Майдан. (Р)Еволюція духу

— художник, арт-куратор, есеїст, публіцист. Народився 1978 р. в м. Бон (Алжир). Закінчив Дніпропетровський художній коледж і факультет монументального живопису Львівської академії мистецтв (2003). Працював арт-директором і креативним директором у сфері рекламного бізнесу. З 1997 р. бере участь у мистецьких виставках в Україні та за кордоном. Член Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Співзасновник арт-угрупування «Бактерія», автор маніфесту «Бактерії». Вибрані виставки: «Срібний квадрат», IV міжнародна бієнале авангардного мистецтва (Національний музей, Дебрецен, Угорщина, 2001), «Дослідження антропоцентричного об’єкту» (Палац мистецтв, Львів, 2003), «Ми не маргінали» (Краків, 2008), «Воля або смерть» (Мистецький Арсенал, Київ, 2011), «Жлоб, жлобство, жлобізм» (Музей сучасного мистецтва: Київ, 2011), «Кінець епохи мультикультурності» (ART KYIV Contemporary 2011, Мистецький Арсенал ), «ZombieLand» (галерея Bakteria, 2013), Спецпроект «Бактерія» (Одеська бієнале сучасного мистецтва: «Самоврядування: культурна революція vs революція»), «Індустріальний едем» (Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2013), проект «Жлобологія» (ART KYIV Contemporary, Мистецький Арсенал, 2013), «Громадянський містицизм» (Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 2014), «Площа свободи» («Єрмілов-центр», Харків, 2014). Роботи знаходяться у приватних колекціях України, Австрії, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США та ін. Живе і працює в Києві.

ФБ-Щоденник громадянина художника

22 листопада 2013 р.

Люди, буду краток. Якщо хтось не зрозумів, зараз все по-взрослому. Харе триндіти. Збирайте свої мізки в кулаки і виходьте на Майдан. Є всі шанси подолати весь цей упирятник. Треба це зробити.

23 листопада 2013 р.

На Майдані мусора заходили свинею в натовп і забирали клейонки. Дві колони мусорів в повній бойовій готовності забрали дві клейонки. Бояться клейонок. Багато мусорів. Дуже. От хто справжній європеєць, що ходить на акції протесту, — мусор! Але атмосфера цілком та, що треба. Зустрів багато друзів і знайомих. У мене навіть склалось таке враження, що якщо я зі своїми друзями і знайомими засную альтернативну Україну, в ній цілком можна буде по-європейськи жити. Нормальне таке населення там буде. Яскраве. А цей весь заскорузлий упирятник десь буде існувати паралельно, тільки ми про нього не будемо нічого знати.

Гасла херові до болю. Одразу віє українським льохом з погнилою картоплею. Треба думати над гаслами.

Основна проблема України — це люди. Так, чернозем, жито і просо — то, конечно, чудово все, але ось з людьми напряг. Вони працелюбні і співають гарно, коли п’яні. І так зовні нічо. Але де вони?

Люди у нас пасивні, як поліетиленовий кульок у річці, що нагадує медузу. Треба людей.

24 листопада 2013 р.

Треба переформатовувати Майдан. Забрати звідти всі ці традиційні наші українські камланія і тужливі співи, бо це вже дістало. Папуаси зараз мають трохи почекати зі своїми бандурами і не створювати своєї споконвічної журби навколо. Забрати всю партійну символіку і прапори.

Забрати червоно-чорні прапори. Вони там недоречні абсолютно. Залишити тільки національні і євросоюзівські. Політиків і депутатів сільрад не підпускати. Випускати виступати професіоналів різних галузей, письменників, музикантів, філософів, бізнесменів, художників і просто активних людей, щоб було зрозуміло, що ми не ховаємо труну, як це може зараз видатись, а відстоюємо свої права. І не дати можливості все це перетворити в занудство і фарс.

26 листопада 2013 р.

Люди! Я вважаю, що треба повністю змінювати риторику цього Майдану. І обличчя. Там не треба культових українських га­сел-страшилок типу «Смерть ворогам» і таке інше. Хай їх волають старі сивочубі казаки в смушкових малахаях і спортивних штанях. Вчора таких бачили.

Там має бути молодь, студенти, бізнесмени, хіпстери, професіонали, креативний клас (хоча я не люблю цього терміну, але що поробиш). Для того шоб їх залучити, треба подивитись креатив Парижської революції 1968 року. Напрямок цього креативу. Там були сюр, абсурдизм, іронія, парадоксальність, жесть, якість та свіжість. Треба свіжість! Майдан треба зробити новим і модним. Щоб на нього приходили. Єдина проблема бунтів в Україні — во­ни зашкорублі, як мозоль на нозі у селянина з серця Великої підкови Черкащини. Що ніхто з адекватних молодих людей не хоче себе з цим пов’язувати. І правильно роблять. Биче обличчя завжди відлякує. Але у нас трохи інші обличчя.

Так що ми тут всі гуртом дещо вигадали і пропонуємо вам ро­бити ці гасла самотужки і підтягуватись до нас. Завтра гасла будуть такі:

Рівний хребет неактуальний в труні

Барана треба стригти. А не слухатись

Техно-мінімал проти шансону

Упирі мають бути в кінофільмах

Вор украде у нас все. Бо він вор.

Ми хочемо в майбутне, а не в минуле

Право на життя не просять — його забирають

Європа — це твоє право бунтувати

Я хочу ходити в зелених штанях, а не у ватнику

Ті хто не бунтують давно в могилі

ЄС — рейв. ТС — треш

В Європу без лєсоповала

В Європі зеки збирають мікросхеми

Шансон в андеграунд!

Можна любити, але зі зброєю

Знайте, на нарах завжди занози

Циліндр проти ушанкі

Акція — це реакція

Золотий унітаз завжди в лайні

В упирятник не ідем

Зараз треба створювати історію, а не її читати

В Луврі не стоять нари

Угода або накуй!

Президент моєї країни — ГОПНИК

Хай навіть гопнік стане єврогопніком

Ми — євроджені!

Жиган, кинь мусора!

Бий жлобів — рятуй надію!

Це бунт цивілізації проти варварства!

Гасла авторства, окрім мене, Павло Коробчук, Svitlana Pova­lyaeva і Andrij Bondar, Ivan Semesyuk.

30 листопада 2013 р.

Люди! Треба напевне розказати, що було насправді. Вчора відбувся натуральний пиздець. По-інакшому це не назвеш. Ще вдень було стрьомно. Навіть не так, як в перші дні. По-іншому стрьомно. Такої кількості провокаторів і мусоро-сбушників серед нас я не бачив з самого початку подій. Димові шашки і заходи тітушок для драк в натовп. Загонами по 20 рил. Наш маленький отряд художників, філософів і архітекторів стояв і дивився на все це. Але є одне але.

Вночі якось стало дуже вже мутно. Ми побачили, що стається звичайне українське диво. Все звертають. Зрозуміли, що Єгор Соболєв відсутній. І відсутні всі з організаторів. Щось він знав про те, що буде, як нам здалось. Було таке відчуття, що майдан зливають. Підійшов депутат Іллєнко, який хотів поговорити про мистецтво і за те, що я несправедливо критикую ВО «Свободу» і українських націоналістів (звісно, несправедливо, бо вони ж такі душки насправді). Діалог був і з приводу того, чому ми абсолютно по-різному мислимо майбутне країни. Я казав про те, що права риторика не можлива на Євромайдані і праворадикальні гасла не сумісні з євроінтеграцію. Хоча дискутували ми спокійно і ввічливо. Була палка дискусія. І він пішов. Але якось все неспокійно навколо було. Моя думка з приводу того, що навколо переодягнуті мусора, чомусь вкотре підтвердилась (я параноїк, визнаю). Передислокацію сил я помітив ще тоді.

З’ясувалось, що чомусь рулить депутат Андрій Шевченко (той, що не футбольор, а в окулярах). Він сказав нам, коли його витягли, взяли і конкретно спитали, що закінчується солярка, замінюють генератори і все буде прекрасно. Ура-ура, все просто замінимо і буде зашибісь. І ще повідомив, коли його різко спитав якийсь дядя, про плани на майбутне, що «звітуватись перед ним він не повинний». Чомусь. Його питали, чи буде він всю ніч? Сказав, що не буде. Що пійде раніше. Шось таке. Активізація беркуту була засвідчена бабулею, яка підійшла до нього, йому про це повідомила, і після чого він кудись стрімко побіг. Не знаю куди. Недоговоривши з нами.

І тоді, звичайно, вмикнулись інстинкти кота і канарейки в одному флаконі, що починають відчувати землетрус. Маленький культурологичний загін художників, філософів і архітекторів був виведений з-під обстрілу за к-ка хвилин до тотального піздєца. А атмосфера навколо була дуже спокійна, і всі нібито налаштовувались на продовження і ночівлю. Навіть буйних братів Галлахерів, що хотіли стояти до кінця, вдалось забрати. Вони б, безперечно, класно виглядали «на растяжках» у лікарні. Та і ми всі могли б посмоктувати супчик через трубочку не один місяць. І малювати один одному на гіпсах матюки. Тобто нам просто пощастило за декілька десятків хвилин вийти звідси, ще не усвідомлюючи і навіть не передбачаючи, ЩО там станеться. Вважаю це просто фартом. Ну а далі ви знаєте. Зайшов паровий каток беркуту і забив усе, що рухалось. Ламаючи голови, руки і ноги.

4 грудня 2013 р.

Розмонтовували наш проект на Кyiv contemporary art. Якось на це не хотілось зараз витрачати весь день, коли таке від­­бу­­ва­ється… Бо зараз зовсім не до цього. Але мусили. Я там, окрім всього, виставив частину своєї нової серії «Боги революції». З великими краплями крові, що виходять за межі поліптиха. Об­говорювали з камрадами, що вона виявилась абсолютно пророчою. Під усі події в країні потрапила саме ця серія.

Революція виявилась далеко не бархатною. Страшною. І кривавою. По-справжньому з шипами і вогнем.

Денис розповів, що спілкувався з делегацією американців, які були дуже заціка­влені експозицією і казали, що не очікували побачити щось таке у нас в країні. Казали, що за асоціаціями у них це корелюється зараз з виставкою мексиканського ре­­волю­ційного мистецтва в Нью-Йорку. Нам було ціка­во почути таке враження. Щось таке є.

19 грудня 2013 р.

Цікава і розумна людина Пьотр Павленский. І погляд на події цікавий. І відмінно зроблено саме інтерв’ю: www.artukraine.com.ua/a/petr-pavlenskiy-quotmaydan-torzhestvo-samoorganizacii-i-pobeda-nad-tiraniey-apparata-vlasti.

«Если говорить о неком идеале общества — анархо-коммуниз­ме, например, — он сейчас происходит на Майдане. Вот эти все субкультурные споры про доминирование правых или левых — полная фигня. Сама структура, в которой и бомжи, и рабочие, и студенты находятся вместе: все, кому нужна одежда или еда, могут взять её бесплатно, те, у кого есть возможность, несут еду и одежду для других. Те, у кого нет возможности что-то отдать, может стать волонтёром, сделать какую-то работу — это и есть общество в его идеальном состоянии самоорганизации. И для порядка не нужна никакая полиция. Нету никакого мародерства. На примере Майдана мы видим, что полиция существует не для безопасности граждан, полиция существует только для безопасности власти. Сейчас вещи начинают называться своими именами. Но это состояние не может быть перманентным, и при любом исходе будет новая структуризация».

23 грудня 2013 р.

www.theinsider.ua/art/khudozhnik-oleksa-mann-pro-yevromaidan-tse-persha-antizhlobska-revolyutsiya/

«Є неперебор­не бажання жити в системі цінностей, створених вільними людьми для вільних людей. Їй протистоїть система, створена рабами для рабів. Моя країна опинилась у ситуації, коли її силоміць тягнуть в абсолютно безперспективну і деструктивну пастку. Я людина, яка все життя ненавиділа політику і різноманітне політиканство, не хочу бути осторонь. Це перша антижлобська революція, спрямована на руйнацію системи, побудованої жлобами, де може вижити лише жлоб. Люди повстали проти жлобів і люди переможуть. Ця поляризація естетично довершена.

Мені як художникові, дослідникові й антропологу дуже цікаво спостерігати, як на очах формується новий тип людини. Такої кількості адекватних людей в одному місці я не бачив ніколи. Цей абсолютно сюрреалістичний стан мене ніяк не залишає.

Майдан — це самоврядування вільних людей, яке ефективно діє як в інтелектуальному полі, так і в абсолютно побутовому. І це має поширитися на всю країну.

Зараз запаралелено три різні процеси, які відбуваються абсолютно реактивними темпами: 1) Створення ВІЛЬНОГО індиві­дуаліста-громадянина. Достойного та міцного європейця, який утворює продуктивну спільноту. З правом меча і можливістю індивідуального маневру та структурних дій і самоврядування задля вирішення стратегічних питань. 2) Боротьба за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ країни».

26 cічня 2014 р.

Хотів би сказати про гасло «Слава Україні!». За останні дні во­но повністью змінило для мене своє значення. І набуло нового сенсу. Коли в диму від покришок і в клубах фіолетового газу, де не видно майже ніхера, наближається нова сотня на допомогу і з цього апокаліпсису лунає «Слава Україні!», а у відповідь тисячі голосів кричать «Героям Слава!», зрозуміло, що парадигма гасла змінилась. Зрозуміло, що ідуть свої берсеркери. Стрімко ідуть на допомогу.

Це бойовий клич воїнів. Бойовий клич нескореного і сконцентрованого народу, від якого у мусорів трясуться ноги. Воно дійсно звучить страшно. Войовничо і переконливо. Це не ледве чутне привітання у вуса підковою Тараса Устимовича у брилі з Орестом Юхимовичем у смушковій шапці, з товариства «Просвіта», біля куща червоної калини, в день народження Кобзаря. Ніхуя. Це закінчилось. Закінчились зелені лани, вишневі садки і вірші про конюшину. Іде люта війна. Це гасло обурених громадян, що воюють пліч-о-пліч проти армії скотів. Воюють селяни, фермери, письменники, художники, менеджери, програмісти, ультраси і лікарі. Всі встали на диби. Поруч з повністю знедоленими людьми, яким немає чого втрачати, у яких забрали все, стоять чуваки з трьома вищими освітами, які вільно размовляють на п’ятьох мовах, мають свої бізнеси і серйозні контори. Це колосальне різноманіття рельєфних людських характерів. Поруч з українцем в строю, закритому саморобними щитами, стоїть росіянин, єврей, вірменин, татарин і білорус. І це «Слава Україні!» Воюють всі: праві, ліві, центристи, марксисти, ліберали і трансгуманісти.

Коли лунає «Слава Україні», вони розуміють, про що йдеться. Це концентрація. І це не квола пацифістська гойдалка, а агресивний войовничий клич людей, які йдуть в атаку. В небезпечну атаку, де тебе можуть вбити. Вони ідуть валитись за своє майбутне у вільній країні, і вони будуть рвати цих скотів зубами і розкидувати це гівно. Бо його треба знищити. Що ця так звана влада і це мусорське гівно може протиставити цьому гаслу? Ніфіга. Побрязкати своїми щитами, щоб цього не чути? Та все одно чути. Думаю, їм лячно. Хто не чув, не зрозуміє

27 січня 2014 р.

За останні дні спілкувався з французьким, німецьким, голландським і двома датськими журналістами (данці з різних видань) про свої художні справи. Брали у мене інтерв’ю. Звісно, що мова заходить про Майдан і погляд на події в країні очима художника. Зробив невтішний висновок, який зробили і багато моїх друзів, що мають постійне спілкування з іноземцями. Половина з журналістів взагалі не розуміють, що відбуваеться. Кумедна думка про те, що тут «футбольні фанати б’ються з поліцією», це ще не найцікавіше, що я почув.

І вони є рупором і транслятором подій на Захід. Ці тепличні ховрашки, ще постійно турбуються за те, що тут нацисти грають основну роль і чому так мало лівих в охороні Майдану. Коли їм починаєш пояснювати ситуацію і розповідати — про що йдеться, про вимоги, про те, що Майдан це зріз соціуму, хто такі праві і де ліві, як Майдан постійно намагаються замазати в фашистську історію ворожою пропагандою, що тут представлені всі, хто тільки існує в країні, про те, що поруч виборюють право на свободу всі національності, ідеологічні табори і світоглядні концепції, вони — настільки щиро дивуються, що невідомо як вони потрапляють на літак додому.

Плюс всі вони під впливом потужної пропагандистської машини східного сусіда, висновків робити з переглянутого не в стані, бо думають, що там незалежна аналітика і журналістика. А хулі тут такого? У них же вдома незалежна, так чому там мають бути медіа підконтрольні владі? Там же теж демократія по назві. Тобто таке. Приходиться розказувати все з початку до кінця.

А так спокійні, ситі, усміхнені рєбята, що навіть не підозрюють, що в центрі Європи режим діє заодно з бандитами, що тероризують населення і вбивають протестувальників вогнепальною зброєю, забивають їх до смерті, викрадають, піддають нелюдським тортурам і вивозять до лісу. Закони не діють. Такого просто не може бути, читаю я в їх чесних очах. Це ж не Сомалі або Нікарагуа? Це ж тут поруч. Зовсім недалеко від Берліна або Копенгагена. Особливо мене вразив датський товаріщ, що сам отримав від беркута палкою по голові: у нього намагались вирвати телефон, на який він знімав події, але він так ніфіга і не второпав.

28 січня 2014 р.

Щось мені починає здаватись, в контексті всіх подій, що ми рано проект «Жлоб-арт» закрили. Бо тут такий жлоб-арт на вулицях повипускали за 200 гривень і такі типажі режиму повилазили, що матеріалу ще на десять виставок і томів назбирається. І хай мені ще хтось із задротів попиздить, що то тема вже в минулому і неактуальна. Тут вся країна — як величезна палаюча виставка жлоб-арту.

3 лютого 2014 р.

На запитання «А який план далі?», хотів би натякнути на один суб’єктивний фактор. Швидше на таке собі спостереження за менталітетом та антропологією. Іноді я думаю, що те, що у нас немає геть ніякого конкретного, прописаного по пунктах плану — це наша переможна зброя.

Ось постійно кажуть, план Путіна-Хуютіна або план Мед­вед­чука-Клюєва і таке інше. І шо? Всі ці плани накриваються глухим мідним тазом, натикаючись на одну невраховану цими хитровиєбаними планерами річ під назвою «людський фактор». Так, саме він розруйнував всі складні багатоходові комбінаціі.

Бо як відбувається насправді? Якийсь дядя Вася отримав кийком по голові, через те, що забув ключі вдома або провтикав ос­танню маршрутку, обурився, взяв шмат бруківки і жбурнув у мусора, який промазав з рушниці по мітингувальнику і потрапив у спину свому ж упирю. І понеслось. Спалили к-ка вулиць і маленький автопарк. Я, звісно, спрощую, але про план тут вже не йдеться. Бо розіграли вже геть зовсім інший сценарій. На який ніхто і не розраховував. Бо пострадянський менталітет — така дивна штука, що коли лампочку вп’ятьох вкручують, де, як відомо, один тримається за неї, а четверо крутять табуретку, то краще вже не мати ніяких конкретних планів, ніж такий. І з цими ввідними можна перемогти будь-який злочинний режим. (Згадаєте ще згодом мої слова).

В цьому є запорука успіху. Бо коли є план — про нього можна дізнатись і підготувати проти западло. Або, з іншого боку, хтось щось провтикає, запізниться на потяг, забуде вимкнути вчасно світло, забухає, проспить або загубить той папірець, де розписаний план. Знаю я, як ті плани у нас виконуються. А коли його немає, то це — настільки переможно і непередбачувано, нібито революцією керує сам шестирукий Бог Революції, що в кожній руці має по шаблі і ще на шиї ожерельє з черепів висить.

22 лютого 2014 р.

Українці вихаркнули з себе совок. Саме зараз. Боляче. З кров’ю. Але це зроблено.

2 березня 2014 р.

Ми зараз переживаємо великий історичний момент, коли фактично нашими руками буде повністю зламаний одночасно і ментальний совок, і залишки російської імперії. Турбує ціна питання. Але подія дійсно історична і глобальна. Наше завдання — зрозуміти, що ми знаходимося саме в епіцентрі історичного циклону і поводити себе зважено і без паніки. Вир суворих подій і людських вчинків знесе все це лайно на своєму шляху. Кожен внесе зараз свою лепту.

7 березня 2014 р.

Мы должны понять и осознать, что на наших глазах произошло одно из самых массовых убийств мирных людей в Европе, за последние полстолетия.

Для того, чтобы сбросить дегенеративного урку-клептомана — это колоссальные жертвы. Перед своим лихорадочным и пошлейшим побегом из страны, эта падаль умудрилась потянуть за собой горы трупов. Счет смертей исчисляется на сотни. Только официально — это сотня. Пока. Но сколько трупов было вывезено и сожжено ментами? Сколько раненых сгорело во время штурма Дома профсоюзов? Сколько было забито насмерть палками беркута и титушек? Сколько пропало без вести после боев, сколько было похищено за время противостояния, сколько еще не нашли? Не будем себе лгать — они давно мертвы. Скольких убили переодетые мусора и титушки, которым выдали огнестрел и разрешили убивать? Это сотни людей.

Погибли лучшие люди страны, самые отчаянные и бесстраш­ные, которые не побоялись выйти за нашу и вашу свободу, под пули снайперов, под кинжальный огонь из автоматов спецподразделений, беркута и ментов, под БТРы и боевые гранаты. Тысячи раненых лежат по больницам и каждый день кто-нибудь умирает. Раны несовместимы с жизнью.

Меня интересует один вопрос. Осознает ли общество, что ты­сячи людей получили посттравматический синдром, и это будет проявляться — чем дальше, тем более явно. У каждого участника событий кто-нибудь из друзей, родственников, знакомых — погиб, ранен, контужен. Многие видели это вживую, были под пулями на передовой. Многие попадали в передряги, которые явно не стабилизируют психику. Когда у тебя на глазах убивают людей, мало кто к этому бывает готов. К такому не всегда готовы даже профессиональные военные, у которых бодро едет крыша, не то что мирные граждане. Меня самого не покидает мысль, что я чудом жив, чудом живы мои близкие и друзья. Хотя есть раненые. В голове время от времени возникает мираж того, что наша группа из трех человек отошла на несколько метров с того места, где через минуту убили двух людей. Сатанинская рулетка сработала таким образом. В общем, никто к этому не готов, сколько не выделывайся и не показывай свой железный характер.

Снимая возле сгоревших автобусов на Институтской фильм про протестное искусство на Майдане и про все события, я и коллеги из нашей группы наблюдали крепкого парня, который в одной абсолютно белой футболке, несмотря на холод, залез на простреленный автобус, лег на крышу спиной, спустился, измазал лицо и футболку сажей и пошел дальше по местам боев. Он пережил и видел ад. Видел смерти. Именно там очень многих убили. Ни к какому психологу идти он не собирается. Просто не хочет и не верит, что поможет. Таких людей сотни, если не тысячи. Я их наблюдаю. Почитайте не поленитесь, что такое посттравматический синдром, как он развивается и каковы его последствия.

Также есть очень большая группа людей, которая понюхала пороху, участвовала в боях, многие имеют ранения, и они реально воевали. Воевали у себя дома, в своем городе, с превосходящим по силе вооруженным противником, чувствующим свою силу и безнаказанность. Воевали подручными средствами, но смело и как следует. Они почувствовали этот гигантский выброс адреналина, заменить который в мирное время будет нелегко. И они разочарованы тем, что сейчас происходит. Когда эти плеши в временном правительстве ведут себя, как предатели интересов страны. А ребята, понюхавшее пороху, уже очень непростые люди. И так это все не оставят. Это я так, намекаю только. Потому что сейчас не про это.

Я о том, что мы пережили войну. Натуральную войну. Бойню. Войну власти со своими гражданами. Для меня это даже серийное убийство граждан властью. Фактически люди воевали с маньяками, думающими, что им все сойдет с рук. И это нужно признать и действовать соответственно с этими вводными. И понимать, и работать с людьми, исходя из этого. И это еще только начало, насколько я понимаю.

— український митець, телеведучий, письменник, галерист. Народився 1968 р. у Києві. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (1992). 13 років працював актором у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, де зіграв більше десятка головних ролей. Двічі лауреат театральної премії «Київська пектораль». Засновник націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть» і мистецької платформи «Український Культурний Фронт». Відомий також під псевдонімом Орест Лютий, автор проектів «Лагідна та сувора українізація». Створив низку популярних телепроектів, останній з яких — анархо-кабаре «Зелена лампа» на каналі ТВІ. Автор роману «Доба. Сповідь молодого бандерівця», книги повістей «Після злучення тварина сумна» та ін. Автор і куратор мистецько-культурологічного проекту «Жлобологія» (Наш Формат, 2013). Автор і куратор мистецько-культурологічного проекту «Жлобологія». Режисер і продюсер документальних фільмів «Майдан. Мистецтво спротиву», «Воїни світла», «Янголи Майдану». Батько п’ятьох дітей. Живе та працює в Києві.

Майдан. Мистецтво спротиву

Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першими кинули коктейлі Молотова на вулиці Банковій 1-го грудня та спалили перший автобус на Грушевського 19 січня. Саме вони, в буквальному сенсі цього слова, запалили вогонь української визвольної революції, яку потім нарекли Революцією Гідності, або Революцією Духу. Усі мають вищу освіту (а дехто і дві), дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. Двоє з них архітектори, один режисер і продюсер, інший скульптор. Отакі люті і страшні радикали-екстремісти від мистецтва. І коли запитують: що спонукало їх одягти шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і йти на барикади, підставляючись під кулі та світло-шумові гранати «Беркуту», то вони відповідають приблизно таке: «Ну, можливо, це почуття власної гідності, бо не може ж нормальна вільна людина терпіти все те жлобство і хамство, яке розповзлося нашою країною з приходом Януковича. Бо нас хотіли мати за скотину, а ми того не хотіли... Може, це природна реакція на брехню уряду, коли ми всі відчули себе ошуканими через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, бо це елементарне право людини боротися за свою волю зі зброєю в руках, коли інші методи перемовин з кримінальною владою вичерпані. Можливо, це почуття особистої відповідальності за майбуття своєї країни, а можливо, просто заїбала окупаційна промосковська зажрана влада». Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо у кожного з тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн або просто перед телевізором співчував, у кожного є своя відповідь — чому і для чого він це робив. Правда була одна: всі хотіли бути Людьми, а не рабами. А от війна була у кожного своя.

Особисто для мене вона розпочалася навесні 2010 року на приватному корпоративному святі на честь 50-ти річчя одного знаного регіонала, де я був ведучим і заробляв незлі гроші для всієї своєї численної родини. Зібралися майже усі — від Табачників до Пшонок, від Ківалових до Колісніченок разом із намісником Києво-Печерської Лаври Павлом та усіма святими для ПР обличчями типу Єфремова та Рибака, не виключаючи і декількох цілком опозиційних лідерів, що мене відверто здивувало. Був там і регіонал на прізвище Олійник, який (треба віддати йому належне) єдиний (!) виголошував свою вітальну промову українською. Я теж не втратив свого шансу і перейшов на українську. У залі відразу зафоркали, а один з очільників руху «тушок-тьотушок-тітушок» мусьйо Калашнікофф, не втримавшись, заголосив прямо з місця: «Гаспадін вєдущій, будьтє добри разговарівать по-чєлавєчєскі!» І очі в нас обох налились кров’ю: його — від обурення моїм публічним провокативним вибриком, мої — від елементарної образи. Це зараз легко казати: «Кинув би йому у морду той мікрофон!» або «Та плюнув би йому у обличчя!»... Зараз, коли їх вже майже нікого при владі нема. А тоді промовчав, проковтнув... Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли не на роки, на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, ну, щонайменше років на 20-25, як Путін. І це розуміли всі довкруж. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого хворого пасічника-сибарита, що разом зі своєю жлобкуватою кумівською зграєю поховав усі наші мрії і сподівання на чесне і гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчeвої карнавалії.

Вони прийшли як цунамі, як сарана, як одне з великих лих єги­петських, про можливість якого знали всі, але не до кінця ро­зуміли розмах його масштабів і наслідків. Комусь навіть здавалося, що в Україні, наче в Америці, склалася стала біполярна партійна система, де обидва боки врівноважують один одного і спроможні на компроміс. Але мій особистий компроміс закінчився саме у ту мить, коли того ж вечора, в перерві між виступами гурту «Любе» та Григорія Лєпса, до мене підійшла дружина ювіляра — молода гламурно-стразова білявка — і зашипіла своїм надутим пиздоротом: «Чтоби нікагда, слишитє, нікагда больше на мєропріятіях маєво мужа ви нє пєрєходілі на етот язик! Гості в шокє! Слишітє — ні-каг-да!» І коли мене на концертах або під час автограф-сесій питають: «Коли ж народився проект «Орест Лютий»? — я белькочу щось на кшталт: «Ну-у-у, це сталося після прийняття Радою закону про скорочення квоти української музики в теле— та радіоефірі, бо я зрозумів, що Україні оголошено війну в прямому сенсі цього слова, не кажучи вже про закон Ківалова-Колєсніченка». Хоча насправді передчуття майбутніх бойових дій з’явилося раніше.

1-го квітня 2009 року в «Я-Галереї» Павла Гудімова на Подолі відбулася перша публічна презентація всеукраїнського проекту «Жлоб. Жлобство. Жлобізм», метою якого було ґрунтовне культурологічне дослідження соціально-побутового та антропологічно-ментального явища жлобства. Ваш покірний слуга виступив ініціатором і куратором гурту художників, які в умовах відсутності сучасного героя та героїчних міфологем як таких, вдалися до дослідження теми антигероя, який заполонив увесь медійний простір. «Диктатура гламуру», «Тоталітарний гламур», «Кримінальний гламур», «Гламурна деспотія» — я ще не обрав остаточну назву для майбутнього роману, в якому опишу в найменших подробицях явище, яке підкупило, зжерло та понівечило тисячі мистецьких душ, а також змалюю катастрофічні наслідки гламурної дебілізації початку 2000-х років в контексті підміни будь-яких природних і професійних людських імперативів і навичок суцільними фейками та підробками. Злиття гламуру і кримінальної естетики породили цілу епоху, де героя замінив антигерой. Ось він — у залі Верховної Ради голосує чужими картками, ось він мчить на своєму «Бентлі» на червоне світло, збиває на смерть людину і за два тижні виходить із СІЗО, мовляв, «бабки рєшают всьо», ось він у «Світських хроніках» хизується годинником за $100 тисяч, а його дружина сукнею, сумочкою та взуттям від Луї Віттон приблизно такої ж вартості, ось він на концерті Поплавського, а ось обіймається з Йосипом Кобзоном, ось рулить літаком, а ось на програмі Яна Табачніка «Україну мають таланти» виконує «Мурку» на роялі. З нього беруть приклад на всіх рівнях. Його наслідують і копіюють. На нього мріють бути схожими всі — від водіїв маршруток до чиновників середньої ланки. Його дружині заздрять усі повії, не виключаючи повій з Окружної, та всі домогосподарки і учасниці талант-шоу. Бо «бабки рєшают усьо»! Жлобство рулить! Цинізм і вседозволеність, відсутність будь-яких моральних принципів, виховання, освіти, а то й елементарної совісті та честі. А як може бути інакше, якщо президент країни — сільський рогуль, а прем’єр-міністр реальний єнакіївський гопник, який незабаром стане президентом. Уся країна, все суспільство гниє і смердить, як свіжа вигрібна яма, переповнена тлустими бридкими черв’яками. Усе дозволено. «Бабки рєшают усьо!»

«Це мине! Це обов’язково мине, бо довго так тривати не може. Буде революція, соціальний вибух. Буде щось...», але що саме — ми ще не знаємо. Ми — це митці Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть»: Іван Семесюк, Сергій Коляда, Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, ну і ваш покірний слуга. Мистецтво має бути як удар кулаком у ніс! Воно має пробуджувати, викликати емоції — гнів, захоплення, відразу, образу, шал, бажання сперечатися, обурюватися, сміятися і реготати, скрипіти зубами та пердіти від перенапруження внутрішніх м’язів. Так ми бачимо собі місію справжнього сучасного мистецтва. Нахуй концептуалізм і теоретичні викладки. Нахуй ліваків і ґрантоїдів, соціал-підарасів та інших навкологламурних глистів. Нахуй політкоректність і стриманість. Ми — праворадикальне, націонал-анархічне мистецьке угруповання, яке категорично не співпрацює з жодними партіями та державними інституціями. Ми — низова громадянська мистецька ініціатива, діяльність якої спрямована на підбурення, занурення та розтинання, лінчування тієї жлобської дійсності, в умовах якої зріли і наливалися гнівом наші молоді і не дуже таланти. «Воля, або всі йдуть нахуй!» — наше бойове люте гасло, увічнене на картині Семесюка. За відсутності сталої української (саме УКРАЇНСЬКОЇ), а не псевдоукраїнської держави, самоорганізована анархія — єдиний природний філософський, психосоматичний і ментальний стан українця.

Колишній міністр внутрішніх справ, а нині злочинець, втікач Захарченко, в одній із своїх публічних заяв напередодні проведення антитерористичної операції у лютому 2014 року заявив, що революція готувалася принаймні з 2012 року. Як завжди, бреше падло. Художники СВХ знали про її прихід набагато раніше. Відчували, ретранслювали у соціум художні образи та ідеї, постили у соціальних мережах статті та створювали мистецький продукт, що наче лакмусовий папірець брався фіолетом в отруйному повітрі кримінально-олігархічної держави, виявляючи злодійську сутність влади. Іван Семесюк творив портрети жлобів-депута­тів, малоросів-шароварників, буряковомордих аграріїв-пиздунів і пи­сав свій «Щоденник україножера». Андрій Єрмоленко втілив у життя серію анархо-плакатів, що ширилися Інтернетом і набивалися на майки тисячами. Сергій Коляда малював кульковою ручкою свої похмурі пенітенціарні «Троєщинські хроніки», мовби передбачаючи навалу тітушок у наше революційне майбуття. А Олекса Манн ще наприкінці 2012 року видав серію «Викликай бога революції», де з вражаючою пророчою прозорливістю зобразив на полотнах усі події листопада 2013 — лютого 2014 років. З мого ж боку СВХ отримувало всебічну фінансову та організаційну підтримку. Де брали грошики, спитаєте? Адже каталоги, виставки, книговидання — штука не з дешевих. А я й відповім: у «Партії регіонів» і брали! Хе-хе, не лякайтеся, зараз поясню. На початку справи я чесно пішов до декількох потенційних «україноцентричних меценатів» із проханням про фінансову допомогу нашому революційному арт-угрупованню. Але всі були впевнені в абсолютній безперспективності справи, бо «янучари» прийшли всерйоз і надовго. Вихід був один — продовжувати вдавати з себе лояльних до влади і брати замовлення на організацію і проведення приватних, корпоративних та інших публічних заходів у якості ведучого та шоумена, а гроші вкладати у напівлегальну мистецьку діяльність, пов’язану із СВХ. Так тривало з початку існування нашого Союзу — від 2009-го аж до 2012 року.

Рубіконом, на який я врешті наважився, став проект «Орест Лютий». Саме з нього почалася активна фаза бойових дій на всіх фронтах. Із виходом першого кліпу (1-го лютого 2012 року) ми катастрофічно посварилися з дружиною. «Ти перетнув межу мого терпіння! Хіба не розумієш, що за такі пісні вони тебе вб’ють!? Батько п’ятьох дітей, ти про них подумав? Ти про мене подумав? Від нас підуть усі замовники, нам не буде що жерти!» Що я мав відповісти? Що вона має рацію? І мої аргументи про те, що я так далі жити не можу, що не хочу бути рабом і прислужником у злочинців і кримінальних покидьків, що я, врешті-решт, громадянин і хочу бачити свою державу чесною, чистою та гідною, бо мені соромно і боляче за те, що коїться у ній, мені не байдуже — у якій країні ростимуть мої діти — і я не хочу перекладати відповідальність за її майбутнє на жодних Ющенок-Януковічей, а прагну здобути елементарні права поваги до себе і до свого бажання бути українцем у своїй державі, самому творити своє майбутнє? Здавалося б, смішні, ідеалістичні, наївні бажання вже дорослого сорокарічного дядька... Дружина вказала мені на двері, заявивши: або діти та родина, або творчість та країна! І вгадайте що я обрав? Пробачте, діти! Можливо, колись ви зрозумієте свого романтичного батька-митця. Пробачте мені, Софійка, Іванка, Андрійко, Ориська та Іванко! Я вас люблю і заради вас іду на цю тотальну війну, в якій ми обов’язково переможемо.

…Півтора місяця я просидів, засипаний снігом у селі Плисецьке, пишучи неполіткоректний автобіографічний роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» про українські визвольні змагання початку 90-х років, активним учасником яких був сам, про Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, де пропрацював майже 13 років, про різних нині діючих публічних персон при владі, які у ті далекі 90-ті тільки починали свою підступну проросійську діяльність і яких знав особисто. «А ти не боїшся?» — запитав мене Влад Кириченко, власник видавництва «Наш Формат», яке взялося опублікувати мої тексти. «Боюся, а що робити?» — знизував я плечима, але відступати вже нема куди. Орест Лютий покотився країною. В Ютубі кліпи набирали сотні тисяч переглядів. Почалися гастролі і погрози мене вбити, відірвати яйця, закопати в землю, викрити в нацизмі, жидівстві і педерастії, а також одночасному запроданстві російському ФСБ і Держдепу США. Колишні замовники з Донецька, Харкова, Одеси, Дніпропетровська та й Києва — замовкли навіки. Трохи рятував Львів. Виступи у клубах за копійки — у порівнянні із моїми шоу-бізнесовими гонорарами — аж зовсім не компенсували витрати на проект. Але яке досі не знане задоволення! Ти робиш і кажеш те, що рветься із твого серця, а не те, що написано у твоєму сценарії. Ти живеш від концерту до концерту, бо тільки там ти справжній. Дякую всім, хто підтримав нас у ту мить. Без вашої підтримки було б дуже зле… А ще хочу сказати, що всі можливі кошти, які зароблялися від того дня, одразу ж перенаправлялися у нові проекти, каталоги, книги, виставки. Я не купував собі нічого зайвого, крім нехитрої їжі, та ще заправляв авто, і був би абсолютно щасливий, якби дружина безперешкодно допускала мене до дітей, але такого майже не траплялося, бо, на її думку, татко став націонал-фашистом, перетворився на упиря і демона, що ночами п’є кров донецьких і луганських немовлят. Але ми воювали як могли. У вересні 2012 року у Львові на Форумі видавців презентували роман «Доба» і перший альбом Ореста Лютого «Лагідна українізація». У жовтні пішов у роботу великий проект альманаху «Жлобологія», де зібрано усі напрацювання митців-жлобістів за останні роки, а також 33 есе видатних українських письменників, культурологів, мистецтвознавців на цю тему. В березні 2013-го у видавництві «Остання барикада» вийшла повість «Смерть малороса» — мій найрадикальніший твір. Сюжет простий: чорти у неприродний спосіб пляшкою від безалкогольного пива ґвалтують письменника-малороса, дуже схожого на Олеся Бузину (ну дуже вже дістав він мене своїми брехливими опусами). Ця ж повість у травні 2013 разом з кримінальними повістями «Донецький Х...» і «Трахнути відьму» увійшла до збірки «Після злучення тварина сумна». В червні минулого року на телеканалі ТВІ вийшло анархо-кабаре «Зелена лампа», вкрай радикальна, як для українського телебачення, програма, що висвітлює проблематику українського сьогодення з мистецько-філософського погляду. І, нарешті, в рамках ювілейного 20-го форуму Видавців, ми разом із митцями СВХ презентували свій талмуд — «Жлобологію» — разом із живою інсталяцією «Жлобопарк» (гопнік звичайний і тітушка-антіфашист в одній клітці), яка викликала у львів’ян і гостей міста великий вир емоцій — від захвату до лихого обурення. Рік видався вкрай плідним. Але безумовним мистецьким апофеозом діяльності СВХ стала заключна виставка «ЖЛОБ. ЖЛОБСТВО. ЖЛОБІЗМ», яка проминула у рамках фестивалю KIEV CONTEMPORARY ART 2013 у «Мистецькому Арсеналі».

«Це дуже символічно, що ми демонтуємо виставку саме 2-го грудня. Мені здається, що епоха жлобства закінчилася. Настає щось нове» — ці пророчі слова промовив Іван Семесюк, допомагаючи Олексі Манну знімати зі стіни поліптих «Викликай Бога революції». «Здається, нас почули вищі сили!» — як завжди, іронічно зауважив Манн, маючи на увазі пророчу назву твору. Вчора ми всі були на Банковій і вперше в житті відчули як ріже очі і забиває подих сльозогінний газ, побачили як атакує «Беркут» і як палають коктейлі Молотова. Але до того Семесюка намагалися побити (як провокатора). Проте, про все за порядком...

Того, що революція розпочнеться наприкінці 2013-го року ніхто не чекав. Всі закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Можна сказати, що революція захопила нас зненацька і накинулася як зголоднілий собака на мозкову кістку, і вже спокою не давала, аж поки не вигризла, не висмоктала всі наші почуття й емоції до краплі. Три місяці боротьби і нечуваних історичних подій були попереду, але тоді, 21 листопада, коли у Фейсбуці близько 20.00 з’явився пост Мустафи Найєма, а згодом Парубія «Всі на Майдан», про це ніхто не здогадувався. Спершу все, як завжди, нагадувало карнавалію 2004 року. Близько десятої вечора на Майдані зібралося сотні півтори людей. Веселі студенти стрибали з прапорами і вигукували «Той, хто скаче — той в Європу!». Пані Ірина Фаріон вся світилася від щастя і дуже слушно зауважила: «Янукович підписав собі смертний вирок. Якби пішов на асоціацію, а перед виборами випустив би Юлю, то гарантовано став би президентом. А тепер гаплик!» (як у воду дивилася). Підтягнулися артисти з театру Франка, знайомі журналісти, письменники — суцільна інтелігенція. Десь близько одинадцятої «пожалували» Кличко з Яценюком. Всі питали: «Що робити? Який план дій!?» Але опозиційні очільники загадково посміхалися, ніяково розводили руками і все благали заспокоїтись. Вже тоді вони виглядали абсолютно розгубленими і безпорадними (якими і залишались у подальші дні і місяці революції). Ініціативу брав народ. Частина натовпу чкурнула на Банкову, потім повернулася. На Майдан підтягувалися «старі революціонери», люду вже було тисячі з півтори, з’явилася купа камер, близько півночі завезли польовий комплект звуку — і почалося...

Нас від початку Майдану називали «провокаторами» та «екстремістами». Вже наступного дня, коли Семесюк та Манн намалювали перші «люті гасла»: «Овощ созрєл. Пора убірать», «Нація за люстрацію», «Місце упирів у казках, а не у владі» і таке ін., до нас підходила купа незрозумілого вигляду дядьків і тьоток. Вони шипіли щось на кшталт: «О, повилазили, підараси!» Хоча, насправді, підараси стояли трохи осторонь у своїх веселкових шаликах і шапочках, і, зауважте, з праворадикальних митців, одягнених за останньою скінхедівською модою, їх ніхто не чіпав! Бо від самого початку на Майдані витав дух толерантності і доброзичливості. Як у раю. Вовки мирно паслися разом з вівцями, а хижі гієни не завдавали жодної шкоди безневинним кроликам. І так тривало трохи більше тижня. А потім побили студентів. І країна змінилася.

«Ласкаво просимо до Митного союзу!» — так на ґанку каналу ТВІ зі мною привіталася редакторка телемарафону «Вихід Є», де я мав провести вечірній прямий ефір за участю українських митців. Зібралося нас чоловік зо двадцять, тих, хто повернувся з Михайлівської площі, де того дня відбувався стихійний мітинг. З екранів як могли закликали всіх виходити завтра на вулицю. Аж коли наприкінці ефіру до нас долучився Іван Леньо з гурту «Козак систем» із пропозицією записати пісню «Брат за брата». І сталося майже диво, всі погодились. І керівництво каналу, і оператори, і інженери, хоча година була пізня, давно минула 12-та ночі, і грошей за те ніхто не обіцяв. Так уперше на моїй шоу-бізнесовій пам’яті, митці, люди — нерідко із вкрай загостреними амбіціями та полярними уявленнями про прекрасне, зуміли згуртуватися і не перегризти одне одному горлянки. Починали працювати механізми низової ініціативи та волонтерської діяльності, які потім проросли крізь усе суспільство і утворили справжній Майдан, де брат стояв за брата і всі одне одного підтримували, і трималися за руки, і відбивали атаки «Беркута», і різали бутерброди, і співали пісень, а коли було треба, то й кидали коктейлі Молотова та підносили шини. Отак в царстві Мордору народжувалася справжня українська Нарнія. Години за півтори ми записали чорновий матеріал, а вже за декілька днів пісня та кліп з’явилася в ефірах і залунала з головної сцени Майдану. А тоді сцени на Майдані ще не було.

Вона з’явилася в ніч на 2-ге грудня. Але перед тим було 1 грудня! І мільйон людей на вулицях! І картинка в усіх вітчизняних та іноземних ЗМІ. З одного боку — невпинне і безкрає людське море, а з іншого — грейдер на Банковій, що насувається у бік міліцейського кордону, екстреміст-скорпіон з металевим ланцюгом лупить вевешників по шоломах, летить бруківка, вибухають газові та світло-шумові гранати і летять перші коктейлі Молотова. Навіть зараз в українській Вікіпедії можна прочитати перекручені факти, мовляв, сутичку на Банковій першого грудня спровокували російські ультрас, підкуплені Медведчуком. Я на початку історії теж у це повірив і сам піддався на суспільну паніку вбачати в усьому руку Москви, аж поки особисто не дізнався, що «радикалами-екстремістами», які жбурнули перші коктейлі і перші шматки бруківки на Банковій, були мої давні знайомі Олексій Шемотюк (архітектор) та Геннадій Тітов (скульптор). І пишаюся цим! Відтепер хто б там що не казав, а я знаю напевне, що ВОГОНЬ ТІЄЇ РЕВОЛЮЦІЇ ЗАПАЛИЛИ МИТЦІ. Вони довго, майже аж до остаточної перемоги наприкінці лютого приховували цей факт, як і всі ті, хто виробляв «якісний продукт» (мається на увазі специфічний мистецький коктейль Молотова за оригінальним рецептом, що постачався на барикади впродовж усіх днів силового протистояння), як і ті, що робили бойові катапульти, пищалі і требушети, що дозволяли вести прицільний вогонь салютними установками, як і ті, що робили і прикрашали візерунками щити і шоломи, постачали самообороні Майдану бронежилети і бойові «ментойоби» (спеціально зварені шматки арматури для пробивання шоломів), як і ті, що лютими січневими ночами у тридцятиградусні морози чергували на Мистецькому Барбакані. Але про Барбакан окремо... Вибачте, ледь не забув! 1-го грудня Семесюк зробив цілком чорний анархічний прапор з написом «Воля або нахуй!» і вийшов з ним на марш мільйонів, за що був ледь не побитий буряковомордими аграрними патріотами чи то з Дрогобича, чи то з Коломиї, які за звичаєм назвали його провокатором та екстремістом. Тут маємо проблему. Село не розуміє міста. Панове сільські патріоти, ви, звичайно, сила! Честь вам і шана. Але з приїздом до Києва не забувайте, що містяни тут творять нову історію модерної держави. Чуєте? МО-ДЕР-НО-Ї. Народжуються нові сенси, народжується нова естетика, народжується новий герой. Будьте обережними з вашою грубою консервативною логікою, ставтеся обережно до всього, що для вас є незрозумілим. Бо, лупцюючи модерного українського патріота-екстреміста за гасло «Воля або нахуй!», ви позбавляєте нашу державу надії на щасливе європейське майбутнє і гнете свою безумовно прекрасну, але, як би м’якше мовити... трошки дебільну, аграрно-шароварну та архаїчну тємочку. Карочє: патріоти України всіх країв, єднайтеся! Амінь. Слава Україні!

А тепер про Мистецький Барбакан («Барбакан» — середньовічна фортифікаційна споруда, що зазвичай ставилася перед головною брамою замку і першою приймала на себе удар, поки місто готувалося до облоги. — Прим. Авт.). Він постав на мапі революційного Києва через три-чотири дні після атаки «Беркуту», в ніч з 10-го на 11 грудня. Пам’ятаєте? Вдарив перший мороз, градусів до мінус 10-12, йшов легкий сніжок і десь близько першої ночі дзвони Михайлівського монастиря вдарили у набат, прямо як під час монголо-татарської навали вісімсот років тому. Піднявшись Андріївським узвозом, я залишив машину на Десятинній і пішки рушив на Майдан, боячись натрапити там на невиправну картину розгону. Людей зі мною йшло мало, майже нікого, і це теж лякало. Ажіотажу не було. Внизу, біля самої площі вулицю перекрили КамАЗи із піском. Такі самі КамАЗи стояли в усіх підворіттях. Вони навмисне відрізали нам дорогу до втечі. Протиснувшись повз заведені вантажівки, я побачив море чорних шоломів. Все було готове до штурму. Вевешники у десять рядів вишикувалися довгою колоною вздовж усього фасаду Будинку профспілок. Першим, кого я зустрів біля Лядських воріт, був Фома, лідер гурту «Мандри». В руках у нього був довгий березовий дрючок. «Де взяв?» — запитав я і він кивнув у бік ряду бочок, біля яких грілися люди. Народу на площі було від сили до тисячі. Перша атака почалася близько другої, одночасно з боку Інститутської та Хрещатика. «Беркут» напирав наполегливо, але повільно. Люди в помаранчевих касках, гомілки яких були обв’язані шматками карематів (бо, сука, з-під щитів б’ють по ногах, коли з ними штовхаєшся) стали стіною і тримали оборону. Серед них був і Андрій Єрмоленко, наш художник з СВХ, який здалеку махнув мені рукою. «Наше завдання зібрати якомога більше людей. Якщо кияни вийдуть вночі на Майдан, якщо збереться тисяч десять-п’ятнадцять, вони не наважаться на розгін!» — це сказав Льоня Комський (знаний київський антиквар і галерист), що стояв поруч. — Дзвони усім, пиши СМСки, хай виходять!» Атаки продовжувалися ще два чи три рази. Але помаранчеві шоломи міцно тримали оборону. Людей тим часом дійсно ставало все більше і більше. Близько п’ятої ранку першими забралися вантажівки, а близько шостої «Беркут» почав відступати. Ми плакали, обіймалися, пили чай, грілися біля бочок... Ми перемогли! І ми були щасливі. КИЇВ ПІДНЯВСЯ І ВНОЧІ!

Так-от, про необхідність Барбакану заговорили саме після то­го штурму. Дмитро Жила, архітектор за фахом, співзасновник і натхненник підпільного пабу та водночас арт-галереї «Бактерія» на Костянтинівській, 23, де впродовж революції було розташовано нашу мистецьку координаційну раду, запропонував концепт Барбакану як місця, де художники, поети, музиканти та люди інших творчих професій завжди могли б знайти прихисток, перепочити після революційних подій, а також, за бажанням, провести свої мистецькі акції. Місце розташування обрали якраз навпроти виходу метро Хрещатик, по центру вулиці, трохи ліворуч від Прорізної, якщо дивитися нагору. Від першого дня стіни Барбакану були прикрашені роботами художників СВХ і впродовж усіх наступних днів революції Барбакан став місцем справжньої мистецької напруги. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво і натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння». Після спроби розгону в ніч з 10 на 11 грудня, влада не вчиняла на Майдані жодних активних дій. Народ гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала, а Майдан видихався і марґіналізовувався. Ніде гріха діти, від бездіяльності і безпорадності інколи і побухували. А як без цього? Всі розуміли: владою запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ чекав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень підігравали владі і мимрили «без провокацій, без провокацій». По­чалися репресії. По-звірячому побили журналістку Тетяну Чор­новол. В активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я та до маєтків можновладців відбирали права, когось амністува­ли, когось, навпаки, посадили. 11 січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. Цілий місяць в’язкої позиційної боротьби, що відбувалася за межами Майдану, закінчився 16-го січня з прийняттям Радою «диктаторських законів», що забороняли громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках і носіння камуфляжу тощо... Підрахувавши можливі терміни за свої діяння, митці нашого угрупування зійшлися на думці, що навіть за «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення існуючої влади мінімум по десять років світить кожному. Дехто навіть повидаляв свої екаунти у соцмережах. Але не всі. Наближалося 19 січня.

Якби не автомайданівці — Булатов, Коба, Поярков (до речі, теж художник), що видряпалися на сцену після чергових пустопорожніх балачок опозиційних очільників і закликали народ рушати на Грушевського, то революція могла б безславно закінчитися того ж дня. Опозиція відверто «зливала» Майдан — і стотисячний натовп, що зібрався на площі, починав танути на очах. Розпач був невимовний. «Хотілося сісти, затиснути голову поміж коліньми і плакати від безпорадності! — ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер Данило Ковжун. — Всі розуміли, що це кінець! Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій у разі відмови опозиції вести народ на штурм Ради чи Кабміну. Але одна річ Інтернет, а інша — реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану «запросив» усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав «Ходімо?», я відповів «Ходімо». І ми пішли. А на той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. І вони, як виявилося, нам дуже знадобилися. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з «Беркутом». Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Авто відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси і запалили фаєр, а потім запалили і бусік... Ну, продовження ви вже знаєте...» Отак просто і невимушено він вкотре розказує про початок нової активної фази революції. «А хто бусік запалив?» — спитаєте ви. «Та наш барбаканівець Федір на прізвисько Бублик. Архітектор. Лютий боєць!»

І почалось вогняне Водохреща. Запалали перші шини, забили бойові барабани з металевих бочок, трубач заграв «Лента за лентою», з боку ментів запрацював водомет, почалося перше в історії модерної України масове вуличне силове протистояння і революція отримала нове дихання! Близько 19.00 з’явилися перші важко поранені (першокурснику-архітектору, що намагався відкинути вбік світло-шумову гранату відірвало кисть руки). Почали бити гумовими кулями по журналістах і фотокореспондентах, намагаючись вцілити в око. 20-го з’явилася перша робоча катапульта, бійці опановували нові методи боротьби — салютні установки та требушети. Все виглядало як справжнє середньовічне побоїще, яке важко було собі уявити у 21 столітті, навіть за дуже жвавої уяви. Зранку 22 січня, під час вранішньої контратаки «Беркуту» загинули Нігоян і Жизнєвський. Відтепер картеч і кулі летіли з боку ментів і все стало дуже серйозно. А потім був штурм Українського дому, «мирний похід» до Верховної Ради, побиття і розгін у Маріїнському парку на Кріпосному провулку, купа вбитих і поранених у Будинку офіцерів і вогняна стіна у ніч з 18-го на 19 лютого від палаючого Будинку профспілок, аж до будівлі консерваторії, коли на Майдані лишилися самі кияни у кількості до тисячі-півтори осіб, і тільки янголи Господні знають — чому вони нас тоді не дотиснули? А потім настав найстрашніший день, коли кров текла потоками по брудному асфальту і бруківці Інститутської, по сходах, що вели до Жовтневого палацу, коли кров калюжами стояла у холі готелю «Україна» та біля Лядських воріт, куди зносили поранених і вбитих.

«Ці місяці ми жили всередині підручника з історії» — так одного дня сказав Іван Семесюк. Я певен, що кожен з цих днів колись ретельно вивчатимуть і проаналізують дослідники української революції 2013-1014 років. Напишуть десятки, а може, й сотні дисертацій і не один вчений муж отримає за це ступінь кандидата, а то й доктора історичних наук. На наших очах звелась і виросла справжня Запорозька Січ, постали з плоті і крові справжні гайдамаки і Січові Стрільці, і воїни УПА. Нарешті наповнилося справжньою живою водою те, здавалося б, давно всохле русло народних архетипів. Все сповнилося нових правильних сенсів, все стало на свої місця. Народився новий Герой! Народилася Нова Модерна Україна. Ми відчули свою силу і взяли на себе відповідальність за країну і за її майбуття. Взяли відповідальність на себе і за себе. Ми стали дорослими. Невимовно шкода полеглих Героїв Небесної Сотні… Пам’ять про них — запорука нашої витривалості та стійкості у подальшій боротьбі. Адже розслаблятися зарано. Поруч підступна брехлива імперія, яка робитиме все, аби придушити, приспати, впокорити, оббрехати наш волелюбний лицарський дух. Зруйнувати її нашою Правдою — ось основне завдання на найближче майбутнє. Тож вперед, ДО БОЮ!

— художник, письменник, драматург. Народився 1952 р. у м. Києві. Закінчив Київський художній інститут, факультет живопису, монументальне відділення (1976), відтоді взяв участь у понад сотні виставок у різних країнах світу. Картини зберігаються в музеях і приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та ін. Починаючи з 1970-х і дотепер пише п’єси, найвідоміші з яких «Блєск і ніщета підарасів», «Васіліса Єгоровна та мужичкі», «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Кацапи», «Павлік Морозов. Епічна трагедія», «Сноби». Книги: «Герой нашого часу: П’єси» (2001, 2006), «Король Літр» (2006, 2010), «Рух життя, або Динамо» (2010) та ін. Нагороди: премія «Київська Пектораль» за сценографію вистави «Оргія» (1993) і за найкращу виставу року — «Постріл в осінньому саду» (1995) Міжнародного театрального фестивалю «Kintakt-95» та ін. Разом із режисером Андрієм Крітенком заснував театр «КРОТ» (Київський Революційний Охуєнний Театр). Вистави за п’єсами Подерв’янського збирають аншлаги по Україні. Живе і працює в Києві.

У мене з’явилась країна

Я не Касандра, і вила, сокири і смерті на Майдані передбачити не міг. Зате знав: цій владі буде хана. Маю тому документальне свідоцтво: в 2011 році я сказав, що час Януковича скоро закінчиться, журналу «Країна». Це було очевидно, бо у світі має бути баланс: чорного й білого, холодного й теплого, має урівноважуватись інь і ян. А що зробила влада? Ці люди залізли до кожної шпаринки. Своїм опонентам вони не залишили нічого. Тільки подібні структури, коли так діють, приречені на смерть. Це була рівномірна тенденція, котра щороку набирала обертів. Корупція, безкарність, усе це жлобство, яке перлось нагору, все це лайно, що піднімалось на поверхню. А що злочинці отримали владу — до того все і йшло 23 роки української незалежності. І дійшли вони до маразму, почали пиляти гілку, на якій сиділи.

Україна — країна загадкова для тих, хто не знає її історії і наших людей. У мене є хата в селі, де виріс, куди часто їжджу, і добре знаю людей, які там живуть. Це на Полтавщині, там справжня українська Україна. Існує така міфологія, що українці — ду­же лагідні, що Україна — це шаровари і вареники, і дівчата чорноброві. Ага. От для того, хто читав Шевченка і знає, хто такі гайдамаки і козаки, ким був Махно і інше, інше й інше, українці вже не надто лагідні. Тут нема секрету. Українець, може, і лагідний, аж поки не зазіхнуть на його приватну власність і гідність. Він не повстане за якісь абстрактні ідеї. А от коли сусід забиратиме його город, українець схопить вила. З цим треба обережно. Він за своє готовий вбивати і вмирати. Насправді дуже оманлива ота його «сущність фольклорна».

Українець — дуже жорсткий і небезпечний. А ті, хто заварив увесь цей бруд у нашій країні, цього не знали. Тому я зрадів, коли Янукович не підписав угоду про євроінтеграцію. Бо якби він поставив закарлючку, помахав би папірцем перед українцями, то невідомо, коли він пішов би звідси. Він інакше гарантовано б став президентом у 2015 році. І от саміт у Вільнюсі він провалив, і я подумав тоді, що в України є ще шанси щось змінити. Я в прямому телеефірі ще напередодні угоди сказав, що на сподівання людей влада не зважатиме. Деякі тішились ілюзіями, що коли на Майдані збереться півмільйона людей, то влада піде на якісь переговори з народом…

Я живу на Хрещатику, тому можу сказати, що події цієї зими відбувалися прямо перед моїми очима. Побачене викликало в мене дуже дивні відчуття. Спочатку з’ясувалося, що Хрещатик — це вулиця, на якій стоять намети і вже не їздять машини. Здоровенні дядьки з вусами, як в XVII сторіччі, варять собі куліш. Як в Середньовіччі. Відчуття абсолютно ірреальне. А потім це свято почало перетворюватися на щось більш серйозне, і нарешті прийшла смерть туди. Тобто це сталося за короткий проміжок часу — людина за все життя може не пережити такого. Не відчути справжніх емоцій — справжнього жаху, справжнього піднесення, справжнього страху. Усе відбувалось посеред міста, де вулицями ходять люди, обідають поруч у ресторанах, тобто на роботу — з роботи. Як виявилось, все це — пліснява на сирі. Яку пошкребти — і її нема. А Майдан — то справжнє життя. Яке смердить, в якому є веселощі, є смерть, є все, що завгодно.

А буденне людське життя нецікаве й одноманітне, людина виконує кожен день ритуал, зовсім якийсь незрозумілий і незграбний. А потім чоловік вже старий і помирає, не відчувши нічого особливого. Як хом’як, який крутиться в своєму колесі. Майдан розійдеться, казали мені друзі. А я відповідав: «Не розійдеться». — «А чому?» — «Ти поглянь на цих людей, їм добре там, їхнє життя там почалося. Це хлопці, які втекли від дружин і дітей на свою Січ». Для них цей куліш посеред вулиці, друзі — важливі. Вони самоорганізувалися, скрізь чистота, мир і злагода. Гідність, спокій. І стало зрозуміло, що є речі, за які варто жити і вмирати. Росіяни самі визнавали, що вони так не вміють: «Мы на третий день — напьемся — и пойдем магазин громить».

Це руская міфалогія, що ми з росіянами один народ. Який братній народ? Це зовсім інші люди. Ми жодним робом не по­в’язані між собою. У нас усе абсолютно різне — зовнішність, ментальність, звичаї. Українець насправді індивідуаліст, схильний до анархічних вчинків і цінує свою волю. А рускій мислить общіной, колгоспом, для нього важлива не власна ініціатива, а те, що скажуть згори. Він хоче відчувати сопрічасность з якоюсь хернею, яка зветься руская ідея, в чому вона полягає — невідомо.

На Майдані я з усіма теж проходив етапи еволюції. Нам з друзями спочатку було весело, відчули себе цікавими туристами. Усі допомагали один одному, потім — нас розганяли, ми бігли від «Беркута», вдихали сльозогінний газ, милувалися красивою загравою. Для нас це була ніби гра. А потім з’ясувалося, що на Майдані вже є трупи. З’явилися жах, смерть, ненависть. Навіть 19 січня, коли навколо розривались гранати, горіли шини, ми всім цим дихали, і, як не дивно, мені це все ще здавалось карнавалом. Ми підійшли до місця, де були сутички, досить близько. Якась дівчинка дала нам марлеві пов’язки, які нас врятували від диму. Потім «Беркут» якось кволо намагався прорватися, ми потроху відступали. Це було вдень, а ввечері все запалало. Та я ще мав відчуття якоїсь гри на межі. А вже з 23 січня я зрозумів, що усе насправді дуже серйозно і жартів більше не буде.

Настав час вбивати і вмирати. Це висіло просто в повітрі. Важ­кий еґреґор ненависті, смерті, самопожертви. Серед учасників протистоянь були мої близькі друзі, одного поранили 18 лютого. Думав, легка травма, потім поїхав на лікування до Німеччини. А там лікарі дістали у нього з голови дріб від картечі. Розповідав, що це була справжня війна, вона дико заводить. Страху він не відчував. Але було відчуття бойні. Хотілося взяти зброю. Бо з палицею проти пострілів не підеш, і почалася стрілянина. У наших людей з’явилася зброя. У ті дні з барикад вийшов один дядько і почав стріляти з рушниці зі словами: «Мені все одно, у мене сина вбили». Дістав мисливську рушницю і стріляв. Потім прийшов якийсь СБУшник і сказав: «Що ви робите, у нас хлопці гинуть!» Йому відповіли: «Та невже? І в нас гинуть. Ви своїх відізвіть!». Тоді їх почали відкликати. Але народ попер у наступ. Це був переломний момент. У ті дні всі були на межі, суцільне балансування. Я чув тоді, що один підрозділ мєнтів не приїхав. Вони відмовились їхать на Майдан. У них теж усе висіло на волосині.

А потім почались розстріли. Стріляти ми вже були морально готові. Але ніхто не думав, що буде стільки жертв. Я такого навіть уявити не міг. Тоді влада перейшла усі межі. Як це не парадоксально, але жертви з нашого боку давали нам моральні переваги. Наші хлопці загинули, хоча й була у декого зброя. А команди стріляти не було, про це розповідали потім на барикадах. Є така думка, не моя, що це була свідома жертва. Бо люди могли відповісти жорсткіше. Але тоді було б ще більше смертей з боку ментів. Я хотів би зробити такий висновок: добре, що Україна має історію, на яку можна спертися. Бо всі ці події нагадували те, що вже відбулось раніше, про що кожен чув і читав. Про Махна, запорожців, гайдамаків.

На Майдані ми побачили архетип українця — людини вільної, яка готова вбивати і вмирати за свободу. Це дуже важливо. І навіть зовнішньо вони були дуже красиві всі. Я ж художник і не міг не бачити там красу — коли горіли шини біля колонади на Грушевського, світив повний місяць і нависали густі чорні хмари, було таке димне видовище, як у Тернера. Я ще сказав тоді Миколі, моєму другові: «Дивись, це нагадує «Останній день Помпеї» Брюллова. Києвом ходили сотники зі щитами й палицями — з такими мордяками, ручиськами, якими ведмедів душити можна. Вони виходили з наметів, підписаних назвами міст — Стрий чи Моршин, у здоровенних казанах варили свій куліш несамовитий. А біля казана стояла дівка з червоною пикою і розмішувала це вариво веслом. Там же поруч кипіла казанюра борщу, і від усього віяло таким смачним Середньовіччям в нашому пластмасового світі, де не лишилося нічого справжнього — пепсі-кола, всяка херня, а тут раптом щось таке справжнє й живе. І любов, і смерть, і ненависть — усе було не фальшивим.

Головне, щоб ми свій Майдан не просрали. А така можливість завжди є. Українська історія це підтверджує. Чому так відбувається — я схильний думати, що причина тому абсолютно містична. Верховний головнокомандуючий, який над нами, завжди влаштовує якісь іспити з цим народом: чи він дійсно гідний, чи має вимерти, і ми здаємо цей іспит весь час. Або ми вистоїмо, або перестанемо існувати як народ, який чогось взагалі вартий. Україні завжди було притаманно збирати велику бойову силу, а потім її губити. Ось вже ніби перемагали, і раптом починалися якісь дрібні сварки, якась хрень дробила наші сили і нічого доброго з того не виходило. Так було, коли Богдан Хмельницький мав 300-тисячну армію і розгромив поляків під Зборовом, сидячи на коні, продиктував королю всі умови здачі… 300-тисячна армія! В Наполеона такої не було. Як можна було все просрати? Ми примудрились. У 1918 році мільйонна армія зібралася, хотіла воювати. Винниченко і Центральна Рада всю її розпустили і пішли співать «Несе Галя воду», в той час, коли Муравйов уже наблизився впритул до Києва. Таких прикладів безліч.

Я вже пропонував внести Майдан в Конституцію. Зробити так, що коли на Майдані є велика кількість людей, вводиться юридичне поняття про «дохуя». Бо коли, скажімо, буде 200 тисяч людей, то тут скажуть, що було 999. І знов почнеться маніпуляція. А якщо народ скаже, що нас зібралося точно дохуя, то він має право викликати всіх високих достойників і з них спитать. Так і було на Запорізькій Січі. Це наша традиція. Її потрібно повернути і законодавчо оформити. «Ану, сучий син, що ти зробив? Ану ходи сюди!» І вирішувати, що з ним робити далі.

Нам закидають, що ми програли пропагандистську війну. А як її можна виграти всередині Росії? Руская пропаганда не стільки для нас, скільки для самих рускіх існує. І боротися з нею всередині Росії — нереально. Вони з успіхом бомбують нас в Європі, але варто відкрити Інтернет і можна зрозуміти, що і як. ФСБ працює і в нас, тому на Донбасі, або в Луганську досі заповідник заскорузлого совка. Ще в часи СССР там навіть не було чого жерти, я бачив пусті полиці магазинів. У Луганську розписував здоровенний будинок культури, а треба ж було їсти, і зрозумів, що коли думатиму, де купити їжу, то ніколи не закінчу роботи. Довелося обмежитися яблучним соком і хлібом, більше нічого на прилавку не знайшов. Але люди там були цілком задоволені своїм становищем і про те, щоб жити краще, вони й досі не думають. Вони залишилися в тих 80-х роках. Лісічанськ, Рубєжная і Сєвєраданецк — це величезний хімзавод, де думають, що совок — це харашо. Росія і совок — для них одне і те ж. Вони не готові йти на смерть за свободу.

У мене так склалося життя, що я ніколи не мав своєї країни. Вона не любила мене, а я ненавидів її. І мені не варто було нічого сподіватися в цій країні. В 1991 році мав ілюзії, що отримав нарешті те, чого шукав. А потім країна знов зникла. Разом з ілюзіями. І я всі ці роки жив без країни.

І лише під час Майдану зрозумів важливу для мене річ: у мене з’явилась країна. І це відчуття було для мене абсолютно нове. Двадцятирічні хлопці, які загинули, мали це відчуття. Вони з ним народилися. А я цього не мав. Зараз можу сказати, що за країну можна вмерти і вбити теж можна. Хоч я скептична людина, пафосу не люблю, але тут я в собі таке відчув. Це було інтимно і зосім недавно.

Так, це була революція. Вона має декілька складових: 1) коли нагорі жирують, 2) коли народ страждає, а згори йому кажуть: єслі нєт хлєба, то єш пірожноє, 3) в казні нема бабла. Тому мені ще до революції було зрозуміло, що вона буде. Цей казан, накритий кришкою, мав вибухнути. Так і сталося. …Я теж думав про те, що не кожна революція має закінчитись кров’ю. Бо у Португалії була мирна революція гвоздик. У Грузії — революція троянд. У них усе закінчилось без крові. Ми всі сподівалися, що і в нас так буде. На жаль, не вийшло.

— український художник, громадський діяч. Народився в 1961 році в Одесі. Закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Разом із однодумцями заснував у 1993 р. асоціацію «Нове мистецтво», де працював арт-директором, а згодом й президентом. Був головою правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса), директором Галереї Гельмана (Київ). Декілька років прожив у Сполучених Штатах, робив ілюстрації для New York Times Book Review. Картину Ройтбурда «Прощавай, Караваджо!» в 2009 р. купили на лондонському аукціоні Phillips de Pury & Co за $97 тис. Широкому загалу художник став відомий після революції 2004-го завдяки серії робіт «Танго», яке танцюють політлідери Ющенко й Тимошенко. Не менш епатажною була й виставка «Если в кране нет воды», де в образі хасидів на полотнах постали знакові особистості різних часів і народів — поет Шевченко, письменник Достоєвський, поп-ідол Майкл Джексон etc. Творчість автора охоплює не лише живопис, а й відео, графіку, інсталяцію та перфоменс. Картини художника зберігаються в найвідоміших музеях світу: у МоМА (Нью-Йорк), в Третьяковській галереї (Москва), у Державному художньому музеї (Санкт-Петербург) і багатьох інших. Живе й працює в Києві.

FB-ЩОДЕННИК. ВИБРАНЕ. МАЙДАН — 2013-14

*23 ноября 2013 г.

когда-то при распаде советского союза кто-то из прибалтов сказал: «нельзя иметь общее кровообращение со смертельно больным человеком»

24 ноября 2013 г.

в общем вернулся опять-таки с майдана. народу раза в три меньше чем вчера, интеллигенции раз в пять меньше чем позавчера. левых художников не обнаружил. из правых был олекса манн. был уговорен выступить перед инсургентами. впервые в жизни обратился с трибуны к восставшему народу. в общем, троцкий из меня ху*вый(((( я предложил переформатировать майдан в окупай и слушать не политиков а философов и поэтов. я призвал ораторов не агитировать народ за то, на что все и так по дефолту согласны, я призвал народ думать не об януковиче а об любви, и в подтверждение своего европейского выбора прочел «оду к меланхолии» китса: )по памяти):

в общем, прервать меня конечно пытались но так и не прервали. А тем более не порвали, и даже похлопали. отак.

16 декабря 2013 г.

я тут с людьми разговариваю. если подытожить, повестка дня напрашивается следующая:

1) сегодня оппо контролирует в лучшем случае процентов 25-30 майдана. при этом ее лидеры превратились в корифеев сцены, нарциссично и упоенно играющих роли народных вождей.

2) сам майдан, формирующий реальную а не вербальную повестку дня, так и не стал персонифицированным субьектом политического процесса. вожди воспринимают его преимущественно как благодарную аудиторию, щедро одаряющую их аплодисментами. это не может не вызывать у них притока адреналина, легким движением руки конвертирующегося в позитивные эмоции.

3) люди, реально занимающиеся функционированием майдана как организма, слишком заняты решением текущих задач — нарезка морковки для борща, вынос мусора, раздача медикаментов, ведение дискотеки, в экстремальных случаях — сортировка людей по шеренгам для противостояния беркуту. у них нет инструмента для формулирования и лоббирования политической воли майдана кроме выноса своих искренних пожеланий для голосового одобрения собравшимися.

4) власть делает вид шо все шо там — это такое... перед оппозицией вешается морковка в виде намека на компромисс, при ближайшем рассмотрении превращающийся в забитие члена и еще большее закручивание гаек. оппозиция морковку съедает и пытается рассказать майдану шо это его победа.

5) пацаны говорят шо необходимо оперативно создавать совет майдана (название может быть любым) который для начала бы объяснил политикам кто кого должен представлять и превратил народ из объекта в субъект процесса. неплохо чтоб у этого органа был четко обозначенный лидер.

6) дальнейшие планы — из области прекрасных грез. но грезы надо с чего-то начинать материализовывать.

как-то так.

21 декабря 2013 г.

джентльмены с партии «свобода» разъе(дол)бали изящный памятник дедушке ленину возле базара. сам дедушка ленин тоже любил свергать памятники. но в отличие от нынешних революцьонеров он предпочитал заниматься этим не вместо а после победы революции. а революцию он в свое время произвел оч профессионально. всего шесть тысяч большевиков нагнули большую неповоротливую империю как порнорежиссер пьер вудман урюпинскую пэтэушницу. и я так думаю шо вместо того шоб ленина свергать его неплохо было бы предварительно почитать, не отвлекаясь на идейные расхождения. потомушо интеллектуальное наследие степана бандеры применимо для ведения партизанской войны в условиях гористо-лесистой местности, а в большом городе — это совершенно другой жанр и у него есть свои законы, которые дедушка ленин популярно изложил в своем культовом произведении «советы постороннего».

сразу оговорюсь шо я тоже не совсем разделяю кровожадные подходы дедушки ленина, и вооруженному восстанию предпочитаю мирное, так шо прошу учесть.

вот вольная проекция на наши реалии того шо писал дедушка. он пи­сал шо маркс щетал шо «восстание, как и война, есть искусство». из главных правил этого искусства маркс выставил:

1) никогда не играть с восстанием, а, начиная его, знать твердо, шо надо идти до конца.

2) собрать большой перевес сил в решающем месте в решающий момент, иначе неприятель обладающий лучшей подготовкой и организацией уничтожит повстанцев.

3) раз восстание начато, надо действовать с величайшей решительностью и непременно безусловно переходить в наступление. оборона есть смерть восстания.

4) надо стараться захватить врасплох неприятеля, уловить момент пока его войска разбросаны.

5) надо добиваться ежедневно хоть маленьких успехов (можно сказать ежечасно, если дело идет об одном городе), поддерживая, во шо бы то ни стало, «моральный перевес».

в применении к украине и к декабрю 2013 года это значит; одновременное, возможно более внезапное и быстрое наступление на киев, непременно и извне, и извнутри, и с борщаговки, и из василькова, и из ивано-франковска, скопление гигантского перевеса сил над 15≈20 тысячами (а может и больше) нашей «регионовской гвардии» (беркута), наших «вандейских войск» (титушок) и т. д. так, шобы непременно были заблокированы: а) банковая, б) кабмин, в) верховная рада, г) центральные телеканалы в первую голову.

выделить самые решительные элементы (наших «ударников» и молодежь, а равно лучших «афганцев») в небольшие отряды для участия их везде, во всех важных операциях. парализовать и мирно захватить киев, такова задача, требующая искусства и тройной смелости.

успех украинской революции зависит от двух-трех дней борьбы.

_________________________________

и шо?

когда на улице было полтора миллиона человек, всего этого сделано не было, поэтому ни о какой революции говорить не приходится. по словам того же автора, коренной вопрос всякой революции есть вопрос о власти в государстве. без уяснения этого вопроса не может быть и речи ни о каком сознательном участии в революции, не говоря уже о руководстве ею.

именно этот вопрос должен стать единственным вопросом завтрашнего вече. на будущее я вижу четыре варианта:

1) маловероятный. верхушка оппозиции волшебным образом осознает шо это реально коренной вопрос, заявляет о том шо официальные институты утратили легитимность, создает шото типа временного правительства (дееспособного), призывает людей на улицы не для того шоб попеть и поскакать, а для взятия власти. после чего инициирует переговоры с действующим режимом об условиях мирной передачи этой власти. я в этот вариант не верю,

2) майдан создает временное правительство «снизу» с тем же продолжением. тоже не верю.

3) майдан трансформируется в кадрированный полк. компактная эффективная группа остается удерживать плацдарм, массовка расходится шоб проводить разбор полетов и копить злость, сохраняя сетевую организацию и пытаясь трансформировать ее во что-то типа нового «народного фронта», предложенного товарищем луценко

4) самый вероятный. протест маргинализируется, майдан превращается в то, чем его пытаются представить региональские и российские сми, в стране набирает обороты реакция, зажим гаек, массовые посадки, возможно даже включая меня и вас. то, чего особенно не хотелось бы.

очень хочется оказаться плохим пророком

30 декабря 2013 г.

свобода на барикадах (за делакруа)

х, м, 150х200

31 декабря 2013 г.

корочє.

2 января

значит так.

сначала по поводу шествия. во-первых, то шо оно факельное это именно потому что вы подумали, и никаких тонких коннотаций с чествованием нобелевских лауреатов в осло искать не надо потому что их нет. во-вторых, дело даже не в факелах. при такой агрессивности и энергии ненависти если б руках участников вместо факелов были розовые плюшевые мишки, все равно впечатление мрачное. тут недавно в сети гуляла фраза померанца про дьявола рождающегося из пены на губах ангела и далее по тексту.

теперь по поводу лозунгов. абсолютно согласен с андреем бондарем, что «слава украине» означает всего лишь — слава украине. но вот уже ответ «героям слава» ставит ряд вопросов. хотя бы кто для кого является героем. конвенции на сей счет в обществе не существует. но и это можно опустить. поехали дальше, «слава нации». ясно что само понимание этого термина в историческом контексте данного слогана не имеет ничего общего с современным европейским пониманием слова «нация», и не надо делать вид что это не проблема. «смерть ворогам» сегодня звучит вообще как страшноватый анахронизм. давайте определимся, мы еще участвуем в схватке тоталитаризмов первой половины двадцатого века или стремимся вписаться в систему ценностей современной европейской цивилизации? если второе, то давайте сдавать в архив кровавые героические страницы истории. война закончилась почти 70 лет назад, украина — независимое государство скоро 23 года. новая проблематика — новая риторика. наконец, кто такие вороги? я не сомневаюсь что для большинства оравших факельщиков я являюсь ворогом уже в силу своего рождения. и не надо убеждать даже не меня, а самих себя, что это еще не совсем нацизм. он самый.

автопортрет 2013/2014

150х100

наконец кричалка номер три, «украина понад усе». даже если закрыть глаза на то что это калька понятно с чего, сам лозунг о примате интересов нации и государства является сегодня по сути своей наиболее радикальным антиевропейским лозунгом, я хочу в европу потому что там высшая ценность — человеческая личность, а не украина, румыния или великое княжество лихтенштейн.

наконец, о бандере. если отбросить кремлевские пропагандистские страшилки о прислужнике фашистов и даже поверить что бандера — герой и незаурядная личность, все равно большинство из его взглядов и деяний его приверженцев сегодня нуждается как минимум в пояснениях: «ну, чего вы хотите, тогда время было такое...» фигура бандеры может быть мобилизует запад (хотя он уже и так мобилизован) но отпугивает восток. дальнейшая экспансия его культа на восток воспринимается там как идеологическая оккупация. разрушить ложные мифы о бандере как о немецко-фашистском пособнике — задача разумная и полезная. заставить всю украину поверить в миф о бандере как о герое лишенном негатива — задача бессмысленная и чреватая углублением раскола. а он сегодня реален как никогда. если открыть глаза, в этом несложно удостовериться.

4 февраля

итак, анонсированный ранее мой текст о моих еврейских ощущениях от майдана.

нет у меня никаких еврейских ощущений от майдана. я конечно чув­ствую себя на майдане евреем. но я себя чувствую евреем и на гавайском пляже, и на красной площади, и в музее «метрополитен», и на «привозе» в одессе. никакой прибавочной угрозы из-за своего еврейства я на майдане не ощущаю. некоторые профессиональные евреи сегодня пытаются развернуть в мировых сми кампанию об антисемитизме на майдане. моя экспертная оценка: антисемитизма на майдане нет. антисемиты там, конечно же есть. но они есть не только на майдане. они есть везде — и на гавайском пляже, и на красной площади, и в музее «метрополитен», и на «привозе» в одессе. самые страшные страхи по поводу антисемитского майдана сковывают души бывших русских евреев из бруклина, которые черпают сведения о тотальном антисемитизме украинцев со страниц фейсбука преданного симпатика русской имперской идеи и ненавистника страшной америки, проживающего в городе мурманске. это весь фактаж. а в реальной двухмесячной истории майдана, где постоянно находятся тысячи людей, мне ни разу не пришлось столкнуться с антисемитизмом, а из сми и с чужих слов я знаю о четырех инцидентах. причем я специально попросил всех знакомых сообщить мне о такого рода фактах.

1. выступление сумасшедшей поэтессы-антисемитки, забыл фамилию. она появилась на трибуне в самом начале, когда был СВОБОДНЫЙ МИКРОФОН и с тех пор ее к трибуне никто близко не подпускал. зато с этой трибуны выступали многочисленные евреи — и зисельс, и портников, и другие, даже я. и «пушкин клейзмер бэнд» выступал со своей программой и срывал аплодисменты «антисемитского» майдана.

2. вертеп с «жидом». это традиционный персонаж западноукраинского рождественского представления. некоторые украинцы, например ректор львовского католического университета о. борис гудзяк, призывают от этого образа отказаться. но народ не хочет. я в этом ничего страшного не вижу. положа руку на сердце, всегда ли положителен образ гоя в еврейском фольклоре? но мы же можем отделять наши фольклорные традиции от сегодняшней толерантности? почему бы не признать то же право за украинцами?

3. инцидент в захваченной мэрии, когда «свободовцу» не понравилась кипа телеоператора. Возникла словесная перепалка, драку предотвратили, а перед оператором извинился один из высокопоставленных руководителей «свободы».

4. кто-то на лбу листовки с фейсом азарова написал «еврей». надпись тут же замазали.

и это все!!! за вот уже девять недель — все!!! какие еще вопросы? к кому? к миллиону людей на майдане, к не очень любимой мной «свободе», к не до конца пока понятному «правому сектору»? к кому?

ну, и факты нападений на евреев возле подольской синагоги. я живу в двухстах метрах от нее и никаких майдановцев в окрестностях не видел. у «страшных бандеровцев» достаточно дел кроме охоты на ешиботников — беркут стреляет в них, поливает на морозе из водометов, избивает пластиковыми дубинками. неужели кому-то из них придет в голову ехать в другой конец города чтобы избивать еврея, когда их полно на самом майдане? хотя бы я, например. у меня гораздо более характерная еврейская внешность чем у недавно прошедшего гиюр реб дов-бера, пострадавшего от неизвестных погромщиков.

зато есть сотни и тысячи свидетельств евреев, стоящих на майдане, о царящей там атмосфере единения и братства. я, конечно, боюсь сорваться на тональность писем советских евреев в цк кпсс с осуждением израильской военщины, но почему люди, как бы выражающие наши еврейские интересы не поинтересовались нашим еврейским мнением?

я верю что все вопросы межнациональных отношений мы выясним после победы, устраним недомолвки и взаимные обиды. хотя, наверное и тогда останутся антисемиты, но как же без них… но сегодня вопрос украинско-еврейских отношений на майдане не стоит, и кто его на ровном месте пытается поднять, тот либо дурак, либо провокатор.

а вот антисемитизм в «беркуте» меня волнует гораздо больше. потому что государство, не способное предложить своему народу привлекательный проект, традиционно компенсирует его отсутствие охранительной идеологией. таковая непременно предполагает образ врага. какой образ врага на протяжении веков доказал свою эффективность? правильно.

лично для меня в этом противостоянии выбор однозначен. когда идет война добра со злом, я на стороне добра. этого требует от меня моя еврейская этика. кстати, именно поэтому большинство украинских евреев сегодня на той же стороне, и никакие пропагандистские спецоперации этой картинки не изменят.

8 февраля

несвоевременные мысли

есть такой анекдот:

Сёма пришёл из школы и говорит родителям:

— Мама, папа, нам по математике задали задачу придумать!

Уходит в свою комнату, и через полчаса выходит с задачей:

— «Гусь весит 15 килограммов, а свинья весит 100 килограммов».

— Сёмочка, в задаче должно быть не только условие, но и вопрос!

Сёма снова уходит, через полчаса возвращается:

— «Гусь весит 15 килограммов, а свинья весит 100 килограммов. И шо?!»

так вот. сегодня нагнали две тыщи бамжей шоб потроллить майдан. каждому заплатили по средней оценке гдет по 20 долларов. вместе с транспортом, гонорарами организаторов и откатами 50 000 уе минимум, я думаю шо реально больше. троллинг был абсолютно провальным. деньги на ветер. а в нацмузее последняя закупка была 25 лет назад. вот, ни одной живописной вещи савадова нет. и не только. по музеефикации современного украинского — полный провал. так вот, может даже в такое непростое для страны время, если уже появились лишние 50 тыс уе, купить, например, картину савадова в нац музей полезнее чем выкидывать бабло на дальнейшее спаивание этих существ? и, как полагается в конце математической задачи, вопрос:

— и шо?

22 февраля

от тут уже товарищ турчинов спикером стал шо само по себе и не плохо.

тока от скажите мне кто будет министром культуры — и я скажу насколько успешной была революция.

19 марта

небесна молитва

папір, 50х40

небесна брама

папір, 50х40

22 марта

уважаемая госпожа индира ганди! дорогие товарищи!

но у нас жы зомбирования массового вроде не производится, сми в целом адекватные, нет?

а шо ж тогда взрослые люди на полном серьезе постят про раздачу в крыму паспортов с магаданской пропиской, массовую мобилизацию чеченов в крым, а крымчаков шоб было понятно, в чечню?

я понимаю, москали — звери, господа! но чутье на фейки и вбросы — неужели атрофировалось???

30 марта

к вопросу о федерализации.

тут многие товарищи пишут шо есть опасность федерализации. а я щетаю шо это происки.

лично я за широчайшую федерализацию.

как предлагал еще чорновил вячеслав максимович — выделяем исторические кластеры — и поехали.

и начинать этот процесс нужно немедленно. от сразу же на следующий же день после того как унитарная украина вступит в ес и нато и разместит вдоль всей украино-советской границы американские крылатые ракеты с ядерными боеголовками.

а раньше начинать федерализацию нельзя. а кто щетает шо можно — тот либо поц, либо враг народа.

или два в одном.

*Авторська орфографія і пунктуація збережені.

— художник, скульптор, дизайнер, колумніст. Народився 1979 р. у м. Києві. Закінчив Державну художню школу ім. Шевченка і Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, факультет скульптури (2003). Член НСПХУ, Національної спілки дизайнерів України. Учасник арт-угруповання «Бактерія», співзасновник й голова Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Брав участь у понад 100 виставках й арт-проектах: «Тінейджери епохи Чорнобиля» (галерея «Дім Миколи», Київ, 1996), скульптурна триєнале (ЦБХ, Київ, 2002), «Крок до діалогу: Норвегія-Україна» (Ставангер, Норвегія, 2003), триєнале текстилю (ЦБХ, Київ, 2007), «Regard d’Ukraine» (Український культурний центр при посольстві України у Франції, Париж, 2008), «Fine Art Ukraine», проект «Жлоб-арт, біомаса» (Український дім, Київ, 2009), «Матч Смерті» (ART KYIV CONTEMPORARY, Київ, 2009), «Глибокий ментал» (галерея Bakteria, Київ, 2013) etc. Проекти художника можна переглянути на Behance.net. Роботи знаходяться у багатьох приватних та музейних колекціях. Автор книжки «Щоденник україножера» (2014). Живе і працює в Києві.

ҐОНЗО-ЩОДЕННИК ЛЮТОГО УКРАЇНОЖЕРА

Футляр совкової української стабільності

Feb. 5th, 2014 at 2:20 PM

Одним із найцікавіших феноменів людської свідомості є несприйняття нею очевидного. Події навколо Майдану дають нам тонни цікавого антропологічного матеріалу для подальшого вивчення на користь людству.

Дехто просто не вірить своїм очам, тому і намагається пояснити Майдан звичними кліше. Щось таке знайти хитре, якусь нестиковочку абощо. На кшталт «та це вони самі своїх і вбили на Грушевського», «ну поміняють одних олігархів на інших і шо далі?».

Це легко зрозуміти і навіть пробачити. Совковій свідомості ду­же непросто осягнути, що народний вибух можливий без конспірологічних схем, без чиїхось далекоглядних зазіхань і ретельного планування. Совок, навіть якщо побачить всю цю двіжуху на власні очі, так просто не переконається і не повірить. Завжди буде сидіти в голові оце кріпацьке «ой, шото тут нє то».

Несподівано з’явився майже непрогнозований фактор — масштабне громадянське суспільство, притому страшно розлючене і завзяте. Ця раптовість викликає недовіру. Як це так люди повстали? Це їх олігархи вкотре ошукують, а якщо не ошукують, ну тоді все за гроші. Ну хіба ж буває інакше? І чомусь їм здається, що оці рішучі дядьки з кийками і щитами в руках, просто кімнатні дурники або майже дебіли. А мусора, як завжди, побєдятъ, бо так було завжди.

Дійсно, в совку так було завжди, але ж і він не вічний. Цього тривожного факту деякі громадяни бояться панічно, бо совок — це їхня зона комфорту, ба навіть домівка. Зникне совок — зникне й їхній світ, зникнуть і вони, бо якщо нема клопівника, то нема й клопів, і це страшно.

Смак брєжнєвського морозива з дитинства накладається на кріпацькі поведінкові стереотипи і перетворюється на зашкарубле радянське «я». Коли ви переконуєте недовірливого опонента в щирості протестів, то фактично позбавляєте його дитячих спогадів, а цього ніхто так просто не подарує.

За УРСР я був піонером і щиро ненавидів піонерію, просто в силу свого природного індивідуалізму, а хтось згадує цей період свого життя як солодкий сон. Саме тому не думаю, що когось варто переконувати. Треба стрімко і рішуче брати своє. Людей непогано переконує дійсність, якщо їхні серця не посохли остаточно, як позаторічна бульба. Зараз, після того як майже випадково наш упирятник показав свою справжню мармизу, багато хто прямо на очах переживає тяжкий процес трансформації свідомості.

Але завжди були і будуть такі особи, які забиваються в найглибші льохи, аби не бачити і не розуміти. Я особисто знайомий з однією літньою жіночкою, мешканкою спального району Києва, яка ніколи не чула слова «тітушки» і щиро питала — а что ето такоє? Гадаєте, до цієї пані недолітали тривожні вібрації заворушень? Очевидно, що долітали, і це говорить лише про одне — як тільки пані краєм мозку відчула шурхіт реальності, вона моментально сховалася в футляр побутового вошкання.

І їй не треба нічого розуміти, їй просто треба дожити своє і лягти в найнадійніший з можливих футлярів — затишну могилку на Лісовому цвинтарі. Де не буде ні тітушок, ні розлючених громадян, ні озвірілої беркутні, ні жодних регіональних рил, ні Госдепа, нічого такого, що може зламати кволий розум літньої ідіотки. Там, в цьому футлярі, буде тільки знайомий з дитинства смак брєжнєвського морозива, закручені у слоїк позаторічні огірки, нова ондатрова шапка, піонерський табір і багато гарної стабільності.

Єдине, що ми можемо зробити — присипати цю стабільність землею і посадити на ній симпатичні чорнобривці, а самим сміливо пірнути у вир перетворень, в коловорот життя. Цвинтар — не місце для дискусій.

— український драматург, режисер, актор, продюсер Центру сучасного мистецтва «ДАХ». Народився у 1964 році. У 1987 р. закінчив радіотехнічний факультет КПІ та аспірантуру при ньому. У 2002 р. закінчив режисерсько-акторський факультет РАТМ (Російську Академію Театрального Мистецтва, в минулому — «ГИТИС»). У 2000 р. відкрив акторську школу. З 2003 р. викладав у Київському Державному університеті кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. У 2004 р. створив етно-хаос-гурт «ДахаБраха». У 2007 р. заснував аудіо-музично-візуально-театрально-філософський проект «ГогольFest». Серед вистав і проектів режисера: «...четвертий зайвий...» (1998), «Достоєвський-Честертон: Парадокси злочину або самотні вершники Апокаліпсису», за п’єсою КЛІМа (2000), «Смутні часи», за п’єсою КЛІМа (2003), «Одруження», за п’єсою Гоголя (2006), «Гамлет», за п’єсою Шекспіра у Берегівському Угорському національному театрі ім. Ійєша (2006), «Смерть Гоголя» (2007), «Сексуальні неврози наших батьків», за п’єсою Берфуса (2007) та ін; «Україна містична» (шекспірівський цикл за участю етно-хаос-гурту «ДахаБраха». З жовтня по березень 2013 р. — був художнім керівником Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва. Живе і працює в Києві.

ПРАВО НА МЕЧТУ

У нас, в Украине, не было права на мечту. Его сожрали не­насытные хлопцы, которые сидели во власти. Все 23 года они пожирали наше будущее. И против того, чтобы кто-то безжалостно забирал у нас наше будущее, собственно, встал Майдан. Люди переступили через свое рабское сознание — это главное, что произошло.

В каждом из нас есть раб, безусловно, есть боязнь нового, пе­ремен, агрессивное и в то же время инфантильное существо, па­терналистски настроенное. Но наступил момент, когда жажда свободы, усталость от того, что тебя все воспринимают как лузера, победила. Начался этот процесс Евромайданом, думаю, что были там и технологические какие-то вещи. Но, в конце концов, победило чувство собственного достоинства и возможность действовать, созидать здесь и сейчас. И завтра. Вот суть Майдана.

Это было начало рождения свободного человека. Майдан — как роды, в моем представлении, кровавые, болезненные, в ка­кой-то степени трагические и радостные моментами. И как отец своих детей я понимаю, что родить — больно, страшно, а самое главное начинается потом, когда каждый день, шаг за шагом, ребенок растет, и ты должен выстраивать его мир. В Украине сейчас — именно такая история.

После прошлогоднего «Гогольфеста» у меня было странное чувство, что молодые люди уже устали быть лузерами. Устали себя ощущать жителями страны-неудачницы. И вот было это состояние предбабочки, как я называю, — желание распахнуться в волшебных бабочек. Еще тогда у меня возникла мысль, что вот-вот это произойдет. И в Майдане было порождение подобного раскуколивания. Появились эти волшебные бабочки нашей мечты, нашей жизни и само право на мечту.

У нас появилась мечта о стране, о каком-то чувстве собственного достоинства, о свободе. Это не абстрактная свобода такая, непонятная фея, а Свобода, которая требует ежедневного серьезного труда. И сейчас перед нами стоит задача, конечно, отдать должное тому, что произошло, но и каждую секунду вкладывать свои усилия в созидание «завтра». Потому что его профукать — это просто одна секунда, время улетит…

Внутри Майдана очень важным был момент перехода из суть протестной истории в суть созидательную историю. Здесь нужно понимать, что кодировка будущего — метафизическая, мистическая вещь, как и конкретные действия, организационные и просто физические. И это каждодневный труд, как только ты начнешь лениться, мечта — а она хрупкая барышня, — тебе скажет: «Ну все, пока». Здесь есть этот момент создания… фантастический, волшебный. И он, повторюсь, требует колоссального труда. Ведь Мечта — веру дает. А когда вся твоя мечта — немножко денег заработать и только, никакой веры не будет. Деньги рано или поздно закончатся, тебя обманут и так далее.

Уже с первых дней нынешний Майдан приобрел принципиально другие качества, в сравнении с Майданом 2004-го года. Потому что тогда было инфантильное ожидание: мы попросим-постоим, а Витя, Юля и Петя чего-то там порешает. Тогда мы хотели делегировать часть нашей свободы каким-то персонам, или персонажам. В 2013 году этого уже не было и больше нет, что самое дорогое, потому что появилось чувство ответственности за свою жизнь. За жизнь других, за жизнь города, страны и так далее. Это хрупкое чувство. То, что мы сейчас получили, с одной стороны, фантастический дар, ведь мы получили право на мечту. То, чего на самом деле большой дефицит в мире: не о чем мечтать. С другой стороны, так получается, что перед нами — немножко уставшая Европа, в ней уже в какой-то степени исчерпан потенциал мечты.

Нам, наконец, удалось разрушить патерналистскую систему в нашей жизни. Ожидания, что кто-то нам что-то должен: государство, царь и прочие. А еще Европа. Это иллюзия — что кто-то решит твои проблемы. Это безумие, инфантильность. Хотя опять же этим пронизано все наше общество в системе культуры, образования, медицины. Оно построено на патерналистской системе поведения человека. Она и выстраивает рабское сознание. Потому что ты, с одной стороны, ненавидишь своего хозяина (неважно, государство или кто это), его требования тебе особо выполнять не хочется, оно и понятно: раб… С другой стороны, хочется от хозяина по максимуму что-то получить. Рабское сознание проникает во все органы страны, начинаются метастазы, и чтобы бороться с такой болезнью, нужно разработать серьезную гуманитарную стратегию — в своей стране находить «точку сборки» свободного сильного достойного человека.

В России сужается шагреневая кожа свободы. Потому что, благодаря Путину, патерналистская модель до сих пор работает… Российская пропагандистская машина работает так, чтобы не допустить инакомыслия. И наша задача, как я ее для себя определяю: мы должны России …помогать сейчас. Это пара­доксальный момент, но мы живем рядом. И говорить, что нет у нас русскоязычной культуры — это же неправда. Если мы сможем по-матерински принимать другие культуры, говорить, что они все наши любимые дети, то и внешнеполитическая ситуация наладится.

Ведь никуда от соседки России не убежать. А неприятием всего русского и ненавистью к нему мы обостряем ситуацию внутри страны и капсулируем историю России, которая тогда превратится в очень опасную, причем не только для нас.

Не факт, что если бы не российское наступление, то народ бы так мобилизовал силы и собрался на Майдане… Российская пропаганда все время пытается маргинализировать Майдан и сам миф о Майдане. Они не верят, что там стояли достойные люди, вместо этого рассказывают о страшных бандеровцах и тому подобный треш, за гранью добра и зла. И мы должны давать реальные оценки тому, что происходит. Наконец в сознании европейцев появилось понимание, что Украина — сильная, красивая и свободолюбивая, теперь нам нужно в ответ на вызовы мира, геополитики, времени дать ответы. Насколько этот диалог на равных будет профессиональным и результативным.

У нас есть сегодня определенный кредит внимания, но он быстро кончается. Впоследствии все определяется уровнем, качеством проделанной работы, по гамбургскому счету, насколько ты в контексте интеллектуальном, культурном, научном можешь вести адекватный ясный диалог с миром. Поэтому нужно принять позицию сильного свободного человека, который отвечает за свои поступки.

Сегодня я инициировал создание комитета гуманитарной безопасности. Суть его в том, что в нашей прекрасной стране 23 года гуманитарной политики не было. Она всегда находилась на периферии внимания, в лучшем случае — песни-танцы после банкета. И это привело к потерям уже геополитическим. У наших политиков гуманитарной стратегии до сих пор нет. Приходят вызовы с Запада, с Востока, а мы все теряем в системе образования, медицины, культуры. Когда и политики поймут значимость этого сложного вопроса и, наконец, будет государственный протекционизм, гуманитарная сфера начнет работать всем во благо. Иначе будущего у нас просто нет.

— мистецтвознавець, куратор, галерист. Народилася у 1959 р. у Запоріжжі. Закінчила факультет історії та теорії мистецтва Київського державного художнього інституту (1982). У 1983-2004 рр. працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського НАН України. З 1993 р. — кандидат мистецтвознавства. Член наглядової ради ЦСМ Сороса (1995-96), директор художньої галереї національного університету «Києво-Могилянська академія» (1995-97). З 2004 р. — заввідділом візуальних практик в Інституті проблем сучасного мистецтва. Куратор художніх пленерів у Гурзуфі «Гурзуфські сезони. Новітні хроніки» (2005-2010). З 2010 — заслужений діяч мистецтв України. Автор концепцій та організатор понад 90 художніх проектів та виставок, понад 250 статей і книг з питань мистецтва та художнього життя України ХХ-ХХІ ст. Серед них — монографії «Михайлина Сабадаш» (1991), «Михайло Гуйда» (2004), «Ігор Губський» (2009), «Терези долі Віктора Зарецького» (2011), «Метафізика чистого кольору Анатолія Криволапа» (2013). Живе і працює в Києві.

ВОГОНЬ ЛЮБОВІ

Вогонь, що оточував Майдан взимку 2014 року, стояв ефемерною, втім, могутньою стіною. Ця стіна надійно захищала не менш ефемерні, за вселенськими мірками, тіла людей, наділених нездоланним духом. Духом, раніше приспаним і тепер не просто розтривоженим — пробудженим. Тут були пасіонарії з місією принести зміни своїй країні, а з нею — цілому світові. Зміни важливі, докорінні. Вони виконали своє непросте завдання стоїчно й натхненно. Дехто вичерпав заради цього своє життя до дна…

Впродовж попередніх двадцяти двох років незалежності України досить непросто й болісно відбувалося руйнування глибоко закорінених у свідомості людей радянських кліше. Йдеться про розуміння власної ідентичності кожною людиною, свого місця в новій державі, місця самої держави у світі й, разом з тим, питань нації, народу, демократії, свободи, вільного вияву… Руйнуючись, вони не зникали враз, а нерідко мімікрували, перевтілюючись, видозмінюючись у стереотипи пострадянського характеру; нові поняття й правила формувалися поволі й так само повільно входили у життя. Адже після тривалої важкої хвороби одразу стати на ноги й побігти непросто, а особливо, коли тобі повсякчас ставлять підніжки або б’ють по п’ятах.

Майдан в Україні за ці роки став символом волевиявлення вільної свідомої нації. Саме тут, завдяки якимсь енергетично незбагненним відцентровим силам, могутніми потоками сходяться енергії непересічних українських вольнолюбців, починаючи з кін­ця ХХ століття і по сьогодні: згадаймо студентські голодування; майдан, який привів до референдуму й незалежності; май­дан, що створив Помаранчеву революцію; і ось тепер — ЄвроМай­дан, який перетворився на свідомий народний спротив, повстання, нову революцію визволення з-під гніту злочинної влади.

Останні події на Майдані обернулися новою непростою реструктуризацією народної самосвідомості, все ще пов’язаної з пострадянськими стереотипами і шаблонами. Стало ясно видно: нове покоління українців не просто народилося, а й вже стало на ноги, визріла сила його духу. І до цих молодих приєдналися духовно сильні й національно та демократично свідомі люди старшої генерації. Руйнування застарілих суспільних механізмів, застиглих форм суспільного буття стало не лише драматичним, — трагічним. Конфлікт виявився кривавим, і вирішення його перейшло можливі демократичні норми.

Той, хто першим кинув вогняний коктейль на чорну гумову смугу з великих кілець старих і нових шин, а ще раніше у міліцейський автобус, явно був ...не воїном, але бійцем, природженим перформером — людиною творчою і рішуче налаштованою, — режисером-постановником, художником-декоратором, ак­то­ром-виконавцем головної ролі в одній особі. Але він не був одинаком у своєму пориві.

Тепер, нехай навіть з відстані короткого терміну, видно, що весь Майдан був полем суцільної творчості — творчості духа, образів, міфів, самої історії держави. Події відбувалися у типово українському стилі козацького бароко, як і тоді, у ХVII–XVIII сто­літтях, так і нині, дещо гіпертрофованому через шал почуттів. Така сама монументальність рухів як народних мас, так і окремих особистостей, експресивність форм і вислову, активне вико­ристання традиційних народних прийомів у висловах та діях — алегорій і символів, декоративності й урочистості. Сьогодні це звучить як відродження й осучаснення могутнього пристрасного архетипічного стилевого потоку, який можна означити як українське необароко.

На зміну вже звичній, дещо заскорузлій архітектоніці як сус­пільних взаємин, так і творчих висловів, приходить разюча атектонічність, що змінює стосунки, ставлення, погляд — немилосердно, болюче розширює свідомість й здатність прийняття та подальшого руху. Візуально виглядало все це досить химерно й мальовничо:

• потоки полум’я, що відбивалися у струменях води фонтануючого міліцейського брандспойту і танучого снігу, над усім цим — час від часу — польоти коктейльних метеоритів з палаючих пляшок;

• круглі непроникні хмари чорного диму зі спалахами коктейлів Молотова довкола стрункого ряду білих колон парадного входу до стадіону «Динамо»;

• невпинний рокіт барабанів, зроблених із металевих бочок, і періодичні постріли та вибухи феєрверкових гранат з боку «Беркута»;

а в епіцентрі турботливо закутаний, щоб не ушкодили дим і полу­м’я, пам’ятник легендарному українцю — футбольному тренеру.

Скільки драматизму (а трагедія з жертвами) було у ситуаціях цих напружених і часто дивних бінарних опозицій. Одна з багатьох виглядала так: вісімнадцятого-дев’ятнадцятого лютого існувала барикадова вогняна лінія біля самісінької сцени, яку самооборонці підтримували з усіх сил, втрачаючи людей, щоб захистити серце Майдану; й поруч, буквально біля вогняної барикади, пожежа, вчинена силовиками в Будинку профспілок, яку ті ж майданівці прагли загасити, рятуючи поранених зі страшного жерла палаючої будівлі.

Неспокійна гра світлотіней довкола Майдану і вдень, і вночі, панування у візуальних формах складних криволінійних обрисів алегорично транслювали, відтворювали стан душі й духу українця, який вийшов на спротив деспотичному уряду. Бурхливий розвиток подій змінював динаміку реакцій кожного з нас, пластику самого життя не лише тих, хто був чи бував на Майдані. Мінялася риторика не тільки політичного, а й повсякденного спілкування. Художня виразність слова, жесту і форми змінювалася відповідно до вимог разючих суспільних змін. Життя пересічного українця було враз знецінене правлячою верхівкою настільки, що стало безцінним, і тому демократичні засади людського буття виявилися для українців очевидними й — безумов­но — їм притаманними.

Майдан став тим коном духовного життя народу, де творилося власне творче середовище, де народ став і рушійною силою, і творцем самобутніх художніх цінностей. Пісні, перфоманси, об’єкти, акції, флешмоби, плакати, оформлення кожного куточка, оголошення, малюнки, живописні твори, — виникали, народжувалися тут не лише на підйомі почуттів, а й на основі величезного духовного досвіду минулого і впевненості в тому, що тут і зараз необхідно якнайкраще робити те, на що здатен. Усе це підтримувало високий градус життя на Майдані. Такий вибух творчості народу, а з ним творчого вислову багатьох професійних художників, не просто залишає у культурній свідомості нації глибокий слід, він переналаштовує її на новітній, прогресивний самоочищувальний лад, формує новий художній смак, відмінний від закріпачувального і колись емоційно й психологічно дуже сильного радянського і пострадянського.

Широке розповсюдження фото— і відеотехніки, можливість миттєвого завантаження відзнятого і написаного в Інтернет, гостре відчуття непересічності моменту, дотичність до глобальних зрушень і смертельна небезпека для кожного, хто переступав межу барикад, (а згодом з’ясувалося, що меж барикадам не бу­ло — смерть і тортури чи ув’язнення наздоганяли людей у найрізноманітніших місцях) спровокували цікавий феномен. Майдан перетворився на таке собі неконтрольоване, децентралізоване і нережисоване необарокове (через щиру надмірність і пристрасність) «реаліті-шоу», безупинно трансльоване Інтернетом. Увесь протест відбувався практично в режимі онлайн. Тільки істинною метою цього «реаліті» була не розвага, не нажива, а перемога вільного духу, гідності і честі всього народу, і часто завдяки стільниковому та інтернет-зв’язку, виникала рятівна можливість вижити чи не бути ув’язненим… Це рішуче, жорстке (а згодом жорстоке) протистояння з перших же днів наповнилося елементами карнавалу, театральності, відвертого позування на камеру протестувальників й могутнім стихійним народним творчим началом. Така відкритість світу й безоглядна щирість перед очима мільйонів глядачів залучали на майдан людей краще за будь-яку пропаганду. До того додавалося підсвідоме відчуття, що «в гур­ті — то й смерть не страшна», хоча про смерть, всупереч постійному відчуттю та розумінню її загрози, ніхто й не думав. Феномен полягав у тому, що там, на Майдані перебувати було не страшно, а навіть весело і — моральна підтримка один одного була величезна, присутні там переживали щастя духовної єдності. Позитивні енергії, сподівання на краще ніби ущільнювали простір, який здавався особливо безпечним. До того ж, будь-якої миті можна було розвернутись і піти (свобода вибору існувала для кожного). Як мінімум спуститись у підземний перехід, у царство великого торгового центру з його інфраструктурою — магазинами, кав’ярнями, ресторанами швидкого харчування і виходом через метрополітен до іншого, стривоженого, але мирного світу. Кілька хвилин — і ти в паралельному бутті — безпечному, навіть байдужому до того, що нині відбувалося з тобою, що триває цілодобово на Майдані.

А все це «козацьке бароко», — і лютий спротив, і завзята творчість — почалися зі славнозвісної ялинки, яку в народі назвали «йолкою». «Йолкою», бо, врешті, вигнаний президент колись вжив саме цей русизм. За офіційною версією тодішньої влади, через намір спорудити новорічну ялинку на головній площі міста, були жорстоко побиті студенти, котрі маніфестували там за євроінтеграцію України, влаштувавши «ЄвроМайдан». Тому «Йолка» стала першим спонтанним народним художнім об’єктом революційного Майдану 2014 року. Саме її «захопив» обурений народ, який першого грудня 2013 року невтримною хвилею «залив» Майдан, зібравшись на Віче, що відтоді відбувалося там щонеділі. Здавалося, гнів збурених мас, не маючи іншого виходу, вихлюпнувся на недоведені конструкції для святкової ялинки. «Йолку» не зруйнували, а за лічені години заліпили плакатами і транспарантами, прикрасили першими-ліпшими гаслами і згодом «прикраси» додавалися та змінювалися. Ялинка стала своєрідним символом протесту і «героєм» багатьох протестувальних плакатів і художніх творів. Чи не першим гнівним протестувальним плакатом був той саморобний, невеликого формату, що несла першого грудня художниця Гаяне Атаян (донька Тетяни Яблонської): «ЗЕКА НА ЙОЛКУ». Він здавався тоді надто радикальним. А наступного дня була створена сторінка «Страйк Плакат», де разом з оригіналами професійних і аматорських плакатів на підтримку протесту, з’явився посібник зі створення новорічної ялинки у «тренді сезону». Скажу, що на Андріївському узвозі в художніх майстернях такі об’єкти, згодом прикрашені ще й гумовими кулями і гільзами від патронів, випущених у мітингувальників, були невід’ємним предметом інтер’єру.

Так у мережах Фейсбук та ВКонтакті була створена творча спільнота СтрайкПлакат. Вона активно підтримала всеукраїнський протест проти кривавих подій на Майдані Незалежності, а її активісти створили серію плакатів, які кожен міг завантажити на свій комп’ютер, а потім роздрукувати.

Яскравим і гуманістичним виявився проект в проекті «Я крапля в океані», що поширився по різних містах України. Роботами, викладеними на СтрайкПлакаті послугувалися євромайданівці практично з усіх міст України — виходило вчасно, недорого, креативно.

http://kraplya.com/plakat/

https://scontent-b-fra.xx.fbcdn.net/hphotos-prn1/t1.0-9/1622093_430427840424422_828638639_n.jpg

Тепер, гортаючи публікації на СтрайкПлакаті, бачимо через образи й емоції, вихлюпнуті в Інтеренет, як глибинно день за днем змінювалися реакції суспільства і художників на події в країні, зокрема, на Майдані. Можна написати гостросюжетну драматичну повість, виходячи лише з публікацій та коментарів на цій сторінці. _HYPERLINK “https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1467074230187868&set=a.1467074323521192.1073741827.1466666583561966&type=1”

Довге стояння, по-суті, цілодобове життя на Майдані холодними зимовими місяцями спонукало і до утеплення, й до захисного облаштування не лише простору, а й одягу. А «домашність» і рукотворність обмундирування — саморобні маски-«балаклави», будівельні каски та мотоциклетні шоломи, медичні пов’язки і про­тигази, що складалася з підручних засобів, часто велосипедного чи іншого спортивного (хтось під час січневих сутичок використав навіть сноубордову дошку, щоб убезпечитись від куль), — надавали йому незвичного звучання. Задля оборони використовувались арбалети, рогатки і навіть була побудована і використана (доки силовики її не спалили) велика дерев’яна метальна машина, схожа на середньовічний требушет чи катапульту. Згодом, співробітники Національного художнього музею Ук­раїни забрали її, відновлену, на збереження до своїх фондів.

Майданівці тоді багатьом здавалися схожими на середньовічних лицарів у латах. Захисники перетворювалися на неповоротких, трохи кумедних, трохи загрозливих велетнів.

Це виглядало карнавально, інколи навіть бурлескно. І, як це часто буває у здоровому народному середовищі, життя було щедро просякнуте елементами гумору — жартами, кпинами, жартівливими й навіть задиристими піснями, анекдотами, що врівноважували напругу подій, холод і безсонні ночі. А наявність часу і відсутність руху вимагали виходу енергій. Тож вони логічно трансформувалися у творчість. Тому на Майдані було, як в хаті, чисто прибрано, ані недопалка, ані пляшки, — сухий закон тримали бездоганно, і, як в українській хаті бувала пофарбована кольоровими глинами призьба та розмальована господинею чи обкладена кахлями піч, прикрашений вишитими рушниками божник, так майданівці прикрашали намети та інші об’єкти розписами й написами або плакатами. А ще розписували стіни будівель гаслами, творячи революційний стріт-арт.

Стояли ж на Майдані всі верстви населення України — робітники, селяни, будівельники, військові відставники, студенти, пенсіонери, офісні працівники, айтішники, дизайнери, художники… Вони всі й були творцями тієї величезної, героїчної динамічної інсталяції, схожої на природне утворення, такий собі грандіозний енваєрмент. Усе виглядало креативно, й візуальна та інформаційна пожива медіа-творцям була велика. Саме художники звернули увагу на просторово-ритмічні та фактурні й навіть архітектурні особливості барикад та естетику усього простору Майдану.

Усі гарячі зимові місяці протистояння українського народу злочинній корумпованій владі в серці Майдану перебували мит­ці, зокрема й художники. Вони були там насамперед як громадяни своєї країни, і не лише українці за національністю, а й росіяни, євреї, вірмени, грузини, азербайджанці, втім, усі як один — свідомі громадяни України. Перебуваючи в гущавині подій, во­ни малювали швидкі (Леся Хоменко), або, навпаки, ретельні, створені після довгого спілкування, виразні портрети протестувальників (Марина Соченко, Ігор Галан …). Писали плакати й оголошення, розмальовували каски та щити, створили велику ша­хівницю (Артем Стрембіцький), щоб можна було відволіктися, зіграти у шахи. А після перших розстрілів 21 січня, споруди­ли тимчасовий «Пам’ятник загиблим героям» (автор — Олег Харч) на вулиці Грушевського, між барикадами, де й полягли перші ге­рої — вірменин з Дніпропетровської області Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизнєвський з Білої Церкви.

Олег Смаль у досить небезпечному місці розташував свою виставку гострих і дотепних карикатур. У драматичні лютневі дні її спалили силовики.

Там же з’явилися об’єкти Єжи Коноп’є — три однакові за формою фігури-мішені. Одна мішень була «одягнена» в оранжевий з білими смугами жилет «будівельника» — такі носили журналісти, друга — в «медичний» жилет з червоним хрестом, а третя — була позначена лише жовто-блакитною стрічечкою — звичайного «вкраїнського повстанця». Усі вони опорою мали шини і кожна була прострелена цілим кетягом куль біля серця. Цинізм силовиків був безмежним: стріляли у журналістів і медиків з особливою пристрастю і глузуванням. Кількість поранених журналістів і розтрощених камер вражає, так само, як і факт численних поранень і побиття медиків. Художник такими простими засобами, використавши підручні на Майдані матеріали, лаконічно й влучно передав жорстокість й беззаконність спроб придушення народного протесту.

А ще митці будували барикади, стояли на варті, робили рогатки, виламували бруківку і навіть жбурляли її, захищаючи протестувальників від «Беркута» й прикривали собою мітингувальників на Майдані під час атак війська. Хтось з них був поранений, хтось втратив око, практично кожен перехворів від перенапруження і переохолодження.

Творчо працювати в майстернях у той період мало хто міг, але й не працювати було важко. Тому олівець і фотоапарат були першими інструментами у руках кожного й завжди напоготові. А ще надзвичайно дієвим інструментом став Інтернет, соціальні мережі Фейсбук, ВКонтакті, Твіттер… Все, що не було побачене чи зауважене на місці, кожен міг «додивитися» чи уточнити у стрічці ФБ. Сердечна дружба на Майдані логічно продовжувалася в інформаційному полі соціальних мереж, де уточнювали й поширювали важливу інформацію вчасно, практично миттєво, нерідко рятуючи життя і ситуацію. Весь світ стежив за перебігом подій. Найпрогресивніші брали інформацію саме з мереж, а не з тенденційно налаштованих теле— та радіоканалів. Інтернет-ме­режа координувала дії не лише політичні, протестувальні, а й творчі, художні, образні.

Несподівано, але, зважаючи на певний історичний досвід, зовсім не дивним чином, кілька знаних українських художників стали для широких кіл інтелігенції країни неофіційним обличчям і своєрідним довірчим рупором Майдану. Але не затято революційним, не ура-патріотичним, як на таке бувало збочували по­­лі­тичні лідери. Митці бу­ли непроголошеними лі­де­­рами, які утримували певний рівень духовної напруги й інтелектуального аналізу подій, що відбувалися, а також маяками щирого, глибокого, неекзальтованого, інтелігентного реагування й поведінки на Майдані та у Фейсбуці. Саме ця соціальна мережа на чотири місяці стала найголовнішою стрічкою новин, найпереконливішим джерелом інформації, на відміну від преси і телебачення, — джерелом інтерактивним, з нього можна було черпати, дочерпувати, вибирати ковшами або краплями, можна було плювати і смітити, втім, воно миттєво самоочищувалося. І такими очисними генераторами були талановиті художники і непересічні особистості з глибоким аналітичним складом розуму: Борис Єгіазарян, Олександр Ройтбурд, Матвій Вайсберг, Володимир Бовкун, Олекса Манн, Іван Семесюк…

Борис Єгіазарян — вірменин, природжений борець за справедливість. Свого часу він боровся за незалежність рідного міста Апаран так само пристрасно і незламно, як потім за українську демократію. Закінчивши Київський художній інститут й одружившись з українкою, він у вісімдесятих переїхав до Києва, вивчив українську мову, полюбив усім серцем країну, її поезію в усіх смислах цього слова, перекладав для друзів поетичні рядки багатьох авторів обома мовами. Сам же, як митець, є живописцем гармонії та радості буття. Ця революція для нього почалася з ЄвроМайдану і саме він залишався зі студентами тієї свавільної но­чі, коли нещадно били дітей. Жорстоко побили і його, а він захистив собою непритомну дівчинку, ушкодили хребет потім старалися «пришити» кримінальну справу. Він, попри хворобу, все ж підводився і йшов на Майдан. А на його сторінці у ФБ з’являлися гарячі пости, важливі фото, які були правдивішими за будь-які коментарі ЗМІ. До того ж, пости інтелігентно радикальні.

Ще більш радикальними, з елементами стьобу і гротеску, але абсолютно свідомими й логічними/серйозними були пости художників-однодумців Олекси Манна та Івана Семесюка. Цікаві й парадоксально впливові їхні роздуми та висловлювання ставали популярними через свою спонтанність, подеколи суперечливість, яскраву індивідуальність, гостроту і гумор, а частіше сарказм і абсолютну неангажованість. Кожен з них ішов проти влади ва-банк не лише на сторінках мереж, а й на барикадах.

Іронічний, виважений, розсудливий і все ж радикальний Олек­сандр Ройтбурд сприймав те, що відбувається з меншим драматизмом, але переживав з не меншою глибиною. Він аналізував ситуацію, формулюючи власне розуміння перебігу подій не лише текстами, — викладав в Інтернет ще й власні роботи та колег, які к своїх творах вже передбачили чи узагальнили рані­ше подібні колізії. Спочатку з’являється «Свобода на барикадах» (ремінісценція Делакруа),

потім «Останній день Помпеї (за Брюлловим)».

За тим — «Різня на Хіосі».

І врешті «Той, хто піднімає прапор» (ремінісценція Коржева).

Іншою неполітичною впливовою фігурою на Майдані та в мережі став живописець Матвій Вайсберг. Чинячи серйозний опір руйнуючому будь-які творчі прояви напруженню, він, повертаючись Майдану, писав палаючу «Стіну» (п.,о., 180х420), яка увібрала у себе увесь драматизм і глибину подій і зрушень, що відбулися впродовж чотирьох місяців Майдану.

Живописець Володимир Бовкун, маючи майстерню на вулиці Банковій, навпроти Адміністрації Президента, тобто у самому епіцентрі подій, перебував на Майдані, здається, повсякчас і його пости у Фейсбуці несли найгарячіші й найгіркіші новини. Він брав участь у зведенні барикад, а у період напруженого затишшя — кількатижневого «мирного» протистояння написав ряд полотен: «Балаклава. Ніч. 14.02.2014», «Баррикада на Грушевского. Снайпер. 17.02.2014», «Грушевського. Мішень. 12.02.2014» , «Барикада на Інститутській. Беркут. 15.02.2014», «Герой. 16.28.02. 2014». Він прагнув передати стан того, що відбувалося, бо бачив усе зсередини й добре знав цьому ціну. В цих полотнах головними стають ті колосальні зміни, що відбулися внаслідок колосального стресу, тому для митця на перший план виходить душевний стан, велике піднесення, коли кожен день — як останній в житті. Тому картини написані у техніці «а-ля прима»…

Кожен з художників, проявляючи свідому громадську активність і на Майдані, з неприкритим лицем, і в Інтернеті, — уразливий тим паче, — думаючи про можливі печальні наслідки особисто для себе і своєї родини, все ж не завагався, не пішов геть. Благородство душ, переконаність у чистоті й праведності справи руйнували кордони, будовані острахом чи саме страхом, непевністю чи безпросвітністю, нескінченністю довгих зимових но­чей — димних, чадних і нерідко политих з брандспойтів і посічених кулями різного калібру й призначення — від гумових до мисливських на кабана й до бойових із «калашникова».

Художники віками, особливо у ХХ–ХХI століттях, виступають своєрідними медіумами-артикуляторами, котрі несуть (і що найчастіше, не доносять, на жаль) великі й прості істини своєму народу. Творча реакція українських митців на революційні події 2014 року — ще один приклад їхньої інтегрованості у світову культуру й систему символів. Бо саме в культурі й мистецтві кристалізується та найвиразніше проявляється історичний момент і воля та дух народу. А дух нашого народу став як ніколи могутнім. Про це світ дізнавався не тільки через новини, а й завдяки мистецькому слову та акціям. Саме митці в період революції привнесли у народний протест елементи театралізації, хепенінгу й інтерактивних мистецьких дій — від балаганних до пафосних проявів. Ця креативність була підтримана здебільшого власними ж гаманцями далеко не заможних митців.

Присутність і творча діяльність митців на Майдані вносили свої корективи у напружені події. Візуально-образні, незвичні враження розсіювали напругу та агресію й водночас посилювали патріотизм, спонукали думати про вічне, про те, що історія повторюється й варто все ж таки враховувати помилки попередників, а не вчитися лише на власних. Підштовхували замислитись про роль кожного, і що мобілізувало й підтримувало бойовий дух — згадки й глибинні, на рівні підсвідомості, співставлення з легендарними героїчними подіями минулих століть. Часто художні твори пропонували посміятися не лише з опонентів, а й із себе і своїх обранців, що оздоровлювало психологічну атмосферу. Це — яскраві зразки мистецтва актуального, мистецтва «швидкого реагування».

Було б прекрасно, якби відтепер образотворча культура пронизала б усі взаємозв’язки в Україні — правові, економічні, соціальні, культурні. Адже виразно бачимо, що істинний потенціал художників величезний. А їхні душевні й творчі порухи є глибоко патріотичними й, водночас, природно інтегрованими у простір світових духовних цінностей.