Майдан. (Р)Еволюція духу

— український журналіст, телеведучий. Народився 1981 р. в Кабулі, етнічний пуштун. У 2004 р. закінчив кафедру інформаційно-вимірювальної техніки факультету авіаційних і космічних систем Київського політехнічного інституту. Працював кореспондентом в інформагентстві «Контекст-Медіа»; кореспондентом відділу політики російськомовної української газети «Коммерсантъ». З 2006 р. й дотепер є кореспондентом і автором журналістських розслідувань інтернет-видання «Українська правда». Був редактором-спецкором телепрограми «Свобода Савіка Шустера», те­леведучим ток-шоу «Чорне та біле» на ТВі. З 2013 р. працює на Громадському телебаченні. Нагороджений премією «За поступ у журналістиці» імені Олександра Кривенка (2010). Живе і працює в Києві.

FACEBOOK — щоденник української революції

21 листопада 2013 р.

Символично, что девять лет назад именно в этот день, вечером 21 ноября на Майдане начали устанавливать первые палатки.

21 листопада 2013 р.

Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами «Я готов». Как только наберется больше тысячи, будем организовываться.

1 601 likes 1 225 comments 878 shares

22 листопада 2013 р.

Решили собираться до Вильнюсского саммита. Сейчас колон­на вместе со всеми пошла на Банковую. Присоединились Кличко и Яценюк.

Банковая забаррикадирована Беркутом и милицией.

22 листопада 2013 р. • Відредаговане

Завтра собираемся там же в 18:00 (!!!). Ранее анонсировалось время сбора 22.00. Обратите внимание, оно изменилось! Все, кто смогут быть на Майдане в течение дня — добро пожаловать, акция бессрочная. Тем временем, договорились в 12:00 вместе с активистами разработать дальнейшие планы. Присоединятся также Яценюк, Кличко и Тягнибок. Все. Я пошел писать статью.

Восхищен теми, кто остался на Майдане на ночь! Напишу статью и вернусь. И еще одно уточнение. По просьбе многих людей и после общей дискуссии решили, что начиная с завтрашнего дня собираемся в 18:00!!! А в течение дня там будут оставаться дежурить все, кто сможет. Передайте другим. Спасибо.

Я иду на #Евромайдан. Сейчас. Все, у кого есть возможность, при­ходите в течение дня, ребятам важна поддержка. Генераль­ный сбор, как и договаривались, в 18:00. С собой по-прежнему — хорошее настроение и друзья.

22 листопада 2013 р.

Всім привіт! Як і домовлялися, сьогодні збираємось о 18:00.

Я знаю, що на вулиці бридко, холодно і мокро. Розумію, що для багатьох прийти на Майдан в таку погоду — це маленький подвиг. То зробіть його)) Виходьте з квартир та офісів, беріть з со­бою парасольки, посмішки, друзів, родичів, термоси з чаєм, кавою, одягайте гумові чоботи і приходьте. Ми всі будемо тут.

Сьогодні в нас вже є конкретний план:

18:00 — збір на Майдані

19:00 — беремо листівки та йдемо роздавати на різні станціі метро

22.00 — повертаємося на Майдан на початок встановлення сцени.

Оголошуємо текст звернення #Євромайдану до керівників держав ЄС не закривати перед Україною двері до Європи та до Віктора Януковича — з вимогою підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом у Вільнюсі.

За перепост — плюс один до #Єврокарми — (почувається натхненно;).

24 листопада 2013 р.

Вместе с волонтерами создали информцентр. Это наша опорная точка в интернете. Теперь всю оперативную информацию, фото и видео можно получать тут. Напоминаю, во всех (!!!) сетях у нас два хештега: #Євромайдан#Euromaydan. За перепост +9234675786 к еврокарме)).

24 листопада 2013 р.

Сегодня большой день. Первый большой день за много лет, когда у нас есть шанс поменять ход истории. В 12 часов я приду к памятнику Шевченко, чтобы требовать подписания Соглашения об ассоциации с ЕС.

Я приду туда не потому что там будут все мои друзья и родственники. Не потому что это модно. И даже не потому что хочу во время паспортного контроля стоять в очереди «For EU citizens», а не «Citizens of other countries».

Я иду, потому что дорога в Европу — это мой осознанный выбор и искренне верю, что лично мой приход может что-то поменять. Я давно занимаюсь политической журналистикой, и, поверьте, цинизма и недоверия у меня больше, чем у любого из вас. Я тоже устал и разочарован, мне тоже не нравятся партийные знамена. Но сегодня не важно, кто поддерживает то, во что я верю сам. Важно сделать свой вклад. Приходите, это наш шанс. Независимо от того, сколько людей сегодня соберется, страна рано или поздно окажется в Европе. Мы можем либо ускорить этот процесс и самим стать свидетелями рождения другой страны. Либо пассивно ожидать, когда это сделают другие, но уже после нас. Я не хочу и не буду ждать.

Начало акции в 12:00 у памятника Шевченко, откуда колонна двинется по Владимирской в сторону Европейской площади.

29 листопада 2013 р. з Vilnius, Lithuania

Четыре часа назад. Гостиница «Кемпински». Сергей Арбузов.

— Сергей Геннадиевич, но если вы не подпишете, Россия же продолжит давление — вы это понимаете?

— Будем посмотреть. Мы пока здесь. И рассчитываем на подписание.

— А как вы оцениваете шансы на подписание соглашения в данный момент?

— Сто процентов.

— Вы сейчас серьезно?!

— Мы работаем над этим. Но давайте не обсуждать это до результата. Будет хорошо, будем радоваться, будет плохо — будем грустить.

© Это ж ёбаный стыд!

29 листопада 2013 р. з Vilnius, Lithuania

Ладно, плохую новость вы уже знаете. Хорошая же состоит в том, что на следующий саммит Восточного партнерства в Риге поедет другой президент Украины. Это будет совсем скоро — в мае 2015 года.

29 листопада 2013 р.

Началось. Прямой эфир Шустер LIVE прервали показом ро­ссийского сериала. Это случилось, когда в студии появились лидеры оппозиции Арсений Яценюк, Виталий Кличко и Олег Тягнибок. Уже при выключенных камерах Савик Шустер заявил, что это, вероятно, его последний эфир на телеканале. — у Savik Shuster Studio.

4 грудня 2013 р. • Відредаговане

Со мной связались из прокуратуры — приглашают на дачу показаний с целью признать потерпевшим. Заместитель начальника отдела прокуратуры города Киева Николай Баранов сообщил также, что готов принимать в любое время всех журналистов по адресу Горького, 114. Просят также приносить с собой имеющиеся фото и видеодоказательства любых противоправных действий правоохранительных органов.

P.S. Я вот теперь думаю: или прокурорам отключили интернет, или они до сих пор не знают о существовании YouTube. В любом случае, идти надо — по опыту могу сказать, что времени это занимает много, но нельзя им дать повод не открывать уголов­ные дела.

4 грудня 2013 р. • Відредаговане

Это надо просто помнить. Не злиться и не подогревать собственное человеческое желание мстить. Самое страшное — это забыть. Сейчас надо сделать все от нас зависящее, чтобы такое не повторялось. Помнить об этих кадрах каждый раз, когда мы встречаемся с теми, кто уверен, что за это можно просто извиниться и продолжать оставаться в своих кабинетах и занимать свои должности. Помнить и знать, что эти люди — отмерший кусок общества, которое не имеет ничего общего с нами и с нашим будущим. Я внес это в свой To-do list. Сделайте это и вы. (Посилання на кадри ПОБИТТЯ на Майдані)

7 грудня 2013 р.

«Вот и стоит Евромайдан, Москвой ненавидимый, Вашингтон нервирующий, Брюсселем платонически любимый. Стоит с напряженным прессом, готовый ответить на удар ногой. Стоит стеной, без уходящего в него корнями лидера. Без плана победы и без желания сдаваться. И никого у тебя, Евромайдан, нет, кроме страны. А у страны никого, кроме тебя». © Политическая поэзия от Юлии Мостовой.

11 грудня 2013 р. з Kyiv

7-й час штурма #ЄвроМайдан. На улице — 9 мороза. Батарей­­ки сели. iPad, роутер и телефон питаются от дополнительной за­рядки в кармане... Но нас много — смотрите hromadske TV.

20 грудня 2013 р. • Відредаговане

Три года назад в эту ночь я был на Октябрьской площади в Минске, где сотрудники белорусского спецназа зверски разогнали протестующих после выборов президента Александра Лукашенко. Придя домой, я сделал эту запись. Но даже в самых страшных мыслях я не мог себе представить, что это коснется всех нас. За три года я только укрепился в этих своих мыслях. Беларусь сделала свой выбор между сытостью и свободой. И, откровенно говоря, у меня нет стопроцентных аргументов ни за первое, ни за второе. Мой единственный аргумент касается только меня. Я за свободу. И сделаю все, что в моих силах, чтобы там, где живу я, было свободно. И плевать на все обвинения в ангажированности. Я за любого, кто за свободу. И против любого, кто может найти оправдание ее ограничению.

21 грудня 2013 р.

Прошел месяц. Дождливой ночью 21 ноября 2013 г. мы впервые вышли на #ЄвроМайдан. У нас много желаний, требований, амбиций и надежд. Возможно — и скорее всего! — будут сожаления. Но за всем этим стоит один важный факт: наша самая большая победа в том, что мы поверили и вышли. Вышли, вопреки разочарованию, апатии и недоверию. Впереди самое важное: набраться терпения, не ждать быстрых побед и не ограничивать #EuroMaydan Киевом, Майданом и временем. Это только начало. Встречаемся в 22:30 под монументом Независимости. Одевайтесь тепло, берите зонтики, чай, кофе, хорошее настроение и друзей. Перепост всячески приветствуется!

2 лютого

Оппозиции следовало потребовать включения в повестку дня Верховной рады ратификацию Римского статута, который позволит Украине стать официальным участником Международного уголовного суда. Под юрисдикцию которого, среди прочего, попадают преступления против человечества: насильственное исчезновение людей, пытки, убийство и заключение в тюрьму или другое жестокое лишение физической свободы и нарушение норм международного права. Если Римский статут будет ратифицирован, теоретически Виктору Януковичу и его окружению может угрожать международный ордер на арест. В противном случае нам снова придется положиться на решение Печерского суда г. Киева...

17 лютого

Самое большое призрение вызывает не глупость (с кем не бы­вает, все мы люди), а лицемерие и трусость, наспех прикрытые моралью. Есть в этом какая-то особая гниль.

20 лютого з Kyiv

Снайперы на Институтской/Банковой.

20 лютого з Kyiv

Все. Начало конца Виктора Януковича: в Верховной раде Украины есть кворум — на заседание зарегистрировались 239 народных депутата при необходимых 226. Первый раз за все мои восемь лет работы в парламенте национальный гимн в этих стенах звучит уместно и достойно. И грустно. — у Verkhovna Rada.

21 лютого • Відредаговане

«Вам Правого Сектора мало было, что вы Юлю выпустили?» © невыдуманная реплика из кулуаров Верховной рады.

У Виктора Януковича остается только один выход — покинуть Киев и перенести Администрацию президента и Кабинет министров, например, в Харьков. (В Донецк далеко и неудобно). Единственное, что будет ему мешать — Верховная рада и ее решения. Он может попробовать распустить парламент. Но в ответ получит против себя еще больше голосов, дело дойдет до импичмента, партия рассыплется, армия, милиция и СБУ в Киеве перейдут на сторону населения. Надежда Януковича — это раскол страны, а его единственная поддержка — Россия. Но Янукович уже сейчас ошибается. Потому что ни одна восточная область, ни один олигарх в Партии регионов не жаждут стать вассалами Москвы, обреченными на войну против всего мира из-за ошибок одного неудачника.

22 лютого

В Межигорье приехали водолазы, чтобы поднять со дна залива утопленные документы, часть из которых днем удалось спасти. В поисках документов на дне был найден большой арсенал патронов. Подробнее уже скоро на включения на hromadske.TV. Тем временем мы продолжаем сортировать и оцифровывать тысячи документов финансовой деятельности резиденции Виктора Януковича. — в Межигорье.

28 березня

«Соцсети! Майдан собирается через соцсети!» Готовился к этому дню почти месяц. Начинаем публикацию документов из архива бывшего Генерального прокурора Виктора Пшонки. В первой части — анализ деятельности госорганов и план снятия подозрений в разгоне Майдана с Андрея Клюева на Петра Порошенко и Сергея Левочкина. Подробности уже сегодня в «Українська правда»...

* Mustafa Nayyem

Стежать 126 039 осіб

•

Editor-in-chief у hromadske.tv та Journalist in political department у «Українська правда»

Past: Телеканал ТВі and After LIVE

•

Живе у Kyiv, Ukraine

•

Studied Engenharia elétrica at НТУУ «КПИ», Киев, Украина

Попередні: НТУУ «КПИ» та Intajour

•

З Kabul, Afghanistan

— бізнесмен, громадський діяч, голова правління ГО «Соціально відповідальне суспільство», міністр молоді і спорту України з 27 лютого 2014 року. Народився у 1978 р. в Києві. У 2001 році закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», за фахом — інженер мікроелектроніки та на­півпровідникових приладів. З 1998-го по 2014 рік працював на керівних посадах державних і приватних підприємств у сфері готельного, рекламного бізнесу. Паралельно вів консалтингову діяльність у галузі маркетингу. Під час ЄвроМайдану разом з однодумцями (С. Поярков, О. Гриценко, С. Коба та ін.) організував АвтоМайдан. 23 січня активісти АвтоМайдану заявили про несподіване зникнення Дмитра Булатова. 30 січня Дмитро Булатов вийшов на зв’язок і розповів, що його викрали, тримали в темному підвалі і катували, відрізали шматок вуха, а через тиждень полону вивезли за місто і викинули з автомобіля. Дмитро Булатов дивом зміг добратись до с. Вишеньки Бориспільського району, що під Києвом, і попросив про допомогу.

Государство — это мы с вами

До Майдана у власти Украины была «семья», на которую работали все. Эта «семья» — как некая корпорация правила страной, а нашего мнения, мнения большинства, никто не спрашивал, более того, оно вообще нигде не учитывалось. Но строить страну, где не учитывается мнение большинства граждан, говоря при этом, что это демократия, невозможно. Украина жила не по законам, а по внутренним корпоративным правилам, которые были написаны для нас этой «корпорацией». Украинцы — терпеливый народ, но наступил момент, когда терпение лопнуло — и начался массовый протест. Я тоже пришел на ЕвроМайдан. Потому что для меня европейские ценности очень важны, потому что в центре этих ценностей — человек. Его жизнь, здоровье, права, забота о ближнем, взаимопомощь — это наивысшие блага, причем не на словах, а на деле.

Избиение студентов 30 ноября было за гранью моего человеческого понимания. Меня просто разорвало от внутреннего негодования, я сразу позвонил другу Алексею Гриценко: «Алексей, надо с этим что-то делать». Он мне ответил: «Да, есть мысль — выразить протест автопробегом». Мы созвонились со своими друзьями и решили организовать АвтоМайдан, взяли флаги, сели в свои автомобили и объездили Киев, останавливаясь на остановках в разных районах города, убеждая всех небезразличных киевлян присоединиться к нам. В это время для меня моя работа уже была на втором плане, да и семья — тоже, каждый день каждый из автомайдановцев утром ехал из дома протестовать. Во время поездки к «резиденции» тепер экс-генпрокурора Пшонки колонна автомобилей АвтоМайдана растянулась более чем на 5 километров!

Одна из самых ярких поездок по сплоченности людей была 29 декабря в Межигорье. По данным ГАИ, приехало 2800 автомобилей, по нашим данным — более 3000. Это было настолько огромное количество людей, просто сумасшедшая волна, которая и нас как организаторов насторожила... Далеко не самое сложное было — убедить охрану «резиденции» Януковича, что мы не штурмуем Межигорье, что если мы приедем на штурм, то нас будет значительно больше. Гораздо сложнее было убедить самих автомайдановцев не идти на штурм и уехать.

Мы, простые люди, бросали мирный (!) вызов руководителям «корпорации», «семья» нас репрессировала, пугала налоговой, которая приходила в наши офисы, грозила большими штрафами, арестовывала имущество. И мы не могли уже остановиться, потому что наше недовольство и гнев были настолько сильными, что страх пропал. Я четко понимал тогда, что нам ничего просто так с рук не сойдет, у меня были информаторы, которые рисковали, но все же предупреждали меня о том, что меня ждет. Меня предупредили о том, что арестуют все мои счета и мое имущество. На меня пришли судебные решения, что я захватил Дом профсоюзов... Спорить не было смысла. Я передал свои платежные карточки друзьям, делился с ними информацией, которую сообщали мои источники, потому что предполагал: со мной поступят так же, как с Таней Черновол.

Новый год мы встречали под СИЗО, поддерживая активистов Майдана, которые там находились без законных на то оснований. Мы хотели, чтобы они почувствовали: мы сделаем все, чтобы им помочь и в любом случае поддержим их. Для нас прежде всего была важна забота друг о друге. «Система» нас постоянно отслеживала — и наши средства коммуникации: электронные ящики постоянно атаковали, эккаунты ломали, блокировали связь, наши автомобили останавливали, пытаясь лишить водительских прав, но мы все равно продолжали борьбу. При этом понимали, что радикализм — не наш метод, его цена слишком высока, поэтому наш девиз звучал: «Нет насилию!». Мы боролись против власти законными методами. Если мы сами нарушаем закон, какой смысл тогда бороться с нарушением закона? Мы боролись с насилием, не принимая его ни в каком виде, невзирая ни на что. Мы боролись против несправедливости, против того, что небезопасно быть гражданином в своей стране. Каждое утро я ехал на АвтоМайдан с надеждой, что вернусь домой вечером, ведь уверенности в том, что вернусь… со временем оставалось все меньше и меньше…

В моей голове произошла глубокая переоценка ценнос­тей. Она началась еще до того как меня похитили. Сегодня я знаю: выпить чаю в кругу семьи — это очень счастливые моменты жизни, которые дорогого стоят. Глубоко уверен, те люди, которые меня похитили и со мной «работали», были представителями российских спецслужб, спецназовцами, я слышал «растянутый» московский акцент. Похитители не верили тому, что я им говорил: да, мы, автомайдановцы, самоорганизовались — да, сами (!), мы не привязаны к политическим силам, а я не шпион, не агент… Те, кто за деньги пытают других, наносят увечия, это — нелюди, их нужно изолировать от здоровых людей. Остается вопрос: кто заказчик? У меня несколько версий произошедшего, одна из целей моей жизни сейчас — узнать, кто они были.

Во время революции сформировалась нация. Общество ста­ло по-настоящему требовательным к себе и другим, более вни­ма­тельным и ответственным, решительным, действенным. Укра­инцы начали переживать за принимаемые правительством решения и пользоваться своим общественным правом — влиять на эти политические решения. Хотя не все осознали, что на самом деле произошло этой зимой.

Меня шокировало, что даже на Западе не понимают, что произошло в Украине. Они считали, что в Украине — политические противостояния, а я им объяснял, что это общество вышло на улицы против режима Януковича. Будучи в Европе, я столкнулся с тем, что многие люди думали: здесь у нас происходит фашистское движение, антисемитское… А это лживое мнение сформировала российская пропаганда. И в результате проведенных мной пресс-конференций в Европе мне все же удалось передать достоверную информацию и правдивые настроения Майдана. Я объяснил, что в Украине не политики с политиками воюют, а общество не выдержало, его терпение лопнуло. Люди вышли бороться за свое будущее на улицы. А патриоты-политики помогают обществу донести его мнение, но не наоборот. На улицах люди умерли за идею, благодаря «Небесной сотне» у нас появилось право на свободную жизнь. Мы обязаны оправдать кредит доверия людей.

Сегодня наступило время смелых решений, иначе никак не построить новое общество. Потеряв в бою наших товарищей, мы обязаны оправдать идею общества, которое защищает права человека. Свое присутствие во власти я воспринимаю так: это прежде всего ответственность и нельзя загонять работу в те рамки, которые предопределены предшественниками. Нужно самим через мнение большинства выстраивать новые правила социальной политики и организации общества. Надо продолжать идти вперед — за идею (за которую люди погибли!), тогда возможны те изменения, которых ты сам ожидал. Очень важно не нарушать дан­ных себе и обществу обещаний. Если мы сможем это сделать — то увидим результаты нашей борьбы совсем скоро. Теперь, благодаря Майдану, многие люди понимают, что государство — это ведь мы с вами. Очень важно осознать простую истину: общество и государство начинается прежде всего с тебя.

— активіст ЄвроМайдану, козак Четвертої сотні Самооборони Майдану. Народився 1979 р. у с. Ярівка (Хотинський р-н Чернівецької області). Живе і працює в Хотині. 22 січня 2014 р. на вулиці Грушевського в Києві бійці спецзагону міліції на морозі (цього дня температура в Києві становила –10 °C, швидкість вітру 4 — 5 м/с) роздягнули Михайла Гаврилюка до шкарпеток і оголеного піддавали тортурам та проводили з ним знущальну фотосесію. Офіційними особами правоохоронних органів стосовно Михайла Гаврилюка вчинено катування, тобто дії, які, за міжнародним кримінальним правом, є злочином проти людяності. На судовому процесі проти учасників тортур козак звернувся до судді з проханням про помилування для своїх катів.

Я не хотів, щоб моя дитина була рабом!

Я в душі козак, посвячений в козаки, давав присягу на вірність Україні та українському народу, тож не міг не приїхати на Майдан. Не міг байдуже дивитися на кадри побиття студентів в листопадову ніч, тож в Київ прибув уже другого грудня. На Майдані навпроти Будинку профспілок була від Чернівців палатка, і ми кожен день ходили мітингувати, брали прапори. На нашому прапорі було написано: «Чернівці», з ним ми стояли біля сцени, старалися попасти в об’єктиви телекамер, щоб наш чернівецький народ бачив, що є і Чернівці на Майдані і щоб всі до нас приєднувалися.

Вночі з 7-го на 8-ме грудня випав сніг, і нас підняли по тривозі. Всі зірвалися, і я за людьми побіг. Ми бігли-бігли і прибігли майже під Кабінет Міністрів. Там стояла велика група людей, а ми були в тилу у них. Одні повернулися на Майдан охороняти палатки, інші пішли вниз... Потім почали прибувати автобуси, ходили якісь інтересні люди, котрі казали: «А якщо прийде міліція, що ми будемо робити?» Мені ці розмови стали не дуже цікаві, я почав прислухатися і зрозумів, що ті люди «гнуть» общину не туди, куди слід. Вони були провокаторами. Казали, що коли міліція прийде, треба тікати, бо міліція нас буде бити. Так вони залякували людей, котрі знаходилися біля палаток.

Як і всі воїни, які хотіли скоріше здобути славу Україні, українському народові, я стояв. У рядах Кличка. І бійці Кличка там були. В ніч з 10-го на 11 грудня ми в одній лаві стояли супроти «Беркуту». І пішла лава на лаву. Кулачних боїв не було, була якась незрозуміла штовханина, збилися усі докупи. Там ми штовхалися і штовхалися, доки мене не викинуло з натовпу. Хлопці-самооборонівці витягнули мене назад на барикади. Я хотів знову наперед повернутися, але туди було тяжко пробитися. Я пробився майже до воріт, але мене не пустили. Наші вуха-очі, дзвіночки-кореспонденти сповістили людям, що Майдан у небезпеці. Усі кияни, хто і як міг, оточили «Беркут» з усіх сторін. І «беркути» зрозуміли, що буде їм велика біда. І так вони потихеньку відійшли, відтягнули свої сили і залишили Майдан у спокої.

«Війна! Війна! Воюють!» — я не зрозумів, що сталося… Це бу­ло 19 січня. Почув крики, вистріли, вибухи. Одні люди пішли в один бік, інші — в другий, я не втямив, куди всі йдуть. Приєднався до однієї колони. Підбіг до Кабінету Міністрів. Там стояли якісь бідні солдати і кажуть нам: «Тут нема ніякої війни». …Звідти я повертався по Інститутській… Дворами, дворами — опинився на Грушевського. Там зустрів своїх козаків, котрі брали участь у боях. Дехто нас запитував: «А чого ви стоїте, не воюєте?» — «Просто так кидати камінням, запальними сумішами? Просто викидати свої запаси? Коли починають наступати — тоді треба боронитися!»

Моя хата скраю, я нічого не знаю — такого не має бути у нашого українського народу. Якщо треба поміч, якщо треба рятувати Україну, не дивлячись ні на що: ні на смерть, ні на пролиту кров, треба йти і захищати до кінця. На все воля Божа. Якщо дано тоді загинути, то ти від судьби нікуди не втечеш. Дано полягти тут, на полі — значить, ти поляжеш. Не дивлячись на те, що зранку були вбиті, усі пішли в бій знову.

Потихеньку досвід набувся там, на полі бою. Там, на місці один одному підказували, згруповувалися по п’ятеро-семеро або десять-двадцять людей: «Ну шо, йдем у бій?» — «Йдем у бій». Брали щити, потихеньку підкрадалися, кидалися камінцями. Ніяких бойовиків не було. Якби нам хоч одного воєначальника, розумного, сміливого і який би знав тактику бою, ми би там, на Грушевського, зробили переломну ситуацію.

На Грушевського перший раз мене ранили — світло-шумова граната розірвалася в мене на шиї. Коли було затишшя, тоді лягали трошки віддихати, а знов починалася війна — знов воювали. Двадцять третього числа я знову був на Майдані і війни вже не було, вже настало затишшя, перемир’я. Але вранці знову почалася стрільба. Я проснувся від того, що хтось біг і кричав, що «Беркут» атакує. Звичайно, я хватнув, як завжди, свій щит, свій лідокол і з тим своїм орудієм побіг туди, на Грушевського. Там ми першу їхню атаку відбили і загнали їх назад в Маріїнський парк, бо то їхня територія була з тої сторони екрану, а наша — з іншої. І знову настало перемир’я. І я пішов, далі займатися своїми ділами, хоч мені треба було воювати, та козаків треба все одно кормити. Ближче до обіду знов почали кричати, що «Беркут» наступає. І мені прийшлося взяти свій щит, свій лідокол і бігти туди. Вже в цей раз не пощастило, бо там вже конкретна йшла охота, в кінечному результаті їм вдалося «заохотити» мене, коли я виступав, ще з перших днів вони мене запримітили.

Силовики могли би мене і не спіймати, якби я не звертав на себе увагу, не піднімав ранених, не допомагав їм встати і приховати їх. Я ж міг розвернутися й втекти. Але не годиться козакові тікати, а ранених на полі бою лишати. Мені прийшлося їх піднімати і за це я …попав в полон.

Вісімнадцятого лютого наші лідери видали нам указ, що треба поробити в барикадах дірочки, щоб могли спокійно їхати машини. Якщо ми це зробимо, підемо на уступки власті, то наших полонених відпустять. Якщо ми освободимо КМДА і ще багато кабінетів із цих усіх домів, значить відпустять наших дві тисячі чоловіків. Багато народу були проти цього і казали: «Ми без них поки справляємось. Буде перемога, тоді ми їх випустимо! Буде нова власть, нове правительство!». Нашим руководітєлям це не дуже подобалося. Вони сказали, що все-таки треба розбирати барикади. 17-го числа вже поробили дірки, як годиться, щоб машини могли проїжджати.

І от коли збиралися сотники, їм говорили: «Ми йдемо у Маріїнський парк мирною ходьбою. Орудія з собою не брати, йдемо туди як мирні люди. Хто не піде, той буде вважатися зрадником і запроданцем Майдану». Ми, козаки, прийшли в Маріїнський парк і саме в парку ми вистроїлися під Верховною Радою. Перед нами стояла міліція, за міліцією стояли «тітушки» і там, десь дуже далеко в натовпі, були заховані «Беркути». В результаті хтось спровокував бійку, і почалася штовханина, кидання камінням. Потім ми десь на метрів 10-20 відійшли від «тітушок» і поставили барикади. І тут міліція пішла в атаку. Почалася якась така непонятка, і ми почали відступати. Нарешті ми, відступаючи, втрачаючи людей, все-таки відійшли. Я пам’ятаю, зайшов на Майдан, на Четверту сотню, вже був трохи поранений: побили мені ніс, ногу і боковушку. Але очі не побили. Я бачив, як вже біля Жовтневого палацу бігали «Беркути», міліція. Наші люди не розгубилися. Поки я і решта до них дохромали… Не знаю, хто тим людям підказав, хто дав таку пораду, аби напівкругом виставити колеса від Будинку профспілок до консерваторії. Виклали колеса, облили їх бензином, солярою — і запалили. Оце спасло весь український народ, спасло Майдан і не пустило «Беркут» в серце Майдану, там, де була сцена.

Увесь Київ, увесь народ почав рухатися і почав помагати один одному. Навіть жіночки, дівчата вистроювалися ланцюжком, били бруківку і одна одній передавали «на передову», щоб ми могли їх боронити. Двадцятого числа під’їхали нові сили, війська, була команда атакувати від консерваторії. Там є мур, на тім мурі заборчик зі сторони консерваторії, звідти зверху почали відстрілювати «беркутів». Від парапету знизу клали піддони, на ті піддони ставали, один одному помагали, перекидаючи туди один одного. І от звідти почалася атака. Перескочивши через той парапет, погнали «Беркут» до Жовтневого палацу. Відігнали їх майже до Верховної Ради. Так як у нас по дорозі було трохи вбитих, одні бігли вперед, інші верталися і тягнули людей до «медицини». Нас, чоловік вісім, майже дійшли до першої барикади. Але як подивилися, що нас зовсім мало залишилося (всі інші позасідали біля Жовтневого палацу), вирішили, що вісім людей погоди не зроблять… Біля готелю «Україна» знаходилася барикада. Там засіли «Беркути», міліція і вже звідти вони відстрілювалися. Ми, може, метрів двісті-триста до цих барикад не дійшли, прийшлося нам відступити. Ми взяли по чоловікові, які там знову-таки полягли, прикриваючись щитами, потихеньку відійшли. Нас зустріли під мостом, де моментально виросла барикада. Люди, як мурашки, дружно, згуртовано один одному щось подавали. Зустрівши нас, лікарі позабирали від нас поранених людей. Були ранені і були вбиті...

Ми з палками, з дубінками пішли на автомати. А якщо людям дати в руки зброю, можете собі уявити, що ці люди можуть зробили за свою волю?! Тому в даний момент все в руках у власті. Якщо потребується людям дати зброю в руки, значить, треба їм її дати. І нехай кожен, хто може тримати її в руках, хто годен шевелитися, годен ходити, має встати і піти захистити свою Україну, захистити свою дитину, свою маму і своїх сестер — усіх, хто цього потребує. Бо сидіти перед телевізором, пити пиво і їсти горішки, і дивитися, що відбувається і бути ровнодушним — такій людині має бути соромно. Бо вона, як трутень, який сидить і за чийсь рахунок хоче домогтися кращого життя. Якщо ми згуртуємося і будемо єдиної думки, тоді нам не страшний сірий вовк.

Я боровся за вільну Україну, за майбутнє своєї дитини. Я не хотів, щоб моя дитина була рабом, щоб моїй дитині закинули на шию ярмо і щоб її хтось волочив. А хотілося, щоб у неї було краще життя, щоб вона не думала, коли лягає спати: «Де ж я завтра маю заробити гроші, чим я маю прокормити свою сім’ю?..» Я для своєї дитини хочу кращого життя, щоб вдалось мені і всьому українському народу пожити краще. Щоб ми мали такий рівень життя, як зараз в Європі. Щоб люба людина — навіть той селянин, огородник, той фермер чи колгоспник — могла б хоч раз у рік поїхати на відпочинок. Кращого хотілося...

Їй 21 рік, працює за 250 км від дому медиком-фельдшером. На Майдан поїхала як медик-волонтер. За три місяці перебування там хворіла, з важкою формою ангіни лежала в лікарні. Кілька днів потому повернулася додому до мами, яка плакала й благала хоч показатись їй живою. Олеся її єдина дитина. Але коли дівчина побачила, що коїться на Майдані, попри сльози матері, вночі знову поїхала до Києва. Снайпер вистрілив у неї 20 лютого під час вирішального протистояння Майдану з «Беркутом». Кульове поранення у шию, біля сонної артерії, не залишало шансів на життя. І вона написала на своїй сторінці в соцмережі: «Я вмираю». Фото пораненої Олесі, її останні, здавалося, слова облетіли Інтернет. Думали, вона загинула. Але лікарі кілька годин боролись за життя дівчини — й Олеся вистояла. Щоб знову повернутись на Майдан.

Мене звати Олеся Жуковська. Я народилась у місті Кременець Тернопільської області. Я хотіла приїхати на Майдан ще тоді, коли збиралися студенти в листопаді. Але тоді була на роботі й не могла поїхати.

А коли Майдан розігнали 30-го, мене це так обурило, що я вже не могла сидіти вдома. Все у мені перевернулось — і поїхала за першої ж можливості. Після розгону Майдану людям відбирало мову від обурення, просто брали і їхали нас підтримувати. Та ніч розгону — це було дуже страшно і жорстоко. До Києва їхали безкоштовні автобуси — записалась, виявилось, що я була єдиною дівчиною серед усіх, хто їхав на Майдан.

Я на Майдані була дуже довго — ще від 4 грудня. За весь час, скільки я там прожила, мені ніхто нічого не заплатив. Моїм друзям ніхто не платив. Ми працювали безкоштовно, нас були тисячі, і я не знаю жодної людини, кому би на Майдані щось платили.

Хотіла будь-що робити. Мені було цікаво, як там, на Майдані. Тоді там була бурхлива діяльність, справжня атмосфера повстання.

Ми ж мирно стояли, щоб закликати владу повернутись до євроінтеграції. Але коли нас розігнали силою, усі рішуче почали протест за повну зміну такої влади. У період затишшя на Майдані ми всі відчували, що насувається хвиля небезпеки, казали: «Щось буде. Це ненадовго. Буде буря».

Усі — хотіли боротись, кожен — щось робив. Я ходила-зна­йомилася з різними людьми, шукала для себе якусь інформацію. На початку була просто волонтеркою. Готувала на кухні, де жили афганці. Ще у Будинку профспілок.

До Будинку профспілок міг прийти будь-який медик, який хотів чимось допомогти. І робив те, що вмів. До медпунктів різної спеціалізації скеровували лікарів-анестезіологів, травматологів, хірургів — де кого потребували. Я вирішила долучитись до мобільної бригади. Допомагала пораненим на місцях подій. А потім похолодало, народ почав хворіти, і я стала волонтером у мобільній медичній бригаді в КМДА. Ще на Віче 19 січня усе ніби було спокійно, та в повітрі відчувалось: зараз щось станеться...

Люди сподівались на лідера, а не знайшлось нікого. І тоді вирішили, що лідер — це народ. І всі пішли на Грушевського. Багато людей підтягнулось завдяки соцмережам. Але я згадую, як ми йшли — у людей не було агресії, ми мали натхнення щось робити, змінювати в нашій країні.

Уперше рятувати пораненого мені довелося 19-го січня на вулиці Грушевського. Літали гранати, звідусіль стріляли, стільки було крові... Спочатку комусь робила перев’язку, далі багатьом зупиняла кровотечі. Бігала до нашої аптечки по все необхідне для невідкладної допомоги. Потім почались поранення страшніші. У хлопця була прострелена нога. Відтягнули його до найближчого медпункту, де працювали хірурги. Вони витягували кулі...

Пам’ятаю, о 4-тій ночі ми з напарником і вартовим Самооборони ходили по тих місцях, де вдень падали гранати. Ще кілька годин перед тим то були найнебезпечніші точки на Грушевського. На землі було багато куль, і я одну поклала собі до кишені. Знайшла її саме там, де я вдень працювала. У нас багато куль було в медпункті, який в кінці січня нам розвалили. Там рятували поранених, витягували й гумові, і металеві кулі, і уламки гранат. Поранення ніг чи рук були не такі небезпечні, а от коли людям прострелювали очі, обличчя — це було страшно. Одному чоловікові уламок гранати влучив просто біля ока. Зір врятували. При мені хірурги йому витягували цю металеву кульку — біля нього розірвалась світлошумова граната.

Після 22 січня беркутівці почали начиняти гранати чимось додатково. Тоді з кожним днем вони використовували сильнішу зброю. Це лише спочатку були просто гумові кулі, сльозогінний газ. Далі пішли в хід світло-шумові гранати, згодом — якісь інші, вони розлітались різним металевим начинням. А потім був той день, коли застрелили людину. 22 січня. Тоді міліція почала стріляти ще іншими кулями. Схожі були на гумові, але більші й твердіші. Металеві продовгасті й круглі.

Ми не хотіли, щоб Майдан був якимось фестивалем зі сценою і цілодобовими концертами. Коли всі нарешті зібрались й пішли до Кабміну, це була пряма дія, поміж нас ніякого страху не було. А от коли вбили людину — кожен почав боятись. Ми намагалися бути обережнішими у всьому.

У перші смерті на Майдані ніхто з нас не міг повірити. Мені стали дзвонити рідні, знайомі, що їдуть до Києва з усіх частин країни, хотіли якось тут допомогти. Найдужче — Західна Україна, приїхали мої друзі зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська.

Ми стояли. Почались морози, вночі було –26 градусів, я багатьох лікувала від застудних захворювань, хоча і сама сильно захворіла. Я ще тоді організувала такий табір біля стели на Майдані, назвала його «Пекельна бочка». Сколотили собі будиночок, там жило багато молоді з усієї України — були хлопці і з Правого Сектора, і з Самооборони, дівчата-волонтерки.

Напередодні 20 лютого усі готувались — вдень тренувались, організовували нові медпункти, вночі до наметів зносили бронежилети від благодійників, щити, палиці. Бо передчували, що буде щось страшне, ми мали таке саме відчуття, як перед подіями на Грушевського у грудні. Моя хвороба посилилась, мене на кілька тижнів поклали в лікарню. Вийшла 19 лютого, одразу поїхала на Майдан. Там було згарище. Наш намет і всі інші згоріли.

Навколо я побачила цілковитий хаос. Жах. Усе палало, нікого не можна було розшукати, друзі десь загубились. Я ніби вперше приїхала на Майдан, бо нічого не могла впізнати. Усі були в заціпенінні. Походила-пошукала знайомих. Збирала всіх біля Лядських воріт. Хотіла пересвідчитись, що з моїх усі цілі, що нікого не поранили. Я знову пішла у медпункт і стала допомагати лікарям. Робила перев’язки пораненим. Цілу ніч ми ходили між наметами, допомагали хворим.

Тоді почула від старших сотників, які перешіптувались: «Тут зранку будуть снайпери». Були чутки, що з Росії вилетіли бійці, котрі будуть у Києві вже о сьомій ранку. Що розстрілюватимуть простих людей, що вони хочуть вбивати западенців. Але ми були готові залишатись там до кінця і навіть іти на смерть. Вже під ранок ми пішли до костелу, там на кілька годин заснули.

…20 лютого прокинулись о 8-ій. У нашій бригаді було троє волонтерів, але ми мали лише два бронежилети. Мені не дістався. Зазвичай ходили по троє, бо казали, що одному небезпечно. Але до Михайлівського собору я того ранку пішла сама. Там був склад із медикаментами, я набрала повний рюкзак і ще два пакети. Стріляти почали десь з дев’ятої ранку. Підійшла до Лядських воріт, бачу — всюди карети швидких, від барикад несуть поранених.

Пам’ятаю, подивилась на годинник — 11:37. І тут почула постріл, бачу — по одягу стікає кров. Поруч були дівчата, які розносили канапки, вони підбігли і кажуть: «Сонечко, у тебе вистрелив снайпер». У мене з шиї текло стільки крові, що подумала: все, я помру зараз. Куля влетіла з одного боку шиї, вилетіла з іншого. Мені її показали потім. Вона мала розірватись, коли влучила у тіло, але пройшла навиліт. У той момент я не зовсім розуміла, що зі мною. Мене оглушило, ніби поруч розірвалась граната.

Біль був такий, ніби мені відрубали голову. Втратила дуже багато крові. Не знаю, як я тоді ще й розмовляла. Мені пощастило, що поруч була швидка і мене одразу завезли до лікарні. Потім казали, що хтось бачив — постріл був з боку готелю «Україна».

За що у ті дні люди віддали свої життя — за вільну Україну. За те, щоб змінити цю владу повністю. Щоб українці почали жити краще. Ми і наші діти. За нашу свободу. Справжню свободу. Приїжджали з усієї України за свої ж гроші. Заради того, щоб боротись за нашу країну, скинути злочинну владу, знищити корупцію. За людський рівень життя. Молодь хотіла кращого майбутнього для себе, старші люди — для своїх дітей і онуків.

Усі побачили, що прийшов час змінити нашу країну. Влада нас обкрадала, люди ходили голими й босими — скільки ще ми мали терпіти?

Ми лише розпочали боротьбу. Звичайно, попереду ще багато роботи. Я дуже хочу, щоб краще майбутнє побачили наступні покоління. Бо ми повстали заради майбутнього. Це — нас об’єднало.

— громадський діяч, підприємець, філантроп. Засновник мистецької агенції «Наш Формат». Народився 1968 р. у м. Горлівка (Донецька обл.). Закінчив біологічний факультет МДУ ім. Ломоносова (1992) та МВА Вищої школи економіки у Москві (2005). У 1997 р. заснував біотехнологічне товариство Helicon (лідер на російському ринку комплексного оснащення лабораторій молекулярної біології). З 2005 р. працює в Україні. Фінансово підтримував фестивалі «Уніж», «Шешори», «Арт-Поле», «Мазепа-Фест»; «Наш Формат» з 2006 р. видав великий асортимент книг, аудіокниг і музичних дисків. Співзасновник Українського наукового клубу (2007), що гуртує вітчизняних науковців світового рівня. Співзасновник гуманітарно-ін­вестиційного проекту «Хмелева» і директор однойменної агрофірми. У 2008 р. у с. Уніж (Івано-Франківська обл.) заснував союзівку «Кузня», де відбуваються волонтерки, вишкільні табори, семінари, будується бібліотека й кампус. Співзасновник і організатор Української Резервної Армії. Живе і працює в Києві.

Black side of the Maidan

Сьогодні ми живемо в стані війни та, мабуть, марних сподівань на те, що наші вчорашні поплічники по Майдану нині зможуть витягнути країну зі стану руїни та хаосу, тому я не можу викласти на папері того, що хотілося б.

Майдан з наступною Вандеєю на Сході та агресією Росії — справжній іспит для популяції, що контрастує з проблеми, які для більшості населення були і будуть незрозумілими. Головна з них — тотальна жлобізація населення, незалежно від соціально­го статусу та політичних уподобань. Саме тріумфальна перемога тваринних цінностей призвела до бунту всіх соціальних прошарків проти панування лайно-еліти та відсутності соціальних ліфтів, через що й заклинило на реверсній подачі гівна на соціальний олімп.

Я ходив на Майдан як на ментальну Голгофу, бо, на відміну від малят, які повтікали від сільської рутини, та героїчних митців, які розглядали ворога через призму пластикового стаканчика зі зігріваючими напоями, я усвідомлював, що нас із вірогідністю 99.9% покалічать, уб’ють або посадять.

Точніше, я не ходив, а жив два перших місяці безвилазно серед персонажів і подій, які боляче дисонували з моїми пер­фек­ціоністично-романтичними увленнями про національну революцію гідності.

Приїхав собі сходити на мітинг

На «євродискотеку» я сходив один раз — перед розгоном. Прищавий юнак втулив мені анкету, яку я мав заповнити, як добропорядний громадянин, який не збирається балотуватися в органи законодавчої влади у найближчі п’ять років. Євромайдан виглядав, ніби якийсь фальстарт під гаслами бажання на халяву зажити по-європейськи, в дусі барижного майдану підприємців, які не хотіли платити податків…

Тим більше, що я, на відміну від більшості націонал-боже­вільних, точно знаю справжні цінності бабуленції Європи — тупий соціальний гедонізм та сциклива продажність, — то були не мої цінності та революція.

Кілька днів потому я був розбуджений в Москві дзвінками з Києва — малят по-варварськи розігнали, не дочекавшись, коли «дис­котека» сама розійдеться. Того ж вечора я прилітаю до Києва, принагідно домовившись зустрітися на Михайлівській з Вітею Андрусівим, утопічний роман якого про те, як Янек розбився на гелікоптері, а Вітю обрали президентом, «Наш Формат» мав видавати…

Ми перетнулися на Михайлівській, ДемАльянс ставив намети праворуч від брами собору, людей було багато, ніч — зимною, ніхто не знав, що завтра відбудеться найграндіозніший за всю історію модерної України мітинг.

Під час цього мітингу під Адміністрацією Президента ми з Положинським, Друзенком і Солонтаєм першими отримали газом та бєрцами в обличчя — і не від ментів, а від малолітніх ультраубібанів — за те, що перешкоджали ескаватору давити вевешників, а майбутнім правосекам — розтоптати Порошенка, якого вони стягли з ковша ескаватора…

Наступного дня почалася розбудова барикад по периметру Май­дану. Я ж затіяв організацію підвозу металу, дошок, генераторів, пічок і т. ін. Поїздка на мітинг трохи затягнулася… Перші кілька днів перетворилися в одну надривну добу розбудови фортифікацій та агітації всіх живих та ФБ-друзів виходити на герць.

…Схоже, я таки застряг на цій чортовій барикаді... Більше того, в Буревія, нашого сотника, молода дружина і сувора мама в районі Фастова. Обидві не знають, що він на Майдані, тому половину часу він демонструє свою присутність вдома та на роботі, а я підпрацьовую на заміні. В мене майже щодня новий бейдж із написом «Сотник», Микола Величкович на вечірніх нарадах видає на сотню 1000 грн — на цигарки, зв’язок і прочую лабуду.

На перших відвідинах вечірньої наради трохи не огрібся звіздюлєй від інших сотників за критику їхнього колективного ідіотизму. Майже ніхто з них у війську не служив, уявлення про дисципліну та організаційний менеджмент мають своєрідне. Результатом було показове вигнання Парубієм з наради із забороною з’являтися на Майдані. Дочекався «на сходовій»:

— Андрію, я Влад Кириченко, «Наш Формат». То що, забирати людей з барикади і уйо?

— Не треба, просто не називай більше товаришів по революції убібанами і не роби вигляд, що ти тут самий розумний... Я в «Нашому Форматі» дітям книжки купую...

— Добре, не буду.

Але убібани — найадекватніше визначення для більшості довколишніх персонажів. До речі, відтінок може бути від схвально-позитивного, наприклад, веселий прикольний убібан Михайло Гаврилюк, до вкрай негативного — Янукович — убібан кончений, абсолютний.

«Хто не скаче, той москаль!» І триста убібанів зі Львова, в тому ж переліку –інтелігентсько-педагогічної зовнішності тіточки, весело скачуть перед входом до Жовтневого. Вони щойно приїхали на революцію і чекають, доки «старший» домовиться з Сергієм Дідичем про їхнє розміщення. Сергій — мій партнер по туристичному бізнесу в Городенці. 18 лютого граната розірветься біля його сонної артерії...

Парубій-Парубій, поведи нас на забій.

А на революцію ми не проти москалів вийшли, вони ще не збивають гелікоптери нашої недоармії...

І не за Європу, що з великим занепокоєнням чекає, коли нас усіх перетворять на мерзлий фарш.

У нас красиві шеврони і знамена, діряві барикади, а людей вночі буває менше, ніж в ТРЦ «Оушен Плаза»…

Зима неймовірно тепла і сприятлива для революціонерів і бом­жів, які сотнями потягнулися до столиці на шарову хавку та гуманітарні шмотки…

Герилья в місті не мала шансів, але…

Мій тато завжди підставляв мені плече в екстремальних або критичних ситуаціях. Навіть в кривавий день розстрілу Майда­ну він врятував мою репутацію, бо помер в ніч з 19-го на 20-те, тож я мав моральне алібі та не лежав в калюжі крові під фанерним щитом на Інститутській, бо їхав ховати тата в Донецьк.

Насправді мені не вистачило неадекватності, ідіотизму або від­повідальності та героїзму взяти участь у подіях 18-20 лютого. 17-го, напередодні розпіареного Парубієм походу на Верховну Раду, я визначив точки збору та евакуації КПП-31 за Збруч, бо не мав найменших ілюзій щодо результатів героїчно-безглуздої акції на тлі галопуючого стягування сил режиму до Києва. З погляду здорового глузду та історії переможних повстань треба відступати на захід та забирати зброю, герилья не перемагає в містах, що контролюються креольською армією та поліцією. Ми з нечисленним колом однодумців (не з тих, хто кричав, що вони зі своєю дорогою легальною зброєю вийдуть на майдан, якщо почнеться щось серйозне) намагалися діяти логічно і небезглуздо, навіть повноцінний польовий шпиталь із Євгеном Найштетіком розгорнули в «Нашому Форматі» на Бєлінського, бо було очевидно, що все, що в зоні Майдану — безжально знищать… Але більшість вирішила лишатися. А нам не стало кількох го­дин — на ранок нашого приїзду до Львова, 19 лютого, всі арсенали, що можна було захопити — «віджала шпана», з цієї зброї на Майдан не потрапило вчасно майже нічого. Але із шпиталем вийшло все гаразд: понад 150 пацієнтів знайшли в нас порятунок, жодного летального випадку. Нам ще обіцяли від Мусія перевірку — шо то за установа, не ліцензована Медслужбою Майдану (?)

Тріумф неадеквату

…На столі чергового по штабу на другому поверсі Будинку профспілок сидить Цезар і щось «віщає» під схвальні вигуки революціонерів. Дивно, що убібани витягли його з його механізованого возика, а не вмостили разом з ним на стіл. Повз нього в бік штабу проходить Віталій Кличко, злобна карла тицяє в спину Віталію дулі та вигукує щось несхвально-матюкливе…

На шиї у мутанта — бейдж «Преса». Цезар — жертва генетичного дефекту, він не просто карл, а з вкороченими, майже відсутніми ногами, а пересувається на електровозику, при цьому керує бандою кишенькових злодіїв, що тирять у відвідувачів Майдану гаманці. Неабияких зусиль довелося прикласти, щоб відігнати цю гадину від нашої барикади разом із галасливою юрбою алкашні та прихильників його «ораторського таланту».

Поруч із барикадою — польова кухня Київського Культурного Трибуналу від власника «Книжкового Супермаркету» Костянтина Клімашенка. З ранку до вечора компанія бомжуватих революціонерів — без огляду на антисанітарію — шинкує інгредієнти борщу, що нон-стоп вариться у величезних казанах. Вони вічно напідпитку, в їхньому наметі весь час ошиваються якісь волоцюги. «Мої» періодично конфліктують із «трибунальниками» за пияцтво та порушення «революційного порядку», вкрадені сокири, дрова і т. ін. Найбільше дратує довжелезна черга з ранку до вечора за ККТ-борщем, який неогрядного вигляду дівки розливають у півлітрові пластикові стакани. Таке враження, що всі довколишні безхатченки, гастарбайтери та соціально незахищені разом із голодними тітушками столуються на цій точці… Черга перекриває вхід на нашу територію, а в пікові години заважає проїзду транспорту через КПП. Пасажири, які отримали борщ, намагаються примоститися біля наших бочок.

Численні обіцянки очільників Самооборони дати нам карт-бланш на вигнання ККТ та інших паноптичних угруповань так і залишилися обіцянками, як і втілення планів з переформатування периметрів барикад, обладнання зрозумілої системи допуску в штаб…

На кожній нараді сотників я впадаю в стан безнадійної де­пресії: все, що відбувається, виглядає якоюсь зашкально-сюр­ре­алістичною постановкою, якимось рагулістичним дежавю спогадів Чикаленка та «Білої Гвардії» Булгакова.

Більшість сотників — російськомовні, але ніхто з них Булгако­ва не читав, так само, як і представники Галичини — не чули про Чи­каленка.

Доповідається про успіхи з вилову п’яниць і бомжів у підземних переходах, необхідність толерантного ставлення до алкоголіків і тітушок, яких ми фільтруємо на вході до Майдану. Обговорюються проблеми забезпечення їдлом та бєрцами, розбираються претензії сотників одне до одного. Адекватні, на мій упереджений погляд, сотники — з 14-ї, 15-ї 16-ї сотень — Пласт, МНК, Відсіч (більшість із них бували в Кузні, і це не може не тішити).

«Свобода» на зуб

«Дракони» кожної неділі розказують про невідворотність перемоги, апелюють до світової спільноти, висувають чергові вимоги, радикалізм яких з кожним днем зменшується…

На Новий Рік на Майдані — рекордна явка, на мить навіть з’являється якась примарна надія, що все буде добре, але під вечір першого січня від нашого КПП починається смолоскипна хода націонал-дегенератів. Тисячі адептів «Свободи» з похмуро-дегенеративними писками та запаленими смолоскипами, з воплями «Бандера прийде, порядок наведе!», просуваються від Будинку профспілок у бік Михайлівської. Прекрасна картинка для співгромадян на Сході.

А взагалі, Тягнибоку та Ярошу треба видать по ордену від Путіна.

Під Різдво і після — починаються мобілізаційні проблеми, народу на барикадах катастрофічно мало. Партійці оголошують мобілізацію по регіонах, привозити більш-менш помітну кількість людей може тільки «Свобода», БЮТівські активісти — нечисленні та невитривалі, «Удар» вдається до привозу асоціального елементу з Миколаївської області, який на підсиленні нашої барикади адмініструє орговик Льоха з трьома «ходками» та численними татуюваннями. На моє прохання до ударівського керівництва поміняти його на когось менш епатажного, отримую звинувачення в надмірній прискіпливості. Декілька тижнів наше КПП — «підсилене» персонажами абсолютно трешового вигляду, деякі серед них — з проваленими носами. Титанічних зусиль вартує відучити їх голосно матюкатися, циганити цигарки у перехожих та харкатися під ноги…

Ближче до Йордана відчуття безнадійності зашкалює, народ вимагає від «драконів» визначитися з єдиним лідером — «дракони» розказують нісенітниці про те, що ворогам буде легше зняти єдиного лідера з дострокових виборів, а то і знищити фізично. Очевидно, що якщо не відбудеться якихось якісних змін, то Майдан просто розійдеться, бо тупо стояти другий місяць — це зневірило всіх.

Вечір суботи та ніч на неділю проходять у перемовинах усіх з усіма та спробах зібрати на ранок кворум Ради Майдану, щоб прийняти якесь доленосне рішення. Кворум не збирається, а тих представників громадського сектору, хто все ж таки зібрався, Пашинський розганяє за дві хвилини. У неділю вранці 16-го стає зрозуміло, що ніхто так і не візьме на себе відповідальності бути лідером, але в повітрі згущується тривожне передчуття якогось невідворотного катаклізму… знайомі малята-правосектори збуджено шниряють штабом та багатозначно натякають на те, шо сьогодні буде спекотно.

На чергову десятиденку по Майдану та штабу заступила «Свобода». Під час наради сотників лунає сигнал тривоги, лунають крики про штурм, усі підхоплюються і біжать до виходу, виявляється, що то охорона від «Свободи» пропустила своїх бойовиків всередину і ті на п’ятому поверсі «фігачать правосеків». На наступний день правосеки «забивають стрілу» бойовикам «Свободи» на вході в «профспілки». Результат — плачевний для ПС, малята отримують звіздюлєй, Крима забирають в «катівню КМДА», після чого він повертається без деяких зубів і заспокоєний…

Подейкували, що один зі свободівських нардепів своїм коштом вставив Кримові прекрасні керамічні зуби.

Ні Давида, ні Ейнштейна

3-4 грудня. Біля Будинку профспілок вишукувалася колона підкачаних дегенератів — штук зі сто, Самооборона чекає штурму, всі в напруженні. За півгодини з’ясовується: це «Удар» підвіз нову партію спортсменів із Дніпра (власник клубу мав якісь тьорки з регіоналами).

Дивним чином всі ці малята з боксерських клубів з’являються та розчиняються, найдовший час — кілька днів ударівські бійці з ІнФізу чергували на кухні та навколо — кілька днів, весь час задираючи Самооборону. Тарас Кривоніс навіть вигрібав від них пару разів.

Хлопці, ви чого такі агресивні? — Та задрали майдауни, не можна кроку ступити — тітушки, тітушки!!! Що, фізично розвиненим бути западло? Норма не в моді?

Дійсно, типовий мешканець барикад не нагадує ані Давида, ані Ейнштейна. Переважно це — шарікови революції.

Якісний популяційний злам на Майдані наступив 7-8 грудня. Майже всі адекватні, зрозумівши, що програми дій у опозиції нема, а в профспілках зібралися переважно ідіоти, з сумом роз’їхалися по домівках. З тих, хто за свій кошт орендував буси з Тернополя, Франика, Львова — не залишилося майже нікого… На барикадах — переважно соціальні лузери, сезонні працівники, селяни-авантюристи та інший декласований та асоціалізований елемент. При цьому Парубій організовує пафосну блокаду Верховної Ради та пробує будувати дальні барикади. Марно пояснювати героям, що ця офензива нагадує утопічну атаку останніх сотень Шухевича на Москву в 1946 році. Логічно, що Перший зимовий похід завершується розгромом, причому професійно-красиво-безкровним. Силовики грають м’язами, розгін основних фортифікацій Майдану — питання часу, всі очікують на штурм. Ми готуємо сніжки з вапном, щоб засліплювати нападників, ховаємо під барикадою обрізки труб, підсилюємо ворота та обмотуємося колючкою… Під вечір 10-го грудня стає зрозуміло, що штурм таки буде.

…Я забираю генератор та цінні речі з бліндажа — з надією використати усе для відновлення барикади після того, як цю зруйнують, бо надії утримати позиції з таким контингентом і в такій мізерній кількості — в мене більше нема…

Але, як це не дивно, КПП-31 вистояв, на відміну від Другої барикади, яку зруйнували дуже швидко. Врятувала висока явка киян під ранок та неготовність «беркуту» битися по-справжньо­му — мабуть, на те були свої причини, які колись стануть нам відомі.

Бліндаж згорів, пічку-булер’ян, яка на кілька хвилин лишилася без нагляду на згарищі, трохи не вкрали… свободівці. За два дні ми збудували новий бліндаж, відчутно кращий та більший…

На нарадах сотників — знову про відлов бомжів, необхідність толерантного ставлення до алкоголіків та тітушок, яких ми фільтруємо на вході до Майдану…

Десь наприкінці грудня сотникам закуповують літні комплекти британської польової форми. Мій жарт на тему, що тепер снайперам буде зручно відстрілювати найбільш небезпечних злочинців — сприймають злобно й неадекватно.

Майдан марґіналізується, перетворюється на Ліберію — раби будують сумну пародію на державу, проти якої повстали. Таке враження, що я беру участь у відбуванні якогось дивного номера, на тлі якого Майдан 2004-го року видається прекрасно зрежисованим і зманаґерованим дійством.

26 грудня, переповнений відчаєм, я запощую у Фейсбуці наступний надривний текст, який, я сподіваюся, мав якийсь позитивний вислід:

Для того, щоб мати шанс жити, треба зробити зусилля над собою та пройти через вогонь на вихід з палаючої будови.

Любов до України, ненависть до брехні, підступності, жорстокості та безпринципності, відповідальність перед майбутніми поколіннями, почуття гідності, наявність совісті та честі, здатність до співчуття — це важливо. І розуміння того, що тільки масовий протест, помножений на роботу опозиції в парламенті, захистить тебе і твоїх дітей від свавілля та терору з боку негідників.

Треба чітко усвідомити, що зупинитися сьогодні — це не просто стовідсотково унеможливити вибори-2015, а й будь-які вибори. Злив Майдану сьогодні поставить крапку на будь-яких перспективах жити в нормальній державі.

Не вигадуй виправдань про те, що справжня революція та справжні провідники — попереду. Не буде кращої опозиції, не буде кращих провідників. Будуть масові погроми та зачистки суспільства до стану Сахари. Гопота ніколи не зупиняється. Вони не дадуть тобі шансу відсидітися, відкупитися. Місця в зграї вже зайняті, тобі й мені відведена роль жертв або «терпіл».

ТОМУ ТИ МАЄШ ЗНАЙТИ ОДНУ ПРИЧИНУ

ПРИЙТИ НА МАЙДАН!

— підприємець, активіст АвтоМайдану. Народився у 1984 році. Закінчив Київський національний авіаційний університет. До Майдану брав участь у мітингах і протестах, зокрема пікетував Укравтодор. Вранці 1 грудня 2013 року біля пам’ятника засновникам Києва Коба й активісти (С. Поярков, А. Дзиндзя, Д. Булатов) домовилися між собою про розподіл обов’язків, що стало початком руху АвтоМайдану. 19 січня 2014 року Коба зі сцени Майдану закликав усіх йти до Верховної Ради України і мирно її блокувати. 23 січня один з лідерів АвтоМайдану Сергій Коба терміново виїхав з країни через загрозу арешту. 22 лютого повернувся в Україну і заявив, що громадський рух «Автомайдан» не завершився й буде в опозиції до нової влади в Україні й уважно слідкуватиме за всіма діями можновладців.

До штурма Межигорья было полшага

Первая поездка АвтоМайдана была «в гости» к Януковичу. Поскольку для меня и моих единомышленников Янукович был эпицентром зла, то решили ехать к нему. Лично я ездил по дороге домой после Майдана в Межигорье каждый вечер, чтобы потроллить и просто ради фана. Один раз меня там задержали, начали угрожать гаишниками и штрафом «за адміністративне правопорушення». Буквально через 10 минут 10 машин автомайдановцев приехали меня освобождать — и освободили. Чуть позже ребята поддержали мою идею приехать в Межигорье автоколонной, что мы и сделали. А уже на следующий день появилось заграждение из автобусов — за метров 300 от въезда в «резиденцию». К «силь­ным мира сего» — Медведчуку, Азарову, Пшонке и коррупционеру Захарченко мы также «в гости» приезжали и оставляли следы своего пребывания — на заборах, на дорогах, устраивали перфоменсы... Это сплотило всех и подняло наш боевой дух.

В один день три тисячи автомобилей заявились в Межигорье. Мы объединились с ВелоМайданом и другими активистами. Люди стояли везде, толпе не видно было конца-края. До штурма было полшага. Нас было много, а беркутовцев только несколько десятков человек. Тягныбок, оппозиционери-псевдолидеры пре­достерегли нас не делать агрессивных движений, хотя мы тогда могли всех и вся смести… Мы, увы, поверили оппозиционерам. После этой массовой поездки в Межигорье против автомайдановцев начались репрессии: снимали на видео автоколонну людей, которые ехали возле Межигорья — и без причины лишали их водительских удостоверений. Меня лично остановили и заявили, что моя машина под арестом и ее конфискуют, при этом приписывая мне неуплаченные штрафы. Потом за мной началась слежка, я ее заметил, но она не прекращалась, гаишники придирались ко всему: что у меня не под тем углом номерные знаки и т. п. После принятия в январе «диктаторских законов» могли «посадить» уже кого угодно, мы же понимали, что АвтоМайдан первым попадет под удар.

Накал страстей среди нас был такой, что все были готовы взять оружие в руки. Но мы верили, что удастся все изменить мирным путем. Хаджинов, Булатов, Гриценко, Поярков и я собрались вме­сте и написали текст обращения к псевдолидерам Майдана с требованием — избрать среди них одного — настоящего лидера сопротивления, которого бы принял народ. Потому что когда Яценюк, Кличко и Тягнибок выходили втроем, люди не понимали — кто из них гетьман и к кому обращаться. Мы теряли надежду — Майдан «сливали». На Майдане ждали плана действий, хотелось плакать от мысли: «Все, конец… Псевдолидеры неадекватны, они не слышат всех нас!» Меня переполнял гнев, хотелось кричать… Я вежливо попросил дать мне возможность выйти на сцену. Ведущий Нищук (он же будущий министр культуры) и команда, которая проводила жесткий фейсконтроль и вела свои кулуарные игры, взбунтовались, угрожали, что выведут нас со сцены силой, если мы не согласуем с ними речь выступления, мы были против такого соглашения. Яценюк нам сказал, мол, давайте еще постоим две недели.

Мы пригрозили, что устроим драку прямо на сцене, если нам не дадут слово. У меня была перепалка с Кличко, я пытался оппозиционерам объяснить, что они останутся без нашей поддержки через свою бездеятельность, а нас — посадят или убьют. Зачем мы теряем время, ждем, когда враг усилит свои позиции? Мне сказали, что прольется кровь, я ответил, что она прольется в любом случае, но… Я сказал тогда: «Ты подумай хоть на секунду, если ты позовешь народ к Верховной Раде, он пойдет за тобой!» Мы все равно на свой ультиматум выбрать одного лидера получили категорический отказ, нас обозвали провокаторами. В ответ на это я со сцены призвал народ идти на Грушевского к Верховной Раде вместе с АвтоМайданом. Это был призыв на мирный протест, будь у меня второй шанс, я бы сделал это намного раньше. И люди пошли за нами, они шли как в последний бой. Мы отправились все вместе и не чувствовали страха, адреналин зашкаливал. А я был счастлив, что высказал все, что накипело. Мне терять было нечего — по новым «законам» меня могли посадить на 15 лет, но не это самое страшное, ведь могли просто не довезти к милицейскому участку, как многих других…

Мы первыми с друзьями приехали на Грушевского и уперлись в «Беркут» и ВВшников. Мы сигналили и кричали: почему нас не пускают?! Злость людей столкнулась с противодействием силовиков, началось восстание, настоящая война против власти. Мы с друзьями первые два дня стояли в первых рядах, в сердце событий на Грушевского. Кто-то подвозил покрышки на Майдан, кто-то возил людей, сигналил-призывал киевлян выходить на ули­цы. Потом наши постовые (посты АвтоМайдана были не только по Киеву) сообщили нам, что беркутовцы выезжают с Межигорья и едут на Грушевского, мы моментально сели в машины — и погнали в сторону Межигорья, чтобы преградить силовикам дорогу. Когда приехали, увидели 20 автобусов «Беркута» — задержать их на семи машинах было нереально. Мы поняли, что намного проще создать пробки из автомобилей киевлян, чтобы «Беркут» не смог добраться к нам и потерял время. Но случилось неожиданное: наш активист бросил свою машину под автобус, его побили, автомобиль разбили «в хлам»… Нашу колонну прорвали, мы задержали автобусы на часа два, время как будто исчезло, я не осознавал: день или ночь, сколько времени прошло… Правительственный квартал был в огне, начали пропадать люди…

Мне позвонили осведомленные люди из правоохранитель­ных органов, из прокуратуры, из других органов власти с сообщениями, что на меня «пошла ориентировка» и что мне нужно бежать со страны. Потому что надо мной хотят устроить показательный суд. Я спрятал машину и пересел на другой автомобиль, переоделся во все черное, надел маску, шлем, меня в новом образе не узнавали… Ночевал у друзей, пока Булатов и Гриценко не сказали, что мне надо спрятаться, что я уже сделал свое дело. Булатов предложил ехать в Доминикану. Я сидел ночью и думал: как я могу валяться на пляже и прохлаждаться, когда народ воюет?.. Но мелькнула мысль, что у меня открыта шенген-виза — надо ехать в Европу и рассказать из первых уст, что происходит в Украине. На границе проскочить было шансов больше, чем в аэропорту, и я поехал на машине друга. Через 5 часов я был на границе с Польшей — и ребята с Западной Украины пропустили меня без очереди. А в Европе мы с друзьями организовали еще один АвтоМайдан…

Мне рассказали, что в Мюнхене живет Андрей Куцан, зять Сте­пана Бандеры. Я не упустил возможность с ним встретиться. Он меня узнал, предложил поехать на могилу Степана Бандеры. Мы вместе небольшой группой активистов приехали на могилу, где зять Бандеры мне рассказал то, что нигде не прочтешь, раскрыл мне глаза на историю… Меня по-настоящему удивил этот приятный добрый старичок… Много людей считают Степана Бандеру предателем и убийцей, я же осознал — какая мощная махина российской пропаганды: из героя она сделала антигероя. И я понял, что такие люди, как Бандера, это — те, которые не предали свою идею, свою страну, это те, благодаря которым Украина как страна выжила. Без них Украины уже не было бы, а историю переписали бы так, что даже слова «Украина» не стало… Герои не умирают. За идею освобождения Украины, страны будущего для наших детей, которой мы бы гордились, и погибли герои «Небесной сотни» — об этом нужно помнить.

— активіст ЄвроМайдану, сотник Самооборони, який «переломив хід історії», приватний підприємець. Народився у 1987 р. у с. Майдан (Жовківський р-н, Львівська область). Закінчив заочне відділення економічного факультету ЛНУ ім. Франка за спеціальністю «Економіка підприємства». Працює відеооператором. Живе і працює у Львові. 21 лютого Володимир Парасюк вийшов на сцену Євромайдану після виступу представників парламентської опозиції, які оприлюднили ультиматум Віктора Януковича Майдану, та заявив, що якщо політики до 10 години 22 лютого не виступлять із заявою, щоб Янукович йшов у відставку з посади Президента України, люди підуть на штурм зі зброєю:

Ми прийшли сюди сотнею! Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав відстоювати права! Ми не з секторів, не з самооборон, ми просто бойова сотня! І хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажем до наших політиків, які стоять за моєю спиною: «Ніякий Янукович — ніякий! — цілий рік не буде президентом! Завтра до десятої години він має піти геть! Перша вимога! Мого побратима з Яворівщини застрілили, в нього лишилася дружина і маленька дитина, а наші лідери жмуть цьому вбивці руку! Ганьба!.. Ми зробили переломний момент — всі! Ми дали шанс політикам, щоб вони стали в майбутньому міністрами, президентами! А вони не хочуть виконати одну умову: щоб зек пішов геть?! Друзі, я не буду багатослівним, не хочу розводити тут дурних розмов, якими нас годують два з половиною місяці. Я не вірю в ці тяжкі політичні процеси, які вони говорять! 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються! Я вас дуже прошу: підтримайте ту річ — я вам кажу від своєї сотні, де є мій батько, який приїхав сюди — якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь! (— промова Володимира Парасюка, на думку політологів, послугувала рішучим аргументом до усунення Януковича Верховною Радою. Із камер спостереження у Межигір’ї вдалося з’ясувати, що цінності з маєтку почали вивозити за кілька днів до ультиматуму Парасюка. — Прим. Упор.).

Ця нація непереможна

Ми з хлопцями приїхали зі Львова із світлою надією, що коли на Майдані збереться мільйон небайдужих людей, то нас почують верхи й угоду про євроінтеграцію підпишуть. Ми вірили, що змусимо режим із людьми рахуватися, бо на Майдані — мільйон українців… Надіялися, що переможемо мирним шляхом. Стояли-стояли-стояли-стояли, чекали на якусь реакцію. Скли­кали віче, сподівалися на лідера, на те, що опозиція захищатиме наші інтереси, проте ні до чого конкретно ніхто з них не домовився. Мені це страшенно не подобалося, бо нічого не зрушило з місця. Який сенс був стояти там? Домовленості з владою прирівнювалися до нуля, тож ми сіли з хлопцями в машину і — поїхали додому.

Ми до останнього моменту не вірили, що проти нас застосують сльозогінний газ, що стрілятимуть в мирних громадян… і мирний протест переросте у повстання. Отож, ми їхали з Майдану, і я прочитав в мобільному Інтернеті новини в соцмережі про повстання на вулиці Грушевського… Ми на той час ще не доїхали до Житомира і повернули назад і в швидкому темпі вирушили на Майдан. Коли ми приїхали до Києва, то побачили, що вже горять автобуси, і на власні очі переконалися: повстання почалося. І ми долучилися до інших, попри будь-який страх…

Коли я в міліціонерів кидав з усіма бруківку, то зловив себе на думці: там ж теж люди стоять! Але страх притуплювався з кожним днем, а усвідомлення того, що не буде мирного кінця, прийшло, коли пішли на Банкову. Бо до того я ще з батьком поїхав до Львова за військовою амуніцією, яку ми везли не без пригод, в дорозі за клопотами не зовсім орієнтувався, що відбувалося в Києві. Тільки після приїзду, вже на Майдані, дізнався про смерть Нігояна і що революція стрімко набирає обертів… Відчуття часу змінилося, все відбувалося так швидко, що ніколи було навіть думати. Ми йшли до Банкової, нас були тисячі, перед нами розривалися шумові гранати, непідготовлені активісти в паніці розбігалися… а я тоді зрозумів, що наша боротьба тільки починається і що це насправді довгий сценарій.

Пригадую, ми з батьком говорили про смерть, про воїнів УПА і про те, що віддати життя за свою країну — це подвиг. Я був морально готовий йти на смерть. Іти до кінця. Думаю, що в кожній справі варто для себе від початку зрозуміти — на що ти йдеш: або ти на 100% віддаєш їй самого себе, або краще не починати. Вперед — і все. Коли Андрій Парубій оголосив зі сцени про створення загонів Самооборони, я пішов у рядові стрільці.

Майдан став тим місцем, де виборювалася Держава — про це я думав, коли побачив тліюче згарище на ньому, ніби потрапив в інший світ. Там тривала справжня війна — в центрі міста, яке продовжувало нібито жити, як і завжди, а в його серці було пекло.

Коли я йшов на барикади, справжній хаос діявся навкруги… пригадую, зустрів хлопців з Гуцульської сотні і спитав, які накази вони виконують, мені відповіли: їх нема. «А де ж ваше керівництво?» — «Нема, не знаю…» Тоді я зрозумів, що доведеться діяти спонтанно, інакше нічого путнього не вийде. Потім Анатолій Гриценко закликав тих, хто має реєстровану зброю — брати зброю і виходити до нас… то був переломний момент.

Якби не вогнепальна зброя, то переломного моменту революції не сталося б. Бо все змінюється, коли ти відчуваєш реальну загрозу своєму життю, а за тобою нема жодних цінностей, лише гроші, ти нарешті розумієш, що матеріальне — це порох: подуй — і він розсиплеться, і нічого не залишиться. У той страшний день, коли всі кинулися на Інститутську, зупинив хлопця, який туди зібрався: «Ти маєш зброю?» — «Ні». — «То не йди туди!» Поки я це пояснював, попри нас купа людей побігли… Бо хотіли перемоги, більше не мали страху жодного. Вони її здобули, але якою ціною… мені досі важко про це говорити, вибачте, не можу...

Ми тоді зрозуміли: каміння не долітають, коктейлі Молотова не лякають, а в них є зброя, яку вони застосовують заіграшки. Тож ті серед нас, хто мав вогнепальну зброю, зорганізувалися і вирішили, що якщо з того боку знову почнуть наступати, то ми дамо їм відсіч. Так і зробили, бо беркутівці хотіли запалити консерваторію. Коли «Беркут» поніс втрати, то відступив (— в ході бою 18 — 20 лютого сотнику Парасюку із самооборонівцями вдалося зайти у приміщення консерваторії й недопустити захоплення приміщення силовиками. — Прим. Упор.).

Ніколи не забуду момент, в який зрозумів, що ця нація непереможна — коли люди, мокрі голодні й знесилені, всі рівні — хтось бідніший, хтось заможніший — брали каміння в руки з такою вірою і силою, ніби це граната — і йшли в наступ. Без зброї в руках, з палками, без жодного страху боролися. Ми піднімалися вулицею, а згори, я бачив, уже виносили людей… але побачене нікого все одно не зупиняло.

Є ще один з таких слідів в пам’яті, який назавжди: ми спустилися з 14-го поверху готелю «Україна» в тимчасову реанімацію. В тому медичному пункті лежала шалена кількість поранених. Я бачив, як приносили людей, які вже вмирали, то був їхній останній подих. І лікарі казали, що нема чого людину мучити, нехай доживає ту останню хвилину в спокої… Медики розуміли, що допомогти цим хлопцям було вже неможливо. А можливості швидко довезти поранених до лікарні взагалі не було, всі дороги були перекриті. Лікарі з великим болем в серці мирилися з тим, як перед їхніми очима люди вмирали лежачи просто на підлозі. Тоді рятували тих, кого ще можна було порятувати.

Один боєць лежав із простріленою ногою, з сигаретою в зубах, до нього підходили медики, щоб допомогти, а він говорив їм, щоб ішли на Інститутську рятувати людей: «Я почекаю, в мне ще крові багато». Я бачив: ці люди непереможні, нема в світі ворога, який їх може взяти в ярмо.

Політики — це нещасливі люди, тому що вони є невільні. Прості люди є вільні — ми можемо робити те, що хочемо. А на політиків тиснуть їхні бізнес-інтереси, корупційні схеми, лоббі, зобов’язання, компромати. Ці люди є рабами.

Був ключовий момент: ми стоїмо з батьком на балконі консерваторії, де був штаб нашої сотні, і говоримо про нові вибори в грудні. Чую від політиків, що на сцені: «Це наше досягнення, ми домовилися, будуть перевибори!..» Я просто подивився на тата, він на мене… І я пішов до сцени. Хлопці з Самооборони безперешкодно пропустили мене. Я не готував жодних промов, а просто сказав, що на душі було. Думав тоді, що хлопці, з якими ми йшли, вийдуть на сцену зі мною і що хтось із них скаже… Вийшов я — мене засліпило світло, а потім побачив величезну силу людей і говорив, що на серці було.

Ми на той момент уже вирішили йти штурмувати Ме­жигір’я. Чи була зброя? Так, була. Нам казали, що там озброєна до зубів охорона, що нас не пустять і близько, просто покладуть нас усіх… Але ми розуміли, що слова на вітер не кидаєм, бо ми не політики. Ми не обманюємо людей. Чому я вийшов на сцену? Ми стояли з хлопцями втомлені, думали, що прийдуть справжні політики, подивляться на нас, оцінять наші зусилля і боротьбу, яка переламала хід історії — ми ж привели опозиціонерів до влади і дали можливість їм керувати, і вони прийдуть на Майдан, і за ці наші подвиги ще додадуть нам патріотизму, сили. Але вийшло все не так, як ми хочем…

Коли я дізнався, що президента Януковича нема, то сказав хлопцям, що це не результат. Люди загинули не за політику, а за волю, за Україну, за те, в що свято вірили. Тож наша боротьба ще не скінчилася — ми ж хотіли вирватися від імперської російської зарази до цивілізованого світу, до Європи, тому й прийшли на Майдан.

— художник, політичний коментатор. Народився у 1965 р. у м. Остер Чернігівської області. Закінчив Київський художньо-промисловий технікум, відділення художнього оформлення (1985), Львівський поліграфічний інститут ім. Федорова, київське відділення, факультет мистецтва книги (1990), Українську академію мистецтв, факультет графіки (1995). Працював у пресі («Огонек», «Юність» та ін.), був ілюстратором книг у столичних видавництвах, потім ілюстрував видання у США, після повернення в Україну перейшов працювати у сферу реклами й дизайну. Брав участь у багатьох художніх виставках й арт-шоу в США, Великій Британії, Німеччині, Росії, Україні. Роботи художника знаходяться в музеях США й приватних колекціях. Живе і працює в Києві. Один із засновників і найвідоміших активістів АвтоМайдану, впродовж грудня-січня брав участь у пікетуванні домівок високопосадовців, зокрема й Межигір’я 29 грудня 2013 року, через що працівники ДАІ під вигаданим приводом зупиняли авто художника й врешті позбавили його посвідчення водія, однак він оскаржив рішення в суді.

Революція. АвтоМАЙДАН.

Революції вже цієї осені ні влада, ні опозиція, ні я сам, ні моє оточення не сподівалися. Ніхто на нинішній Майдан не чекав: він несподіваний, як і кожен пиздець. І саме через свою несподіваність пиздець уже може бути ефективним. Кожен чоловік, як кажуть, сам пиздець своєму щастю, і Янукович не виняток. Він реально царював. Я побував у Межигір’ї і побачив увесь неадекват царька і його хоромів. Коли ми пікетували і здійснювали спроби туди потрапити, то не мали уявлення, що там і як. Якщо б ми раніше на свої очі побачили Межигір’я зсередини, то, мабуть, одразу б зрозуміли, що приречені на перемогу.

Я прийшов на Майдан його першого дня і побачив, що є сила-силенна небайдужих до долі країни людей. І це надихає! Прийшов не через заклики у Фейсбуці, бо мене нема там. Ідею про євроінтеграцію я підтримую, та думаю, Майдан розпочався тому, що в країні не було справедливості. Скрізь — корупція, немає правди в жодному суді — тільки за гроші ти можеш щось вирішити, правий ти чи не правий, головне — гроші. Санепідемстанція, пожежники, податкова, міліція, прокуратура — все — за бабло, і це не може не збурювати народ. І от одного дня ця одуріла влада тупо по-звірячому б’є дітей. Так, починалося народне повстання мирним ЄвроМайданом, але мільйони б не пішли за європейською ідеєю. А от коли побили дітей, люди не могли такого стерпіти і почали масово їхати до Києва.

Вранці після ночі, коли побили студентів, я теж почувався так, ніби побили моїх дітей. Зрозумів одну річ: у мене двоє, вони читатимуть розумні книжки, начитаються і потім так само підуть на свій Майдан, а їх по-звірячому битимуть і калічитимуть скоти в формі «Беркуту». І я особисто буду в цьому винний. Тому що я нічого не зробив, коли побили не моїх дітей. Діти ж не бувають чужими. Це такі створіння, які для всього суспільства є спільними дітьми.

Київ не Москва і не Болотна площа, де ОМОН побив людей — і решта розбіглися. У нас — збіглося ще більше народу. І вийшли на вулиці люди з дітьми, відповідальні дорослі громадяни, яким є що втрачати. Така сіль землі: ті, хто працюють, на них і тримається держава. На працьовитих розумних бізнесменах. Так само на робітниках. На Майдані були всі верстви населення: і студенти, і домогосподарки, і пенсіонери, сюди підтягнулася вся свідома Україна. Ці люди знали, що не зможуть знайти правди в своєму селі чи місті і що вони з цього Майдану підуть або в тюрму, або стоятимуть до остаточної перемоги. А влада створила всі умови, щоб з цього Майдану у нас не було виходу. Вони зробили все можливе, щоб ми пішли до кінця, під кулі, чого вони не чекали. Бо не розуміли, що у людей є честь, гідність і самоповага.

Ми вирішили діяти — і наш ЄвроМайдан переріс в АвтоМайдан. Пам’ятаю, побачив Гриценка Льошу і Дзиндзю, які стояли на розі, пізніше вже з’явився Дмитро Булатов й інші люди… Нас десь п’ятеро-семеро зібралося поговорити й ми сіли за стіл у кафе, і, власне, от тоді і з’явився АвтоМайдан. Тож якщо різні медведчуки думають, що були якісь політтехнологи, фокус-групи, якийсь великий стратег щось організовував — аж ніяк. Різні медведчуки і хлопці-олігархи не розуміють, що люди самі, без будь-якої вказівки можуть міняти своє життя і життя такої ницої дрібноти, як медведчуки і путіни.

І Путін, і Медведчук — це справжні бовдури. Рано чи пізно настає момент, коли і Медведчук, і Путін стають дрібненькими гвинтиками, від яких уже мало що залежить. Оці всі каддафі і хусейни не розуміють, що вони з величезних зірок (у власній уяві) перетворюються на ніщо. Медведчук взагалі звичайний бовдур українського політикуму, я впевнений, що він причетний до спроб влади розігнати Майдан. Та легенда про те, що цей чоловік розумний, є тільки надуманою легендою. Найбільша дурість, яку я чув коли-небудь в українській політиці — це фраза Медведчука «Ющєнко нікагда нє станєт прєзідєнтом». Власне, він і почав рити яму Януковичу тією безглуздою фразою, яка в перекладі з політичної мови на людську означає: «А вас, смєрди, я нє собіраюсь спрашивать». Це відверта неповага до людей. Власне кажучи, кожен медведчук виявився для Майдану дуже корисним. Що робив, крім всього іншого, АвтоМайдан? Приїжджав до того ж Медведчука. Булатов там був, Таня Чорновол з місця подій писала. Ми нічого не робили особливого, ми раховулися з тим, що Медведчук — насправді дурень. І 99% роботи за АвтоМайдан він зробить — бо дурень. І я, і Дмитро Булатов кидали яйця в паркан Медведчука, і він подав на нас в суд по статті, яка передбачає до 4 років ув’язнення. Медведчук знов виставив себе на посміховисько: для того хлопця, що поцілив яйцем в Януковича, все обійшлося: за відсутності складу злочину, бо президент Янукович — повне ніщо в порівнянні з його власним парканом. Увесь світ знову реготав з медведчуківської юридичної безграмотності.

Ідіотизм опонента — ось наша головна зброя. Ми розраховували, що Янукович, Медведчук, Захарченко — клінічні ідіоти, і вони щоразу виправдовували наші очікування. Подали в суд на мене, на Булатова… і за що? Слухайте, АвтоМайдан — це був український середній клас. Більше того, коли згадані хлопці боролися з АвтоМайданом, вони накликали на себе «Правий Сектор», коктейлі Молотова — і в ту ж хатинку, в яку ми кидали яйця. Ми, до речі, спочатку протестували проти того, щоб «Правий Сектор» разом з нами їхав: «Ні, у нас інтелігентний європейський протест!». Нас-бо застерігали і посли Європи, і Сполучених Штатів: «Ваша ненасильницька боротьба є запорукою того, що ви насправді за європейські цінності». Проте ідіотизм нашого ворога згодом змусив нас погодитись, що коктейлі Молотова стають прийнятними і для української інтелігенції.

Дебілізм влади був у тому, що на АвтоМайдан уже в зарод­ку почали тиснути. І нас стало не двадцятеро, а двісті, вони почали ще сильніше на нас тиснути — і приїхало кілька тисяч авт. Досить було мені комусь махнути рукою: «Поїхали з нами!» — і люди їхали з нами, хоч розуміли, що першими потраплять «під роздачу». Тоді ще я зі сцени сказав: «Кожен патріот з автівкою, який зараз везе щось на Майдан, це — АвтоМайдан. Я не даватиму нікому жодних вказівок, бо Ви краще за мене знаєте, що Ви можете». …І нарешті, в день, коли зі сцени було фактично оголошено перемогу, всі автомайданівці були не біля своїх авт на Європейській площі, як зазвичай, а прийшли пішки на Майдан Незалежності і злилися з Майданом не тільки емоційно, а й фізично. Це було вперше, коли АвтоМайдан нічим не відрізнявся від Майдану і за зовнішніми ознаками, хоча емоційно і морально ми завжди були одним цілим.

Найважчим психологічним моментом для мене була та точка неповернення, коли я своїм джипом заблокував заїзд автозаків у суд, де судили Дзиндзю. І це при тому, що стаття 279, частина друга, в мене вже була, крім держзаколоту. І от вийшли із залу суду депутати Мохник і Доній разом з адвокатом Смалієм, якого через три дні «закрили», і сказали: «Ти йдеш в цій справі наступним. І тому тебе будуть «закривати». Тому ось тобі адвокат, сьогодні-завтра, будь-коли можуть забрати… Не їдь нікуди, тебе будуть шукати». Я підписав зі Смалієм договір і поїхав ввечері додому. Зранку прокинувся і подумав: «Ну нехай заарештову­ють, я поїду, бо домовився з Тетяною Чорновол і багатьма іншими людьми, і мушу дотримати слова, що ми разом їдемо в Межигір’я. Якщо я власним прикладом не доведу, що мені не страшні жодні арешти, то втрачу довіру стількох людей, які їхали за мною». І от той час, коли я дзвонив дружині і знайомим, щоб підтримували сім’ю, якщо я «сидітиму» й морально готував свою родину до найгіршого, — от цього Януковичу не пробачу ніколи. Я не пробачу їм усім нервів і сліз моєї дружини. І смерті людей ніколи не пробачу — просто в один момент ти розумієш, що не хочеш повертатися назад, а до цієї людини, яка вважає себе президентом, ти маєш особисту ненависть. Тому що ти вже стільки пережив, побачив, стільки людей навколо постраждали, це вже як синдром військових дій.

В останні дні революції у Яроша в штабі «Правого Сектора» щодня ми обговорювали подальші кроки. На 5-му поверсі Будинку профспілок ми всі гуртом розробляли наші спільні дії. І коли врешті коло довіри Майдану вийшло на сцену — і Парасюк вискочив з криком душі, то насправді там вже декілька днів були Богомолець, отець Стефаній, Мохнюк, Ярош, Лижичко, я і багато інших — і ми вирішили, що не буде прийняття жодних домовленостей з цією владою. Народні депутати з декількох опозиційних фракцій дзвонили мені перед виходом на сцену: «Не кажіть! Не робіть цього! Ми там зробили вже собі плацдарм! Ми домовились!». А я їм відповів: «Може, у вас з ним є плацдарм, ви йому тиснете руку, а ми вам даємо карт-бланш, міняєте плацдарм на карт-бланш?» Тобто Янукович домовився з декількома політиками і потиснув їм руки? Але нашої руки він не потиснув. Вважаю, що політики зробили величезну дурість, коли проголосили свою перемогу зі сцени Майдану. Та ж Юлія Володимирівна мала б вийти і сказати, що політики не заслуговують на те, щоб проголошувати перемогу. Вони надто мало для цього зробили, надто багато торгувалися, наробили величезну кількість помилок… Тому свою перемогу мають право проголошували тільки люди з Майдану.

Люди на Майдані відчули себе творцями історії. Сьогодні Україна формується як нація. Я розумію, що дуже багато людей із так званим «синдромом Майдану» були пересічними громадянами, доки не опинилися на Майдані — і з буденного кволого життя потрапили в місце, де твориться історія. Є таке: коли ти виходиш на сцену Майдану, то розумієш, що ці люди всі разом — уже змінюють країну. І якщо влада не помічає їх чи недооцінює, що ж, ми такої тупості владі не подаруємо.

Громадянське суспільство в Україні виковує Путін — він не цього хоче, але він загартовує українську націю, а реальна зовнішня загроза завжди згуртовуватиме людей. Впевнений, що це російський сценарій розігрувався на Майдані. Впевнений, що до цього причетні російські спецслужби. Я маю на увазі весь комплекс подій — від реакції на побиття дітей до захоплення Криму і провокацій на сході України. …Коли ми з автомайданівцями заходили в СБУ у справі наших бранців, затриманих в Криму, нам з колегами пояснили на рівні вищого керівництва, що тут був сервер ФСБ. І вся нібито секретна інформація не була секретною, і вони готувалися до цієї загарбницької місії довго. Путін відверто бреше світовій спільноті, я думаю, це людина без честі, без совісті, це просто імперський загарбник, так само хворий, як медведчуки і януковичі, і своєю агресією прискорює власний крах. Я впевнений, що рано чи пізно йому виллється ця «політика» у трагедію, неспівмірну з бідами Януковича. Янукович же виявився величезним сциклом. Що стало справжнім сюрпризом для його соратників і для його опонентів. Я впевнений, що така людина ніколи б не мала авторитету на нашому АвтоМайдані. Отаких, як він, серед нас не було принципово.

Братерства між українським і російським народами нема. Розповіді про наше братерство — брехня. От між Австрією і Німеччиною немає жодних братерських відносин — є нормальні. Коли хтось каже про братерські відносини, він насправді хоче, як самі росіяни і кажуть, поімєть — свого сусіда. А такі стосунки мені категорично не подобаються. Мені нафіг не потрібні братерські відносини з Росією. Кожна країна має свої інтереси і має відстоювати їх законним шляхом. Росія це робить навпаки, що визнала вся світова спільнота. А найгірше, що росіяни зневажають українську націю. І коли хтось із російських політиків чи можновладців називає українців «хохлами», я відповідаю: «Шановні, якщо ви такі поборники історичної справедливості назв, я вам хочу нагадати. Історично склалося так, що нас називали хохлами через чуби. Вас називали кацапами через бороди. Тобто: как цап, а цап російською — це козел. Так що росіяни називають нас українцями, а козли називають нас хохлами. Хто ти — козел чи росіянин — ти вибираєш сам». Я поважаю росіян і не поважаю козлів. Бо вони смердючі самовпевнені бовдури, які пишаються тим, чого нема. Росіянам треба пригадати ще одну річ, яку знаємо ми. В Росії є все — метал, золото, ліс, газ, нафта… В Японії нема нічого, крім голого каміння. Але в Японії є мізки.

Дорогі росіяни, я не хочу бути вашим братом! Не намагайтеся мене втягнути у вашу «велику» історію. Я не хочу бути причетним до чужої історії. Я хочу творити свою. От ми почали її, і ця історія не має жодного стосунку до вас. Я хочу, щоб так і було, щоб ви не пхали свого носа в те, як ми, українці, творимо свою історію. Ми її хочемо робити без вас. Впорайтесь зі своєю.

Імперські амбіції росіян засновані на неосвіченості. Росіяни не знають, хто такий Степан Бандера, але дуже його ненавидять. Я пояснюю росіянам, що Бандера і Шухевич — це наші Мінін і Пожарський: «У вас є ваші Бандера і Шухевич, яким стоїть пам’ятник на Червоній площі». Намагаюсь їм пояснити ще таке: «Шановні росіяни, ви ніколи не доведете полякам, що Іван Сусанін — класний пацан. Ви ніколи не поясните нам після Голодомору, що ви наші історичні брати. Після того, як ви загарбали Крим, ми не повіримо. Тож коли я бачу щорічну істерію з приводу 9 травня, розумію, що це імперські амбіції з боку Росії. Це день жалоби для всього світу, а не свято зовсім. Я хочу нагадати, що Другу Світову почала російська армія разом з Вермахтом і що Сталін був союзником Гітлера. І чомусь, коли Бандера використовував Гітлера набагато менше, то Сталін залишається хорошим, а Бандера поганим. Бандера сидів три роки в концтаборі. А воював проти загарбників, які прийшли на його землю. Він системно воював, зокрема проти поляків, і після вбивства міністра внутрішніх справ п. Перацького міг утекти, але з однодумцями йшов до суду публічно. Бо це були герої і патріоти. Потім Бандера воював і з росіянами, які прийшли на його землю і почали вбивати дітей. Бандера відстоював свою мову, свою землю. Він не йшов війною на Росію. Він сказав: «Якщо хтось прийде на мою землю, я буду різати йому горлянку від вуха до вуха, незалежно від того, хто це буде — німець, росіянин чи поляк», — і я в цьому його підтримую. Якщо росіянин полізе на мою землю, щоб її загарбати, — у мене, як і в Бандери, виникне бажання його вбити. Ця земля українська.

Мені пощастило сказати зі сцени Майдану багато речей, спробую виокремити найголовніше. Перше — я ніколи не буду їздити по вулиці Грушевського, по Інститутській, по Хрещатику так, як їздив раніше. Тому що ніколи не забуду, де лежали вбиті і де були снайпери. Ці вулиці і ці тротуари вже до смертного одра для мене змінилися — і моє ставлення до них змінилося. Я розповідатиму дітям про Майдан саме те, про що вони обов’язково читатимуть у підручниках історії, і навчу своїх дітей гідному ставленню до рідного міста і людей у ньому.

П’ятеро львівських студентів — 18-річний Ігор Фльорко, 18-річний Ігор Галушка, 19-річний Павло Дьокін і 20-річні Микола Притула та Андрій Седлер — дружать з дитинства. На ЄвроМайдан побратими їхали разом, попри сльози й благання рідних, матерів, сестер, які відмовляли їх від поїздки в революційні дні 19-20 лютого. Хлопці розуміли, що цього разу вирушають не на мирний протест, наражають своє життя на смертельну небезпеку. На Інститутській, в самому епіцентрі боїв вибухали гранати, у найсміливіших влучали кулі, Ігорю Галушці поцілили в брову, але, на щастя, очей не зачепило... Побратими витягали з-під обстрілу на Інститутській поранених і загиблих, диво — що вони самі лишилися живими. Ігор Фльорко врятував Сергія Трапезуна: «Я перейшов дорогу і почав тягнути Сергія... Він був один із перших в «черепашці» у нього було три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому по­трібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Я дотягнув його до готелю «Україна». Жоден із Янголів, попри застереження старших бувалих бійців Самооборони, не залишився в КМДА, всі пішли «на передову», в саме жерло історії кривавого протистояння на вулиці Інститутській. «Таке враження, що ми бігали там як сп’янілі… ми не розуміли, де були. Все переплуталось», — пригадує Павло Дьокін. Скільки разів хлопці повертались від готелю «Україна» на Інститутську — вони не пам’ятають. Потім, коли дивилися відеозйомку тих фатальних годин, не вірили, що стільки разів поверталися на Інститутську: «Минуло десь зо три години, а нам здавалося, що лише 15 хвилин», — розповідав журналістам Микола Притула. Спробуємо відтворити перебіг подій за розповідями побратимів.

Андрій Седлер: Я приїхав на Майдан — бо в мене вкрали моє майбутнє. Я завжди був прихильником того, щоб Україна вступила в Євросоюз. Тому що потрібні зміни в законодавчій базі, докорінна зміна силової і владної структури як такої. Я впродовж чотирьох місяців жив у США і відчув різницю між тим, як живемо ми в Україні і як живуть громадяни там, на Заході. Вони горді з того, що вони американці. Я теж хотів би гордитися своєю країною, в якій розумний президент і влада, яка дійсно дбає про народ і його майбутнє. Різниця між цивілізованими країнами і нами — величезна — в культурі, вихованні, ставленні до людей. У нас досі на всьому — сліди совдепії.

Павло Дьокін: 18-го лютого ми з друзями і побратимами знову поїхали до Києва, бо не могли лишатися осторонь подій. Автоколона з автобусів і авт організовано відправилась зі Львова. Там, на Майдані стояли жінки і діти, мені б соромно було комусь сказати, що я мав шанс поїхати і знехтував ним. Поїхав — щоб бути хоч чимось корисним, так, знав що стріляють, але не з бойової зброї… Я був готовий до радикальних дій, бо краще померти стоячи, ніж жити на колінах.

Андрій Седлер: Мені соромно, що я не був під час подій на вулиці Грушевського, знайшлися причини, матеріальні зокрема. Коли я їхав на Майдан в лютому, то не казав нікому з рідних, та за 15 хвилин до виїзду мама мене побачила і наказала залишатися вдома. Я знехтував її словами і з двома гривнями пішов з дому. Мій батько мені тоді сказав: «Моє покоління втратило свій шанс щось змінити в Україні, не знехтуй цим шансом зараз». Ці слова відлунюють в мені досі і залишаться назавжди. Вони вже стали моїм життєвим кредо.

Павло Дьокін: 19-го лютого вранці ми вже були в Києві, поселилися в КМДА, а потім швидко побігли на Майдан. Ми боялися, що Майдан «зачистять»…

Андрій Седлер: Коли ми приїхали на Майдан, то дуже здивувались, що він був майже безлюдний, залишилися тільки ті, кому вже байдуже було на себе, своїх рідних, на все, був ризик повної «зачистки» Майдану. І що мене найбільше здивувало: чо­му люди не пішли до кінця? Хтось каже, що скінчилися боєпри­паси, хтось — що була команда чекати. Ми стояли за метрів 50 від сцени й чекали на команду…

Павло Дьокін: Беркутівці кидали світло-шумові гранати, стріляли. Вони стояли неподалік від головної сцени. Все горіло, барикади палали… Не знаю, чому нас не розігнали — можливо, просто не було команди на це? Наступного дня ми знову з КМДА пішли на барикади, бо забіг хлопець і сказав, що «Бер­кут» відступив. Це напевне з боку беркутівців була певна тактика, щоб заманити людей туди…

Андрій Седлер: Ми побігли до Жовтневого палацу і хотіли сховатися біля барикади, бо мали мінімальну амуніцію: у мене — хокейний шолом, футбольні щитки, в Ігоря — бронежилет, зате в мене була рогатка!..

Павло Дьокін: Нас на першій барикаді залишилося до ста людей, пролунав перший постріл — і люди почали бігти назад не озираючись. Ми з Ігорем Галушкою залишилися спереду — усіх разом було не менш ніж 10-ро, інших побратимів віднесло люд­ською течією назад. Самооборона сиділа позаду і спостерігала за тим, що відбувається… Ми підпалили барикади, ззаду було чутно крики: «Вперед! Вперед!» Ми палили колеса, а з правого боку снайпери поцілили в «черепашку» — люди попадали, і ста­ло зрозуміло, що стріляли не з травматичної зброї. Я зловив себе на думці: це — війна!

Андрій Седлер: Переді мною стояли вевешники з автоматами… я не знав, що робити. Іти вперед нерозумно — вб’ють на міс­ці. Побачив гільзи на своєму шляху, трошки почекав і відступив, люди теж хлинули назад, коли побачили, що першого чоловіка поранили. Біля дерева була величезна калюжа крові, чоловікові поруч пробили щит наскрізь.

Павло Дьокін: Потім ми побачили як наш побратим Ігор Фльорко тягне пораненого Сергія… Був страх, але відступити назад щось всередині не дозволяло... Ми підібрали щити, хоч знали, що їх прошивають і сховались під горбом. До нас біг хлопець, який теж заховатись хотів… за 2 метри від нас його вбили — куля прошила голову. Перед нами уже восьмеро людей лежали нерухомо. Крики, істерика… в такі моменти ти бачиш: це — справжня війна. Ігор Галушка почав прикривати щитом медика, щоб той порятував бійця. Я думав, що з-під тої барикади живим не вийду. Я глянув в інший бік, там старший чоловік підстріленого бійця зв’язав шнурком за ноги і тягнув по схилу в бік готелю. Якби я не побіг і не допоміг йому — мене б замучила совість. І я побіг на поміч. Але досі не пам’ятаю всього, що сталось — бігав ніби в тумані.

Андрій Седлер: Повітря вібрувало від пострілів, і від цього ме­ні було дуже страшно. Відстежити снайперів не було можли­вості, всі допомагали врятувати життя пораненим. Та все одно залишилося відчуття жалю за тим, що не зміг зробити більше, врятувати когось іще, що я злякався і не зробив більше...

Павло Дьокін: Ми з Ігорем Галушкою разом прикривали когось щитами і ніби уві сні бігли на крики, звуки від куль… жертви, кров, ми не усвідомлювали до кінця — що відбувається.

Андрій Седлер: Я спочатку побіг до готелю «Україна» і попросив щита, щоб допомогти своїм друзям. Ніхто з чоловіків не дав мені щита, радили сидіти й не йти туди. Бачив, як чоловіки почали приносити поранених щохвилини, напівживих і мертвих. Лунали стогони і останні слова поранених. Була страшна паніка і страх, ніхто не очікував такої кількості жертв… Дорослі чоловіки розгубилися. Якась добра жінка телефонувала каретам швидкої, на жаль, лікарів на всіх не вистачало, та й волонтерів багатьох поранили. Не вистачало медикаментів, залишилися тільки елементарні знеболювальні, бинти, джгути… деяким без анестезії зашивали, різали по-живому. Журналісти з ТБ українського й польського — обережно знімали…

Павло Дьокін: Ми знову і знову йшли «на передову», допомагали прикривати людей… Коли нарешті всі п’ятеро знайшлись, ніби камінь з душі впав — усі живі. Йшли назад в КМДА — мовчки. Я не раз потім говорив: якщо ми лишилися живі — то в Бога на нас інші плани. Мама просто плакала в Cкайпi, коли дізналася, що я їздив у Київ. Вона — в Італії, а з татом я не спілкуюся, мої батьки розлучилися… У мене ще є двоє сестер, я їм сказав: якщо буде війна — візьму автомат і піду воювати — ви маєте мене зрозуміти. Ні, я в ті моменти на Інститутській не боявся померти, а боявся — як мої рідні переживуть це (— закриває обличчя руками, хлинули сльози. Через хвилину випиває склянку води. — Прим. Упор.). Якби я не пішов туди, то б напевне цього собі ніколи не пробачив. Лише уявив, як колись мої діти спитають, де ти в той історичний момент був, а я — сидів у хаті?! Тепер мені буде що їм сказати. Я ж їхав на Майдан не через політику, а через те, що хотів вибороти краще майбутнє для своїх дітей, своєї країни.