Майдан. (Р)Еволюція духу

— український культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї». Народився у 1957 році в с. Сваричів (Івано-Франківська обл.). Закінчив Львівський політехнічний інститут (нині — Національний університет «Львівська політехніка»). Під час офіцерської служби в армії на поч. 80-х займався перекладацькою роботою — перекладав філософські твори Е. Гус­серля, Р. Інгардена, М. Гайдеггера, М. Шелера. Після демобілізації працював програмістом на Львівському заводі фрезерних верстатів, де після «горбачовської відлиги» був активістом демократичного руху та співорганізатором страйку. Належав до неформальної групи інтелектуалів з умовною назвою «Львівська школа», що функціонувала у 80-х рр. у Львові і в яку входили І. Клех, Г. Комський, М. Яковина та ін. Організував випуск самвидавної культурологічної літератури, зокрема переклав і видав книги Бруно Шульца. У 1989 р. вийшло перше число Незалежного культурологічного часопису «Ї», незмінним редактором і видавцем якого є дотепер. Разом із О. Пограничним заснував у 2001 р. громадську відзнаку «Орден за інтелектуальну відвагу», якою нагороджені М. Попович, Е. Андієвська, Р. Віктюк, В. Сильвестров, Б. Гудзяк та ін. З 2009-дотепер — член правління Міжнародного фонду Відродження (Київ), з 2012-дотепер — виконавчий директор Українського центру міжнародного ПЕН-Клубу (Київ). Автор книг: «Ретроспективна політологія. Епоха Ющенка. Довга прелюдія», «Метафи́зика Карпат. Збірка епіфаній», «Філософські есе» та багато ін. Живе і працює у Львові.

Сенс Майдану

Останні півроку весь світ, а також ми самі спостерігаємо феєричну політичну активність в Україні. Спостерігаємо і водночас беремо у ній участь. Інколи навіть не усвідомлюючи цього. І не лише на рівні цілої гами гострих відчуттів та переживань — від розпачу до тріумфу, від замилування до люті.

Багато не надто вникливих спостерігачів бачать Майдан як якусь локальну українську революцію, а то й бунт. Бунт проти клептократів, а по-простому — дрібних злодіїв. От не витерпів тихий і завжди лагідний український народ аж такої наруги і збунтувався. Збунтувався спонтанно — як міг. Десь так зображають те, що відбулося на площі Майдан Незалежності в Києві та в Україні.

Однак ця подія є набагато ширшого масштабу. І анексія путінською Росією Криму, загроза широкомасштабної війни України з Росією, конфронтація Росії з усім світом є елементами набагато ширшої низки подій, в якій Майдан став «закладним каменем» — він вибухнув — і завалилася вся конструкція світового порядку, яку закладали ще на Ялтинській конференції 1945 року.

У міжнародно-правовому сенсі головне, що закладала ця і подібні їй фундаментальні міжнародні конференції, це — те, що «угоди мають виконуватися» — pacta sunt servanda.

Як правило, такі конгреси світової дипломатії відбуваються після геополітичних катастроф.

У ХІХ столітті такою «катастрофою» для монархічної Європи став крах імперії Наполеона. І після Ватерлоо на Віденському конгресі 1815 року були надовго закладені основи європейського устрою — pacta sunt servanda.

У ХХ столітті такою геополітичною катастрофою були І і ІІ світові війни. За результатами І світової війни було укладено ряд угод, які сформували світ на два десятиріччя — pacta sunt servanda.

У 1919 році Антанта уклала Версальський мирний договір з імперією Гогенцоллернів. Німеччина втратила ряд територій від Ельзасу та Лотарингії до німецької Нової Гвінеї, яка відійшла до Австралійського Союзу та островів Самоа, які відійшли до Нової Зеландії. Пишу про ці курйози для того, щоб розуміти як постріл у Сараєво відгукнувся по всіх континентах — аж у Самоа.

Однак перетасовування світу не завершилося:

Сен-Жерменський мирний договір 1919 р. констатував розпад Австро-Угорської імперії Габсбургів і створення на її теренах Австрійської республіки, Угорщини, Чехословаччини, Сербо-Хор­вато-Словенської держави, Польщі. Була проголошена і Західноукраїнська Народна Республіка.

Ньоїський мирний договір 1919 р. позбавив частини територій Болгарію.

Тріанонський мирний договір 1919 р. з Угорщиною відібрав у неї на користь Румунії Трансільванію і східну частину Банату. До Королівства сербів, хорватів і словенців відійшла Хорватія, Бачка та західна частина Банату. До Чехословаччини — Словаччина й Закарпатська Україна.

Севрський мирний договір 1920 року покінчив з імперією Ос­манів — Туреччину теж розчленували.

Звісно, була маса невдоволених. Від Німеччини до Угорщини. Тому de facto І світова війна так і не завершилася — вона тривала спочатку в головах людей. А потім вилилася у реваншистські рухи по цілій Європі.

Але принцип pacta sunt servanda майже два десятиліття в міжвоєнній Європі все ж працював.

Продовженням І світової війни стала ІІ світова війна. Це була реваншистська спроба не лише повернутися до попереднього стану, але й навіть нав’язати Європі «Новий порядок» — нових порядок відносин і вирішення питань. Звісно, що з позиції сили. Будь-які підписані до того угоди демонстративно і навіть театрально відкидалися. Заперечувався сам принцип pacta sunt servanda. Згадаймо як Гітлер обставив підписання капітуляції Францією — в тому самому вагончику, де Німеччина підписувала свою капітуляцію у 1919 році. Театр. Політика знаків і символів.

Сьогодні президент Російської Федерації Владімір Путін так са­мо знаково, як «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский, Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Бе­ло­стокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода, Низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полоцкий, Ростовский, Ярославский, Белоозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея Северныя страны, Повелитель и Государь Иверския, Карталинския, Грузинския и Кабардинския земли и Армянския области, Черкасских и Горских Князей и иных наследный Государь и Обладатель, Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая» проголошував приєднання Криму.

Якісь доярки та колгоспниці плакали. Як у 30-х — 40-х, коли анексували, точніше, «освободили» Західну Україну, Балтію, Буковину. Навіть трохи смішно — напевно Путін перед тронною промовою заглянув у дзеркало і побачив свого духовного попередника — з пекла:)

Сьогодні у святцях російської історії остаточно вибудувався логічний ряд: Ленін-Сталін-Путін. Вітаю росіян. Навіть прізвища один в один. Ну як Кім Ір Сен, Кім Чен Ір і Ким Чен Ин. Або так: — теж красиво :)

Наступний акт реставрації імперії теж має підписуватися у Біловежській Пущі. Було б логічно…

Капітуляція ІІІ Райху 1945 року знов перекроїла світ. Німеччина втратила свої території у Східній Прусії, Померанії, Сілезії. Німеччину поділили. Обрізали і Японію.

Світ став біполярним. Розпочалася холодна війна. Однак він утримувався у відносно мирних рамках, бо все ж визнавав принципом pacta sunt servanda. Сили були відносно рівними — тому й війни не було — світової війни. Пів-Європи, у відповідності з Ялтинськими домовленостями, потрапило під контроль імперії Сталіна. Так, був опір. Був жорсткий опір, як в Угорщині 1956 року чи Чехословаччині 1968 року. Однак совєтська імперія трималась. І навіть більше — приростала за рахунок Куби, В’єтнаму та інших подібних режимів по цілому світі — однак все це була геополітична «партизанщина» — сутички на флангах.

І так тривало до краху СССР 1991 року. Можна по-різному пояснювати, чому він розвалився. Є економічне пояснення — економіка СССР була настільки неефективною, що не могла конкурувати з економікою Заходу. Особливо це стосувалося новітнього озброєння. Можна говорити про деградацію ідеологічних основ комуністичної імперії. Є конспірологічні теорії.

Однак знаковими подіями для цього етапу розпаду СССР стали протести у Польщі під керівництвом польського руху «Солідарність». Вони вибухнули у належному місці в належний час. Так, був і військовий час, і репресії. А потім — наприкінці 90-х — вибухи національних рухів у республіках СССР. Все це злилося в одну велику картину народних протестів. «Велика лінза» показала немічність комуністичних режимів.

Тому на початку 90-х політичний устрій Європи був перезаснований. Розпущено Варшавський договір, денонсовано угоди країн Центральної Європи та СССР. І врешті 11 грудня 1991 року Біловежська угода зафіксувала крах СССР. Там було підписано ряд документів, які врегулювали політичний уклад на території колишнього СССР. І таким чином Біловежська Пуща виконала ту саму роботу, що й Ялта, — зафіксувала реальний стан справ у формі міждержавних угод. І їх дотримувались. Бо ж pacta sunt servanda.

Та, як і після І світової війни, у Європі, точніше, Євразії, як називає себе Російська Федерація, залишилися свої невдоволені. Потім Путін назве розвал СССР великою геополітичною катастрофою. З ним можна погодитися — але не у тому сенсі, який мав на увазі цей апологет совєтської імперії. Демонтаж СССР прибрав з історичної сцени політичну руїну.

Але апологети КГБ наполягали на своєму. Коли новообраний президент Путін публічно проголошував свої реваншистські плани — згадаймо Мюнхенську конференцію з безпеки (нім. Münchener Sicherheitskonferenz, англ. Munich Security Conferen­ce) — то її сприйняли як свого роду політичну екстравагантність.

Мюнхенська промова Путіна 2007 року збурила вибух політичних та людських почуттів — шок, злість, роздратування, розчарування, розгубленість, здивування, захоплення, засудження. З ним можна було не погоджуватися, проте саме там він відкрито показав реальну позицію Росії та її бачення майбутнього світового устрою, він струснув Стару Європу та змусив її замислитися над її ж пріоритетами.

Він звинуватив США у нав’язуванні іншим країнам власних правових і політичних норм, підриві стабільності у світі, однією з основних загроз якої є монополярність світу, старті нової гонки ядерних озброєнь тощо. Ось лише деякі з цитат Президента РФ, які ілюструють тон та акценти російського послання: «США перейшли всі межі, ніхто тепер не може захиститися міжнародним правом», «глобальні дії США не врегулювали жодної проблеми», «влада, яку США беруть на себе, руйнує цю країну зсередини». Все — неначе з публіцистичного пасквіля якогось реваншиста. Ту ж термінологію застосовував і молодий Адольф Шікльгрубер. На нього теж не звертали жодної уваги.

Примітно, що ця Мюнхенська промова Путіна є наслідком події, яка відбулася в Україні 2004 року. В Україні відбувся перший помаранчевий Майдан. Він був відчайдушною спробою України вирватися зі сфери впливів Росії — тоді вже президентом Росії був реваншист Владімір Путін. Помаранчева революція — чим би вона потім не завершилася — була спусковим гачком для російських реваншистів. Вони перейшли до практичного втілення планів нового перерозподілу світу. Недаремно перші «плани» нападу Росії на Україну — фейкові вони чи ні — з’явилися у відкритих джерелах у 2008 році. Вважатимемо їх психологічним тиском на Україну.

Однак Путін розробляв та втілював і більш реальні плани повзучої окупації постсовєтського простору, до якого, до речі, включав не лише постсовєтські республіки на кшталт України чи Білорусі, а й Польщу, Угорщину і т. д.

Що стосується України, то всі розуміють, що це знакова і для Росії, і для майбутнього європейського проекту (ЄС+) країна. Захоплення проходило за секторами — банківський, енергетичний. А після «поставлення» в Україну Януковича — то і безпековим, оборонним, освітнім і т. ін.

Одним з елементів цього поглинання було відсікання постсовєтських країн від будь-яких неросійських інтеграційних проектів та об’єднань — чи то НАТО та ЄС для європейської частини колишнього СРСР, чи то від Організації ісламського співробітництва (Organisation of the Islamic Cooperation, ). Щоправда, не дуже вдало — все-таки Україна співпрацює з НАТО, а Казахстан та Укзбекистан — з OIC.

Спочатку Путін «обрубав» євроатлантичні плани України на Бухарестському саміті НАТО 2-4 квітня 2008 року, де Україні та Грузії, на його вимогу, відмовили у праві вступу до НАТО. Він переграв і канцлерін Ангелу Меркель, і президента Джорджа Буша. Вони отримали інтервенцію у Грузію 8-11 серпня 2008 року — через 4 місяці після «здачі» Грузії у Бухаресті. Це була розвідка бо­­єм — чи Захід готовий воювати. Виявилося, що ні. Тому Грузію розчленували. Ну а у 2012 році «посадили» прем’єр-міністром свою маріонетку Бідзіну Іванішвілі.

Щодо України план поглинання мав проходити більш філігранно — все ж велика країна. Її слід було опанувати зсередини — і не лише набиваючи всі можливі державні органи своєю прямою агентурою — від міністра оборони до голови Служби безпеки. Цього вже не можна було приховати. Але й через повальну деморалізацію та корупцію. Інститути держави в Україні мали просто розчинитися у цій ядучій суміші аморальності, цинізму та корупції. І майже вдалося. Варто згадати — у що перетворила­ся судова система чи служби безпеки.

Однак Путін не врахував специфічності українського суспільства. Принаймні більшої його частини. Воно вже стало інакшим. Не таким, до якого він звик, не таким, яке він за 14 років свого президентства сформував у Росії, — безголосим, внутрішньо цинічним, реваншистським.

І тому наприкінці листопада 2013 року Україна вибухнула новим Майданом — ЄвроМайданом. Це був протест не лише проти показової спроби принизити і упокорити українське суспільство — демонстративно за наказом Путіна не підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС. Це був вибух протесту проти дикого цинізму й аморальності тогочасної влади в Україні. Це був протест гідності. Ми можемо продовжувати цей ряд метафор до безкінечності. І все буде правдою.

Однак такі протести відбуваються всюди і завжди. Навіть у сучасній Росії. Але не скрізь вони набирають такої сили, такого драматизму і навіть успішності — попри те, що сталося у Криму.

Чому Майдан 2013-2014 переміг? А про те, що він переміг, блискуче переміг, у першу чергу свідчить істерика Путіна, який зірвався і розпочав вже російсько-українську війну в Криму. Дехто скаже, що це не війна, що це інтервенція. Ні — війни бувають різні. З крихітною Естонією у 2007 р. Росія вела кібервійну. З Грузією 2008 р. — гарячу. А з Україною 2014 р. — поки що — війну на витіснення.

Майдан переміг тому, що, як і рух польська «Солідарність», як і литовський «Саюдіс», як і «Народний рух України», попав у світовий тренд. На Майдані 2013-2014 року зіткнулися два світи — світ, для якого pacta sunt servanda має сенс, і світ реваншу та насильства — il fine giustifica i mezzi (мета виправдовує засоби).

Майдан став не лише горнилом кристалізації новітньої української політичної нації, але й пробним каменем для всього світу. І це не якась літературна метафора.

Від реакції світу на провокацію Путіна залежить майбутній світовий порядок. Або США та ЄС із цим погоджуються і не йдуть на якусь серйозну конфронтацію, окрім декоративних санкцій проти кількох осіб, або піднімають рукавичку — d’accepter un défi pour un duel.

Майдан увипуклив головні проблеми сучасної геополітики. До пори до часу багато західних політиків намагалися сховатися від усвідомлення того, з ким вони мають справу в особі Путіна. Тут «Путін» — це «колективний путін» — реваншистські сили, що сьогодні вгніздилися головно в Росії. Досить лишень кинути оком — з яким ледь не еротичним екстазом стилізована, як у ІІІ Райху чи Північній Кореї, зала у Кремлі заслуховувала тріумфальну реляцію Путіна. Тому Путін не божевільний одинак. Так само, як і Гітлер. Ми маємо справу з реваншизмом, який опанував мільйонами. На разі мільйонами росіян. Однак реваншизм — хвороба заразна.

Сьогодні значна частина мешканців Криму, попри все, теж запалилася полум’ям реваншизму. Не хочу по-простацьки нагадувати їм про долю судейських німців. Все одно ніхто чи майже ніхто з них не читатиме цього тексту. Та й не хотів би, щоб це сприйнялося як погроза. Ці люди просто поринули у минуле. Совєтське минуле — пішли проти течії історії. Ну що ж, доведеться їм пережити її знову. Разом із крахом режиму Путіна. І, не дай Бог, щоб не з крахом Росії. Але, сподіваюся, без нас.

На початку статті я перелічував старі європейські нації, які населяли старі імперії — вони також з ентузіазмом кинулися перекраювати карту світу — від Галичини до Самоа — і чим закінчилося — їхнім крахом. Я не хотів би завершувати цей текст «пророчою сентенцією» на кшталт «правда переможе» чи «зло буде подолане». На перспективу, можливо, й так. Але чи за мого життя? Не знаю. Так як не знали і ті, що були спалені в Майданеку, що зло таки було подолане. Для них важливою була лушпайка від картоплі на помийниці. Вибачте за брутальність. Знаю з перших уст в’язня Соловецьких концентраційних таборів 30-х років, що спробував мене виховувати. Тому це теж не метафора.

На разі ми маємо d’accepter un défi pour un duel. На разі цей виклик прийняв Майдан. Прийняв не вперше. І він готовий прийняти його ще раз. Як і більша частина України. Не вся. Вся ще не готова. А можливо, і не буде готова ніколи. Так буває. І тоді ці люди, бо важко їх окреслити як народ, просто випадають з істо­рії — стають населенням на території.

Не випасти з історії мають не лише українці, які творили історію на Майдані, але й європейці та американці. А в тому, що на Майдані-2013-2014 творилася історія — жодних сумнівів бути не може. Причому творилася історія більш активно, ніж у Відні чи Копенгагені, у ті яскраві і трагічні для нас зимові місяці. І разом з тим ця історія творилася і для Відня, і для Копенгагена — хоч вони про це не підозрювали, і, здається, не підозрюють. Як не надто переймалися і тим, що нацисти окуповували у 1938-му чехословацькі Судети, Белград та Осло — це ж бо далеко. Виявилося, що дуже близько.

Майдан став вузькою шпариною, через яку ми можемо зазирнути у майбутнє. І не лише наше українське майбутнє, але й у майбутнє світу. Головне — зробити з того, що ми побачили завдяки Майдану, правильні висновки. Майбутнє тому і є майбутнім, що воно не приречене. Ми все можемо укласти так, як ми хочемо. Але для того — для початку потрібно захотіти. Захотіти змінити світ. Але на краще. Так як про це мріяли ті, що довгими морозними ночами відстоювали Майдан. Не український. Не тільки український. А європейський.

— історик і публіцист. Народився 1960 року у с. Довге, що в Львівській області. Закінчив історичний факультет ЛДУ ім. Франка (1982), де захистив кандидатську; отримав наукове звання доктора історичних наук в Інституті української археографії НАНУ (1996). Почесний професор НаУКМА, професор УКУ, директор Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Франка, гість-професор Центральноєвропейського університету у Будапешті, член редакційної колегії часописів Ab Imperio, Критика, Slavic Review, Harvard Ukrainian Studies. Автор понад 500 наукових публікацій, нагороджений численними орденами і преміями, зокрема премією Антона Ґінделі з культури та історії Центральної, Східної та Південної Європи (Відень, 2010). Автор книг: «Нариси історії України: формування модерної української нації XIX — XX ст.» (1996, 2000), Historia Ukrainy: Narodziny nowoczesnego narodu (Lublin, 2001), «Страсті за націоналізмом» (2004, 2011), Життя, смерть та інші неприємності (2008, 2010) та ін. Живе і працює у Львові, Кракові й інших містах світу.

Україна витримає і це випробування

Теза про розкол України не нова. Вона нараховує щонайменше 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) у своєму аналізі української ситуації 1993 року. Це був рік першої великої української кризи, коли Україну заливала рекордна інфляція, а донбаські шахтарі своїм масовим страйком домоглися дострокових президентських виборів. ЦРУ виступило тоді з прогнозом, що Україна стрімголов рухається до громадянської війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом, супроти якої (цитую майже дослівно) Юґославська війна буде виглядати як невинний пікнік.

Президентські вибори відбулися влітку 1994 року. Почасти вони підтвердили аналіз ЦРУ: виборчі поділи чітко збігалися з поділом на україномовний Захід (що голосував за попереднього президента Леоніда Кравчука) та російськомовний Схід (що віддав свої голоси за Леоніда Кучму, який виграв вибори). Карта з цим поділом увійшла потім у книжку Гантинґтона «Конфлікт цивілізацій» як ілюстрація до його головної тези — конфлікти майбутнього матимуть цивілізаційний, а не міжнаціональний характер. Як уважав Гантинґтон (зразу скажу, доволі неточно), україномовний Захід уособлював католицьку західну, а російськомовний Схід — православну східну цивілізацію, а ціла Україна виступала класичним прикладом так званої «розколотої країни» (cleft country).

Однак усупереч прогнозам ЦРУ, вибори 1994 року не завершилися ні громадянською війною, ні розколом. Відтак ситуація, схожа на вищезгадану — 1993–94 років, повторилася ще не раз. Найвиразніше вона виявилася під час чергових президентських виборів і спровокованою ними Помаранчевої революції 2004 року. Тоді теж здавалося, що Україна перебуває на межі розколу, тепер між «Україною Ющенка» та «Україною Януковича». На щастя, і цього разу Україна пережила кризу цілою і неушкодженою.

Українці вже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діягнозу. Тільки що українська хвороба, ймовірно, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще 1994 року, коли пробували аналізувати українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, я разом з колеґами впродовж майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком — двома містами, які уособлюють в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходу. Наш висновок: відмінності між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри чималі відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Нарешті, від початку 1990-х років в Україні здійснюється соціологічний моніторинґ, що містить зокрема запитання: «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 року про політичну незалежність України?». Від того часу і дотепер немає ні року, ні місяця, коли більшість населення України не підтримала б ідею політичної незалежности — і то навіть під час найгостріших політичних криз, як-от 1994-го чи 2004 року.

Інакше кажучи, впродовж усієї української незалежности в Україні існує чіткий консенсус виразної більшости щодо країни як єдиної і незалежної держави. Втім, на цю обставину мало хто зважає. По-перше, вона є не надто масмедіяльною: добрі новини не цікавлять мас-медія. По-друге, українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Внесення у їхні виборчі програми вимоги захисту української (чи російської) мови або ж тих чи тих історичних символів (як-от український націоналіст Бандера чи Ленін) дає ґарантований електоральний успіх. У кожному випадку, теза про «розкол України» часто є складником ідеологічного диму, який пускають нам в очі, аби відвернути нашу увагу від інших проблем.

Вже декілька років я і мої колеґи говоримо про те, що Україна має істотно поважніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Бо ідентичності в Україні, хай там як, забезпечують її існування як стабільної політичної спільноти. Однак набір цінностей, які сповідує більшість українського населення — і то байдуже, на Заході чи на Сході — не дає змоги проводити в Україні радикальні політичні й економічні реформи. Це є цінності т. зв. «закритого суспільства», що в ньому панує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є знайти безпеку для себе і для своєї родини.

Тому кожен відповідальний політик чи відповідальна партія, які коли-небудь прийдуть до влади, повинні подбати про зміну ціннісного клімату в Україні. Ці зміни забезпечуються у першу чергу піднесенням економіки. Але це господарське зростання не буде сталим, якщо не приділити достатньо уваги гуманітарним чинникам (культурі у найширшому значенні, зокрема тому, що німці називають «подоланням історії»).

Ці тези не є ані новими, ані ориґінальними. Вони повторюють висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), яке проводиться від початку 1980-х років і вже охопило більшість (85%) населення світу. Відповідно до цих висновків, «історія має значення». Вона визначає траєкторію розвитку, якою рухається та чи інша країна. Але історія не є в’язницею: за наявности сильної політичної волі еліт і консенсусу в суспільстві її можна подолати. Приклад такого подолання подає не лише моноетнічна Польща, але й Іспанія, розколота не менше, аніж Україна.

Україну було залучено у це дослідження ще з 2000-х років. Порівняння даних із початку і кінця цього десятиліття показує важливу тенденцію: окрім того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітно й виразний рух до цінностей «самовираження». Під цим оглядом вона становить разючий контраст до Росії, де такого руху зовсім не спостерігається — навпаки, Росія зеволюціонувала у протилежну сторону. Це ще раз підтверджує тезу про те, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був лише політичною маніпуляцією — він справді відповідав настроям більшости росіян.

Ціннісні зміни в Україні було спричинено двома чинниками. Першим було завершення наприкінці 1990-х років затяжної економічної стаґнації після розпаду СРСР. Сливе безперервний десятирічний процес господарського розвитку (і зростання аж до кризи 2008 року) спостерігався повсюди на колишньому радянському просторі. Він привів до появи та зміцнення середнього класу. Але самої лише появи цього класу було би замало для ціннісних змін. Хай там як, а Росія є набагато заможнішою, і її середній клас — набагато численнішим, а отже, ціннісні зміни тут мали би бути виразнішими. Цього, однак, не сталося. Бо ці зміни стаються тоді, коли економічне піднесення співіснує з більш чи менш, але все-таки демократичним режимом. Хоч якими глибокими були політичні кризи в Україні, до недавнього часу кожна з них закінчувалася компромісом і, за винятком президентських виборів 1999 року, приходом до влади опозиції. Україна і під цим оглядом радикально відрізнялася від Росії, де політична криза 1993 року скінчилася наказом Єльцина стріляти по російському парламенту і де шанси будь-якої опозиційної партії чи опозиційного кандидата близькі до нуля.

Майже двадцятирічний (1991–2010 рр.) досвід відносної демократії є другим чинником, відповідальним за ціннісні зміни. Наслідком цього, серед іншого, стало формування нового поколін­ня 18–25-тирічних — покоління «української незалежности». По­с­тале в атмосфері політичної свободи, це покоління за цінностями є ближчим до своїх ровесників-поляків, іспанців чи німців, аніж до старших (50–59-тирічних) українців. Зокрема, це покоління сильніше підтримує ідею евроінтеґрації України — і в цьому сенсі регіональні відмінності всередині нього є набагато нижчими.

Тяжко, навіть майже неможливо, встановити, яку частину ук­раїнського суспільства становить середній клас та по-новому налаштована молодь. Тут, однак, грає роль не так кількість, як сама наявність цих груп. Вона виразно показує, що в Україні запустився новий суспільний механізм, який полягає у поєднанні демократії з економічним піднесенням. Цей механізм ще доволі молодий і крихкий, і його легко поламати. Втім, кожен додатковий рік функціонування цього механізму працює на його зміцнення і далекосяжні зміни — на перехід у режим так званого «відкритого доступу» та траєкторію сталого розвитку.

На фоні цього прихід Януковича до влади у 2010 рік виглядав не на що інше, як на прикрий збій системи. Тому від самого початку його режим мав шанси стати нетривалим епізодом в історії сучасної України. Принаймні, прогноз про високу ймовірність нової революції в Україні не було так тяжко зробити — особисто я писав і говорив про нього ще 2011 року. Але цей прогноз годі було би зробити, фокусуючись тільки на ідентичностях. Інша річ — дослідження цінностей, які мають чималий предиктабельний потенціял, тобто дають змогу доволі точно передбачити можливі сценарії розвитку.

І тут я підходжу до, на мою думку, головного висновку: розуміння України вимагає парадигмальної зміни — перефокусування з питання ідентичностей на питання про цінності. Події на Евромайдані неможливо вповні зрозуміти, якщо не брати до уваги їх ціннісний аспект. Недаремно евромайданівці називають свій протест революцією вартостей чи революцією гідности. А передували цій революції свідомі і доволі послідовні спроби публічних інтелектуалів переформатувати дискурс опозиції з дискурсу ідентичностей на дискурс цінностей.

Найчастіше їх називають «европейськими цінностями». Це, звісно, є певним непорозумінням — правдою є, що вони найбільш характерні для європейських держав та їх offsprings: США, Канади, Австралії, Нової Зеландії. Але впродовж останніх десятиліть вони стають глобальними.

Евромайдан 2013/14 і нагадує, і відрізняється від Майдану 2004 року. Він нагадує 2004 рік, оскільки багато політичних акторів за 10 років залишилися тими самими. Але його найхарактерніша різниця полягає у появі покоління «ровесників незалежності». І в цьому випадку Евромайдан більш подібний до рухів Occupy, протестів бразильської молоді, до тих, що відбулися на площі Таксим у Стамбулі чи на Болотній у Москві. Як і тут, так і там, головними рушійними силами виступає середній клас і молодь, які вимагають не просто зміни лідерів, а цілої системи. Єдина серйозна різниця полягає в тому, що усі ці рухи не змогли ні­де перемогти (поки що?) — а Евромайдан виявився переможним.

Гірка іронія ситуації полягає у тому, що Европа — в особі як бюрократів ЕУ, так і багатьох европейських аналітиків — цього ціннісного виміру української революції, здається, не помічає. Вона й надалі звертає увагу передусім на ідентичності — тобто стурбовано обговорює активну роль на Евромайдані українських правих націоналістів або ту ж таки стару тезу про можливий розкол України. Й у цьому вона, припускаю, несвідомо, підіграє пропаґанді Кремля.

Зрозуміло, що говорячи про потребу перенести центр уваги на цінності, я не заперечую зовсім роль ідентичностей. Рівно ж не вважаю, що розкол України є абсолютно неможливим. Навпаки, від початку Евромайдану загроза ця постійно зростала. Вона досягла найвищого рівня з перемогою революції, коли невдоволені чи настрашені її перемогою мешканці східних регіонів почали спроби творити свій власний Антимайдан — аж до захоплення влади і погроз відділитися від України.

Однак навіть ця загроза, наскільки б високою вона не була, сама по собі не може призвести до розколу України. Опитування останніх тижнів показують, що суспільна підтримка сепаратизму в усій Україні є невисокою. Навіть у Донбасі кількість прихильників залишитися в Україні майже у два рази переважає число тих, хто хотів би від’єднатися від неї. Особливим й приємним сюрпризом є рішучий спротив сепаратизму двох найважливіших міст Півдня і Сходу — Одеси і Дніпропетровська. Неясною залишається позиція Харкова, який виразно розколотий і коливається між Києвом і Донецьком.

Як показує історія, щоб країна розпалася, одних тільки сепаратистських рухів на периферії замало — має бути ще й системна криза у центрі та/чи агресія ззовні. Новій владі назагал вдалося подолати загрозу кризи в центрі. Єдиним серйозним фактором є російське втручання. Росія є єдиною країною, де за останні роки постійно чулися заяви про неминучий розкол України, — а тепер заперечує її існування як окремої нації та виставляє претензії щодо українських територій. Окрім прямої і безпосередньої загрози, яку несе у собі російська агресія для України, є ще непряма: вона повертає українців до ситуації, коли безпека та інші цінності виживання стають головними. А це унеможливлює проведення реформ, яких так потребує Україна. У цьому відношенні Путін не лише становить загрозу для України «тут і зараз» — він ще краде у неї майбутнє.

За понад двадцять років своєї незалежности Україна ніколи ще не стояла перед такими тяжкими загрозами, як тепер. Але рівно ніколи раніше не були такими високими шанси на кардинальні позитивні зміни — за умови, звичайно, якщо вдасться погасити загрозу війни.

Завторизований й оновлений варіант тексту, який первісно появився німецькою мовою у виданні: «Revolution der Würde», Claudia Dathe, Andrea Rustek, Hg. Majdan! Ukraine, Europe. Berlin: edition.fotoTapeta__Flugschrift, 2014, S.72-78.

— український філософ. Народився у 1965 році в Донецьку. Закінчив філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював аналітиком у банку, експертом-консультантом для партій й комерційних організацій, провідних політиків України. З 2002 р. працює у власній корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика». Автор книг: «Теорія віртуальності», «Онтологізації», «Горизонти конструктивізму», «Інтелектуальна політика», «Теорії перспективи», «Складний новий світ», «Момент філософії» etc. Живе і працює в Києві.

Передумови та суть Майдану 2013-2014

— кінорежисер, сценарист, кінопродюсер, художник, співзасновник (разом із Іго­рем Дюричем і Романом Віктюком) творчого об’єднання «Фонд Мазоха», політтех­нолог. Народився у 1962 р. у Львові. Закінчив у 1984 р. Львівську національну академію мистецтв. Учасник більш ніж 160-ти міжнародних виставок, лауреат 25-ти з них. Два повнометражних художніх фільми Подольчака — «Las Meninas» (2008), «Delirium» (2013) — брали участь у 38 міжнародних кінофестивалях, у 15-ти з них були номіновані на головні нагороди в конкурсних програмах. У 2013 році фільм «Delirium» отримав Перший Приз на Багдадському міжнародному кінофестивалі. Твори Подольчака знаходяться в 28 музеях і публічних колекціях світу. Живе і працює у Львові та Києві.

МАЙДАН як ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ

Між першим Майданом і нинішнім немає розриву. Всі Майдани — для мене один цілісний Майдан.

Майдан — це дихотомія: форма пред’явлення метафізичної Волі та інструмент її реалізації. Волі в сенсі ніцшеанському чи шопенгауерському, якщо хочете.

Триб існування Майдану — мерехтіння. Майдан жевріє постійно, розгоряється у полум’я пред’явленої Волі, коли йому додає кисню внутрішнє соціальне, політичне чи економічне напруження.

Майдан — це не-суб’єкт, тому будь-яка взаємодія з ним як із суб’єктом є маніпуляцією політично зацікавлених осіб. Саме то­му (і не лише для мене) комічно виглядає, коли до нього звертаються зі сцени з різними питаннями, вимагають відповіді: «так» чи «ні».

Майдан неможливо інституалізувати. Будь-які спроби створення нових майданних структур, спроба їх взаємодії з державними інститутами, або спроба їх інтеграції у ці структури зазнають і зазнаватимуть невдачі. Консерватизм і відсталість усіх державних інститутів прирікають на поразку реалізацію суспільних потреб.

Майдан може реалізувати метафізичну Волю тільки в абсолютно новітній спосіб, який відповідає сучасним запитам та технічним можливостям — «українська онлайн-джамахірія» (пряме народовладдя):

1. Кожен громадянин має право і можливість висловити свою суб’єктну волю з будь-якого загальнодержавного чи регіонального питання онлайн-голосуванням.

2. В кожну квартиру — простий ПК з детектором відбитка пальця та ідентифікацією обличчя. Відпадає необхідність існування економічно неефективних і політично корумпованих державних інститутів: парламенту, ЦВК тощо. Сервер, який обробляє інформацію — під контроль, наприклад, Швейцарській Конфедерації.

3. Уряд має найматися за прозорим тендером. Ефективні менеджери і неважливо: свої вони чи іноземні. Держава має стати сучасною акціонерною корпорацією, де кожний громадянин власник акції з правом і можливістю впливати на політику держави-корпорації.

Глобалізація подекуди привела до ефективних технологій вирішення проблем: міжнародні корпорації успішно діють як субуряди у розвинутих країнах, продукують значну частину ВНП, платять податки і відповідно мають вплив. Наявні світові реалії потрібно імплементувати в життєдіяльність українського суспільства та держави.

Майдан — це Великий Шанс зруйнувати старі державні інститути та створити новітню форму демократії. Якщо ми не реалізуємо потенціали Майдану, ми приречені на наступну поразку в нашому подальшому державотворенні та цивілізаційному поступі. Зміна правил гри відкриє не тільки фізичні можливості реалізації суспільних прагнень, але й дасть економічний поштовх розвитку держави. Майдан — це Великий Шанс стати експериментальним майданчиком створення нового політичного устрою, який, у певному сенсі, може стати світовою перспективою.

Майдан 2013-14 років — це й результат політичної кризи, системної кризи сучасного світоустрою. Ця криза є продовженням економічної кризи 2008 року, яку світове співтовариство не змогло вирішити. Тотальне споживання дійшло до своєї межі. Ріст виробництва стимулювався споживанням, споживання кредитуванням. Спроба вирішити кризу застосуванням механізмів минулого тільки відкладає проблему і запускає рух до нової економічної кризи та загострення існуючої політичної. Відсутність нових концепцій політичного світоустрою не дає мені оптимістичної перспективи.

Мій песимізм також базується ось на чому — після Другої світової війни людство почало рухатися вперед на хвилі поступу економічного, соціального, базою якого була умовна «ялтинська» політична стабільність. Поступ — грубо кажучи, — те, що наш наступний день буде кращим, ніж попередній. До початку ХХІ століття процес йшов, загалом, так. Навіть плем’я тутсі завдяки цьому глобальному поступу стало жити трохи краще. Тепер їм надають гуманітарну допомогу, підтримують, захищають розвиненіші країни. І в Україні люди стали жити краще: і будинки нові будують, і каналізація в нас працює, і в фірмові бутіки й автосалони багато хто заходить і щось купує;).

Та чомусь людство вирішило, що поступ — це процес постійний і незворотній. Але сучасна ситуація демонструє інше. Цілком можливо, що ми входимо в чорну смугу й не буде вже краще, а, навпаки, гірше. Ми стоїмо перед проблемою критичної нестачі ідей вирішення політичних, економічних, екологічних викликів. Загроза катастроф і війни — це вже не ілюзія. Війна вже реальність нашої, ще не всіма усвідомленої, реальності.

За що ж стояв / стоїть / стоятиме Майдан? Саме питання вже виявляє смислову та символічну проблему. Описуючи явище за допомогою слова «стояти» ми заганяємо себе в пасивну позицію, обмежуємо нашу здатність проективно мислити. Ми туди, принаймні я, йшли не стояти а виражати Волю через себе. Мотивація «походу» в кожного — своя, та не йти на Майдан було неможливо. Це було щось ірраціональне, метафізичне. Певна об’єктивація дією суб’єктивного світогляду. У мене це створення собою пікселю в картинці вираження Волі в різних проекціях, в тому числі і медійній.

Вплив спецслужб? Я не прибічник теорії змови, але гадаю, багато спецслужб різних країн у той чи інший спосіб, хто більше, а хто менше впливали і впливають на події. Фактичної інформації в мене обмаль, але вони, впевнений, були і є гравцями. Спецслужби не можуть залишити поза своєю увагою такі масштабні зрушення в центрі Європи. З історії відомо, що немає жодного праворадикального чи ліворадикального руху в світі, який би так чи інакше не був би пов’язаний зі спецслужбами. Свідо­мо — несвідомо — байдуже. Якою мірою вони впливають на процеси — час покаже.

Ще один цікавий аспект Майдану — чіткої мети там не було й нема. Завжди виникала проміжкова, яка змінювалась наступною. Це зовсім не недолік, навпаки — показник життєздатності, динамізму та гнучкості. Власне, тому неможливо описати його з чисто наукової позиції. Як тільки ми починаємо застосовувати певний аналітичний інструментарій, як Майдан вже змінився, інструмент стає неадекватним.

Чи можна застосувати інший підхід? Можливо, але, як на мене, тоді це завдання для теологів. Бо коли починаємо говорити про нього в наукових категоріях, то неминуче наштовхуємось на велику кількість протиріч. Що — поміж цими протиріччями і що може вирішити їх — я не знаю.

Видається, що така неможливість описати Майдан лежить в наявності безмежної кількості Майданів. Як режисер я б описував його через стани людської свідомості. Як психолог — через те саме, але абсолютно інакше, економіст спробував би його осмислити в своїх категоріях, соціолог — у своїх... Філософ, мабуть, ставив би за завдання вирішення онтологічних проблем, наприклад, свідомості. Причому вирішення в різних філософських системах давали б різні відповіді.

Чи народжувалося на Майдані мистецтво? Ні. Це була магія, чи щось на кшталт ритуальних дій — наскельні малюнки і не більше. Людині притаманно робити обереги, ця потреба особливо загострюється в небезпечних ситуаціях. Мистецтво, як на мене, це найбільш надлишкова річ і виникає тоді, коли всі інші потреби задоволені. Коли кажуть, що в первісної людини була потреба в мистецтві — то спекуляції. Була потреба в магічній дії. Так до XVIII століття й ще на його початку ікона не вважалася мистецтвом. Це був продукт ремісницької діяльності, ідеологічний продукт, який, звичайно, можна розглядати в естетичних категоріях. Але наше нинішнє розуміння — проекція нашого типу мислення на минуле. На мій погляд, методологічно неправильно інтерпретувати об’єкти та події під кутом зору сучасного розуміння та досвіду.

Майдан — це символ, ідея, заради яких люди пішли на смерть? Я зараз висловлю контраверсійну думку, та все ж. Мене завжди дивував радянський героїзм у Другій світовій війні. Дійсно, а чому товаріщь Матросов грудью бросілся на амбразуру? Я спробував досліджувати історію подібних вчинків і не знайшов там високої ідеї. Натомість побачив інше: товаріщу/герою був притаманний певний тип акцентуації/психопатії. Такі «типи» в обставинах переломної напруги у життєвому сценарії обирають між жахливим кінцем та безкінечним жахом. Вибір, як правило, випадає на перше. Людина в певних екстремальних умовах починає діяти ірраціонально — і ті, які героїчно загинули на війні, вчинили ірраціонально. Так само героїчна смерть «Небесної сот­ні» — ірраціональна. Ця смерть, окрім смерті тих, хто рятував поранених, не мала жодного обґрунтування з погляду тактичної чи стратегічної необхідності. Вона стала результатом радше безпорадності командирів. Але... набула епічного виміру.

Майдан — це міф. Нарешті маємо свій український міф часів Незалежності — «Небесна сотня». Можливо, це і було вищою, метафізичною метою сучасної української нації, втіленням Волі через Майдан. Героїчна Смерть надає осмисленості життю нації. Важливо, щоб наше життя не перетворилось на пошук сенсу цієї Смерті.

Чим стане Майдан для України, для світу? У що виллється його колосальна енергія? Не знаю. Для мене Майдан — це чорний ящик. Достеменно не відомо, що в кожний момент часу там є або відбувається. Він — як сенси переходу. Зрозуміло від чого. Не зрозуміло куди. Час, можливо, дасть відповідь.

Я усвідомлюю, що наговорене є радше потоком свідомості та безпосередньою рефлексією, ніж аналітикою. Потрібна часова дистанція. Додаткові факти. Крім того... Майдан не закінчився.

Майдан триває.

— історик, редактор, перекладач. Народився 1979 року у Дніпропетровську. Закінчив історичний факультет ДНУ (2001) та Студіюм Східної Европи Варшавського університету (2003). 2005 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Науково-освітня діяльність української еміграції у міжвоєнній Польщі» в Інституті українознавства ім. Крип’якевича НАН України у Львові. У 2004–2006 рр. запрошений науковий працівник Трирського університету (Німеччина). У 2006–2008 рр. — старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України, у 2009–2010 рр. — радник директора Національного інституту стратегічних досліджень. У 2007–2010 рр. — редактор журналу «Україна Модерна», голова експертної ради програми «Соціальний капітал і академічні публікації» Міжнародного фонду «Відродження». З 2012 р. — гостьовий викладач Університету Гумбольдта в Берліні. Співзасновник та редактор інтернет-сайту www.historians.in.ua. Автор книжок: «Наука у вигнанні» (Харків, 2008), «Упражнения с историей по-украински» (Москва, 2010), «Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття» (Київ, 2011), «Історії для домашнього вжитку. Есеї про польсько-російсько-український трикутник пам’яті» (Київ, 2013).

Українська «Еврореволюція». Деякі спостереження

Українські події, каталізатором яких стала відмова режиму Віктора Януковича від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, схоже, захопили зненацька і владу, і опозицію, і Європейський Союз, і Росію. Багатофакторна й динамічна ситуація показала, що в Україні сформувалася вагома частина суспільства, що формулює запит на принципово нове («європейське») облаштування політичного та економічного життя.

Цей запит був сформульований у ситуації, котру можна описати як глибоку кризу суверенітету. Я маю на думці зокрема те, що тиждень відкритого протистояння на вулиці Грушевського у Києві показав: ані влада, ані парламентська опозиція повною мірою не контролюють ситуацію у країні й, що не менш важливо, поки що не готові запропонувати осмислену візію принципово нового політичного устрою України. Дотепер лідери парламентської опозиції Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок намагаються очолити протестний рух, який не вони створили та який перевищує їх інтелектуально. За влучним зауваженням політолога Юрія Рубана, Майдан шукає відповіді на проблему, якої не розв’язати самою лише перемогою на президентських виборах одного з опозиційних кандидатів. Іншими словами, Майдан намагається формулювати потребу у програмі реформ, якої немає, та потребу у новій суспільно-політичній силі, якої також наразі немає.

Водночас, слабкість державної влади найочевидніша у масо­вому залученні нею для участі у протистоянні так званих «тіту­шок», тобто нелегальних формувань з молодиків спортивної зовнішності, з метою провокування силових зіткнень, побиття демонстрантів, знищення їхнього майна (наприклад, автомобілів). Загони «тітушок» прийшли з бізнес-конфліктів у політику й стали, мабуть, найяскравішою ілюстрацією фактичного виходу режиму Януковича за межі правового поля.

Дуже істотним фактором, про який часто забувають за стрімкими політичними подіями, є глибока економічна криза. На межі банкрутства Україна опинилася внаслідок надмірного державного навантаження на економіку, тотальної корупції та безвідповідального популізму правлячих еліт (як нинішних, так і їхніх попередників).

Одним із засадничих викликів нинішньої ситуації залишається збереження територіальної цілісності України. Карту «двох Ук­раїн» влада почала активно розігрувати ще в грудні 2013 року. Їй дуже хотілося показати, що це не народ виступає проти дискредитованого уряду, а одна частина України — проти другої. Маніпулювання цією тезою полегшувало те, що недовіра до влади на сході й півдні країни практично не відображається на електоральних преференціях цих регіонів. Так є тому, що нинішні «націонал-демократичні» опозиційні партії не сприймаються там як свої, і правляча Партія регіонів може експлуатувати тезу про конечність голосування за неї, аби «не прийшли націоналісти». В Україні фактично не існує демократичної опозиційної сили, яка би послідовно працювала з переважно російськомовним виборцем на сході і півдні країни. Утім, це не означає, що у соціокультурному та політичному сенсі існують географічно окреслені «дві України», одна з яких буцімто тільки й мріє про «возз’єднання» з Росією, а друга — тільки те й робить, що поєднує проєвропейськість із ультранаціоналістичним культом.

Глибоко помилково описувати сучасну Україну як певний аналог Чехословаччини, де словацьку частину можна без особливих проблем відокремити від чеської. «Розкол» України можливий лише внаслідок громадянської війни, для якої в державі немає достатніх передумов, подібних, наприклад, до ситуації в Югославії (де існували історично окреслені кордони між етнічними групами, які в недавньому минулому жорстоко протистояли одна одній). Чого відчутно бракує в осмисленні України, так це уваги до напрочуд цікавого феномену розмаїтих розумінь «українськості» у рамках однієї політичної нації.

Відкрите насильницьке протистояння на вулиці Грушевського почалося 19 січня. На День Соборності 22 січня (1919 року в цей день було проголошене об’єднання Української та Західноукраїнської Народних Республік), уперше за всю пострадянську історію України, під час акцій протесту були вбиті люди. До ЗМІ потрапили відеоматеріали про знущання міліції над затриманими протестувальниками, з кадрами, типовими для воєнних дій (роздягання жертв як спосіб їхньої дегуманізації). Побиття, напади за межами Майдану, підпал автомобілів стали — пишу це слово з жахом — повсякденністю. Не маючи достатніх ресурсів і рішучості запровадити надзвичайний стан, влада фактично розпочала партизанські дії проти активістів спротиву й зробила найбільший внесок у звикання до насильства та опису того, що відбувається, у термінах «війни». Зупинка цих процесів вимагає особливої відповідальності і політиків, і громадянських активістів, і журналістів.

Одним із важливих аспектів «Єврореволюції» є її зв’язок із націоналізмом, зокрема, у контексті поширюваних в ЗМІ перебільшених спроб ототожнити Майдан із правими радикалами. Ці спроби переслідують пропагандистську мету й найбільше властиві офіційним російським ЗМІ. Водночас, Майдан вже фактично легітимізував окремі націоналістичні гасла («Слава Україні — Героям слава!») та прапори (чорно-червоне знамено націоналістичного підпілля часів Другої світової війни) як символи проєвропейського протесту. При цьому, наприклад, у випадку із гаслом «Слава Україні!», варто говорити й про змістовні зміни, яких воно зазнало на Майдані, вийшовши за межі первісного вузькопартійного сенсу.

Що ж стосується проєвропейської риторики Майдану, то вона типологічно подібна до міфології Європи як простору верховенства права, соціальної справедливості, свободи пересування та самовираження, розповсюдженої у країнах колишнього Варшавського договору та державах Балтії напередодні їхнього вступу до ЄС. Ця міфологія Європи значно перевищує не тільки зміст непідписаної Україною Угоди про асоціацію, а й актуальний стан Європейського Союзу. Можна розповідати про її невідповідність «реальній» Європі сьогоднішнього дня, та не менш важливо говорити про реальність таких уявлень та їхню спроможність мобілізувати найактивнішу частину суспільства. Чимало людей в Україні надалі сподіваються на розуміння та допомогу Європейського Союзу та пов’язують надії із можливим запровадженням санкцій проти представників влади, що допустили злочини. Водночас, проурядові та проросійські сили в Україні щоразу активніше використовують пропагандистські антиєвропейські кліше, наприклад, залякуючи українців тим, що безвізовий режим з ЄС призведе до легалізації одностатевих шлюбів. Загалом спроби розіграти гомофобську карту в Україні нагадують аналогічні пропагандистські зусилля в Росії.

Цікаво, що загалом у Західній Європі досить часто інтереси Росії в Україні розуміють (чи думають, що розуміють) краще, ніж інтереси ЄС, які здебільшого формулюються лише у вигляді формул про «заспокоєння ситуації». А офіційна Росія, схоже, непогано розуміє європейську психологію в українському питанні. За влучним визначенням британського політолога Джеймса Шерра, якщо для Брюсселя Угода про асоціацію з Україною — це альтернатива її членству в ЄС, то для Кремля вона — розширення ЄС альтернативними методами. Підписані у грудні 2013 року президентами Путіним та Януковичем угоди про тимчасову знижку на російський газ та кредит у 15 мільярдів доларів США були покликані залатати найочевидніші бюджетні діри, але жодним чином не розв’язали структурних проблем української економіки. Більше того, вони засвідчили ставку Кремля на нову модель інтеграції, що полягає у володінні та управлінні стратегічними галузями української економіки. Стереотипне ж уявлення багатьох росіян і президента Путіна зокрема, що «українці та росія­ни — це один народ» створює додаткову, не зовсім раціональну мотивацію російської політики в Україні.

Очевидне втручання Кремля в українські події має й важливий внутрішньоросійський аспект: картинки політичного хаосу та насильства в Україні покликані слугувати підтвердженням тези про правильність шляху авторитарної демодернізації та неприпустимість «кольорових революцій» у самій Росії. Загалом же сприйняття українських подій в Росії викривлене не тільки телепропагандою про «реванш шведів за Полтавську битву» та «розгул антисемітизму», а й надалі болісним процесом осмислення російським суспільством пострадянської політичної та культурної ситуації, звиканням до непростої думки про те, що Україна — це не лише нерозумний «молодший брат», а окрема нація й самостійна держава.

За влучним висловом журналіста Євгенія Кісельова, впродовж останніх місяців режим Януковича «із подиву гідною регулярністю ухвалював явно помилкові рішення, кожне з яких раз за разом піднімало завдання виходу з кризи на новий рівень складнос­ті». Виглядає на те, що увесь цей час президент Янукович всерйоз сподівався, що Майдан «сам розійдеться», а ситуація повернеться у стан перед 1 грудня 2013 року. Деградація та дуже ймовірний швидкий занепад наявного політичного режиму достатньо очевидні. Набагато менш очевидні обриси нової України та конкретика життєво необхідних реформ у всіх сферах життя країни, якій, схоже, варто звикати до нестабільності та багатовимірних наслідків нинішньої кризи. І незалежно від того, що саме відбуватиметься в найближчі місяці, зрозуміло, що ситуація в Україні залишається одним із найістотніших викликів для міжнародної політики. А доля великої європейської держави поза Європейським Союзом не може бути йому байдужою.

Текст вперше опублікований німецькою мовою у виданні: «Revolution der Würde», Claudia Dathe, Andrea Rustek, Hg. Majdan! Ukraine, Europe. Berlin: edition.fotoTapeta__Flugschrift, 2014, S. 33-38.

— український письменник, філософ, гоголезнавець, політв’язень радянського режиму. Народився у 1928 р. в с. Сільце Волинської області. Зкінчив у 1952 р. Львів­ський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету, потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України. Працював викладачем української літератури Полтавського педінституту, старшим науковим працівником НДІ психології. У 60-х рр. — за виступи проти дискримінації української культури, в 1972 р. — за промову на похороні Зерова звільнявся з роботи за політичними мотивами. За участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів у 1973 р. засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області) і п’яти років заслання (з 1979-го — столяр геологічної експедиції в Бурятії). Працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2 (1983-1988). Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». Книга Сверстюка «Блудні сини України» (1993) відзначена Шевченківською премією. Живе і працює в Києві.

Змінні вітри часу

— мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист. Професор кафедри Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Доктор мистецтвознавства, член-кор. Академії мистецтв України. Народився 1941 р. у с. Бакланова Муравійка в Чернігівській області. Закінчив Київський держуніверситет ім. Шевченка (факультет романо-германської філології) в 1965 ро­ці, де кілька років працював викладачем кафедри зарубіжної літератури. У 1971-78 рр. — редактором відділу критики журналу «Всесвіт», звідки звільнився через звинувачення в «націоналістичних ухилах». Був молодшим науковим працівником в НДІ психології України, редактором відділу культури і науки журналу «Сучасність», читав курс української історії та історії української культури в Женевському університеті, вів авторські програми на ТБ («Свіжий погляд на історію» (УТ-2, 1996), «Монологи. Надії і втрати» («1+1», 1997-98), «Бачу землю» (1-й Національний, 2002) etc. Автор книг: Поет-патріот Шандор Петефі (1972), Проблема авторства «Протоколов сионских мудрецов» (2001) та ін. Живе і працює в Києві.

ВІЧЕ. Майдан –

Це передовсім повстання проти усемогутнього володаря. Невеличкий екскурс в історію. Річ у тім, що система некомуністичних держав, яка з’явилася після 1918 року, в час падіння великих імперій, не оминула в своєму розвитку авторитаризму. Всі ці без винятку некомуністичні молоді держави перетворилися на утворення авторитарні, напівтоталітарні, ба навіть на фашизоїдні і фашистські — остаточно до 1939 року. Як відомо, із Заходу прийшов туди Вермахт, зі Сходу — Червона армія, і сказати б, на цьому той етатистський (напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку — Прим. упоряд.) фашизоїдний експеримент середньої Європи зупинився. Однак настав 1991 рік, коли вже безнадійно занепав Радянський Союз, і, окрім Російської федерації, виникає система молододержавних утворень — і в Східній Європі, і в Закавказзі, і в Середній Азії. Всі вони без винятку теж закінчили авторитаризмом. Я вже в 90-му році боявся, що Україна піде таким шляхом.

Все ж я мав надію, що, може, Україна пройде повз долю Білорусі, Молдови, авторитарної Середньої Азії і Російської Федерації. Україна таки пішла авторитарним шляхом, зробила це останньою зі згаданої системи країн, зате в режимі скандальному і потворному. Маю на увазі Україну, починаючи з 2004 року. Тутешня спроба остаточного утвердження авторитаризму була. Й він утвердився в 2010-му році. Одверто кажучи, я не знав — чим це скінчиться, власне, події 2004 року на Майдані скінчилися, якщо по суті, нічим. Хоча була блискуча дуже суґестивна демонстра­ція демократичних настроїв певної частини українського суспільства, та, зрештою, все це завершилось режимом Ющенка, пародійною, але принаймні демократією, насправді ослабленою, яка потім остаточно втратила свій потенціал. І вслід за тим сталося найгірше, що всі пам’ятаємо, — перший й наступні сезони режиму цього «неудобно называемого» Януковича.

Та раптом трапилося щось зовсім несподіване: замість пацифістського гандистського романтичного Майдану 2004 року з’явився кардинально інший Майдан 2013-го. І попри кров, усі свої внутрішні ознаки, риси, характеристики він має свою передісторію, що про неї ми забули. Ми — спадкоємці київсько-ру­ського світу, а у слов’ян того часу була така особливість: зверху бу­ла аристократія, нащадки скандинавських загарбників, а зни­зу — людська маса, яка сяк-так терпіла князівський деспотизм, але в якісь особливо драматичні хвилини своєї історії, у зв’язку з поразкою своїх князів, раптом маса ця інсценізувалася в напрямі прямої демократії. Зрештою, вся демократія збиралася на тій чи тій площі у вигляді Віче й там ставала головною каузальністю тогочасної історії. Це дуже цікаве явище. Воно веде свій родовід із сивої давнини.

Це — так звана пряма воєнна демократія, що на ній вибудовувалася вся архаїка, скажімо, Середземномор’я, а потім Європи. Але у «київсько-руському світі» то — щось по-особливому цікаве, бо це було останнє народне зібрання у тогочасній Європі у християнському світі. Ісламський світ, на відміну від християнського, практично не знав цього інституту демократії. Проте, звісно, історію київсько-руського часу треба вивчати спеціально, тож нехай цим займаються фахівці. І перша катастрофа в історії Київсько-руської цивілізації сталася вже в XIII столітті. На превеликий жаль, цивілізація ця, так само, як Галицько-Волинська, виникла на перетині великого європейського лісу і великого євразійського степу. І довго ці утворення не могли проіснувати, якщо говорити про київську державність. Однак, дивним чином XVI століття продемонструвало відродження тієї ж прямої демократії. Йдеться про такий дуже своєрідний інститут, як українське козацтво. Низове козацтво зокрема. Вічевий принцип там проіснував десь до кінця XVII — початку XVIIІ століття. Отже, еліта нагорі робить те, що вона робить, і щоб припинити її помилки, яких вона натворила, а тим більше — злочини, існує пряма демократія у вигляді народного зібрання. Уже в «романовському світі» подібних віче і бути не могло.

Перші революційні віче в Києві й по країні почалися з 1905-го року, та це були радше миттєві утворення, на кілька хвилин, грубо кажучи. Потім, як ми знаємо, відбулася Лютнева революція 1917 року. У той час військовий міністр, а згодом прем’єр-міністр російського Тимчасового Уряду Керенський приїхав сюди, в Україну, і з великим подивуванням споглядав величезну юрбу, сотні тисяч людей — під жовто-синіми — прапорами. Та тоді побачене ним віче як хутко виникло, так само швидко і зникло. А наступні спроби до репетиції майбутнього віче з’явилося вже аж наприкінці 80-х років. Я чудово пам’ятаю 1988 рік, пригадую десятки тисяч людей на Софіївській площі, біля пам’ятника Хмельницькому. А потім уже в 1991 році я знову побачив 100 000 людей разом.

Тоді трапилося так, що ця революційна юрба тільки себе демонструвала так званій еліті, яка що хотіла, те й робила. І аж у 2004 році відбулося Віче в повному й точному розумінні цього слова — сотні тисяч людей — зібралися там у режимі демонстрації абсолютного неприйняття того, що коїться в країні, хоч протистояли мирно. І ось — не минає й десятиліття, і — знову криза української державності, українського суспільства. Тієї осені 2013 року я мав честь відкрити Віче, присвячене вшануванню пам’яті жертв голодомору. Видавалося тоді, що це буде миттєва демонстрація, яка швидко скінчиться. Але ні, відбувається інсценізація Віче у справді масштабних формах, вибудовуються політичні сюжети навколо нього, з одного боку, обіцянки Януковича піти в Європу, а з другого — в режимі дурнуватого страшного експромту влади цей рух жорстоко намагаються спинити 30 листопада. Потім знову трапилося несподіване. 22 грудня мав честь відкрити нове Віче... Ця подія в моєму житті — щось незвичайне: зі сцени я тоді побачив всю велетенську людську спільноту. Коли потім говорив, що там був мільйон людей, то мені відповідали, що це моя статистична гіпербола. Мовляв, 80-100 000 й не більше. Не схоже, бо, на мій погляд, рахунок йшов на сотні тисяч людей. Зрештою, те Віче повернулося до того, з чого воно й починалося в ХІ столітті. Віче диктує владі свої умови. І новітні князі послали свої дружини туди. А чим це закінчилося, ми з вами уже знаємо.

Майдан 2013-2014 років — унікальне явище всієї світової історії — нехай про ліберальну демократію різне говорять, що вона і така і сяка, і принципово — ослаблена — й завжди не ті персонажі з’являються на її поверхні. Проте, як казав покійний Черчилль, людство нічого кращого не створило, аніж демократія. Але. Що має бути основою демократії? Масовий вияв. Він може бути добре формалізований, щоразу по-своєму продуманий, інституалізований і т. д. Це все має бути, і необхідно, щоб так і було.

Але має бути ще один варіант демократії: коли мільйон людей виходить на Майдан, заповнює собою весь простір тієї чи іншої національної політики і пропонує ультиматум знавіснілій владі. Це і трапилося у нас, в Україні. Так, я пам’ятаю мітинги, наприклад, молодої Кубинської революції, але, будемо одверті, там була гра — недобра гра — еліти з масою. Маса виходила на площу, співала Інтернаціонал, а потім еліта все одно творила те, що було зовсім не до вподоби народу. Як розповідав мені один кубинець, стояв біля нього чорношкірий на одному з мітингів, а потім не витримав і вигукнув: «Бандити!» Себто там здійснили спробу віче, але до нього так і не дійшло. А в нас дійшло. Як бачите, все ж перемінилася ситуація: з’явився інший уряд, хоч до нього можна мати багато запитань. Та ніхто не скаже, як воно далі буде насправді. Чи закінчиться цей Майдан зміною еліт чи це все вже відбувається — невідомо. Річ у тім, що цього самого Майдану не вистачає на весь наш велетенський простір. Тому що віче часів Київської Русі мало дуже чіткі географічні й політичні кордони. А тепер в Україні не те що кільканадцять, а кілька десятків форм своєї Київської Русі, й одного Майдану на все це, очевидно, не вистачає. Більше того, були й пародії на Майдан, які зараз уже мають місце на трагічному південному сході України. Це справді антимайдан, який при наївній неосталінській шизофренії хоче того, що, взагалі-то, аж ніяк «не положено демократии». Чим ці складні політичні процеси закінчаться — ніхто не знає. Але Майдан уже зіграв свою важливу роль. І з часом напишуть грубезні соціологічні, соціально-психологічні, історіософські монографії про це унікальне явище. Ми з вами принаймні були свідками великої події.

…Може, з часом людство здогадається, ввійшовши в нову комунікативну якість, з допомогою електроніки облаштовувати не тільки національне віче, а й світове. Та до цього поки що далеко. Досі комунікації в руках «персонажів» різних мастей, і поведінка їхня, очевидно, що неприйнятна… На цьому й усе, що я хотів вам сказати.

— российский общественный деятель, публицист, предприниматель. Родился в 1963 году в Москве. Закончил Московский химико-технологический институт им. Менделеева (МХТИ), получив диплом по специальности «инженер-технолог» (1986), институт народного хозяйства им. Плеханова — по специальности «менеджмент и маркетинг» (1988). В 1997 — 2004 гг. был совладельцем и главой нефтяной компании «ЮКОС». Арестован по обвинению в хищениях и неуплате налогов 25 октября 2003 г. На момент ареста был одним из богатейших людей в мире (в списке журнала Forbes 16 место), его состояние оценивалось в 15 млрд. долларов. В 2005 г. был признан российским судом виновным в мошенничестве и других преступлениях. «ЮКОС» подверглась процедуре банкротства. В 2010 — 2011 гг. был приговорён по новым обстоятельствам; с учётом последующих обжалований общий срок составил 10 лет и 10 месяцев. До декабря 2006 г. отбывал наказание в исправительной колонии № 10 общего режима (г. Краснокаменск Читинской обл.); в июне 2011 г. этапирован в исправительную колонию № 7 (г. Сегежа в Карелии) Всего в заключении бизнесмен провёл более 10 лет (3709 дней). Обладатель литературной премии журнала «Знамя» в номинации «Глобус» (2010) за «Диалоги» Ходорковского с писательницей Людмилой Улицкой; за правозащитную деятельность — медали имени д-ра Райнера Хильдебрандта (Rainer Hildebrandt International Human Rights Award, 2010); премии Леха Валенсы — в знак признания «смелости в продвижении ценностей гражданского общества, решительности в утверждении основ экономической свободы и стойкой борьбы за справедливость и человеческое достоинство» (2013). Живет и работает в кантоне Рапперсвиль-Йона (Швейцария).

Страна пассионариев

До того как на Майдане началась стрельба и события перешли эту трагическую плоскость, не могу сказать, что я особо интересовался событиями в Украине. Я в декабре только вышел из тюрьмы, и мне тогда было о чем думать… A в лагере — точно было о чем думать, тем более, когда смотрел новости российского телевидения. Поэтому месяц-два я не особо обращал внимание на окружающее, а когда уже, обнявшись с родными, немножечко поговорив с друзьями, смог оглядеться, вот тогда и произошли трагические события на Майдане, и я стал более внимательным к Украине.

Когда после 20 февраля увидел по российскому ТВ видеоре­портаж о том, что в Украине власть захватили бандиты, бан­деровцы, фашисты, я для себя резюмировал: путинская пропаганда постоянно врет. У меня не было доказательств на тот момент, или точных надежных сведений о том, что происходило в Украине, но мои товарищи рассказывали мне, что были в Киеве и не видели там никаких фашистов. Конечно, у меня была мысль, что всякое возможно, но когда я сам приехал в Киев и пошел на Майдан, то увидел, что пьяных нет, ненависти нет, а на Майдане стоят нормальные люди, с которыми можно вести диалог. Я понял, что здесь безопасно. Возможно, со стороны картинка напоминала бомжатник (а в Москве пойти в бомжатник сам я не рискнул бы), но внутри эдакого полевого бомжатника — я увидел людей с веничками, которые убирали мусор на Майдане, и в очередной раз убедился: нам опять врут. Мы хотели пройти в общагу с Юрием Луценко — нас охрана Майдана не пропустила. Потом мы получили разрешение пройти внутрь — и прошли. Это правильно, что так просто пройти никому нельзя, бойцы хорошо выполняли свою работу — пока начальство не дало команду — никого внутрь сооружений не пускали. Когда мы, наконец, прошли, то все начали приглашать нас к себе: «Зайдите к нам!» А когда я увидел внутри… библиотеку, где были книги Макиавелли, то понял: если здесь читают такие книги — то мы имеем дело с другим качеством людей, что меня очень обрадовало. Я потом так и сказал: фашистов и бандеровцев в Киеве не больше, чем на улицах Москвы. Я сидел в Карелии с настоящими фашистами, которые на улицах убивали людей — армян, таджиков, и эти ребята до 18 лет совершили преступления. Вот это были реальные фашисты — со свастикой на теле, которые говорили мне, что холокоста не было, а Гитлер нормальный мужик и все делал правильно, концлагеря — это вранье… Я этим пацанам 23 — 28-ми лет объяснял: «Ребята, когда я еще учился в школе, то имел возможность общаться с узниками немецких концлагерей, им было за 50 — как мне сегодня — никакого маразма я в них не заметил, они реальные истории рассказывали, через какой ад они прошли. Ребята, о чем вы говорите?! Я живых очевидцев тех событий видел. После этого мне говорить, что холокост — вранье?» Поэтому чуть ли не главной целью организованного мной, Юрием Луценко и нашими единомышленниками из PEN-клуба 24-25 апреля в Киеве конгресса «Украина-Россия: диалог» было то, что 150 уважаемых россиян получили возможность сказать в России: «Я лично в Киеве был, я лично все видел и разговаривал с людьми на Майдане. Ребята, вам врут!»

К глубокому сожалению, Россия, как и в некоторой степени и восточная Украина, оказались в наибольшей степени подвергнуты травмирующему воздействию тоталитаризма, пси­хология людей в большей степени искажена — в сравнении с восточно-европейскими или прибалтийскими странами. И если сравнивать восточную Украину и современную Россию, то увидим, что степень травмированности людей там день за днем все больше увеличивается. Эта травмированность тоталитарным ре­жимом заключается в частности в неготовности людей брать от­вет­ственность на себя за свою собственную судьбу, они все пы­таются переложить эту ответственность на кого-нибудь.

Я принимал участие во всех событиях, в т. числе и вооружен­ных, на пути создания демократической России. Начиная с первых законов о кооперации и через 1991 год, 1993-й, и через чеченские кампании в той или иной степени — я прошел и внимательно наблюдал за всем, что происходило в моей стране. И мне казалось, что при всех проблемах и сложностях, которые были тогда в России, поворот назад уже невозможен, что чувство собственного достоинства, которое появилось у людей, желание самим определять свою судьбу, которое мы обрели, победило. Именно оно наконец-то стало очень существенной ценностью, равной по значимости материальным благам. Не все важность подобных процессов осознали, но, во всяком случае, значительная часть общества...

Как же я ошибался! Оказалось, что стоило на людей чуть-чуть надавить — и они уже готовы подсесть, как на иглу, на поклонение вождю, а удушенность чувства собственного достоинства начать отыгрывать на своих соседях — внутри страны, или за ее пределами. И это для меня оказалось абсолютно фантастической ситуацией.

До 2001 года я считал, что мое дело — заниматься промыш­лен­ностью, а в политике я ничего не понимаю, есть люди, которые разбираются в этом намного лучше меня. В 1993 году у меня в голове еще «сидела» патерналистическая модель делегирования политического выбора, я не до конца осознавал, что происходит. Я был совсем молодым тогда, когда Путин пришел к власти. И хотя я не был согласен с назначением Путина, я не спорил с Борисом Николаевичем Ельциным — а именно он принял это решение. Не спорил прежде всего по личным причинам, потому что относился к Ельцину с огромным уважением, для меня политически он был недостижимая величина. Я думал: ведь он знает что делает, знает то, чего я не знаю, и разбирается в политике, в отличие от меня. Тогда я совершенно откровенно полагал: раз Борис Николаевич решил, что для страны так лучше, значит, так для страны действительно будет лучше. И когда он сказал о решении, с которым я внутренне был не согласен, я не спорил, и этот важный момент делегирования своей воли другому человеку воспринял совершенно спокойно. Однако с подобным мышлением годы спустя я начал прощаться, а окончательно сменил точку зрения к концу 2002 года, когда понял, что мы идем явно не туда. И даже тогда я не винил в таком политическом сценарии Путина, предполагая, что в стратегических ошибках развития страны виновато путинское окружение. 19 февраля 2003 года я, по поручению Российского союза промышленников и предпринимателей, сделал доклад о коррупции — и убедился в обратном, как и в том, что коруппция стала системообразующим элементом самой страны и режима ее управления. Тогда я ударил в ту точку, которую он считал для себя крайне важной (— речь идет о совещании в Кремле президента РФ с крупными бизнесменами, где произошёл «жёсткий разговор» Путина с Ходорковским, частично попавший в новостные телерепортажи. При обсуждении доклада произошла пикировка между Путиным и Ходорковским, которая, по оценке Алексея Кондаурова, и стала «спусковым крючком» дела ЮКОСа.— Прим. Упор.).

Я уверен, что главные решения Путин принимает единолично. И считаю, что логика в сегодняшних поступках Путина — в долгосрочной перспективе — отсутствует. Персональная логика, тактическая логика, несомненно, есть, а стратегической долгосрочной логики нет — и это не дает возможности точно спрогнозировать развитие геополитической ситуации. Но общая концепция тенденций мне давно понятна: любой авторитарный режим, который вступил в стадию известного бандитского отношения к соседям, бандитского отношения к людям вообще, он сам не останавливается, если его не остановят. И, исходя из этого, я могу сказать, что, с моей точки зрения, если Украина рассчитывает, что она и не сдастся, и не будет воевать, то это неправильное мышление. Можно либо сдаться, либо воевать. Но: я не даю рекомендаций. Это очень серьезный выбор — и этический, и личностный, но он именно таков. И мысли некоторых украинских политиков — что можно не сдаться и не воевать, а договориться — увы, неактуаль­ны. В данном случае эта формула больше не действует.

Возможен ли диалог? Диалог — да, но будет ли результат от переговоров — вот в чем вопрос... Если говорить о перспективах на ближайший год, не на десять лет и больше... пока я не могу ответить, что произойдет. Чтобы избежать военных действий и не лить кровь, нужно создать реальную силу, вооруженную силу, которая заставит отказаться от идеи поиска столкновения и военных действий. Если создать настоящую военную силу, вот тогда — можно не воевать. Но если сила эта будет маленькой — придется воевать.

Возможен ли Майдан в России? Я уже задавал себе этот вопрос. И прежде всего потому, что общаюсь сейчас с гражданами других стран. И они мне говорили: «У нас ведь если правительство делает что-то не так, народ начинает возмущаться, выходить на митинги, а если российское правительство делает что-то неправильно, народ — молчит-молчит-молчит, а потом — раз! — и правительство висит на фонарях». Это правда. Есть такая ситуация, а между моментом, когда все тихо в стране, и тем моментом, когда правительство — на фонарях, не так уж и много времени проходит. В чем причина — я попробую объяснить. Россия — это огромные территории, где люди чувствуют себя незащищенны­ми, изолированными. Например, если в Европе у человека в доме вырубился свет, проблемы с отоплением, то человек знает, что он может дойти до соседнего городка. В России ты понимаешь, что до соседнего городка ты не дойдешь, слишком далеко…

Русский человек готов очень долго терпеть несправедливое правительство. А в тот момент, когда этот человек поймет, что его правительство его больше не защищает, он к такому правительству будет крайне жесток. Поэтому если бы у нас, в России, был Майдан, сотней жертв бы не обошлось. Поэтому я не отрицаю, что Майдан и в Москве возможен, — 1917 год не в Украине начался.

Какие настроения у россиян сейчас? До тех пор, пока населению обеспечивают 5%-й рост доходов год, настроения жесткими не будут. Сегодня темпы роста доходов населения в России составляет порядка 4% — это критичная цифра, потому что в некоторых местах — 2%, как следствие неэффективного госуправления, и возникают диспропорции, появляются локальные точки напряжения. Пока Путину удается компенсировать что-то за счет резервов, но резерв когда-нибудь заканчивается… И вот это его желание начать войну в Украине в значительной степени предопределено тем, что он почувствовал: снижение темпов доходов населения — неминуемо. Либо хлеба, либо зрелищ. Вот он и добавляет зрелищ. Проблема с зрелищами такова, что это — как игла для наркомана: их надо все больше и больше, ты взял Крым, теперь — Донбасс. Хочется, как наркоману наркотиков, ведь доза заканчивается… Поэтому если темпы промышленного роста будут падать и дальше, то Майдан реален и у нас.

Украинцы и россияне, на мой взгляд, похожи. Нас объединя­ет огромная часть составляющих культуры. Когда я приезжаю в Украину, ощущаю себя в — даже не скажу — близкой, — в родной культурной среде. Русский язык я слышу или украинский — большой разницы нет на самом деле. Ну не знаю я украинского языка, но если его слышу час-два-три, то начинаю понимать, о чем идет речь. Главное — это культурные источники. Да, я не знаю творчества Леси Украинки, но Шевченко, Гоголя читал. Так же и здесь творчество Пушкина и других русских классиков знают и современных писателей читают, ведь у нас же общее культурное наследие.

Но есть и разница между украинцами и русскими. Украинцы меньше травмированы тоталитарным режимом, и я даже не могу сейчас объяснить почему. Я вижу гораздо большее количество людей, готовых взять на себя ответственность за будущее своей страны. Историк Лев Гумилев это качество и эффект человеческой энергии называл пассионарностью. Пассионарность — внутреннее стремление к действию, которое сильнее самого человека и с которым он не может ничего поделать. Если пассионарных людей в этносе много, система становится нестабильной, неуправляемой, дефицит приводит к нежизнеспособности, нежизнестойкости страны. В Украине пассионарность — высокая.

Я живу сейчас не в России, общаюсь с людьми из разных стран. Есть, и не только на Западе, очень серьезное опасение, что Украина может стать failed state, несостоявшейся страной. Вот эта бурлящая пассионарность, неготовность к структурированию власти, неготовность делегировать кому-то даже какую-то часть полномочий, которую все же необходимо делегировать, на государственном уровне уже привела к печальным последствиям. Ведь все же помнят, как разрушила саму себя могучая Речь Посполитая. Люди, знающие восточно-европейскую историю, угадывая исторические параллели в сегодняшней Украине, опасаются, что произойдет наихудший из возможных сценариев...