Розділ третій ЛІТЕРАТУРНИЙ МАЙДАН
Юрій АНДРУХОВИЧ
— поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 1960 р. в Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) і Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991-95), був співредактором часопису текстів і візій «Четвер» (1991-96). У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за творчістю Б.— І. Антонича. Патріарх поетичної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада), заснованої в 1985 р. у Львові разом з поетами — Небораком та Ірванцем. Автор збірок поезій «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004); романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «12 обручів» (2003); книг есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Лексикон інтимних міст» (2011) та ін. Переклав українською мовою п’єсу «Гамлет» В. Шекспіра (2008) й «Цинамонові крамниці» Б. Шульца (2012). Лауреат премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), літературної премії Центральної Європи ANGELUS (2006), спеціальної премії в рамках нагородження Премією миру ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), премії книжкового ярмарку у Ляйпцігу «За європейське взаєморозуміння» (2006). Живе і працює в Івано-Франківську.
СІМСОТ ЛЮТИХ ДНІВ, або РОЛЬ КОНТРАБАСА В РЕВОЛЮЦІЇ
1. Передісторія
Життя мандрівних акторів навіть у мирні часи сповнене викликів та небезпек. Як на мене, цілком непогана для початку фраза.
Ще наприкінці жовтня ми з’їхались у Франику всією творчою групою «Альберта». Колись, не дуже давно, але й не так, щоб недавно, я натрапив на історію про чоловіка, якого звали Альберт Вироземський і якого привселюдно спалили у Львові 1641 року. Історія містилась у кількох реченнях, тож я вирішив дофантазувати її настільки, щоб вийшло оповідання. Я відразу ж написав його.
Альберта Вироземського було живцем спалено за те, що він «здійснив найганебніший людський вчинок за всю історію міста» — продався нечистому. Відбуваючи покарання в підземному карцері монастиря бернардинів, він власною кров’ю розписався на стіні (паперу-бо під рукою не було) в тому, що згоден віддати душу пеклові. От про це і йдеться в оповіданні, але не тільки про це.
Через кілька років за «Альберта» взялася невеличка група дуже талановитих людей: Оля, Уляна, Анатолій, Марк. Ні, це не була випадковість. Оля першою прочитала його так, що зуміла побачити в ньому місце для Уляниних голосу, пластики й міміки, чорно-білої графіки Анатолія, Маркового контрабаса.
І місце, і простір.
Таким чином у нас почав народжуватися — іноді в муках, іноді напрочуд легко — театрально-літературно-музично-мультимедійний перформенс «Альберт, або Найвища форма страти». Ми показали його на трьох різних фестивалях, у трьох цілком відмінних ситуаціях.
На фестивалі «АртПоле» в Унежі ми грали серед липневої ночі, під зірками, в супроводі злого, ніби хрускіт переламуваних кісток, тріскотіння хмизу у справжньому живому багатті.
На фестивалі «Meridian Czernowitz» ми грали в заповненому до останнього місця театрі імені Шіллер-Кобилянської — такому ґламурному, що вдень, поки ми репетирували, в нього одна за одною запливали попозувати для весільної фотосесії молоді пари.
На фестивалі «ГогольФест» ми грали у київській промзоні, в будівлі, нині званій кінозалом, крізь дірявий дах на нас і сцену моросив дощ і сипалось осіннє листя, мовчу про появу двох живих голубів, чорного й білого.
Так-от — наприкінці жовтня ми впродовж кількох днів допрацьовували і змінювали свою виставу, збагативши її новими епізодами та ліричними відступами. Усе це робилося з огляду на майбутнє турне. Ми домовилися, що воно відбудеться у другій половині лютого. Можливо, в семи містах, а можливо, і в дев’яти, на Заході, Сході, Півдні та, ясна річ, у столиці.
Тоді, наприкінці жовтня, ніхто з нас не здогадувався, що в Україні невдовзі почнуться масові протести. (Ні, щиро кажучи, я їх, масових протестів, з нетерпінням чекав уже кілька років, але відкладав у своїх сподіваннях десь аж на 2017-й).
Тим більше ми не могли передбачити, що саме у другій половині лютого ЄвроМайдан досягне кривавої кульмінації.
2. Початок історії
На ЄвроМайдан до Києва я приїхав 1 грудня, в день однієї з найпотужніших протестних маніфестацій, спричиненої безпрецедентно (тоді ще безпрецедентно) звірячою розправою над мирними активістами в ніч на 30 листопада. Це був початок війни, що її режим Януковича повів проти всіх нас. На брутальне і криваве залякування столиця, та й уся країна, відповіла мільйоном протестувальників. Мені було дуже треба знайти себе серед них.
З того дня я залишався в Києві впродовж фактично всього грудня. Я ніколи не забуду, як уночі на 11-те ми звідусіль збігалися на Майдан, щоб своєю кількістю, живою людською масою, захистити його від штурму. У ті ночі і дні ми ще не носили шоломів та іншої захисної амуніції. Все, що в нас було — це наші тіла. Якщо на Майдані їх стане критично багато, ми його врятуємо. Так ми розуміли своє завдання. Уночі 11-го ми саме таким чином зупинили їхню навалу — за лічені години нас там було вже кілька десятків тисяч. Дзвони Михайлівського монастиря били на весь Київ, і в цьому було щось архетипове й середньовічне.
Одного з наступних днів, а саме 14 грудня, ми всім «альбертинським» складом зустрілися перед відновленою барикадою на Інститутській. Оля прагнула почути від кожного з нас, чи ми у зв’язку з обставинами не відмовляємося від лютневого турне. До його початку лишалося два місяці, однак було зрозуміло, що ситуація на той час не вичерпається, а ЄвроМайдан стоятиме. Ну хіба що проти нього застосують вогнемети і бронетехніку. Але це буде означати кінець світу. Не тільки кінець наших проектів, оповідань, віршів, пісень, вистав і візій, а фізичний кінець усіх нас.
Ми одностайно вирішили чинити опір цій перспективі й ні за що не відмовлятися. Там-таки, перед барикадою на Інститутській, ми записали відео, в якому кожен з нас говорив про несподівану актуальність «Альберта», про чорне і біле, про сили ночі, які зупиняють свій наступ на світанку. І знову нападають уночі.
Саме тоді ми остаточно узгодили наш тур: з 18-го по 25 лютого — Франик, Тернопіль, Київ, Запоріжжя, Одеса. Усього п’ять міст. Хоч були плани на цілих дев’ять. А потім були антиплани — все скасувати. Так що навіть і п’ять — це щось. Тобто з антипланів не вийшло нічого: мистецтво і революція ходять поруч. Жодна революція мистецтва не скасує вже хоча б тому, що підживлюється його ідеями та емоціями. Ну й навпаки — жодне мистецтво не скасує революцію, бо воно завжди балансує десь на межі майбутнього.
Сьогодні мені подумалося, що весь той тиждень між 18 та 25 лютого насправді вмістив у себе не сім днів, а сімсот. Ми не скасували жодної вистави ще й тому, що тим, хто стріляв по наших друзях у центрі Києва, і не просто стріляв, а прицільно бив у серце, око чи пахвину, йшлося саме про скасування — вистав, життів, людської гідності, відваги, творчості, опору. «Навіть не віриться, що ми починали в повній темряві — за годину до штурму Майдану», — написала в учорашньому листі Оля.
Далі — деякі фрагменти з тих днів.
3. Франик
18 лютого в Києві закінчилося дивне вдаване перемир’я й відновилося смертельне протистояння. Силовики назвали це операцією «Бумеранг». Вони заманили великі юрби протестувальників, переважно мирних, учасників т. зв. «мирного наступу», не захищених навіть дерев’яними щитами й шоломами, серед них і жінок, на підступи до парламенту, а відтак контратакували великими силами і з різних напрямків. Уже пополудні вони підійшли впритул до Майдану, змітаючи на своєму шляху барикади і добиваючи поранених. І не просто добиваючи, а з особливою жорстокістю. Хто з нас не чув про обезголовлене тіло в Маріїнському парку? До шостої вечора Майдан було затиснуто в задушливе щільне кільце. Протягом найближчих годин мало статися найгірше — цілковитий його розгром.
О сьомій ми відкрили виставу хвилиною мовчання.
Штурм розпочався о восьмій з хвилинами. Ми саме виконували останню строфу Антоничевого вірша «Сурми останнього дня». Останню строфу останнього дня. На всю залу ми були єдині, хто ще не знав: почалося. Коли невдовзі наше дійство закінчилося, публіка підвелась і зааплодувала з якимось особливим надривом. Ніби також востаннє. Периметр Майдану в цю мить уже горів. Це була остання надія його захисників — та непролазна димова завіса зі спалюваних автомобільних шин, деревини, ганчір’я та всього, що траплялося під руку. Той вогонь був розпачем.
А ще тієї ж ночі я бачив, як у моєму місті горить будівля есбеу. Вона ж будівля кагебе. Вона ж — якщо не помиляюся — будівля ґестапо. Я вирішив, що навіть заради цього видовища варто було дожити до такої розпачливої ночі.
Київський Майдан якимось дивом її вистояв.
4. Тернопіль
Наступного дня ми бусом переїздили у Тернопіль. Автомобільний міст на Дністрі в Нижневі контролював блокпост місцевої самооборони. У такі часи переконуєшся, що великі мости на великих річках є справді стратегічними. Нижнівські селяни, озброєні дрючками і, мабуть, вилами, стерегли, щоб жоден підрозділ силовиків не прорвався на Київ із західного напрямку. Вони лягли б під колеса, я не маю жодного сумніву.
Зате поруч із нами мчали до Києва все нові автобуси з повсталим народом. Уже вкотре за ті кілька місяців революції люди кидали все і зліталися захищати Майдан. Деякі з них наступного ж дня загинули — вперше і востаннє туди потрапивши.
У Тернополі ми почали репетицію, але мусили перервати. Нас про це попросили місцеві робітники сцени. Бульваром Шевченка, на якому розташовується театр, мала йти процесія з полоненими беркутами. Усі хотіли бачити це торжество повсталого народу над ненависною ментярнею. Так в обложених середньовічних містах водили коридорами ганьби вимазаних дьогтем і викачаних у пір’ї нападників. Я досі не знаю, чи тих тернопільських беркутів захопили в полон, а чи вони перейшли на бік народу добровільно. Мабуть, були й такі, й інші. Їх вели в колоні центральним бульваром міста, знезброєних і принижених. Їхні щити й шоломи стали трофеями. Їхній автобус був увесь обписаний революційними гаслами.
Після вистави нам знову аплодували стоячи. Того вечора свічка, запалена у фінальній сцені, навіть не здалася банальною.
Уночі після вистави ми сіли до потяга на Київ і розташувалися по своїх купе. Але так нікуди й не поїхали. Потяг не вирушав — годину, другу. Підтвердилися чутки про те, що залізничне сполучення Заходу України з Києвом заблоковане. Влада боїться, що Майдан буде поповнюватися все новими й новими повстанцями. Офіційною причиною зупиненого на невизначений час залізничного руху назвали «розмив колії на дільниці Тетерів — Коростень».
Ми так і позасинали в зупиненому потязі.
О восьмій ранку провідник казав нам виходити: йому щойно передали, що Києва не буде. Потяг простоїть до наступної ночі в Тернополі, а відтак повернеться у Чернівці. «Задушив би того бандита власними руками», — сказав провідник із виразним буковинським акцентом. Було цілком зрозуміло, хто мається на увазі.
Попри все ми мусили їхати далі. Добре, що наша київська вистава, квитки на яку було розпродано ще з десяток днів тому, мала відбутися щойно наступного вечора.
З вокзалу в Тернополі ми з усіма речами й контрабасом перебазувалися до арт-кнайпи «Коза». Цього ранку вона являла собою своєрідну суміш із революційного штабу, інформаційного центру та збірного мобілізаційного пункту. У ній формувалися дрібніші групи охочих пробиватися до Києва легковиками й бусами. Тим часом усі прикипіли до Інтернет-трансляції з Майдану на великому екрані.
В українській мові є вислів «падати, як сніп». Це знову нагадує про себе наша прастара селянська ментальність. «Як сніп» — те саме, що й «як підкошений». Уляна до когось телефонувала. Хлопці на Інститутський, за її словами, падали, як снопи. Ворожі снайпери, що методично обстрілювали їх звідкись із найвищих поверхів «України», відзначалися двома різними почерками: один потрапляв завжди у серце, другий завжди в шийну артерію. Кількість убитих на місці і смертельно поранених росла щохвилини. Багатьох було застрелено при спробі витягнути із зони обстрілу тіло товариша. Для того, щоб звалити тіло на себе, слід було відкласти щит убік і відкритися. Цих секунд снайперам вистачало.
20 лютого — день найщільнішої концентрації злочинів режиму.
Найтяжче було Юлі. Це волонтерка з Вінниці, всі місяці Майдану, всі його дні й ночі, вона пропрацювала в медичній службі. Того дня її зробили відповідальною за телефони. До неї приносили мобільники Загиблих, з них утворився довжелезний ряд — прямо перед її очима. Її завданням було відповідати на дзвінки до тих, кого вже не було. Юля з жахом дивилася на всі ті нокії й самсунґи, поки вони мовчали. Потім вони почали один за одним дзвонити. Найжахніше було бачити, як на телефоні висвічується слово «МАМА».
5. Дорога до Києва
До Києва ми вирушили аж через кілька годин. Добрі люди з «Кози» підшукали нам тіснуватий бусик на сімох пасажирів. Ми запакувалися в нього всі включно з нашим восьмим товаришем контрабасом.
У водія того ранку на Майдані було поранено сина. «Відвожу вас, а назад везу малого», — казав чоловік. Але де там! «Тату, — відповідав йому син телефоном, — у мене всьо клас: трохи осколків у стегні, трохи у плечі. Я лишаюся, ніде не їду. Ви краще хлопців заберіть, у них тяжче».
І як не перемогти з такими людьми?
На Житомирській трасі запам’яталася довжелезна колона швидких допомог із Рівного до Києва, десяток карет. У Києві їх нині не вистачає, а Рівне від Києва в чотирьох годинах їзди. Хтось казав, що в цій країні не лишилося справжніх лікарів?!
Усі під’їзди до Києва вже було звільнено, даївці розбіглися. Зате нам кілька разів траплялися дедалі потужніші блокпости самооборони. Люди організовувалися за лічені години, просто на очах вириваючи свою землю з-під влади режиму.
Слово «ми» у таких випадках відчуваєш як щось набагато більше — МИ.
6. Київ
21 лютого в Києві ми (менше «ми», наша мандрівна трупа), закінчивши репетицію в Молодому театрі, зійшли вниз до Хрещатика. Топографічно це був Хрещатик, а в широкому сенсі той-таки Майдан, його територія, місто в місті. Востаннє я був на ньому рівно тиждень тому, ще за «перемир’я». Різниця приголомшувала. Після останніх найтяжчих днів і ночей він жахливо почорнів — і хідники, і стіни, й дерева, й обличчя. Здавалося, чорний пил настільки глибоко пов’їдався в ці риси, тріщини та шрами, що його вже з них не вимити. Ніби шахтарі Донбасу вийшли раптом масово на Майдан просто з шахт, не вмившись після зміни. Тільки чомусь у камуфляжах і зовсім не в шахтарських касках.
Так, вогонь. Це він повипалював усе, до чого зміг дотягнутися. Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалив останні мости для компромісів.
Бруківки під ногами фактично не залишилося. Колись її називали зброєю пролетаріату.
Повз нас пронесли дві відкриті труни із Загиблими. Незліченні перехожі зупинялися, знімали шапки і хрестилися. Насправді того надвечір’я слід було терміново шукати труни для завтрашнього врочистого поховання — цілу сотню небесних трун.
Виставу ми знову починали тишею. Й потім, по закінченні вистави, нам так само надривно аплодували. Анатолій сказав, що не міг стримати сліз. Підійшла Юля, та сама, волонтерка медичної служби, з нею був киянин Володимир, на Майдані також, як і Юля, провів усі три місяці, останніми тижнями довозив туди переважно шини. «Мені здається, — сказав він про виставу, — ідея така, що хоч за скільки продай душу, все одно продешевиш».
Я вирішив, що так, мабуть, і є. Тобто наша вистава про те, що душу продати неможливо. Я нарешті й сам це зрозумів і дуже здивувався, як це я, автор, не міг цього збагнути раніше. Мені для цього потрібен був посередник. Або посланець. Незнайомий Володимир, володар шин.
7. Київ (продовження)
22 лютого я ледь не вмер від щастя. Вранці подзвонив Дмитро і запропонував мені екскурсію Межигір’ям. Перед самим Новим роком ми з Дмитром, купою знайомих та ще десятком тисяч протестувальників уже ганяли туди, щоб відкрити раптовий другий фронт просто перед брамою Людожера. Тоді всі шляхи і підступи нам перекрили внутрішні війська, за якими стояли беркути, за якими ще якісь підрозділи в чорному — остання лінія охорони, довершені природні вбивці, тонтон-макути.
22 лютого нікого з них не стало. Вони розійшлися, розбіглися, розтанули, зникли, згинули — ніби й не існувало їх. Межигір’я стояло відкрите й беззахисне — з усіма леґендарними страусами, верблюдами, грецькими руїнами, екзотичними рослинами і птахами, награбованими в музеях картинами, золотими батонами й унітазами, з усім добром, яке з нього не встигли (не захотіли?) вивезти. І без Януковича.
Янукович утік?! Революція перемогла?!
Я з усіх сил заспокоював збожеволіле, готове розірватися щосекунди серце, ковтаючи паранормальні дози корвалолу. Було б несправедливо й неправильно, якби воно відмовило саме такого дня.
8. Запоріжжя
Мене попустило щойно в нічному потязі. Ми вирушали з Києва до Запоріжжя. Про нього я знаю не так і багато: металургія, хімія, енергетика, комуністичні радянські традиції, розчарування, депресії — все те, чим завжди так радо послуговуються іноземні знавці, говорячи про безнадійну розділеність України на «проєвропейський Захід» і «проросійський Схід». Запоріжжя — це начебто він і є, «проросійський Схід» у цілком очевидній формі.
Тим часом ЄвроМайдан у Запоріжжі тривав, починаючи з найперших днів. Для мене було важливо знати про це. У незліченних інтерв’ю для західних медій я де міг повторював: це неправда, що люди повстали тільки в Києві й на Заході — у Харкові, Донецьку й Запоріжжі також. І навіть у Сімферополі. Так, їх там менше, але тим цінніша їхня відвага.
У Запоріжжі нас дуже чекали. Зала, де ми грали виставу, була страшенно холодна, неопалювана (місто енергетиків!), але вона реаґувала з особливим болісним очікуванням і внутрішнім жаром. Тобто Марк даремно хвилювався за здоров’я свого контрабаса. Після хвилини мовчання хтось у залі вигукнув «Слава Україні!», а всі відповіли. «Слава Запоріжжю», — подумав я.
Того ж вечора місцеві анархісти подарували мені книжку про Махна та його рух із надписом: «Брату Юрию от запорожских махновцев». Захотілося ще сильніше повірити у спільне майбутнє всіх вільних людей нашої вільної країни.
Насправді все було значно гірше. У нічному місті орудували озброєні банди напівкримінальних гопників, цих останніх виплодків режиму. Хтось усе ще віддавав їм накази й роздавав гроші. За вікнами нашої театральної зали починалася велика темрява з пострілами, цькуваннями, вламуваннями до помешкань і дуже незрозумілою перспективою. Нині, коли я пишу ці рядки, вона ще незрозуміліша.
І коли наступного дня ми їхали до Одеси, я вкотре переконався в тому, яка занедбана, пограбована, покинута й досі нікому не потрібна ця безмежна територія обабіч нашого шляху. Здавалося, ніби з усієї поверхні країни треба якнайбезжальніше зішкребти верхній шар завтовшки хоча б із півтора-два метри і щойно відтак, розрівнявши як слід новоутворене порожнє місце, розпочати невдячні роботи із закладання справжніх і правильних підвалин.
Дорогою холоднішало й сутеніло.
9. Одеса
В Одесі ж випав сніг. Привалене і трохи приголомшене колоніальне південне місто все одно чинило опір усіма своїми кущами, деревами, брамами і балконами. Сніг був проминальний, а Одеса, як здавалося, вічна.
За дві години до вистави ми скінчили останню репетицію й вийшли прогулятися. Море було десь тут. На Французькому бульварі ми повернули праворуч і збігли стрімкими сходами якогось парку просто на берег. Хотілося, поки цілком не стемніло, побачити, як на море падає сніг. Воно і справді здавалося чорним. Ми підійшли до нього впритул аж на краєчок пляжного хвилеріза.
Ще крок — і нас, ніби чорною хвилею, накрило б майбутнє.
— поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 1960 р. в Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) і Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991-95), був співредактором часопису текстів і візій «Четвер» (1991-96). У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за творчістю Б.— І. Антонича. Патріарх поетичної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада), заснованої в 1985 р. у Львові разом з поетами — Небораком та Ірванцем. Автор збірок поезій «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004); романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «12 обручів» (2003); книг есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Лексикон інтимних міст» (2011) та ін. Переклав українською мовою п’єсу «Гамлет» В. Шекспіра (2008) й «Цинамонові крамниці» Б. Шульца (2012). Лауреат премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), літературної премії Центральної Європи ANGELUS (2006), спеціальної премії в рамках нагородження Премією миру ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), премії книжкового ярмарку у Ляйпцігу «За європейське взаєморозуміння» (2006). Живе і працює в Івано-Франківську.
СІМСОТ ЛЮТИХ ДНІВ, або РОЛЬ КОНТРАБАСА В РЕВОЛЮЦІЇ
1. Передісторія
Життя мандрівних акторів навіть у мирні часи сповнене викликів та небезпек. Як на мене, цілком непогана для початку фраза.
Ще наприкінці жовтня ми з’їхались у Франику всією творчою групою «Альберта». Колись, не дуже давно, але й не так, щоб недавно, я натрапив на історію про чоловіка, якого звали Альберт Вироземський і якого привселюдно спалили у Львові 1641 року. Історія містилась у кількох реченнях, тож я вирішив дофантазувати її настільки, щоб вийшло оповідання. Я відразу ж написав його.
Альберта Вироземського було живцем спалено за те, що він «здійснив найганебніший людський вчинок за всю історію міста» — продався нечистому. Відбуваючи покарання в підземному карцері монастиря бернардинів, він власною кров’ю розписався на стіні (паперу-бо під рукою не було) в тому, що згоден віддати душу пеклові. От про це і йдеться в оповіданні, але не тільки про це.
Через кілька років за «Альберта» взялася невеличка група дуже талановитих людей: Оля, Уляна, Анатолій, Марк. Ні, це не була випадковість. Оля першою прочитала його так, що зуміла побачити в ньому місце для Уляниних голосу, пластики й міміки, чорно-білої графіки Анатолія, Маркового контрабаса.
І місце, і простір.
Таким чином у нас почав народжуватися — іноді в муках, іноді напрочуд легко — театрально-літературно-музично-мультимедійний перформенс «Альберт, або Найвища форма страти». Ми показали його на трьох різних фестивалях, у трьох цілком відмінних ситуаціях.
На фестивалі «АртПоле» в Унежі ми грали серед липневої ночі, під зірками, в супроводі злого, ніби хрускіт переламуваних кісток, тріскотіння хмизу у справжньому живому багатті.
На фестивалі «Meridian Czernowitz» ми грали в заповненому до останнього місця театрі імені Шіллер-Кобилянської — такому ґламурному, що вдень, поки ми репетирували, в нього одна за одною запливали попозувати для весільної фотосесії молоді пари.
На фестивалі «ГогольФест» ми грали у київській промзоні, в будівлі, нині званій кінозалом, крізь дірявий дах на нас і сцену моросив дощ і сипалось осіннє листя, мовчу про появу двох живих голубів, чорного й білого.
Так-от — наприкінці жовтня ми впродовж кількох днів допрацьовували і змінювали свою виставу, збагативши її новими епізодами та ліричними відступами. Усе це робилося з огляду на майбутнє турне. Ми домовилися, що воно відбудеться у другій половині лютого. Можливо, в семи містах, а можливо, і в дев’яти, на Заході, Сході, Півдні та, ясна річ, у столиці.
Тоді, наприкінці жовтня, ніхто з нас не здогадувався, що в Україні невдовзі почнуться масові протести. (Ні, щиро кажучи, я їх, масових протестів, з нетерпінням чекав уже кілька років, але відкладав у своїх сподіваннях десь аж на 2017-й).
Тим більше ми не могли передбачити, що саме у другій половині лютого ЄвроМайдан досягне кривавої кульмінації.
2. Початок історії
На ЄвроМайдан до Києва я приїхав 1 грудня, в день однієї з найпотужніших протестних маніфестацій, спричиненої безпрецедентно (тоді ще безпрецедентно) звірячою розправою над мирними активістами в ніч на 30 листопада. Це був початок війни, що її режим Януковича повів проти всіх нас. На брутальне і криваве залякування столиця, та й уся країна, відповіла мільйоном протестувальників. Мені було дуже треба знайти себе серед них.
З того дня я залишався в Києві впродовж фактично всього грудня. Я ніколи не забуду, як уночі на 11-те ми звідусіль збігалися на Майдан, щоб своєю кількістю, живою людською масою, захистити його від штурму. У ті ночі і дні ми ще не носили шоломів та іншої захисної амуніції. Все, що в нас було — це наші тіла. Якщо на Майдані їх стане критично багато, ми його врятуємо. Так ми розуміли своє завдання. Уночі 11-го ми саме таким чином зупинили їхню навалу — за лічені години нас там було вже кілька десятків тисяч. Дзвони Михайлівського монастиря били на весь Київ, і в цьому було щось архетипове й середньовічне.
Одного з наступних днів, а саме 14 грудня, ми всім «альбертинським» складом зустрілися перед відновленою барикадою на Інститутській. Оля прагнула почути від кожного з нас, чи ми у зв’язку з обставинами не відмовляємося від лютневого турне. До його початку лишалося два місяці, однак було зрозуміло, що ситуація на той час не вичерпається, а ЄвроМайдан стоятиме. Ну хіба що проти нього застосують вогнемети і бронетехніку. Але це буде означати кінець світу. Не тільки кінець наших проектів, оповідань, віршів, пісень, вистав і візій, а фізичний кінець усіх нас.
Ми одностайно вирішили чинити опір цій перспективі й ні за що не відмовлятися. Там-таки, перед барикадою на Інститутській, ми записали відео, в якому кожен з нас говорив про несподівану актуальність «Альберта», про чорне і біле, про сили ночі, які зупиняють свій наступ на світанку. І знову нападають уночі.
Саме тоді ми остаточно узгодили наш тур: з 18-го по 25 лютого — Франик, Тернопіль, Київ, Запоріжжя, Одеса. Усього п’ять міст. Хоч були плани на цілих дев’ять. А потім були антиплани — все скасувати. Так що навіть і п’ять — це щось. Тобто з антипланів не вийшло нічого: мистецтво і революція ходять поруч. Жодна революція мистецтва не скасує вже хоча б тому, що підживлюється його ідеями та емоціями. Ну й навпаки — жодне мистецтво не скасує революцію, бо воно завжди балансує десь на межі майбутнього.
Сьогодні мені подумалося, що весь той тиждень між 18 та 25 лютого насправді вмістив у себе не сім днів, а сімсот. Ми не скасували жодної вистави ще й тому, що тим, хто стріляв по наших друзях у центрі Києва, і не просто стріляв, а прицільно бив у серце, око чи пахвину, йшлося саме про скасування — вистав, життів, людської гідності, відваги, творчості, опору. «Навіть не віриться, що ми починали в повній темряві — за годину до штурму Майдану», — написала в учорашньому листі Оля.
Далі — деякі фрагменти з тих днів.
3. Франик
18 лютого в Києві закінчилося дивне вдаване перемир’я й відновилося смертельне протистояння. Силовики назвали це операцією «Бумеранг». Вони заманили великі юрби протестувальників, переважно мирних, учасників т. зв. «мирного наступу», не захищених навіть дерев’яними щитами й шоломами, серед них і жінок, на підступи до парламенту, а відтак контратакували великими силами і з різних напрямків. Уже пополудні вони підійшли впритул до Майдану, змітаючи на своєму шляху барикади і добиваючи поранених. І не просто добиваючи, а з особливою жорстокістю. Хто з нас не чув про обезголовлене тіло в Маріїнському парку? До шостої вечора Майдан було затиснуто в задушливе щільне кільце. Протягом найближчих годин мало статися найгірше — цілковитий його розгром.
О сьомій ми відкрили виставу хвилиною мовчання.
Штурм розпочався о восьмій з хвилинами. Ми саме виконували останню строфу Антоничевого вірша «Сурми останнього дня». Останню строфу останнього дня. На всю залу ми були єдині, хто ще не знав: почалося. Коли невдовзі наше дійство закінчилося, публіка підвелась і зааплодувала з якимось особливим надривом. Ніби також востаннє. Периметр Майдану в цю мить уже горів. Це була остання надія його захисників — та непролазна димова завіса зі спалюваних автомобільних шин, деревини, ганчір’я та всього, що траплялося під руку. Той вогонь був розпачем.
А ще тієї ж ночі я бачив, як у моєму місті горить будівля есбеу. Вона ж будівля кагебе. Вона ж — якщо не помиляюся — будівля ґестапо. Я вирішив, що навіть заради цього видовища варто було дожити до такої розпачливої ночі.
Київський Майдан якимось дивом її вистояв.
4. Тернопіль
Наступного дня ми бусом переїздили у Тернопіль. Автомобільний міст на Дністрі в Нижневі контролював блокпост місцевої самооборони. У такі часи переконуєшся, що великі мости на великих річках є справді стратегічними. Нижнівські селяни, озброєні дрючками і, мабуть, вилами, стерегли, щоб жоден підрозділ силовиків не прорвався на Київ із західного напрямку. Вони лягли б під колеса, я не маю жодного сумніву.
Зате поруч із нами мчали до Києва все нові автобуси з повсталим народом. Уже вкотре за ті кілька місяців революції люди кидали все і зліталися захищати Майдан. Деякі з них наступного ж дня загинули — вперше і востаннє туди потрапивши.
У Тернополі ми почали репетицію, але мусили перервати. Нас про це попросили місцеві робітники сцени. Бульваром Шевченка, на якому розташовується театр, мала йти процесія з полоненими беркутами. Усі хотіли бачити це торжество повсталого народу над ненависною ментярнею. Так в обложених середньовічних містах водили коридорами ганьби вимазаних дьогтем і викачаних у пір’ї нападників. Я досі не знаю, чи тих тернопільських беркутів захопили в полон, а чи вони перейшли на бік народу добровільно. Мабуть, були й такі, й інші. Їх вели в колоні центральним бульваром міста, знезброєних і принижених. Їхні щити й шоломи стали трофеями. Їхній автобус був увесь обписаний революційними гаслами.
Після вистави нам знову аплодували стоячи. Того вечора свічка, запалена у фінальній сцені, навіть не здалася банальною.
Уночі після вистави ми сіли до потяга на Київ і розташувалися по своїх купе. Але так нікуди й не поїхали. Потяг не вирушав — годину, другу. Підтвердилися чутки про те, що залізничне сполучення Заходу України з Києвом заблоковане. Влада боїться, що Майдан буде поповнюватися все новими й новими повстанцями. Офіційною причиною зупиненого на невизначений час залізничного руху назвали «розмив колії на дільниці Тетерів — Коростень».
Ми так і позасинали в зупиненому потязі.
О восьмій ранку провідник казав нам виходити: йому щойно передали, що Києва не буде. Потяг простоїть до наступної ночі в Тернополі, а відтак повернеться у Чернівці. «Задушив би того бандита власними руками», — сказав провідник із виразним буковинським акцентом. Було цілком зрозуміло, хто мається на увазі.
Попри все ми мусили їхати далі. Добре, що наша київська вистава, квитки на яку було розпродано ще з десяток днів тому, мала відбутися щойно наступного вечора.
З вокзалу в Тернополі ми з усіма речами й контрабасом перебазувалися до арт-кнайпи «Коза». Цього ранку вона являла собою своєрідну суміш із революційного штабу, інформаційного центру та збірного мобілізаційного пункту. У ній формувалися дрібніші групи охочих пробиватися до Києва легковиками й бусами. Тим часом усі прикипіли до Інтернет-трансляції з Майдану на великому екрані.
В українській мові є вислів «падати, як сніп». Це знову нагадує про себе наша прастара селянська ментальність. «Як сніп» — те саме, що й «як підкошений». Уляна до когось телефонувала. Хлопці на Інститутський, за її словами, падали, як снопи. Ворожі снайпери, що методично обстрілювали їх звідкись із найвищих поверхів «України», відзначалися двома різними почерками: один потрапляв завжди у серце, другий завжди в шийну артерію. Кількість убитих на місці і смертельно поранених росла щохвилини. Багатьох було застрелено при спробі витягнути із зони обстрілу тіло товариша. Для того, щоб звалити тіло на себе, слід було відкласти щит убік і відкритися. Цих секунд снайперам вистачало.
20 лютого — день найщільнішої концентрації злочинів режиму.
Найтяжче було Юлі. Це волонтерка з Вінниці, всі місяці Майдану, всі його дні й ночі, вона пропрацювала в медичній службі. Того дня її зробили відповідальною за телефони. До неї приносили мобільники Загиблих, з них утворився довжелезний ряд — прямо перед її очима. Її завданням було відповідати на дзвінки до тих, кого вже не було. Юля з жахом дивилася на всі ті нокії й самсунґи, поки вони мовчали. Потім вони почали один за одним дзвонити. Найжахніше було бачити, як на телефоні висвічується слово «МАМА».
5. Дорога до Києва
До Києва ми вирушили аж через кілька годин. Добрі люди з «Кози» підшукали нам тіснуватий бусик на сімох пасажирів. Ми запакувалися в нього всі включно з нашим восьмим товаришем контрабасом.
У водія того ранку на Майдані було поранено сина. «Відвожу вас, а назад везу малого», — казав чоловік. Але де там! «Тату, — відповідав йому син телефоном, — у мене всьо клас: трохи осколків у стегні, трохи у плечі. Я лишаюся, ніде не їду. Ви краще хлопців заберіть, у них тяжче».
І як не перемогти з такими людьми?
На Житомирській трасі запам’яталася довжелезна колона швидких допомог із Рівного до Києва, десяток карет. У Києві їх нині не вистачає, а Рівне від Києва в чотирьох годинах їзди. Хтось казав, що в цій країні не лишилося справжніх лікарів?!
Усі під’їзди до Києва вже було звільнено, даївці розбіглися. Зате нам кілька разів траплялися дедалі потужніші блокпости самооборони. Люди організовувалися за лічені години, просто на очах вириваючи свою землю з-під влади режиму.
Слово «ми» у таких випадках відчуваєш як щось набагато більше — МИ.
6. Київ
21 лютого в Києві ми (менше «ми», наша мандрівна трупа), закінчивши репетицію в Молодому театрі, зійшли вниз до Хрещатика. Топографічно це був Хрещатик, а в широкому сенсі той-таки Майдан, його територія, місто в місті. Востаннє я був на ньому рівно тиждень тому, ще за «перемир’я». Різниця приголомшувала. Після останніх найтяжчих днів і ночей він жахливо почорнів — і хідники, і стіни, й дерева, й обличчя. Здавалося, чорний пил настільки глибоко пов’їдався в ці риси, тріщини та шрами, що його вже з них не вимити. Ніби шахтарі Донбасу вийшли раптом масово на Майдан просто з шахт, не вмившись після зміни. Тільки чомусь у камуфляжах і зовсім не в шахтарських касках.
Так, вогонь. Це він повипалював усе, до чого зміг дотягнутися. Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалив останні мости для компромісів.
Бруківки під ногами фактично не залишилося. Колись її називали зброєю пролетаріату.
Повз нас пронесли дві відкриті труни із Загиблими. Незліченні перехожі зупинялися, знімали шапки і хрестилися. Насправді того надвечір’я слід було терміново шукати труни для завтрашнього врочистого поховання — цілу сотню небесних трун.
Виставу ми знову починали тишею. Й потім, по закінченні вистави, нам так само надривно аплодували. Анатолій сказав, що не міг стримати сліз. Підійшла Юля, та сама, волонтерка медичної служби, з нею був киянин Володимир, на Майдані також, як і Юля, провів усі три місяці, останніми тижнями довозив туди переважно шини. «Мені здається, — сказав він про виставу, — ідея така, що хоч за скільки продай душу, все одно продешевиш».
Я вирішив, що так, мабуть, і є. Тобто наша вистава про те, що душу продати неможливо. Я нарешті й сам це зрозумів і дуже здивувався, як це я, автор, не міг цього збагнути раніше. Мені для цього потрібен був посередник. Або посланець. Незнайомий Володимир, володар шин.
7. Київ (продовження)
22 лютого я ледь не вмер від щастя. Вранці подзвонив Дмитро і запропонував мені екскурсію Межигір’ям. Перед самим Новим роком ми з Дмитром, купою знайомих та ще десятком тисяч протестувальників уже ганяли туди, щоб відкрити раптовий другий фронт просто перед брамою Людожера. Тоді всі шляхи і підступи нам перекрили внутрішні війська, за якими стояли беркути, за якими ще якісь підрозділи в чорному — остання лінія охорони, довершені природні вбивці, тонтон-макути.
22 лютого нікого з них не стало. Вони розійшлися, розбіглися, розтанули, зникли, згинули — ніби й не існувало їх. Межигір’я стояло відкрите й беззахисне — з усіма леґендарними страусами, верблюдами, грецькими руїнами, екзотичними рослинами і птахами, награбованими в музеях картинами, золотими батонами й унітазами, з усім добром, яке з нього не встигли (не захотіли?) вивезти. І без Януковича.
Янукович утік?! Революція перемогла?!
Я з усіх сил заспокоював збожеволіле, готове розірватися щосекунди серце, ковтаючи паранормальні дози корвалолу. Було б несправедливо й неправильно, якби воно відмовило саме такого дня.
8. Запоріжжя
Мене попустило щойно в нічному потязі. Ми вирушали з Києва до Запоріжжя. Про нього я знаю не так і багато: металургія, хімія, енергетика, комуністичні радянські традиції, розчарування, депресії — все те, чим завжди так радо послуговуються іноземні знавці, говорячи про безнадійну розділеність України на «проєвропейський Захід» і «проросійський Схід». Запоріжжя — це начебто він і є, «проросійський Схід» у цілком очевидній формі.
Тим часом ЄвроМайдан у Запоріжжі тривав, починаючи з найперших днів. Для мене було важливо знати про це. У незліченних інтерв’ю для західних медій я де міг повторював: це неправда, що люди повстали тільки в Києві й на Заході — у Харкові, Донецьку й Запоріжжі також. І навіть у Сімферополі. Так, їх там менше, але тим цінніша їхня відвага.
У Запоріжжі нас дуже чекали. Зала, де ми грали виставу, була страшенно холодна, неопалювана (місто енергетиків!), але вона реаґувала з особливим болісним очікуванням і внутрішнім жаром. Тобто Марк даремно хвилювався за здоров’я свого контрабаса. Після хвилини мовчання хтось у залі вигукнув «Слава Україні!», а всі відповіли. «Слава Запоріжжю», — подумав я.
Того ж вечора місцеві анархісти подарували мені книжку про Махна та його рух із надписом: «Брату Юрию от запорожских махновцев». Захотілося ще сильніше повірити у спільне майбутнє всіх вільних людей нашої вільної країни.
Насправді все було значно гірше. У нічному місті орудували озброєні банди напівкримінальних гопників, цих останніх виплодків режиму. Хтось усе ще віддавав їм накази й роздавав гроші. За вікнами нашої театральної зали починалася велика темрява з пострілами, цькуваннями, вламуваннями до помешкань і дуже незрозумілою перспективою. Нині, коли я пишу ці рядки, вона ще незрозуміліша.
І коли наступного дня ми їхали до Одеси, я вкотре переконався в тому, яка занедбана, пограбована, покинута й досі нікому не потрібна ця безмежна територія обабіч нашого шляху. Здавалося, ніби з усієї поверхні країни треба якнайбезжальніше зішкребти верхній шар завтовшки хоча б із півтора-два метри і щойно відтак, розрівнявши як слід новоутворене порожнє місце, розпочати невдячні роботи із закладання справжніх і правильних підвалин.
Дорогою холоднішало й сутеніло.
9. Одеса
В Одесі ж випав сніг. Привалене і трохи приголомшене колоніальне південне місто все одно чинило опір усіма своїми кущами, деревами, брамами і балконами. Сніг був проминальний, а Одеса, як здавалося, вічна.
За дві години до вистави ми скінчили останню репетицію й вийшли прогулятися. Море було десь тут. На Французькому бульварі ми повернули праворуч і збігли стрімкими сходами якогось парку просто на берег. Хотілося, поки цілком не стемніло, побачити, як на море падає сніг. Воно і справді здавалося чорним. Ми підійшли до нього впритул аж на краєчок пляжного хвилеріза.
Ще крок — і нас, ніби чорною хвилею, накрило б майбутнє.
Олександр БОЙЧЕНКО
— літературний критик, перекладач, есеїст. Народився у 1970 році. У 1992 р. закінчив Чернівецький національний університет ім. Федьковича за спеціальністю «Російська мова та література». 1996 року в Інституті літератури ім. Шевченка АН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Суд над Сократом у європейській літературі: функціонування традиційної структури». У 1995-2008 рр. викладав зарубіжну літературу й теорію літератури в alma mater. Від 2008-го у вільному плаванні. Разом із Ю. Андруховичем був співредактором Інтернет-часопису «Потяг76», який видавався і в паперовій версії. Переклав з польської роман Даніеля Одії «Тартак», кілька п’єс Міхала Вальчака, Малгожати Сікорської-Міщук, Павла Демірського, Міхала Задари, а також малу прозу Марека Гласка, Юзефа Гена, Анджея Стасюка, Ольги Токарчук etc. Лауреат премії «Книжка року» («Щось на кшталт шатокуа», 2003, художня есеїстика). Крім названої, автор книг есеїв: «Шатокуа плюс» (2004), «Аби книжка» (2011), «Мої серед чужих» (2012). Живе і працює в Чернівцях.
Суцільна загадка Революції
Майдан 2004 року я від самого початку переживав як свій Майдан, як особисту справу. І був я там не тому, що аж так фанатично підтримував Ющенка, а тому, що з першого погляду навіки зненавидів Януковича. Просто ідіосинкразія якась: щойно побачу цю харю або навіть прізвище почую — відразу одночасно хочу блювати і стріляти. Крім того, в 2004 році я був відносно молодим, у віці, коли якраз треба виходити на площі, протестувати, боротися за свободу. Щоправда, жодних коктейлів Молотова тоді у нас не було, як і, до речі, кривавого фіналу. У цьому, мабуть, і є головна відмінність Помаранчевої революції від Євромайдану.
Втім, Євромайдан — назва не зовсім адекватна. А придумати якусь кращу я не можу, бо нинішня революція є для мене суцільною загадкою. Коли в листопаді трохи людей вийшло на Майдан, я був за кордоном і, правду кажучи, не зовсім розумів, чого вони добиваються. Щоб урка Янукович послухав їх, щиро перейнявся європейськими цінностями і почав євроінтеграцію? Янукович знає одну, точніше, двоєдину цінність: влада й бабло. Так, якби цей упир зміг «розвести» Європу на гроші, та ще й забезпечив би собі європейську підтримку на майбутніх виборах, то він би, може, підписав Вільнюську угоду. Повторюю: заради бабла і влади, а не заради абсолютно незнаних йому цінностей. І саме тому я не хотів, щоб він ту угоду підписував, а отже, входив в історію України як євроінтегратор і залишався на другий президентський термін. Коротше кажучи, цього разу я до Києва не збирався. Але потім стався перший розгін Майдану, жорстоке й безглузде побиття мирних людей — ну і довелося їхати.
І власне той розгін є для мене першою загадкою. От я намагаюся поставити себе на місце Януковича. Хоч би який він був олігофрен, але мусив розуміти, що найлегший спосіб зберегти владу — це просто ігнорувати невеликі протести. Нечисленна група людей, на вимоги якої влада не звертає уваги, рано чи пізно втомиться і розійдеться. Янукович зробив навпаки — і викликав гнів мільйонів. Аж так не розумів психологію народу, яким керував?
Далі — ніч на 11 грудня. Ми тоді зустрілися з Юрком і Ніною Андруховичами. Ще з нами був Андрій Любка, який і сказав, що сьогодні можна йти спокійно спати, бо Кетрін Ештон у Києві, не будуть же вони на її очах нас штурмувати. Так ми й зробили. Тільки я пішов не на свою тимчасову квартиру, а разом з Андруховичами на ту, де вони зупинилися, поблизу Михайлівської площі. Було вже по дванадцятій, ми сіли щось перекусити, увімкнули Громадське — і невдовзі бачимо: почалося. На екрані картинка виглядала страшнувато, здавалося, що це кінець Майдану, людей мало, з усіх боків тиснуть «космонавти», б’ють дзвони Михайлівського собору… Без особливої надії, просто тому, що так треба, ми знову збігли на Майдан. Добре пам’ятаю свій незвичний стан тієї ночі, суміш куражу й тривоги, було таке відчуття, ніби береш участь у якійсь вирішальній події, але водночас дивишся на себе збоку. Я писав потім про це в тексті «Стан облоги».
«І ось я стояв там, дивився на себе сторонніми очима, зачудовано розглядав позичений танкістський шолом на власній голові і думав про Альбера Камю. Чесне слово. Стояв і думав про Альбера Камю, усвідомлюючи, наскільки це абсурдна в екзистенціалістському значенні слова ситуація — стояти на Майдані і думати про Альбера Камю... про його роман «Чума» і героя цього роману лікаря Ріє... На відміну від багатьох своїх наївно-оптимістичних чи просто далеких від медицини співгромадян, він розпізнає чуму задовго до повномасштабного спалаху епідемії. І всіма силами протистоїть їй. Ріє розуміє, що пошесть сильніша за нього і здатна викосити чи не половину населення. Він знає, що сироватка наразі не діє і що чума не заспокоїться, доки не досягне піку своєї могутності, й аж тоді, можливо, почне захлинатися надміром самої себе... Але він продовжує боротьбу. Хоча б тому, що в іншому випадку його існування втратить сенс. І ще тому, що в життєвій філософії також є аксіоми, які не потребують доведень. Зокрема: незалежно від того, хто в підсумку виграє, людина, якщо вона хоче залишатися людиною, за жодних обставин не має права ставати на бік чуми».
Пізніше, оцінюючи сили, я зрозумів, що якби нас справді хотіли тієї ночі «зачистити», то вони легко б це зробили. Чому нас не змели? Бо не захотіли? Навіщо тоді було починати всю забаву, та ще й у присутності Ештон і під пильним наглядом телекамер? Адже влада знову в такий спосіб виразно сама собі шкодила. Загадка. Як і все, що відбулося потім. Хто стріляв на два боки, ким були ті невідомі провокатори? Хотілося би бодай до кінця життя почути їхні імена. Як на мене, прослідковується цікава тенденція: щоразу, коли Майдан починав маліти і втомлюватися, влада давала новий привід для загального обурення, і люди знову масово з’їжджалися до Києва. Навіщо режим, по суті, власними руками кілька разів підсилював революцію, коли в його інтересах було заспокоєння, а не ескалація конфлікту? І чому, почавши розстріли, вони їх не продовжили? Чому після 20 лютого Янукович раптом відвів війська і втік? Не розумію. Якби вся ця беркутня та інша озброєна до зубів сволота стояла на місці, ми ж не мали б жодного шансу прорватися ні до Адміністрації президента, ні до Межигір’я. Якщо все це замутив Янукович, то він дійсно найбільший недоумок в історії світової політики. Але чи не було все це від самого початку й до кінця, тобто від першого розгону Майдану до втечі Януковича планом Путіна? Щоб могти тепер робити те, що він робить. Чи не були ми всі, євромайданівці, пішаками в руках кремлівського гобліна? У такому разі виходить, що саме Путін нашою революцією і керував...
З іншого боку, де були наші опозиціонери, «Самооборона», а передусім «Правий сектор» 19-20 лютого? Жертвами масакри на Інститутській стали люди, які не належали до організованих формацій, а просто кинулися на допомогу, побачивши, що коїлося на Майдані попередньої ночі. Чому цих непідготовлених людей ніхто не попередив, не зупинив, коли вони полізли під кулі? А особливо нестерпною є думка, що ці жертви можуть виявитися марними. Так, ми скинули Януковича, але якщо замість нього до влади прийде щось не набагато краще, то навіть цю, сповнену героїзму, революцію не можна буде назвати революцією, бо справжня революція змінює не лише владу, а й систему влади.
Звісно, я бачу не лише погане. Навіть навпаки: я бачу дуже багато втішного. Як і 2004 року, велика частина українського народу показала себе з якнайкращого боку. Знову згадуючи Камю, можна сказати, що все-таки існує більше підстав поважати людей, ніж зневажати їх. Він це сказав на основі досвіду Другої світової війни. Певно, така людська психологія: у нейтральні часи люди переважно перебувають в якійсь політичній апатії і не мають можливості продемонструвати, якими вони є. Аж поки не стаються події, коли доводиться визначатися, вибирати свій бік барикад і нарешті показати, що ми вміємо бути і добрими, і солідарними, і безкорисливо допомагати ближньому. І під час революції таких прекрасних людей виявилося на диво багато. Аж ми вже почали говорити про себе як про найкращий народ на світі. Ну це, звичайно, перебільшення. Ми не найкращий, але й не найгірший народ, це точно. (Ми, принаймні частина нас, просто вже готові стати нормальним народом…)
Днями я закінчив редагування перекладу двох книжок польського репортажиста Ришарда Капусцінського — «Імператор» і «Шахіншах». Про революції 70-х років минулого століття в Ефіопії та Ірані. Він пише, що бачив 27 революцій у країнах «третього світу», тобто приблизно таких, як Україна, і завжди повторювалося одне й те саме: зловживання з боку влади, наростання бунту, чудова поведінка простих людей, повалення режиму, а потім — хаос, розгублення, розчарування і, на жаль, ще гірша ситуація, ніж була до революції. Зрозуміло, що для кожного українця його життя й країна є центром, навколо якого все обертається, це логічно. А все ж корисно знати і про чужий подібний досвід.
Як, ви думаєте, виглядала іранська революція 1978-79 років? Теж мільйони людей вийшли на вулиці протестувати проти шаха. Ось іде містом величезна колона протестувальників, а по боках хлопчики-добровольці збирають сміття у мішки, мовляв, революція революцією, але ми залишимо після себе чисті вулиці. Проходячи повз лікарню, колона затихає, щоб не тривожити хворих. Отож, вони такі солідарні, виявляють свої найкращі риси, навкруги — самоорганізація й взаємодопомога, всі так собою пишаються, нема жодного хуліганства, влада стріляє, люди продовжують боротися. І перемагають: шах утік. Але що робити далі? Настає апатія, поступово в таборі переможців починається гризня, і як результат: до влади дориваються найгірші з тих, хто брав участь у революції. І ця фундаментально-ісламістська братія врешті-решт встановлює такий режим, що попередній шах видається просто добрим дідусем. І люди вже й самі не знають: чи то тішитися, які вони молодці, а чи плакати, які вони ідіоти, з огляду на кінцевий результат їхньої революції.
Це в Ірані, а кілька років перед тим подібне відбулося в Ефіопії. Революція змітає злого імператора. Ефіопи, як і ми, вже говорили, що їхній правитель маразматик, негідник, який довів країну до ручки. Цікаво, що цей імператор, Гайле Селасіє, багато років правив під гаслами покращення, прогресу, модернізації і всього того, що плели у нас регіонали з Януковичем. Що ж, оточення імператора справді відчувало покращення, а довкола бідота, і чим далі від столиці, тим гірше… Одне слово, люди повстали, почали — студенти, потім долучилися військові. А що в підсумку? Після кількох років смути до влади прийшов такий персонаж на ім’я Менгісту Гайле Маріам, пам’ятаю його з програми «Время» брежнєвських часів. То за роки його «мудрого правління» від голоду померли сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Починалося все загальнонародним піднесенням, а закінчилося повним крахом економіки, розвалом країни і втечею товариша Маріама. Ясна річ, я маю надію, що до іранського чи ефіопського варіанту у нас справа не дійде, але симптоми і породжена ними тривога є. Особливо — через сусідство Росії.
Ми маємо ще проблему, яку можна сформулювати так: «Схід і Захід разом?». Соборники кажуть, що разом. Я і кілька відоміших за мене людей кажуть, що ні. Потиху починаються взаємні звинувачення. Соборники називають нас сепаратистами і твердять, що це ми винні у подіях в Криму та на Донбасі. Для мене це звучить дивно. Уявіть собі лікаря, який ставить пацієнтові діагноз. Якусь, припустимо, гангрену. І каже: шановний, треба відрізати кінцівку, бо помрете. Пацієнт не слухає, а коли невдовзі настає смертна година, починає нарікати на лікаря. Так, наче це лікар йому ту гангрену влаштував. Тоді як лікар лише констатував факт і пропонував порятунок. Заявляю однозначно: у тому, що Росія нині має змогу трясти всією Ураїною, винні саме соборники з їхньою двадцятилітньою брехнею. Держава не може мати у своєму складі територій, населення яких ненавидить саму цю державу. Якщо є достатньо сил, треба переробити таке населення. Якщо немає — а це якраз наш випадок, — треба відпустити з миром такі території. Галичани і кримчани — один народ? Щось я не можу собі уявити, щоб, скажімо, в Тернопільську область увійшли російські війська, а місцева людність у відповідь вийшла зустрічати їх хлібом-сіллю і, несамовито радіючи, заспівала гімн СССР. Не є ми одним народом і немає у нас ніякого, як говорив один непритомний пасічник, запасу міцності.
Мені тепер пригадується перший президент Чехословаччини Томаш Масарик. Відомо, це був великий політик, стратег і так далі. І ось він свого часу втрутився в далеке, здавалося б, від президентських справ філологічне питання. Йдеться про так званий «Краледворський рукопис». На початку ХІХ століття, коли в Європі панувала мода на всіляку фольклорну старовину, двоє чеських патріотів — Лінда і Ганка — вирішили й собі склепати «давньочеську» ліро-епічну збірку — про якихось незнаних раніше королів, татарську навалу... Зрештою, тоді багато хто так робив, а декотрі, як-от Юрко Винничук у «Плачі над градом Кия», і в наші дні інколи в такий спосіб розважаються. Але одна справа — розважатися містифікаціями, а інша — серйозно видавати їх за пам’ятки рідної культури. Так-от, чехам дуже хотілося мати таку пам’ятку, тож вони багато років сприймали «Краледворський рукопис» за автентичний матеріал. Може, хтось і здогадувався, що це підробка, але вважав, що з патріотичних міркувань не гріх і збрехати. Натомість Масарик категорично виступив проти видавання бажаного за дійсне. Так, дуже добре було б мати подібний рукопис, який доводить, що ми давній великий народ і багато століть тому створювали шедеври. Але якщо такого рукопису нема, то його нема. Брехня має бути названа брехнею — і край, ось такий категоричний імператив. Мені особливо подобається аргументація Масарика. Він вважав, що не можна будувати ідентичність народу на підробці. І що брехати з патріотичних міркувань — ще гірше, ніж просто брехати. Бо коли ти брешеш заради особистої користі, ти дискредитуєш лише себе як брехуна. А якщо брешеш в ім’я патріотизму, то заразом дискредитуєш і патріотичну ідею. На щастя для чехів, переміг саме погляд Масарика. Може, тому вони й живуть сьогодні незрівнянно краще за нас...
Чи ми перемогли цієї зими? Не знаю, ще нічого не закінчилось. Подивимось, як пройдуть вибори, хто стане президентом, а головне — як ми дамо собі раду з Росією і «юго-востоком». Хоча... Про неоднозначність перемоги як такої я теж писав у згадуваному «Стані облоги»:
«... у певному віці сам вираз «віра в перемогу» починає звучати надто знущально. Віра в перемогу? Прекрасна річ. Якщо ви — спортсмен або курсант військового училища, вам просто необхідно вірити в перемогу. Бо як би інакше можна було витримати розкинуте попереду ціле життя, приречене проминути в марному очікуванні на ту найважливішу мить, яка все одно ніколи не настане? Але якщо ви вже трохи пожили на цьому світі і встигли до нього придивитися, то на зміну вашій вірі приходить знання: людині не судилося перемогти. Та що там перемогти — людині й позмагатись як слід не судилося. Судилося лише вийти на поле життєвої битви і тинятися ним, тинятися, щоб нарешті відчути свою повну безпорадність, безглуздість і відчай. Ну, принаймні так вважав один із персонажів Фолкнера... Приблизно такими роздумами я підбадьорював себе і раптом зауважив, що небо над Інститутською почервоніло. Наших ставало все більше, все частіше зустрічалися обличчя знайомих і друзів. А потім на Майдані зовсім розвиднилося. Бацили за командою відступили до своїх епідемічних вогнищ. До перемоги, як завжди, було ще дуже далеко. Але тієї ночі ми точно не програли».
— літературний критик, перекладач, есеїст. Народився у 1970 році. У 1992 р. закінчив Чернівецький національний університет ім. Федьковича за спеціальністю «Російська мова та література». 1996 року в Інституті літератури ім. Шевченка АН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Суд над Сократом у європейській літературі: функціонування традиційної структури». У 1995-2008 рр. викладав зарубіжну літературу й теорію літератури в alma mater. Від 2008-го у вільному плаванні. Разом із Ю. Андруховичем був співредактором Інтернет-часопису «Потяг76», який видавався і в паперовій версії. Переклав з польської роман Даніеля Одії «Тартак», кілька п’єс Міхала Вальчака, Малгожати Сікорської-Міщук, Павла Демірського, Міхала Задари, а також малу прозу Марека Гласка, Юзефа Гена, Анджея Стасюка, Ольги Токарчук etc. Лауреат премії «Книжка року» («Щось на кшталт шатокуа», 2003, художня есеїстика). Крім названої, автор книг есеїв: «Шатокуа плюс» (2004), «Аби книжка» (2011), «Мої серед чужих» (2012). Живе і працює в Чернівцях.
Суцільна загадка Революції
Майдан 2004 року я від самого початку переживав як свій Майдан, як особисту справу. І був я там не тому, що аж так фанатично підтримував Ющенка, а тому, що з першого погляду навіки зненавидів Януковича. Просто ідіосинкразія якась: щойно побачу цю харю або навіть прізвище почую — відразу одночасно хочу блювати і стріляти. Крім того, в 2004 році я був відносно молодим, у віці, коли якраз треба виходити на площі, протестувати, боротися за свободу. Щоправда, жодних коктейлів Молотова тоді у нас не було, як і, до речі, кривавого фіналу. У цьому, мабуть, і є головна відмінність Помаранчевої революції від Євромайдану.
Втім, Євромайдан — назва не зовсім адекватна. А придумати якусь кращу я не можу, бо нинішня революція є для мене суцільною загадкою. Коли в листопаді трохи людей вийшло на Майдан, я був за кордоном і, правду кажучи, не зовсім розумів, чого вони добиваються. Щоб урка Янукович послухав їх, щиро перейнявся європейськими цінностями і почав євроінтеграцію? Янукович знає одну, точніше, двоєдину цінність: влада й бабло. Так, якби цей упир зміг «розвести» Європу на гроші, та ще й забезпечив би собі європейську підтримку на майбутніх виборах, то він би, може, підписав Вільнюську угоду. Повторюю: заради бабла і влади, а не заради абсолютно незнаних йому цінностей. І саме тому я не хотів, щоб він ту угоду підписував, а отже, входив в історію України як євроінтегратор і залишався на другий президентський термін. Коротше кажучи, цього разу я до Києва не збирався. Але потім стався перший розгін Майдану, жорстоке й безглузде побиття мирних людей — ну і довелося їхати.
І власне той розгін є для мене першою загадкою. От я намагаюся поставити себе на місце Януковича. Хоч би який він був олігофрен, але мусив розуміти, що найлегший спосіб зберегти владу — це просто ігнорувати невеликі протести. Нечисленна група людей, на вимоги якої влада не звертає уваги, рано чи пізно втомиться і розійдеться. Янукович зробив навпаки — і викликав гнів мільйонів. Аж так не розумів психологію народу, яким керував?
Далі — ніч на 11 грудня. Ми тоді зустрілися з Юрком і Ніною Андруховичами. Ще з нами був Андрій Любка, який і сказав, що сьогодні можна йти спокійно спати, бо Кетрін Ештон у Києві, не будуть же вони на її очах нас штурмувати. Так ми й зробили. Тільки я пішов не на свою тимчасову квартиру, а разом з Андруховичами на ту, де вони зупинилися, поблизу Михайлівської площі. Було вже по дванадцятій, ми сіли щось перекусити, увімкнули Громадське — і невдовзі бачимо: почалося. На екрані картинка виглядала страшнувато, здавалося, що це кінець Майдану, людей мало, з усіх боків тиснуть «космонавти», б’ють дзвони Михайлівського собору… Без особливої надії, просто тому, що так треба, ми знову збігли на Майдан. Добре пам’ятаю свій незвичний стан тієї ночі, суміш куражу й тривоги, було таке відчуття, ніби береш участь у якійсь вирішальній події, але водночас дивишся на себе збоку. Я писав потім про це в тексті «Стан облоги».
«І ось я стояв там, дивився на себе сторонніми очима, зачудовано розглядав позичений танкістський шолом на власній голові і думав про Альбера Камю. Чесне слово. Стояв і думав про Альбера Камю, усвідомлюючи, наскільки це абсурдна в екзистенціалістському значенні слова ситуація — стояти на Майдані і думати про Альбера Камю... про його роман «Чума» і героя цього роману лікаря Ріє... На відміну від багатьох своїх наївно-оптимістичних чи просто далеких від медицини співгромадян, він розпізнає чуму задовго до повномасштабного спалаху епідемії. І всіма силами протистоїть їй. Ріє розуміє, що пошесть сильніша за нього і здатна викосити чи не половину населення. Він знає, що сироватка наразі не діє і що чума не заспокоїться, доки не досягне піку своєї могутності, й аж тоді, можливо, почне захлинатися надміром самої себе... Але він продовжує боротьбу. Хоча б тому, що в іншому випадку його існування втратить сенс. І ще тому, що в життєвій філософії також є аксіоми, які не потребують доведень. Зокрема: незалежно від того, хто в підсумку виграє, людина, якщо вона хоче залишатися людиною, за жодних обставин не має права ставати на бік чуми».
Пізніше, оцінюючи сили, я зрозумів, що якби нас справді хотіли тієї ночі «зачистити», то вони легко б це зробили. Чому нас не змели? Бо не захотіли? Навіщо тоді було починати всю забаву, та ще й у присутності Ештон і під пильним наглядом телекамер? Адже влада знову в такий спосіб виразно сама собі шкодила. Загадка. Як і все, що відбулося потім. Хто стріляв на два боки, ким були ті невідомі провокатори? Хотілося би бодай до кінця життя почути їхні імена. Як на мене, прослідковується цікава тенденція: щоразу, коли Майдан починав маліти і втомлюватися, влада давала новий привід для загального обурення, і люди знову масово з’їжджалися до Києва. Навіщо режим, по суті, власними руками кілька разів підсилював революцію, коли в його інтересах було заспокоєння, а не ескалація конфлікту? І чому, почавши розстріли, вони їх не продовжили? Чому після 20 лютого Янукович раптом відвів війська і втік? Не розумію. Якби вся ця беркутня та інша озброєна до зубів сволота стояла на місці, ми ж не мали б жодного шансу прорватися ні до Адміністрації президента, ні до Межигір’я. Якщо все це замутив Янукович, то він дійсно найбільший недоумок в історії світової політики. Але чи не було все це від самого початку й до кінця, тобто від першого розгону Майдану до втечі Януковича планом Путіна? Щоб могти тепер робити те, що він робить. Чи не були ми всі, євромайданівці, пішаками в руках кремлівського гобліна? У такому разі виходить, що саме Путін нашою революцією і керував...
З іншого боку, де були наші опозиціонери, «Самооборона», а передусім «Правий сектор» 19-20 лютого? Жертвами масакри на Інститутській стали люди, які не належали до організованих формацій, а просто кинулися на допомогу, побачивши, що коїлося на Майдані попередньої ночі. Чому цих непідготовлених людей ніхто не попередив, не зупинив, коли вони полізли під кулі? А особливо нестерпною є думка, що ці жертви можуть виявитися марними. Так, ми скинули Януковича, але якщо замість нього до влади прийде щось не набагато краще, то навіть цю, сповнену героїзму, революцію не можна буде назвати революцією, бо справжня революція змінює не лише владу, а й систему влади.
Звісно, я бачу не лише погане. Навіть навпаки: я бачу дуже багато втішного. Як і 2004 року, велика частина українського народу показала себе з якнайкращого боку. Знову згадуючи Камю, можна сказати, що все-таки існує більше підстав поважати людей, ніж зневажати їх. Він це сказав на основі досвіду Другої світової війни. Певно, така людська психологія: у нейтральні часи люди переважно перебувають в якійсь політичній апатії і не мають можливості продемонструвати, якими вони є. Аж поки не стаються події, коли доводиться визначатися, вибирати свій бік барикад і нарешті показати, що ми вміємо бути і добрими, і солідарними, і безкорисливо допомагати ближньому. І під час революції таких прекрасних людей виявилося на диво багато. Аж ми вже почали говорити про себе як про найкращий народ на світі. Ну це, звичайно, перебільшення. Ми не найкращий, але й не найгірший народ, це точно. (Ми, принаймні частина нас, просто вже готові стати нормальним народом…)
Днями я закінчив редагування перекладу двох книжок польського репортажиста Ришарда Капусцінського — «Імператор» і «Шахіншах». Про революції 70-х років минулого століття в Ефіопії та Ірані. Він пише, що бачив 27 революцій у країнах «третього світу», тобто приблизно таких, як Україна, і завжди повторювалося одне й те саме: зловживання з боку влади, наростання бунту, чудова поведінка простих людей, повалення режиму, а потім — хаос, розгублення, розчарування і, на жаль, ще гірша ситуація, ніж була до революції. Зрозуміло, що для кожного українця його життя й країна є центром, навколо якого все обертається, це логічно. А все ж корисно знати і про чужий подібний досвід.
Як, ви думаєте, виглядала іранська революція 1978-79 років? Теж мільйони людей вийшли на вулиці протестувати проти шаха. Ось іде містом величезна колона протестувальників, а по боках хлопчики-добровольці збирають сміття у мішки, мовляв, революція революцією, але ми залишимо після себе чисті вулиці. Проходячи повз лікарню, колона затихає, щоб не тривожити хворих. Отож, вони такі солідарні, виявляють свої найкращі риси, навкруги — самоорганізація й взаємодопомога, всі так собою пишаються, нема жодного хуліганства, влада стріляє, люди продовжують боротися. І перемагають: шах утік. Але що робити далі? Настає апатія, поступово в таборі переможців починається гризня, і як результат: до влади дориваються найгірші з тих, хто брав участь у революції. І ця фундаментально-ісламістська братія врешті-решт встановлює такий режим, що попередній шах видається просто добрим дідусем. І люди вже й самі не знають: чи то тішитися, які вони молодці, а чи плакати, які вони ідіоти, з огляду на кінцевий результат їхньої революції.
Це в Ірані, а кілька років перед тим подібне відбулося в Ефіопії. Революція змітає злого імператора. Ефіопи, як і ми, вже говорили, що їхній правитель маразматик, негідник, який довів країну до ручки. Цікаво, що цей імператор, Гайле Селасіє, багато років правив під гаслами покращення, прогресу, модернізації і всього того, що плели у нас регіонали з Януковичем. Що ж, оточення імператора справді відчувало покращення, а довкола бідота, і чим далі від столиці, тим гірше… Одне слово, люди повстали, почали — студенти, потім долучилися військові. А що в підсумку? Після кількох років смути до влади прийшов такий персонаж на ім’я Менгісту Гайле Маріам, пам’ятаю його з програми «Время» брежнєвських часів. То за роки його «мудрого правління» від голоду померли сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Починалося все загальнонародним піднесенням, а закінчилося повним крахом економіки, розвалом країни і втечею товариша Маріама. Ясна річ, я маю надію, що до іранського чи ефіопського варіанту у нас справа не дійде, але симптоми і породжена ними тривога є. Особливо — через сусідство Росії.
Ми маємо ще проблему, яку можна сформулювати так: «Схід і Захід разом?». Соборники кажуть, що разом. Я і кілька відоміших за мене людей кажуть, що ні. Потиху починаються взаємні звинувачення. Соборники називають нас сепаратистами і твердять, що це ми винні у подіях в Криму та на Донбасі. Для мене це звучить дивно. Уявіть собі лікаря, який ставить пацієнтові діагноз. Якусь, припустимо, гангрену. І каже: шановний, треба відрізати кінцівку, бо помрете. Пацієнт не слухає, а коли невдовзі настає смертна година, починає нарікати на лікаря. Так, наче це лікар йому ту гангрену влаштував. Тоді як лікар лише констатував факт і пропонував порятунок. Заявляю однозначно: у тому, що Росія нині має змогу трясти всією Ураїною, винні саме соборники з їхньою двадцятилітньою брехнею. Держава не може мати у своєму складі територій, населення яких ненавидить саму цю державу. Якщо є достатньо сил, треба переробити таке населення. Якщо немає — а це якраз наш випадок, — треба відпустити з миром такі території. Галичани і кримчани — один народ? Щось я не можу собі уявити, щоб, скажімо, в Тернопільську область увійшли російські війська, а місцева людність у відповідь вийшла зустрічати їх хлібом-сіллю і, несамовито радіючи, заспівала гімн СССР. Не є ми одним народом і немає у нас ніякого, як говорив один непритомний пасічник, запасу міцності.
Мені тепер пригадується перший президент Чехословаччини Томаш Масарик. Відомо, це був великий політик, стратег і так далі. І ось він свого часу втрутився в далеке, здавалося б, від президентських справ філологічне питання. Йдеться про так званий «Краледворський рукопис». На початку ХІХ століття, коли в Європі панувала мода на всіляку фольклорну старовину, двоє чеських патріотів — Лінда і Ганка — вирішили й собі склепати «давньочеську» ліро-епічну збірку — про якихось незнаних раніше королів, татарську навалу... Зрештою, тоді багато хто так робив, а декотрі, як-от Юрко Винничук у «Плачі над градом Кия», і в наші дні інколи в такий спосіб розважаються. Але одна справа — розважатися містифікаціями, а інша — серйозно видавати їх за пам’ятки рідної культури. Так-от, чехам дуже хотілося мати таку пам’ятку, тож вони багато років сприймали «Краледворський рукопис» за автентичний матеріал. Може, хтось і здогадувався, що це підробка, але вважав, що з патріотичних міркувань не гріх і збрехати. Натомість Масарик категорично виступив проти видавання бажаного за дійсне. Так, дуже добре було б мати подібний рукопис, який доводить, що ми давній великий народ і багато століть тому створювали шедеври. Але якщо такого рукопису нема, то його нема. Брехня має бути названа брехнею — і край, ось такий категоричний імператив. Мені особливо подобається аргументація Масарика. Він вважав, що не можна будувати ідентичність народу на підробці. І що брехати з патріотичних міркувань — ще гірше, ніж просто брехати. Бо коли ти брешеш заради особистої користі, ти дискредитуєш лише себе як брехуна. А якщо брешеш в ім’я патріотизму, то заразом дискредитуєш і патріотичну ідею. На щастя для чехів, переміг саме погляд Масарика. Може, тому вони й живуть сьогодні незрівнянно краще за нас...
Чи ми перемогли цієї зими? Не знаю, ще нічого не закінчилось. Подивимось, як пройдуть вибори, хто стане президентом, а головне — як ми дамо собі раду з Росією і «юго-востоком». Хоча... Про неоднозначність перемоги як такої я теж писав у згадуваному «Стані облоги»:
«... у певному віці сам вираз «віра в перемогу» починає звучати надто знущально. Віра в перемогу? Прекрасна річ. Якщо ви — спортсмен або курсант військового училища, вам просто необхідно вірити в перемогу. Бо як би інакше можна було витримати розкинуте попереду ціле життя, приречене проминути в марному очікуванні на ту найважливішу мить, яка все одно ніколи не настане? Але якщо ви вже трохи пожили на цьому світі і встигли до нього придивитися, то на зміну вашій вірі приходить знання: людині не судилося перемогти. Та що там перемогти — людині й позмагатись як слід не судилося. Судилося лише вийти на поле життєвої битви і тинятися ним, тинятися, щоб нарешті відчути свою повну безпорадність, безглуздість і відчай. Ну, принаймні так вважав один із персонажів Фолкнера... Приблизно такими роздумами я підбадьорював себе і раптом зауважив, що небо над Інститутською почервоніло. Наших ставало все більше, все частіше зустрічалися обличчя знайомих і друзів. А потім на Майдані зовсім розвиднилося. Бацили за командою відступили до своїх епідемічних вогнищ. До перемоги, як завжди, було ще дуже далеко. Але тієї ночі ми точно не програли».
Андрій БОНДАР
— український поет, публіцист, перекладач. Народився 1974 року у м. Кам’янець-Подільський. Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997). У 1994 р. закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет), в 2001-му — факультет теорії та історії літератури Києво-Могилянської академії. Працював редактором літературної сторінки «Книжкова лавка» в газеті «Дзеркало тижня» (2001–2007). Колумніст «Газети по-українськи» (з 2006-го). Працював редактором, телеведучим на ТБ («1+1», TVI). Автор поетичних збірок: «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004); книги короткої прози «Морквяний лід» (2012) та ін. Переклади: «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича, «Прощання з імперією» Олі Гнатюк, «Зроби собі рай» Маріуша Щиґела, «Поет розмовляє з народом» Богдана Задури, «Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож» Еда Стаффорда та ін. Живе і працює в Києві.
Революція Волі. МІЙ МАЙДАН (хроніка)
22 листопада 2013 р.
Прилетів щойно. Буду на Майдані десь під вечір.
6 грудня 2013 р.
Друзі, все буде добре. Це я кажу серйозно. Мені видіння було. Не бійтеся. Не сійте розпач. Не поширюйте паніку. Ми — народ. Нас не зламати. Бо ми разом. Завтра ми вступаємо в дні «між Катериною і Андрієм». А незабаром Миколай і Різдво. Ми ж під захистом їхнім. І завжди були. Тому вижили всупереч усьому. Ми живучі. Ми любимо життя. Ми теплі й гостинні. На нашому місці якийсь інший народ зник би давно. А ми є. Ба більше, ми не просто народ, а суспільство — молоде, згуртоване, дружнє і солідарне. І ми це доводимо. Ми усвідомлюємо спільні біди та спільні цілі. У нас є Майдан. А їхня зброя — лише страх. Вони думають, ми їх сильно боїмось. Ні, ми не боїмось. Уже не боїмось. «Нам поможе святий Юрій і Пречиста Мати». Пам’ятаєте?
Просто згадайте. Згадайте все найкраще, заради чого варто жити і що варто захищати. Згадайте дитинство, молодість, хто старший. Поговоріть із батьками і дітьми, родичами та знайомими.
Ми обов’язково вийдемо в неділю і зробимо все, як слід. Нас не продати, бо ми не продаємось. Нас не купити, бо ми не купимось. Ми їм не віримо, не боїмось і нічого просити не будемо. Просто все зробимо самі.
Я вас усіх люблю і дуже ціную. І дякую вам, що ви є.
8 грудня 2013 р.
Я не прихильник війни. Я не прихильник війни пам’ятників. Але подумайте про таке. Пам’ятник Лєніну в центрі української столиці був реальним чинником підживлення української травми, українського комплексу, пуповиною з московським центром. Він був нервовим вузлом і центром напруги. Його охороняли нарядами міліції, а останніми днями там стояв «Беркут». Це був один зі стратегічних об’єктів влади, разом із Межигір’ям. Ми не бачили такої пильної уваги до жодного з наявних у Києві пам’ятників. Натомість цей пам’ятник був останнім форпостом чогось. Чого саме?
Не вам мені розповідати. Властиво, він був втіленням того, чого ми намагаємося позбутися в житті реальному в ці дні. Або принаймні заявляємо про свою готовність це зробити. Він був символом українського закріпачення та поневолення, української поразки, українського розколу, якщо завгодно. Чи плачу я за Лєніним? Ні, не плачу. Мені, щиро кажучи, байдуже. І я можу пояснити цю свою байдужість загальним прохолодним ставленням до будь-яких монументів ідеологічним вождям минулого. Будь-яким, без огляду на ідеологію.
Проте мені не байдуже, як ставляться в цій країні до людей реальних — із плоті та крові. До студентів, яких по-звірячому побили на Майдані в ніч на 30-те листопада, до 40 журналістів, що потрапили під роздачу на Банковій, до людей, яких побили, а потім закрили, як заручників, по лікарнях і відділках міліції, до судів без слідства і двомісячних вироків, до армії тітушок і бюджетників, звезених для протидії Майдану, як худоба. Мені не байдуже, що за всі ці речі досі ніхто не поніс жодної відповідальності, бо режим не здає своїх. Переводити стрілки тепер на «варварів», які розібрали Лєніна на Бесарабці на сувеніри — це лицемірство найвищої проби. Любіть і поважайте живих! А мертвим залиште ховати мертвих.
Висловлю суперечливу думку, але мені здається, що символічно можна було би порівняти цей акт зі зруйнованим Берлінським муром. Тільки в нас усе по-іншому. В нас нема консенсусу на цю тему, який був у німців. Знайдуться люди, які скажуть, що це їхня святиня. До речі, здебільшого це ті самі люди, які сміються зі «свідомітів» із їхнім Голодомором і не визнають його геноцидом, які влаштовують показові учти на День Скорботи. Пам’ятаєте знущальницькі слова регіоналів? Пам’ятаєте заплилу жиром комуністку, яка всій країні весело повідомила, що їстиме на День Скорботи зі своїми друзями шашлички на природі? Тому зруйнування Лєніна — це така собі протидія їхнім діям. Протидія дуже емоційна і контрпродуктивна, здатна внести розкол у лави. Але цього робити не варто. Не варто давати себе посварити за допомогою бовванів минулого. Сьогоднішній Євромайдан гуртується навколо інших цінностей, де немає місця лєнінській ідеології під будь-яким соусом. І, повторю, мертвим залиште ховати мертвих.
Тому війна пам’ятників в нашій ситуації є війною совєтського сьогодення з совєтським минулим. Бо найкращим і наймудрішим рішенням було б акуратно зняти його з постаменту і відвезти під російський кордон, розвернувши його спиною до України. А ще краще — віддати росіянам за газові борги.
Ми не просили у вас Лєніна, Сталіна і Молотова з Ріббентропом. Забирайте назад.
А волати і плакати не варто. Плачте за живими.
12 грудня 2013 р.
Вчорашня ніч на Майдані оголила просту річ: проти влади повстали люди, які навчилися за останні 22 роки жити й виживати без держави. Їм, цим людям, насправді від держави потрібно небагато — безпеки, справедливих податків, зрозумілих правил гри, законності та, звісно ж, свобод. Їм не потрібна влада. Вони спокійно можуть без неї. Їм краще взагалі без жодної влади, ніж із владою, що не може забезпечити атмосферу, в якій насправді вони все можуть зробити самі.
А влада, яка несе загрозу, стягує несправедливі податки, грає без правил, зруйнувала судову систему та наступає на всі можливі свободи, в таких людей викликає презирство й гнів. Властиво, те, як легко цю владу люди десакралізували на прикладі КМДА, свідчить про серйозні наміри йти до кінця у своїх протестах. Це ляпас візантійщині та владній вертикалі, зажраним «батькам», які запропонували цим людям бандитський патерналізм, що спрацьовує з бюджетниками, люмпенами та силовиками, а от з ними — ні. Нам не потрібні ваші подачки, кості й недогризки з ваших столів. Ці люди покинули кожен свою ділянку, за допомогою якої навчилися жити й виживати, й інвестують у свою свободу самі — гроші, час, нерви, сили, пристрасть. Вони можуть усе самі.
Там, на Майдані, живе сьогодні українське суспільство небаченого рівня самоорганізації та солідарності, суспільство, з одного боку, вкрай порізнене й атомізоване — ідеологічно, мовно, культурно, релігійно й класово — а з другого — єдине у речах елементарних: нам не потрібні ваші санкції, ми нічого не будемо у вас просити, ми вас не боїмося, а все самі візьмемо і зробимо. Ось наша модель — Майдан. Ми дихаємо димом свободи, яку самі санкціонували. Політики (сучасні або потенційні), які зрозуміють, що слід виходити з цих простих принципів організації життя, будуючи майбутню країну, і врахують цей настрій, самі матимуть майбутнє.
Мимоволі вимальовується союз індивідуалістів у якійсь макабричній, дивній анархо-ліберально-націоналістичній атмосфері, яким, повторюю, потрібно небагато. Їм потрібна свобода. І кожен у гасло «Слава Україні! Героям слава» вкладає щось своє.
Майдан сьогодні — лабораторія суспільної згоди. Тут є головне, чого не мали аж настільки широкі верстви українства впродовж багатьох років. Згода.
Нам не потрібен Батько. Нам не потрібен Лідер. Нам потрібна Воля. Без волі тут не буде ні реформ, ні модернізації.
Українці ставлять намети і зводять барикади від «Беркуту» для того, щоб не копати траншеї. Це також їхня воля. Ось що таке цивілізаційний вибір насправді. Ось що таке європейський образ України. Союз дніпропетровського айтішника і гуцульського пастуха, одеського математика і київського бізнесмена, львівського перекладача та кримськотатарського селянина. Союз самодостатніх.
17 грудня 2013 р.
Часто доводиться чути в останні дні незадоволення безрезультативністю протестів, відсутністю «плану дій», Лідера, Мойсея, Тимчасового уряду тощо-тощо. І я по-людському розумію цю жадобу блискавичних змін, цей радикальний революційний запал, це бажання якомога швидше закінчити з тиранією й повернутися до своїх щоденних справ.
Кожен прагне якогось миттєвого бліцкриґу, повної і беззастережної капітуляції ворога та кардинальної зміни системи за п’ять хвилин. Але ще місяць тому ті самі люди навіть у найсміливіших своїх мріях не могли припустити такого чину і вольового цивілізованого стояння. Ніхто й подумати не міг, що з’явиться реальний суб’єкт української політики, який раптом знайде підтримку в усьому світі мінус Росія, Абхазія, Південна Осетія та КНДР. Суб’єкт із життєздатною структурою і несамовитою самоорганізацією. Суб’єкт громадянський і народний.
Нагадаю цим людям, що навіть активна фаза першої війни в Перській затоці (1990-1991) тривала кілька місяців, попри те, що це була нібито блискавична війна.
Згадайте, врешті-решт, перебіг Лютневої Революції 1917 року в Росії з її фіналом.
Це тривалий процес. Потрібна витримка і терпіння. Терпіння. Ми стоїмо. І наше стояння — це і є найважливіша робота. Робота, повторюю. Те, що нас похвалили і ми себе полюбили з використанням усіх можливих епітетів і метафор — справа важлива. Але витримка й утримання протестного духу — справа набагато більшої ваги. Це протистояння нервів. Стояння — не менш величний протест, ніж збройне повстання.
І якраз у цій часовій війні нам треба продемонструвати свою зрілість і незламність духу. Наша часова війна, наша міцність — легітимна, найлегітимніша зброя в очах усього світу.
27 січня 2014 р.
Я не знаю, що буде з усіма нами — країною, суспільством, дорослими, дітьми, економікою, політикою, культурою, беркутом, тітушками тощо-тощо... Не знаю і не знає ніхто. В цьому — суть моменту.
Але от яка штука: моя Варвара ще не вміє читати, але вже пише майже без помилок. Я не розумію, чому так. Це виходить за межі звичного та інтригує. Так само, властиво кажучи, як за межі звичного виходить усе, що відбувається з нами протягом останніх двох місяців.
Ми вийшли за межі звичного і мусимо встояти, перемогти. Щоб народжені нами діти робили все правильно. Тобто не так, як їм хтось наказав-навчив-втовкмачив, а так, як вони самі захочуть. Щоб вони мали волю і не мали страху.
Щойно Варвара намалювала ангела і написала: «Серце покаже де любоф ангела».
;) Я плачу.
25 січня 2014 р.
У наших подіях час від часу виринає питання поділу країни. Я не люблю цієї теми. І насправді не маю відповіді на це питання. Але якби до чогось такого дійшло, адже, як ми вже зрозуміли, в нас може бути все, і довелося би проводити обласні референдуми про самовизначення, то поділ цієї країни на Україну і Щосьінше міг би бути окресленим одним простим питанням:
«Чи зустріли б ви квітами російські танки?»
Так
Ні
Ось справжнє чесне питання, на яке потрібна чесна відповідь. Усе інше — від лукавого.
9 лютого 2014 р.
Кінець історії — це початок нової антропології, психології, геодезії та картографії.
12 лютого 2014 р.
Був березень 2014 року. Крига на великій ріці скресла. За течією Дніпра, виблискуючи на ранковому сонці, плив самотній золотий унітаз. Десь у районі метро «Видубичі», вийшовши на берег річки, стояли сумні тітушки, голодні бійці «Беркута», дезорієнтовані працівники прокуратури, міліції та СБУ та пригнічені бюджетники Сходу й Півдня. На їхніх шиях висіли хрестики, але це не заважало їм плакати за своїм ідолом. Вони заламували руки й голосили: «Выдыбай, Батя! Выдыбай, Батя! Батя, мы старались!...»
Золотий унітаз плив на південь. Над Конча-Заспою спалахнула червона заграва народного гніву. Починалося нове життя.
16 лютого 2014 р.
Щойно зрозумів, яка думка постійно сидить у голові Я-ча. Одна-єдина. Навколо неї наростають всі інші мисленнєві утворення, але ця — головна.
«Они хотят забрать мои деньги...»
Так, він боїться за безпеку і життя. Але він про це не думає — просто боїться. Панічно. Але це не думки. Думка одна. Нею просякнуте все його єство.
«Они хотят забрать мои деньги...»
От ми з вами — всі разом і кожен окремо — хотим забрать его деньги. А деньги-то нам как раз его и не нужны.
Цікаво, йому хтось намагався донести нашу позицію: «Виктор, нам не нужны твои деньги».
От хтось із опозиції на численних переговорах за весь цей час міг йому сказати:
«Вікторе Федоровичу, нам не потрібні ваші гроші. Відставка. Гарантії. Межигір’я — ваше. Бувайте там, якщо не боїтесь. Гроші — ваші. Вкладайте їх. Займайтеся бізнесом. Купіть собі автобазу. Що завгодно. Просто йдіть.»
І от я переконаний, що ніхто з них не сказав цих простих слів. Бо всі вони ходять до нього як до тирана. Навіть Тирана. Але цих простих слів йому ніхто не сказав. Ніхто не згадав: він сирота з дитячого будинку і ніколи не припиняв ним бути. Сирота, який виліз на самий вершечок харчового ланцюга. Пройшов через школу приниження. Спочатку принижували його. Потім принижував він. От він нагріб, віджимав, крав, під матрац ховав, між ногами тримав свої капітали, як голодні діти скоринки хліба і кубики рафінаду. І не хоче тепер віддавати. Це природно. Такий звичай у його середовищі: жерти в одне горло і не ділитись. Хто йому пояснить, що ми не зазіхаємо на його рафінад? Хто йому пояснить, що нам просто потрібна його відсутність? Хто йому пояснить, що нам потрібна його присутність деінде, тільки не тут? Хто йому пояснить, що він жертва сумної історії торжества негативного відбору і що ця історія закінчилась?
Йому треба сказати ці прості слова. Не зі сцени Майдану. Не в інтерв’ю для телеканалу «Руставі». Не в розмовах із Маккейном. А просто дивлячись в очі і витримавши погляд.
І от я не уявляю, що у когось із трьох лідерів опозиції або численних олігархів знайдуться сили сказати йому ці прості слова. Тому я буду першим:
— Виктор, нам не нужны твои деньги.
17 лютого 2014 р.
— Люди Майдану завжди можуть втекти в Нарнію, Вікторе Федоровичу. Шафи є, шухляди є, криївки є, внутрішня еміграція є, зовнішня еміграція є, Інтернет є, психлікарні є, тюрми є, цвинтарі є... А куди ви втечете від Майдану, Вікторе Федоровичу?
22 лютого 2014 р.
Колись, у далекому майбутньому, через сто або двісті років, українські діти перегортатимуть свої підручники з історії, де буде така тема: «Українська революція 2013-2014 року. Десовєтизація. Декриміналізація. Люстрація». А в темі буде параграф: «Як усе починалось». І ось у цьому параграфі, я переконаний, буде цей ФБ-статус Мустафи Найєма. Як у сучасний підручниках — цитати з літописів, хронік, документів, декларацій, заяв, маніфестів, протоколів, відозв та іншої історичної документації.
І от коли мені кажуть «Не перебільшуйте ролі соціальних мереж. Менше сидіть в Інтернеті», я згадую цей приклад у якості контраргументу і відповідаю: «Я не перебільшую, але й ви не применшуйте».
— Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами «Я готов». Как только наберется больше тысячи, будем организовываться.
4 квітня 2014 р.
Завен Баблоян вчора написав, мовляв, потрібна назва для нашої революції і недостатньо називати її «Євромайданом» і «Революцією Гідності» — потрібне якесь потрапляння в десяточку. Як було із «Помаранчевою революцією» чи «Революцією на граніті».
Я спочатку подумав, що можна було би прив’язатися до якогось предмета — балаклави, шини, бейсбольної біти. Революція біт і шин, бітте шьон. Або до якоїсь людської якості. Революція терпіння. Революція впертості.
Але все це не те, бо не окреслює явища вповні, торкаючись якогось лише одного аспекту.
А щойно я згадав про свої переживання і про один невеличкий факт зі свого перебування на Майдані.
Так-от, за весь час я не випив жодної краплі алкоголю. Хоч підстав було море, а нагод ще більше. Я ніколи доти не мав проблем із алкозалежністю, але спиртне супроводжувало мене все життя. Як правило, для веселості та проведення часу. І я знаю, що з алкоголем було би легше все це пережити. Легше на морозі, легше спати, легше писати...
І я подумав, що всі люди, незалежно від долі своєї участі в революції, чимось таким поступились. Хтось не бухав, хтось пішов з роботи, хтось розсварився з ріднею... Революція завжди зачіпає якісь екзистенційні аспекти, щось різко і глибоко змінює в житті. Тепер я знаю, що якщо я пережив це все без краплі алкоголю, значить, він мені не потрібен узагалі.
Тому я думаю, що це була Революція Волі — у вузькому і широкому значенні цього поняття.
— український поет, публіцист, перекладач. Народився 1974 року у м. Кам’янець-Подільський. Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997). У 1994 р. закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет), в 2001-му — факультет теорії та історії літератури Києво-Могилянської академії. Працював редактором літературної сторінки «Книжкова лавка» в газеті «Дзеркало тижня» (2001–2007). Колумніст «Газети по-українськи» (з 2006-го). Працював редактором, телеведучим на ТБ («1+1», TVI). Автор поетичних збірок: «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004); книги короткої прози «Морквяний лід» (2012) та ін. Переклади: «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича, «Прощання з імперією» Олі Гнатюк, «Зроби собі рай» Маріуша Щиґела, «Поет розмовляє з народом» Богдана Задури, «Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож» Еда Стаффорда та ін. Живе і працює в Києві.
Революція Волі. МІЙ МАЙДАН (хроніка)
22 листопада 2013 р.
Прилетів щойно. Буду на Майдані десь під вечір.
6 грудня 2013 р.
Друзі, все буде добре. Це я кажу серйозно. Мені видіння було. Не бійтеся. Не сійте розпач. Не поширюйте паніку. Ми — народ. Нас не зламати. Бо ми разом. Завтра ми вступаємо в дні «між Катериною і Андрієм». А незабаром Миколай і Різдво. Ми ж під захистом їхнім. І завжди були. Тому вижили всупереч усьому. Ми живучі. Ми любимо життя. Ми теплі й гостинні. На нашому місці якийсь інший народ зник би давно. А ми є. Ба більше, ми не просто народ, а суспільство — молоде, згуртоване, дружнє і солідарне. І ми це доводимо. Ми усвідомлюємо спільні біди та спільні цілі. У нас є Майдан. А їхня зброя — лише страх. Вони думають, ми їх сильно боїмось. Ні, ми не боїмось. Уже не боїмось. «Нам поможе святий Юрій і Пречиста Мати». Пам’ятаєте?
Просто згадайте. Згадайте все найкраще, заради чого варто жити і що варто захищати. Згадайте дитинство, молодість, хто старший. Поговоріть із батьками і дітьми, родичами та знайомими.
Ми обов’язково вийдемо в неділю і зробимо все, як слід. Нас не продати, бо ми не продаємось. Нас не купити, бо ми не купимось. Ми їм не віримо, не боїмось і нічого просити не будемо. Просто все зробимо самі.
Я вас усіх люблю і дуже ціную. І дякую вам, що ви є.
8 грудня 2013 р.
Я не прихильник війни. Я не прихильник війни пам’ятників. Але подумайте про таке. Пам’ятник Лєніну в центрі української столиці був реальним чинником підживлення української травми, українського комплексу, пуповиною з московським центром. Він був нервовим вузлом і центром напруги. Його охороняли нарядами міліції, а останніми днями там стояв «Беркут». Це був один зі стратегічних об’єктів влади, разом із Межигір’ям. Ми не бачили такої пильної уваги до жодного з наявних у Києві пам’ятників. Натомість цей пам’ятник був останнім форпостом чогось. Чого саме?
Не вам мені розповідати. Властиво, він був втіленням того, чого ми намагаємося позбутися в житті реальному в ці дні. Або принаймні заявляємо про свою готовність це зробити. Він був символом українського закріпачення та поневолення, української поразки, українського розколу, якщо завгодно. Чи плачу я за Лєніним? Ні, не плачу. Мені, щиро кажучи, байдуже. І я можу пояснити цю свою байдужість загальним прохолодним ставленням до будь-яких монументів ідеологічним вождям минулого. Будь-яким, без огляду на ідеологію.
Проте мені не байдуже, як ставляться в цій країні до людей реальних — із плоті та крові. До студентів, яких по-звірячому побили на Майдані в ніч на 30-те листопада, до 40 журналістів, що потрапили під роздачу на Банковій, до людей, яких побили, а потім закрили, як заручників, по лікарнях і відділках міліції, до судів без слідства і двомісячних вироків, до армії тітушок і бюджетників, звезених для протидії Майдану, як худоба. Мені не байдуже, що за всі ці речі досі ніхто не поніс жодної відповідальності, бо режим не здає своїх. Переводити стрілки тепер на «варварів», які розібрали Лєніна на Бесарабці на сувеніри — це лицемірство найвищої проби. Любіть і поважайте живих! А мертвим залиште ховати мертвих.
Висловлю суперечливу думку, але мені здається, що символічно можна було би порівняти цей акт зі зруйнованим Берлінським муром. Тільки в нас усе по-іншому. В нас нема консенсусу на цю тему, який був у німців. Знайдуться люди, які скажуть, що це їхня святиня. До речі, здебільшого це ті самі люди, які сміються зі «свідомітів» із їхнім Голодомором і не визнають його геноцидом, які влаштовують показові учти на День Скорботи. Пам’ятаєте знущальницькі слова регіоналів? Пам’ятаєте заплилу жиром комуністку, яка всій країні весело повідомила, що їстиме на День Скорботи зі своїми друзями шашлички на природі? Тому зруйнування Лєніна — це така собі протидія їхнім діям. Протидія дуже емоційна і контрпродуктивна, здатна внести розкол у лави. Але цього робити не варто. Не варто давати себе посварити за допомогою бовванів минулого. Сьогоднішній Євромайдан гуртується навколо інших цінностей, де немає місця лєнінській ідеології під будь-яким соусом. І, повторю, мертвим залиште ховати мертвих.
Тому війна пам’ятників в нашій ситуації є війною совєтського сьогодення з совєтським минулим. Бо найкращим і наймудрішим рішенням було б акуратно зняти його з постаменту і відвезти під російський кордон, розвернувши його спиною до України. А ще краще — віддати росіянам за газові борги.
Ми не просили у вас Лєніна, Сталіна і Молотова з Ріббентропом. Забирайте назад.
А волати і плакати не варто. Плачте за живими.
12 грудня 2013 р.
Вчорашня ніч на Майдані оголила просту річ: проти влади повстали люди, які навчилися за останні 22 роки жити й виживати без держави. Їм, цим людям, насправді від держави потрібно небагато — безпеки, справедливих податків, зрозумілих правил гри, законності та, звісно ж, свобод. Їм не потрібна влада. Вони спокійно можуть без неї. Їм краще взагалі без жодної влади, ніж із владою, що не може забезпечити атмосферу, в якій насправді вони все можуть зробити самі.
А влада, яка несе загрозу, стягує несправедливі податки, грає без правил, зруйнувала судову систему та наступає на всі можливі свободи, в таких людей викликає презирство й гнів. Властиво, те, як легко цю владу люди десакралізували на прикладі КМДА, свідчить про серйозні наміри йти до кінця у своїх протестах. Це ляпас візантійщині та владній вертикалі, зажраним «батькам», які запропонували цим людям бандитський патерналізм, що спрацьовує з бюджетниками, люмпенами та силовиками, а от з ними — ні. Нам не потрібні ваші подачки, кості й недогризки з ваших столів. Ці люди покинули кожен свою ділянку, за допомогою якої навчилися жити й виживати, й інвестують у свою свободу самі — гроші, час, нерви, сили, пристрасть. Вони можуть усе самі.
Там, на Майдані, живе сьогодні українське суспільство небаченого рівня самоорганізації та солідарності, суспільство, з одного боку, вкрай порізнене й атомізоване — ідеологічно, мовно, культурно, релігійно й класово — а з другого — єдине у речах елементарних: нам не потрібні ваші санкції, ми нічого не будемо у вас просити, ми вас не боїмося, а все самі візьмемо і зробимо. Ось наша модель — Майдан. Ми дихаємо димом свободи, яку самі санкціонували. Політики (сучасні або потенційні), які зрозуміють, що слід виходити з цих простих принципів організації життя, будуючи майбутню країну, і врахують цей настрій, самі матимуть майбутнє.
Мимоволі вимальовується союз індивідуалістів у якійсь макабричній, дивній анархо-ліберально-націоналістичній атмосфері, яким, повторюю, потрібно небагато. Їм потрібна свобода. І кожен у гасло «Слава Україні! Героям слава» вкладає щось своє.
Майдан сьогодні — лабораторія суспільної згоди. Тут є головне, чого не мали аж настільки широкі верстви українства впродовж багатьох років. Згода.
Нам не потрібен Батько. Нам не потрібен Лідер. Нам потрібна Воля. Без волі тут не буде ні реформ, ні модернізації.
Українці ставлять намети і зводять барикади від «Беркуту» для того, щоб не копати траншеї. Це також їхня воля. Ось що таке цивілізаційний вибір насправді. Ось що таке європейський образ України. Союз дніпропетровського айтішника і гуцульського пастуха, одеського математика і київського бізнесмена, львівського перекладача та кримськотатарського селянина. Союз самодостатніх.
17 грудня 2013 р.
Часто доводиться чути в останні дні незадоволення безрезультативністю протестів, відсутністю «плану дій», Лідера, Мойсея, Тимчасового уряду тощо-тощо. І я по-людському розумію цю жадобу блискавичних змін, цей радикальний революційний запал, це бажання якомога швидше закінчити з тиранією й повернутися до своїх щоденних справ.
Кожен прагне якогось миттєвого бліцкриґу, повної і беззастережної капітуляції ворога та кардинальної зміни системи за п’ять хвилин. Але ще місяць тому ті самі люди навіть у найсміливіших своїх мріях не могли припустити такого чину і вольового цивілізованого стояння. Ніхто й подумати не міг, що з’явиться реальний суб’єкт української політики, який раптом знайде підтримку в усьому світі мінус Росія, Абхазія, Південна Осетія та КНДР. Суб’єкт із життєздатною структурою і несамовитою самоорганізацією. Суб’єкт громадянський і народний.
Нагадаю цим людям, що навіть активна фаза першої війни в Перській затоці (1990-1991) тривала кілька місяців, попри те, що це була нібито блискавична війна.
Згадайте, врешті-решт, перебіг Лютневої Революції 1917 року в Росії з її фіналом.
Це тривалий процес. Потрібна витримка і терпіння. Терпіння. Ми стоїмо. І наше стояння — це і є найважливіша робота. Робота, повторюю. Те, що нас похвалили і ми себе полюбили з використанням усіх можливих епітетів і метафор — справа важлива. Але витримка й утримання протестного духу — справа набагато більшої ваги. Це протистояння нервів. Стояння — не менш величний протест, ніж збройне повстання.
І якраз у цій часовій війні нам треба продемонструвати свою зрілість і незламність духу. Наша часова війна, наша міцність — легітимна, найлегітимніша зброя в очах усього світу.
27 січня 2014 р.
Я не знаю, що буде з усіма нами — країною, суспільством, дорослими, дітьми, економікою, політикою, культурою, беркутом, тітушками тощо-тощо... Не знаю і не знає ніхто. В цьому — суть моменту.
Але от яка штука: моя Варвара ще не вміє читати, але вже пише майже без помилок. Я не розумію, чому так. Це виходить за межі звичного та інтригує. Так само, властиво кажучи, як за межі звичного виходить усе, що відбувається з нами протягом останніх двох місяців.
Ми вийшли за межі звичного і мусимо встояти, перемогти. Щоб народжені нами діти робили все правильно. Тобто не так, як їм хтось наказав-навчив-втовкмачив, а так, як вони самі захочуть. Щоб вони мали волю і не мали страху.
Щойно Варвара намалювала ангела і написала: «Серце покаже де любоф ангела».
;) Я плачу.
25 січня 2014 р.
У наших подіях час від часу виринає питання поділу країни. Я не люблю цієї теми. І насправді не маю відповіді на це питання. Але якби до чогось такого дійшло, адже, як ми вже зрозуміли, в нас може бути все, і довелося би проводити обласні референдуми про самовизначення, то поділ цієї країни на Україну і Щосьінше міг би бути окресленим одним простим питанням:
«Чи зустріли б ви квітами російські танки?»
Так
Ні
Ось справжнє чесне питання, на яке потрібна чесна відповідь. Усе інше — від лукавого.
9 лютого 2014 р.
Кінець історії — це початок нової антропології, психології, геодезії та картографії.
12 лютого 2014 р.
Був березень 2014 року. Крига на великій ріці скресла. За течією Дніпра, виблискуючи на ранковому сонці, плив самотній золотий унітаз. Десь у районі метро «Видубичі», вийшовши на берег річки, стояли сумні тітушки, голодні бійці «Беркута», дезорієнтовані працівники прокуратури, міліції та СБУ та пригнічені бюджетники Сходу й Півдня. На їхніх шиях висіли хрестики, але це не заважало їм плакати за своїм ідолом. Вони заламували руки й голосили: «Выдыбай, Батя! Выдыбай, Батя! Батя, мы старались!...»
Золотий унітаз плив на південь. Над Конча-Заспою спалахнула червона заграва народного гніву. Починалося нове життя.
16 лютого 2014 р.
Щойно зрозумів, яка думка постійно сидить у голові Я-ча. Одна-єдина. Навколо неї наростають всі інші мисленнєві утворення, але ця — головна.
«Они хотят забрать мои деньги...»
Так, він боїться за безпеку і життя. Але він про це не думає — просто боїться. Панічно. Але це не думки. Думка одна. Нею просякнуте все його єство.
«Они хотят забрать мои деньги...»
От ми з вами — всі разом і кожен окремо — хотим забрать его деньги. А деньги-то нам как раз его и не нужны.
Цікаво, йому хтось намагався донести нашу позицію: «Виктор, нам не нужны твои деньги».
От хтось із опозиції на численних переговорах за весь цей час міг йому сказати:
«Вікторе Федоровичу, нам не потрібні ваші гроші. Відставка. Гарантії. Межигір’я — ваше. Бувайте там, якщо не боїтесь. Гроші — ваші. Вкладайте їх. Займайтеся бізнесом. Купіть собі автобазу. Що завгодно. Просто йдіть.»
І от я переконаний, що ніхто з них не сказав цих простих слів. Бо всі вони ходять до нього як до тирана. Навіть Тирана. Але цих простих слів йому ніхто не сказав. Ніхто не згадав: він сирота з дитячого будинку і ніколи не припиняв ним бути. Сирота, який виліз на самий вершечок харчового ланцюга. Пройшов через школу приниження. Спочатку принижували його. Потім принижував він. От він нагріб, віджимав, крав, під матрац ховав, між ногами тримав свої капітали, як голодні діти скоринки хліба і кубики рафінаду. І не хоче тепер віддавати. Це природно. Такий звичай у його середовищі: жерти в одне горло і не ділитись. Хто йому пояснить, що ми не зазіхаємо на його рафінад? Хто йому пояснить, що нам просто потрібна його відсутність? Хто йому пояснить, що нам потрібна його присутність деінде, тільки не тут? Хто йому пояснить, що він жертва сумної історії торжества негативного відбору і що ця історія закінчилась?
Йому треба сказати ці прості слова. Не зі сцени Майдану. Не в інтерв’ю для телеканалу «Руставі». Не в розмовах із Маккейном. А просто дивлячись в очі і витримавши погляд.
І от я не уявляю, що у когось із трьох лідерів опозиції або численних олігархів знайдуться сили сказати йому ці прості слова. Тому я буду першим:
— Виктор, нам не нужны твои деньги.
17 лютого 2014 р.
— Люди Майдану завжди можуть втекти в Нарнію, Вікторе Федоровичу. Шафи є, шухляди є, криївки є, внутрішня еміграція є, зовнішня еміграція є, Інтернет є, психлікарні є, тюрми є, цвинтарі є... А куди ви втечете від Майдану, Вікторе Федоровичу?
22 лютого 2014 р.
Колись, у далекому майбутньому, через сто або двісті років, українські діти перегортатимуть свої підручники з історії, де буде така тема: «Українська революція 2013-2014 року. Десовєтизація. Декриміналізація. Люстрація». А в темі буде параграф: «Як усе починалось». І ось у цьому параграфі, я переконаний, буде цей ФБ-статус Мустафи Найєма. Як у сучасний підручниках — цитати з літописів, хронік, документів, декларацій, заяв, маніфестів, протоколів, відозв та іншої історичної документації.
І от коли мені кажуть «Не перебільшуйте ролі соціальних мереж. Менше сидіть в Інтернеті», я згадую цей приклад у якості контраргументу і відповідаю: «Я не перебільшую, але й ви не применшуйте».
— Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами «Я готов». Как только наберется больше тысячи, будем организовываться.
4 квітня 2014 р.
Завен Баблоян вчора написав, мовляв, потрібна назва для нашої революції і недостатньо називати її «Євромайданом» і «Революцією Гідності» — потрібне якесь потрапляння в десяточку. Як було із «Помаранчевою революцією» чи «Революцією на граніті».
Я спочатку подумав, що можна було би прив’язатися до якогось предмета — балаклави, шини, бейсбольної біти. Революція біт і шин, бітте шьон. Або до якоїсь людської якості. Революція терпіння. Революція впертості.
Але все це не те, бо не окреслює явища вповні, торкаючись якогось лише одного аспекту.
А щойно я згадав про свої переживання і про один невеличкий факт зі свого перебування на Майдані.
Так-от, за весь час я не випив жодної краплі алкоголю. Хоч підстав було море, а нагод ще більше. Я ніколи доти не мав проблем із алкозалежністю, але спиртне супроводжувало мене все життя. Як правило, для веселості та проведення часу. І я знаю, що з алкоголем було би легше все це пережити. Легше на морозі, легше спати, легше писати...
І я подумав, що всі люди, незалежно від долі своєї участі в революції, чимось таким поступились. Хтось не бухав, хтось пішов з роботи, хтось розсварився з ріднею... Революція завжди зачіпає якісь екзистенційні аспекти, щось різко і глибоко змінює в житті. Тепер я знаю, що якщо я пережив це все без краплі алкоголю, значить, він мені не потрібен узагалі.
Тому я думаю, що це була Революція Волі — у вузькому і широкому значенні цього поняття.
Юрій ВИННИЧУК
— письменник, колумніст, редактор, літературознавець, перекладач. Народився 1952 р. в м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника (1973). Працював вантажником, художником-оформлювачем, режисером, сценаристом Львівського естрадного театру «Не журись!» (1987–1991), редактором відділу містики та сенсацій львівської газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса» (1995–1998). З 2006 р. — головний редактор «Post-Поступу». Книги прози: «Вікна застиглого часу» (2001), «Діви ночі» (три перевидання), «Житіє гаремноє» (1996), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) та ін. Краєзнавчі книги: «Легенди Львова» (6 перевидань), «Кнайпи Львова» (2000, 2001) та ін. Антології: «Огнений змій» (1989), «Казкова скарбниця» (3 книжки) та ін. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Сербії, США, Франції та ін. Переклав з чеської твори Б. Грабала «Вар’яти» та «Я обслуговував англійського короля». Відомий літературною містифікацією під іменем уявного середньовічного ірландського поета Ріанґабара. У 2012 р. за скандальний вірш «Убий підараса» комуністи звинуватили поета в порнографії і закликах до повалення існуючого політичного ладу. Двічі лауреат премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) і «Танго смерті» (2012). Живе і працює у Львові.
Імперська срачка
Коли я перебував 2000 році в Америці, на одній із презентацій мене запитали, що, на мій погляд, може об’єднати українців. Я відповів. Відповідь моя викликала нерозуміння, а подекуди обурення.
А відповів я просто й дохідливо: «Жодна ідея не зможе об’єднати так українців, як воєнний конфлікт з Росією. Бажано, звичайно, щоб він був якомога менш кривавим і нетривалим».
Що ж — така гірка правда. І вона на 2000 рік була актуальна. Однак зараз для об’єднання українців вистачило, аби на чолі країни став зек і відвертий шизофренік.
І цього було достатньо. Але нас чекало ще одне випробування — той-таки воєнний конфлікт з Росією. І нація задемонструвала ще сильнішу згуртованість і готовність захищати Батьківщину.
Є чимало свідчень того, що Путін і Янукович жили увесь цей час у світі своїх власних фантазій та тієї брехливої інформації, яку їм підкидали.
Янукович чомусь був певний, що силою розігнавши мітинг, можна закрити будь-яке питання. Та сила викликала протисилу. Невідомо, як повернулося б наше колесо історії, якби Янукович не дав наказу розігнати той перший Євромайдан — ще дуже маленький і кволий. Можливо, ми б продовжували терпіти розкрадання країни аж до самих виборів 2015 року. І щойно тоді, розлютившись на чергові фальсифікації, повстали, як то було у 2004-му.
Кажуть, радниками Януковича були росіяни і особисто Путін. Він теж був переконаний, що українці, як і співвітчизники, перебувають у напівсонливому стані апатії, і якщо розігнати екстремістів, то всі інші заспокояться.
З моїх знайомих не один переконував мене на початку осені, що жодного народного повстання не буде. Але я всюди у своїх інтерв’ю та коментарях у цьому не сумнівався. Ця віра мене не покидала ніколи. Аргументи мого знайомого були такими ж, якими напевне замилював собі очі Путін — всеукраїнська апатія і пофігізм, розчарування 2004-тим роком і поразкою Помаранчевої революції.
Та час показав, що народ насправді не спав.
Коли поглянути на тих, хто загинув і хто перебуває ще у лікарнях, то побачимо здебільшого інтелігенцію. Знову учителі, як і в 1918-1922 роках, коли вони стали на чолі повстанських загонів, щоб воювати з московським наїзником, пішли у бій разом зі студентами, підприємцями, журналістами, медиками. Як і під Крутами, поліг цвіт української нації.
«Бандерівцями» стали не тільки українці з Заходу, але з усієї України, а разом з ними і росіяни, євреї, грузини, вірмени, білоруси. Жоден відомий єврейський інтелектуал не виступив проти Майдану, ба навпаки — євреї заперечили брехню про антисемітизм. Зрештою, кожен, хто побував на Майдані, чув, що російська мова звучала там нарівні з українською, а часто й домінувала.
Достатньо лише поглянути на обличчя «Небесної сотні» і порівняти ці вродливі просвітлені обличчя з обличчями Януковича, Пшонки, Кернеса, Добкіна, Могильова, Арбузова, Клименка та кількох тисяч їхніх проплачених гвардійців-тітушок і відразу стає очевидним, що то була війна Добра зі Злом.
Янукович утік до Росії і, все ще перебуваючи у полоні своїх божевільних ілюзій, мабуть, переконав Путіна, що досить йому ввести війська до Криму, як увесь Схід і Південь в одному пориві кинеться з квітами вітати визволителів.
У Путіна зародилося викривлене уявлення про українців. Він вирішив, що росіяни і російськомовні — це одне й те ж. А отже сплять і бачать себе в обіймах Кремля. Майдан показав, що це далеко не так.
За останнім переписом населення в Україні у 2001 році росіян було 8 мільйонів 300 тисяч. Скільки їх може бути зараз, враховуючи, що населення скоротилося з 48 з половиною до 45 з половиною мільйонів? Менш-більш 7 з половиною. Але найвища від’ємна демографічна ситуація зафіксована саме на Сході і Півдні — якраз у місцях компактного проживання росіян. Тому ця цифра завищена. А без Криму росіян в Україні не набереться й 5 мільйонів.
Та хто б там рахував: Путін якось ляпнув, що росіян аж 17 мільйонів (сплутавши мільйони з відсотками), а наш гарячий Нестор Шуфрич взагалі загнув від простоти душевної про «10 мільйонів росіян і понад 20 мільйонів російськомовних громадян України».
Схожі цифри подавав багато хто з регіоналів і комуністів, тому й не дивно, що у Путіна закрутилося в голові. Але ж історія показує, що насправді йому зовсім не йшлося про захист росіян. Він цих росіян багато разів зраджував і кидав через ліву ногу.
Уже в наш час, за правління Путіна, росіяни змушені були тікати і з Кавказу, і з Середньої Азії, залишаючи там свої домівки і не маючи змоги їх продати. Однак ніхто їх у Росії не чекав з відкритими обіймами.
10 квітня 2003 року у Москві Путін і туркменбаші Ніязов підписали угоду про співпрацю в газовій галузі. «Газпром» отримав право купувати газ у Туркменії аж до 2028 року в наростаючих об’ємах.
І того ж таки дня Путін зрадив росіян, які жили в Туркменії. Того дня було підписано протокол про припинення дії угоди між Росією і Туркменією про подвійне громадянство.
Що це означало для росіян? А те, що усі, хто не відмовився від російського громадянства, повинні були виїхати з Туркменії. А що права на приватну власність іноземці в Туркменії не мають, то росіяни й не могли продати свої квартири.
У них була дилема: залишиться або виїхати. На роздуми їм давали два місяці. Росіяни кинулися бити чолом імператору Путіну, але почули тільки якесь невиразне муркотіння. А коли повернулися, їх усіх викликав туркменський КГБ, який мав на руках записи усіх промов, виголошених тією горопашною делегацією.
Російська опозиційна преса тоді вчинила скандал, російський МИД вплинув на туркменів і протокол трохи пом’якшили, однак нової редакції ніхто не дотримався.
І що тепер? Росіяни у Туркменії стали заручниками. Минулого року закінчився термін дії туркменських закордонних паспортів старого зразка. А ті, хто мав два громадянства, нових паспортів не отримали.
Державна мова у Туркменії туркменська, радіо, телебачення, преса — усе туркменською мовою. На державних посадах можуть перебувати тільки туркмени.
А що мають росіяни? Вони мають один телеканал, одну газету і одну-єдину школу. Правда, російську мову вивчають у всіх школах Туркменії.
Якщо поглянути на динаміку зміни національного складу в республіках Середньої Азії і порівняти з Україною, то яскраво видно, що зменшення росіян в Україні відбувалося природним, а не штучним способом. Російських біженців з України не існує, тоді як біженці з азійських республік — доконаний факт.
Але через цей кордон російський патріотизм ніколи не переступає.
Зрештою, навіть українські росіяни не бажають путінського раю. А кожен кримчанин може особисто переконатися у що перетворюється місцевість, яка потрапляє під протекторат Росії. Колись квітучі привабливі курорти Абхазії нині уже нічим не відрізняються від покинутих і занедбаних шахтарських поселень Донбасу. Навіть росіяни не їдуть відпочивати туди.
А однак та облуда, в якій перебувають росіяни, вражає. Про це свідчать «братські» висловлювання представників духовенства РПЦ. Вони з ентузіазмом нас ділять і розмежовують: «Возможное решение — это отделение Восточной Украины от Западной и присоединение Западной Украины, возможно, к Польше или к кому-то еще, так как они самостоятельно управлять не умеют, нет опыта такого, никогда не имели своей власти». Саме так висловився «миссионер и богослов, протоиерей Олег Стеняев».
А як він орієнтується у богоугодних справах, свідчить його переконання, що в Україні тому домінують західні українці і тому стає їх усе більше і більше, що «в Римско-католической и Греко-католической церкви аборты категорически запрещены».
Тобто визнати, що моральність на Заході вища, а рівень алкоголізму і наркоманії нижчий, він не може, а от молоти маячню про заборону абортів — залюбки.
Депутатка Лєна Бондарєнка розродилася епохальним спічем: «Как могут жители западных областей Украины, которые, в большинстве своём селяне, необразованные, полузомбированные, разобраться и понять сколько полезного, сколько добра делает для Украины Виктор Фёдорович Янукович? Никак. Они вообще слабо разбираются хоть в чём-то, кроме своего домашнего хозяйства… да и там не очень чтобы разбирались. И вот у них на поводу должна идти Партия регионов, сплошь состоящая из высокообразованных специалистов и профессионалов? Не будет этого, это маразм!..»
Авжеж, тут є трішки правди: на Західній Україні ще збереглося чимало сіл, у яких люди живуть краще, аніж у донбаських містах. Але хай би Лєна Бандарєнка відповіла: як так сталося, що високоосвічені спеціалісти довели країну до кризи? Де те фантастичне покращення, яке було обіцяне?
Недалеко втекла від Лєни Ганна Герман, заявивши, що в той час, як шахтарі годують країну, галичани б’ють байдики на Майдані. Таке враження, що ця дама взагалі втратила орієнтацію у просторі і часі. Досить було б поглянути на таблицю державних дотацій, щоб переконатися, що Донбас давно вже нікого не годує, а дотації пропадають у кишенях можновладців.
Галичани і ширше «западенці» як кістка в горлі для злодійської влади. Нардеп Дмітрій Святаш теж обізвав галичан різними поганими словами та висловив надію, що оскільки в нас існує «реально две страны», то рано чи пізно цей неприродній альянс розпадеться.
Правда, дісталося не тільки галичанам, бо «канадская и американская диаспоры — потомки трусов, сбежавших из своей страны», а нині це, ясна річ, «уроды». Святаш, мабуть, і галичан вважає такими, що втекли зі своєї країни, хоча втекли вони з чужої країни. Як і українці, що емігрували наприкінці війни, рятуючись від сталінського режиму. Вибираючи поміж Колимою і Америкою, вибрали друге.
Окрім цього, Святаш не міг собі відмовити у задоволенні розповісти нам про те, що галицька мова — не українська, а погана версія польської. Бо, мовляв, «долго они там холопами были», тим більше, що для галичан «быть холопами норма».
Можливо, для Святаша буде несподіванкою, але жодної галицької мови не існує. Галичани в містах розмовляють літературною українською. Тобто навіть більш літературною, ніж східняки. А в селах, як і у всьому світі, побутують свої діалекти, хоча молодь теж розмовляє літературно.
Але не будемо вдаватися в мовознавчі дискусії філолога з дилетантом. Звернімо увагу на «холопів» чи то пак галицьких заробітчан, які в Європі, за словами нардепа, працюють «по-чорному», у той час як «восточные украинцы живут у себя дома. Создают ВВП своей страны». Тому, мовляв, «разделение неизбежно».
Тут уже всі ознаки тихої шизофренії, бо заробітчани, працюючи в Європі, пересилають і привозять в Україну мільярди валюти. Минулого року це було 5 мільярдів доларів. При цьому треба наголосити, що це цифра офіційна, бо через дурнувату політику наших банків більша частина валюти надходить іншими шляхами.
Але ці кошти не зависають на рахунках, заробітчани в Україні відкривають свій бізнес. Це і купа різних крамниць з європейськими продуктами і товарами, і ресторани, і невеликі підприємства.
Так-от, питання: чи можуть собі дозволити східні українці, які працюють по-білому, розпочати свій бізнес на зароблені у партії регіонів гроші? А чи можуть вони порівняти свій побут із побутом наших заробітчан в Італії чи Португалії? Порівняти до деталей: одяг, їжа, відпочинок.
Святаш не помітив, як борючись із фашистами, сам перетворився на махрового фашиста-українофоба. Ображаючи галичан, Святаш ображає також і виборців своєї партії, адже і в Галичині за неї голосували, є там і члени цієї партії. Невже усі отак просто це проковтнуть? Невже не поставлять вимогу — скласти депутатські повноваження за фашистські заклики?
Ну, це, звісно ж, в ідеалі. А загалом ми звикли ковтати ще й не таке. Бо Дарєнка з Кісєльовим не самотні. Протоієрей Артемій Владіміров заявив, що «Украина никогда не была и не сможет быть самостоятельным образованием в силу окраинного положения и соседства с великой державой. Государственно образующей нацией не может быть всякая нация, которой это придет в голову. Сейчас мы видим процесс возвращения российской державе тех исконных земель, которые по историческому недоразумению оказались частью другого государства».
Тут уже справді цікава логіка. Якщо йти за нею далі, то усі менші за розміром країни просто таки змушені поглинатися країнами більшими?
Але росіяни невиліковні. Сєргєй Лавров заявив, що у російської сторони «викликає тривогу й зростання націоналістичних настроїв, в тому числі антисемітські заклики деяких активістів Майдану, які з незрозумілих причин замовчуються в європейських структурах».
Ще одна безсоромна брехня, бо серед учасників Майдану є і євреї, і чомусь вони не чули цих закликів. Ба більше — єврейські організації та єврейські правозахисники уже заперечили це.
Зрештою національності убитих повстанців свідчать, що Майдан — це не територія націоналізму. Пліч-о-пліч з українцями там стоять і росіяни, і кримські татари, і багато інших.
Останніми днями до протестуючих долучилися хлопці з Криму. Так, вони росіяни, але хочуть жити в демократичній, а не кримінальній Україні.
Нещодавно Елеонора Гройсман, президент Всеукраїнської громадської організації «Українська незалежна рада єврейських жінок», зробила таку заяву:
«Нас возмутил факт того, что страница Фейсбук «Беркут-Украина» — информационная поддержка украинского подразделения «Беркут» — являет собой концентрацию махрового антисемитизма и экстремизма. «Евреи — пособники нацистов, евреи на службе вермахта, люфтваффе и кригcмарине, евреи-коллаборационисты, сионисты — пособники Гитлера, нацистско-сионистский герб» и другие заголовки статей наполняют страницу украинского «Беркута» в социальной сети Фейсбук. Страница также изобилует наложениями нацистской свастики на шестиугольную звезду Давида. Под ссылками указано: «Беркут-Украина — ВНИМАНИЕ! данный материал о связи нацистов и сионистов публикуется исключительно в образовательных целях!»
Панове Фельдман і Рабінович — активні борці з антисемітизмом там, де його нема! Як вам подобається така чудова освітня мета? І чому ж ваша совість і ваш національний гонор ще й досі не зреагували на ці слова? Ще до того, як ці професійні убивці зненавиділи нас, вони вже люто ненавиділи усіх вас. Причому не вибірково, як нас, а геть усю вашу націю.
Те, що зацитувала пані Елеонора — це тільки крапля в морі людиноненависництва і ксенофобії, які рясно розквітли на фб-сторінках членів цього злочинного угрупування.
Євреї усього світу повинні довідатися про це і дати оцінку. Бодай тому, що усі єврейські інтелектуали в Україні на боці Майдану. Багато хто присутній там особисто, і в них уже не словами, а кулями стріляв злочинець в уніформі.
Влада, яка зібрала під своє крило лише виродків і гопників, садистів і найманців, приречена. Скажіть їй нарешті це в очі!
І це ще не все. Представництво «Беркута» у facebook.com активно поширює матеріали про єврейське коріння лідерів опозиції.
Це навіть не смішно. На кого ж тоді розрахована ця маячня?
А, вочевидь, на певну частину громадян, які перебувають у полоні ілюзій, роками втовкмачуваних провладною пресою про те, що за опозицією стоять євреї і американські капіталісти. Саме їм адресовані усі ті фантасмагорії, які ми чуємо з вуст регіоналів та комуністів.
Азаров, який так полум’яно переконував не йти в Європу, бо там нас чекають неймовірні страхіття, відразу після своєї відставки чкурнув не в рідну Калугу, не на південний берег Байкалу, а простісінько у лігво єврогеїв, ба більше — на батьківщину товариша Адольфа.
У вівторок на засіданні Верховної Ради комуніст Пйотр Сіманєнка повторив той самий фейк, який поширили провокатори про те, що нібито Румунія уже розглядає питання визволення своїх втрачених територій в результаті пакту Молотова-Ріббентропа.
Так, справді така новина з’явилася в Інтернеті. Але коли знаючі люди почали шукати статтю, на яку посилався сайт у румунській пресі, то чомусь не знайшли. Не було ані такої розмови у румунському парламенті, ані такої статті. Але зате є свіжа страшилка.
Олександр Єфремов теж полюбляє страхати, звинувачуючи опозицію в тому, що «давление оказывают и на семьи депутатов-регионалов: запугиваются дети в детских садах, а женщинам, идущим в магазин, кричат «ганьба!»
От хотілося б мені побачити як дружина тов. Єфремова чимчикує з авоською до магазину. І в яких-таких дитячих садках можна побачити дітей наших регіональних мільйонерів?
Усі ці фантазії наших псевдополітиків радісно підхоплюють у Росії, а там уже на щедрому шовіністичному ґрунті вони проростають і колосяться. Та це й не дивно — імперська зажерливість росіян, мабуть, ще довго домінуватиме у їхній свідомості. А нещодавно вона вже перетворилася на справдешню імперську срачку, яку вже не спинити. Але в кожному разі українці переконалися, що усі ті заклинання на тему «ми адін народ» і «нам нєчєва дєліть» — абсолютна фікція і ніколи не були правдивими. Українці отримали надійне щеплення від корупційної влади і російської братської любові. Надіюсь — назавжди.
Бажання Росії — якщо не всю Україну проковтнути, то бодай понадкушувати — очевидне. Апетит приходить під час їди. Відкусивши Крим і не захлинувшись, у Кремлі вирішили, що можна цей захоплюючий фуршет продовжити. Однак спроби підняти Південь і Схід в єдиному імперському пориві зійшли на пси. Уже стало очевидним, що російські танки тут не будуть зустрічати так, як зустрічали німецькі в Росії.
Звичайно, росіяни не люблять, коли їм нагадують про те, що не тільки «бєндєравци», але й вони вітали нацистів із квітами. Є і така кінохроніка.
Залякування бандерівцями, націоналістами і фашистами свідчить про те, що владі уже нема чим крити. Вона або демонструє свій власний антисемітизм і фашизм, влаштовуючи Варфоломіївську ніч у містах Сходу, або верзе маячню, якої не сприйме жодна мисляча людина.
Насправді більшість українців, незалежно від національності, прагне жити у правовій державі. І стара пісня про дві України уже нікого не переконує. Не вірю, що навіть Крим і Донбас можуть прагнути долі ніким невизнаного Придністров’я. Не захочуть цього й олігархи, перетворившись у тих незаконних формаціях на здуті кульки, яких не прийматиме цивілізований світ.
— письменник, колумніст, редактор, літературознавець, перекладач. Народився 1952 р. в м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника (1973). Працював вантажником, художником-оформлювачем, режисером, сценаристом Львівського естрадного театру «Не журись!» (1987–1991), редактором відділу містики та сенсацій львівської газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса» (1995–1998). З 2006 р. — головний редактор «Post-Поступу». Книги прози: «Вікна застиглого часу» (2001), «Діви ночі» (три перевидання), «Житіє гаремноє» (1996), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) та ін. Краєзнавчі книги: «Легенди Львова» (6 перевидань), «Кнайпи Львова» (2000, 2001) та ін. Антології: «Огнений змій» (1989), «Казкова скарбниця» (3 книжки) та ін. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Сербії, США, Франції та ін. Переклав з чеської твори Б. Грабала «Вар’яти» та «Я обслуговував англійського короля». Відомий літературною містифікацією під іменем уявного середньовічного ірландського поета Ріанґабара. У 2012 р. за скандальний вірш «Убий підараса» комуністи звинуватили поета в порнографії і закликах до повалення існуючого політичного ладу. Двічі лауреат премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) і «Танго смерті» (2012). Живе і працює у Львові.
Імперська срачка
Коли я перебував 2000 році в Америці, на одній із презентацій мене запитали, що, на мій погляд, може об’єднати українців. Я відповів. Відповідь моя викликала нерозуміння, а подекуди обурення.
А відповів я просто й дохідливо: «Жодна ідея не зможе об’єднати так українців, як воєнний конфлікт з Росією. Бажано, звичайно, щоб він був якомога менш кривавим і нетривалим».
Що ж — така гірка правда. І вона на 2000 рік була актуальна. Однак зараз для об’єднання українців вистачило, аби на чолі країни став зек і відвертий шизофренік.
І цього було достатньо. Але нас чекало ще одне випробування — той-таки воєнний конфлікт з Росією. І нація задемонструвала ще сильнішу згуртованість і готовність захищати Батьківщину.
Є чимало свідчень того, що Путін і Янукович жили увесь цей час у світі своїх власних фантазій та тієї брехливої інформації, яку їм підкидали.
Янукович чомусь був певний, що силою розігнавши мітинг, можна закрити будь-яке питання. Та сила викликала протисилу. Невідомо, як повернулося б наше колесо історії, якби Янукович не дав наказу розігнати той перший Євромайдан — ще дуже маленький і кволий. Можливо, ми б продовжували терпіти розкрадання країни аж до самих виборів 2015 року. І щойно тоді, розлютившись на чергові фальсифікації, повстали, як то було у 2004-му.
Кажуть, радниками Януковича були росіяни і особисто Путін. Він теж був переконаний, що українці, як і співвітчизники, перебувають у напівсонливому стані апатії, і якщо розігнати екстремістів, то всі інші заспокояться.
З моїх знайомих не один переконував мене на початку осені, що жодного народного повстання не буде. Але я всюди у своїх інтерв’ю та коментарях у цьому не сумнівався. Ця віра мене не покидала ніколи. Аргументи мого знайомого були такими ж, якими напевне замилював собі очі Путін — всеукраїнська апатія і пофігізм, розчарування 2004-тим роком і поразкою Помаранчевої революції.
Та час показав, що народ насправді не спав.
Коли поглянути на тих, хто загинув і хто перебуває ще у лікарнях, то побачимо здебільшого інтелігенцію. Знову учителі, як і в 1918-1922 роках, коли вони стали на чолі повстанських загонів, щоб воювати з московським наїзником, пішли у бій разом зі студентами, підприємцями, журналістами, медиками. Як і під Крутами, поліг цвіт української нації.
«Бандерівцями» стали не тільки українці з Заходу, але з усієї України, а разом з ними і росіяни, євреї, грузини, вірмени, білоруси. Жоден відомий єврейський інтелектуал не виступив проти Майдану, ба навпаки — євреї заперечили брехню про антисемітизм. Зрештою, кожен, хто побував на Майдані, чув, що російська мова звучала там нарівні з українською, а часто й домінувала.
Достатньо лише поглянути на обличчя «Небесної сотні» і порівняти ці вродливі просвітлені обличчя з обличчями Януковича, Пшонки, Кернеса, Добкіна, Могильова, Арбузова, Клименка та кількох тисяч їхніх проплачених гвардійців-тітушок і відразу стає очевидним, що то була війна Добра зі Злом.
Янукович утік до Росії і, все ще перебуваючи у полоні своїх божевільних ілюзій, мабуть, переконав Путіна, що досить йому ввести війська до Криму, як увесь Схід і Південь в одному пориві кинеться з квітами вітати визволителів.
У Путіна зародилося викривлене уявлення про українців. Він вирішив, що росіяни і російськомовні — це одне й те ж. А отже сплять і бачать себе в обіймах Кремля. Майдан показав, що це далеко не так.
За останнім переписом населення в Україні у 2001 році росіян було 8 мільйонів 300 тисяч. Скільки їх може бути зараз, враховуючи, що населення скоротилося з 48 з половиною до 45 з половиною мільйонів? Менш-більш 7 з половиною. Але найвища від’ємна демографічна ситуація зафіксована саме на Сході і Півдні — якраз у місцях компактного проживання росіян. Тому ця цифра завищена. А без Криму росіян в Україні не набереться й 5 мільйонів.
Та хто б там рахував: Путін якось ляпнув, що росіян аж 17 мільйонів (сплутавши мільйони з відсотками), а наш гарячий Нестор Шуфрич взагалі загнув від простоти душевної про «10 мільйонів росіян і понад 20 мільйонів російськомовних громадян України».
Схожі цифри подавав багато хто з регіоналів і комуністів, тому й не дивно, що у Путіна закрутилося в голові. Але ж історія показує, що насправді йому зовсім не йшлося про захист росіян. Він цих росіян багато разів зраджував і кидав через ліву ногу.
Уже в наш час, за правління Путіна, росіяни змушені були тікати і з Кавказу, і з Середньої Азії, залишаючи там свої домівки і не маючи змоги їх продати. Однак ніхто їх у Росії не чекав з відкритими обіймами.
10 квітня 2003 року у Москві Путін і туркменбаші Ніязов підписали угоду про співпрацю в газовій галузі. «Газпром» отримав право купувати газ у Туркменії аж до 2028 року в наростаючих об’ємах.
І того ж таки дня Путін зрадив росіян, які жили в Туркменії. Того дня було підписано протокол про припинення дії угоди між Росією і Туркменією про подвійне громадянство.
Що це означало для росіян? А те, що усі, хто не відмовився від російського громадянства, повинні були виїхати з Туркменії. А що права на приватну власність іноземці в Туркменії не мають, то росіяни й не могли продати свої квартири.
У них була дилема: залишиться або виїхати. На роздуми їм давали два місяці. Росіяни кинулися бити чолом імператору Путіну, але почули тільки якесь невиразне муркотіння. А коли повернулися, їх усіх викликав туркменський КГБ, який мав на руках записи усіх промов, виголошених тією горопашною делегацією.
Російська опозиційна преса тоді вчинила скандал, російський МИД вплинув на туркменів і протокол трохи пом’якшили, однак нової редакції ніхто не дотримався.
І що тепер? Росіяни у Туркменії стали заручниками. Минулого року закінчився термін дії туркменських закордонних паспортів старого зразка. А ті, хто мав два громадянства, нових паспортів не отримали.
Державна мова у Туркменії туркменська, радіо, телебачення, преса — усе туркменською мовою. На державних посадах можуть перебувати тільки туркмени.
А що мають росіяни? Вони мають один телеканал, одну газету і одну-єдину школу. Правда, російську мову вивчають у всіх школах Туркменії.
Якщо поглянути на динаміку зміни національного складу в республіках Середньої Азії і порівняти з Україною, то яскраво видно, що зменшення росіян в Україні відбувалося природним, а не штучним способом. Російських біженців з України не існує, тоді як біженці з азійських республік — доконаний факт.
Але через цей кордон російський патріотизм ніколи не переступає.
Зрештою, навіть українські росіяни не бажають путінського раю. А кожен кримчанин може особисто переконатися у що перетворюється місцевість, яка потрапляє під протекторат Росії. Колись квітучі привабливі курорти Абхазії нині уже нічим не відрізняються від покинутих і занедбаних шахтарських поселень Донбасу. Навіть росіяни не їдуть відпочивати туди.
А однак та облуда, в якій перебувають росіяни, вражає. Про це свідчать «братські» висловлювання представників духовенства РПЦ. Вони з ентузіазмом нас ділять і розмежовують: «Возможное решение — это отделение Восточной Украины от Западной и присоединение Западной Украины, возможно, к Польше или к кому-то еще, так как они самостоятельно управлять не умеют, нет опыта такого, никогда не имели своей власти». Саме так висловився «миссионер и богослов, протоиерей Олег Стеняев».
А як він орієнтується у богоугодних справах, свідчить його переконання, що в Україні тому домінують західні українці і тому стає їх усе більше і більше, що «в Римско-католической и Греко-католической церкви аборты категорически запрещены».
Тобто визнати, що моральність на Заході вища, а рівень алкоголізму і наркоманії нижчий, він не може, а от молоти маячню про заборону абортів — залюбки.
Депутатка Лєна Бондарєнка розродилася епохальним спічем: «Как могут жители западных областей Украины, которые, в большинстве своём селяне, необразованные, полузомбированные, разобраться и понять сколько полезного, сколько добра делает для Украины Виктор Фёдорович Янукович? Никак. Они вообще слабо разбираются хоть в чём-то, кроме своего домашнего хозяйства… да и там не очень чтобы разбирались. И вот у них на поводу должна идти Партия регионов, сплошь состоящая из высокообразованных специалистов и профессионалов? Не будет этого, это маразм!..»
Авжеж, тут є трішки правди: на Західній Україні ще збереглося чимало сіл, у яких люди живуть краще, аніж у донбаських містах. Але хай би Лєна Бандарєнка відповіла: як так сталося, що високоосвічені спеціалісти довели країну до кризи? Де те фантастичне покращення, яке було обіцяне?
Недалеко втекла від Лєни Ганна Герман, заявивши, що в той час, як шахтарі годують країну, галичани б’ють байдики на Майдані. Таке враження, що ця дама взагалі втратила орієнтацію у просторі і часі. Досить було б поглянути на таблицю державних дотацій, щоб переконатися, що Донбас давно вже нікого не годує, а дотації пропадають у кишенях можновладців.
Галичани і ширше «западенці» як кістка в горлі для злодійської влади. Нардеп Дмітрій Святаш теж обізвав галичан різними поганими словами та висловив надію, що оскільки в нас існує «реально две страны», то рано чи пізно цей неприродній альянс розпадеться.
Правда, дісталося не тільки галичанам, бо «канадская и американская диаспоры — потомки трусов, сбежавших из своей страны», а нині це, ясна річ, «уроды». Святаш, мабуть, і галичан вважає такими, що втекли зі своєї країни, хоча втекли вони з чужої країни. Як і українці, що емігрували наприкінці війни, рятуючись від сталінського режиму. Вибираючи поміж Колимою і Америкою, вибрали друге.
Окрім цього, Святаш не міг собі відмовити у задоволенні розповісти нам про те, що галицька мова — не українська, а погана версія польської. Бо, мовляв, «долго они там холопами были», тим більше, що для галичан «быть холопами норма».
Можливо, для Святаша буде несподіванкою, але жодної галицької мови не існує. Галичани в містах розмовляють літературною українською. Тобто навіть більш літературною, ніж східняки. А в селах, як і у всьому світі, побутують свої діалекти, хоча молодь теж розмовляє літературно.
Але не будемо вдаватися в мовознавчі дискусії філолога з дилетантом. Звернімо увагу на «холопів» чи то пак галицьких заробітчан, які в Європі, за словами нардепа, працюють «по-чорному», у той час як «восточные украинцы живут у себя дома. Создают ВВП своей страны». Тому, мовляв, «разделение неизбежно».
Тут уже всі ознаки тихої шизофренії, бо заробітчани, працюючи в Європі, пересилають і привозять в Україну мільярди валюти. Минулого року це було 5 мільярдів доларів. При цьому треба наголосити, що це цифра офіційна, бо через дурнувату політику наших банків більша частина валюти надходить іншими шляхами.
Але ці кошти не зависають на рахунках, заробітчани в Україні відкривають свій бізнес. Це і купа різних крамниць з європейськими продуктами і товарами, і ресторани, і невеликі підприємства.
Так-от, питання: чи можуть собі дозволити східні українці, які працюють по-білому, розпочати свій бізнес на зароблені у партії регіонів гроші? А чи можуть вони порівняти свій побут із побутом наших заробітчан в Італії чи Португалії? Порівняти до деталей: одяг, їжа, відпочинок.
Святаш не помітив, як борючись із фашистами, сам перетворився на махрового фашиста-українофоба. Ображаючи галичан, Святаш ображає також і виборців своєї партії, адже і в Галичині за неї голосували, є там і члени цієї партії. Невже усі отак просто це проковтнуть? Невже не поставлять вимогу — скласти депутатські повноваження за фашистські заклики?
Ну, це, звісно ж, в ідеалі. А загалом ми звикли ковтати ще й не таке. Бо Дарєнка з Кісєльовим не самотні. Протоієрей Артемій Владіміров заявив, що «Украина никогда не была и не сможет быть самостоятельным образованием в силу окраинного положения и соседства с великой державой. Государственно образующей нацией не может быть всякая нация, которой это придет в голову. Сейчас мы видим процесс возвращения российской державе тех исконных земель, которые по историческому недоразумению оказались частью другого государства».
Тут уже справді цікава логіка. Якщо йти за нею далі, то усі менші за розміром країни просто таки змушені поглинатися країнами більшими?
Але росіяни невиліковні. Сєргєй Лавров заявив, що у російської сторони «викликає тривогу й зростання націоналістичних настроїв, в тому числі антисемітські заклики деяких активістів Майдану, які з незрозумілих причин замовчуються в європейських структурах».
Ще одна безсоромна брехня, бо серед учасників Майдану є і євреї, і чомусь вони не чули цих закликів. Ба більше — єврейські організації та єврейські правозахисники уже заперечили це.
Зрештою національності убитих повстанців свідчать, що Майдан — це не територія націоналізму. Пліч-о-пліч з українцями там стоять і росіяни, і кримські татари, і багато інших.
Останніми днями до протестуючих долучилися хлопці з Криму. Так, вони росіяни, але хочуть жити в демократичній, а не кримінальній Україні.
Нещодавно Елеонора Гройсман, президент Всеукраїнської громадської організації «Українська незалежна рада єврейських жінок», зробила таку заяву:
«Нас возмутил факт того, что страница Фейсбук «Беркут-Украина» — информационная поддержка украинского подразделения «Беркут» — являет собой концентрацию махрового антисемитизма и экстремизма. «Евреи — пособники нацистов, евреи на службе вермахта, люфтваффе и кригcмарине, евреи-коллаборационисты, сионисты — пособники Гитлера, нацистско-сионистский герб» и другие заголовки статей наполняют страницу украинского «Беркута» в социальной сети Фейсбук. Страница также изобилует наложениями нацистской свастики на шестиугольную звезду Давида. Под ссылками указано: «Беркут-Украина — ВНИМАНИЕ! данный материал о связи нацистов и сионистов публикуется исключительно в образовательных целях!»
Панове Фельдман і Рабінович — активні борці з антисемітизмом там, де його нема! Як вам подобається така чудова освітня мета? І чому ж ваша совість і ваш національний гонор ще й досі не зреагували на ці слова? Ще до того, як ці професійні убивці зненавиділи нас, вони вже люто ненавиділи усіх вас. Причому не вибірково, як нас, а геть усю вашу націю.
Те, що зацитувала пані Елеонора — це тільки крапля в морі людиноненависництва і ксенофобії, які рясно розквітли на фб-сторінках членів цього злочинного угрупування.
Євреї усього світу повинні довідатися про це і дати оцінку. Бодай тому, що усі єврейські інтелектуали в Україні на боці Майдану. Багато хто присутній там особисто, і в них уже не словами, а кулями стріляв злочинець в уніформі.
Влада, яка зібрала під своє крило лише виродків і гопників, садистів і найманців, приречена. Скажіть їй нарешті це в очі!
І це ще не все. Представництво «Беркута» у facebook.com активно поширює матеріали про єврейське коріння лідерів опозиції.
Це навіть не смішно. На кого ж тоді розрахована ця маячня?
А, вочевидь, на певну частину громадян, які перебувають у полоні ілюзій, роками втовкмачуваних провладною пресою про те, що за опозицією стоять євреї і американські капіталісти. Саме їм адресовані усі ті фантасмагорії, які ми чуємо з вуст регіоналів та комуністів.
Азаров, який так полум’яно переконував не йти в Європу, бо там нас чекають неймовірні страхіття, відразу після своєї відставки чкурнув не в рідну Калугу, не на південний берег Байкалу, а простісінько у лігво єврогеїв, ба більше — на батьківщину товариша Адольфа.
У вівторок на засіданні Верховної Ради комуніст Пйотр Сіманєнка повторив той самий фейк, який поширили провокатори про те, що нібито Румунія уже розглядає питання визволення своїх втрачених територій в результаті пакту Молотова-Ріббентропа.
Так, справді така новина з’явилася в Інтернеті. Але коли знаючі люди почали шукати статтю, на яку посилався сайт у румунській пресі, то чомусь не знайшли. Не було ані такої розмови у румунському парламенті, ані такої статті. Але зате є свіжа страшилка.
Олександр Єфремов теж полюбляє страхати, звинувачуючи опозицію в тому, що «давление оказывают и на семьи депутатов-регионалов: запугиваются дети в детских садах, а женщинам, идущим в магазин, кричат «ганьба!»
От хотілося б мені побачити як дружина тов. Єфремова чимчикує з авоською до магазину. І в яких-таких дитячих садках можна побачити дітей наших регіональних мільйонерів?
Усі ці фантазії наших псевдополітиків радісно підхоплюють у Росії, а там уже на щедрому шовіністичному ґрунті вони проростають і колосяться. Та це й не дивно — імперська зажерливість росіян, мабуть, ще довго домінуватиме у їхній свідомості. А нещодавно вона вже перетворилася на справдешню імперську срачку, яку вже не спинити. Але в кожному разі українці переконалися, що усі ті заклинання на тему «ми адін народ» і «нам нєчєва дєліть» — абсолютна фікція і ніколи не були правдивими. Українці отримали надійне щеплення від корупційної влади і російської братської любові. Надіюсь — назавжди.
Бажання Росії — якщо не всю Україну проковтнути, то бодай понадкушувати — очевидне. Апетит приходить під час їди. Відкусивши Крим і не захлинувшись, у Кремлі вирішили, що можна цей захоплюючий фуршет продовжити. Однак спроби підняти Південь і Схід в єдиному імперському пориві зійшли на пси. Уже стало очевидним, що російські танки тут не будуть зустрічати так, як зустрічали німецькі в Росії.
Звичайно, росіяни не люблять, коли їм нагадують про те, що не тільки «бєндєравци», але й вони вітали нацистів із квітами. Є і така кінохроніка.
Залякування бандерівцями, націоналістами і фашистами свідчить про те, що владі уже нема чим крити. Вона або демонструє свій власний антисемітизм і фашизм, влаштовуючи Варфоломіївську ніч у містах Сходу, або верзе маячню, якої не сприйме жодна мисляча людина.
Насправді більшість українців, незалежно від національності, прагне жити у правовій державі. І стара пісня про дві України уже нікого не переконує. Не вірю, що навіть Крим і Донбас можуть прагнути долі ніким невизнаного Придністров’я. Не захочуть цього й олігархи, перетворившись у тих незаконних формаціях на здуті кульки, яких не прийматиме цивілізований світ.
Оксана ЗАБУЖКО
— українська поетеса, письменниця, літературознавець, філософ, публіцист. Народилася 1960 р. у Луцьку. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики Київського університету ім. Шевченка. Працювала викладачем у Київській державній консерваторії, у Гарвардському, Пенсильванському та Пітсбурзькому університетах. З 1989 року є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. Твори Забужко перекладено в понад 20 країнах світу, інсценізовано, відзначено багатьма преміями, серед яких — Поетична Премія Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США, 1997), Премія Фонду Мак-Артура (2001), Премія Міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (2008) etc. У 2013 р. стала лауреаткою Літературної премії Центральної та Східної Європи Angelus за magnum opus «Музей покинутих секретів». Авторка лонгселера: «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), філософсько-літературознавчих праць: Шевченків міф України (1997), Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007), Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002 (2011); книжок есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999), З мапи книг і людей (2012) etc. Живе і працює в Києві.
Майдан. Невивчені уроки історії
І
Про трагічні події на Майдані після 21 лютого один з українських телеканалів зняв фільм, й от тоді мені нагадали про пісню сестер Тельнюк на мої слова:
Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника
Полотна надій моїх юних — за гріш (...)
І коли з телекадрів проступили молоді обличчя на фотографіях «Небесної Сотні», я вже не могла це спокійно слухати:
З таких проступає готовність на жертву,
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!
Стоять у зіницях засльозені свічі...
Ще ти зостався такий один:
Я упізнала тебе в обличчя
Пам’яттю генів і сновидінь (...)
Я не могла стримати емоцій і вийшла, щоб не чути:
Такий медальйонно ліплений профіль
В юності міг би носити Богун!
Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще з борсань і мерехтінь...
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –
Але не можу застерегти...
Ці рядки я написала наприкінці 80-х років. Потім звернула увагу на інші свої вірші, написані тоді-таки, у 80-х, і з жахом виявила, що «Художник», з присвятою Івану Марчуку, на позір безневинний, має такі рядки:
По Хрещатику йде чоловік… Боже, так ото — руки в кишенях –
Кількасот чоловіків сю мить по Хрещатику йде.
І якщо відкривати стрільбу по рухомих мішенях,
То іще невідомо — котрий із них перш упаде!
Це було написано 20 лютого 1985 року. Рівно за 29 років до того… Звідки ця ідея, що на Хрещатику може початись стрільба по рухомих мішенях? — Значить, воно вже тоді «висіло в повітрі», тільки чекало свого дня, — робота митця якраз в тому і полягає, щоб на рівні цих прихованих смислів бачити світ (журналісти їх не артикулюють, вони мислять біжучою стрічкою новин). От було це — й десь відбилося. Письменник не те щоб події передбачає, він їх просто відчуває, коли вони ще в зародку, в повітрі, в проекції, і саме завдяки цьому завжди, за визначенням, «випереджає свій час».
Письменник — це такий сенситивний орган, бо література — як термометр, запханий під пахву суспільству. У Ніцше є така формула — про мислення «за 15 хвилин до того»... Про свою втому від позірностей, фальшивих жестів і фейків я в 90-му році була написала вірш «Естетика пози». Довга така діагностика удаваності, підробности як стилю життя — це вже тоді, значить, тисло на підсвідомість, вся ця потьомкінщина, коли не розбереш, де правда, а де брехня, інсценізація… І там у вірші був рядок: «Що лишається справжнім? Лиш кров». І ось тепер, після крові на Майдані, мені спалахнуло в свідомості, що, холера ясна, я ж написала це в 90-му році! Сказала — і сталось: у світі суцільних фейків «справжньою», здатною воднораз перевернути свідомість суспільства виявилась — лиш кров, і тою намагаються маніпулювати, позбавити її «духа трагедії». Тоді, коли це писано, СССР стояв перед перспективою розпаду. Однак розпад «без крові» виявився «піврозпадом» — і минуло 25 років, майже чверть століття, доки Союз, як система організації й управління людьми, нарешті дозрів до повного розпаду, — а в міжчассі, всі ці роки, він активно метастазував у глобальному масштабі. Це хвороба із столітнім циклом — бандитська «мафіозна держава» як явище зародилася тоді, коли стара Росія рухнула, прийшли більшовики, а з ними — накокаїнєнниє матроси, які за кілька поколінь трансформувалися до невпізнаваності, і нині їздять на мерсах і засідають у парламентах.
Очевидно, СССР доздихує тільки тепер, на есенційному рівні тільки тепер настає цій імперії кінець. Не на рівні ідеології комуністичної, як радісно був прийняв ту думку Захід у 1989-му, мовляв, кінець комунізму — й усе, «добро перемогло зло», Фукуяма оголосив «кінець історії»... А не в комунізмі була річ. Суть СССР — у «внутрішній партії», за Орвеллом кажучи, яка звідтоді розрослася в грандіозну, космічного масштабу пухлину ефесбешної «керованої демократії». Бо те, що сьогодні відбувається в Україні — це не лише українська проблема, зараз увесь світ, не тільки Захід, має платити за невивчені уроки історії ХХ століття. І цю біду вселенську можна було розпізнати ще в кінці 80-х, я недаремно покладаюся на свої тодішні тексти.
ІІ
Те саме і з архетипами Майдану вийшло — я їх «зареєструвала» ще на тому, попередньому, «помаранчевому» Майдані, в 2005 році в оповіданні «Альбом для Густава». Помаранчева революція тоді продемонструвала мобілізацію всіх тих національних архетипів, про які сьогодні, на матеріалі зими 2013-1014-го, вже написано так багато. Однак тоді це була мобілізація — на коротку дистанцію. В 2004-му ці архетипи згорнулися, бо, на жаль, напоролися на патерналістський стереотип свідомості: нібито варто тільки поміняти у владі bad guys на good guys, і все стане на свої місця. Тепер відбулася повторна мобілізація тих ж архетипів колективного несвідомого, але вони вже не просто вийшли на яв, а збурили суспільство. Минуло 10 років, аж поки суспільна свідомість засвоїла на побутовому рівні, що країні потрібна «не зміна облич при владі, а зміна системи», і — найголовніше — інструментарій для зміни цієї системи. Інструментів не знайдено досі, тож я говоритиму в режимі все-таки Present Perfect Соntinious, бо це все в теперішньому недоконаному часі відбувається, і Майдан ще не закінчився. І досі триває пошук потрібних механізмів контролю за владою, і механізмів самоуправління, бо стало очевидним уже на масовому рівні, що так, ми успадкували ту стару радянську систему і весь цей політичний клас управлінський, і ті самі вибори — в країні з аутичним політикумом.
Український політикум є замкненим аутичним клубом, який всередину себе «чужих» не пускає — і це видно було цієї зими на Майдані. Тоді, коли виявився «преділ, іже не прейдеши» — між партійним штабом і громадським сектором Майдану. І посил громадському сектору від штабу, який керував сценою, звучав, якщо по суті, так: ви там нарізайте бутерброди й самоорганізовуйтесь як самі знаєте, але зась — до тієї сфери, де приймаються рішення. (І ви все одно туди допущені не будете — це стало зрозуміло людям і було сформульовано у виступах громадських активістів ще під час мирного етапу Майдану). Говорячи в шевельовських термінах, це сфера «по-візантійському» закрита, відділена від суспільства стіною охорони, яка контролює «сцену» і диктує вам: що вам можна, а що ні.
Але відрадно вже те, що сьогодні в Україні йде мобілізація інтелектуальних сил, з’являється розуміння: як в XIX столітті, коли створювався проект модерної України, мусить бути культурний фронт. І справді, добре, що вміємо при потребі ставати «Січчю», — але, як запитує, за аналогією, польський культуролог Анджей Менцвель, де наша «Громада», де «Просвіта»? Де інтелектуальна самоорганізація — така сама насущно необхідна, як і військова? І тут не можу не згадати про «місію Фортінбраса». Мої «Хроніки від Фортінбраса» тепер поширюють у мережі, бо тексти, які ввійшли до збірника вибраної есеїстики 90-х, як виявилося, дотепер не втратили актуальності. Це знов-таки ті ж «15 хвилин до того», за Ніцше. Хто такий Фортінбрас? Унікальний персонаж Шекспіра. Той, хто приходить у фіналі трагедії. Він віддає наказ винести трупи і водночас наказ записати розповідь про те, що відбулося, від останнього, хто вижив (а це Гораціо) — записати історію Гамлета. І якби не було Фортінбраса, ми б не знали історії Гамлета. Фортінбрас — як кризовий менеджер, який приходить у фіналі історичної епохи.
Моє покоління — це «покоління Фортінбраса». Як у покоління фіналу історичної епохи, наша справа була — «винести трупи» й оплакати всіх загиблих. Ми цього не зробили. Й написати історію тих поколінь, внести в тьму ХХ-го століття смисл, освітити. Ми її почали писати й не закінчили. Ну так, мало було на те бійців, і трагедія виявилася надто масштабною для одного покоління. Не по силах виявилась задача, не вивчили урок, думали, «само рассосьотца», — а всі невивчені уроки кожен народ мусить одробляти, і нерідко — з кров’ю. Більше того, в кожного народу в Європі є за повоєнний період свої нечищені авгієві стайні, від німців починаючи (це велика ілюзія, ніби вони так-таки «розібралися зі своїм минулим»!). А Західна Європа, яка дає нам негласний посил, мовляв, забудьте про Крим, аби лишень не було вторгнення на континентальну частину країни, бо тоді вже й нам доведеться якось реагувати, а ми не хочемо знову холодної війни. Вони ще досі не зрозуміли, що уже процес незворотний. А не зрозуміли тому, що в Європі — своїх «нечищених стаєнь» і невивчених уроків історії по саме нікуди. Скажімо, питання їхньої колаборації зі сталінізмом — питання, яке ніколи вголос не піднімалося. А про те, до якої міри ця колаборація просякла всі інтелектуальні середовища Західної Європи, або навіть про те, як насправді відбувалася там нацистська окупація (наприклад, у Франції)— художні твори й історичні студії тільки в 2000-х почали з’являтися. Буквально кілька років тому Норман Дейвіс нарешті показав у своїй капітальній «Європа на війні: Не така проста перемога», що всі три воюючі сторони Другої світової, з погляду європейських цінностей — цілком bad guys, і всі три сторони, включно з СССР й Альянтами, мають на своєму рахунку злочини проти людяності, які сімдесят років замовчувалися. А не так, що раз Союз переміг Гітлера, то він — good guy. Пора, хлопці, нарешті відкривати карти й говорити правду. Бо всякий непокараний злочин породжує нові, вже в нових поколіннях, — і сьогоднішнє «колаборантство ЄС із Газпромом» є прямим результатом позавчорашнього колаборантства — зі Сталіним, про яке ви сором’язливо ніколи не згадували. А наступним поколінням із цим усім треба якось жити, — і я в 90-ті формулювала саме цю потребу, на суто ще інтуїтивному рівні. Бо всієї правди ні про Другу світову, ні про холодну війну досі не сказано, і досі триває в середовищах європейських еліт «прорадянська» колаборація (по лінії тієї ж агентури КГБ, лише сьогодні це російські агенти впливу), і до цьогорічної анексії Криму ми всі жили в сформованому Ялтинськими угодами світі.
…Аж ось, сьогодні Україна — отой God’s Playground, за Норманом Дейвісом кажучи, «ігровий майданчик», значно крутіший від того, яким була Польща у вересні 1939 року. На нас нині йде апробація дуже багатьох важливих алгоритмів для виживання цивілізації у ХХІ столітті та її трансформації. Тут навіть не на рівні свідомості треба бути готовим до цієї місії, а на зовсім уже, без перебільшення, екзистенційному, щонайглибшому… А ми й тепер іще не усвідомлюємо — наскільки ми зараз центрові насправді в долях людства, в нас досі сидить ось ця невикорінена колоніальна свідомість, що ми комусь «младшие братья», і досі стежимо, як непевні себе підлітки, — а що про нас сусіди скажуть?..
IІІ
Але Карфаген має бути зруйнований, столітній цикл закінчується, а імперська хвороба вже вижерла цілу Росію, економічно, ментально… та як завгодно — все, що сьогодні продукує Росія — це технологія індукованого божевілля (оні с ума посходілі, як нині мені одна француженка говорила). А вижерши територію під собою, вона вже вижирає поруч себе живу тканину — іншої крани. Україна завжди була для Росії донором, підживкою, бо насправді тут її материнська «плата». («Хоть чучелом, хоть тушкой, только дайте себя в руки взять! Кровушкі живой дайте нам, дайте же, дайте!»). Тому я співчуваю отим притомним росіянам, що вони cамі описали були це прогресуюче суспільне безумство ще до нинішньої істерії: это больная страна, здесь невозможно жить и нужно уезжать — сюжет, який певною мірою можна порівнювати з Німеччиною 30-х років (хоча у Гітлера не було таких технологій, які стали можливими в інформаційному суспільстві).
В Росії зараз зовсім трагічно: страшно уявити, яким потужним сплеском абсолютно північнокорейського формату тоталітаризму може відбитися путінська реакція всередині країни — а процес вже почався, тож кажу не на рівні передчуттів. Значно раніше почалося розтління російського інтелектуального й культурного середовища, того, яке могло би забезпечити суспільству хоч якийсь коефіцієнт резистентності. Як казала мені на початку 2000-х одна московська театральна критикеса, а вона ще про 90-ті говорила, отож, на моє питання : що ж російської інтелігенції не чутно — вона відповіла: «А они вкололи гламуром. Они шприцом литровым как ввалили — интеллигенция просто легла». І те, як вони «кололи гламуром», — це я вже бачила зблизька, як огламурнюють і купують задьошево російських інтелектуалів, зокрема й тих, на яких я ще дівчиськом із захватом дивилася широко відкритими очима. Тепер я бачу, як вони вже нам заздрять, бо їм хочеться до нашої української материнської «плати», але більше не годні опиратися навалі брудних грошей, розтліваючих, вони безнадійно «зірвали голос». Чому? «Захотелось хорошо пожить…» Ось це корупція — на дуже тонких, інтимних рівнях. Так, мене теж одного разу повезли в крємльовські палати, щоб проізвєсти впечєтлєніє… Та це окрема історія, варта есе, тема розтління людей і підловлювання їх на слабкості, чого я спостерігати дуже не люблю. Мені цікаво інше — коли люди, навпаки, вистоюють на слизькому тонкому льоду спокус, і з того викрешується ота ірраціональна іскра резистансу, про яку Кант говорив: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.
От чому люди, всупереч усякій логіці виживання, «не ламаються»? У цьому сенсі дуже цікава історія Олександра Довженка, якраз прочитала в щойно виданій «Довженко без гриму»: «Між правдою і красою я вибираю красу»… Ніхто ж йому не пояснив, що якщо вибереш красу, то не матимеш ні краси, ні правди. А Довженко ж був геній, — і от що з ним відбувається, коли його, честолюбного й естетствуючого, чекісти «накачують гламуром», — це для нас зараз дуже повчальна історія, раджу прочитати всім, як він страждає й жаліється в щоденнику, що Сталін йому не відповідає на листи… а він же знімав кіно так — «как надо партии», — а тут йому раптом перестав довіряти Сам, яка трагедія! Ця історія читається сьогодні по-іншому, просто-таки як про нашого сучасника — наочно видно механізм «ломки голосу». Так ось, повертаючись до Росії, — сьогодні, в умовах «гламурної диктатури», так само психологічно неможливо робити чесні речі, і мистецтву, і культурі у тому вижити. У ХХ столітті хто найглибше описав тоталітаризм? Британці! Які його нюхали хіба щепоточкою, на рівні «легкої чумки», здалеку — Гакслі, Орвел, Ґолдінґ… Не німці і не росіяни. Тому що коли ти всередині тоталітарного режиму, то вся твоя енергія йде не на вишукування екзистенційних смислів та вибудовування художнього світу, — а на елементарне збереження власного «я», на подолання того самого тоталітарного натиску, який звідусіль тисне й ламає.
Чи є в нинішній Європі чесні інтелектуали, питаєте? От не знаю, за останні двадцять років сама позиція інтелектуала в сучасній культурі стала «нішевою», ті, хто «на виду», так звані «публічні інтелектуали» — це, по суті, той самий шоубіз. Проблема, напевне, в тому, що масова культура дискредитувала сам концепт інтелектуальної заангажованої літератури. Останнім оплотом тут були французькі екзистенціалісти й структуралісти, і десь на Сартрі й Фуко воно й обвалилося. Натомість пішов ентертеймент, пацани з гламуром потрапили «в струю» — і почався шоубіз. А звідти вже — один крок до створення фейкової реальності за техніками спецслужб і до управління світом від такого креатора а-ля Сурков, який вважає, що він пише сценарій історії і бере на себе функції бога. Це вже не просто «если Бога нет, то все дозволено», а ще грубіше — «Бога нет», отже, я — бог. …Жити в такому світі трохи втомно, але і в такий спосіб теж може здійснюватись Фортінбрасова місія — стояти за ширмою й ухилятися, щоб тебе теж якимось отруйним клинком не проткнули.
— українська поетеса, письменниця, літературознавець, філософ, публіцист. Народилася 1960 р. у Луцьку. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики Київського університету ім. Шевченка. Працювала викладачем у Київській державній консерваторії, у Гарвардському, Пенсильванському та Пітсбурзькому університетах. З 1989 року є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. Твори Забужко перекладено в понад 20 країнах світу, інсценізовано, відзначено багатьма преміями, серед яких — Поетична Премія Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США, 1997), Премія Фонду Мак-Артура (2001), Премія Міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (2008) etc. У 2013 р. стала лауреаткою Літературної премії Центральної та Східної Європи Angelus за magnum opus «Музей покинутих секретів». Авторка лонгселера: «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), філософсько-літературознавчих праць: Шевченків міф України (1997), Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007), Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002 (2011); книжок есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999), З мапи книг і людей (2012) etc. Живе і працює в Києві.
Майдан. Невивчені уроки історії
І
Про трагічні події на Майдані після 21 лютого один з українських телеканалів зняв фільм, й от тоді мені нагадали про пісню сестер Тельнюк на мої слова:
Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника
Полотна надій моїх юних — за гріш (...)
І коли з телекадрів проступили молоді обличчя на фотографіях «Небесної Сотні», я вже не могла це спокійно слухати:
З таких проступає готовність на жертву,
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!
Стоять у зіницях засльозені свічі...
Ще ти зостався такий один:
Я упізнала тебе в обличчя
Пам’яттю генів і сновидінь (...)
Я не могла стримати емоцій і вийшла, щоб не чути:
Такий медальйонно ліплений профіль
В юності міг би носити Богун!
Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще з борсань і мерехтінь...
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –
Але не можу застерегти...
Ці рядки я написала наприкінці 80-х років. Потім звернула увагу на інші свої вірші, написані тоді-таки, у 80-х, і з жахом виявила, що «Художник», з присвятою Івану Марчуку, на позір безневинний, має такі рядки:
По Хрещатику йде чоловік… Боже, так ото — руки в кишенях –
Кількасот чоловіків сю мить по Хрещатику йде.
І якщо відкривати стрільбу по рухомих мішенях,
То іще невідомо — котрий із них перш упаде!
Це було написано 20 лютого 1985 року. Рівно за 29 років до того… Звідки ця ідея, що на Хрещатику може початись стрільба по рухомих мішенях? — Значить, воно вже тоді «висіло в повітрі», тільки чекало свого дня, — робота митця якраз в тому і полягає, щоб на рівні цих прихованих смислів бачити світ (журналісти їх не артикулюють, вони мислять біжучою стрічкою новин). От було це — й десь відбилося. Письменник не те щоб події передбачає, він їх просто відчуває, коли вони ще в зародку, в повітрі, в проекції, і саме завдяки цьому завжди, за визначенням, «випереджає свій час».
Письменник — це такий сенситивний орган, бо література — як термометр, запханий під пахву суспільству. У Ніцше є така формула — про мислення «за 15 хвилин до того»... Про свою втому від позірностей, фальшивих жестів і фейків я в 90-му році була написала вірш «Естетика пози». Довга така діагностика удаваності, підробности як стилю життя — це вже тоді, значить, тисло на підсвідомість, вся ця потьомкінщина, коли не розбереш, де правда, а де брехня, інсценізація… І там у вірші був рядок: «Що лишається справжнім? Лиш кров». І ось тепер, після крові на Майдані, мені спалахнуло в свідомості, що, холера ясна, я ж написала це в 90-му році! Сказала — і сталось: у світі суцільних фейків «справжньою», здатною воднораз перевернути свідомість суспільства виявилась — лиш кров, і тою намагаються маніпулювати, позбавити її «духа трагедії». Тоді, коли це писано, СССР стояв перед перспективою розпаду. Однак розпад «без крові» виявився «піврозпадом» — і минуло 25 років, майже чверть століття, доки Союз, як система організації й управління людьми, нарешті дозрів до повного розпаду, — а в міжчассі, всі ці роки, він активно метастазував у глобальному масштабі. Це хвороба із столітнім циклом — бандитська «мафіозна держава» як явище зародилася тоді, коли стара Росія рухнула, прийшли більшовики, а з ними — накокаїнєнниє матроси, які за кілька поколінь трансформувалися до невпізнаваності, і нині їздять на мерсах і засідають у парламентах.
Очевидно, СССР доздихує тільки тепер, на есенційному рівні тільки тепер настає цій імперії кінець. Не на рівні ідеології комуністичної, як радісно був прийняв ту думку Захід у 1989-му, мовляв, кінець комунізму — й усе, «добро перемогло зло», Фукуяма оголосив «кінець історії»... А не в комунізмі була річ. Суть СССР — у «внутрішній партії», за Орвеллом кажучи, яка звідтоді розрослася в грандіозну, космічного масштабу пухлину ефесбешної «керованої демократії». Бо те, що сьогодні відбувається в Україні — це не лише українська проблема, зараз увесь світ, не тільки Захід, має платити за невивчені уроки історії ХХ століття. І цю біду вселенську можна було розпізнати ще в кінці 80-х, я недаремно покладаюся на свої тодішні тексти.
ІІ
Те саме і з архетипами Майдану вийшло — я їх «зареєструвала» ще на тому, попередньому, «помаранчевому» Майдані, в 2005 році в оповіданні «Альбом для Густава». Помаранчева революція тоді продемонструвала мобілізацію всіх тих національних архетипів, про які сьогодні, на матеріалі зими 2013-1014-го, вже написано так багато. Однак тоді це була мобілізація — на коротку дистанцію. В 2004-му ці архетипи згорнулися, бо, на жаль, напоролися на патерналістський стереотип свідомості: нібито варто тільки поміняти у владі bad guys на good guys, і все стане на свої місця. Тепер відбулася повторна мобілізація тих ж архетипів колективного несвідомого, але вони вже не просто вийшли на яв, а збурили суспільство. Минуло 10 років, аж поки суспільна свідомість засвоїла на побутовому рівні, що країні потрібна «не зміна облич при владі, а зміна системи», і — найголовніше — інструментарій для зміни цієї системи. Інструментів не знайдено досі, тож я говоритиму в режимі все-таки Present Perfect Соntinious, бо це все в теперішньому недоконаному часі відбувається, і Майдан ще не закінчився. І досі триває пошук потрібних механізмів контролю за владою, і механізмів самоуправління, бо стало очевидним уже на масовому рівні, що так, ми успадкували ту стару радянську систему і весь цей політичний клас управлінський, і ті самі вибори — в країні з аутичним політикумом.
Український політикум є замкненим аутичним клубом, який всередину себе «чужих» не пускає — і це видно було цієї зими на Майдані. Тоді, коли виявився «преділ, іже не прейдеши» — між партійним штабом і громадським сектором Майдану. І посил громадському сектору від штабу, який керував сценою, звучав, якщо по суті, так: ви там нарізайте бутерброди й самоорганізовуйтесь як самі знаєте, але зась — до тієї сфери, де приймаються рішення. (І ви все одно туди допущені не будете — це стало зрозуміло людям і було сформульовано у виступах громадських активістів ще під час мирного етапу Майдану). Говорячи в шевельовських термінах, це сфера «по-візантійському» закрита, відділена від суспільства стіною охорони, яка контролює «сцену» і диктує вам: що вам можна, а що ні.
Але відрадно вже те, що сьогодні в Україні йде мобілізація інтелектуальних сил, з’являється розуміння: як в XIX столітті, коли створювався проект модерної України, мусить бути культурний фронт. І справді, добре, що вміємо при потребі ставати «Січчю», — але, як запитує, за аналогією, польський культуролог Анджей Менцвель, де наша «Громада», де «Просвіта»? Де інтелектуальна самоорганізація — така сама насущно необхідна, як і військова? І тут не можу не згадати про «місію Фортінбраса». Мої «Хроніки від Фортінбраса» тепер поширюють у мережі, бо тексти, які ввійшли до збірника вибраної есеїстики 90-х, як виявилося, дотепер не втратили актуальності. Це знов-таки ті ж «15 хвилин до того», за Ніцше. Хто такий Фортінбрас? Унікальний персонаж Шекспіра. Той, хто приходить у фіналі трагедії. Він віддає наказ винести трупи і водночас наказ записати розповідь про те, що відбулося, від останнього, хто вижив (а це Гораціо) — записати історію Гамлета. І якби не було Фортінбраса, ми б не знали історії Гамлета. Фортінбрас — як кризовий менеджер, який приходить у фіналі історичної епохи.
Моє покоління — це «покоління Фортінбраса». Як у покоління фіналу історичної епохи, наша справа була — «винести трупи» й оплакати всіх загиблих. Ми цього не зробили. Й написати історію тих поколінь, внести в тьму ХХ-го століття смисл, освітити. Ми її почали писати й не закінчили. Ну так, мало було на те бійців, і трагедія виявилася надто масштабною для одного покоління. Не по силах виявилась задача, не вивчили урок, думали, «само рассосьотца», — а всі невивчені уроки кожен народ мусить одробляти, і нерідко — з кров’ю. Більше того, в кожного народу в Європі є за повоєнний період свої нечищені авгієві стайні, від німців починаючи (це велика ілюзія, ніби вони так-таки «розібралися зі своїм минулим»!). А Західна Європа, яка дає нам негласний посил, мовляв, забудьте про Крим, аби лишень не було вторгнення на континентальну частину країни, бо тоді вже й нам доведеться якось реагувати, а ми не хочемо знову холодної війни. Вони ще досі не зрозуміли, що уже процес незворотний. А не зрозуміли тому, що в Європі — своїх «нечищених стаєнь» і невивчених уроків історії по саме нікуди. Скажімо, питання їхньої колаборації зі сталінізмом — питання, яке ніколи вголос не піднімалося. А про те, до якої міри ця колаборація просякла всі інтелектуальні середовища Західної Європи, або навіть про те, як насправді відбувалася там нацистська окупація (наприклад, у Франції)— художні твори й історичні студії тільки в 2000-х почали з’являтися. Буквально кілька років тому Норман Дейвіс нарешті показав у своїй капітальній «Європа на війні: Не така проста перемога», що всі три воюючі сторони Другої світової, з погляду європейських цінностей — цілком bad guys, і всі три сторони, включно з СССР й Альянтами, мають на своєму рахунку злочини проти людяності, які сімдесят років замовчувалися. А не так, що раз Союз переміг Гітлера, то він — good guy. Пора, хлопці, нарешті відкривати карти й говорити правду. Бо всякий непокараний злочин породжує нові, вже в нових поколіннях, — і сьогоднішнє «колаборантство ЄС із Газпромом» є прямим результатом позавчорашнього колаборантства — зі Сталіним, про яке ви сором’язливо ніколи не згадували. А наступним поколінням із цим усім треба якось жити, — і я в 90-ті формулювала саме цю потребу, на суто ще інтуїтивному рівні. Бо всієї правди ні про Другу світову, ні про холодну війну досі не сказано, і досі триває в середовищах європейських еліт «прорадянська» колаборація (по лінії тієї ж агентури КГБ, лише сьогодні це російські агенти впливу), і до цьогорічної анексії Криму ми всі жили в сформованому Ялтинськими угодами світі.
…Аж ось, сьогодні Україна — отой God’s Playground, за Норманом Дейвісом кажучи, «ігровий майданчик», значно крутіший від того, яким була Польща у вересні 1939 року. На нас нині йде апробація дуже багатьох важливих алгоритмів для виживання цивілізації у ХХІ столітті та її трансформації. Тут навіть не на рівні свідомості треба бути готовим до цієї місії, а на зовсім уже, без перебільшення, екзистенційному, щонайглибшому… А ми й тепер іще не усвідомлюємо — наскільки ми зараз центрові насправді в долях людства, в нас досі сидить ось ця невикорінена колоніальна свідомість, що ми комусь «младшие братья», і досі стежимо, як непевні себе підлітки, — а що про нас сусіди скажуть?..
IІІ
Але Карфаген має бути зруйнований, столітній цикл закінчується, а імперська хвороба вже вижерла цілу Росію, економічно, ментально… та як завгодно — все, що сьогодні продукує Росія — це технологія індукованого божевілля (оні с ума посходілі, як нині мені одна француженка говорила). А вижерши територію під собою, вона вже вижирає поруч себе живу тканину — іншої крани. Україна завжди була для Росії донором, підживкою, бо насправді тут її материнська «плата». («Хоть чучелом, хоть тушкой, только дайте себя в руки взять! Кровушкі живой дайте нам, дайте же, дайте!»). Тому я співчуваю отим притомним росіянам, що вони cамі описали були це прогресуюче суспільне безумство ще до нинішньої істерії: это больная страна, здесь невозможно жить и нужно уезжать — сюжет, який певною мірою можна порівнювати з Німеччиною 30-х років (хоча у Гітлера не було таких технологій, які стали можливими в інформаційному суспільстві).
В Росії зараз зовсім трагічно: страшно уявити, яким потужним сплеском абсолютно північнокорейського формату тоталітаризму може відбитися путінська реакція всередині країни — а процес вже почався, тож кажу не на рівні передчуттів. Значно раніше почалося розтління російського інтелектуального й культурного середовища, того, яке могло би забезпечити суспільству хоч якийсь коефіцієнт резистентності. Як казала мені на початку 2000-х одна московська театральна критикеса, а вона ще про 90-ті говорила, отож, на моє питання : що ж російської інтелігенції не чутно — вона відповіла: «А они вкололи гламуром. Они шприцом литровым как ввалили — интеллигенция просто легла». І те, як вони «кололи гламуром», — це я вже бачила зблизька, як огламурнюють і купують задьошево російських інтелектуалів, зокрема й тих, на яких я ще дівчиськом із захватом дивилася широко відкритими очима. Тепер я бачу, як вони вже нам заздрять, бо їм хочеться до нашої української материнської «плати», але більше не годні опиратися навалі брудних грошей, розтліваючих, вони безнадійно «зірвали голос». Чому? «Захотелось хорошо пожить…» Ось це корупція — на дуже тонких, інтимних рівнях. Так, мене теж одного разу повезли в крємльовські палати, щоб проізвєсти впечєтлєніє… Та це окрема історія, варта есе, тема розтління людей і підловлювання їх на слабкості, чого я спостерігати дуже не люблю. Мені цікаво інше — коли люди, навпаки, вистоюють на слизькому тонкому льоду спокус, і з того викрешується ота ірраціональна іскра резистансу, про яку Кант говорив: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.
От чому люди, всупереч усякій логіці виживання, «не ламаються»? У цьому сенсі дуже цікава історія Олександра Довженка, якраз прочитала в щойно виданій «Довженко без гриму»: «Між правдою і красою я вибираю красу»… Ніхто ж йому не пояснив, що якщо вибереш красу, то не матимеш ні краси, ні правди. А Довженко ж був геній, — і от що з ним відбувається, коли його, честолюбного й естетствуючого, чекісти «накачують гламуром», — це для нас зараз дуже повчальна історія, раджу прочитати всім, як він страждає й жаліється в щоденнику, що Сталін йому не відповідає на листи… а він же знімав кіно так — «как надо партии», — а тут йому раптом перестав довіряти Сам, яка трагедія! Ця історія читається сьогодні по-іншому, просто-таки як про нашого сучасника — наочно видно механізм «ломки голосу». Так ось, повертаючись до Росії, — сьогодні, в умовах «гламурної диктатури», так само психологічно неможливо робити чесні речі, і мистецтву, і культурі у тому вижити. У ХХ столітті хто найглибше описав тоталітаризм? Британці! Які його нюхали хіба щепоточкою, на рівні «легкої чумки», здалеку — Гакслі, Орвел, Ґолдінґ… Не німці і не росіяни. Тому що коли ти всередині тоталітарного режиму, то вся твоя енергія йде не на вишукування екзистенційних смислів та вибудовування художнього світу, — а на елементарне збереження власного «я», на подолання того самого тоталітарного натиску, який звідусіль тисне й ламає.
Чи є в нинішній Європі чесні інтелектуали, питаєте? От не знаю, за останні двадцять років сама позиція інтелектуала в сучасній культурі стала «нішевою», ті, хто «на виду», так звані «публічні інтелектуали» — це, по суті, той самий шоубіз. Проблема, напевне, в тому, що масова культура дискредитувала сам концепт інтелектуальної заангажованої літератури. Останнім оплотом тут були французькі екзистенціалісти й структуралісти, і десь на Сартрі й Фуко воно й обвалилося. Натомість пішов ентертеймент, пацани з гламуром потрапили «в струю» — і почався шоубіз. А звідти вже — один крок до створення фейкової реальності за техніками спецслужб і до управління світом від такого креатора а-ля Сурков, який вважає, що він пише сценарій історії і бере на себе функції бога. Це вже не просто «если Бога нет, то все дозволено», а ще грубіше — «Бога нет», отже, я — бог. …Жити в такому світі трохи втомно, але і в такий спосіб теж може здійснюватись Фортінбрасова місія — стояти за ширмою й ухилятися, щоб тебе теж якимось отруйним клинком не проткнули.
Ірена КАРПА
— письменниця, співачка, телеведуча. Народилася 1980 року в Черкасах. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет й отримала магістерський ступінь з іноземної філології за спеціалізацією «Англійська та французька мови, зарубіжна література» (2003). Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав» (2004). З 1999 року — солістка й авторка текстів гурту «Фактично самі» (з 2007 — «Qarpa»), музика якого є сумішшю індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу. Працювала фотомоделлю, ведучою у розважальному форматі на багатьох телеканалах України. Спробувала себе як акторка («Аутизм», реж. О. Анпілогов, Україна; «Компот», реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно («Kyiv. Limited Edition»). Авторка книг прози: «50 хвилин трави» (2004), «Перламутрове Порно (Супермаркет самотності)» (2005), Bitches Get Everything (2007), «Піца «Гімалаї» (2011), «З Роси, з Води і з Калабані» (2012) та ін. Живе і працює в Києві.
Кілька карт із перемішаної колоди
От зараз я сумую з того, що не мала часу вести Майданівські щоденники — за винятком спорадичних колонок та статусів у соцмережі. Просто не було часу і завжди лишалося щось незрозумілим в цій історії, щось, що повсякчас пересувалося і що було страшно пропустити, занурившись у літери — чи то кульмінацію, чи розв’язку. Тепер же я бачу, що історія в нас явно претендує на сіквел, і варто робити світлини бодай того, що ще не покрилося сірим нальотом часу — обличчя, історії, персонажі, слова. І як добре, що є змога позичити щось у резервах пам’яті живих героїв — тих, хто сам все бачив, відчув, продумав. Я знаю, що з часом на темі Майдану проросте неозорий лан кітчевих спекуляцій, як то було з Помаранчевою революцією. Звісно ж, і цей есей, і будь-який щоденник ризикуватиме потонути в безмежній каналізації кон’юнктури. З іншого боку, ця історія, будучи історією всіх нас, є й особистою історією кожного, чимось таким, що ми на пенсії переповідатимемо внукам. А їм те все видаватиметься героїчною легендою, такою собі давньою передісторією їх достойного, мирного, цивілізованого життя в громадянському суспільстві. (Боже, надіюся, ти чув мій натяк?..)
Одним словом, якщо дні нашого життя уявити як таку собі товсту колоду карт, то можна було б інколи задля розваги чи для профілактики амнезії витягати навмання кілька з них і — дивитися. Інтерпретуючи їх значення чи просто так, «для красоти». Хочете спробувати тут зі мною?
Карта Перша: Україна не (самі знаєте, шо).
Півтора роки тому я вела телепроект «Наші в Раші» про нелегку зіркову долю вітчизняних гастарбайтерів у російському шоу-бізнесі. З погляду журналістики програма була доброю, а от з погляду енергетичних затрат ці щотижневі поїздки до Москви встигли мене дощенту висмоктати вже на перших термінах. Якось відразу було ясно — я за кордоном. І то в одній із дуже небагатьох країн світу, де би ніколи не хотіла поселитися.
— Якщо вам сумно і хочеться понити, що ви живете в депресивній Україні, — радила я тим, хто траплявся під руку, — варто поїхати до Москви. Надивившись на тамтешнє хамство, кіч, несмак, насолоду соціальною нерівністю та інші атрибути «шикарнойжизні», одразу стає зрозумілим: ми живемо в Європі. Ну і дівки у нас красивіші в сімсот мільйонів разів.
Так, я не політкоректна. Зате я завжди кажу те, що думаю. Так чесніше, як на мене.
Карта друга: музика і кошмарний сон представника УПЦ МП ФСБ.
…Харківський концерт-подяка за те, що в харків’ян є яйця, ультрас і сміливість протистояти колорадам. Четверо симпатичних, з неабияким стилем одягнених хлопчиків ліворуч від сцени ненав’язливо пестять моє Его: не лише рішучі дівки і їх поодинокі залякані бойфренди-ботани приходять на перформанси QARPA. Оно які ще бувають — справжні красені, хоч на обкладинку «МенсХелс» тули їх. До того ж, коли я дивлюся на них, вони знічено посміхаються, а коли думають, що не дивлюся, підспівують слова пісень.
По концерті, фотографуванню і роздачі автографів один із них несміливо виступив вперед і спитав:
— А ви сєйчасдомойілієщьопогулять можете с намі?
Я зважила перспективу прогулянки з чотирма красивими інтелігентного виду хлопцями нічним Харковом і скрушно зітхнула:
— Ні, хлопці, на жаль, додому, бо завтра знову перформанси в Києві.
— Ех, жалко… — засумували всі четверо. — Ми би так хотєлі вас с собою по гєй-клубам поводіть. ПотомуштоХарьков… — (тут хлопчик нахиляється і шепоче мені в саме вухо) — Харьков — етоєдінствєннийгород, гдєтрансухікрічат «Слава Украінє!»
Карта третя: Воскресенія день.
Великдень 2014-го. Здається, в мене отак відбувся символічний акт дорослішання. Це ледь не вперше за все життя я не поїхала на Паску до батьків. І не проспала все, дочекавшись, як зібраний нею самою кошик піде посвятить і принесе додому мама. Сяк-так, завдяки соцмережі, знайомій майданівській активістці, що не полінувалася пофарбувати мені яєць, і вічному захланному бажанню нічого не пропустити, я таки принесла додому посвяченого і накрила на стіл. Нехай діти зрадіють крашанкам і золотим шоколадним яєчкам, про які вони вчили пісні.
… Михайлівський, пів на четверту ранку, трохи дощить. Востаннє я тут була ополудні, з дітьми, що радісно бігали там, де передостаннього разу стояли польові госпіталі, велися курси першої медичної допомоги, приймалися медикаменти, їжа й теплий одяг. У віддаленому кінці двору я, двадцятого, здається, лютого вперше побачила тіла загиблих. Довго намагалася це усвідомити.
Я бачила тіла в Михайлівському. Я більше ніколи не буду такою, як раніше.
Сльози катарсису рятують жінок від посттравматичного синдрому (принаймні пом’якшують його). Чоловіки ж не звикли плакати, багато хто з них так і не повернувся з-за межі свідомості після тих днів. Діти і дорослі, селяни і викладачі, в їх жалюгідних обладунках із нарізаного каремату чи фанери, зв’язаної шнурівками. Мені якось довелося постріляти з СВД, точнісінько такої ж, як використовував спецназ проти цих назагал беззбройних людей. Чи то пак, кривавих фашистів-радикалів, як їх зображає медіа «братнього нам народу». З відстані ста кроків моя куля розтрощила цеглину. І металеву арматуру. Така собі дуже мирна зброя на захисті дуже легітимного режиму.
— То ви вже їсте? — питає телефоном знайома рятувальниця, втішена, що терактів, про які попереджали, цього разу в київських церквах не сталося.
В ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте лютого саме вона направляла мене: в які підпільні шпиталі відвозити поранених. Та ніч лишилася вишитою темними нитками по сірих фіранках, котрими час від часу застилатиме мою пам’ять, залежно від напрямку вітру: проігнорувати ДАІшників, проїхати по зустрічній, об’їхати лави беркутівців, крикнути (ідіотка з двома дітьми в машині) «Слава Україні!» тітушкам, проскочити повз палаючі авто, виматюкати свій річний запас матюків, забрати людей із Дому офіцерів, ще раз і ще раз, вибачитися за те, що тхне собака в багажнику, знову подзвонити депутатові, що проводить козаків через кордон спецназівців, відвезти козаків на Майдан, повернутися ще раз, не вмикати телевізор, не бачити смерті в прямому ефірі, евакуювати дітей і собаку до подруги, що живе з іншого боку цієї гротескної арени бойових дій…
— Ні, ти що, всі сплять. То я одна тут гарцюю. Все принесла, все готово. Здається, тепер я точно мама.
— О, ну то з такого приводу в тебе є повне право їсти самій прямо вже. Сядь, випий вина і розговійся.
— Вина? В п’ятій ранку?.. До речі, не знала я, що у вас тут вино святять.
— А ти його так, несвяченим…
Святі отці, що виявилися крутими хлопцями.
Михайлівський Золотоверхий Собор.
Двічі подорослішати в одному місці. На те це місце, видно, й особливе, з тим його символізмом руйнації варварами-більшовиками, відбудови у вільній країні де-юре і не останньої ролі в побудові вільної країни де-факто. Христос Воскрес. Воскресне й Україна. Повірте старому буддистові на слово.
— письменниця, співачка, телеведуча. Народилася 1980 року в Черкасах. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет й отримала магістерський ступінь з іноземної філології за спеціалізацією «Англійська та французька мови, зарубіжна література» (2003). Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав» (2004). З 1999 року — солістка й авторка текстів гурту «Фактично самі» (з 2007 — «Qarpa»), музика якого є сумішшю індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу. Працювала фотомоделлю, ведучою у розважальному форматі на багатьох телеканалах України. Спробувала себе як акторка («Аутизм», реж. О. Анпілогов, Україна; «Компот», реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно («Kyiv. Limited Edition»). Авторка книг прози: «50 хвилин трави» (2004), «Перламутрове Порно (Супермаркет самотності)» (2005), Bitches Get Everything (2007), «Піца «Гімалаї» (2011), «З Роси, з Води і з Калабані» (2012) та ін. Живе і працює в Києві.
Кілька карт із перемішаної колоди
От зараз я сумую з того, що не мала часу вести Майданівські щоденники — за винятком спорадичних колонок та статусів у соцмережі. Просто не було часу і завжди лишалося щось незрозумілим в цій історії, щось, що повсякчас пересувалося і що було страшно пропустити, занурившись у літери — чи то кульмінацію, чи розв’язку. Тепер же я бачу, що історія в нас явно претендує на сіквел, і варто робити світлини бодай того, що ще не покрилося сірим нальотом часу — обличчя, історії, персонажі, слова. І як добре, що є змога позичити щось у резервах пам’яті живих героїв — тих, хто сам все бачив, відчув, продумав. Я знаю, що з часом на темі Майдану проросте неозорий лан кітчевих спекуляцій, як то було з Помаранчевою революцією. Звісно ж, і цей есей, і будь-який щоденник ризикуватиме потонути в безмежній каналізації кон’юнктури. З іншого боку, ця історія, будучи історією всіх нас, є й особистою історією кожного, чимось таким, що ми на пенсії переповідатимемо внукам. А їм те все видаватиметься героїчною легендою, такою собі давньою передісторією їх достойного, мирного, цивілізованого життя в громадянському суспільстві. (Боже, надіюся, ти чув мій натяк?..)
Одним словом, якщо дні нашого життя уявити як таку собі товсту колоду карт, то можна було б інколи задля розваги чи для профілактики амнезії витягати навмання кілька з них і — дивитися. Інтерпретуючи їх значення чи просто так, «для красоти». Хочете спробувати тут зі мною?
Карта Перша: Україна не (самі знаєте, шо).
Півтора роки тому я вела телепроект «Наші в Раші» про нелегку зіркову долю вітчизняних гастарбайтерів у російському шоу-бізнесі. З погляду журналістики програма була доброю, а от з погляду енергетичних затрат ці щотижневі поїздки до Москви встигли мене дощенту висмоктати вже на перших термінах. Якось відразу було ясно — я за кордоном. І то в одній із дуже небагатьох країн світу, де би ніколи не хотіла поселитися.
— Якщо вам сумно і хочеться понити, що ви живете в депресивній Україні, — радила я тим, хто траплявся під руку, — варто поїхати до Москви. Надивившись на тамтешнє хамство, кіч, несмак, насолоду соціальною нерівністю та інші атрибути «шикарнойжизні», одразу стає зрозумілим: ми живемо в Європі. Ну і дівки у нас красивіші в сімсот мільйонів разів.
Так, я не політкоректна. Зате я завжди кажу те, що думаю. Так чесніше, як на мене.
Карта друга: музика і кошмарний сон представника УПЦ МП ФСБ.
…Харківський концерт-подяка за те, що в харків’ян є яйця, ультрас і сміливість протистояти колорадам. Четверо симпатичних, з неабияким стилем одягнених хлопчиків ліворуч від сцени ненав’язливо пестять моє Его: не лише рішучі дівки і їх поодинокі залякані бойфренди-ботани приходять на перформанси QARPA. Оно які ще бувають — справжні красені, хоч на обкладинку «МенсХелс» тули їх. До того ж, коли я дивлюся на них, вони знічено посміхаються, а коли думають, що не дивлюся, підспівують слова пісень.
По концерті, фотографуванню і роздачі автографів один із них несміливо виступив вперед і спитав:
— А ви сєйчасдомойілієщьопогулять можете с намі?
Я зважила перспективу прогулянки з чотирма красивими інтелігентного виду хлопцями нічним Харковом і скрушно зітхнула:
— Ні, хлопці, на жаль, додому, бо завтра знову перформанси в Києві.
— Ех, жалко… — засумували всі четверо. — Ми би так хотєлі вас с собою по гєй-клубам поводіть. ПотомуштоХарьков… — (тут хлопчик нахиляється і шепоче мені в саме вухо) — Харьков — етоєдінствєннийгород, гдєтрансухікрічат «Слава Украінє!»
Карта третя: Воскресенія день.
Великдень 2014-го. Здається, в мене отак відбувся символічний акт дорослішання. Це ледь не вперше за все життя я не поїхала на Паску до батьків. І не проспала все, дочекавшись, як зібраний нею самою кошик піде посвятить і принесе додому мама. Сяк-так, завдяки соцмережі, знайомій майданівській активістці, що не полінувалася пофарбувати мені яєць, і вічному захланному бажанню нічого не пропустити, я таки принесла додому посвяченого і накрила на стіл. Нехай діти зрадіють крашанкам і золотим шоколадним яєчкам, про які вони вчили пісні.
… Михайлівський, пів на четверту ранку, трохи дощить. Востаннє я тут була ополудні, з дітьми, що радісно бігали там, де передостаннього разу стояли польові госпіталі, велися курси першої медичної допомоги, приймалися медикаменти, їжа й теплий одяг. У віддаленому кінці двору я, двадцятого, здається, лютого вперше побачила тіла загиблих. Довго намагалася це усвідомити.
Я бачила тіла в Михайлівському. Я більше ніколи не буду такою, як раніше.
Сльози катарсису рятують жінок від посттравматичного синдрому (принаймні пом’якшують його). Чоловіки ж не звикли плакати, багато хто з них так і не повернувся з-за межі свідомості після тих днів. Діти і дорослі, селяни і викладачі, в їх жалюгідних обладунках із нарізаного каремату чи фанери, зв’язаної шнурівками. Мені якось довелося постріляти з СВД, точнісінько такої ж, як використовував спецназ проти цих назагал беззбройних людей. Чи то пак, кривавих фашистів-радикалів, як їх зображає медіа «братнього нам народу». З відстані ста кроків моя куля розтрощила цеглину. І металеву арматуру. Така собі дуже мирна зброя на захисті дуже легітимного режиму.
— То ви вже їсте? — питає телефоном знайома рятувальниця, втішена, що терактів, про які попереджали, цього разу в київських церквах не сталося.
В ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте лютого саме вона направляла мене: в які підпільні шпиталі відвозити поранених. Та ніч лишилася вишитою темними нитками по сірих фіранках, котрими час від часу застилатиме мою пам’ять, залежно від напрямку вітру: проігнорувати ДАІшників, проїхати по зустрічній, об’їхати лави беркутівців, крикнути (ідіотка з двома дітьми в машині) «Слава Україні!» тітушкам, проскочити повз палаючі авто, виматюкати свій річний запас матюків, забрати людей із Дому офіцерів, ще раз і ще раз, вибачитися за те, що тхне собака в багажнику, знову подзвонити депутатові, що проводить козаків через кордон спецназівців, відвезти козаків на Майдан, повернутися ще раз, не вмикати телевізор, не бачити смерті в прямому ефірі, евакуювати дітей і собаку до подруги, що живе з іншого боку цієї гротескної арени бойових дій…
— Ні, ти що, всі сплять. То я одна тут гарцюю. Все принесла, все готово. Здається, тепер я точно мама.
— О, ну то з такого приводу в тебе є повне право їсти самій прямо вже. Сядь, випий вина і розговійся.
— Вина? В п’ятій ранку?.. До речі, не знала я, що у вас тут вино святять.
— А ти його так, несвяченим…
Святі отці, що виявилися крутими хлопцями.
Михайлівський Золотоверхий Собор.
Двічі подорослішати в одному місці. На те це місце, видно, й особливе, з тим його символізмом руйнації варварами-більшовиками, відбудови у вільній країні де-юре і не останньої ролі в побудові вільної країни де-факто. Христос Воскрес. Воскресне й Україна. Повірте старому буддистові на слово.
Андрій ЛЮБКА
— поет, перекладач, есеїст. Народився 1987 року в Ризі (Латвія). Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету, у 2014 — балканістику Інституту Східної Європи Варшавського університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) і книжок прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), «Спати з жінками» (2014). Окремі вірші автора перекладені англійською, німецькою, сербською, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами. Переклав з польської чотири збірки віршів видатного польського поета Богдана Задури. Лауреат літературної премії «Київські лаври» (2011), гість письменницької резиденції, стипендіат «Homines Urbani» Stowarzyszenie Willa Decjusza в Кракові (Польща, 2009), гість письменницької резиденції, стипендіат Ventspilshouse у м. Вентспілс (Латвія, 2010), стипендіат програми міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2010, 2012), гість письменницької резиденції, стипендіат Internationalen Haus der Autorinnen und Autoren Graz у м. Ґрац (Австрія, 2012). Живе і працює в Києві.
Сізіфова революція
Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало.
Саме з таким реченням у голові я сів тоді на борт літака. Була 12:05, п’ять хвилин тому у Києві розпочалася масова демонстрація, а прилетіти в Україну я мав аж за півтори години. Вночі за день перед цим вперше в історії України спецпідрозділ розігнав студентську акцію протесту, застосувавши жорстоку силу, наздоганяючи молодих дівчат і хлопців в сотнях метрів від центральної площі Києва, по-звірячому добиваючи їх — кийками й ногами. У відповідь на це звірство українське суспільство збиралося в центрі столиці на традиційне віче — загальний збір усіх громадян, щось дуже подібне до античної безпосередньої демократії за суттю.
У ті дні я був за кордоном, але вирішив за будь-яку ціну потрапити на це масове віче, яке мені здавалося вирішальним. Саме тому з такою тривогою упродовж перельоту думав про події в Києві. Логічним здавалося, що першу мільйонну акцію проти Януковича режим розжене силою, будуть жертви. Я мав приземлитися вже в іншій державі, де людей на вулицях б’ють, де немає свобод і прав, де тебе можуть вбити тільки за інші політичні погляди.
Усе це видавалося неймовірним — я народився всього за кілька років до падіння
Радянського Союзу, тому атмосфери тоталітарної держави не пам’ятав. Зрештою, я летів літаком в європейську державу в ХХІ столітті, в кишені в мене був смартфон, в наплічнику — лептоп, серед друзів у соцмережах і реальному житті — сотні людей глобалізованого й відкритого світу. Невже цей літак міг приземлитися в точці, де в наш час запанувала диктатура? Невже в 2013 році 1/10 європейської території можна раптом замалювати коричневим кольором, а 46 мільйонів людей відгородити від решти континенту бетонним парканом і колючим дротом? Тисячі разів у скронях мені пропульсувало це фатальне, трагічне речення: «Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало».
Раптом мені промайнула думка, яка хоч і нівелювала попереднє речення, але обдала холодним потом: насправді у мене немає рідної держави. Я, 25-річний чоловік, не відчуваю жодного зв’язку з Україною. Скажу більше: я ненавидів усе, що було пов’язаним з українською державою. Уявіть, так може бути: можна любити свою країну і водночас дико ненавидіти державу.
А все тому, що України так ніколи й не було створено, Україна — це фікція. Насправді досі існує УРСР, Українська радянська соціалістична республіка. Після 91-го року у цій державі не змінено нічого, навіть адміністративного устрою, комуністичні зірки досі встановлені на будинках влади, у центрі Києва стояв пам’ятник Леніну (слава Богу, його повалили під час революції), люди, які займали найвищі посади в комуністичні часи, стали олігархами чи політичними лідерами у нових умовах.
Усе це речі з символічного простору, але є й більш прості приклади: за понад двадцять років незалежності не було замінено міської інфраструктури — труб, котелень, водонапірних станцій, лікарень, шкіл, відділків міліції. Усе це залишилося таким самим, часто навіть не відремонтованим, тому розсипалося, ламалося й деградувало. Взимку у будь-якому місті України ви пересуваєтеся, немов на термальному курорті: з-під землі клубочиться гаряча пара з тріснутих поламаних труб, в цей же час у квартирах холодно, адже в батареї потрапляло лише 10-25 відсотків потрібного тепла. Зайвим буде казати, що людина мала платити за 100%. Неефективні втрати енергетичних ресурсів у кожному маленькому містечку в Україні були такими, що вся країна ставала заручником російських траншів газу. Це влаштовувало і Росію, і всі українські уряди часів незалежності.
Влітку у чотиримільйонному Києві по два-три тижні не було гарячої води. Вочевидь, влада вважала, що спека дозволяє людям митися холодною водою. Відключення відбувалися задля так званих «профілактичних» ремонтів, але — парадоксально — людина за підсумками цього місяця отримувала такий же рахунок, як у час, коли гаряча вода постачалася. Це може здатися дрібницею, але насправді бюрократична мафія обсіла всі кабінети, на таке безчинство громадянин не мав куди поскаржитися, адже ЖЕК, наприклад, належав синові прокурора, дружина власника була міським суддею, двоюрідний брат очолював управління міліції, а відсоток із такого прибуткового бізнесу отримував мер міста.
На кожному кроці, де ви стикалися з державою, виникали проблеми. Причина проста — невідповідність громіздкої совєтської бюрократичної машини, яка існувала й керувала державою до ХХІ століття, яке було надворі. Скажімо, користування публічними басейнами досі регламентує закон 1970-х років, згідно з ним бажаючий поплавати має спочатку отримати завірену печаткою довідку від лікарняного дерматолога. Щоб отримати таку довідку, часто треба простояти цілоденну чергу і ще й хабар заплатити. Тільки потім можна йти в басейн, тож самі розумієте, що більшість людей у басейни так і не потрапляла. Довідка від дерматолога діє тільки тиждень, а мало є охочих присвятити цілий день бюрократичній тяганині заради одного-двох запливів. У зовсім іншій сфері — культурі — ситуація подібна. У Міністерства культури України, яке оперує бюджетом у 200 мільйонів доларів США, є всього одна е-мейл адреса, та й та не працює. Якщо ви напишете на неї із запитом, проханням чи пропозицією — ніколи не отримаєте відповіді.
Тому було великою брехнею, коли напередодні саміту Східного партнерства аналітики говорили, що Україна постала перед вибором — між ЄС і Митним Союзом. Насправді Україна ВЖЕ була в Митному Союзі, жила за його стандартами і відповідно до його антидемократичних принципів діяльності. Так, офіційно Україна не підписала жодних паперів про членство в Митному союзі, але в цій частині світу жодні папери чи закони неважливі, керує тут телефонне право закулісних домовленостей та інтриг. У Росії, Казахстані чи Україні ви одразу відрізните коридор школи чи лікарні — невідремонтований, тьмяний, немов у підвалі. Якщо ж опинитеся у світлому приємному приміщенні з сучасним ремонтом — можете бути певні, що це або податкова, або прокуратура, або офіс пануючої партії. Умовно кажучи, Митний союз я можу відрізнити за запахом. Тому й стверджую, що новітня УРСР станом на грудень 2013 року уже була членом Митного Союзу.
Про все це я думав у літаку, який летів у Київ. А також про те, що ці події, які пізніше отримають назву Євромайдану, зовсім не відрізняються від тих, які були під час Помаранчевої революції 2004 року, акцій «Україна без Кучми» 2002 року чи боротьби за незалежність у 1989-1991 роках. Насправді досі, до 2013 року, в Україні відбувається, затихаючи і знову відроджуючись, одна антитоталітарна, антисовєцька революція, яка ставить собі за мету змінити нарешті УРСР на нову Україну.
З такими невеселими думками я летів, а коли прилетів — розчаруванню моєму не було меж. Я взяв таксі в аеропорту й поїхав у центр Києва. Нагадаю, неймовірно розхвильований, я вилетів на революцію, а за вікном таксі бачив спокійне міщанське життя: на вулицях Києва не видно було ознак хаосу чи взагалі нетипової ситуації, всі торгові центри працювали, парковки біля них були заповнені автомобілями, вулицями гуляли сім’ї з дітьми. А в цей час в центрі Києва тривала найбільша за історію України акція протесту, в якій взяло участь понад мільйон людей. За наступні місяці, коли Україна опинилася на перших шпальтах світових видань, багато хто уявляв собі українську революцію як мільйонні віча, барикади й коктейлі Молотова. Треба було приїхати в Київ, щоб зрозуміти, що це революція дуже свідомого, цивілізованого суспільства: в час, коли на вулиці Грушевського тривали бої й стріляли снайпери, на сусідніх вулицях працювали ювелірні салони, закохані пари вечеряли в ресторанах, а в самих забарикадованих межах Майдану опинилися кілька банків, які продовжували роботу й не мали проблем із безпекою. Тоді в таксі мені здалося, що неповна мобілізація суспільства свідчить про слабкість революції, тепер я розумію свою помилку — насправді йдеться про виникнення зрілого суспільства, яке хоче будувати, а не знищувати. Яке хоче на руїнах УРСР побудувати нову Україну.
Цю революцію треба назвати Сізіфовою. Пам’ятаєте, в «Одіссеї» Гомер розповідає про Сізіфа, якого Зевс прокляв на вічну кару: піднімати вгору величезний камінь, який щоразу скочується вниз. І так до безкінечності. Щось подібне — з нашою революцією, з Євромайданом.
Стратегія режиму полягала в тому, щоб виморити нас холодом, зневірою, безкінечним і, здавалось би, безсенсовним стоянням. Ніби й справді: нічого не відбувається, кінця-краю протестам не видно, люди навіть Новий Рік зустріли на Майдані, а потім простояли й дні, коли температура падала до -20 градусів.
Парадоксальним чином сталося так, що наша слабкість і безсенсовність стала нашою силою й міццю. Щойно ставши слабкою, наша революція виграла. Так, усі хотіли за 2-3 дні прибрати країну від Партії регіонів, усі сподівалися швидкого й красивого тріумфу, всі надіялися, що марш мільйона людей зможе переконати владу і світ у нашій безстрашності й могутності. На перший погляд може здатися, що нам те зробити не вдалося, але це не так.
Такої зрілої, розумної й дисциплінованої революції у нас ще не було. Якщо за тиждень до цього вихід тільки 10 тисяч українців на Майдан приємно здивував навіть опозицію, то в неділю 1 грудня мільйон мітингувальників вже здавався звичним і нормальним явищем. Так, у нас революція за розкладом. Так, у будні людей значно менше, і так, вночі їх ще менше. Але люди змінюються, приїздять до Києва на 3-4 дні, потім повертаються додому, а на їхнє місце приходить нова зміна. Так, кияни не почали масово страйкувати, але в неділю виходять на мітинги пунктуально й обов’язково.
Тобто нам, новонародженому громадянському суспільству, вдалося побудувати систему, коли країна делегувала своїх представників на Майдан, а сама продовжує працювати, щоб не допустити колапсу й хаосу. Це дуже відповідально й зріло, такого повороту подій влада не чекала. Янукович і його радники думали, що нас розжене час, мороз, зневіра й відсутність швидких результатів. Але ні, ми готові виходити на вулиці стільки, скільки буде потрібно. Відступати нікуди, а головне — ми самі собі подобаємося в цьому протесті, нам нарешті подобається наша країна й наш народ, у нас з’явилася віра, що ми таки зможемо щось змінити. І хай у будні на Майдані тільки 30-50 тисяч людей, але я впевнений: в разі потреби, за першим сигналом знову вийде мільйон, знову в метро співатимуть гімн, а колони мітингувальників будуть такими неозорими, що навіть з повітря сфотографувати важко. У цьому наша сила.
Так, це революція без геройства, це революція за розкладом. Це революція, коли почесно й прекрасно бути просто маленькою крапочкою на фотографії мільйонного натовпу. Більше від нас нічого й не вимагається — просто щодня, щотижня, дисципліновано і за розкладом бути непомітною крапочкою на фотографії. Фотографії, яка не даватиме Януковичу спати. Фотографії, яка рано чи пізно змусить його піти. І, повірте, краще бути крапочкою на фотографії, ніж краплинкою крові на холодній бруківці.
Тридцять років тому, 27 листопада 1983-го, в одному з провідних французьких журналів було опубліковано знаменитий есей Мілана Кундери «Украдений Захід, або трагедія центральної Європи». Починався він так: «У листопаді 1956 pоку директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами: «Ми готові вмерти за Угорщину та Європу».
Цей есей Кундери на роки вперед став визначальним у розмовах про майбутнє нашої частини світу. Він говорив прості речі — мовляв, Центральна Європа знаходиться поміж Заходом і Сходом, тому почувається між цими потугами в небезпеці. Тут живуть так звані «малі народи», державність і право на незалежність яких завжди під загрозою, їхню територію ділять між собою імперії, їхні мови забороняють, а історії — переписують. Однак, вони бунтівничі, романтичні й горді, тому завжди борються за себе й за своє майбутнє. Ця бунтівничість за Кундерою — одна з основних ознак центральноєвропейця. Письменник писав: «Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Європі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти? Ні. «Вмерти за власну країну і за Європу» — такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві».
І наостанок про хороше. З часу написання есею Кундери минуло 30 років. Згадані ним Угорщина і Польща стали вільними державами й вступили до ЄС. Слава Богу, ніхто з Євросоюзу не виходить — навпаки, всі прагнуть туди потрапити. А до згаданих Міланом Кундерою Будапешта й Варшави можна сміливо додати Київ — бо так, тут живуть люди, які заради своєї країни готові виходити на Майдан навіть після 20 років тотальних розчарувань. Центральноєвропейська бунтівничість у них у крові — а значить, і Центральна Європа навколо них. У такій ситуації підпис під угодою про Асоціацію стає тільки справою часу.
Я пишу ці рядки у дні, коли доля України й революції ще не вирішені. Не хочу нічого припускати й передбачувати, обмежуся тільки ствердженням, що хай там як закінчаться ці події, а повалити Українську Соціалістичну Радянську Республіку легше, ніж потім будувати нову Україну. Дуже надіюся, що ми, українці, в часі побудови нашої нової держави будемо настільки ж прекрасними, зрілими, відповідальними, сучасними, самоорганізованими й цивілізованими, як під час нашої революції, Євромайдану.
Текст вперше опублікований німецькою мовою у виданні: «Revolution der Würde», Claudia Dathe, Andrea Rustek, Hg. Majdan! Ukraine, Europe. Berlin: edition.fotoTapeta__Flugschrift, 2014, S. 16-23.
— поет, перекладач, есеїст. Народився 1987 року в Ризі (Латвія). Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету, у 2014 — балканістику Інституту Східної Європи Варшавського університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) і книжок прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), «Спати з жінками» (2014). Окремі вірші автора перекладені англійською, німецькою, сербською, португальською, російською, білоруською, чеською та польською мовами. Переклав з польської чотири збірки віршів видатного польського поета Богдана Задури. Лауреат літературної премії «Київські лаври» (2011), гість письменницької резиденції, стипендіат «Homines Urbani» Stowarzyszenie Willa Decjusza в Кракові (Польща, 2009), гість письменницької резиденції, стипендіат Ventspilshouse у м. Вентспілс (Латвія, 2010), стипендіат програми міністра культури Польщі «Gaude Polonia» (Варшава, 2010, 2012), гість письменницької резиденції, стипендіат Internationalen Haus der Autorinnen und Autoren Graz у м. Ґрац (Австрія, 2012). Живе і працює в Києві.
Сізіфова революція
Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало.
Саме з таким реченням у голові я сів тоді на борт літака. Була 12:05, п’ять хвилин тому у Києві розпочалася масова демонстрація, а прилетіти в Україну я мав аж за півтори години. Вночі за день перед цим вперше в історії України спецпідрозділ розігнав студентську акцію протесту, застосувавши жорстоку силу, наздоганяючи молодих дівчат і хлопців в сотнях метрів від центральної площі Києва, по-звірячому добиваючи їх — кийками й ногами. У відповідь на це звірство українське суспільство збиралося в центрі столиці на традиційне віче — загальний збір усіх громадян, щось дуже подібне до античної безпосередньої демократії за суттю.
У ті дні я був за кордоном, але вирішив за будь-яку ціну потрапити на це масове віче, яке мені здавалося вирішальним. Саме тому з такою тривогою упродовж перельоту думав про події в Києві. Логічним здавалося, що першу мільйонну акцію проти Януковича режим розжене силою, будуть жертви. Я мав приземлитися вже в іншій державі, де людей на вулицях б’ють, де немає свобод і прав, де тебе можуть вбити тільки за інші політичні погляди.
Усе це видавалося неймовірним — я народився всього за кілька років до падіння
Радянського Союзу, тому атмосфери тоталітарної держави не пам’ятав. Зрештою, я летів літаком в європейську державу в ХХІ столітті, в кишені в мене був смартфон, в наплічнику — лептоп, серед друзів у соцмережах і реальному житті — сотні людей глобалізованого й відкритого світу. Невже цей літак міг приземлитися в точці, де в наш час запанувала диктатура? Невже в 2013 році 1/10 європейської території можна раптом замалювати коричневим кольором, а 46 мільйонів людей відгородити від решти континенту бетонним парканом і колючим дротом? Тисячі разів у скронях мені пропульсувало це фатальне, трагічне речення: «Опівдні першого грудня 2013 року я вилетів на перший великий мітинг у Києві, а коли літак приземлився, моєї держави вже не існувало».
Раптом мені промайнула думка, яка хоч і нівелювала попереднє речення, але обдала холодним потом: насправді у мене немає рідної держави. Я, 25-річний чоловік, не відчуваю жодного зв’язку з Україною. Скажу більше: я ненавидів усе, що було пов’язаним з українською державою. Уявіть, так може бути: можна любити свою країну і водночас дико ненавидіти державу.
А все тому, що України так ніколи й не було створено, Україна — це фікція. Насправді досі існує УРСР, Українська радянська соціалістична республіка. Після 91-го року у цій державі не змінено нічого, навіть адміністративного устрою, комуністичні зірки досі встановлені на будинках влади, у центрі Києва стояв пам’ятник Леніну (слава Богу, його повалили під час революції), люди, які займали найвищі посади в комуністичні часи, стали олігархами чи політичними лідерами у нових умовах.
Усе це речі з символічного простору, але є й більш прості приклади: за понад двадцять років незалежності не було замінено міської інфраструктури — труб, котелень, водонапірних станцій, лікарень, шкіл, відділків міліції. Усе це залишилося таким самим, часто навіть не відремонтованим, тому розсипалося, ламалося й деградувало. Взимку у будь-якому місті України ви пересуваєтеся, немов на термальному курорті: з-під землі клубочиться гаряча пара з тріснутих поламаних труб, в цей же час у квартирах холодно, адже в батареї потрапляло лише 10-25 відсотків потрібного тепла. Зайвим буде казати, що людина мала платити за 100%. Неефективні втрати енергетичних ресурсів у кожному маленькому містечку в Україні були такими, що вся країна ставала заручником російських траншів газу. Це влаштовувало і Росію, і всі українські уряди часів незалежності.
Влітку у чотиримільйонному Києві по два-три тижні не було гарячої води. Вочевидь, влада вважала, що спека дозволяє людям митися холодною водою. Відключення відбувалися задля так званих «профілактичних» ремонтів, але — парадоксально — людина за підсумками цього місяця отримувала такий же рахунок, як у час, коли гаряча вода постачалася. Це може здатися дрібницею, але насправді бюрократична мафія обсіла всі кабінети, на таке безчинство громадянин не мав куди поскаржитися, адже ЖЕК, наприклад, належав синові прокурора, дружина власника була міським суддею, двоюрідний брат очолював управління міліції, а відсоток із такого прибуткового бізнесу отримував мер міста.
На кожному кроці, де ви стикалися з державою, виникали проблеми. Причина проста — невідповідність громіздкої совєтської бюрократичної машини, яка існувала й керувала державою до ХХІ століття, яке було надворі. Скажімо, користування публічними басейнами досі регламентує закон 1970-х років, згідно з ним бажаючий поплавати має спочатку отримати завірену печаткою довідку від лікарняного дерматолога. Щоб отримати таку довідку, часто треба простояти цілоденну чергу і ще й хабар заплатити. Тільки потім можна йти в басейн, тож самі розумієте, що більшість людей у басейни так і не потрапляла. Довідка від дерматолога діє тільки тиждень, а мало є охочих присвятити цілий день бюрократичній тяганині заради одного-двох запливів. У зовсім іншій сфері — культурі — ситуація подібна. У Міністерства культури України, яке оперує бюджетом у 200 мільйонів доларів США, є всього одна е-мейл адреса, та й та не працює. Якщо ви напишете на неї із запитом, проханням чи пропозицією — ніколи не отримаєте відповіді.
Тому було великою брехнею, коли напередодні саміту Східного партнерства аналітики говорили, що Україна постала перед вибором — між ЄС і Митним Союзом. Насправді Україна ВЖЕ була в Митному Союзі, жила за його стандартами і відповідно до його антидемократичних принципів діяльності. Так, офіційно Україна не підписала жодних паперів про членство в Митному союзі, але в цій частині світу жодні папери чи закони неважливі, керує тут телефонне право закулісних домовленостей та інтриг. У Росії, Казахстані чи Україні ви одразу відрізните коридор школи чи лікарні — невідремонтований, тьмяний, немов у підвалі. Якщо ж опинитеся у світлому приємному приміщенні з сучасним ремонтом — можете бути певні, що це або податкова, або прокуратура, або офіс пануючої партії. Умовно кажучи, Митний союз я можу відрізнити за запахом. Тому й стверджую, що новітня УРСР станом на грудень 2013 року уже була членом Митного Союзу.
Про все це я думав у літаку, який летів у Київ. А також про те, що ці події, які пізніше отримають назву Євромайдану, зовсім не відрізняються від тих, які були під час Помаранчевої революції 2004 року, акцій «Україна без Кучми» 2002 року чи боротьби за незалежність у 1989-1991 роках. Насправді досі, до 2013 року, в Україні відбувається, затихаючи і знову відроджуючись, одна антитоталітарна, антисовєцька революція, яка ставить собі за мету змінити нарешті УРСР на нову Україну.
З такими невеселими думками я летів, а коли прилетів — розчаруванню моєму не було меж. Я взяв таксі в аеропорту й поїхав у центр Києва. Нагадаю, неймовірно розхвильований, я вилетів на революцію, а за вікном таксі бачив спокійне міщанське життя: на вулицях Києва не видно було ознак хаосу чи взагалі нетипової ситуації, всі торгові центри працювали, парковки біля них були заповнені автомобілями, вулицями гуляли сім’ї з дітьми. А в цей час в центрі Києва тривала найбільша за історію України акція протесту, в якій взяло участь понад мільйон людей. За наступні місяці, коли Україна опинилася на перших шпальтах світових видань, багато хто уявляв собі українську революцію як мільйонні віча, барикади й коктейлі Молотова. Треба було приїхати в Київ, щоб зрозуміти, що це революція дуже свідомого, цивілізованого суспільства: в час, коли на вулиці Грушевського тривали бої й стріляли снайпери, на сусідніх вулицях працювали ювелірні салони, закохані пари вечеряли в ресторанах, а в самих забарикадованих межах Майдану опинилися кілька банків, які продовжували роботу й не мали проблем із безпекою. Тоді в таксі мені здалося, що неповна мобілізація суспільства свідчить про слабкість революції, тепер я розумію свою помилку — насправді йдеться про виникнення зрілого суспільства, яке хоче будувати, а не знищувати. Яке хоче на руїнах УРСР побудувати нову Україну.
Цю революцію треба назвати Сізіфовою. Пам’ятаєте, в «Одіссеї» Гомер розповідає про Сізіфа, якого Зевс прокляв на вічну кару: піднімати вгору величезний камінь, який щоразу скочується вниз. І так до безкінечності. Щось подібне — з нашою революцією, з Євромайданом.
Стратегія режиму полягала в тому, щоб виморити нас холодом, зневірою, безкінечним і, здавалось би, безсенсовним стоянням. Ніби й справді: нічого не відбувається, кінця-краю протестам не видно, люди навіть Новий Рік зустріли на Майдані, а потім простояли й дні, коли температура падала до -20 градусів.
Парадоксальним чином сталося так, що наша слабкість і безсенсовність стала нашою силою й міццю. Щойно ставши слабкою, наша революція виграла. Так, усі хотіли за 2-3 дні прибрати країну від Партії регіонів, усі сподівалися швидкого й красивого тріумфу, всі надіялися, що марш мільйона людей зможе переконати владу і світ у нашій безстрашності й могутності. На перший погляд може здатися, що нам те зробити не вдалося, але це не так.
Такої зрілої, розумної й дисциплінованої революції у нас ще не було. Якщо за тиждень до цього вихід тільки 10 тисяч українців на Майдан приємно здивував навіть опозицію, то в неділю 1 грудня мільйон мітингувальників вже здавався звичним і нормальним явищем. Так, у нас революція за розкладом. Так, у будні людей значно менше, і так, вночі їх ще менше. Але люди змінюються, приїздять до Києва на 3-4 дні, потім повертаються додому, а на їхнє місце приходить нова зміна. Так, кияни не почали масово страйкувати, але в неділю виходять на мітинги пунктуально й обов’язково.
Тобто нам, новонародженому громадянському суспільству, вдалося побудувати систему, коли країна делегувала своїх представників на Майдан, а сама продовжує працювати, щоб не допустити колапсу й хаосу. Це дуже відповідально й зріло, такого повороту подій влада не чекала. Янукович і його радники думали, що нас розжене час, мороз, зневіра й відсутність швидких результатів. Але ні, ми готові виходити на вулиці стільки, скільки буде потрібно. Відступати нікуди, а головне — ми самі собі подобаємося в цьому протесті, нам нарешті подобається наша країна й наш народ, у нас з’явилася віра, що ми таки зможемо щось змінити. І хай у будні на Майдані тільки 30-50 тисяч людей, але я впевнений: в разі потреби, за першим сигналом знову вийде мільйон, знову в метро співатимуть гімн, а колони мітингувальників будуть такими неозорими, що навіть з повітря сфотографувати важко. У цьому наша сила.
Так, це революція без геройства, це революція за розкладом. Це революція, коли почесно й прекрасно бути просто маленькою крапочкою на фотографії мільйонного натовпу. Більше від нас нічого й не вимагається — просто щодня, щотижня, дисципліновано і за розкладом бути непомітною крапочкою на фотографії. Фотографії, яка не даватиме Януковичу спати. Фотографії, яка рано чи пізно змусить його піти. І, повірте, краще бути крапочкою на фотографії, ніж краплинкою крові на холодній бруківці.
Тридцять років тому, 27 листопада 1983-го, в одному з провідних французьких журналів було опубліковано знаменитий есей Мілана Кундери «Украдений Захід, або трагедія центральної Європи». Починався він так: «У листопаді 1956 pоку директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами: «Ми готові вмерти за Угорщину та Європу».
Цей есей Кундери на роки вперед став визначальним у розмовах про майбутнє нашої частини світу. Він говорив прості речі — мовляв, Центральна Європа знаходиться поміж Заходом і Сходом, тому почувається між цими потугами в небезпеці. Тут живуть так звані «малі народи», державність і право на незалежність яких завжди під загрозою, їхню територію ділять між собою імперії, їхні мови забороняють, а історії — переписують. Однак, вони бунтівничі, романтичні й горді, тому завжди борються за себе й за своє майбутнє. Ця бунтівничість за Кундерою — одна з основних ознак центральноєвропейця. Письменник писав: «Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Європі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти? Ні. «Вмерти за власну країну і за Європу» — такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві».
І наостанок про хороше. З часу написання есею Кундери минуло 30 років. Згадані ним Угорщина і Польща стали вільними державами й вступили до ЄС. Слава Богу, ніхто з Євросоюзу не виходить — навпаки, всі прагнуть туди потрапити. А до згаданих Міланом Кундерою Будапешта й Варшави можна сміливо додати Київ — бо так, тут живуть люди, які заради своєї країни готові виходити на Майдан навіть після 20 років тотальних розчарувань. Центральноєвропейська бунтівничість у них у крові — а значить, і Центральна Європа навколо них. У такій ситуації підпис під угодою про Асоціацію стає тільки справою часу.
Я пишу ці рядки у дні, коли доля України й революції ще не вирішені. Не хочу нічого припускати й передбачувати, обмежуся тільки ствердженням, що хай там як закінчаться ці події, а повалити Українську Соціалістичну Радянську Республіку легше, ніж потім будувати нову Україну. Дуже надіюся, що ми, українці, в часі побудови нашої нової держави будемо настільки ж прекрасними, зрілими, відповідальними, сучасними, самоорганізованими й цивілізованими, як під час нашої революції, Євромайдану.
Текст вперше опублікований німецькою мовою у виданні: «Revolution der Würde», Claudia Dathe, Andrea Rustek, Hg. Majdan! Ukraine, Europe. Berlin: edition.fotoTapeta__Flugschrift, 2014, S. 16-23.
Тарас ПРОХАСЬКО
Кожному своє
Мій прадід, який, між іншим, брав участь у вуличних протестах, масових заворушеннях і був суджений за напад на кінного жандарма, був священиком і автором кількох томів мемуарів. В дитинстві мені найбільше подобалося читати епіграфи до численних розділів його книжки спогадів. Особливо запам’яталися два: «Без різноманітності нема приємності» і «Кожен має свій метод».
І ще він наполягав на тому, що він не має права нікого судити. Це також врізалося у мою дитячу пам’ять (ще й тому, що всіляка згадка про прадіда була заборонена радянськими законами, а я знав про нього всупереч заборонам).
У наших батьків, дідів і прадідів був багатий досвід. З ними робили таке, що нам в голові не вкладається. Але такого, що тепер діється з нами, неможливо пояснити жодним попереднім досвідом. Такого просто ще ніколи не було.
І з цим, чого ще ніколи не було, потрібно давати собі раду нам. Тепер такий час настав, тепер такі часи суть… Не може бути жодного загального плану. Спротив системі розсипався на сотні окремих фрагментів. Нема мудрішого і дурнішого. Нема того, хто має рацію. Найважливішою є дрібна дієва ідея.
Супроти неповороткої системи виступають дуже різні ініціативи. Годі намагатися підпорядкувати їх принципові єдиноначалія. Сила спротиву якраз прямо пропорційна множинності атак, кожна з яких оправдана, бо ще не перевірена.
Право на існування мають усі. І ті, хто мирно стоїть на Майдані. І ті, хто немирно штурмують позиції, утримувані силовиками. І силовики, яким це все зовсім не подобається. Хтось кидає каміння, і хтось від нього захищається. Хтось щось робить там, у Києві, і хтось сидить наразі вдома.
Кожному своє… Власне за це ми і боремося.
Старий міф про єдність виявляється міфом. Яка може бути єдність у великого народу, коли кожен, як і я, діє так, як вважає правильним. Так, як його навчив особистий досвід батьків і прадідів. Сила ситуації полягає власне у тому, що нема жодної сили, яка б могла заборонити, перешкодити чинити так, як вважаєш за потрібне. І нема жодного авторитету, який би міг сказати, що те, чого ти прагнеш, є забороненим.
Школу однаковості ми вже пройшли. Школу настанов і рецептів — теж. Настав час, коли силу має власний вибір. Зрештою, це і є єдиною вимогою часу — вчинити так, як сам вважаєш за потрібне.
Це трохи незвично, але тепер закінчилася епоха колективної відповідальності. Кожен відповідає тільки за те, на що сам здатний. І так мусить бути. Суспільний організм має розподіл на різні функції. Хтось думає, хтось мовчить, хтось воює, хтось забезпечує харчами, хтось має стати героєм… Кожному своє. Головним законом є те, що не слід нічого від когось вимагати. Навіть тоді, коли робиш щось таке, чого ніхто, окрім тебе, зробити не може. Власне так здобувається досвід, якого ще ніколи не було. Власне так встановлюється зв’язок між часами.
Власне так я отримую змогу розмовляти з прадідом, який століття тому мав подібні переживання. Власне так я отримую можливість зрозуміти, що без різноманітності нема приємності, що кожен має свій метод, і велику науку того, що ніколи нікого не варто судити…
Кожен хоче чогось іншого. І за спроможність цього різного хотіння варто поборотися. У моєму випадку — хоча б за прадіда.
Кожному своє
Мій прадід, який, між іншим, брав участь у вуличних протестах, масових заворушеннях і був суджений за напад на кінного жандарма, був священиком і автором кількох томів мемуарів. В дитинстві мені найбільше подобалося читати епіграфи до численних розділів його книжки спогадів. Особливо запам’яталися два: «Без різноманітності нема приємності» і «Кожен має свій метод».
І ще він наполягав на тому, що він не має права нікого судити. Це також врізалося у мою дитячу пам’ять (ще й тому, що всіляка згадка про прадіда була заборонена радянськими законами, а я знав про нього всупереч заборонам).
У наших батьків, дідів і прадідів був багатий досвід. З ними робили таке, що нам в голові не вкладається. Але такого, що тепер діється з нами, неможливо пояснити жодним попереднім досвідом. Такого просто ще ніколи не було.
І з цим, чого ще ніколи не було, потрібно давати собі раду нам. Тепер такий час настав, тепер такі часи суть… Не може бути жодного загального плану. Спротив системі розсипався на сотні окремих фрагментів. Нема мудрішого і дурнішого. Нема того, хто має рацію. Найважливішою є дрібна дієва ідея.
Супроти неповороткої системи виступають дуже різні ініціативи. Годі намагатися підпорядкувати їх принципові єдиноначалія. Сила спротиву якраз прямо пропорційна множинності атак, кожна з яких оправдана, бо ще не перевірена.
Право на існування мають усі. І ті, хто мирно стоїть на Майдані. І ті, хто немирно штурмують позиції, утримувані силовиками. І силовики, яким це все зовсім не подобається. Хтось кидає каміння, і хтось від нього захищається. Хтось щось робить там, у Києві, і хтось сидить наразі вдома.
Кожному своє… Власне за це ми і боремося.
Старий міф про єдність виявляється міфом. Яка може бути єдність у великого народу, коли кожен, як і я, діє так, як вважає правильним. Так, як його навчив особистий досвід батьків і прадідів. Сила ситуації полягає власне у тому, що нема жодної сили, яка б могла заборонити, перешкодити чинити так, як вважаєш за потрібне. І нема жодного авторитету, який би міг сказати, що те, чого ти прагнеш, є забороненим.
Школу однаковості ми вже пройшли. Школу настанов і рецептів — теж. Настав час, коли силу має власний вибір. Зрештою, це і є єдиною вимогою часу — вчинити так, як сам вважаєш за потрібне.
Це трохи незвично, але тепер закінчилася епоха колективної відповідальності. Кожен відповідає тільки за те, на що сам здатний. І так мусить бути. Суспільний організм має розподіл на різні функції. Хтось думає, хтось мовчить, хтось воює, хтось забезпечує харчами, хтось має стати героєм… Кожному своє. Головним законом є те, що не слід нічого від когось вимагати. Навіть тоді, коли робиш щось таке, чого ніхто, окрім тебе, зробити не може. Власне так здобувається досвід, якого ще ніколи не було. Власне так встановлюється зв’язок між часами.
Власне так я отримую змогу розмовляти з прадідом, який століття тому мав подібні переживання. Власне так я отримую можливість зрозуміти, що без різноманітності нема приємності, що кожен має свій метод, і велику науку того, що ніколи нікого не варто судити…
Кожен хоче чогось іншого. І за спроможність цього різного хотіння варто поборотися. У моєму випадку — хоча б за прадіда.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги