Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців

2.1. Найщасливiший рiк — 1991–1992

Це, мабуть, був найщасливіший рік України. Наївно щасливий. СРСР розпався, а така бажана незалежність стала реальністю. Здавалося, що попереду тільки краще.

Як мінімум, інформаційне поле повністю виправдало ці очікування. Настав період «вседозволеності і всевідкритості». Доклавши певних зусиль і витративши час, можна було знайти/отримати будь-яку інформацію. Заборони скасовано. Фактично, звісно, ще працювали старі грифи «секретно», тож публічною ставала тільки частина інформації. Та і це вже було дуже багато.

Першою на народ посипалася «псєвдозапрєщьонка»: паранормальні явища, конспірологічні теорії, порнографія, псевдонаукові факти тощо. Стали публікуватися заборонені раніше книжки.

Плюралізм став реальним плюралізмом — усі говорили і робили все, проте ще озираючись і побоюючись. Утім, як і раніше, це радше плодило хаос і генерувало інформаційний шум, ніж приносило реальні зміни.

Інформаційні звички ще не змінилися. Протягом десятиліть ТБ супроводжувало людину більшу частину життя і формувало її графік. Новинні блоки, фільми, улюблені програми були одним з ключових чинників планування дня, так само як години роботи дитячого садка й магазинів. Стаціонарна радіоточка працювала на кухнях майже цілодобово. Газети частково розширювали інформаційне поле, а журнали значно збагачували світогляд.

При цьому кількість джерел інформації, які споживала одна людина протягом дня, дуже рідко перевищувала 10 і в середньому коливалася на рівні три–п’ять.

У ті роки істотний вплив на інформаційне поле мало особисте спілкування. Люди приділяли йому багато часу й ваги, зокрема обговоренню і тлумаченню інформаційних подій дня, пошуку зерна правди. Від цього інформація забарвлювалася в нові тони, але істотно не змінювалася — задані вектори зберігалися, стаючи живими і природнішими.

Ком’юніті за інтересами формувалися, але були дуже малі і зазвичай не мали свого входу в загальне інформаційне поле. А отже, варилися у власному соку й не дуже впливали на загальний порядок денний.

Якби в ті часи хтось сказав, що інформація стане новою валютою, усі довго сміялися б. Інформацію використовували як інструмент отримання і накопичення знань. Саме знання й були валютою, яку середньостатистична людина могла накопичувати.

Для простих людей, які жили від зарплати до зарплати в умовах тотального дефіциту, знання були зрозумілим інструментом для публічної диференціації. Саме вони були предметом гордості, за їх розмахом і глибиною люди ділилися на групи. Тоді нові книжки, передплата наукових журналів, регулярний перегляд передачі «Що? Де? Коли?» були тим, чим нині стали iPhone і серіали Netflix.

У цей щасливий рік інтелектуали та інтелігенція отримали небачений обсяг нової інформації. Разом з незалежністю це стало мрією, що збулася і окриляла. Проте вже зовсім скоро безробіття і безгрошів’я ці крила обламає.

Рік 1991–1992 став поворотною точкою в зміні основної функції інформації. Раніше вона лежала в площині накопичення знань, інформування про те, що відбувається. З появою псевдонаук, паранормальних явищ, початком ери дешевого кіно- і телепродукту інформація стала дедалі більше виконувати функцію «віддушини».

Це період хоч і занепаду, але на дуже високій ноті розуміння й орієнтації в інформаційному просторі. Люди звикли, що їм доступна лише частина інформації, тож думали, формували цілісну картину і намагалися приймати всі ключові рішення з огляду на неї. Тобто аналізували наслідки і вивчали історію.

На цьому етапі ще не було активного занурення у світовий досвід. Хоча доступ до нього вже не обмежували, та інформації було вкрай мало. Загальне незнання англійської тільки ускладнювало ситуацію.

Така монополізація разом з одноманітною інформаційною повісткою і мізерністю меседжів зумовлювали те, що всі жили в зрозумілому та стабільному інформаційному середовищі. Ставлення до нього було вироблено роками:

— політики і чиновники брешуть;

— є кілька журналістів, політиків-лібералів, які брешуть менше, — до них варто дослухатися;

— інформацію потрібно споживати по максимуму і самим робити висновки.

Ці правила сформовані роками радянського ладу. Вони ж були основою інформаційного поля початку 1990-х.

Рік 1991–1992 був порівняно непоганим періодом в економічному сенсі. Хоча труднощі вже з’явилися, та це були перші труднощі. Ніхто ще не розумів глибини проблем, які доведеться пережити в горезвісні «лихі дев’яності».

Як і раніше, функціонували базові для інформаційного імунітету системи — медицина й освіта. Перша вже відчувала збої з ліками, але звиклі до тотального дефіциту люди ставилися до цього нормально.

Це були останні роки Нації розумних. Нації з міцним імунітетом і мінімальною кількістю інформаційних вірусів — їх просто не було кому продукувати. Старій ідеології і машині з виробництва таких вірусів настав кінець. Нову ще й не починали будувати — це був період руйнування старого. Звісно, без дезінформації і маніпуляції не обходилося, та це були епізодичні інтервенції. З огляду на міцний інформаційний імунітет, вони не завдавали значної шкоди.

Усе погане ще попереду, а на той час усі піддалися ейфорії. Мабуть, єдина складова живильного середовища для інформаційних вірусів, яка родом з тих років (хоча насправді вона формувалася десятиліттями), — це травма поколінь.

Так уже склалося, що ми — діти і внуки покалічених поколінь. Якщо зовсім спростити, то наша психіка є продуктом не так нашого життя і дій, як життя наших предків. Найбільший відбиток на неї накладають найближчі два покоління — тато, мама, бабусі й дідусі. Ланцюжок простий: їх калічить життя, вони в процесі виховання калічать нас.

Ми несемо на собі тягар Голодомору, розкуркулення, червоного терору, тоталітарного побуту, аварії на ЧАЕС — і це лише найкричущіші приклади. А додайте до цього особисті трагедії, яких на просторах країни були мільйони…

Чи пропрацьовані ці катастрофи? Ні. А як вони могли бути пропрацьовані? Не до них було, хоч би з голоду не вмерти. Звісно, були винятки. Деякі сім’ї жили в порівняному або великому достатку, але їх було вкрай мало й вони не мали істотного впливу на ситуацію в країні загалом.

Ми — покоління, на яке нашарувалися проблеми минулого, що істотно впливає і на наше сьогодення. Ці травми модифікували наші гени, наше виховання, сприйняття світу й інформації. Найпростішою ілюстрацією існування травми поколінь є те, що ми:

— доїдаємо все до останньої крихти;

— не можемо і години просидіти без діла;

— хочемо, щоб у нас було тільки найкраще, і досягаємо цього за будь-яку ціну;

— відчуваємо провину перед батьками, що не приділяємо їм достатньо часу.

Усе це також наклало важливий відбиток на нашу психіку і сформувало призму, крізь яку ми сприймаємо інформацію. Розірвати зачароване коло можна, тільки змінюючи себе — психо­аналізом або іншими дієвими психологічними практиками. Тим, що перетрусить нашу проблематику й очистить від неї нас самих, а отже, і наші наступні покоління. Звісно, нашим батькам, як і їхнім батькам, було не до цього. Ось і передавалася «травма» від покоління до покоління, накопичуючись.

2.2. Найгiршi 1993–1999 роки

У цей період розвалювалося все — від політичної системи й економіки до людських доль і романтичних мрій. Ці роки стали щедрим живильним середовищем для інформаційних вірусів, у ньому ми живемо й дотепер. Наслідки зробленого й незробленого в ці роки ще довго даватимуться взнаки і нам, і наступним поколінням.

Саме в 1993–1999 роки країна поділилася на Захід і Схід, на прибічників великої імперії і гордих свободолюбців. Саме тоді сформувався патерн їхньої комунікації, який діє і донині.

Борці за незалежність не особливо обтяжували себе поясненнями важливості національної ідентичності в побудові країни (звичайно, особливе місце посідала мова). У їхньому розумінні всі мусили хотіти цього апріорі. І байдуже, що це суперечило усталеним звичкам і канонам більшості населення.

Саме з цього зародився конфлікт, підґрунтям якого були непроговореність, недопояснення, недомотивованість національного питання. Конфлікт, який згодом використовуватимуть як основу для розпалювання багатьох малих і великих «воєн». Саме він стане причиною для реальної війни.

Конфлікт став зручною канвою для інкубації безлічі інформаційних вірусів, які швидко поширювались і охоплювали великий радіус ураження:

— «донецькі — люди без історичної пам’яті»;

— «бандерівці у Львові б’ють російськомовних»;

— поділ Західної і Східної України на два сорти людей;

— обмеження то російської, то української мови як улюблений інструмент маніпуляції тощо.

Уявіть, що тоді, 20 років тому, серед прозахідно орієнтованого населення знайшовся би хороший професіональний піарник. Він навчив би любити наше, українське, пишатися нашим минулим і досягненнями сьогодення, зробив би це модним культом. Якою була би наша країна сьогодні?

Проте талановиті піарники були на іншому боці сили. Вони вміло розпалювали ситуацію, нацьковували людей одне на одного, а під кінець 1990-х іще й позбулися лідера націоналістичного руху В’ячеслава Чорновола. Було це вбивство чи нещасний випадок — думки розійшлися. Та прихильники Чорновола однозначно трактували це як акт агресії і спробу їх заткнути. Заткнути не вдалося. А ось обезголовити — так.

На цьому ж конфлікті був запущений один з найефективніших і довгограючих вірусів — розкол Православної церкви на Київський і Московський патріархати. З розвалом СРСР і подальшим хаосом через пригніченість і життя впроголодь українці масово стали звертатися до релігії. На тлі зруйнованих політичних і громадських інститутів це була чи не єдина точка опори в ті дні.

Саме в цю точку опори і вдарили. Слідом за незалежністю країни люди хотіли свою незалежну церкву. Вони не хотіли ходити на службу до священиків, які служили в КДБ, не хотіли платити гроші в казну Росії, не хотіли слухати службу незрозумілою старослов’янською. Проте Росія прагла зберегти владу над паствою і грошовим потоком.

Цей інформаційний вірус був таким ефективним, що навіть у дуже націоналістичних західноукраїнських селах сім’ї розколювалися на два ворожі табори. Одні відвідували Московську канонічну церкву, інші — Київську, піддану анафемі. Роками вони сварилися, не розмовляли, проклинали один одного. Вірус перевиконав своє завдання, сіючи ворожнечу і розбрат у самому серці націоналістичних настроїв — у Західній Україні.

Парафіяни Московського патріархату в ці роки, мабуть, були найбільше піддані атакам інформаційних вірусів. Їх продукувала сама Церква через своїх священнослужителів:

— рекомендації, за кого голосувати;

— як ставитися до тієї чи іншої події в країні;

— чому ненавидіти прихожан Київського патріархату або іншої церкви/віри.

Де-факто це була міні-версія сьогоднішньої російської пропаганди.

Розкол патріархатів сприяв, зокрема, процвітанню в 1990-ті всіляких сект. У них, як і в традиційних релігіях, люди знаходили забуття і бачили порятунок.

У 1993–1999 роки загалом «в ефірі» було багато всього магічного і паранормального: НЛО, екстрасенси, ворожки, теорії змови — нові і з часів всюдисущого КДБ. Ними цікавилися, ними пояснювали складні для розуміння процеси та явища. З їхньою допомогою лікувалися, забувалися — утікали від страшної реальності.

Безперечно, саме вони зміцнили засади магічного мислення, які нині так ефективно підживлюють середовище інформаційних вірусів. На базі цього виросла ціла індустрія творців чарівних таблеток. Будь-хто за символічну плату міг отримати сакральне знання або й реальні таблетки, які за лічені дні і без додаткових зусиль мали вилікувати будь-яку духовну чи фізичну хворобу і вирішити проблему будь-якої складності.

Потужною міною уповільненої дії, закладеною під інформаційний імунітет, було руйнування медицини. На тлі загальної депресії і реального знищення системи охорони здоров’я люди почали масово хворіти.

СНІД, рак, туберкульоз і безліч інших захворювань — це реалії 1990-х. Способів і можливостей їх лікувати було вкрай мало. Смертність була величезна. Депресія, спричинена нею, — ще більша. Це підірвало здоров’я нації — психічне і фізичне. А зруйнована в ті часи медицина не може відродитися й донині. Поки що вона продовжує обростати корупцією і вбиває будь-які реформаторські спроби.

Кожен рік цього складного періоду погіршував і без того критичну ситуацію. Передусім бракувало грошей. Їх не виплачували по 6–12 місяців. Цей період розвинув у людей небачену кмітливість і спритність. Особливо добре це ілюструє зміна української кухні. Господині навчилися готувати страви з неймовірних продуктів. Багато з них годували не тільки свою сім’ю, а й інтелігентів-сусідів, які були не аж такі винахідливі. У ті часи котлетами називали пляцки з картоплі без грама м’яса. Хліб багато хто пік вдома з борошна, яке отримували замість зарплати.

Було й хороше. Ці роки сформували кістяк старої української підприємницької школи. Учорашня інтелігенція засовувала свою інтелігентність і гордість подалі і йшла торгувати на базар. Це завдавало колосальної шкоди психіці. Адже за радянських часів цих людей поважали за знання, а торгівлю, тим паче на базарі, вважали справою ганебною і неприйнятною для високоосвіченої людини.

Дев’яності вбили науку. Проте не змогли вбити систему освіти. Навпаки, це були, мабуть, найяскравіші її роки за всю незалежність. Річ у тім, що саме завдяки навчанню в престижному ВНЗ з’являвся шанс вибитися на інший рівень життя. А щоб вступити до ВНЗ, були потрібні або гроші для хабара, або перемоги на олімпіадах і конкурсах наукових робіт. Для батьків, які ледве заробляли на їжу і не завжди на одяг, це був шанс дати краще майбутнє дітям. Ось вони і лізли зі шкури, змушуючи дітей вчитися.

Альтруїзм вихованих радянською системою вчителів — тих, хто ще не виїхали на заробітки, — тільки сприяв вихованню нового інтелектуального покоління. Це були останні роки ефективної системи освіти.

Важлива роль у руйнації інформаційного імунітету відведена «заробітчанам». Батьки змушені були шукати грошей в інших країнах. Їдучи, вони вивозили із собою інтелектуальний потенціал країни і калічили психіку мільйонів дітей, які росли без батьків, з почуттям всеохопної батьківської провини. Так виросло ціле покоління, виховане бабусями та привчене отримувати від батьків лише грошові перекази. У них одразу закладалися коди: з країни потрібно валити, вчитися і працювати не треба, батьки гроші надішлють. Це в наступні роки і добило систему освіти — запиту на знання не було, усе можна було купити, а альтруїзм учителів закінчився.

У 1993–1999 роки формувалися засади розшарування українського суспільства, яке з кожним роком лише посилювалося. Росла прірва між містом і селом, працюючими і безробітними, бюджетниками і бізнесменами. Прірва була багато у чому — побутовій мові, стилю життя, авторитетах, прагненнях.

Внесок 1990-х у трансформацію Нації розумних у Націю овочів — саме в руйнуванні інформаційного імунітету. Двохтисячні, звісно, ще додадуть пазли, яких бракувало, і доб’ють його. Підґрунтя ж більшості токсичних процесів, плоди яких ми зараз пожинаємо в інформаційному полі, було закладено саме в дев’я­ності.

А втім, безпосередньо в 1990-ті ми ще не відчували катастрофи. Процеси руйнування імунітету були запущені, але наслідків для нації загалом вони ще не мали. Так, це вже була Нація борців, проте питома маса Людей-овочів ще не досягла катастрофічних показників.

А що ж індустрія виробництва самих інформаційних вірусів і розвиток каналів їх поширення? Цим 1990-ті майже не відрізнялися від попередніх років.

Сприйняття інформації та її ролі в суспільстві трансформувалося. Тренд «віддушини», що зародився в перші роки, став домінуючим.

Звісно, сприйняття інформації та її ролі в суспільстві трансформувалося. Тренд «віддушини», що зародився в перші роки, став домінуючим. Усі цілодобово вкалували, аби прогодувати сім’ю, тож було не до інтелектуальних бесід і походів на виставки. Настав період, коли інформація грала дуже незначну роль і абсолютно втратила свій статус валюти.

Це був час процвітання всього західного: фільмів, серіалів, музики тощо. З одного боку, усе своє було зруйновано, з іншого — усе західне манило новизною та яскравими фарбами, але не вирізнялося якістю й інтелектуальністю. Це був початок ери попси. Вона міцно й на багато років стала основою для всіх інформаційних форм — від книжок до реклами.

Звісно, з кожним роком виникало дедалі більше каналів інформації, проте всі вони розвивалися в зрозумілій структурі — газети / радіо / ТБ.

Контент ставав дедалі попсовішим і розважальним, однак це не змінювало ключового правила: треба в усьому розбиратися самому, вірити нікому не можна, необхідно аналізувати всі доступні альтернативні думки.

У другій половині 1990-х почали проявлятися і відігравати дедалі більшу роль класичні західні інструменти: яскрава реклама і базовий, примітивний піар. Їхню появу сприймали як щось модне, як інформаційний привід.

Ефективність найпримітивнішої реклами та піару була колосальною, незважаючи на незграбність її виконання. Це стало першим серйозним кроком до зміни усталених правил функціонування в інформаційному полі. Люди бачили красиво упаковану інформацію і сприймали її як правду. Від неї віяло Заходом. Упаковка була модною, а отже, бажаною. Імунітету на брехню не було зовсім. Усе, що виглядало по-іноземному і повторювалося багато разів у тій самій обмеженій кількості джерел інформації, було апріорі надефективним інструментом маніпуляції. У цей період реклама стала невід’ємною частиною інформаційного поля і мала рівноцінний, а часом і більший вплив на нього.

Це був момент емоційного зачарування рекламою, потім так само різко настало розчарування. До кінця 1990-х рухнули фінансові піраміди, з’явилася перша інформація про шкоду рекламованих продуктів харчування. Люди різко поміняли любов на ненависть і стали скептично, а то й різко негативно ставитися до всього, що рекламували. Тоді й почала формуватися професійна рекламна й маркетингова індустрія. Реклама ж припинила впливати на інформаційне поле.

У цей же період починає формуватися піар-індустрія і заграє новими барвами політичний блок. Усе, як і раніше, ґрунтується на старих догмах і системі координат. Хоча зі збільшенням рівня інформаційного шуму людьми стає дедалі легше маніпулювати, використовуючи старі й перевірені методи.

Хліба не було, а ось кількість видовищ постійно зростала, і вони ставали дедалі ефектнішими. При цьому інформаційні канали не розширювалися, а відбувалося заміщення — наукові та системні програми вмирали, цензура, як і раніше, вбивала аналітику. А на їхнє місце приходила попса, яка успішно почала ­вбивати системність мислення, замінюючи глибоке на красиве і просте.

Саме 1990-ті роки стали причиною того, що нас тепер так просто інфікувати вірусом. В останній період існування СРСР усі його мешканці, зокрема й народжені в 1980-ті, мали вироблений імунітет проти класичних тоталітарних маніпуляцій. Утім до нього додавалася ще й віра в Західне диво, яка запевняла, що «у них все інакше»: гласність, лібералізм тощо.

Гримуча суміш:

1) інформаційний аскетизм, що підсилює інформаційний голод;

2) закордонне — отже, хороше;

3) гонитва за яскравими новими форматами, картинками задля зміни сірої радянської дійсності;

4) закладене роками інформаційне накопичення, а отже, подальше споживання максимуму інформації, що ставала дедалі простішою і лінійнішою;

5) брак інформаційного фільтра щодо сприйняття нової реальності.

Усе це стало початком руйнування інформаційного імунітету, який вироблявся роками тоталітаризму і був основою виживання й особистої безпеки. Вроджений імунітет з його правилами інформаційної гігієни теж був остаточно зруйнований.

І ще одне. Минуле життя привчило чітко фільтрувати, що й кому казати — від цього могла залежати не тільки кар’єра, а й життя. Сліпа віра в те, що все закордонне апріорі безпечне і правильне, призвела до того, що люди безлімітно ділилися інформацією про себе і свій спосіб життя з усіма, звісно, виставляючи напоказ усе найліпше. Звідси походять парадокси, які дивують і дотепер: чиновники з зарплатою кілька сотень доларів виставляють у відкритий доступ свої статки на мільйони. Навіть приклади їхніх колег, що погоріли на цьому, не змушують їх замислитися про те, чим це для них може обернутися.

Бажання вирватися із сірих кризових 1990-х, що збіглося із загальною любов’ю демонструвати, що «в мене не гірше, ніж у сусіда», заклало фундамент тренда «успішного успіху».

Отже, ми вийшли з 1990-х років голими перед складними викликами цифрової епохи, яка вже стояла на порозі. Усі бар’єри, які могли би хоч якось пом’якшити шкоду і зробити нас захищеними від маніпуляцій нового рівня і глибини, були зруйновані.

2.3. Емоцiйнi гiрки 2000–2009 рокiв

Дев’яності роки підірвали інформаційний імунітет. Нульові ж сформували інструментальний пул — створили канали поширення вірусів і зробили їх доступними більшості. Це роки зародження вірусмейкерства і перших масових експериментів з інфікування широких мас.

Нульові роки показово ілюструє кейс з банківським ринком. Банкам, як і владі, українці традиційно не довіряли, на що мали вагомі причини. На початку 1990-х люди втратили свої заощадження, накопичені за часів СРСР, потім гроші забрав МММ, а потім, коли всі тільки почали підійматися на ноги, криза 1998 року знецінила гривню.

За своїм ставленням до банківських послуг на початку нульових населення дуже розшарувалося. Проте об’єднувальним чинником було бажання знову ними користуватися. Найактивнішими були два протилежні й дуже об’ємні сегменти. За різними дослідженнями тих років, розмір кожного з них коливався в межах 20–30% активного населення, тобто сукупно вони становили не менше половини українців.

Перший сегмент дуже втомився від сірості й бідності 1990-х і дуже хотів вивести своє життя на новий рівень, але не мав для цього можливостей. Другий, навпаки, дуже добре пам’ятав, через що пройшов, і складав копійку до копійки. Така кон’юнктура якнайліпше була на користь банків. Одним вони почали видавати гроші, в інших — брати.

Ейфорія 2004–2005 років запустила маховик, і український камерний ринок банківських послуг став масовим і одним з найпривабливіших у світі. Темпи зростання були небачені. Іноземці скуповували наші банки за неймовірні суми.

За кадром залишалося кілька АЛЕ:

• Економіка зростала, і здавалося, що так буде завжди. Основи макроекономіки нікому не пояснювали, а слово «криза» взагалі не вимовляли.

• Мильна бульбашка нерухомості зростала і міцніла, дедалі більше людей прагнули на ній заробити.

• Банки хотіли продатися, їм потрібно було показати великі клієнтські бази і прибутки. Усе це — за короткий проміжок часу і за жорсткої конкуренції.

• Люди не читали договорів, не аналізували ризики — мали нульову фінансову грамотність. Формувати її було нікому не вигідно, та й часу на це все одно не вистачило б.

• Культури банківництва теж, загалом, не було. У банках працювали вихідці з радянської системи, молодняк або іноземці (зокрема, росіяни). Ніхто не мав розуміння українського ринку — перехідного, складного, різношерстого, великого. Але всі робили розумні обличчя і ставили експерименти — хтось більш ризиковані, хтось менше.

• Регулятори, як і вся законодавча база, теж не виконували свою функцію. За фактом «той, хто давав» гроші — банки-кредитори і вкладники — були найнезахищенішими сторонами.

Це тільки основні чинники, що вбивали щойно народжену банківську систему зсередини.

До них додалася одна з найефективніших кампаній щодо інфікування населення. Система вклала сотні мільйонів доларів у формування ефективних інформаційних вірусів. Вона була основним Замовником для дослідницьких, креативних, рекламних, медіа-агентств. Усе відбувалося під загальним флером формування банку з людським обличчям, ламання радянських стереотипів, впровадження західної культури банкінгу. При цьому завдання стояли досить конкретні — більше клієнтів за будь-яку ціну.

Відповідно в хід йшли красиві і прості образи, які включали емоції і вимикали раціо. Люди не замислювалися, чому кредити постійно дешевшають, а депозити ростуть, чому в Україні найбільші суми кредитуються в іноземній валюті. При цьому договори ставали дедалі товщі, а шрифт у них дедалі меншим.

Паралельно формувався образ банківської системи загалом і кожного банку зокрема — як надійного, європейського, зручного, простого, свого.

Водночас було запущено безліч інформаційних вірусів, але всі вони працювали по одному перевіреному патерну:

— банк доступний, він завжди поруч,

— банк надійний і чесний, він мене не підведе,

— банк говорить зі мною моєю мовою,

— банк простий і зрозумілий,

— банк рекомендують мої друзі і знайомі.

Якби все це вкладалося в фінансово грамотні або хоча б не задурманені голови, масштаб банківської катастрофи 2008–2016-го був би значно меншим, а шок 2008–2009-го не поповнив би і так переповнену скриньку травм поколінь.

Буквально за три роки — з 2005-го по 2007-й — боязких і обережних людей, що піддають все фінансове сумніву, перетворили на Людей-овочів, які бездумно несли свої кровні гроші в банк. Банк одразу ж їх видавав під шалені відсотки іншим Людям-овочам, спраглим до красивого життя. І це коло повторювалося безліч разів.

Варто зауважити, що сильної трансформації зазнав середній клас. Зазвичай стійкіший до суспільно-політичних вірусів, він повністю піддався і був інфікований. І тим болючішим був удар реальності в 2008 році.

Як ви вже зрозуміли, схема інфікування стандартна:

• Ніхто не мав вродженого інформаційного імунітету. Його основу мала складати культура фінансової грамотності. У СРСР її не було, у 1990-ті не було грошей, у нульові вона була невигідна, до того ж усе так стрімко розвивалося, що її і не встигли би прищепити.

• На соціальний імунітет з його правилами, інститутами та культурою споживання не було запиту й часу. Як наслідок, його замінили речі, повністю продиктовані банками, піаром і тимчасовою необхідністю. А інститути будували на базі схем і договірняків, а не світової практики й управління ризиками.

А отже, інформаційні віруси легко і просто досягали своєї мети. Навіть більше, імунітет не почав формуватися і після 2008 року. Уже в 2010 році люди почали масово повертатися в банки. До 2013 року ситуація багато в чому повторювала патерни попередньої кризи.

Кейс-2008 показовий ще й тим, що тут усе було замішано на грошах — концентрація особистого успіху, поту, надій. І це були не просто гроші, а дуже складно зароблені гроші — згадайте ­1990-ті. Та попри це інформаційні віруси за три роки зробили свою справу. Мабуть, це найшвидше перетворення розумної та обережної людини на керованого й емоційного овоча.

Підґрунтям цього кейса є дуже важливий патерн. Усе працювало на популізмі і поточній вигоді. Ніхто не морочився з ризиками, глибоким аналізом, формуванням фінансової культури. Усі були на драйві й у рожевих окулярах. Цей патерн — улюблені граблі українців. Рівно так само з року в рік ми чинимо з усіма політичними і суспільними процесами:

— дуже хочеться, щоб було все хороше проти всього поганого;

— ой, все дуже складно, нехай самі розбираються — ми ж їх вибрали для цього;

— ой, ці зіпсувалися, давайте інших;

— голосувати потрібно за того, хто там ще не був і говорить дуже правильні речі, потрібно дати йому шанс.

Це рівень загальнонаціональної дискусії з найважливіших для країни процесів. І ця дискусія триває вже майже 30 років. Саме це і є відповіддю на питання, чому ми не Польща і взагалі поки далеко не Європа.

І з банками, і з політикою ми обрали інфантильну позицію і щиро сподіваємося, що знайдемо групу людей, які на своєму альтруїзмі вивезуть все це і перетворять країну в рай. При цьому вони будуть цілком на боці народу, а все особисте буде їм чуже.

Періодично ми навіть їх знаходимо. Утім вони, потрапляючи до владних кабінетів, доволі швидко освоюються, розуміють, як отупів народ і як просто ним маніпулювати, і не можуть відмовитися від цієї спокуси.

Як часто ми чуємо і говоримо, що навіть якщо нормальна людина потрапляє у владу, її там щось кусає, і вона стає як всі попередні. А кусає її наш, людський овочизм.

Та повернімося до нульових. Вони цікаві ще багатьма подіями. Крім банківського буму і зумовлених ним наслідків, відбувалися не менш важливі події, які добили інформаційний імунітет. Одна з основних — зміна харчових звичок.

Після голодних 1990-х прийшли ситі і п’яні нульові. На прилавках, у меню ресторанів і all inclusive люди бачили дедалі більше нових страв, незвичних продуктів. Скуповували все підряд, а етикетки читали лише щодо терміну придатності. Готуван­­ня домашньої їжі відійшло на другий план і ставало немодним. Натомість популярності набирали напівфабрикати в яскравій упаковці.

Далеко не всім вистачало грошей на ресторани, і від цього тільки вигравав фаст-фуд — модно, доступно, яскраво, солодко, жирно. Наприклад, МакМеню в McDonald’s — це характеристика всієї їжі нульових. Люди працювали багато, динаміка життя зашкалювала, часу нормально поїсти не було. У хід йшло те, що ситно і швидко. Газована вода і алкоголь стали невід’ємними атрибутами щоденного життя.

Від перевантаження, накопичувального стресу, всеїдності — люди товстіли на очах. Спорт був мало популярний, про здо­ровий спосіб життя і зовсім чули одиниці. Якби криза 2008 року не змусила усіх різко зупинитися, то сьогодні ми спокійно конкурували б з американцями за середній національний розмір одягу.

Потрібно відзначити, що 2008 року зупинилися не всі. Здоровий спосіб життя теж сильно розшарував суспільство. Якщо зовсім грубо, саме за харчовими звичками і способом життя можна розділити людей на справжніх і потенційних овочів і борців.

Наступний чинник — політичні «гірки». Нульові були ними багаті. Політичні клани змінювали один одного, народ виходив на вулицю, а ситуація в країні тільки погіршувалася. Ейфорія різко змінювалася розчаруванням, що істотно прискорювало всі шкідливі процеси всередині інформаційного імунітету, як індивідуального, так і суспільного.

У ці роки процвітали спекуляції про поділ України на Захід і Схід. Щодня пачками запускали інформаційні віруси з різними за змістом і забарвленням меседжами. Усі спроби централізовано їх нейтралізувати, перевести розмову в іншу площину закінчувалися нічим.

Паралельно культивували комплекс меншовартості порівняно з Росією. Маси обробляли в двох векторах:

• культура: музика, кіно, серіали, шоу, театр — усе російське було значно крутіше українського. А втім, українського за багатьма пунктами й зовсім бракувало. Українські канали масово закуповували російський контент і трамбували ним ефіри (причина полягала не тільки в дешевизні порівняно із західними аналогами чи браку в Україні інфраструктури з його виробництва). За невеликими винятками усі улюблені актори, передачі, серіали були російські. Звісно, залишалося багато іноземного контенту, однак нішу «нашого» міцно окупував саме російський, а не український контент;

• уже згадувана раніше релігія: конфлікт щороку лише наростав, рухаючись курсом, прокладеним у дев’яності роки. На противагу цьому з боку націоналістів лунали тільки гучні гасла й емоційні суперечки. Аргументів на їхню користь було мало, особливо зрозумілих і рівноцінних зусиллям іншої сторони.

Власне, інформаційну війну з Росією ми програли ще тоді — на зруйнований інформаційний імунітет уміло наклали правильну красиву картинку модної і повної можливостей Росії. Агресивну пропаганду та інші радикальніші меседжі нав’язували вже в 2010–2014 роках, але свій фундамент вони заклали саме в нульові.

Ще один важливий чинник руйнування імунітету — геймінг. Комп’ютер з’явився практично в кожному будинку. Перше, що люди масово освоїли, — ігри. Це була найзрозуміліша функція комп’ютера, адже культура геймінгу формувалася ще з часів тамагочі і приставок. Ігри стали віддушиною. Навіть старше покоління після складного робочого дня грало в «кульки».

Одних ігри відволікали і поступово отупляли — вони грали в прості ігри, про стратегії й інші високі матерії не йшлося. Інші отримали повноцінну ігрову залежність, яка покалічила тисячі доль. Одиниці вирвалися з її лап і освоювали нову професію, заробляли мільйони на кіберспорті. Та це вже буде в наступному десятилітті.

У ці роки остаточно загинула система освіти. Альтруїзм учителів закінчився. Вони почали заробляти репетиторством, ставлячи гроші вище, ніж результат. Для вступу до ВНЗ з їхньою незмінною корумпованістю гроші знаходилися у дедалі більшої кількості людей, та й платні форми навчання множилися.

Знання були такі слабкі й не відповідали запитам часу, що більшість не розуміла, навіщо взагалі вчиться. Додайте до цього сотні тисяч дітей заробітчан, які жили без батьків і росли на їхньому культі провини і як наслідок уседозволеності. Вийде зовсім сумна картина — скалічене ціле покоління.

Водночас посилилися спроби здійснити освітню реформу. Як і багато реформаторських починань тих років, усе звелося до корупції на оновленні фондів (наприклад, масове і багаторазове оновлення підручників). У гонитві за грошима оновленню та апробації навчальної програми не приділяли жодної уваги. Як наслідок:

— зростала кількість предметів і нових блоків знань; здебільшого вони перекочовували з програми вищої школи в середню;

— базисні знання в середній школі ставали дедалі поверховішими, а мова підручників і викладання — дедалі складнішою;

— у результаті діти просто нічого не розуміли, і це позбавляло бажання вчитися;

— розмивалися точні науки і зводилася до нуля їхня роль у напрацюванні навичок аналізу причинно-наслідкових зв’яз­ків, логічного мислення тощо.

Почав формуватися запит на альтернативну освіту, який став повноцінно реалізовуватися тільки в наші дні. Для освіти нульові стали втраченими роками, що істотно позначилося на дітях, які тоді навчалися в школі.

У ці роки повністю розвалилася і дискредитувала себе правоохоронна система. Коли ще в 1990-ті роки були якісь виправдання й очікування, то в нульові міліції ніхто не вірив. Корупція і злочинність процвітали.

Одним з найпоказовіших прикладів, що характеризує нульові, було процвітання альтернативної медицини, езотерики, екстрасенсорики й інших альтернативних способів і методів виконання багатьох функцій держави і суспільства. У СРСР і в 1990-ті це була радше підпільна індустрія, яка в нульові стала надзвичайно публічною. Навіть більше, ТБ спродюсувало один з найважливіших інструментів руйнування інформаційного імунітету і погіршення фізичного здоров’я нації.

На тлі тотальної недовіри до базових державних систем — медичної і правоохоронної — розцвіли сотні тисяч цілителів та екстрасенсів різних мастей. А різноформатні шоу екстрасенсів і доступність їхньої реклами тільки стимулювали підприємливих аферистів.

Одна з найпопулярніших схем виглядала так: учорашній сантехнік формував собі легенду екстрасенса, одягався в нестандартний одяг і йшов на кастинг чергової «битви екстрасенсів». Далі озброєна і добре працююча телевізійна машина робила з нього зірку. Звісно, для цього сантехніку не потрібно було не те що жодних надздібностей, а навіть мінімальних знань психології. Телевізійники самі писали сценарії чудес, самі допомагали їх реалізувати. Через кілька місяців нікому не відомі Марії й Івани ставали народними улюбленцями зі складно вимовними іменами і товстим «портфоліо чудес».

Звісно, відразу ж з телевізійного павільйону вони йшли відкривати свої «салони магії» і пропонували за свої послуги прайси з багатьма нулями. Тим самим надихали приєднуватися до індустрії дедалі більше нових завзятих аферистів.

Довірливі люди з магічним мисленням дуже ласі на чарівні соломинки. Усе це стимулювало медіа випускати все нові й нові формати з екстрасенсами, ворожками, ясновидицями, магами, бабками. Їхня реклама йшла з кожної «праски».

У гонитві за грошима «чарівники» не просто давали помилкові надії, а й у прямому розумінні вбивали своїх довірливих пацієнтів, забороняючи їм звертатися до лікарів і запевняючи, що рак відмінно лікується золотими пірамідками, настоянками з мухоморів й іншими нісенітницями.

Ця індустрія зміцніла і масштабувалася в нульові. Живе і процвітає вона й досі. Її обіг давно вимірюється сотнями мільйонів доларів. А її внесок у формування живильного середовища для інформаційних вірусів складно переоцінити.

Усе це остаточно вбило інформаційний імунітет. Звісно, він ще залишався у певних груп, але був надто слабкий. Ніхто нічого не робив, щоб його формувати, а суспільство не говорило, що йому це потрібно.

Тільки війна з Росією через страх поверне частину людей до тями і сформує в них щось схоже на імунітет. Насправді це буде просто захисна реакція. Та про це пізніше.

На тлі цього всього у нульові почалася цифрова ера. Вона надала інформації нові смисли, почала неконтрольовано множити її кількість і зробила широко доступними інструменти запуску інформаційних вірусів. Інформаційний хаос почав мно­житися.

Тобто вже тоді була вирішена доля сьогоднішніх днів. Ми всі вибрали і визнали інформацію новою валютою, погодилися з повною залежністю від неї, робили все необхідне і непотрібне, щоб її обсяг постійно збільшувався. При цьому про правила інформаційної безпеки навіть не замислювалися.

Перший користувацький досвід в інтернеті був оповитий ореолом таємничості. Він сформував міф, що істотно вплинув на його подальше сприйняття, і заклав міну уповільненої дії в інформаційний імунітет. Зводиться міф до простого і знайомого всім в нульових і на початку десятих твердження:

в інтернеті написано — значить, правда.

Є три ключові чинники, які стали причиною цьому. Саме вони допомогли подальшому домінуванню маніпуляцій і фейків на просторах інтернету.

# 1. Відгуки

Перші форми, які стали доступні в інтернеті для більшості (форуми, майданчики для блогів, інтегратори відгуків тощо) стимулювали ділитися особистим досвідом, висловлювати особисту думку. Це стало своєрідним наркотиком нульових — те, до чого за часів тоталітаризму доступу не було, тепер стало рости в геометричній прогресії.

Тоді мало хто замислювався про незаангажованість того, хто дає поради.

Усе сприймалося на віру. Поради і відгуки стали ключовим чинником у виборі певного товару, прийнятті рішень, формуванні думки про подію. Тоді мало хто замислювався про незаангажованість того, хто дає поради, і/або хоча би схожості обставин з такими, які є у читача.

Відгуки стали першими точками опори в новому світі зростаючого інформаційного шуму. Можливість висловлювати свою думку стала фічею, яку додавали всюди. Зокрема, стали популярні коментарі під статтями перших онлайн-ЗМІ. Вони і зародили перші сумніви в правдивості медіа. Саме вони стали першим доступним масовим інструментом онлайн-маніпуляції політиків.

# 2. Блогери

З маси думок почали виділятися перші блогери. Вони узагальнювали досвід і формували унікальний контент у своїх Живих Журналах і на форумах. Вони акумулювали аудиторію, вели з нею діалог у коментарях і значно на неї впливали. Таким чином, вони стали одними з джерел інформаційного поля і прообразом інституту лідерів громадської думки. Їхній розквіт припаде на етап соціальних мереж у 2010-х.

На цьому етапі блогери не мали істотного впливу, але вже ставали хорошими каналами вкидання інформації, як про сьогодення, так і про тоталітарне минуле. Через них же почали просочуватися і, що важливо, трактуватися зарубіжні кейси. У них з’являлися нові формати для донесення своїх думок. Хобі починало переростати в окрему професію.

# 3. Пошуковики

Саме з їхнім розвитком більшість отримала доступ до величезного масиву слабо структурованої і суб’єктивної інформації.

Поділу на об’єктивні і суб’єктивні факти не існувало. Досить було послатися на думку авторитетних іноземних учених — горезвісні «британські вчені». Або послатися на авторитетну думку містера Джонса. І все — інформація отримувала вотум довіри. Ключова причина цього — незнання англійської та погана орієнтація в міжнародному просторі.

У другій половині нульових у наше життя прийшли соцмережі в їхньому зародковому стані. З нас зняли інформацію про наші неформальні зв’язки, і ми нею з радістю поділилися — ціну було заплачено за можливість побачити фото однокласників.

До кінця періоду вже став зрозумілий величезний потенціал інтернету:

— маніпуляції загального характеру;

— збір чутливої інформації та персональні маніпуляції;

— безліч технічних інструментів маніпуляцій.

Потенціал був очевидний для всіх, окрім людей, які отримували безліч бажаних новацій з «чорним ящиком» того, як все це працює. Як і раніше, не існувало правил безпеки, проте відкривалися безмежні масиви інформації та можливість обмінюватися нею, можливості висловлюватись і самовиражатися.

Усе це вкорінило перспективні, але ще не масові на той час інструменти:

— канали вкидання інформації — інститут лідерів громадської думки;

— маніпулювання досвідом користувачів інтернету;

— особисті думки;

— основа для збору персональних даних, які люди віддавали добровільно;

— псевдоджерела інформації з гучними іменами, але фейковою суттю.

Це стало класикою в наші дні. А на той час інструменти стали сприятливою передумовою для формування віртуальних реальностей, у які порівняно швидко й легко почали занурювати ще невелику інтернет-аудиторію.

Важливий момент, який тоді зупиняв усі інновації з продукування інформаційних вірусів, — недоладне перенесення офлайнових технологій комунікації на онлайн.

Усе це відбувалося на тлі того, що традиційні джерела інформації остаточно стали власністю олігархів і отримали свій порядок денний, який чітко регламентували темники. А основні гроші в онлайні заробляли на джинсі — рекламний ринок був надто слабкий.

Старі джерела інформації починали дедалі більше впроваджувати західні фішки. З’явилися одиниці, які працювали за загальноприйнятими правилами журналістики. Та вони радше були винятком, ніж правилом.

Інститут незалежних ЗМІ пробував формуватися. Однак щойно якийсь ЗМІ здобував першу значну аудиторію, популярність, як влада й олігархи витісняли його в вужчі канали — усі вони сконцентрувалися в онлайні.

Отже, ми вийшли з нульових остаточно оголеними перед інформаційними вірусами, причому як в офлайн-, так і в онлайн-житті. Правил безпеки в новій реальності не було, цей чинник тільки ускладнювався з розвитком онлайну. Думки стали ще важливіші, ніж факти. У нас з’явилися нові точки опори у вигляді завжди правого інтернету й іноземних гуру, яких ніхто не знав і які, можливо, і не існували.

Свою конфіденційність і безпеку ми почали міняти на красиві онлайн-цукерки. Однак при цьому в більшості «нових» ЗМІ темники, як і в їхніх офлайн-праотців, збереглися і по-старому формували інформаційний порядок денний.

Ми безпечно й рішуче рухалися в бік інформаційної пандемії і Нації овочів.

2.4. Загибель iнформацiйного iмунiтету в 2010–2014 роках

Ми увійшли в 2010-ті з майже знищеним інформаційним імунітетом. Війна його знищила остаточно.

За роки з початку агресії нам вдалося відбудувати армію. Утім нічого не було зроблено для того, щоб повернути інформаційний імунітет і захиститися від подібних ситуацій у майбутньому. Навіть більше, усі влади, як і тисячі звичайних вірусмейкерів, активно використовують інформаційні віруси для досягнення своїх цілей. У наступній частині книжки я детально опишу цей ринок. А поки доповню картину ще кількома важливими моментами.

Перший — це смартфони і дедалі глибше проникнення інтернету. З появою їх ми остаточно занурилися в цифрову еру. Смартфони допомогли остаточно закріпити у нас кліпове сприйняття інформації, яке прийшло на заміну книжковому.

Кліпове мислення працює за тими самими принципами, що і в відеокліпі. Тобто людина сприймає навколишню дійсність як нарізку жодним чином не пов’язаних між собою явищ, а не як однорідну структуру, що передбачає взаємозв’язок усіх частин.

Людям нині дедалі складніше мислити й висловлюватися логічно, шукати нові й несподівані способи вирішення проблем, адже ми живемо у величезному інформаційному полі, де необхідні дані можна отримати за одним кліком або звичайною голосовою командою. Нездатність аналізувати інформацію є наслідком того, що її образ не затримується в думках надовго і швидко замінюється на інший, як під час перемикання каналів чи перегляду новин.

Другий момент. Зі збільшенням проникнення інтернету і зі зростанням його значущості в інформаційному полі почала формуватися індустрія вірусмейкерства.

Загалом цей етап можна назвати «проби і помилки». У тому чи іншому форматі функціонувало все те, що згодом маніпулюватиме нами на повну потужність. А в цей період усе тільки зароджувалося, апробувалося, структурувалося. Ми увійшли в наступний етап підготовлені не тільки історично і психологічно, а й інструментально. Результат був визначений.

У період 2010–2014 рр. ще використовували примітивні інструменти.

# 1. Відгуки та коментарі почали викривляти інформаційне поле. Для цього створювали віртуальні (фейкові) акаунти і під надуманими легендами писали те, що потрібно. Більшість аудиторії цього не розуміла та й не особливо розуміє нині. А ось невеликий прошарок людей почав активно писати про це, тим ­самим спонукаючи власників ресурсів (передусім e-commerce і онлайн-ЗМІ) вводити на своїх майданчиках інструменти з регулювання цього питання. Плюс-мінус ефективно вони почали робити це тільки в середині 2010-х.

Таким чином, фейкові думки і фейковий досвід стали одним із вагомих інструментів маніпуляції. Їхня вага зменшилася лише з вимиранням форумів і розквітом соціальних мереж. У більшості просто не було інструменту і знань для того, щоб відрізняти справжні відгуки від фейкових.

# 2. Facebook і ВКонтакте увірвалися в інформаційне поле і почали досить швидко нарощувати свою частку. Наприкінці аналізованого періоду вони остаточно довели, що з ними треба рахуватися, як у політичній, так і в бізнес-площині. Саме з кінця 2013 року і починається великий етап:

— віртуалізація основних соціальних мереж — зростання ботоферм;

— поява автономних, не пов’язаних з FB і ВК центрів акумулювання персональних даних і перші спроби використання їх в маніпуляціях громадською думкою.

У цей період соціальні мережі ще можна вважати територією добра.

А втім, у цей період соціальні мережі ще можна вважати територією добра. Хоча маніпуляція й існувала та нарощувала свою силу, проте ще не мала значної ваги й істотно не впливала на загальне інформаційне поле. Не останню роль у цьому зіграло те, що більшість людей ще не мала смартфонів, а культура домашнього інтернету тільки охоплювала невеликі міста і села.

# 3. З появою соціальних мереж почав інтенсивно формуватися інститут лідерів громадської думки. Проте вони все ще працювали досить незграбно, особливо в бізнес-площині. До того ж їхній вплив був невеликим — лише вчилися працювати з контентом і тестували інструменти акумулювання аудиторії. Та вже в цей період Живий Журнал відійшов на другий план і його значення стрімко зменшувалося.

Саме в цей період сформувався принцип маніпулювання в соціальних мережах — зверху вниз. Це коли лідери громадської думки вкидали інформацію, а їхня аудиторія сприймала її як істину й поширювала далі. Цей принцип стане основним на початку наступного періоду і сформує підґрунтя для маніпуляцій другої половини десятих.

# 4. Цей період заклав структуру і конфігурацію ринку он­лайн-ЗМІ:

— кілька ключових ЗМІ були незалежними;

— сотні другорядних і залежних ЗМІ;

— тисячі яскравих ЗМІ-помийок зі шок-контентом;

— усілякі збірники — релізів, блогів та іншого, які, проте, не мали істотного впливу на інформаційне поле.

# 5. Розвитку онлайн-ЗМІ, зокрема, сприяла епоха ефективного SEО (search engine optimization — оптимізація для пошукових систем), що вже починало відігравати важливу роль у формуванні і структуруванні інформаційного поля.

У цей період SEO стало інструментом маніпуляції:

— підняття та опускання потрібної інформації в пошукових системах;

— блокування видачі інформації в пошукових системах;

— робота з підказками в пошуковому рядку.

Ці та інші інструменти взяли на озброєння насамперед ЗМІ-помийки, що забезпечило їм перевагу у видачі пошукових систем. Як наслідок, в окремих векторах поле було абсолютно маніпулятивним.

# 6. Інтернет-реклама на невеликий період стала частиною інформаційного поля. Недосвідчений споживач, а в цей період було дуже багато новачків, не відрізняв цей інструмент від нейтрального контенту. Як наслідок, вона стала істотним інструментом маніпуляцій.

# 7. У період 2010–2014 рр. суспільство значно розшарувалося. До першої невеликої групи належали люди, які знали або здогадувалися, як все працює. Для більшості ж онлайн, як і раніше, був чорною коробкою, що розважала.

Це заклало підвалини структури ринку підрядників і виконавців, які й задавали подальший тон — формуючи онлайн-ринок маніпуляцій:

• школярі та секретарі, які навчалися реєструвати акаунти, писати коментарі й робити іншу базову роботу за кінцевого користувача;

• хапуги, які, не маючи уявлення про маркетинг і рекламу, але побачивши великий потенціал інтернету, почали освоювати базові інструменти та тиражувати їх; вони ж стояли біля витоків сайтів-помийок;

• євангелісти-теоретики, які написали талмуди книжок, тим самим тиражуючи свої теоретичні знання і посилюючи їхню шкоду;

• бізнесмени, які бачили ринок і його структуру, починали будувати холдинги й надавати клієнтам комплексні послуги.

Прошарок професіоналів тільки починав формуватися. Вони системно напрацьовували кейси й акуратно піарилися, намагаючись виділитися з дикого ринку.

У період 2010–2014 рр. почався занепад традиційних ЗМІ та розмиття їхнього впливу. Радіо реінкарнували. Стали розвивати розмовні формати і підкасти. Так вони перетворилися на повноцінні точки вкидання і закріпилися як джерело формування інформаційного поля.

Істотно трансформувалося телебачення. Так, 2010–2014 роки стали піком попсовості і красивої картинки: політичні шоу, шоу талантів, новий виток серіалів. Це утримувало аудиторію і розширювало формати для маніпуляцій, зокрема і так звані нативні формати. Утім свою роль спрощення і формування лінійної свідомості воно, як і раніше, виконувало ефективно.

У цей період зміцніли і почали нарощувати вагу в інформаційному просторі три вектори:

1) Інфобізнес. Стало зрозуміло, що інтернет породив новий продукт — «віртуальні знання», які неможливо помацати і перевірити, які продаються виключно завдяки особистості продавця й ілюстрації його способу життя. Більшість цих знань стосувалися нових сфер, що також були породжені інтернетом, а отже, ще менш підлягали перевірці. У цей період з’явилися перші підприємці, які почали формувати технологію продажу себе.

2) Особистий розвиток. Криза 2008 року, а також перші прояви депресії в мережі від «успішного успіху» сформували запит на зміну життя. Це, а також наявність успішних західних кейсів, стимулювало зародження і динамічне зростання індустрії тренерів і коучерів. Саме в цей період вони почали виходити в онлайн і стали учасниками інформаційного поля. Вони стали хорошим інструментом для маніпуляції його бізнес-частиною, оскільки обіцяли чарівні пігулки, які мали шалений попит на цьому етапі. Це і включило мультиплікатор, який дав їм істотну вагу на наступному етапі.

3) Психологи і псевдопсихологи як відгалуження «особистого розвитку». Вони також існували з огляду на великий запит суспільства на антикризову чарівну таблетку. Проте заподіювали значно більшої шкоди інформаційному полю і блокували розвиток правил безпеки в інформаційному середовищі. Вони дискредитували розвиток реально працюючих методик психології, психоаналізу, психотерапії, які вилікували б багато хвороб суспільства.

Усі вони на наступному етапі об’єдналися в одну групу інфобізнесменів і стали важливою частиною інфополя і Чорним Маніпулятором. Далі порозмовляймо детальніше про них і їхні ролі в вірусмейкерстві.

На цьому етапі вже виникли перші передумови для вироблення Правил інформаційної безпеки:

• розвиток соціальних мереж дедалі більше виносив у публічну площину питання персональних даних;

• алгоритмічна видача інформації вже змушувала замислитися, звідки інтернет стільки знає про людину;

• прогриміли перші великі скандали з фейковими акаунтами і відгуками;

• блогери акумулювали проактивну аудиторію і могли вести з нею просвітницьку роботу.

Тобто, за бажання, можна було почати формувати запит суспільства на вироблення Правил інформаційної безпеки. Та цього не сталося. Так онлайн остаточно перейшов у зону впливу вірусмейкерів.

2.5. Живильне середовище для вiрусiв, у якому ми нинi живемо

До початку війни ми підійшли зі зруйнованим інформаційним імунітетом. На його місці сформувалося живильне середовище, у якому росли і множилися інформаційні віруси. Саме в ньому ми нині й живемо.

Резюмую те, що стало його складовими. Кожен з нас стикається з цим щодня — хтось більшою, хтось меншою мірою. Та вже два-три компоненти з нижчеперелічених дають істотну фору будь-яким вірусмейкерам.

# 1. Ми діти і внуки травмованих поколінь. Якщо зовсім спростити, то наша психіка є продуктом не тільки нашого життя і дій, а й життя наших предків. Найбільший відбиток на неї накладають найближчі два покоління: тато, мама, бабусі й дідусі.

Ланцюжок простий: їх калічить життя, вони калічать нас у процесі виховання. Розірвати це зачароване коло можна тільки працюючи над собою — за допомогою психоаналізу або інших дієвих психологічних практик. Вони очистять від впливу проблематики кожного з нас, а отже, і наші наступні покоління.

# 2. Економічна криза і війна. Ми — професійні виживальщики. Ми вміємо виживати і заробляти гроші в найскладніших і турбулентних ситуаціях.

Ми заробляємо гроші, щоб втратити значну їх частину в нову кризу. Та до цього додалася війна — ми втрачаємо рідних, друзів і знайомих. Через відкритість інформації в день ми дізнаємося про десятки випадків, які призвели до дуже важких наслідків. Звідси прогресуюча депресія.

# 3. Немає системи освіти. Можна довго сварити радянську систему освіти, але вона вчила людину думати комплексно і формувала світогляд. А необхідність виживати в голодній тоталітарній країні додавала до цього критичне мислення і креативність. На цих трьох китах будувався весь імунітет радянської людини до маніпуляції.

Нині ми перебуваємо в тривалому процесі трансформації системи освіти. Та поки вирішуємо, що нам будувати нового, під корінь знищено те, що було. Як наслідок, багато дітей, що народилися після середини 90-х, не вміють мислити ні системно, ні критично — не вміють вибудовувати логічні зв’язки. У них точкове мислення, а не причинно-наслідкове. Це — мрія маніпулятора. Адже саме такі люди легко вірять: красиве — значить, правда, все красиве — правда.

# 4. Немає системи медицини. Ситуація абсолютно схожа з системою освіти: стару зруйновано, нова ніяк не почне будуватися, робить крок уперед і два назад. Проте тут є ще три важливі але:

наслідки браку нормальної системи медицини помітні вже зараз й емоційно вони дуже болючі (страждання, смерті, каліцтва і т.д.);

це одна з улюблених сфер для корупціонерів і блокування реформаторських починань;

прогресують багато невиліковних хвороб або таких, лікування яких дуже дороге, тривале, потребує від лікарів високої кваліфікації (рак, туберкульоз, діабет тощо).

Водночас ми стали активними споживачами для фарміндустрії. Ланцюжок простий: лікарів немає — аптеки є — інтернет є. Ось кожен і стає собі лікарем. На самолікування ми викидаємо даремно мільярди гривень, іноді останніх гривень. Здоров’я це не додає, а ось в депресію від безгрошів’я, слабкостей і хвороб заганяє дедалі сильніше.

# 5. Кожен сам по собі. Немає Держави. Її системи і функції зруйновані, процвітає популізм. Отже, у будь-якій складній, нестандартній, а нерідко і рядовій ситуації, у якій знадобиться допомога, людина може покладатися тільки на себе і/або своє оточення. Звісно, український народ уже не раз доводив, що вміє мобілізуватися і творити чудеса взаємодопомоги. Проте всі вже добряче втомилися замінювати собою державу.

# 6. Немає точок опори — усе змінюється. Ми живемо в період змін — у світі, на континенті, у країні. Перекроюються не тільки устрій і карта світу — змінюється побут кожної людини. Те, що вчора було нормою, сьогодні вже оцифрували і воно стало зовсім іншим.

Аналоговий мозок, з яким домінуюча більшість з нас народилася, намагається до цього пристосуватися. Утім точок опори і стабільності як не було, так і немає. Ми не впевнені в завтрашньому дні. Це змушує бути напоготові й постійно боротися за виживання.

# 7. Маленькі й великі «радості». Ми підсвідомо і свідомо шукаємо віддушину від всього того безладу і жахів, які відбуваються навколо. Того, що додасть в життя барв, зробить його простішим, яскравішим і приємнішим.

Таких віддушин у нас вистачає:

— цукор і фаст-фуд,

— ігроманія,

— сигарети,

— алкоголь,

— легкі й важкі наркотики.

Усі вони з різним ступенем руйнівної сили впливають на нас і навколишніх, але стають для нас необхідною віддушиною.

Ціла прірва розділяє твою похмуру реальність і красиве глянцеве життя твого оточення.

# 8. «Успішний успіх». Його транслюють повсюдно — по всіх каналах ТБ і в кожній стрічці новин, тож він ще більше викривлює реальність. Адже ціла прірва розділяє твою похмуру реальність і красиве глянцеве життя твого оточення.

Людям непросто живеться в період змін. Утім варто їм лише випірнути з реальності в інформаційне поле, як вони всюди бачать красиві картинки життя своїх сусідів.

«У всіх все добре, тільки у мене погано» — це базис мережевих депресій. Вони породили захисний інструмент під назвою «здаватися, а не бути». А це — прямий шлях до віртуальної реальності, у якій панує Маніпуляція.

Посилюється тренд красивого й нетерпимість до неуспішних. Невдахою бути ніяково й соромно, про це не говорять. А отже, всі невдахи на тлі гарної картинки успішних ще більше посилюють свою депресію, впадають у заперечення і добивають своє життя.

Ті, хто наважується говорити про невдачі, жодним чином не впливають на інформаційне поле, адже зазвичай подають інформацію з бравадою — ніби несерйозно, ніби жартома. Отож усе, і хороше, і погане, тяжіє до успішного успіху. Реальність — інша. Та кому до неї є діло, якщо навколо успішний успіх?

# 9. Купа пройдисвітів і чарівних таблеток. Що складніші часи, то більше тих, хто виробляє і дарує чарівні способи швидко все виправити і кардинально змінити життя.

Псевдопсихологія, інфобізнес, тренінги особистісного росту, езотерика, гомеопатія і ще тисячі магічних способів швидко щось змінити й отримати результат — усі вони обіцяють привести до того заповітного успішного успіху. Адже, може, саме завдяки цій чарівній таблетці у сусіда все добре?

Підґрунтям є та сама проблема — невміння вибудовувати логічні ланцюжки і цілісну картину. Бажання швидко все змінити набагато пріоритетніше, ніж отримати реальні, але довгі зміни.

# 10. Отупіння через спрощення, загорнуте в красиву обгортку. Інформація множиться експоненціально. Збагнути її всю або хоча б необхідний мінімум стає неможливо. Це породило нову формулу: спростити інформацію до рівня, щоб могла зрозуміти «твоя бабуся» або «трирічна дитина».

Така формула фрагментує інформацію, руйнує причинно-наслідкові зв’язки. Середньостатистична людина в інформаційному полі намагається зібрати пазл з розрізнених шматочків у цілісну картинку, необхідну для прийняття рішення. При цьому не знає, якою саме ця картинка має бути.

Люди, які не розуміють цілісної картинки, але володіють сотнями фрагментів інформації, почуваються поінформованими, проте зовсім не розуміють, що відбувається.

Нові інтерактивні й візуальні формати стали мейнстрімом. Вони роблять спрощені смисли красивими, зрозумілішими і доступнішими. Так людина за день може споживати в рази більше різнорідної спрощеної інформації, а тому почувається обізнаною у всьому на світі. Що красивіша картинка, то більше до неї довіри. Отож людина не просто почувається поінформованою, а ще й схильна за замовчуванням довіряти цій інформації.

Формула успішного контенту нині універсальна і проста: взяти те, що на поверхні («що піпл хаває») — проблематизувати — додати чарівну таблетку — розжувати чарівний результат — яскраво все оформити. І вуаля — рейтинги і перегляди забезпечені.

Спрощуй, упаковуй і володарюй. Народ не мусить думати — йому потрібно все подати на блюдечку.

# 11. Таврування розумних і звеличення тупих людей. Тих, хто бачить загальну картину і може вивести маніпуляторів на чисту воду, мало. Якщо їх не дискредитують і вони можуть говорити, то й тоді вони це роблять занадто складною мовою.

Як завжди, є більшість — яскравий натовп спрощенців і чарівників. На противагу їм постає купка розумників-ботанів, які говорять складно і про неприємне, та ще й роблять це довго й нудно. Вони довго пояснюють і багато говорять.

Зазвичай ботанів уривають на півслові. Звісно, коли багато тексту, простіше «причепитися» до слів. Проти них — сотні тисяч спрощенців, яким невигідно утворювати свою аудиторію. Аудиторія розумників схожа на них, тобто нечисленна й пасивна.

# 12. Злість. Світ став абсолютно відкритим, та водночас люди стали агресивно нетерпимі до думок, протилежних їхнім власним. Тому вони групуються в спільноти, які своєю теплою ванною створюють їм комфортний світ і замінюють реальний.

Живучи в цій теплій віртуальній реальності, вони щиро вважають, що це і є весь навколишній світ. У ньому вони знаходять підтримку, у ньому спілкуються із собі подібними. Утім їхні думки не пробиваються у великий і реальний світ, у якому перемагає той, хто вміє говорити модною і загальнодоступною конформістською мовою.

Булінг і хейтинг стали масовими і повсякденними явищами — це ефективний інструмент самовираження і нарощування популярності в мережі. Як наслідок, депресія в мережі ще більше посилюється. Люди не тільки бояться відхилятися від глянцевого шаблону поведінки, а й вважають напад на іншого нормою.

Усе це відбувається паралельно і системно. Це не частина індустрії вірусмейкерства — середовище було сформовано до початку її активної роботи й істотно спростило їй завдання.

Далі я детально познайомлю вас із цією індустрією, розповім, як і чому вона впливає на кожного з нас.

2.6. Трохи теорiï, або пiдсумки вищенаведеного

Цю частину ви можете пропустити без шкоди для загального розуміння суті книжок. Або прочитати, щоб підсумувати вже прочитане.

2.6.1. Як руйнується вроджений імунітет

Уявіть абсолютно здорову інформаційно людину — з хорошим вродженим імунітетом, критичним мисленням, оточену мислячими людьми, яка розуміє суть і патерн маніпуляцій. Та вона ж людина. Вона живе не в «тепличних умовах», а в звичайному соціумі. Ходить по вулиці, купує їжу в супермаркетах, відвідує батьківські збори, працює в колективі, стоїть у корках.

Щодня людину атакує безліч різноманітних інформаційних вірусів. Частину з них вона фільтрує, обробляє і не заражається ними, а інша частина інфікує її. З часом імунітет людини може слабшати, а питома маса вірусів, які її інфікували, — збільшуватися. Отож навіть якщо людина має дуже міцний вроджений імунітет, то соціальний згодом руйнується під впливом токсичного оточення.

Та чи маємо ми в 2020 році вроджений інформаційний імунітет? Моє оціночне судження — його не мають 99% українців і не лише вони. Причина проста — зміна інформаційних епох.

Як ви пам’ятаєте, вроджений імунітет — це ті правила і патерни поведінки, які передають нам батьки генами й у процесі виховання. Вони дають нам перелік правил, що можна і чого не можна робити в інформаційному просторі, щоб не нашкодити собі й навколишнім.

Ці правила напрацьовуються поколіннями. Як і будь-які правила безпеки, вони «пишуться кров’ю». Так ми засвоїли міцні захисти часів аналогової ери, її тоталітарної специфіки:

• ми знаємо: те, що обговорюють на кухні, не потрібно переповідати незнайомим, інакше — КДБ;

• ми розуміємо: на ТБ і в ЗМІ брешуть, інформацію потрібно аналізувати самому;

• усе західне — хороше.

Утім за останні десятиліття світ зробив кульбіт, і все перевернулося догори дриґом. Змінилося все: державний лад, обсяг інформації, її відкритість, способи донесення тощо.

Ось п’ять ключових змін, які зруйнували наш вроджений інформаційний імунітет

# 1. Тоталітаризм VS Демократія

Раніше люди чітко розуміли, що вони нічого не вирішують і нічого не можуть змінити в рішеннях, які ухвалила влада. Вони мали не лише пристосовуватися до означених реалій, а й не погіршити їх для себе і своїх близьких. Це розвивало кмітливість і розширювало світогляд.

А нині у нас існує зручна демократична ширма — кожен «впливає» на все. Однак при цьому випущено ключовий момент: кожен реально впливає на все лише тоді, коли він:

— високоосвічений;

— володіє актуальною і достатньою інформацією;

— розуміє діючі правила функціонування економіки і політики.

Нині створено видимість інформаційної відкритості та доступності будь-якої інформації. Та люди банально не навчилися нею користуватися — з мільярда повідомлень, фактів, законів тощо не вміють виділяти основне.

Особливо це стосується старшого покоління. Їх кількісно багато, у них найбільша електоральна сила і значна купівельна спроможність. А проте, вони найменше розуміють наслідки їхніх рішень. Рівень їхньої сучасної освіти наближається до нуля. У них найслабший імунітет, і вони абсолютно не захищені від інформаційних вірусів.

# 2. Зрозуміла система координат VS Повна дезорієнтація

Раніше все було просто і зрозуміло. Вироблена й усталена система координат давала чіткі й напрацьовані поколіннями ввідні:

— хто друг, а хто ворог;

— що можна говорити, а про що ліпше промовчати;

— чому вірити, а що піддавати сумніву й аналізу.

Тепер такої чіткої системи координат немає. На людину, яка живе в період трансформації епох, валиться вбивчий потік інформації, до того ж цей потік вона не фільтрує. Це стосується як споживаної інформації, так і дій людини в інформаційному полі.

Додайте до цього полярність безлічі думок. Як наслідок, люди старшого покоління, які тільки звикають осмислювати шквал інформації, остаточно втрачають розуміння, що можна, чого не можна, що на благо, а що на шкоду.

# 3. Стабільність VS Період трансформації

Це стосується всіх сфер життя. Динаміка подій у минулому була мінімальною, а самі події піддавалися причинно-наслідковому аналізу, хоча б на побутовому рівні.

Наразі динаміка змін стрімко наростає. Що було істиною вчора, сьогодні вже спростовано. Потрібно швидко вивчати нове у всіх сферах і змінювати себе, свій спосіб життя, сприйняття навколишніх, правила і систему координат.

Учора щось здавалося неможливим і абсурдним — сьогодні це норма. Люди, які звикли до стабільності й повільного темпу, за таких кардинальних змін надовго йдуть у заперечення та опір змінам. А коли виринають, світ уже знову помінявся.

# 4. Моноканальність VS Мультиканальність

В аналогову еру було все просто — завжди існував один флагман донесення інформації. Спочатку газети, потім радіо, потім ТБ. На кожному етапі:

— для управління людьми потрібен був домінуючий доступ саме до нього. Наприклад, у період нацистської Німеччини це було радіо;

— кількість каналів інформації, які споживала одна людина, не перевищувала і десятка, а канал-лідер концентрував переважну більшість аудиторії;

— власники каналів інформації (а значить, і реперні точки їх інформаційної політики) були відомі;

— інформації було мало, і нею дорожили.

А нині до старих каналів комунікації додалася нескінченна кількість нових. Кожен акаунт у соціальних мережах — це теж джерело інформації, часто суперечливої. Середня кількість каналів інформації, які споживає людина, вже давно обчислюється сотнями.

Як наслідок:

— цінність і період життя конкретної інформації істотно зменшилися;

— рівень інформаційного шуму колосальний і продовжує зростати;

— люди не вміють фільтрувати інформацію і, як наслідок, споживають усе підряд, без особливих запобіжників і правил;

— більшість каналів транслюють суперечливу, однобоку, су­б’єк­тивну інформацію — людина губиться в розмаїтті думок;

— власник/замовник більшості каналів невідомий;

— інструменти маніпуляції глибоко інтегровані в кожен з каналів.

Іван Петрович ходить на всі зустрічі з кандидатами і ставить їм нагальні питання. Він знає про них все, але не може зрозуміти, хто з них бреше. Йому дуже важливо, щоб зменшилися комунальні платежі і виросла пенсія — він просто не може вижити зараз без допомоги дітей. А він же хоче сам допомагати рідним, а не щоб допомагали йому.

Іван Петрович довго думав і проголосував за молодого, жвавого кандидата, який упевнено обіцяв, що вже до кінця року комуналка зменшиться, а пенсії зростуть. Потрібно давати дорогу молодим, старі тільки красти вміють.

# 5. Односторонній вплив VS Взаємний вплив на інформаційне поле

Раніше діалог в інформаційному полі вівся виключно в односторонньому порядку. Максимум, що могли люди, — обговорити отриману в ЗМІ інформацію серед своїх знайомих. Звісно, резонансні події приводили до масових обговорень і формувалися в суспільне невдоволення. Та це були дуже рідкісні винятки. В основному нас зомбували в кращих традиціях Геббельса. Результат залежав від простоти і частоти повідомлень, а на реакцію людей не зважали зовсім.

Наразі ситуація змінилася. Кожен може висловити свою думку на той чи інший меседж, і в нього є своя аудиторія, яка це почує і публічно обговорить. Отож після публікації більшість меседжів починають жити своїм життям, трансформуючись і обростаючи новими значеннями і смислами.

Як підсумок, усе, чого нас вчили батьки, тепер просто не можна застосувати. Вроджений імунітет одночасно зруйнувався для всього живого. А для того щоб з’явився новий, потрібно виробити нові правила. Проте їх немає. Навіть більше, формування їх нікому не вигідно — адже людину без імунітету набагато легше інфікувати і набагато швидше можна перетворити на овоч. Звісно, є винятки — люди, які з огляду на професію, специфічне коло спілкування самостійно почали виробляти новий імунітет, латаючи дірки вродженого. Утім це переконлива меншість.

2.6.2. Як руйнується соцiальний iмунiтет

Щодо соціального імунітету ситуація так само безрадісна, але ще складніша. На нього також впливають трансформаційні процеси в країні. Ось ключові.

Економічне благополуччя людини і її сім’ї — наскільки вони фінансово незалежні й можуть дозволити собі всі базові товари і послуги, а також мати запас на форс-мажорні ситуації. Наскільки цей дохід стабільний і змінюється з роками.

Що є зараз: суспільство доволі сильно розшароване і перебуває в постійній трансформації. У країні немає нормальної пенсійної системи, що нікому не дає впевненості в забезпеченій старості. Традиційні кризи боляче б’ють по незміцнілому середньому класу. Фінансової впевненості в майбутньому просто немає. Або ти працюєш і заробляєш, або не працюєш і тихо вмираєш.

Розвиненість інститутів, які можуть бути противагою або бар’єром у разі розвитку шкідливих процесів у суспільстві. Ідеться як про державні форми, так і про громадські.

Іншими словами, це прийняті в суспільстві канони поведінки, які знають, розуміють і яких дотримуються всі люди (або хоча б більшість). Вони підкріплюються вибудуваною системою інститутів, які стежать за їхнім виконанням і карають за невиконання. Вони ж є системою противаг.

Що є зараз: старе тоталітарне остаточно знищено, але нове демократичне ніяк не може побудуватися. За фактом ми живемо в гібридному тоталітарно-демократичному суспільстві з правилами, які ніби і є, але дотримуватися їх необов’язково. З інститутами, які є, але працюють на того, хто платить гроші. Як наслідок, кожен робить те, що вважає за потрібне, а в критичний момент сподівається тільки на себе.

Рівень освіти — наявність у члена суспільства актуальної, мінімально достатньої освіти, щоб він міг виконувати свій громадянський обов’язок. Тобто пояснення зрозумілою мовою і перевірка результатів закріплення даної інформації. А також рівень критичного мислення, тобто здатність людини ставити під сумнів інформацію, що надходить, власні переконання.

Що є зараз: поточний устрій суспільства дуже складний, а рівень знань громадян про нього вкрай низький. Середня і вища школи з формуванням базового пакета знань громадянина не можуть упоратися. Це робить будь-яке публічне обговорення і голосування абсолютно маніпулятивним. Адже хто більш переконливий, гарний, харизматичний, той і правий.

Доступність інформації та її обсяг значно зростають, але саме це продукує інформаційний шум. Через нього й невміння людей працювати з інформацією суспільство мінімально поінформоване про реальні процеси. При цьому немає жодних фільтрів, які очищають інформацію від фейків, маніпуляцій, викривлень.

Що є зараз: у людини немає своєї думки, яка ґрунтувалася б на об’єктивній і/або первинній інформації. Переважна більшість робить висновки, керується інформацією, отриманою від когось — хто, на їхню думку, «перелопатив» цю гору інформації і сформував думку.

Наявність і доступність інструментів маніпуляції, які мають достатнє охоплення аудиторії і рівень довіри, щоб інформацію, яку вони транслюють, слухали і чули. Водночас доступ до таких інструментів закритий або ускладнений через монополію або дорожнечу.

Що є зараз: з появою інтернету, соціальних мереж та інших елементів цифрової епохи набір інструментів став максимально широким — і продовжує збільшуватися. При цьому до повного або часткового інструментарію має доступ кожна людина. А для формування пулу інструментів, достатнього для маніпуляції тисячами людей, вистачить і декількох сотень доларів.

Загальний рівень психологічного здоров’я соціуму — тобто стан благополуччя, за якого людина може реалізувати свій потенціал, упоруватися зі звичайними життєвими стресами, продуктивно працювати, а також робити внесок у життя своєї спільноти.

Що є зараз: ми опинилися під впливом одного з найбільших стресів, які є на Землі, — війни. На наших плечах минулі та очікувані економічні кризи, зміна політичних еліт і підвалин, невизначеність у майбутньому, загальна нестабільність, часті зміни.

Загальний рівень фізичного здоров’я соціуму — наскільки людина здорова, бадьора, сповнена енергії.

Що є зараз: постійна втома і депресія, зайва маса і хронічні захворювання, сотні тисяч смертей від раку, СНІДу або більш «побутових» хвороб.

Однорідність соціуму, порівняння себе з іншими — наскільки людина відчуває себе нормально, не гірше за інших, наскільки відповідає якомусь стандарту середньої людини. На підставі цього і формується її рівень задоволеності життям.

Що є зараз: «успішний успіх» формує красиві картинки життя оточення. Усе не таке, складне, болюче — тобто все неуспішне — відходить у тінь, а значить, недоступне соціуму. Як наслідок, людина, яка проживає складне життя, погіршує своє становище тим, що завдає собі збитків на тлі успіху інших.

Соціальний імунітет — це колективна сутність. Вона працює, коли є системи, на які люди можуть опертися. Нині ж в Україні соціальний імунітет працює радше всупереч усім чинникам, що його руйнують.