поцупив з порогу і побіг із радісним ґольґанням. Жінка навіть не стала його переслідувати, адже то була всього-на-всього куля. Подібних куль у її чоловіка було стільки, що хоч город засівай. Жінка розклала усе, що було в кишенях по місцях, пропалу кулю замінила іншою і повісила куртку знову до шафи.

Ех, якби ж то вона призналася в усьому чоловікові, то він би, може, й знайшов чарівну кулю десь на обійсті, бо індик недовго нею тішився, зрозумівши, що це далеко не смаколик. Але жінка не розповіла нічого. Наступного дня мисливець вдягнув куртку, не зауваживши жодних змін і подався знову на лови. Незабаром побачив на узліссі оленя з такими великими і гіллястими рогами, що, здавалося, перед ним з’явився сам Король Олень. Він, не задумуючись, наставив рушницю і натиснув цинґель. І в цю саму хвилю затряслася земля у нього під ногами, сліпуча блискавка розпанахала небо, торорохнув грім і якась невидима сила вхопила мисливця і закрутила у шаленому чортовирі. А далі він побачив, що стрімко падає у червону клекочучу жаром прірву і розпачливо закричав, коли перші язики полум’я торкнулися його ніг.

Але опинившись у пеклі, мисливець страшенно обурився, твердячи, що не зробив того останнього пострілу, про який його попередив чорт, а тому душа його не повинна була сюди потрапити.

— Е-е, прошу пана, — заперечив чорт, — то все ніби й так, а ніби й не так. Бо ви ж зробили останній постріл!

— Нічого подібного! Це неможливо!

— А що, хіба повернулася куля?

Мисливець мац-мац по кишенях — нема. Але із цією жахливою для себе новиною він ніяк не хотів змиритися. Адже у нього всі постріли записані, там ще тільки друга тисяча пострілів викінчувалася. За будь-якої нагоди він чіплявся до чорта і років за двадцять так йому надокучив, що той таки зробив одну послугу. Раз на рік погодився випускати мисливця з пекла на пошуки загубленої кулі. Якщо знайде її, чорт поверне душу.

Але за той час жінка мисливця, вирішивши, що чоловік її загинув, одружилася вдруге і переселилася до нового чоловіка, а на місці їхньої хати зосталися самі руїни, які заросли густою травою і кущами.

— Раз у рік Зелений Мисливець з’являється в околицях Замарстинова і нипає у пошуках кулі. Він не знає, де має шукати кулю, бо чорт не сказав йому про те, що жінка підмінила кулю, а індик згубив її на подвір’ї. От він і блукає тими місцями, де ходив на лови і шукає, шукає кулю, — закінчив розповідь корчмар. — Коли йому хто-небудь зустрінеться, він запитує: «Чи не знаходили ви мою кулю?». Але ніхто ще не відповів йому ствердно.

У 1850-тих роках привид Зеленого Мисливця зник і більше ніколи нікому не зустрічався, хоча розповіді про нього продовжували кружляти. Кажуть, що саме тоді Зелений Мисливець нарешті знайшов свою кулю. Він приніс її чортові, той покрутив кулю в пальцях і погодився, що стріляли нею не більше як дві тисячі разів. Після цього повернув йому кулю разом із його душею і випустив на волю.

Але відтоді, як Зелений Мисливець потрапив до чорта і визволився від нього, проминуло цілих сто років. Як тільки він опинився на оболонях, де звик полювати, то відчув як тягар літ на нього тисне усе дужче і дужче. Ноги не слухалися його і при кожному кроці підкошувалися, рушниця випала з рук, а сам він упав у траву і вже не зміг підвестися. Лежав горілиць і дивився на хмари, доки очі самі собою не заплющилися, і він поринув у вічний сон.

Хвильку потому невидима рука підібрала рушницю, а за кілька днів люди знайшли вибілений сонцем кістяк у вицвілому зеленому мундирі.

Поштова карета-привид

За часів дзядзя Франца-Йосифа їздила вулицями Львова поштова карета, а поштар сповіщав про свіжу пошту грою на сурмі. Якось один поштар перевозив з Рави цілу шкіряну торбину, набиту золотими монетами. Дорогою ті монети, які так звабливо побренькували, не покидали його уяви. Він їхав і мріяв про те, яке веселе життя чекало б на нього, якби він мав такі гроші. Ніколи ще не присвоював чужого, мав опінію порядного і чесного чоловіка. А тут його якийсь біс таки підкусив і, врешті-решт не витримавши, відчинив торбу, висипав монети у полотняний мішок і сховав їх у дуплі старого дуба. До торби натомість поклав кілька залізяк і рушив далі.

Коли львівський купець Ріхтер отримав торбу з залізяками, то негайно подався на поліцію. Поліція допитала поштаря, але не змогла йому нічого довести. Співпрацівники його хвалили і відгукувалися тільки добрими словами, і він продовжив свою працю. Ба навіть довіряли йому й надалі гроші. А що був він чоловіком обережним, то більше жодного разу не рушив ані червінця. Гроші, сховані у дуплі, він використовував дуже ощадно, не дозволяв собі жодної розкоші, а як пішов на пенсію і купив собі маленьку хатинку на Персенківці, то нікому це в око не впало, бо не був то аж такий моцний маєток.

Так він і помер, нікому не довіривши своєї таємниці, а гроші, які не встиг використати, зоставалися довгий час у тім дуплі, аж поки дерево не всохло і не впало. Тоді і знайшли той скарб пастухи.

Поховали поштаря на Підзамчі. Але не мав він спокою на тамтім світі. Однієї ночі в річницю його смерті виїхала з цвинтаря поштова карета запряжена четвіркою вороних коней, ніздрі яких пашіли вогнем, а на козлах сидів скелет з батогом. На черепі мав поштарську шапку, а з плечей йому розвівався чорний плащ, наче крила кажана. Час від часу скелет прикладав до вуст сурму і видобував з неї якісь зловісні хрипкі звуки. Карета промчала аж до Знесіння, там розвернулася і пригнала назад на цвинтар, щоб зникнути у могилі. Такі виїзди відбувалися щороку аж поки місцевий священик не відправив службу Божу за упокій грішника. Звідтоді карета-привид зникла.

Цирулик

У 1835 році Личаківська і Пекарська вулиці мали погану славу. Тобто погану славу мали вони завше, але саме того року великого страху мешканцям дільниці навіяла банда грабіжників. Поселилися вони у будинку біля цвинтаря і вечорами виходили на лови.

Один із грабіжників, якого в народі прозвали Цируликом, своїм виглядом нічим не виділявся — такий собі миршавенький чоловічок невисокого зросту. Але саме його вигляд і відігравав провідну роль у тих грабунках. Вислідивши якогось самотнього перехожого, Цирулик вигулькував з тіні і набивався у попутники під першим-ліпшим приводом. А потім несподівано заліплював перехожому обличчя пластиром, виготовленим з лепу, яким послуговувалися птахолови. Щось подібне нині використовують на мухи. Людина з заліпленим обличчям нічого не бачила і не могла кричати. А ще за мить колєжки Цирулика накрадалися на жертву і звільняли її від всього, що вона мала в кишенях, а частенько і від одягу разом з кишенями.

Вістка про ті грабежі швидко поширилася містом, обростаючи найфантастичнішими чутками. Щодня усі перекупки передавали з вуст у вуста нові подробиці грабунків. Поліція кілька разів влаштовувала засідки, перевдягнені аґенти прогулювалися в околицях цвинтаря, вдаючи запізнілих перехожих, але все намарно. Місто опанував страх. Жінки після заходу сонця за жодні скарби світу не бажали з’являтися на Личаківському передмістю. Чоловіки ж туди вирушали тільки озброєні паличкою зі стилетом, що при натисканні на кнопку, висовувався з палички.

Розв’язок настав несподівано і не завдяки поліції. Одному міщанинові, на якого напав Цирулик, вдалося зірвати з обличчя той липкий пластир разом з клаптями вусів і бороди. Ошаленілий від болю міщанин мало не задушив Цирулика, який виявився зовсім не таким страшним, як його малювала уява львів’ян. На щастя, наспіла поліція і, маючи вже одного пташка в клітці, легко виловила шайку його спільників, які мешкали в маленькому скромному будиночку біля цвинтаря і тільки вечорами вибиралися на промисел. Львів полегшено зітхнув.

Незабаром Цирулика стратили, а в околицях Личаківського цвинтаря став з’являтися його дух. Мав заліплене обличчя і просив, гірко плачучи, звільнити його від лепу, але ніхто не відважувався до нього наблизитися. Здебільшого нічні перехожі хрестилися, і дух з жалісливим стогоном Зникав.

Врешті якомусь батярові стало шкода скиглячого духа і він, підскочивши до нього, одним махом здер з обличчя машкару. Дух радісно скрикнув і щез, а в руках у батяра опинилося вороняче гніздо.

Про дівчинку, яка йшла увечері через цвинтар

Одна дівчинка, яка жила на горішньому Личакові, ходила провідати свою тітоньку на Погулянці. В гостях вона затрималася і тепер запізнювалася додому. Вона знала, що о десятій вечора всі брами міста Львова замикаються, і потім доведеться довго стукати, заки пані Шимонова — так називали всіх консьєржок — відчинить двері.

Щоб скоротити дорогу, дівчинка вирішила пройти через Личаківський цвинтар. Звичайно, їй було страшно, а тому вона йшла якомога скоріше. Раптом вона помітила поперед себе ще одну дівчинку у білій сукні, яка теж кудись квапилася. Дівчинка приєдналася до неї і сказала:

— Ти не проти, якщо я піду з тобою? А то мені страшно йти одній через цвинтар.

— О, як я тебе розумію, — сказала сумним голосом дівчинка у білій сукні. — Мені теж було страшно, коли я була жива!

Духи XX сторіччя

Сьогодні у Львові активно «страшать» близько трьох десятків духів. Більшість із них прописалася у старих монастирях, музеях, палацах та в довколишніх замках Львівщини, окремі духи полюбляють гуляти на цвинтарях, вступаючи у розмови з відвідувачами, або приєднуючись до похоронних процесій.

У XIX сторіччі частенько бачили на Личаківському цвинтарі плачку — жінку в чорному, яка йшла ззаду за похоронною процесією. Коли у неї цікавилися, чи вона часом не родичка покійника, плачка починала ридати ще голосніше, але не промовляла ані слова. Після похорону вона непомітно зникала, аби за хвилю приєднатися до іншої процесії.

Спочатку вважалося, що то якась божевільна, але якось священик махнув кропилом так, що кілька крапель попало на плачку. Вона скрикнула і вмить розчинилася у повітрі.

Потяг в нікуди

Старою недіючою вже колією навіть після того, як мисливці за брухтом покрали рейки, інколи трюхикає у напрямку Винників потяг. Спочатку він іде через ліс з боку Львова, а потім пролітає в повітрі над дорогою там, де колись був міст, а зараз видніються лише муровані підпори. Між іншим це місце знаменне тим, що там неодноразово розбивалися авта.

Потяг важко викашлює клуби пари, а в тьмяних вікнах видніються пасажири, вбрані за модою позаминулого століття. Одні читають газети, інші грають в карти, ще інші вечеряють. Обличчя спокійні, усміхнені, навіть радісні.

Але коли потяг на хвильку зупиняється біля колишньої будки залізничного сторожа, пасажири, мов за командою, зриваються із місця, розпачливо кричать і припадають перекошеними від жаху обличчями до вікон, скородячи нігтями шиби, немов здираючи з них якусь невидиму плівку. Їхнього крику не чути, але здогадатися про нього можна з виразу їхніх облич, з вирячених очей і викривлених криком вуст.

Двері вагонів під час зупинки відкриваються, і з’являються в них кондуктори у чорних плащах, а з-під кашкета видніється тільки темна пройма без обличчя. Чути, як хтось рветься до виходу, але усі його зусилля марні. Це триває хвилину-дві, а потім потяг рушає, пасажири заспокоюються і знову займають свої місця. Вони продовжують робити те, що й раніше так, мовби цієї страшної зупинки не було. Так, мовби вони й не підозрюють, що ані їх, ані цього потяга, ані колії вже давно не існує. Час для них зупинився.

Розповідають, що один чоловік, повертаючись пізно з забави, встиг на зупинці заскочити у той потяг. Звідтоді ніхто його більше не бачив.

Будинок-марево

Будинок-привид з’являвся на вулиці Цетнерівка у Личаківському парку під номером 28. Будинок у віденському стилі манив до себе яскравим освітленням, музикою, що лунала з вікон, тінями танцюючих і привітно відкритими дверима.

Будинок був щільно обплетений плющем, в якому чулося якесь вовтузіння і попискування — то кажани мостилися на ніч. Довкола ріс невеликий садок, в якому усі дерева були жахливо покручені, а трава сягала до пояса. Через садок бігла гравієва доріжка завширшки рівно настільки, наскільки потрібно, щоб помістилася бричка. Хто насмілився зайти у цей будинок, більше вже не виходив.

Якось наприкінці війни до будинку завітали два німецькі офіцери, зваблені голосним дівочим сміхом. Звідтоді їхні силуети так само вимальовувалися на фоні штор. Видно було, як вони походжають із келихами в руках і розмовляють з дамами.

Востаннє будинок з’явився у 1974 році, поглинувши в себе студента університету. Цікаво, що студент потрапив до будинку не випадково, а на запрошення, яке він отримав поштою з точно вказаною адресою. Кілька його друзів бачили це дивне запрошення, на якому зображена була танцююча пара у сукні зі шлейфом та фраку, обрамлена в чудернацькі старосвітські вензелі. Запам’яталася їм і адреса, проте прийшовши на ту вулицю після того як студент зник, вони побачили, що будинку за номером 28 не існує.

Пан у халаті

Подорожні, які зупинялися у старій будівлі готелю «Жорж», нарікали на кімнату № 11, де траплялися дивні речі. Нічліжанам уночі з’являвся якийсь старший пан у довгому обтріпаному халаті й нічному ковпаку на голові. Він міг сидіти собі в кріслі і попихкували люлькою, а міг ворушити кочергою вогонь у коминку, або ходити з кутка в куток, голосно зітхаючи і нарікаючи. Однак при першій же реакції обурення він з риданнями зникав і більше тієї ночі не турбував. Хоча слід сказати, що рідко хто після цього міг спокійно заснути.

Слава про цю кімнату швидко поширилася по всій Галичині, і настала нарешті така пора, що ніхто вже не бажав у ній поселятися. А проте це не означає, що кімната пустувала. Привид чоловіка у халаті товкся там щоночі, а його стогони чути було у сусідніх покоях. В результаті уже три кімнати перестали приносити прибуток власникові готелю. І це незважаючи на те, що готель «Жорж» був улюбленим місцем постою українського духовенства.

Та привидові чоловіка у халаті однієї кімнати виявилося замало і він почав провідувати обидві сусідні, викликаючи нічні дрижаки у суміжних покоях. Постала реальна загроза, що скільки б кімнат не пустувало, а привидові усе буде мало і він продовжить захоплювати нові території.

Врешті старий готель у 1894 р. зруйнували і під підвалом відкопали скелет невідомого в зотлілому халаті і нічному ковпаку. На шиї він мав міцно затягнутий шнурок, який свідчив про те, що його задушили. Невідомого поховали і розпочали розслідування. Для початку поліція виписала з готельного журналу імена усіх чоловіків, які зупинялися в 11 кімнаті до того, як там почало страшити. Список виявився досить поважний, але поволі вдалося виявити, кому належав скелет: поміщикові з Чорткова. А задушив його у 1844 році зять.

В новому готелі, який перейняв стару назву, духи вже нікого не турбували.

Сумна панна

Зате привид панни в «Англійському готелі» на початку XX століття був не такий надокучливий, навіть, я б сказав, аж надто інтелігентний. Панна інколи могла несміливо постукати у чиюсь кімнату і попрохати скляночку молока. Якщо його не виявлялося, панна з тихим жалібним плачем відходила і щезала у глибині коридору, шурхочучи довгою сукнею. А якщо у когось таки молоко знаходилося, вона невимовно тішилася.

Розгадку цього духа розв’язали під час Першої світової війни, коли у підвалі натрапили на тлінні останки молодої жінки і немовляти. Обоє були отруєні.

Вбивцю виявили досить швидко. Ним виявився колишній наречений панни, який знайшов собі вигіднішу партію, а коли покійна стала йому погрожувати, що прийде на його шлюб із дитиною, розіграв перед нею сцену примирення, запросив до готелю і там отруїв.

Кімната № 13

Тринадцятого номера будинку на жодній вулиці старого Львова не існувало. Натомість чіпляли номер 11 «а», а наступний будинок був уже №15. Але не тільки тринадцяті номери будинків були відсутні, не мали також тринадцятих номерів кімнати у готелях. І тільки в готелі «Европейський» 13 номер в певні години ночі таки з’являвся.

Це був один з найстаріших готелів, відкритий у 1804 р. на площі Марійській, 4. Якщо хтось із постояльців готелю, почувши галас, піднімався з ліжка і виходив у коридор, то з жахом протирав очі: кімната-привид, якої раніше не було, стрясалася від гармидеру. Чувся різкий стукіт, важкі удари, свист, траскання дверима, дзижчання, тупіт безлічі ніг, пересування меблів і ліжок, лунали чиїсь голоси, сипалося скло, щось падало і з тріском ламалося. При цьому з-під дверей вибивався тоненький струмінь світла.

Жодні стукання в двері й заклики затихнути не допомагали, але коли мешканці будили власника готелю і поверталися з ним на місце події, кімната № 13 зникала безслідно. Так тривало доти, доки будівлю не зруйнували і не збудували новий готель.

Пан у капелюсі

Чоловіка у фетровому капелюсі з цигаркою можна було помітити у 1920-тих роках опівночі на зупинці трамваю «двійка» на вулиці Сиктуській. Трамвай о такій порі уже не ходив, але чоловік терпляче стояв, курив і чекав. Пізні перехожі, минаючи таємничого незнайомця, могли помітити на його грудях вогнестрільну рану, що солилася кров’ю.

Одного разу якась жінка, повертаючись напідпитку у веселій компанії, побачивши привид чоловіка в капелюсі, істерично закричала:

— Ґєню! То ти жиєш, свинтуху?! А кого ж я тоді поховала?!

Тієї ж миті привид зник і більше вже не з’являвся.

Поштар

Привид горбатого поштаря з великою торбою, набитою листами, ходив маленькими вуличками Личакова, де розташувалися приватні будиночки, і кидав до скриньок листи. Однак, коли господарі виходили, щоб забрати пошту, то виявляли скриньку порожньою.

Бачили його тільки вечорами, інколи він забрідав на Кайзервальд і сидів там на лавочці, уважно переглядаючи пошту. Коли хтось до нього наближався, хутенько тікав і розчинявся у повітрі.

Доріжка-привид

На Личаківському цвинтарі є один непримітний прохід між гробівцями, завернувши у який, водночас потрапляєш у пастку і стаєш жертвою блуду. Це означає, що доведеться довго і нудно блукати поміж гробівцями, заки виберешся на якусь нормальну доріжку, яка виведе тебе з цвинтаря.

Люди, які потрапляли у цю пастку, могли блукати годинами і весь той час були, мовби відрізаними від усього світу. До їхніх вух не долинали жодні звуки міста. Неймовірна мертва тиша оточувала звідусіль, не чути було навіть власних кроків. Здавалося, наче хтось тобі в одну мить залив воском вуха. А в повітрі чувся різкий запах мокрої землі, цвілі, зогнилих дощок і прілого листя.

То було настільки моторошне відчуття, що людей охоплювала паніка, вони кидалися бігти простовіч, перестрибуючи через могили, заплутуючись у високій лапатій папороті та пагонах плющу. Але саме це й рятувало від блуду, тільки на бігу й вдавалося вирватися із заклятого кола.

Дивне видиво

На Кастелівці, яка отримала свою назву від імені архітектора Антоніо Кастеллі, у 1751 році сталася дивна пригода.

Одного осіннього вечора повертався архітектор у бричці до своєї вілли. Любив правити кіньми сам, цього разу теж не взяв кучера. І ось, коли вже додому лишилося зовсім недалеко, зауважив, що на дорозі хтось стоїть. Що ближче він під’їжджав, то увиразнювалася постать якогось чоловіка у чорному плащі. Антоніо закричав йому, щоб вступився і спробував стишити коней, але ті мчали просто на чоловіка.

Архітектор відчув, як мурашки побігли по спині, і про всяк випадок намацав рукою пістолета, бо подумав, що, можливо, його підстерігає розбійник. Він з усієї сили натягував віжки, намагаючись спинити коней, проте вони його не слухали і мчали вперед. І ось, коли вже до дивного чоловіка залишалося з десяток метрів, Антоніо упізнав у ньому свого брата Джузеппе, який кілька місяців тому повернувся до Італії.

Раптово коні шарпнулися убік, а брат архітектора став рости і рости, витягуватися в повітрі, аж поки не розплинувся. Щойно після цього коні заспокоїлися і побігли учвал. Під’їжджаючи до вілли, Антоніо побачив знову свого брата, який піднімався сходами на ґанок, а потім увійшов до будинку.

Антоніо зіскочив з брички і кинувся додому. У вітальні застав дружину на канапі за вишиванням. І більше нікого.

— А де мій брат Джузеппе? — спитав він. Дружина дуже здивувалася, вона була сама і ніхто сюди не заходив. А Джузеппе, як відомо, в Італії, і судячи з його останнього листа, не збирався до Львова.

— Але ж я щойно стрівся з ним на дорозі, а потім бачив, як він заходить до будинку!

Антоніо не заспокоївся поки не перепитав усіх слуг, але ніхто не бачив його брата.

Минув тиждень, і надійшов лист з Італії від родичів, які повідомляли, що того самого дня надвечір Джузеппе Кастеллі упокоївся в Бозі.

Стара сукенка

Коли Анна Сальова — довголітня актриса міського театру відкрила у 1846 році першу антикварну крамницю — то була сенсація.

Сива елегантна бабуся господарювала в невеличкому приміщенні на вулиці Новій. Аби посприяти заслуженій акторці, львівські пані позносили до крамнички купу різних речей зовсім безкоштовно. Адже пані Сальова на старість зосталася без засобів до існування.

Тепер тут красувалося звалище немодних вже капелюшків, чепців, шалів, вилинялих суконь, побляклих коронок, меблевої оббивки, квітчастих камізельок і краватів. За вітриною виднілися потріпані томи французької енциклопедії, дешева біжутерія, вищерблені китайські віяла, порцелянові статуетки і чудернацькі вази. За кожною з цих речей ховалася своя історія.

Поволі до крамниці потяглися люди, які потребували грошей, зносячи те, що було колись для них дорогим.

З’ява зимового вечора старої пані була явищем звичним. Мала на собі зужитого плаща з обскубаним лисячим хутром. Жінка принесла вечірню сукню добряче побиту міллю. Навіть для такої невибагливої крамнички, як ця, то був дуже сумнівний набуток. Господині досить було тільки кинути оком, аби зробити висновок:

— Вона надто знищена. Я не можу її взяти.

— Але, пані, дуже вас прошу...

Тяжко відмовити, коли чуєш такий жалібний голос. Може бідолаха не має, за що їсти купити?

— Ну, добре, скільки?

— Ви мене не так зрозуміли. Я хочу її повернути.

— Повернути? — не зрозуміла пані Анна.

Старенька поклала сукню на ляду і хутенько вийшла, не додавши більше ані слова.

«Що вона мала на увазі?» — дивувалася пані Анна. Несамохіть узяла сукню в руки і розгорнула. Щось у ній було знайоме... Так, ось цей гафт... Вона впізнала! То була сукня, яку подарували їй на бенефіс тридцять шість років тому. Принесли її з салону мод пані Адамської.

В пам’яті забриніла музика, зринуло яскраве світло, кружляння пар, кавалери, шампан... Боже мій, як то було давно! Але що далі з тою сукнею? Вона пропала. Пропала з її театральної кімнатки. Хтось її викрав.

Пані Анна гарячково порпалася у своїй пам’яті. Підозра тоді впала на Адашинську. Така собі знедолена акторочка на третіх ролях. Але ніхто нічого не міг довести, бо Адашинська незабаром виїхала кудись зі Львова.

А далі? Що було далі? По сукні — ані сліду. Адашинська кілька років тому знову об’явилася у Львові і навіть зіграла кілька непомітних ролей.

Стривай... цей гострий носик... пивні очі... Невже то вона? Звернула мені сукню. Навіщо? Та ж її тепер хіба на шматки подерти... Певно, совість замучила.

Пані Анна поклала сукню на купу такого самого лахміття і перестала про неї думати.

Але небавом завітав до крамниці давній колега, так само актор, пан Коритко. Коли пані Анна побачила в його руках арфу, важко зітхнула. Ще би! Той Коритко вже не перший раз приносить подібний непотріб, а потім торгується за кожен гріш, мовби йшлося про неабиякий скарб.

— Пане Едзю, нащо ви то трагаєте? Де я це щастя поставлю? Ту вже скоро не буде де ногою ступити.

— Але, пані Нусю, то є грецька арфа! На ній грала ще та панянка, котра ся в морі з великої любові втопила.

— То ніби котра?

— Сапфо! Не чулись-те?

— Майте Бога в серці! Та ваша панянка втопилася дві і півтисячі років тому.

— Ну! Самі видите, який це скарб!

— Два золотих і ні цента більше.

— Два золотих! За арфу Сапфо!

— В мене крамниця, а не музей.

— У Відні за неї дали б тисячу!

— То чого не поїдете до Відня?

— Пані Нусю, позавчора я мав на обід хліб з мармулядою. Вчора — хліб з мармулядою. Нині...

— ...знову хліб з мармулядою?

— Не! Нині я сказав собі: Едзю, ти маєш такий скарб, а пухнеш з голоду! І я взяв цю арфу, котра в нашій родині зберігалася ще з часів...

— ...цезаря Октавіана, — зі скрухою хитала головою пані Анна.

— То ви знаєте?

— Бо я вже то чула, коли-сьте притарабанили того поточеного шашелем фотеля, в якому Юлій Цезар відпочивав перед смертю.

— Добре — десять золотих. Віддаю задармо.

І тут пані Анна згадала про сукню.

— Слухайте, ви знали таку Адашинську?

— Мілю? Ви ще питаєте! Знав ще ліпше, як вас. Або що?

— Чим вона тепер займається?

— Гадаю, пере сорочки янголам у небі.

— Як то? Вона що — вмерла?

— Минулого літа.

Пані Анна відчула, як холод побіг у неї по спині.

— Що вам є? — сполошився пан Коритко.

— Перед хвилею була в мене.

— Адашинська? То неможливе!

Та коли пані Анна переповіла свою пригоду, пан Коритко зблід і притис арфу до грудей.

— Зна... зна... знаєте, пані Нусю, піду я.

— І забираєте арфу?

— Е-е, видите, ліпше я її покладу, де взяв.

— А де ви її взяли?

— В нашому театрі.

— Умгу. Так я собі й гадала.

— Власне. Волію то зробити за життя, аніж маю потому по смерти валансатись.

Підземні духи

Про таємничі підземелля, які знаходяться попід старою частиною нашого міста, оповідають справді моторошні історії. Одні кажуть, що там живуть духи померлих львів’ян, інші переконують, що то не духи, а такі самі люди, як ми, тільки позбавлені найменшої інформації про наш світ. Ще хтось доводить, що, потрапивши у підземну частину міста, мовби переміщаєшся у часі — і тоді з’являються давні будівлі, вулиці, люди. Єдине, в чому сходяться всі, — це в тому, що проникання туди завше сповнене небезпеки.

Ще перед війною з підвалів багатьох будинків можна було спуститися в підземелля — чи то піднявши важку металеву ляду в підлозі, чи то пробивши тонку цегляну стіну. У совітський час усі ті входи замурували, щоб не виникло якоїсь провокації на зразок тієї, яка трапилася одного року на жовтневу дефіляду, коли центральні вулиці міста затопила каналізація і перешкодила святковому маршу трудящих. Підозра впала на лютих бандерівців, які могли ще чаїтися у підземеллях.

Одну з таких історій, яка трапилася у 1932 р., оповів мені пан Роман Бар. Він був тоді молодим парубком. Його увагу давно вже приковувала стіна у підвалі. Десь він чув, що тудою можна потрапити у підземелля. Одного вечора озброївся ліхтарем і ломиком і спустився до підвалу. Як він і сподівався, стіна розвалилася від перших кількох ударів, і перед ним зазяяв чорний тунель. Запах цвілі й вологи війнув в обличчя.

Роман, присвічуючи ліхтарем, рушив у темряву. Ця мандрівка тривала досить довго, поки вдалині не заблищало світло. З кожним кроком підземний прохід усе розширявся і розширявся, й ось Роман і справді опинився перед освітленою кам’яницею. У вікнах виднілися люди, і звучала музика. Біля будинку стояло кілька карет і фіякрів. На козлах дрімали візники в чорних фраках і циліндрах.

Роман рушив далі і незабаром удалині знову побачив освітлені вікна. Правда, цього разу їхнє освітлення було тьмяне. Довкола кам’яниці панувала неприємна тиша.

Роман не став стукати. Обережно відчинив двері і зайшов у просторий передпокій, скупо освітлюваний свічками. З кімнати праворуч долинало приглушене шемрання. Тамуючи в собі ляк, почав скрадатися навшпиньки до кімнати, коли несподівано хтось його схопив за руку. Роман рвучко обернувся і побачив панночку в чорній сукні.

— Чому ви так пізно? — спитала вона. — Ми вас чекали вранці.

Роман не знав, що відповісти, і з вуст його долинуло невиразне мурмотіння.

— Вона ще сподівалася вас побачити...

Хотів спитати — хто? — але стримався.

— Ходіть, — сказала дівчина і повела його до покою.

Те, що побачив там, врізалося йому в пам’ять навіки. Посередині покою на столі стояла домовина, у якій лежала стара жінка у чорній сукні. По обидва боки домовини сиділи в кріслах якісь люди, теж у чорному. Палали свічки, бриніла молитва. Якась підсвідома сила покерувала хлопцем, і він, вклякнувши, почав молитися. Бачив, що очі присутніх спрямовані на нього. Хто вони? І хто ця жінка, котра буцім чекала на нього? Все у покої було незвичним — якісь старосвітські різьблені меблі, срібні фігури свічників, вбрання людей.

Щойно він скінчив молитися і підвівся, дівчина шепнула:

— Ходіть за мною.

Роман слухняно пішов за нею сходами вгору. Сукня дівчини шелестіла, сходи поскрипували, пахло ладаном і свічками — і все повертало Романа в часи дитинства, яке провів на парафії в діда-панотця. Навіть запах, що панував у будинку, був той самий.

— Ви з дороги, мусите перебратися, — мовила дівчина, запровадивши Романа до невеликого покою з ліжком. — Хоча... ви, певно, змучені... Може, трохи подрімаєте?

— А коли ховають?

— Завтра ополудні. Хочете, може, помитися? Я накажу приготувати купіль.

— Ні, не треба.

Тут він уперше зумів роздивитися дівчину. Гарне округле обличчя з повними вустами когось йому нагадувало. Чи буде зручно поцікавитись, як її звати? Ні, це безглуздо. Зі всього виходить, що вони вже знайомі, а може, й родина.

— Коли переберетеся, спустіться вниз на вечерю. Вам печеню підігріти, чи волієте зимну?

— Нехай буде зимна.

Дівчина лишила його на самоті, і Роман хутенько обстежив покій. Перше, що його зацікавило, це книги і часописи. Річники «Світу» уривалися на 1882 році, так само і річник «Діла» та «Kurjera Lwowskiego». Серед книг не було жодної, виданої пізніше.

Що це за світ, у який він потрапив? І яким чином це відіб’ється на ньому самому?

Роман перевдягся у чорний костюм старого крою і з подивом констатував, що той був йому якраз упору. Спустився сходами в передпокій і розгубився, куди йти. З кімнати, де лежала покійниця, долинало те саме приглушене шемрання, вухо вловлювало окремі слова, які нічого йому не говорили. Підійшов до дверей навпроти, прочинив і побачив на столі, освітленому свічником-трійцею, полумиски з їжею, карафу червоного плину і келишки.

— Я вже вас зачекалась, — усміхнулася панночка, наливаючи собі до горнятка кави. — Я теж зголодніла.

З усього було видно, що тут вже наготувалися до завтрашніх поминок: печеня, паштет, шинка, ковбаса, сальцесон, сир, смажена риба, салата з квашеної капусти, пиріг з яблуками, пиріг з маком...

Панночка налила йому вишнівки. Коли він її надпив, то мав таке враження, мовби випив узвару — не відчув ані грама алкоголю. Може, він просто змерз, а то була замала доза? Коли узяв до вуст кусок паштету, то знову була несподіванка — здавалося, що їсть якесь старе перемелене м’ясо. Паштет не мав смаку, а печінкою тут і не пахло. Здавалося, що він просто вивітрився на повітрі.

Однак ті самі відчуття викликали і печеня, і вудженина, і риба. Все, геть усе було позбавлене смаку, і не тільки смаку, але й запаху. Окраєць ніби свіжої паляниці виявився гливким і з запахом цвілі. Так само й пиріг із яблуками.

— Вам не смакує? — спитала панночка, помітивши, що він, спробувавши всього по шматочку, перестав їсти.

— Я в дорозі перекусив, а крім того, просто втомлений.

— Так, така далека дорога... я помітила, що ви без речей приїхали.

— Дуже квапився.

— Може, хочете відпочити? У свому покої в шафі знайдете нічну сорочку.

Роман побажав панночці доброї ночі і подався до покою.

Видно, що тут уже побувала служниця. Ліжко розстелене, його вбрання кудись зникло. На кріслі стояла мидниця з теплою водою, мило, висів рушник. Попід кріслом побачив нічного горщика з покришкою.

Підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Попід вікном росло розлоге дерево, жоден листочок не ворушився на ньому. Неясна тривога опанувала ним. Відчував, що пора звідси тікати, інакше трапиться щось непоправне. Але, що то могло бути, не здогадувався.

Роман висмикнув зі свічника свічки і сховав до кишені. Тоді розчахнув вікно, схопився за гілку і спустився деревом на вулицю. Надворі було темно і холодно, а надовкіл не видно ані промінчика світла. Роман пішов у зворотному напрямку. Бажання продовжувати мандрівку зникло. Відчував наростаючу тривогу, близьку до паніки.

Небавом почув запах вологих стін і опинився перед тунелем, з якого потрапив у свій підвал, а звідти на сходову клітку, чим неймовірно перелякав сусідів, бо виявилося, що був відсутній цілий місяць. Роман витяг з шухляди родинний альбом і відразу ж знайшов те, що шукав. Зі світлини дивилось на нього знайоме обличчя. Панночка з підземелля була як дві краплі води схожа на його юну бабусю.

Дух пана Бомбка

Ні про що так не мріяв пан Бомбко, як про те, аби одним махом розбагатіти. Бувало, годинами міг марити, як, ідучи собі вулицею, знаходить мішок золота, або — несподівано зголошується з Америки тітка і робить його своїм спадкоємцем. Подібних фантазій було дуже багато, пан Бомбко вже й сам згубив їм лік. Але фантазії фантазіями, а хотілося, аби вони втілилися в життя. І тоді він зосередився на одній єдиній мрії: потрапити під колеса «ролсройса» або на крайній трафунок «бентлі».

Треба сказати що на початку 1930-тих років по Львову їздило трохи більше сотні авт, і дорожні випадки траплялися дуже рідко. Одного разу панові Бомбкові сильно пофортунило: він відбувся легким переломом ноги, але зате заробив кругленьку суму — адже за кермом був син львівського посадника. Щойно нога зажила, пан Бомбко знову вирушив на лови авт і знову попав під колеса. Цього разу травми були серйозніші та, зрештою, і грошова компенсація виросла. А однак з дорогими автами не везло, мрія про те, щоб за один раз забезпечити себе на все життя, була все ще примарною.

Але одного вечора пан Бомбко підстеріг «ролсройса», на якому прибув до Львова варшавський банкір, і вискочив несподівано зі своєї засідки. Однак швидкість авта була така, що пан Бомбко загинув.

З тих пір по ночах під авта став кидатися дух пана Бомбка, спричиняючи аварії. Водії, намагаючись уникнути зіткнення, розбивали машини, а потім не могли надивуватися, куди подівся той вар’ят, який несподівано вистрибував із засідки.

Духи, описані у львівській пресі

Дух черниці

На площі Отця Бандурського (пл. Митна) містилися колись Податкова. Раніше будинок належав сестрам Кармелітанкам. На верхніх поверхах знаходилися замуровані проходи, які залишилися після того, як монастир зачинили. Урядовці, чиї бюра містилися на другому поверсі, дуже неохоче залишалися у вечірню пору. Якщо доводилося їм завершувати роботу, яку не встигли скінчити за дня, то вони, вгинаючись під стосами папок, спускалися на перший поверх. Причиною тих міграцій була з’ява на другому поверсі привида черниці. Дух мав звичай випірнати зі сліпого коридору, пропливати над підлогою, після чого несподівано розчинятися у повітрі.