Проходячи попід осяйним склепінням цього лісу, Бас- тіян спершу намагався не наступати на паростки і пагони юних рослин, які світилися і жевріли біля його ніг, та неза­баром виявилося, що це йому не вдасться, адже не залиши­лося жодної п’яді землі, звідки б хоч щось та й не пророста­ло. Відтак він пішов собі далі, не турбуючись долею проро­слих зерняток і стеблин, на які йому таки доводилось на­ступати, насилу продираючись поміж деревами.

А ще Бастіян ішов - і насолоджувався своєю вродою. Те, що тут не було нікого, хто міг би помилуватися його зо­внішністю, ніскілечки його не бентежило. Навпаки, він на­віть тішився, що може порадіти на самоті. Тепер йому ніт­рохи не хотілося, щоби ті, хто досі над ним насміхався, змі­нили своє ставлення; він уже не бажав, аби вони захоплю­валися ним. Тепер уже ні. Він думав про них мало не зі співчуттям.

У цьому лісі, що не знав зміни пір року, де не було ані дня, ані ночі, плин часу відрізнявся від того, до якого звик Бастіян, та й час як такий був цілком іншим. Тож хлопець не мав поняття, як довго триває ця його прогулянка. Пос­тупово Бастіянова радість від того, що вів став таким врод­ливим, трохи змінилася, зробилася трохи іншою, не такою, як на початку. Ні, він не став менш щасливим, просто йому почало здаватися, що так і повинно бути. Що він завжди був красенем: так було завжди, нічого іншого він ніколи і не знав.

На це була своя причина, про яку Бастіянові судилося довідатися лише набагато пізніше, а зараз він про неї навіть ве догадувався. Отримавши в дарунок вроду, він почав пос­тупово забувати, що колись був опецькуватим і клишоно­гим.

Та навіть якби він постійно пам’ятав про свою колись незугарну зовнішність, зараз це вже не мало майже ніякого значення. Крім усього іншого, забування минулого відбу­валося геть непомітно. І коли Бастіянові неприємні спогади остаточно розвіялися, на їхнє місце прийшла упевненість, що він усе своє життя був красивим - таким, як тепер. Від­так він перестав думати про те, що хотів би бути вродли­вим, адже навіщо прагнути того, що у тебе вже й так є.

Одначе усвідомииши, що він красивий, Бастіян відчув у глибині душі якесь невдоволення, в ньому прокинулося нове бажання. Бути всього лише гарним - ні, це не так важ­ливо, це не може бути метою! Він захотів бути дужим, си­льнішим від усіх. Найдужчим!

Отак він ішов і йшов собі лісом Перелином - усе далі й далі, аж доки не зголоднів. Відчувши голод, Бастіян зірвав - спершу тільки з одного дерева, але потім і з другого, і з третього - плоди дивовижної форми, до всього, вони ще й світилися. Не знаючи, чи їстівні вони, хлопець обережно покуштував. Зайве казати, як страшенно зрадів Бастіян, коли виявилося, що вони не просто їстівні, а й невимовно смачні: декотрі - терпкуваті, інші - медвяно-солодкі, ще інші - ледь гіркаві, він їв - і йому хотілося ласувати ще і ще. Ідучи, він зривав плід за плодом, насолоджувався, сма­куючи їх, і водночас відчував, як у його тіло вливається ди­вна, чудесна сила.

Тим часом мерехтливий підлісок довкола нього став густим та непролазним і оточив Бастіяна щільною стіною. До того ж, із дерев звисали якісь різноманітні ліани, якесь повітряне коріння, вони переплітались із заростями трав і кущів. Бастіян прорубував собі шлях ребром долоні, і хащі розступалися, наче від ударів мачете. Та щойно він прохо­див, вузенька просіка за ним відразу ж змикалася - так, ніби її ніколи і не було. Хлопцеві вдалося пройти ще трохи, як нараз шлях йому загородила ще одна стіна. Цього разу то були дерева-велетні; вони росли одне коло одного зовсім впритул, між ними не було видно ні щілини, ані шпарки.

Що тут лишалося робити Бастіянові? Він простягнув руки і розхилив два могутні стовбури, але щойно він про­брався крізь цю щілину, стовбури дерев безгучно зімкнули­ся!

У Бастіяна вирвався крик тріумфу.

Він побачив, що має владу над пралісом!

Якийсь час вів розважав себе тим, що йшов напролом крізь зарості, наче той слон, який відгукнувся на поклик. Сили у нього не меншало, він не мусив зупинятися, щоби перевести дух, йому не кололо в боці, не калатало серце, він навіть не впрів.

Нарешті відчув, що вже досить. Йому захотілося пог­лянути на Перелин, на свої володіння, згори, щоби з’ясувати, як задалеко розлігся цей праліс.

Отож Бастіян подивився вгору, поплював собі на руки, схопився за першу-ліпшу ліану і почав підніматися по ній, без жодного зусилля, як циркачі-акробати, навіть не допо­магаючи собі ногами. На якусь мить йому невиразно при­гадалися шкільні уроки фізкультури, коли він - на преве­лику втіху всього класу - лантухом повисав на линві чи те­ліпався в самісінькому низу. Згадавши ці давно минулі ча­си, він усміхнувся. От заціпило би однокласників, якби во­ни побачили його тепер! Вони заздрили б йому і пишалися б ним, а він би на них не зважав.

Ані разу не спинившись, щоби перепочити, він нарешті дістався до гілляки, з якої звисала ліана, вибрався на неї і вмостився верхи. Гілляка була грубезна, як бочка, зсереди­ни вона світилася червонуватим світлом. Бастіян обережно звівся на ноги і, балансуючи руками, рушив по ній у бік стовбура. Тут, на цій гілляці, як і на землі, дорогу йому за­ступали густі хащі тонших ліан та інших витких рослин, але він легко зумів пройти.

Навіть тут, нагорі, стовбур був такий товстий, що й п’ятеро чоловіків не змогли б обхопити його руками. Гілка, яка стирчала зі стовбура трохи вище, простягаючись в ін­ший бік, звідси здавалася недосяжною. Отож Бастіянові довелося підстрибнути, вчепитися за повітряний корінь, розгойдатися на ньому, і тільки тоді, потужним стрибком, хлопець зміг дістатися горішньої гілляки. З неї перебрався на ще вищу. Тепер він опинився ген у міжвітті, в кроні, від землі його відділяли щонайменше сто метрів, але мерехт­ливе листя, ліани і гілки не дозволяли побачити, що там унизу.

Допіру коли Бастіян піднявся ще вище, то в одному мі­сці, то в іншому серед листя почали відкриватися просвітки і прогалини, які давали змогу бодай трохи роззирнутися. Проте незабаром йому довелося зупинитися: видряпува­тись на самісінький вершечок дерева стало по-справжньому важко, тому що гілок поменшало. Врешті-решт, коли він уже майже досягнув верхівки, йому довелося зупинитися, бо тут не було нічого, за що б вхопитися, лише голий, глад­кий стовбур. Незважаючи на таку висоту, завтовшки він був як телеграфний стовп.

Бастіян подивився вверх - і побачив, що цей стовбур-стебло закінчується велетенською темно-червоною квіткою: вона яскраво світилася на відстані приблизно ще двадцяти мет­рів. Тоді він глянув вниз - і зрозумів, що не знає, як тепер звідси злізти. Відтак вирішив і далі дертися догори, бо тут, де він тепер увяз, залишатися не хотілося. Отож він обхо­пив стовбур руками й ногами - і поліз по ньому, як акробат. Стовбур-стебло похитувався з боку на бік і вгинався, наче билина на вітрі.

Нарешті Бастіян опинився безпосередньо під квіткою, яка нагадувала величезний тюльпан. Йому вдалося проп­хати руку поміж пелюстками і трохи їх розсунути. Таким чином він дістав точку опори. Далі він ще більше розсунув пелюстки, підтягнувся - і опинився всередині квітки.

Якусь мить Бастіян лежав непорушно, відсапуючись, проте тут-таки підвівся і визирнув понад краї пелюсток, розглядаючись навсібіч, наче марсовий із «воронячого гні­зда» на корабельній щоглі.

Те, що він звідти побачив, неможливо описати ніякими словами!

Рослина, в чиїй квітці він стояв, була однією з найви­щих у цілих джунглях, отож його погляд сягав дуже дале­ко. Над Бастіяном усе ще розлягалася оксамитова пітьма нічного неба. Це було небо без зірок, зате під ним - аж у безконечність - простягся Перелин, весь у такій мерехтли­вій грі барв, що хлопець не годен був відірвати від нього очей.

Бастіян простояв так доволі довго, вбираючи в себе, всотуючи це фантастичне видовище. То було його право! Йому вдалося! Він зміг! Він створив Перелин - і запанував над Перелином.

І знову його переможний крик пронісся над світло- сяйними джунглями.

А тим часом нічні рослини і далі розросталися і буяли: безшелесно, потаємно і нестримно.

XIV.

ҐОАБ, ПУСТЕЛЯ БАРВ

Бастіян, який був поринув у глибокий тривалий сон у велетенській червоній квітці, нарешті виспався і розплю­щив очі. Він знову побачив над собою оксамитово-чорне ні­чне небо. Потягнувшись, хлопець задоволено відчув, що в його тілі струменить чудесна, дивовижна сила.

І знову, цілком непомітно для нього, в ньому відбулася зміна. Його заповітна мрія - стати сильним - нарешті здій­снилася.

Підвівшись і визирнувши понад пруг велетенської кві­тки, він виявив, що Перелин, вочевидь, поступово перестає рости. Доки він спав, Нічний Ліс майже не змінився. Бас- тіян не знав, що навіть і це пов’язано зі сповненням його бажання; отож, він став сильним, тобто мрія збулася, і вод­ночас затерлися його спогади про колишні слабкість і нез- ґрабність. Він став вродливим і дужим, але цього йому те­пер було замало. Йому здалося, Що це - недостатньо муж­ньо. Бути наділеним силою і красою - це якось надто мані­рно, надто вибагливо; воно чогось варте тільки тоді, коли ти ще й загартований і витривалий, наче спартанець. Як Атрею.

Однак у ньому розкішному різнобарвному лісі, серед квітів, які світяться кольоровими вогниками, де для того аби насититися, треба всього лише простягти руку і зірвати плід, стати спартанцем майже неможливо.

На сході, над виднокраєм Перелину, зажевріли перші промені світанку; вони були ніжно-перламутроаі. І що бі­льше розвиднювалося, то стрімкіше блякнуло мерехтіння нічних рослин.

- От і добре, - сказав Бастіян, звертаючись сам до себе, - бо я вже подумав, що тут узагалі ніколи не настає день.

Він сидів у чашечці квітки і розмірковував, що тепер робити. Чого йому хочеться? Злізти вниз і знову йти далі? Звісно, він володар Перелину, отож може прокладати собі шляхи, як заманеться. Він міг би ходити тут днями, міся­цями, ба навіть роками. Джунглі неозоро великі, він міг би блукати ними до кінця життя, та так ніколи з них і не виб­ратися. Нічні рослини Перелину невимовно прекрасні, але Бастіян знав, що йому потрібне зовсім не це. Ось якби він зумів перебрести пустелю - то була б зовсім інша річ. Та ще якби це була найбільша пустеля Фантазії! Ось чим дійсно можна було б пишатися!

Тої ж таки миті він відчув, як цілою велетенською рос­линою струсонуло. Стовбур-стебло різко нахилився, пролу­нали якісь дивні хрускіт і тріск. Бастіянові довелося міцно триматися, щоби не викотитися з квітки, яка перехилялася все більше і більше, а тоді завмерла. Бастіян знову подиви­вся на Перелин - і вжахнувся. Нічний Ліс неймовірно змі­нився.

Зійшло сонце й освітило картину страхітливого спус­тошення і суцільної руйнації. Від велетенських нічних рос­лин мало що залишилося. Швидко, набагато швидше, ніж виросли, під палючим промінням сонця вони блискавично трухлявіли, перетворюючись на порох, на дрібнесенький кольоровий пил. Подекуди ще стирчали пеньки окремих велетнів-дерев, але і вони розпадалися, осідаючи та осипа­ючись, немов башточки і вежі замків із піску, коли ті виси­хають на сонці. Усе це діялося майже блискавично. Остан­ньою вцілілою була рослина, що в її квітці сидів Бастіян. Та коли він, щоби не випасти, спробував ухопитися за одну з пелюсток, вона розсипалася під його руками і розвіялася на вітрі хмаркою пороху. Щойно тепер, коли вже ніщо не пе­решкоджало дивитися на землю, Бастіян зрозумів, на якій запаморочливій висоті опинився. Хлопець не мав бажання сторчголов полетіти вниз - упасти, ризикуючи скрутити собі в’язи, отож вирішив, що треба спробувати злізти.

Обережно, уникаючи кожного зайвого поруху, він виб­рався із квітки й обережно сів верхи на стебло, яке тепер було вигнуте дугою, наче вудилище. Та щойно він перебра­вся на стебло, квітка опала - і, вже у падінні, перетворила­ся на хмарку червоного піску.

Надзвичайно обережно просувався Бастіян стовбуром рослини додолу. Хтось, може, й не витримав би, побачив­ши, що це за висота, і, охоплений панікою, зірвався б униз, але Бастіян тепер уже не знав, що таке паніка і запаморо­чення, в нього були залізні нерви. З іншого боку, він розу­мів, що від найменшого необережного руху рослина може зламатися. Небезпека змусили його цілковито з • середи- тися, відтак просувався він надзвичайно повільно.

Нарешті Бастіян дістався до місця, де стовбур спершу став випрямлятися, а потім і зовсім вирівнявся. Він обхо­пив його руками і почав неквапно зісковзувати вниз. Кіль­ка разів його обсипало різнобарвним пилом і піском. Біч­них гілок уже не було, навіть найменші сучки негайно роз­валювалися, тільки-но Бастіян пробував скористатися ни­ми як опорою. Що далі вниз, то стовбур товщав, і незабаром його вже неможливо було обхопити. Але Бастіян усе ще був дуже високо над землею - так високо, немов на дзвіниці. Він зупинився, щоби подумати, як же злазити далі.

Однак розмірковувати вже не було сенсу. Велетенський стовбур раптом здригнувся. Те, що ще залишалося від стов­бура, переламалося, утворивши шпичастий стрімчак, з якого Бастіян скотився - сторчголов, кілька разів крутону­вшись у повітрі, аж доки врешті-решт не опинився внизу. Хмара кольорового пилу й піску, що полетіла вслід, почала його засипати, але він якось виборсався на волю, витрусив пісок із вух та з одягу і кілька разів сплюнув пилюку, що набилася в рот. А тоді розгледівся довкола.

Те, що відкрилося його очам, не могло не вразити: пі­сок, що оточував його зусібіч, постійно переміщався, пере­буваючи у повільному безупинному русі. Він то крутився у дивовижному вихорі, то перетікав, то ніби повзав туди- сюди, збираючись у дюни різної висоти - часом більші, а часом менші. Особливістю цих дюн було те, що вони могли утворюватися яких завгодно розмірів, але незмінно однієї барви. Блакитний пісок збирався в блакитні горби, зелений - у зелені, а фіолетовий - у фіолетові. Перелин зник, перет­ворившись на пустелю, але яку пустелю!

Бастіян видряпався на пурпурову дюну і глянув навк­руги. Скрізь, куди сягав зір, виднілися самі лише піщані пагорби, а за тими пагорбами - ще і ще, і ці піщані пагорби були всіх кольорів, які тільки можна собі уявити, і кожна дюна мала свій власний неповторний відтінок, який більше ніде не повторювався. Біля пурпурової дюни знаходилася кобальтово-синя, друга була шафраново-жовта, позаду яск­ріла карміново-червона, ще далі - індигова, яблучно- зелена, небесно-голуба і блаватна, помаранчева, персиково- рожева; була дюна кольору суданської мальви, а за нею - бірюзово-блакитна, бузкова, кольору зеленого моху, рубі­ново-червона, шоколадно-брунатна, теракотово-червона, кольору охри і морської води. І так - тисячобарвно - далі й далі, від обрію до обрію, доки сягало око. Струмки золотого і срібного піску текли поміж пагорбами, розмежовуючи ба­рви.

- Це, - проказав Бастіян голосно, - Ґоаб, Пустеля Барв! Сонце піднімалося все вище і вище, і спека ставала просто- таки вбивчою. Повітря над різнобарвними дюнами почало дрижати, Бастіянові зарябіло в очах, і раптом він зрозумів, що його становище справді поважне* (* серйозне).

В цій пустелі залишатися не вільно, це очевидно. Якщо він не зуміє вибратися звідси, і то чимшвидше, йому кінець.

Мимоволі він охопився за Знак Дитинної Царівни у се­бе на грудях, сподіваючись, що той стане йому дороговка­зом. А тоді вирушив у дорогу - рішуче і сміливо.

Він ішов то піднімаючись, то спускаючись, перебирався з дюни на дюну, - годину, дві, три... Він поволі просувався уперед, тільки уперед, не бачачи нічого, крім дюн, а за ни­ми - наступних дюн, а далі були ще дюни, знову і знову, ще і ще... Весь час мінялися тільки барви. Серед цих піщаних пагорбів Бастіянова чудесна сила не могла йому ані допо­могти, ані чимось зарадити, адже величезні відстані у пус­телі не здолати самою лише міццю. Розжарений, нестерпно гарячий пісок струменів на нього пекельним жаром, яким вже майже неможливо було дихати. Язик прилипав до під­небіння, з обличчя градом стікав піт.

Сонце перетворилося на вогненну кулю посеред неба. Воно стояло в самісінькому зеніті вже доволі довго і начеб­то непорушно. Цей день у пустелі тривав так само довго, як і ніч у Перелині.

Бастіян ішов далі й далі - безперестанку, без перепочи­нку. Очі йому пекли, а в роті так пересохло, що язик, зда­валося, перетворився на шматок зашкарублої шкіри. Але хлопець не здавався. Його тіло страшенно зневоднилося і вихудло, а кров у жилах так загусла, що насилу текла. Та все ж Бастіян рухався уперед, поволі й уперто, крок за кро­ком, без поспіху, але й не зупиняючись, як досвідчені кочі­вники - жителі пустель. Він не зважав на спрагу, від якої знемагало його тіло. У ньому прокинулася така залізна во­ля, внутрішня сила такого гарту, що відтепер хлопця не могли злякати ані найтяжча втома, ні найстрашніші поне­віряння.

Він думав про те, як швидко колись до нього приходила зневіра. Як він розпочинав сотні справ - а тоді кидав їх, зі­ткнувшись із першими-ліпшими труднощами. Раніше він постійно переймався своїм харчуванням, страшенно боявся захворіти, боявся відчути біль. Але тепер це залишилося далеко позаду.

Перетнути з кінця в кінець Ґоаб - Пустелю Барв, прой­ти шляхом, що його оце зараз долав Бастіян, до нього не наважувався ніхто, та й після нього ніхто і ніколи на це не наважиться.

І водночас, можливо, ніхто і ніколи так і не довідається про його подвиг.

Ця остання думка ледь засмутила Бастіяна. До того ж, її ніяк не вдавалося спекатися. Все вказувало на те, що Пу­стеля Барв така неймовірно велика, що йому до кінця жит­тя не вдасться дістатися до її краю, Але думка про те, що йому, попри всю його витривалість, рано чи пізно доведеть­ся тут-таки і сконати, не викликала в Бастіяна жодного страху. Він прийме смерть спокійно і з гідністю - так, як умирають мисливці з племені Атрею. Та позаяк ніхто і ні­коли не наважиться заглибитися в цю пустелю, то ніхто й не розповість про загибель Бастіяна. І про це не знатимуть ні у Фантазії, ні у світі людей. Удома його вважатимуть зниклим безвісти - так, ніби він ніколи не бував ні у Фанта­зії, ні в пустелі Ґоаб.

Та поки він, отак собі ідучи, розмірковував про всяку всячину, йому зненацька спала на думку ще одна вельми цікава річ. «Але ж, - сказав він собі, - але ж ціла Фантазія описана в книжці, яку написав (і далі пише) Старець Із Ма­ндрівної Гори, - у «Нескінченній історії». А ця книжка як­раз і є «Нескінченною історією» - він же сам читав її на го­рищі. Значить, можливо, все, що він пережив, у цю мить уже також написано в цій книжці. І цілком може статися, що одного чудового дня «Нескінченну історію» візьме до рук іще хтось, хтось інший. Може навіть, отой «хтось ін­ший» вже, в оцю ось мить, читає «Нескінченну історію».

Значить, треба дати тому «комусь іншому» знак. Цікаво, чи існує така можливість?

Піщаний горб, на якому, власне, стояв Бастіян, був ультрамариново-синього кольору. Позаду, відокремлена всього лише маленькою улоговинкою, лежала вогненно- червона дюна. Бастіян пішов туди, набрав повні пригорш- ні червоного піску і поніс його до синьої дюни. Насипав на бічному схилі довгу лінію - і повернувся назад, зачерпнув червоного піску, пішов, насипав - і знову повернувся, і зно­ву, і знову. Минуло трохи часу - і на синьому тлі виразно окреслилися три великі червоні літери:

БББ

Бастіян задоволено розглядав своє творіння. Той, хто читатиме «Нескінченну історію», не зможе не помітити цього знака. Тепер, хай що з ним станеться, усі знатимуть, де він подівся і куди зник.

Він сів на вершечку вогненно-червоної дюни трохи пе­репочити. Три літери під сліпучим сонцем пустелі яскраво сяяли.

Тої ж миті потьмянів чи навіть і зовсім зник іще один із його спогадів про того, колишнього Бастіяна зі світу людей. Тепер він уже не пам’ятав, що колись давно був надто враз­ливим, надто чисто ображався, болісно сприймав слова і вчинки ровесників і дорослих, а вони вважали його слаба­ком і плаксієм. Бастіян знав, що тепер він сильний і витри­валий, і це наповнювало його гордістю. Відтак у нього на­родилося нове бажання.

- Так, я начебто і справді не боюся, - сказав він, за звичкою звертаючись сам до себе, - але мені бракує справ­жньої відваги. Уміти зносити найтяжчі випробування і не­згоди - чудова річ. Та сміливість і відвага - аж ніяк не те саме. От якби мені трапилася справжня пригода, яка вима­гала б від мене великої, може, навіть неймовірної відваги. Але тут, у цій пустелі, немає нікого страшного. Я хотів би зустрітися з якоюсь страхітливою істотою, щоби тільки во­на була не така огидна, як Йґрамуль, зате нехай становить набагато більшу загрозу. Нехай би ця істота була прекрасна - і водночас найнебезпечніша в усій Фантазії. Нехай би між нами почався поєдинок. Тоді я ступив би їй назустріч і...

Бастіян не встиг додумати цю фразу до кінця, бо тої ж таки миті відчув, як земля задвигтіла у нього під ногами. Над пісками розлігся грім - такий приглушений, що його можна було радше відчути, аніж почути.

Бастіян озирнувся - і далеко-далеко, майже на виднок­раю пустелі побачив щось, чого спершу ніяк не міг поясни­ти. Щось мчало, летіло, наче вогняна куля. З неймовірною швидкістю куля описала широке коло навкруг того місця, до сидів Бастіян, а тоді зненацька рвонула прямісінько на нього. У розпеченому мареві, яке нависало над дюнами, всі обриси трепетали, наче язики полум’я, я сама ця істота ви­глядала як вогненний демон.

І тут Бастіяна охопив такий страх, що, перш ніж отя­мився, він уже встиг опинитися в улоговині між червоною і синьою дюнами, рятуючись у такий спосіб від наближення вогненної істоти. Однак, опинившись там, він засоромився свого страху і зумів його здолати.

Він схопився рукою за Аурин і відчув, як велика відва­га, що він її оце щойно так сильно запрагнув, вливається в його серце і по вінця його наповнює.

А тоді знову почув отой глухий грім, від якого стряса­лася пустеля, цього разу вже зовсім близько. А тоді підвів очі.

На вершечку вогненно-червоної дюни стояв велетенсь­кий лев. Вів стояв просто проти сонця, тож його величезна грива палахкотіла довкола голови, мов полум’яний вінок. І грива, і шерсть цього лева були не жовті, як воно завжди буває у левів, а такі ж вогненно-червоні, як і пісок дюни, на якій він стояв.

Здавалося, лев не помічає хлопця, що завмер, такий крихітний порівняно з ним, в улоговині поміж двома дю­нами; він дивився на червоні літери, що яскріли на схилі синього піщаного пагорба. А тоді пролунав його могутній, громовий рик:

- Хто це зр-р-робив?

- Я, - сказав Бастіян.

- Що це означає?

- Це моє ім’я, - відповів Бастіян. - Я називаюся Басті­ян Бальтазар Букс.

Щойно тепер лев по-справжньому пильно поглянув на Бастіяна, і в хлопця з’явилося відчуття, ніби його накриває багряно-червоний плащ - хвиля полум’я, яке його вмить спопелить. Утім, це відчуття відразу ж минулося, і він ви­тримав погляд вогненного лева.

- А я, - мовив велетенський звір, - я Ґраоґраман, Во­лодар Пустелі Барв. Мене називають Строкатою Смертю.

Вони усе ще дивилися один на одного, і Бастіян відчу­вав смертоносну силу, що струменіла а очей Ґраоґрамана.

Насправді то був поєдинок. Нарешті лев опустив очі. Повільно, велично він зійшов з дюни. Та щойно звір ступив на ультрамариновий пісок, його власне забарвлення зміни­лося: і шерсть, і грива посиніли. Величезний звір завмер перед Бастіяном, якусь мить постояв так, а тоді низько осилив перед хлопцем голову.

- Повелителю, - сказав він, - я твій слуга і чекаю твоїх наказів!

- Я хочу вибратися з цієї пустелі, - мовив Бастіян. - Можеш мене звідси вивести?

Ґраоґраман стріпнув гривою.

- Цього, мій повелителю, я зробити не можу.

- Чому?

- Тому що я ношу пустелю в собі.

Бастіян не зрозумів, що має на увазі лев, а відтак знову запитав:

- А чи нема тут якоїсь іншої істоти, яка могла б вивести мене звідси?

- Це, повелителю, взагалі неможливо, - відказав Ґрао- ґраман. - Там, де є я, там навіть і близько не може бути жо­дної іншої живої істоти. Самої моєї присутності досить, що­би перетворити на купку попелу навіть найбільших і найст­рашніших мешканців Фантазії на відстані тисячі миль. Са­ме тому мене і називають Строкатою Смертю і Володарем Пустелі Барв.

- Помиляєшся, - відповів йому Бастіян. - У своїх воло­діннях ти спопеляєш не всіх. Як бачиш, я цілком витримую твою присутність.

- Це тому, повелителю, що ти носиш Сяйво. Аурин оберігає тебе від усякого лиха, і навіть від мене - най- смертоноснішої істоти в усій Фантазії.

- Невже ти хочеш сказати, що якби не Клейнод, я пере­творився б на купку попелу?

- Так, повелителю, саме так воно і сталося б, навіть якби я цього зовсім не хотів, навіть якби мені самому піз­ніше довелося про це шкодувати. Насправді ти - перший і єдиний, хто коли-небудь розмовляв зі мною.

Бастіян взяв у руку Знак.

- Дякую, Місяцівно! - тихо промовив він.

Ґраограман знову підвівся і подивився на Бастіяна зго­ри вниз.

- Здається, повелителю, нам є про що поговорити. Мо­жливо, я зміг би розкрити тобі таємниці, яких ти не знаєш. Можливо, і ти зумів би розгадати загадку мого існування, приховану від мене.

Бастіян кивнув.

- Але спершу, якщо тільки це можливо, я би залюбки чогось напився. Мене жахливо мучить спрага.

- Корюсь, бо я - твій слуга, - відповів Ґраоґраман. - Чи не хочеш перепочити, повелителю, сісти мені на спину? Я понесу тебе до свого палацу, і там ти знайдеш усе, що потрі­бно.

Бастіян видерся на левову спину. Двома руками міцно вхопився за гриву, її пасма трепетали, немов язики по­лум’я. Ґраоґраман повернув до нього голову.

- Тримайся як слід, повелителю, бо з мене добрий бі­гун. І ще про одну річ хочу тебе попросити, повелителю. Доки ти тут, у моєму царстві, та ще й поруч зі мною, - обіцяй, що ніколи і нізащо, якою б не була причина, ти ні на мить не знімеш Клейнод, що тебе захищає!

- Обіцяю, - сказав Бастіян.

Тоді лев кинувся бігти. Спершу поволі - плавно і вели­чно, а тоді дедалі швидше і швидше. Не тямлячись від за­чудування, спостерігав Бастіян за тим, як на кожному но­вому піщаному пагорбі шерсть і грива лева змінювали за­барвлення - воно неодмінно ставало таким самим, як колір піску. Тим часом Ґраоґраман просувався вперед велетенсь­кими стрибками, з дюни на дюну, майже не торкаючись землі своїми могутніми лапами. Його шерсть змінювала колір усе швидше і швидше, врешті-решт Бастіянові заме­рехтіло в очах, і він почав бачити всі барви нараз, так ніби велетенський звір раптом перетворився на опал, що мі­ниться всіма барвами веселки. Довелося замружити очі. Пекельно гарячий вітер свистів у вухах і рвав із нього плащ, що розвівався за плечима. Він відчував, як напру­жуються м’язи Ґраоґрамана, чув дивний запах його пишної гриви: вона пахла різко і гостро, дико і збудливо. З Бастія- нових грудей вирвався крик тріумфу, пронизливий, наче клекіт хижого птаха, і Ґраоґраман відловів на цей крик ри­ком, від якого задвигтіла пустеля. Нараз вони стали єди­ним цілим, хоч якою великою була відмінність між ними. Бастіян немовби сп’янів. Він отямився лише тоді, коли по­чув, як Ґраоґраман мовив:

- Ми прибули, повелителю. Чи не хотів би ти трохи перепочити?

Бастіян зіскочив із лев’ячої спини на пісок. Перед со­бою вів побачив посічену ущелинами чорну скелясту гору - хоч, може, то були руїни якоїсь стародавньої споруди? Він не зміг би цього сказати напевне, бо кам’яні брили, які ле­жали напівзасипані різнобарвним піском або ж утворювали щось на кшталт арок і брам, стін, колон і терас, були всу­ціль вкриті такими глибокими розколинами і тріщинами, такі вивітрені, що, здавалося, піщані бурі з правіку шліфу­вали краї і нерівності, виступи і ребра цих брил.

- Це, повелителю, - долинув до Бастіяна голос лева, - мій палац і моя гробниця. Заходь, я вітаю у цих стінах тебе - першого і єдиного Ґраоґраманового гостя.

Сонце вже помалу втрачало свою палючу силу, велике і блідо-жовте, вово нависало над обрієм.

Вочевидь, їхня дорога сюди потривала довше, ніж зда­лося Бастіяну. Рештки колон, а може, стрімчасті скелі - Бастіян так і не збагнув, що це таке, - відкидали довгі тіні. Вечоріло.

Коли Бастіян рушив слідом за левом через темне скле­піння проходу, який вів углиб Ґраоґраманового палацу, йому здалося, що хода звіра вже не така могутня, як досі; лев ступав тяжко і втомлено, якось аж навіть через силу.

Темним коридором, а тоді численними сходами, які ве­ли то вниз, то знову вгору, вони дійшли до великих дверей, їх стулки, здавалося, були витесані з суцільної чорної ске­лястої брили. Коли Ґраоґраман наблизився до них, вони самі собою розкрилися, а коли лев і Бастіян увійшли, самі за ними зачинилися.

Вони стояли посеред просторої зали, чи, радше кажучи, посеред печери, освітленої сотнями світильників. Відблис­ки вогню в цих світильниках нагадували різнобарвну гру світла на Ґраоґрамановому хутрі.

На самісінькій середині зали підлога, вимощена різно- кольоровими-таки плитами, кількома сходинами підійма­лася до круглого підвищення, на якому стояв чорний куб із тесаного каменю. Ґраоґраман поволі підняв на Бастіяна погляд, очі його тепер, здавалося, зовсім згасли.

- Ось і прийшла моя година, повелителю, - проказав він, і його голос пролунав, як шепіт заклинання. - У нас уже не залишається часу на розмову. Але ти не хвилюйся - просто дочекайся дня. Те, що стається завжди, станеться і цього разу. І, можливо, ти зможеш мені сказати, чому це стається.

Тоді він повернув голову в бік інших дверей, що були у протилежному кінці печери.

- Увійди туди, повелителю, там для тебе все пригото­вано. Усе, що там є, чекає на тебе споконвіків.

Бастіян підійшов до дверей, однак, перш ніж їх відчи­нити, ще раз озирнувся. Ґраоґраман ліг на чорний куб - і сам почорнів так само, як цей камінь. Голосом, тепер ледве чутним, тихішим, ніж шепіт, лев промовив:

- Повелителю, можливо, до тебе долинуть звуки, які тебе налякають. Але хай це тебе не турбує! Доки ти носиш Сяйво, з тобою нічого не може трапитися.

Бастіян кивнув, а тоді відчинив двері й увійшов.

Він опинився в кімнаті, прикрашеній вишукано і роз­кішно. Підлога була встелена м’якими гаптованими золо­том килимами, з вибагливими візерунками. Стрункі і стрі­мкі колони, що підтримували склепіння, зблискували ко­льоровими, з вкрапленнями золота, мозаїками, які відби­вали вогонь світильників, що яскріли, спалахували і пала­ли всіма можливими барвами, їхнє сяйво заломлювалось і відбивалось від лискучих поверхонь. В одному кутку стояла широка отамана* (* Галицизм, насправді це звичайний диван) з м’якими покривалами і щонайрізнома­нітнішими подушками, над нею напинався балдахін із ла­зурового шовку. В іншому кутку в скелястій породі була видовбана велика купальня, в ній парувала золотиста ріди­на. На низенькому столику стояли миски і чаші з наїдками, а поряд - золотий келих з рубіново-червоним трунком і зо­лота піала.

Бастіян всівся по-турецьки перед столиком із наїдками і призволявся. Йому дуже засмакував напій - терпкий і мі­цний, він дивовижним чином втамовував спрагу. І трунок, і страви були йому цілком незнаними. Він навіть не міг би сказати, що то таке: паштети чи печиво* (* В оригіналі просто «паштет» (Pasteten)), стручки чи якісь горіхи. Деякі плоди, щоправда, виглядали як дині та каву­ни, але на смак були зовсім інакші - гострі та пряні. Усе надзвичайно смакувало, і водночас хвилювало і бентежило. Бастіян куштував то одне, то інше, аж доки не наївся доне­схочу.

Тоді роздягнувся - не зняв лише Сяйво і пірнув у ку­піль. Якийсь час плюскався у світлосяйній воді, хлюпався, мився і форкав, як морж. А тоді раптом помітив чудерна­цькі на вигляд пляшечки, що стояли на краю басейну. Бас­тіян вирішив, що то купальні есенції, а відтак безтурботно і безжурно влив їх до води - кожної потрохи. Кілька разів спалахнуло зелене, червоне і жовте полум’я, язики вогню шугонули поверхнею, здійнялися клуби пари. Запахло жи­вицею і гіркуватим зіллям.

Врешті він вийшов з купелі, витерся м’якими рушни­ками, які лежали наготові, і знов одягнувся. Нараз йому здалося, що світильники в приміщенні раптом пригасли. А тоді до його вух долинув звук, від якого спиною пробігли дрижаки: якийсь хрускіт і скрегіт - так, ніби розкололася гігантська брила льоду; далі тріск перейшов у гнітючий стогін, що невдовзі затих.

Бастіян прислухався, його серце голосно калатало. Він пригадав Ґраоґраманові слова про те, що доки він захище­ний Сяйвом, йому не треба хвилюватися.

Моторошний звук більше не повторювався. Але тиша, яка запала, була, мабуть, іще страшнішою. Треба довідати­ся, що там сталося!

Він відчинив двері, які вели з кімнати у велику печеру. Спершу хлопець не помітив тут жодних змін, хіба що світи­льники пригасли, а їхнє світло здригалося, немов сповіль­нене серцебиття. Лев і далі лежав - у тій самій позі - на чо­рному скелястому кубі. Здавалося, він вдивляється у Бас- тіяна.

- Граоґрамане! - тихо покликав Бастіян. - Що тут ді­ється? Що це за звук? Це ти чи це не ти?

Лев нічого не відповів і навіть не поворухнувся, але ко­ли Бастіян підступив до нього ближче, повів за ним по­тьмянілими очима.

Трохи повагавшись, Бастіян простягнув до звіра руку, щоби погладити гриву, однак, щойно її торкнувшись, зля­кано відсахнувся. Вона була тверда і зимна як лід - така ж, як і цей чорний камінь. Такими самими на дотик були і мо­рда та лапи Ґраоґрамана.

Бастіян не знав, що робити. Раптом він побачив, як по­волі розчиняються чорні кам’яні стулки великих дверей. Допіру опинившись у темному коридорі та піднявшись схо­дами догори, він оговтався і запитав себе, навіщо йому ви­ходити з печери, що він, власне кажучи, шукає назовні. У цій пустелі не могло бути нікого, хто міг би врятувати Ґрао­ґрамана.

Одначе тепер там не було і ніякої пустелі!

У нічних сутінках скрізь почали блимати і зблискувати малесенькі вогники. Мільйони крихітних паростків вибру- ньковувалися з піщинок, що виявилися не піщинками, а зеренцями. Перелин, Нічний Ліс, знову почав рости!

Раптом Бастіяна осяяло, що Ґраоґраманове скам’янін­ня якось із цим пов’язане.

Він повернувся до печери.

Світло в світильниках тепер ледь жевріло, воно судомно здригалося і тріпотіло. Хлопець підійшов до лева, обняв його за могутню шию і притулився обличчям до його голо­ви.

Тепер уже навіть очі звіра були чорними і мертвими - застиглими, наче скеля. Ґраоґраман закам’янів. Вогонь у світильниках востаннє спалахнув і згас. Усе огорнула глуха безпросвітна темрява, як у могилі.

Бастіян гірко заплакав, і кам’яна лев’яча морда стала геть мокрою від його сліз. Далі він скрутився калачиком, умостившись між потужними лапами Ґраоґрамана, та так і заснув.

XV.

ҐРАОҐРАМАН, СТРОКАТА СМЕРТЬ

- О, повелителю, - почувся громоподібний левиний рик, - невже ти провів тут цілісіньку ніч?

Бастіян підхопився і протер очі. Він сидів між лев’ячими лапами, велика голова звіра нависала над ним згори, і в Ґраоґрамановому погляді застиг подив. Його шкура все ще була чорна, як скеля, на якій він спав, зате очі світилися і яскріли. Світильники в печері знову палали.

- Ах, - пробурмотів Бастіян, він ледве спромігся на слово, - я вже був подумав, що ти вмер і закам’янів.

- Так воно і було, - відповів лев. - Я засинаю і вмираю щодня, коли западає ніч, але зранку знов оживаю і проки­даюся.

- Я вже був подумав, що ти вмер назавжди, - спробував пояснити йому Бастіян.

- Воно завжди так і є - я щоразу вмираю назавжди, - загадково відказав Ґраоґраман.

Він підвівся, потягнувся, а тоді почав метатися пече­рою туди й звідти, достоту як справжнісінький лев. Його вогненна шерсть сяяла дедалі яскравішими барвами, їхні відблиски мерехтіли на лискучих мозаїчних поверхнях пі­длоги, колон і стін. Зненацька він зупинився і подивився на хлопця,

- Невже ти через мене плакав?

Бастіян мовчки кивнув.

- Тоді ти дійсно єдиний і ще раз єдиний, - мовив лев. - Тому що ти не тільки єдиний, хто спав поміж лапами Стро­катої Смерті, але й єдиний, хто оплакував цієї Смерті смерть.

Бастіян подивився на лева, який знову, мов нічого і не було, забігав печерою - з кінця в кінець, а тоді нарешті тихо запитав:

- Ти завжди сам?

Лев знову зупинився, та цього разу уже не дивився на Бастіяна. Ба більше, він навіть відвернувся від хлопця, а тоді повторив за ним своїм грімким голосом:

- Завжди сам... Сам...

Це слово відбилося в печері багатоголосим відлунням.

- Пустеля моє царство; пустеля - моє творіння. Куди б я не пішов, де б не опинився, все навколо мене перетворю­ється на пустелю. Я несу її в собі. Я сам весь із смертонос­ного вогню. То хіба в мене може бути інша доля, аніж без­настанна самотність?

Бастіян мовчав.

- Ти, володарю, - продовжував лев, підступаючи До хлопця і зазираючи йому в обличчя своїми палахкотливи­ми очима. - Ти, що носиш Знак Дитинної Царівни, може, хоч ти даси мені відповідь: чому я мушу вмирати, коли на­дходить ніч?

- Щоби в Пустелі Барв міг вирости Перелин, Нічний Ліс, - сказав Бастіян.

- Перелин? - перепитав лев. - А що це таке?

Відтак Бастіян почав розповідати леву про диво- джунглі, про казковий ліс із живого світла. Ґраоґраман принишк і зачаровано слухав, а хлопець докладно змальо­вував йому багатоманітність і неймовірну красу розкішних мерехтливих і фосфоресцентних рослин, що буяли і мно­жилися, про їхнє нестримне беззвучне зростання, про їхню небачену красу, про їхні велетенські розміри. Ця розповідь захопила навіть його; що вже казати про Ґраоґрамана: очі лева палали дедалі яскравішим вогнем.

- Однак усе це диво може існувати тільки тоді, коли ти застигаєш в закам’янінні. З іншого боку, Перелин усе пог­линув би, він захлинувся би сам собою, якби йому не дово­дилося щоразу помирати і розсипатися на порох, тільки-но ти прокидаєшся, а тоді заново відроджуватися. Ґраоґрама- не, ви - Перелин і ти - є нерозривними частинами одного цілого, - завершив Бастіян.

Ґраоґраман довго мовчав.

- Повелителю, - сказав він нарешті, - тепер я бачу, що моя смерть несе життя, а моє життя несе смерть, і що одне і друге є благом. Тепер я розумію, в чому сенс мого існуван­ня. Дякую тобі.

Поволі й урочисто лев пішов у найтемніший закуток печери.

Що він там робив, Бастіян не бачив, але до нього доли­нав якийсь металевий брязкіт.

Повернувшись, Ґраоґраман щось приніс у пащі.

І це «щось» він, низько вклонившись, поклав Бастіяно- ві до ніг.

То був меч.

Щоправда, цей меч виглядав доволі вбого. Залізні піх­ви, в яких він лежав, заіржавіли, а ефес нагадував руків’я дитячої шабельки, принагідно вистругане з першого- ліпшого негодящого бруска дерева.

- Ти міг би дати йому ім’я? - поцікавився лев.

Бастіян замислено розглядав меч.

- Сіканда! - сказав він нарешті.

Тої ж таки миті меч, зі свистом розтинаючи повітря, вилетів із піхов і сам встрибнув йому в руку. Тільки тепер хлопець побачив, що лезо меча виблискує так яскраво, ніби його зроблено з текучого світла, воно сяяло так, що на нього ледве можна було дивитися. Меч виявився двосічним, він здався Бастіянові легким мов пір’їна.

- Цей меч, - мовив Ґраоґраман, - споконвіку твій; із незапам'ятних часів, від самого початку від був призначе­ний для тебе. Бо без шкоди для себе до нього може доторк­нутися лише той, хто їхав верхи на моїй спині, хто їв і пив моє полум’я, хто купався в моєму вогні. Але навіть і цього ще не досить. Він твій тому і тільки тому, що ти зміг назва­ти його справжнім іменем. Ти назвав його - отож тепер він належить той.

- Сіканда! - прошепотів Бастіян, захоплено спостері­гаючи за променистим світлом і поволі виписуючи у повітрі кола двосічним клинком. - Це чарівний меч, чи не так?

- Чи то сталь, чи то скеля, - відповів йому на те Ґрао­ґраман, - у Фантазії немає нічого, чого він не міг би розтя­ти. Проте ти не смієш чинити над ним насилля, не можеш ні до чого його змушувати. Лише коли вів сам встрибне тобі в руку, як оце щойно, ти зможеш ним орудувати, - хай що тобі загрожуватиме. Він сам водитиме твоєю рукою і на власний розсуд робитиме все, що треба. Та якби ти вийняв його з піхов свавільно, сам, знай: цим ти накличеш велике лихо і на себе, і на цілу Фантазію. Ніколи про це не забу­вай.

- Не забуду, - пообіцяв Бастіян.

Меч знову вклався в піхви - і знову став старим і нікче­мним на вигляд. Бастіян закріпив шкіряну перев’язь і під­перезався поясом, на якому висіли піхви з мечем.

- А тепер, повелителю, якщо тобі таке до вподоби, да- вай-но разом погасаємо пустелею, - запропонував Ґраоґра- ман. - Застрибуй-но мені на спину: я вже мушу виходити!

Бастіян вибрався йому на спину, і лев вибіг надвір- Вранішнє сонце сходило над обрієм. Нічний Ліс уже давно знову перетворився на кольоровий пісок, на барвистий по­рох. Хлопчик і лев мчали понад дюнами, наче у вогняному танку, вони були як розжарений, палючий вихор. Бастія- нові здавалося, ніби він летить верхи на палахкотливій ко­меті - лине крізь розсипи світла і барв. І знову його охопило якесь дике сп’яніння.

Ближче до полудня Ґраоґраман зненацька зупинився.

- Ось те місце, повелителю, де ми вчора зустрілися.

Бастіян був усе ще трохи приголомшений цим шаленим

бігом. Він роззирнувся, але ніде не побачив знайомих йому дюн - ні ультрамаринової, ні вогненно-червоної. Зникли й літери. Тепер найближчі до них піщані пагорби були олив­ково-зеленого і рожевого кольору.

- Але ж тут усе інакше, - сказав він.

- Так, повелителю, - відповів лев. - І так воно завжди: кожного разу все цілком інакше. Досі я не міг збагнути, чо­му. Але тепер, після того, як ти розповів мені, що Перелин проростає з піску, я зрозумів і це.

- Але за якими прикметами ти впізнаєш, що якраз це і є оте вчорашнє місце?

- Я це відчуваю, так само, як відчуваю те чи інше місце на своєму тілі. Пустеля - це я, і це місце - частина мене.

Бастіян зістрибнув із Ґраоґраманової спини і вмостився на вершині оливково-зеленої дюни.

Лев розташувався поряд, тепер він також був оливково- зеленим.

Бастіян опер голову на руки і замислено вдивлявся в лінію обрію, у виднокрай.

- Чи можу я тебе про щось запитати, Ґраоґрамане? - звернувся він нарешті до лева.

- Твій слуга тебе слухає, - відповів лев,

- Ти дійсно завжди тут був?

- Відколи існує світ, - підтвердив Ґраоґраман.

- А пустеля Ґоаб, вона також існувала завжди?

- Так, і пустеля теж. А чому ти про це питаєш?

Бастіян на мить задумався.

- Не розумію, - зізнався він нарешті, - я готовий був побитися об заклад, що пустеля виникла допіру вчора зран­ку.

- Що ти маєш на увазі, о повелителю?

І тоді Бастіян розповів левові все, що сталося з ним піс­ля того, як він зустрівся з Місяцівною.

- Усе це надзвичайно дивно, - сказав він, завершуючи свою розповідь. - До мене приходить якесь бажання - і від­разу стається те, що йому відповідає, таким чином це ба­жання збувається; часом навіть здається, ніби змінюються декорації. Я нічого не вигадую, розумієш? Та й не зміг би нічого такого зробити. Нізащо у світі я не зумів би понави­гадувати всі ті розмаїті нічні рослини в Перелині. Мені просто забракло б уяви. Я не зміг би нафантазувати навіть барви пустелі Ґоаб. Та й тебе я нізащо не придумав би! Усе, що я тут побачив, набагато прекрасніше і справжніше, ніж здатна створити моя уява. Однак усе це з’являється допіру тоді, коли я чого-небудь забажаю.

- Це тому, що ти носиш Аурин, Сяйво, - промовив

лев.

- Нехай і так. Але я не розумію іншого, намагався ви­тлумачити Бастіян. - Скажи мені, чи все це з’являється внаслідок того, що в мене виникло відповідне бажання, чи воно вже існувало задовго до того, а я просто якось усе це вгадав?

- І те, і те одночасно, - сказав Ґраоґраман.

- Але як таке може бути? - вигукнув Бастіян майже нетерпляче. Ти вже бозна-відколи в цій пустелі. Кімната у твоєму палаці чекала на мене споконвіку. Меч Сіканда був призначений мені з незапам’ятних часів - ти сам це сказав!

- Так і є, повелителю.

- Але ж я - я у Фантазії щойно від учорашньої ночі! Отже, все це існує вже дуже давно, а не від учора, не відко­ли я тут!

- Повелителю, - спокійно відказав лев, - невже тобі не відомо, що Фантазія - це світ історій? Історія може розпові­дати про прадавні часи, але бути новою. Минуле постає з цієї історії, воно виникає разом із нею.

- У такому разі, Перелин мусив існувати завжди, - розгублено проказав Бастіян,

- Від тої хвилини, коли ти дав йому ім’я, повелителю, - відповів на те Ґраоґраман, - він існує споконвіків.

- Невже ти хочеш сказати, що це я його створив?

Лев трохи помовчав, а тоді відповів:

- Це може сказати тобі тільки Дитинна Царівна. Усе. що є, і все, чим є те, що є, ти отримав від неї.

Ґраоґраман підвівся.

- Час, повелителю, повертатися до мого палацу. Сонце вже почало хилитися до заходу, а шлях неблизький.

Цього вечора Бастіян залишився з Ґраоґраманом. Лев знову влігся на чорний кам’яний куб. Розмовляли вони не­багато.

Бастіян приніс їжу і питво зі своєї кімнати, де низень­кий столик, наче чарівна скатерть-самобранка, знову стояв накритий. Він спожив вечерю, сидячи на сходах, що вели до куба.

Коли вогонь світильників, як завжди, пригас і, як зав­жди, почяв пульсувати, мов сповільнене серцебиття, він підвівся і мовчки обхопив руками левову шию. Грива Ґрао- ґрамана вже затвердла, стала подібною на застилку лаву. І знову пролунав страшний, моторошний звук, але тепер Ба- стіян його не злякався. Однак хлопець мало не заплакав від думки про незмінність і неуникненність Ґраоґраманового страждання.

Глибокої ночі Бастіян навпомацки пробрався із печери назовні і довго споглядав беззвучне буяння світляних ніч­них рослин. А тоді повернувся до печери і вклався спати поміж закам’янілими лапами лева.

Багато днів і ночей прогостював він у Строкатої Смерті вони заприятелювали. Годинами віддавалися диким заба­вам у пустелі. Бастіян ховався за піщаними дюнами, однак Ґраоґраман неодмінно його знаходив. Вони бігали навви­передки, та лев був у тисячу разів прудкіший. Вони - задля жарту - змагалися: боролися і борюкалися; і бодай тут Бас­тіян ні в чому не поступався леву. Хоча це, звісно, була всього лише гра, Ґраоґрамавові доводилося докладати всіх зусиль, щоби не піддатися Бастіянові.

Якось, після того, як вони досхочу отак позабавлялися, Бастіян, трохи захеканий, сів, відсапався, а тоді запитав:

- А чи не міг би я залишитися в тебе назавжди?

Лев стріпнув своєю гривою.

- Ні, повелителю.

- Чому ні?

- Тут є лише життя і смерть, лише Перелин і Ґоаб, тут немає історії. А ти мусиш прожити власну Історію. Тобі не вільно тут залишатися.

- Але ж я не можу звідси вийти, - мовив Бастіян. - Ця пустеля надто велика, щоби хтось колись зміг звідси вибра­тися. А ти не можеш винести мене з цих пісків, бо ти несеш пустелю в собі.

- Дорогу у Фантазії ти зможеш знайти тільки за своїми бажаннями, - сказав Ґраоґраман. - А йти повинен від одно­го бажання до іншого. Те, чого не прагнеш, тобі недоступне. Слова «близько» і «далеко» означають у Фантазії тільки це. Замало лише захотіти піти звідкись. Ти мусиш запрагнути кудись потрапити. Тож нехай тебе провадять твої бажання.

- Але я нікуди не хочу від тебе йти, - відповів Бастіян.

- Отож тобі доведеться пошукати наступне бажання, - чомусь дуже суворо промовив Ґраоґраман.

- Та якщо навіть я якось його знайду, як мені вибрати­ся звідси? - спитав Бастіян. - Невже це можливо?

- Послухай мене, повелителю, - тихо заговорив Ґрао­ґраман, - у Фантазії є таке місце, з якого можна дістатися куди завгодно і куди можна потрапити звідусіль. Це місце називають Храмом Тисяч Дверей. Ніхто і ніколи не бачив його зовні, бо цього «зовні» в нього просто нема. Зате все­редині Храму Тисяч Дверей міститься лабіринт - сотні ти­сяч дверей, незліченна кількість проходів. Хто хоче дізна­тися, що це, той мусить наважитися увійти досередини.

- Але як? Ти ж кажеш, що до Храму Тисяч Дверей не можна наблизитися зовні!

- Кожні двері, - вів далі лев, - кожні двері у Фантазії є дверима у Фантазію, навіть найпростіші двері до кухні чи до стайні, ба навіть дверцята шафи на якусь коротку, май­же невловну мить можуть стати входом до Храму Тисяч Дверей. Тільки-но ця мить проминає, вони знову стають тим, чим були до того. Тому ніхто і ніколи не може двічі увійти в одні й ті самі двері. І жодні з тисяч дверей не ве­дуть назад - туди, звідки ти прийшов. Тому що шляху назад нема. Немає вороття.

- Але, потрапивши туди, у Храм Тисяч Дверей, - далі допитувався Бастіян, - я зможу звідти кудись вийти?

- Так, - відповів лев, - але й це далеко не так просто, як у звичайних будівлях. Тому що через лабіринт тисяч дверей ти зможеш пройти, тільки якщо в тебе є справжнє бажання. Той, хто не має такого бажання, змушений блукати доти, доки не зрозуміє, чого він насправді хоче. Іноді це триває надзвичайно довго.

- Та як же знайти оті двері, через які можна буде увій­ти у храм?

- Цього треба запрагнути.

Бастіян надовго замислився, а тоді мовив:

- Дивно якось, що не можна просто отак собі взяти - і забажати що хочеш. І взагалі, звідки беруться наші бажан­ня? І що це таке - бажання?

Ґраоґраман уважно подивився на хлопця, однак нічого не відповів.

Через кілька днів між ними відбулася ще одна надзви­чайно важлива розмова. Бастіян показав леву напис на зво­ротному боці Сяйва.

- «Роби що хочеш» - про що тут ідеться? - запитав він. - Адже це означає, що я маю право робити все, що зама­неться, хіба ж ні?

Ґраоґраманова морда раптом страшенно споважніла, а його очі запалахкотіли.

- Ні, - відказав він, і то був глибокий, громовий рик. Це означає, що ти повинен іти за своїм Істинним Прагнен­ням і здійснювати його. Знай, що на світі немає нічого важ­чого.

- Моє Істинне Прагнення? - перепитав вражений Бас­тіян. - Не розумію. Що це таке?

- Це твоя власна сокровенна таємниця, від тебе прихо­вана.

- Як же мені її довідатися?

- Ідучи шляхом бажань: від одного до другого. І так аж до останнього. Саме воно приведе тебе до твого Істинного Прагнення - до того, чого ти хочеш насправді.

- Мені не здається, що це аж так складно, - зауважив Бастіян.

- З усіх шляхів цей - найнебезпечніший, - мовив

лев.

- Чому? - запитав Бастіян. - Я нітрохи не боюся.

- Йдеться не про те, чи ти боїшся, - прогримів Ґрао- ґраман. - Просто цей шлях вимагає щонайвищої правдиво­сті та уваги, бо іншої такої дороги, де настільки легко за­блукати, нема.

- Ти маєш на увазі, що в нас, очевидно, не завжди добрі бажання? - не відступався Бастіян.

Лев ударив хвостом по піску, на якому лежав.

Він притис вуха до голови і наморщив ніс, із його очей посипалися іскри. Бастіян мимоволі аж втиснув голову в плечі, коли Ґраоґраман прорік голосом, від якого задвигті­ла земля:

- Що ти знаєш про те, що таке Бажання! Що ти знаєш про те, що таке добре!

Згодом Бастіян багато розмірковував про ці слова. Та є речі, які не збагнеш, лише розмірковуючи: їх треба спізна­ти на власному досвіді. Отож сталося так, що - вже набагато пізніше, багато чого переживши, - Бастіян пригадав Ґрао- ґраманові слова і почав їх розуміти.

Тим часом із Бастіяном знову відбулися певні зміни. До всіх дарів, які він прийняв після зустрічі з Місяцівною, те­пер додалися ще й відвага і мужність. І, як завжди, нато­мість щось зникло. Отож Бастіян забув, як він раніше усьо­го лякався.

І оскільки тепер уже не було нічого, чого б він боявся, в ньому - спершу невиразно, а потім дедалі виразніше - почало визрівати нове бажання. Він більше не хотів бути сам. Бо навіть коли він був зі Строкатою Смертю, вів у пев­ному сенсі залишався сам. Йому захотілося виявити свої здібності перед іншими, захотілося, щоби ним захоплюва­лися. Бастіян запрагнув зажити слави.

Якось уночі, вже вкотре спостерігаючи, як проростає, а тоді росте і буяє Перелин, він зненацька відчув, що це, ли­бонь, востаннє, що саме у цю хвилину вія прощається зі сві­тляним Нічним Лісом. Він почув свій внутрішній голос, і цей голос покликав його у дорогу.

Бастіян востаннє поглянув на мерехтливе буяння барв, а тоді зійшов униз, до печери-гробниці Ґраоґрамана і вмос­тився на східцях. Хлопець не зміг би сказати, на що чекає, але знав, що цієї ночі йому не вільно лягати спати.

Але, мабуть, сидячи, він усе-таки задрімав, бо зненаць­ка підхопився - так, наче хтось покликав його на ім’я.

Двері, що вели до його кімнати, розчахнулися. Зі щіли­ни у темінь печери впала довга смуга червонуватого світла.

Бастіян підвівся. Невже це таки сталося? Невже саме цієї миті саме ці двері перетворилися на вхід до Храму Ти­сяч Дверей? Він нерішуче підійшов до щілини і спробував якось туди зазирнути. Але нічого не вдавалося розгледіти. А тим часом двері почали поволі зачинятися. Зараз він про­ґавить єдину можливість звідси вийти!

Він іще раз озирнувся на Ґраоґрамана, який непоруш­но, з мертвими кам’яними очима, сидів на своєму постаме­нті. Світляна смуга із напіввідчинених дверей падала прос­то на нього.

- Прощавай, Ґраоґрамане, і дякую тобі за все, - тихо проказав Бастіян. - Я повернуся, я ще обов’язково поверну­ся.

А тоді прослизнув у двері, й ті негайно за ним зачини­лися. Бастіян не знав, що йому не судилося дотримати сло­ва. І лише згодом, через багато-багато часу, від нього до Ґраоґрамана прийде посланець - таким чином обіцянку бу­де виконано.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

XVI.

СРІБНЕ МІСТО АМАРҐАНТ

Багряне світло повільними хвилями накочувалося на підлогу і стіни приміщення. Це була велика шестигранна кімната, яка вельми нагадувала чарунку бджолиного стіль­ника. У трьох стінах - через одну - були двері, а решта три були прикрашені дивовижними стінописами. Це були фан­тастичні, немовби побачені уві сні, краєвиди, а також каз­кові створіння - не знати навіть, чи то рослини, чи тварини. Бастіян увійшов в одні з цих дверей, ще двоє дверей були справа і зліва від нього. Ці двері були однаковісінькі, тіль­ки ліві були чорні, а праві - білі. Бастіян вибрав білі.

Наступна кімната, освітлена жовтавим світлом, за фо­рмою виявилася такою ж, як і перша. Але стінописи тут зображували чи то реманент, чи спорядження, що його призначення Бастіян ніяк не міг зрозуміти. Може, то були музичні інструменти, а може, зброя? Двоє дверей, які вели наліво і направо, були однакового кольору - жовті, тільки ліві - високі й вузькі, а праві - низькі й широкі. Бастіян увійшов у ліві двері.

Кімната, в яку він потрапив цього разу, була, як і попе­редні, шестикутна, але освітлена синюватим світлом. Зо­браження на стінописах здавалися переплетенням химер­них візерунків - або, може, письменами якоїсь не знаної Бастіянові абетки. Двері тут, хоч і однакової форми, були зроблені з різного матеріалу. Одні - дерев’яні, а другі - ме­талеві.

Бастіян підійшов до дерев’яних.

Неможливо описати всі двері і кімнати, що крізь них пройшов Бастіян, блукаючи Храмом Тисяч Дверей.

Тут були двері, які за формою нагадували велетенську замкову щілину, були такі, як вхід до печери, були двері золоті - і двері, всуціль вкриті іржею, були двері, оббиті шкірою і обтягнуті тканиною; були двері ковані, були тонко інкрустовані, були з грубо забитими цвяхами, були тонень­кі, як папір, і масивні - такі, як ті, що ведуть до скарбниці, були навіть двері, що нагадували роззявлений рот велетня, інші виглядали як підйомний міст; ще інші доводилося відчиняти, як заслінку, ще одні вельми скидалися на вухо, були двері з пряника-медяника, двері на кшталт пічних дверцят і двері, що защіпалися на ґудзики. Кожного разу праві та ліві двері, які вели з однієї кімнати, мали щось спільне - форму, матеріал, розмір, колір, та при цьому що­разу існувала якась істотна відмінність.

Бастіян уже дуже багато разів переходив з однієї шес­тикутної кімнати в іншу. Кожне рішення, що його він приймав, вибираючи ті чи інші двері, ставило його перед наступним, новим рішенням, а те, своєю чергою, тягло за собою інше. Втім, усі ці рішення ні до чого не вели, тобто насправді нічого не змінювалося: він і досі перебував у Храмі Тисяч Дверей, блукав, переходячи із кімнати в кім­нату і вже навіть почав думати, що блукатиме так іще цілу вічність. Але потім, ідучи все далі і далі, став запитувати себе, чому воно так стається і від чого це залежить. Сили бажання дійсно вистачило на те, щоби привести його в ла­біринт, проте, очевидно це прагнення було недостатнім, може, замало окресленим, щоби він зміг вийти. Його вто­мила самотність, йому захотілося якогось товариства. Ли­ше зараз Бастіян усвідомив, що насправді дотепер він не мав на гадці нічого певного. А відтак було однаковісінько, чи обрати, скажімо, скляні двері, чи двері, сплетені з лози. Досі він вирішував, куди йти, просто так, навмання, навіть не замислюючись над цим. Власне кажучи, щоразу із таким самим успіхом Бастіян міг відчинити і другі двері Але раз так, то він ніколи не зможе звідси видатися.

Він саме стояв у кімнаті, залитій зеленавим світлом. На трьох стінах із шести були намальовані хмари. Двері зліва були з білого перламутру, а справа - з чорного ебенового дерева. І раптом Бастіян зрозумів, чого він насправді хоче: зустрітися з Атрею!

Перламутрові двері нагадали Бастіянові гцастедракона Фухура, його білу перламутрову луску, тож саме їх він і відчинив.

У наступній кімнаті також було двоє дверей: одні - сплетені з трави, другі - з залізних прутів. Бастіян вибрав ті, що з трави, бо вони нагадували про Море Трав, вітчизну Атрею.

Увійшовши в них, хлопець опинився в новому шестиг­ранному приміщенні. Двері тут різнилися тільки тим, що одні були оббиті шкірою, а другі - сукном. Зрозуміло, що Бастіян вибрав двері, оббиті шкірою.

І знову стояв він перед двома дверима, але тут йому до­велося добряче замислитися. Одні були пурпурово-червоні, а другі - оливково-зелені. Сам Атрею був зелено-шкірий, зате плащ він носив із шерсті пурпурових буйволів. На оли­вково-зелених дверях білою фарбою були виведені якісь знаки - мабуть, такі ж, як і на чолі та щоках Атрею в день, коли до нього прийшов старий Кайрон. Такі самі знаки бу­ли і на червоних дверях, одначе про те, що на пурпурово- червоному плащі Атрею були якісь знаки, Бастіян щось не пригадував. Значить, тут ідеться про шлях, який привів би його деінде, а не до Атрею.

Тому Бастіян відчинив оливково-зелені двері - й опи­нився на волі!

Одначе, на свій превеликий подив, він опинився не десь посеред Моря Трав, а в весняному лісі, яскраво осяяному сонцем. Проміння пробивалося крізь молоді листочки, сві­тлотіні мерехтіли на розкішному килимі моху. Пахло про­грітою землею і грибами, повітря повнилося дзвінким пта­шиним цвіріньканням.

Бастіян обернувся і побачив, що він щойно вийшов із маленької лісової каплички. Тобто в цю мить саме ці двері були виходом із Храму Тисяч Дверей. Бастіян відчинив їх іще раз, але побачив за ними тільки вкрай маленьке і тісне приміщення каплички. Від її даху залишилися всього лише декілька струхлявілих балок, які тепер стирчали навсібіч, а долівка і стіни густо поросли мохом.

Бастіян відразу ж пішов уперед - радше навмання, але ні на хвилину не сумніваючись у тому, що рано чи пізно він зустрінеться з Атрею. Відтак - у передчутті цієї зустрічі - його переповнювала радість. Він підсвистував до пташок, і ті йому відповідали, а ще він голосно і натхненно наспіву­вав усі пісні, які тільки міг пригадати.

Минуло зовсім небагато часу - і він побачив якесь неве­лике товариство, групу з кількох людей, які розташувалися на галявині, щоби перепочити. Підійшовши трохи ближче, Бастіян розгледів кількох чоловіків у розкішних лицарсь­ких обладунках, а також прекрасну даму. Вона сиділа прос­то на землі й тихо тренькала на цитрі. Позаду паслося кіль­ка коней - теж у коштовній збруї. Перед чоловіками, що розмовляли, прилігши на траву, була розстелена біла ска­тертина, вщерть заставлена всілякими наїдками і напоями в чашах.

Бастіян рушив до них, спершу, щоправда, сховавши під сорочку Клейнод Дитинної Царівни: йому хотілося позна­йомитися з цими людьми, не будячи зайвої уваги, - при­наймні наразі.

Помітивши його наближення, лицарі підвелися і приві­тали його ввічливими поклонами. Вочевидь, вони виріши­ли, що він - син якогось східного правителя, а отже, і сам царевич. Прекрасна дама, усміхаючись, також легенько нахилила голову, однак продовжувала тихо бренькати.

Один із чоловіків дуже вирізнявся на тлі решти своїм високим зростом і дорогоцінним вбранням. Він був іще зо­всім молодий, біляве волосся пишно спадало йому на плечі.

- Я Герой Гінрек, - сказав він, - а ця дама - Оґламар, донька короля країни Люнн. Ці мужі - мої друзі лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн. А як Вам на ім’я, юний друже?

- Мені поки що не вільно називати своє ім’я, - відповів Бастіян.

- Обітниця? - ледь глузливо поцікавилася принцеса Оґламар. - Такий юний - і вже обітниця?

- Ви, вочевидь, прибули здалеку? - запитав його лицар Гінрек.

- Так, дуже здалеку, - відказав Бастіян.

- Ви принц? - принцеса розглядала його вельми при­хильно.

- Цього я вам також не скажу, - відповів Бастіян.

- Ну, що ж, хай там як - вітаємо за нашим столом! - вигукнув лицар Гінрек. - Чи не зробите нам ласку, зайняв­ши місце порад із нами і розділивши з нами трапезу, юний друже?

Бастіян із вдячністю прийняв запрошення, сів і почав досхочу призволитися.

З розмови, яку вели дама і четверо молодих лицарів, він довідався, що зовсім недалеко звідси лежить велике і величне Срібне Місто Амарґант. Невдовзі там мав відбути­ся турнір. Відтак і з далеких країв, і з околиць туди сходи­лися найхоробріші герої, найкращі мисливці, найвідваж- ніші воїни, а також різні шукачі пригод і пройдисвіти. Усім хотілося позмагатися на турнірі.

Лише троє найсміливіших і найдужчих - переможці турніру - будуть удостоєні високої честі й зможуть узяти участь у небезпечній виправі. То мало бути щось на кшталт пошукової експедиції. Наскільки зрозумів Бастіян, ішлося, вочевидь, про тривалу і надзвичайно складну подорож, ме­та якої - пошуки невідомого героя, що його лицарі - Басті- янові співрозмовники - називали Рятівником Фантазії. Річ у тім, що ніхто не знав навіть його імені; відомо було тіль­ки, що шукати його треба десь у світі Фантазії. Так чи інак, але саме йому, своєму Рятівникові, Фантазія завдячувала тим, що усе ще - або ж знову - існує. Виявляється, колись, у прадавні часи, над Фантазією була нависла страхітлива загроза - катастрофа, нещастя, лихо; Фантазія тоді заледве не загинула. Саме він, Рятівник, чи не в останню мить від­вернув цю загрозу: він прийшов і дав Дитинній Царівні ім’я - Місяцівна. Нині всі - тобто кожен, хто живе у Фанта­зії, - знають Дитинну Царівну саме під цим іменем. А Ряті­вник, нерозпізнаний, нікому не знаний і всіма забутий, за­губився десь у безмежній Фантазії. Отож його треба знайти, а тоді, так би мовити, супроводжувати з ескортом, аби з ним нічого не трапилося. Завдання пошукової експедиції якраз у цьому і полягатиме; треба буде знайти Рятівника. Але оскільки на учасників виправи можуть чекати неймо­вірні пригоди і важкі випробування, для експедиції треба відібрати найдужчих і найхоробріших мужів: хтозна, що їм доведеться пережити. Саме тому і влаштували цей турнір.

Турнір, під час якого мали визначитися переможці, скликав Срібний Старець Кверквобад (в Амарґанті завжди правили найстарший чоловік або найстарша жінка, а Кверквобадові власне виповнилося сто сім років). Однак визначати переможців довірили не йому, а юному мислив­цеві з племені зеленошкірів на ім’я Атрею, який саме гос­тював у Кверквобада. Цей Атрею пізніше мав очолити по­шуки. Він був єдиний, хто зміг би впізнати Рятівника, бо одного разу бачив його обличчя у відображенні Брами Ча­рівного Дзеркала.

Бастіян мовчки слухав. Це виявилося дуже непросто - мовчати і слухати, тому що Бастіян майже відразу здогада­вся, що Рятівником Фантазії, про якого, власне, йдеться, є він сам. А коли, до всього, прозвучало ще й ім’я Атрею, йо­го серце аж тьохнуло від щастя, отож Бастіянові було вель­ми важко не зрадити себе: він насилу зумів приховати ра­дість. Та все ж хлопець твердо вирішив, що наразі краще залишатися невпізнаним.

До речі, лицареві Гінреку в цілій цій затії йшлося не так про небезпечну виправу і пошуки Рятівника, як про те, щоби завоювати серце королівни Оґламар. Бастіян відразу помітив, що лицар Гінрек по самі вуха закоханий у цю мо­лоду даму. Він раз за разом зітхав - навіть тоді, коли не бу­ло ніякісінької причини зітхати, і, знай, кидав на свою об­раницю тужні та зажурені погляди. А вона, знай, вдавала, ніби нічого не помічає. Правда, невдовзі з’ясувалося, що якийсь час тому вона дала обітницю віддати свою руку і се­рце тільки найбільшому героєві, найуславленішому з- поміж усіх лицарів на світі - звитяжцю, здатному здолати будь-якого супротивника. На менше вона не погоджувала­ся.

Саме це і турбувало Героя Гінрека. Він не знав, як дове­сти королівні Оґламар, що найбільший герой і найуславле- ніший лицар - це він. Бо й справді: не міг же він отак прос­то взяти і вбити когось, хто не заподіяв йому нічого злого? А воєн уже давно не було. Він залюбки став би на прю із якимись чудовиськами або демонами, він - якби на те його воля - був ладен щоранку приносити принцесі до сніданку щойно відрубаний і ще закривавлений драконячий хвіст, але, на превеликий жаль, ніде поблизу не водилися ані де­мони, ні дракони, ані жодні інші чудовиська. Тому коли до нього прийшов посланець від Кверквобада і запрошенням на турнір, він одразу ж радо погодився А королівна Оґла- мар наполягла на тому, що поїде разом із ним: вона хотіла на власні очі побачити, на ще він здатний.

- Розповідям самих героїв, - сказала вона, посміхаю­чись Бастіянові, - як відомо, довіряти не можна. Всі герої, розповідаючи про свої перемоги, схильні перебільшувати.

- Чи перебільшую я, чи ні, - однаково я стократ кра­щий, ніж отой Рятівник, про якого розповідають стільки легенд, - запально вигукнув Гінрек.

- Звідки ви знаєте? - запитав Бастіян.

- А отак і знаю, - заходився пояснювати Герой Гінрек.

- Бо якби в того парубійка була б хоч половина моєї сили, він не потребував би ескорту - охорони, що пильнуватиме його і леліятиме, як те немовля. Він видається мені доволі- таки жалюгідним слабаком - отой ваш Рятівник Фантазії.

- Як можна таке казати! - обурено крикнула королівна Оґламар. - Врешті-решт, це ж саме він урятував Фантазію від загибелі!

- Хай навіть і так! - зневажливо відказав лицар Гінрек.

- Мабуть, для цього йому не знадобилася якась особлива відвага.

Бастіян подумки вирішив провчити його за таке зухва­льство, і то при першій же оказії.

Решта троє лицарів зустрілися з лицарем Гінреком та королівною Оґламар випадково і приєдналися до них тому, що їм усім було по дорозі. Гікріон, який з гордістю носив свої настовбурчені чорні вуса, запевняв, нібито він най­кращий рубака в цілій Фантазії. Рудий Гісбальд, радше те­ндітний порівняно з іншими, стверджував, що ніхто не зрі­вняється з ним у поєдинку на шпагах. І нарешті, Гідорн був переконаний, що йому немає рівних у стійкості та витрива­лості. Його вигляд, здавалося, лише підтверджував це: він був довготелесий і кощавий, самі жили і кості.

Поївши, всі стали збиратися в дорогу. Посуд, скатерть і все, що залишилося з їжі, склали до дорожніх сумок і в’юків, а тоді приторочили їх до сідла одного з мулів. Коро­лівна Оґламар застрибнула на свого білосніжного румака і помчала учвал, навіть не озирнувшись. Лицар Гінрек сів на свого вороного огира і кинувся услід за нею. Решта троє ли­царів запропонували Бастіянові їхати на нав’юченому му­лі, що віз на собі всі припаси. Він якось-то вмостився у сід­лі, панове лицарі також позаскакували на своїх коней у ро­зкішній збруї і клусом - Бастіян їхав останнім - рушили через ліс. Тварина, на якій він сидів, - як виявилося, стара мулиця, - відставала все більше і більше, отож Бастіян про­бував її легенько підігнати. Однак замість того, щоби побіг­ти швидше, мулиця взагалі зупинилася, повернула до ньо­го голову і сказала:

- Не підганяй мене, пане, тому що я відстала навмис­не.

- Чому? - здивувався Бастіян.

- Тому що я знаю, хто ти, пане.

- Звідки ти знаєш?

- Якщо бути лише наполовину віслюком, як от я, а не цілковитим ослом, як дехто, такі речі просто відчуваєш. Навіть коні - і ті щось зауважили. Нічого не кажи мені, па­не. Я була б щасливою, якби могла розповісти своїм дітям і внукам, що везла на своїй спині Рятівника Фантазії і що найпершою його привітала. Але, на жаль, у мулів не буває дітей.

- Як тебе звати? - запитав Бастіян.

- їха, пане.

- Послухай-но, їхо, зроби таку ласку і не псуй мені приємності: наразі не розповідай нікому того, що ти про мене знаєш. Гаразд?

- Залюбки, пане.

І мулиця побігла швидше, щоби наздогнати решту по­дорожніх.

Тим часом товариство зупинилося на узліссі: вони че­кали на Бастіяна. Всі зачаровано дивилися на Срібне Місто Амарґант, яке палахкотіло внизу, осяяне соням ним про­мінням. Узлісся було на невеличкій височині і з цього міс­ця відкривався чудовий краєвид: велике озеро, з водою майже бузкового кольору, зусібіч оточені кручами, порос­лими лісом. А посеред того озера розкинулося Срібне Місто Амарґант. Усі великі будинки у цьому місті стояли на ко­раблях, житла трохи менші - на барках і човнах, а палаци - на широких баржах. І до того ж усі будівлі й усі кораблі бу­ли зі щирого срібла, тонкої роботи, вишукано і коштовно оздоблені. Вікна і двері палаців, філігранні башточки і бал­кони - все вражало розмаїттям і такою чарівливою красою, що це місто не мало собі рівних у цілій Фантазії. На озері туди-сюди сновигали невеликі суденця, які перевозили лю­дей і берега до міста - і навпаки. Отож, і Герой Гінрек з усім своїм товариством поквапився до причалу, де на них уже чекав срібний човен із дивовижно вигнутим носом. У цей човен умістилося ціле їхнє товариство, і навіть коні й му­лиця.

Доки човен плив через озеро, Бастіян довідався від пе­ревізника, до речі, вбраного в одяг зі срібної парчі, що буз­ково-синя вода озера така солона і гірка, що роз’їдає будь- які матеріали, - усе, крім срібла. Озеро називалося Мургу, або ж Озером Сліз. Ще за незапам’ятних часів місто Амар­ґант розташували посеред озера, щоби захистити його від напасників. Кожен, хто захотів би дістатися до міста на де­рев’яних чи залізних кораблях або човнах, був приречений на загибель, тому що бузково-синя вода озера миттю роз’їдала корпус судна, і вороги гинули. Але тепер Срібне Місто Амарґант залишалося на воді ще й з іншої причини. Річ у тім, що його мешканцям подобалося час від часу мі­няти місцями будинки і палаци, пересувати площі, заново прокладати вулиці. Якщо, скажімо, заприятелювали або ж породичалися дві сім’ї, що мешкали на різних кінцях міс­та, вони могли поставити свої срібні кораблі один коло од­ного - і в такий спосіб стати найближчими сусідами. При­нагідно також зауважимо, що тутешнє срібло було металом особливого ґатунку: воно відрізнялось від будь-якого іншо­го срібла у Фантазії не тільки надзвичайною міцністю, але й тим, що було неймовірно гнучким і пластичним, а відтак чудово піддавалося обробці.

Бастіян залюбки слухав би перевізника далі, але човен причалив, і йому та його супутникам довелося висідати.

Спочатку вони заходилися шукати місце для нічлігу, собі та своїм тваринам. Виявилося, що це не так-то й легко, бо Амарґант просто-таки окупували подорожні які звіду­сіль зійшлися і з’їхалися сюди на турнір. Врешті-решт Бас­тіян та його нові знайомі знайшли кімнати в якійсь господі.

Ведучи мулицю до конюшні, Бастіян прошепоти їй на вухо:

- Не забудь, що ти мені пообіцяла, їхо. Скоро знову по­бачимося.

їха кивнула.

Тоді Бастіян пояснив своїм супутникам, що не хоче бу­ти настирливим і обтяжувати їх своїм товариством а відтак радо піде у місто сам - пооглядати Амарґант, поблукати його вуличками.

Подякувавши лицарям і дамі за миле і приємне товари­ство, він попрощався з ними. Бастіянові кортіло розшукати Атрею.

Великі та малі кораблі сполучалися між собою місточ­ками і трапами - подекуди такими вузенькими і хисткими, що ними вдавалося пройти лише поодинці, але були й інші - широкі, як вулиці, й там юрмився натовп. Були тут і ви­гнуті дугою містки, і криті переходи з дашками, а каналами поміж палацами сновигали сотні срібних гондол. Одначе всюди, хоч де би ти стояв, скрізь під ногами відчувалося легеньке похитування, і це похитування постійно нагаду­вало, що Амарґант є плавучим містом, що його споруджено на воді.

Місто, здавалося, вже насилу вміщало клекітливі тлу­ми* (* юрби) гостей - такі строкаті й такі багатоманітні, що на те, аби їх описати, знадобилася б ціла окрема книжка. Амар- ґантян у натовпі розпізнати було дуже легко, бо всі вони носили одяг зі срібної парчі, такий самий розкішний, як і Бастіянів плащ. Волосся у мешканців нього міста було срі­бне, всі вони були високі та показні, а їхні очі були такого ж бузково-синього кольору, як і води Мургу - Озера Сліз. На­томість прибульці зазвичай вродою не відзначалися. Могу­тні тіла велетнів прикрашали мацюпусінькі голівки, які на їхніх могутніх плечах здавалися маленькими, наче яблуч­ка. Де-не-де вулицями прошмигували безсоромні та нахаб­ні на вигляд нічні гульвіси, траплялися і похмурі самітни- ки-привиди; вистачало одного-єдиного погляду, аби затя­мити, що таким краще не переходити дорогу. Були тут і ма­хлярі з меткими очками і спритними рученятами, і батяри, що ступали розмашисто і сягнисто, випускаючи з носа і з рота клуби диму. В’юнко, немов живі дзиґи, крутилися пройдисвіти і шахраї, дибали, поскрипуючи на сучкуватих ногах, лісовики, причому декотрі з них носили на плечах важкі дубові палиці. Якось-то Бастіян угледів навіть скеле- гриза з зубиськами, наче залізні зубила. Той ішов - і сріб­ний місток аж вгинався під його вагою. Та перш ніж Басті­ян встиг запитати чи його ім’я, бува, не Пйорнрахцарк, скелегриз уже загубився у натовпі.

Нарешті Бастіян дістався до середмістя. Саме тут мав відбуватися турнір. Зрештою, як виявилося, він уже давно почався. На великій круглій площі, що нагадувала циркову арену, сотні учасників змагань мірялися силою, показую­чи, хто і на що здатний. Глядач обступили супротивників широким колом і підбадьорювали їх вигуками. У вікнах, на балконах, на галереях палаців юрмилися тисячі цікавих, були й такі, кому вдалося видряпатися навіть на прикра­шені філігранями срібні дахи.

Проте Бастіяна цікавило аж ніяк не видовище. Він хо­тів розшукати Атрею, адже мусив же той звідкись спостері­гати за перебігом турніру. Хоч і не відразу, та все ж Бастіян зауважив, що публіка раз за разом очікувально позирає в бік одного з палаців, - і передусім тоді, коли котромусь із суперників раптом щастило здобути хоч маленьку, але явну перемогу. Одначе для того, аби побачити цей палац, що притягував погляди натовпу, Бастіянові довелося протов­питися крізь юрбу, пройти по одному з містків, а тоді ще й видертися на ліхтарний стовп.

На широкому балконі палацу стояли два великі срібні м’які фотелі. На одному сидів якийсь надзвичайні старий чоловік. Його срібна хвиляста борода і таке саме срібне хвилясте волосся спадали аж до пояса. Мабуть, це і був Кверквобад, Срібний Старець. Поряд і ним сидів хлопець - приблизно Бастіянового віку. На ньому були штани з м’якої шкіри, але торс він мав оголений, і в око відразу впадав оливково-зелений колір його тіла. Вираз хлопцевого вузького обличчя був поважний, майже суворий. Довге чо­рне волосся - зібране на потилиці шкіряним ремінцем. Із плечей спадав пурпурово-червоний плащ. Хлопець дивився вниз, на арену, спокійно, але водночас якось дуже напру­жено. Здавалося, його погляд ловить абсолютно все. Атрею!

В цю хвилину в напіввідчинених балконних дверях за спиною Атрею з’явилася ще одна постать - звір із дуже ве­ликою головою, схожою на лев’ячу, ось тільки замість шер­сті цю істоту вкривала перламутрова луска. Очі звіра були кулясті й рубіново-червоні, вони осяли і мерехтіли, а коли його голова піднялася понад Атрею, стало видно довгу, гнучку шию, також вкриту перламутровою лускою, з неї білим полум’ям опадала розкішна грива. Це був Фухур, щастедракон. Бастіянові навіть здалося, ніби той щось ска­зав на вухо Атрею, бо хлопець кивнув.

Бастіян сидів на ліхтарному стовпі, але тепер вирішив спуститись униз. Він побачив усе, що хотів, а відтак йому стало цікаво поспостерігати за турніром.

Дуже скоро Бастіян зрозумів, що те, що відбувалося на площі, було не так боротьбою, як цирковою виставою - зма­ганням і видовищем водночас. Якраз у цю мить почали бо­ротися два велетні, їхні тіла сплелися в єдиний величезний клубок, і цей клубок перекочувався від одного краю площі до другого. Крім велетнів, тут змагалися ще декілька пар; ці переважно однакові, хоч іноді й цілком різні істоти міря­лися силами в мистецтві фехтування, в бою на мечах, у во­лодінні булавою чи списом. Звичайно, це не були справжні поєдинки - битви не на життя, а на смерть. За правилами турніру, його учасники мали продемонструвати не тільки військову вправність, але й те, яким шляхетним може бути боєць чи розвинене у нього самовладання. Якби хтось - охоплений люттю або ж із честолюбства - поранив свого суперника, його змусили би покинути поле бою і зарахува­ли б йому не перемогу, а поразку. Відтак більшість змагу- нів доводили вправність у стрільбі з лука, демонстрували силу, піднімаючи несамовиті тягарі, показували свою спритність у карколомних акробатичних номерах або ж ви­конували трюки, які вимагали незаперечної відваги. А оскільки всі учасники турніру були надзвичайно різні, те, що вони представляли на волю суддів і глядачів, було та­ким же розмаїтим, як і вони самі.

Переможені поступалися на площі місцем переможцям, а тому учасників турніру, а отже претендентів на перемогу, меншало. Нараз Бастіян побачив, що на арену вийшли Гікріон Сильний, Гісбальд Спритний і Гідорн Витривалий.

Лицаря Гінрека і дами його серця, принцеси Оґламар, із ними не було.

На той час на площі залишалося ще десь близько сотні тих, хто змагався за перемогу. Позаяк це вже були найкра­щі з-поміж найкращих, Гікріонові, Гісбальдові та Гідорнові не вдалося подолати суперників аж так легко, як вони собі гадали. Минуло майже півдня, перш ніж виявилося, що Гікріон - найсильніший між сильними, Гісбальд - найсп- ритніший серед спритних, а Гідорн - найвитриваліший се­ред витривалих. Публіка шаленіла і нестямно аплодувала, а троє переможців уклонилися в бік балкона, де сиділи Срі­бний Старець Кверквобад і Атрею. Хлопець саме підвівся, аби щось сказати, та раптом на площу вийшов іще один претендент. Це був лицар Гінрек. Запала доволі напружена тиша, й Атрею знову сів. Його мали супроводжувати троє воїнів, отож там, унизу, був один зайвий. Значить, комусь із цих чотирьох доведеться вибути.

- Панове лицарі! - крикнув Герой Гінрек голосно - так, щоби його усі почули. - Я не хотів би думати, що ця неве­личка демонстрація здібностей якось підточила ваші сили. І все ж таки з мого боку, з огляду на цю обставину, було б не надто шляхетно викликати вас на бій по одному. Позаяк серед учасників цього турніру я так і не побачив жодного гідного суперника, досі я не брав участі у змаганнях. Тому зараз я свіжий і сповнений сил. Якщо хтось із вас почува­ється надто виснаженим, хай добровільно залишить поле бою. Але якщо ніхто з вас не бажає відступати, я готовий стати на герць із вами трьома - з усіма одночасно. Чи є за­перечення?

- Ні, - відповіли всі троє як один.

І тоді розпочався поєдинок на мечах - такий, що аж іск­ри посипалися. Гікріонові удари анітрохи не втратили своєї колишньої сили, але Гінрек був сильніший. Гісбальд блис­кавкою налітав на нього зусібіч, одначе Гінрек був меткі­ший. Гідорн спробував зробити так, щоби його суперник якнайшвидше виснажився, проте Гінрек був витривалі­ший. Ціла ця сутичка не протривала навіть і десяти хви­лин: поступово Гінрек обеззброїв усіх трьох своїх супротив­ників. Відтак воїн визнали свою поразку і перемогу Героя Гінрека. Тим часом той гордо озирався довкола, явно очі­куючи захопленого погляду своєї дами серця (очевидно, та стояла десь неподалік, у натовпі).

А понад площею ураганом пронеслися вигуки та овації глядачів. Здійнявся такий галас, що його, либонь, було чу­тно навіть на найдальшому березі Озер Сліз.

Коли крики і оплески стихли, Срібний Старець Кверквобад підвівся і голосно запитав:

- Чи є серед вас хтось, хто наважиться стати на двобій проти лицаря Героя Гінрека?

І раптом у цілковитій тиші прозвучав дзвінкій хлоп’ячий голос:

- Так! Я!

Це був Бастіян.

Усі обличчя повернулися в його бік. Натовп розступив­ся, звільняючи вузький прохід, і Бастіян вийшов на площу. Залунали вигуки, сповнені подиву і тривоги: «Ні тільки погляньте, який красень!»; «Шкода його!»; «Не можна, щоби він загинув!»...

- Хто ти? - запитав Срібний Старець Кверквобпд

- Я назву своє ім’я пізніше, - відповів Бастіян.

Він побачив, що очі Атрею звузилися. Той дивився на нього із німим запитанням, але водночас невпевнено.

- Юний друже, - звернувся до нього лицар Гінрек, ми розділили з тобою трапезу й питво. Невже ти бажаєш, щоби я привселюдно тебе знеславив? Прошу тебе, візьми назад своє слово і йди собі з миром.

- Ні, - відказав Бастіян. - Я наполягаю на своєму слові й на нашому двобої.

Лицар Гінрек на мить завагався. А тоді заговорив зно­ву:

- З мого боку було б дуже недобре стати з тобою на герць. Давай-но спершу подивимося, хто з нас вище пус­тить стрілу.

Кожному принесли тугий лук і стрілу. Гінрек натягнув тятиву і вистрелив угору. Стріла полетіла високо-високо, так високо, що її вже не могли розгледіти навіть найзіркіші з-поміж присутніх.

Майже тієї ж миті Бастіян також напнув лук, по­силаючи свою стрілу їй навздогін.

Минуло трохи часу, перш ніж обидві стріли повернули­ся назад. Вони впали на землю поміж стрільцями. І тут ви­явилося, що Бастіянова стріла - стріла з червоним оперен­ням - десь у високості наздогнала стрілу лицаря Гінрека, та ще й із такою силою, що розщепила її ззаду.

Лицар Гінрек витріщився на зчеплені стріли. Він зблід, а на його щоках з’явилися червоні плями.

- Це сталося випадково, - промимрив він. - Побачимо, хто з нас краще фехтує.

Відтак звелів принести дві шпаги і дві колоди карт. Ко­ли їх принесли, він старанно перетасував обидві колоди. Підкинувши одну з них високо вгору, він блискавично ви­хопив шпагу з піхов - і, здавалося, вколов повітря. Тільки коли решта карт попадали на землю, всі побачили, що ли­цар Гінрек прохромив червового туза, до того ж - у самісі­ньке серце. Він знову роззирнувся, шукаючи схвалення в очах своєї дами серця і показуючи всім клинок із настром­леною на нього картою.

Тепер настала черга Бастіяна. Він підкинув угору другу колоду - і його шпага замиготіла у повітрі. Жодна з карт не впала на землю. Він настромив на лезо всі тридцять дві ка­рти колоди, до того ж прохромив кожну з них точнісінько посередині, та ще й у правильній послідовності, і це при тому, що лицар Гінрек перетасував їх надзвичайно ретель­но.

Лицар Гінрек почав усвідомлювати свою поразку. Цьо­го разу він нічого не сказав, але його губи здригнулися і затремтіли.

- Зате ти не зможеш зрівнятися зі мною в силі, - вити­снув він нарешті зненацька захриплим голосом.

Гінрек схопив найтяжчу з гир, які й досі лежали на площі, і поволі її підніс.

Та не встиг її опустити, як Бастіян обхопив разом його, і гирю - і підняв їх догори.

Вираз Гінрекового обличчя зробився таким спантели­ченим, що декотрі з глядачів не змогли втриматися від смі­ху.

- Дотепер, - звернувся до нього Бастіян, - Ви вирішу­вали, в чому нам мірятися силою. Тепер, якщо не заперечу­єте, я також хотів би дещо запропонувати.

Лицар Гінрек мовчки кивнув.

- Це випробування на мужність, - вів далі Бастіян.

Лицар Гінрек спробував опанувати себе.

- Моя відвага не боїться ніяких випробувань!

- Ну, тоді, - відказав Бастіян, - я пропоную переплив­ти Озеро Сліз. Наввипередки. Хто першим допливе берега, того і перемога.

Над площею зависла мертва тиша.

Лицар Гінрек спершу зблід, а тоді почервонів.

- Це не випробування на хоробрість, - видушив він зі себе. - Це божевілля!

- Я, - відповів Бастіян, - готовий. Ходімо!

І тут лицар Гінрек втратив самовладання.

- Ні! - зарепетував він і тупнув ногою. - Всім чудово відомо, що вода Мургу розчиняє абсолютно все. Увійти в цю воду - значить, приректи себе на загибель.

- Але я не боюся, - спокійно відказав Бастіян. - Я пройшов через Пустелю Барв, я їв і пив вогонь Строкатої Смерті, я купався у цьому вогні. Я не боюся води Озера Сліз.

- Брехня! - заревів лицар Гінрек, весь червоний від но­ті. - Ніхто у Фантазії не зміг би вціліти, зустрівшись зі Строкатою Смертю, це знає кожна дитина!

- Лицарю Гінрек, - поволі проказав Бастіян, - замість того, щоби звинувачувати мене в брехні, краще зізнайтеся, що Ви просто боїтеся.

Оцього вже лицар Гінрек стерпіти не міг. Не тямлячись від люті, він вихопив свій великий меч і кинувся на Бастія- на.

Той ухилився від удару, зробивши крок назад, і хотів було попередити лицаря про небезпеку, але Гінрек не дав йому цього зробити. Він замахнувся, ударив мечем - і всі зрозуміли, що жарти закінчилися. У ту ж мить меч Сікан- да, наче блискавка, вилетів зі своїх заіржавілих піхов, сам заскочив Бастіянові в руку і затанцював у ній.

Те, що сталося потім, було таким небаченим і нечува- ним, що жоден із глядачів не забуде цього до кінця свого життя.

Бастіян не міг розтиснути пальці, щоби відпусти ру­ків’я меча, отож йому доводилося повторювати кожен по­рух Сіканди. Спершу Сіканда розсік на дрібнесенькі шма­точки Гінреків меч, а тоді порубав його розкішний обладу- нок. Шматки металу розлетілися на всі боки, однак шкіри Гінрека Бастіянів меч навіть не зачепив. Лицар Гінрек від­чайдушно відбивався, махав, як навіжений, обрубком меча, але Сіканда літав навколо нього, як вогняний смерч, як блискавка, засліплюючі очі та стримуючи випади, так що жоден із ударів лицаря Гінрека не досяг мети. Ще мить - і лицар Гінрек залишився у самій білизні, але навіть тепер він не перестав вимахувати обрубком меча у бік Бастіяна.

Відтак Сіканда порубав те, що ще залишалося від Гинреко- вого меча, на тонесенькі скибочки, до того ж - із неймовір­ною швидкістю, по суті, блискавично, тому обрубок клинка ще якусь мить повисів у повітрі, а тоді упав на землю, дзе- ленькнувши, ніби жменька дрібних монет. Лицар Гінрек витріщився на тепер уже непотрібне руків’я, що його він усе ще стискав у руці, а тоді раптом, розпачливо жбурнув його під ноги і завмер, опустивши голову. А Сіканда повер­нувся у свої заіржавілі піхви - і тільки тепер Бастіян зміг розтиснути руку.

Натовп відгукнувся на це тисячоголосим крики захвату і зачудування. Глядачі кинулися на площу, підхопили Бас- тіяна, підняли його і на руках понесли по колу.

Радісні вигуки не вщухали. Це був справжній великий тріумф.

З висоти Бастіян роззирався за лицарем Гінреком. Йому хотілося сказати Гінреку щось примирливе, бо, щиро ка­жучи, він не хотів осоромити бідолашного лицаря, і йому було шкода, що так сталося. Та лицаря Гінрека ніде не було видно.

А тоді раптом знову запала тиша. Натовп розступився, звільнивши прохід.

На площі - арені, де відбувалися всі ці поєдинки, стояв Атрею і з усміхом дивився на Бастіяна. Усміхався і Басті­ян. Його опустили на землю, і тепер двоє хлопців стояли один перед одним. Вони довго мовчки вдивлялися: той - в того, а той - у того.

Врешті Атрею порушив мовчанку.

- Якби мені все ще був потрібен супутник для пошуків Рятівника Фантазії, то я обмежився б самим лише Героєм Гінреком, бо він один вартує більше, ніж сто інших, разом узятих. Але мені більше не потрібен супутник, тому що по­шукова експедиція не відбудеться.

Почулися вигуки здивування, розчарування і рем­ствування.

- Рятівник Фантазії не потребує нашого захисту, - продовжував Атрею, підвищивши голос, - бо він сам здат­ний захистити себе ліпше, ніж усі ми разом. До того ж, нам не треба його шукати: він сам нас знайшов. Я не відразу впізнав його, бо коли побачив його у Брамі Чарівного Дзер­кала, він виглядав інакше - це правда, цілком інакше. Але я не забув погляду його очей. Це той самий погляд, який спрямований на мене тепер. Я не можу помилятися.

Бастіян, усміхаючись, похитав головою і сказав:

- А ти і не помиляєшся, Атрею. Ти привів мене до Ди­тинної Царівни, щоб я дав їй нове ім’я. І я дякую тобі за це. Благоговійний шепіт, наче подув вітру, пронісся в натовпі глядачів.

- Ти пообіцяв, - відказав Атрею, - назвати нам своє ім’я. Його ще не знає ніхто у Фантазії, крім Золотоокої По­велительки Бажань. То як, тепер ти назвешся?

- Я - Бастіян Бальтазар Букс.

Тепер уже глядачі не змогли стримати своїх почуттів. Натовп просто-таки вибухнув радістю. То тут, то там загу­кали «Слава!» і «Многая літа!» Були і такі, хто на радощах аж затанцював, так що і кладки, і містки, і навіть ціла площа - все раптом захиталося під ногами, заходило ходо­ром і задрижало.

Усміхнений Атрею простягнув руку, і Бастіян потиснув її. Так - пліч-о-пліч - вони пішли до палацу. А в палаці, чи, власне, на сходах перед входом у палац, на них уже чекали Срібний Старець Кверквобад і щастедракон Фухур.

Того вечора місто Амарґант відсвяткувало своє найпре- красніше свято. Усі, хто тільки мав ноги - короткі чи довгі, криві чи рівні, танцювали, а всі, хто тільки мав голос - гар­ний чи неприємний, високий чи низький, співали і сміяли­ся.

Коли стемніло, мешканці Амарґанта засвітили у своїх срібних кораблях і палацах тисячі різнобарвних вогнів. А опівночі влаштували такий феєрверк, якого навіть у Фан­тазії ще ніколи не бувало.

Бастіян з Атрею, Фухур і Срібний Старець Кверквобад стояли на балконі й дивилися, як строкаті снопи вогню в небі й тисячі кольорових вогників, засвічених у Срібному Місті, відбиваються в темних водах Мургу- Озера Сліз.

XVII.

ДРАКОН ДЛЯ ГЕРОЯ ГІНРЕКА

Срібний Старець Кверквобад задрімав у своєму висо­кому срібному фотелі: вже була пізня ніч. Тож він пропус­тив щось, що сталося вперше за ціле його стосемирічне життя. Подібна доля спіткала більшість мешканців Амар­ґанта, а також більшість гостей міста, які, втомившись від свята, повкладалися спати. І лише поодинокі з-поміж них- ті, які ще не встигли заснути, - почули таке, що своєю кра­сою перевершувало все, чуте ними до цього часу, а може і в майбутньому.

Фухур, білий щастедракон, співав.

Високо в нічному небі кружляв він над Срібним Містом і Озером Сліз. Він співав - і його голос звучав, наче ніжний малиновий дзвін. То була пісня без слів - велична і проста водночас мелодія чистого щастя. І в кожного, хто її чув, трепетало серце, і всім ставало легко і радісно на душі.

Так було і з Бастіяном та Атрею, які сиділи поряд на широкому балконі палацу Срібного Старця Кверквобада. І один, і другий чули спів щастедракона вперш. Самі того не помічаючи, вони взялися за руки і в німим захваті вслуха­лися у цю мелодію - натхненну і світлу.

І кожен із них знав, що його товариш відчуває те саме, цо й він: щастя знайти друга. І вони не наважувалися заго­ворити, щоби не сполохати оте щастя словами.

Але все колись закінчується, отож проминула і ця Ве­лика Мить; Фухурів спів лунав дедалі тихіше - і нарешті остаточно стих.

Коли все стихло, Кверквобад раптом прокинувся, встав з крісла і сказав, ніби виправдовуючись:

- Срібні Старці, такі, як я, не можуть обійтися без сну. У вас, молодих, усе інакше. Не ображайтеся, але мені час спати.

Вони побажали йому на добраніч, і Кверквобад пішов.

І знову двоє друзів довго сиділи мовчки, вдивляючись у нічне небо, де все ще кружляв щастедракон; він рухався повільно і плавно. Час від часу він, немов біла хмаринка, пропливав над диском місяця.

- А Фухур не хоче спати? - спитав нарешті Бастіян.

- Він уже спить, - тихо відказав Атрею.

- У повітрі?

- Так. Він не любить перебувати в приміщеннях, і на­віть таких просторих, як зали Кверквобадового палацу. Йому там затісно, відтак він намагається поводитись яко­мога обережніше, щоби нічого не перевернути і не розбити, і через те почуває себе, як у неволі. Тому він здебільшого спить у повітрі.

- Як ти думаєш, він дозволить мені колись політати на ньому?

- Думаю, що так, - переконано мовив Атрею, - проте це дуже непросто. Потрібно звикнути.

- Я ж їздив верхи на Ґраоґрамані, - нагадав Бастіян. Атрею кивнув і подивився на нього з повагою,

- Ти це казав лицареві Гінреку. Але як тобі вдалося приборкати Строкату Смерть?

- Я ношу Сяйво, - сказав Бастіян.

- Он як? - здивувався Атрею. Здавалося, що це його страшенно вразило, проте він змовчав.

Бастіян витягнув з-під сорочки знак Дитинної Царівни і показав його Атрею. Той якусь мить уважно його порозг- лядав, а тоді зовсім тихо промовив:

- Значить, тепер ти носиш Сяйво.

Вираз його обличчя здався Бастіянові дещо відсутнім, отож він поспішив запитати:

- Хочеш надягнути його знову?

І почав уже знімати ланцюжок.

- Ні!

Голос Атрею пролунав майже різко, і Бастіян ошелеше­но завмер. Але Атрею всміхнувся і повторив, тепер уже зо­всім лагідно і м’яко:

- Ні, Бастіяне, я доволі його носив.

- Як хочеш, - відказав Бастіян.

А тоді обернув Клейнод другим боком:

- Поглянь! Ти бачив цей напис?

- Бачити-то бачив, але не знаю, що там написано, зні­тився Атрею.

- Як же так?

- Ми, народ зеленошкірів, уміємо читати сліди, але не літери.

Тепер настала Бастіянова черга знітитися:

- Он як!

- А що там написано? - запитав Атрею.

- РОБИ ЩО ХОЧЕШ, - уголос прочитав Бастіян.

Атрею невідривно вдивлявся в знак.

- То ось що це означає! - пробурмотів він.

Його обличчя не зраджувало жодного душевного пору­ху, тож Бастіян не міг відгадати, про що він думає. А тому запитав:

- А якби ти знав, що це означає, чи це щось би для тебе змінило?

- Ні, - відповів Атрею. - Адже я і робив те, що хотів.

- Твоя правда, - кивнув Бастіян.

І знову вони трохи помовчали.

- Атрею, я мушу тебе спитати про ще одну річ, - знову заговорив Бастіян. - Ти сказав, що тоді, коли ти побачив мене в Брамі Чарівного Дзеркала, я виглядав інакше.

- Так, цілком інакше.

- А як саме?

- Ти був опецькуватий і блідий, і на тобі був зовсім ін­ший одяг.

- Опецькуватий і блідий? - перепитав Бастіян, недо­вірливо посміхаючись. - Ти певен, що то був я?

- А хіба ні?

Бастіян замислився.

- Ти мене бачив, я знаю це напевне. Але я завжди був такий, як тепер.

- Справді?

- Я мусив би пам’ятати, якби це було інакше! - вигук­нув Бастіян.

- Так, - сказав Атрею і замислено подивився на нього, - мусив би пам’ятати.

- А може, те дзеркало було криве?

Атрею похитав головою.

- Не думаю.

- То як тоді пояснити, що ти побачив мене саме таким, іншим, ніж тепер?

- Поняття не маю, - зізнався Атрею. - Знаю лише, що не помилився.

Вони знову надовго замовкли і врешті-решт пішли спа­ти.

Бастіян лежав у ліжку, зробленому, ясна річ, з філіг­ранного срібла, і все думав і думав про свою розмову з Ат­рею. Йому чомусь здавалося, що ані перемога над Героєм Гінреком, ні навіть його перебування в Ґраоґрамана не справили на Атрею належного враження, і надто відколи довідався, що Бастіян носить Сяйво. Може, він гадає, що за таких обставин усі його перемоги не були чимось особли­вим? Та Бастіянові дуже хотілося щоб Атрею його поважав і захоплювався ним!

Він довго думав, що потрібно зробити, аби цього досяг­нути, як йому заслужити повагу Атрею. Це мусило б бути щось таке, чого не зміг би зробити ніхто у Фантазії, навіть той, хто носить Сяйво. Щось, на що був би здатний лише він, Бастіян.

І нарешті він придумав: вигадувати історії!

Раз за разом усі повторювали, нібито у світі Фантазії це просто неможливо. Мовляв, у світі Фантазії немає нічого нового, а отже, ніхто не зміг би створити цілком нову істо­рію. Про це казав йому навіть голос Уюлялі. Одначе він, Бастіян, великий мастак вигадувати, найліпше знався саме на придумуванні історій.

Нехай Атрею побачить, який він, Бастіян, великий ви­гадник і придумувані

Він страшенно захотів, щоби йому якомога швидше ви­пала нагода довести це Атрею. Може, навіть і завтра. На­приклад, в Амарґанті могло б відбутися свято поетів та оповідачів історій, і тоді Бастіян оповів би такі історії, що всіх би перевершив!

Або навіть так: нехай би все, про що він розповідатиме, тут же відбувалося насправді! Бо хіба ж не казав Ґраоґра- ман, що Фантазія - то світ історій, а тому давно забуте може виникнути тут знову, якщо його згадати в якійсь історії.

Як же здивується Атрею!

Так він і заснув, уявляючи собі подив і захват друга.

А вранці, коли вони сиділи в парадній залі палацу за розкішним сніданком, Срібний Старець Кверквобад сказав:

- Ми вирішили влаштувати сьогодні для нашого гостя, Рятівника Фантазії, і для його друга, який привів його до нас, цілком особливе свято. Можливо, ти, Бастіяне Бальта­заре Букс, і не знаєш, що, за прадавньою традицією, ми, жителі Амарґанта, славимося у Фантазії як поети, співці та оповідачі історій. Ми змалку навчаємо цього мистецтва наших дітей. Вони багато років мандрують світом як співці та оповідачі історій, виконуючи своє покликання і призна­чення, на радість і на користь усім, хто їх слухає. Тому-то нас скрізь приймають зі щирою повагою. Але біда в тому, що наш запас пісень та історій, відверто кажучи, не надто великий. Відтак нам доводиться розподіляти ці пісні і опо­віді поміж усіма нами. Однак ширяться чутки знаю, прав­диві чи ні, - що у твоєму світі ти прославився як фантазер і вигадник. Це дійсно так?

- Так, - сказав Бастіян, - з мене через це навіть кпили.

Кверквобад здивовано підняв брови.

- Кпили? Через те, що ти вмієш вигадувати історії, яких ще ніхто і ніколи не чув? Бути цього не може! Ніхто з нас не вміє цього робити, тож усі ми - я і мої співгромадяни - були б тобі невимовно вдячні, якби ти захотів подарувати нам кілька нових історій. Допоможеш нам?

- Залюбки! - відповів Бастіян.

Після сніданку вони вийшли на сходи Кверквобадового палацу. Там на них уже чекав Фухур.

На площі тим часом зібралася чимала юрма, та цього разу в ній виявилося лише трохи гостей, які прибули до міста заради турніру. Більшість присутніх були мешканці міста - чоловіки, жінки і діти; усі стрункі й синьоокі, всі у срібних шатах. Більшість тримали в руках срібні струнні інструменти: арфи, ліри, мандоліни, гітари і цитри, на яких вони збирались акомпанувати собі під час виступу, - кожен сподівався, що матиме нагоду продемонструвати своє мистецтво перед Бастіяном та Атрею.

На балкон знову винесли срібні крісла. Бастіян сидів посередині між Кверквобадом і Атрею. Фухур налаштував­ся за ними.

Тоді Кверквобад сплеснув у долоні, а коли всі затихли, промовив:

- Великий співець і оповідач погодився виконати наше прохання. Він подарує нам нові фантастичні історії. А тому докладіть усіх зусиль, друзі: ми повинні його надихнути!

Амаґрантяни, які стояли на площі, низько і мовчки вклонилися. А тоді наперед виступив перший із них і мело­дійним речитативом почав свою оповідь.

Після нього виступали інші - багато-багато інших. У всіх були гарні милозвучні голоси, всі були чудовими ви­конавцями.

їхні історії, вірші та пісні були захопливі й цікаві, весе­лі або сумні, але переповідати їх тут немає змоги. Це краще зробити якось іншим разом. Загалом пролунало близько ста різних виступів. А потім вони почали повторюватися. Ама­ґрантяни, що виступали наприкінці, не могли вигадати ні­чого нового, вони змушені були повторювати історії і пісні, які прозвучали до того.

Бастіян дедалі більше хвилювався: він чекав, коли на­дійде його черга. Його бажання - те, чого він захотів учора перед сном, - сповнилося до найменших подробиць. Отож він нетерпеливився, чекаючи, що збудеться і все решта. Він крадькома позирав на Атрею, але той сидів і слухав з не­зворушним виразом обличчя. На його лиці неможливо було прочитати жодного душевного поруху.

Врешті Срібний Старець Кверквобад наказав своїм спів­громадянам припинити виступи. Зітхнувши, він обернувся до Бастіяна:

- Я ж казав тобі, Бастіяне Бальтазаре Букс, що наш запас історій, на жаль, дуже малий. І не наша вина, що в нас більше немає історій. Як бачиш, ми робимо все, що мо­жемо. Але, сподіваюся, ти подаруєш нам котрусь із твоїх?

- Я подарую вам усі історії, які тільки придумав, вели­кодушно сказав Бастіян, - адже я можу понавигадувати безліч інших. Чимало з них я розповідав свого часу мале­нькій дівчинці на ім’я Кріс-Та, але більшість лише самому собі. Тож їх ніхто, крім мене, не знає. Але для того, щоби розповісти вам їх усі, знадобилось би багато тижнів чи на­віть місяців. Аж так надовго ми залишитися тут, у вас, не можемо. Тому я розповім їй лише одну історію, доволі ко­ротку, проте вона вміщає всі інші. Називається вона «Істо­рія бібліотеки міста Амарґант».

Він замислився, а тоді почав розповідати, імпровізую­чи, те, що в ту мить спадало йому на гадку.

«Колись, дуже-дуже давно, в Амарґанті жила Срібна Старчиня на ім’я Квана, і вона правила цим містом. У ті давно минулі дні не було ще Озера Сліз Мургу, та навіть і сам Амарґант іще не був такий, як нині, весь із того особ­ливого срібла, непідвладного водам Озера Сліз. Це було геть звичайне собі місто з кам’яними дерев’яними будівля­ми. І лежало воно в долині поміж порослими лісом пагор­бами.

Був у Квани син на ім’я Квін, і був він велим і мисли­вець. Одного дня Квін побачив у лісі Єдинорога; на вістрі свого рога звір носив самоцвіт. Квін убив звіра, а камінь приніс додому. Але цим він накликав на місто Амарґант страшне лихо. У місті почало народжуватися дедалі менше і менше дітей. Люди зрозуміли, що якщо вони не знайдуть якогось порятунку, то будуть приречені на вимирання. Але оживити Єдинорога було неможливо, і ніхто не знав, як за­радити лиху.

Тоді Срібна Старчиня Квана вислала посланця до Пів­денного Оракула, щоби Уюляля порадила, що їм робити. Та

Південний Оракул був дуже-дуже далеко. Посланець виру­шив юнаком, а повернувся глибоким старцем. Срібна Стар- чиня Квана давно померла, її місце заступив Квін, її син. Та й він, звичайно, був уже зовсім старий, так само, як і решта мешканців Амарґанта. Залишилися тільки двійко останніх дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчик називався Аквіл, а дівчинка - Муква.

Повернувшись, посланець, не зволікаючи, розповів про те, що відкрив йому голос Уюлялі: Амарґант існуватиме і далі тільки тоді, якщо стане найпрекраснішим містом Фан­тазії. Таким чином можна спокутувати злочин, вчинений Квіном. Та жителі Амарґанта зможуть зробити це лише за допомогою ахараїв, найбридкіших істот Фантазії. їх іще називають сльозолиями, бо, побиваючись над своєю огид­ністю, вони безперестанку ллють сльози. І якраз ці потоки сліз вимивають із надр землі особливе срібло, і ахараї умі­ють надзвичайно філігранно його обробляти.

Відтак амарґантяни вирушили на пошуки ахараїв, про­те їм так і не вдалося їх знайти, бо ахараї-сльозолиї живуть дуже глибоко під землею. Врешті-решт з усіх мешканців міста живими залишилися тільки Аквіл і Муква. Усі інші люди повмирали, а вони тим часом виросли. І саме їм вда­лося розшукати-таки ахараїв і переконати їх перетворити Амарґант на найпрекрасніше місто Фантазії.

Насамперед ахараї побудували срібний човен, на ньому - невеличкий філігранний палацик, а тоді поставили його на головній площі вимерлого міста. Далі вони спрямували потік своїх сліз під землею так, щоби він почав бити джере­лом у долині поміж заліснених пагорбів. Долину заповнили гіркі води, і так на її місці виникло Озеро Сліз Мургу, на якому плавав перший срібний палац. У ньому замешкали Аквіл і Муква.

Щоправда, ахараї поставили молодій парі одну умову, а саме: всі їхні нащадки повинні присвятити себе співанню пісень і переповіданню історій. І доки вони це робитимуть, ахараї будуть їм допомагати, бо таким чином вони теж ста­нуть якось причетними до краси, і їхня бридкість послу­жить створенню чогось прекрасного.

Отож Аквіл і Муква заснували бібліотеку - славно­звісну бібліотеку Амарґанта, де зібрано всі історії, які я склав. Розпочали вони з власне оцієї, яку ви чуєте від мене в цю мить, але поступово до неї додалися і всі решта, які я коли-небудь розповідав, і врешті-решт іх стало так багато, що ні Аквіл і Муква, ні їхні численні нащадки, які нині на­селяють Амарґант, ніколи не змогли би ані перечитати усіх їх, ані переповісти: їм немає кінця.

А що Амарґант став найпрекраснішим містом Фантазії та ще й досі існує, усі ми завдячуємо тому, що ахараї та амарґантяни взаємно виконали свої обіцянки, хоча самі давно забули одні про одних. І тільки назва Озера Сліз Мур- гу ще нагадує про події тієї сивої давнини».

Коли Бастіян замовк, Срібний Старець Кверквобад по­вільно підвівся з високого престолу. Його обличчя осяяла усмішка радості.

- Бастіяне Бальтазаре Букс, - мовив він, - ти подарував нам щось більше, ніж розповідь чи історію, і набагато біль­ше, ніж безліч розповідей чи зібрання історій. Ти подару­вав нам наше власне походження. Тепер ми знаємо, звідкі­ля взялися Мургу і срібні кораблі та палаци, які на ньому стоять. Тепер ми знаємо, чому ми з давніх-давен є народом співців і оповідачів історій. Але найголовніше - тепер ми знаємо, що то за велика, кругла будівля височить посеред нашого міста. Туди це ніколи не заходив жоден із нас, бо вона споконвіків зачинена. Там зберігається найбільший наш скарб - там міститься бібліотека Амарґанта. А ми цьо­го досі не знали!

Бастіян і сам був глибоко схвильований і навіть трохи ошелешений тим, що все, що він щойно розповів, здійсни­лося (а може, завжди було дійсністю? Граоґраман, мабуть, сказав би: «І те, і те водночас»!). Одначе Бастіян захотів пе­ресвідчитися в цьому на власні очі.

- А де ж та будівля? - запитав він.

- Я покажу тобі, - сказав Кверквобад.

А тоді вигукнув, обернувшись до натовпу:

- Ходімо всі! Можливо, на нас сьогодні чекає ще багато див і дивовиж!

Довга процесія, на чолі якої йшов Срібний Старець у супроводі Атрею і Бастіяна, пересувалася кладками, що з’єднували срібні кораблі, і нарешті зупинилися перед якоюсь велетенською будівлею, яка стояла на круглому- круглісінькому судні, та й сама чимось нагадувала велетен­ську бляшанку. Зовнішні стіни будівлі гладенькі та зовсім без прикрас - не мали вікон, а одні-єдині двері були зачи­нені.

Рівно посередині цих важких срібних дверей містився камінь у круглій оправі, вельми схожий на уламок прозо­рого скла. А над ним прочитувався напис:

Взятий з рогу Єдинорога, згас я.

Тримаю закритими двері,


доки не зродить той моє світло,


хто назве мене на ім’я.

Йому я світитиму сотню років,

Провадячи крізь темні глибини


Йорового Мінроуда.

Якщо ж він вимовить моє ім’я вдруге,


з кінця до початку,


спалахну я столітнім сяйвом


в одну мить.

- Нікому з нас, - мовив Кверквобад, - так і не вдалося розтлумачити цей напис. Ніхто не знає, що означають слова «глибини Йорового Мінроуда». Ніхто досі так і не відкрив імені каменя, хоча кожен із нас не раз пробував це зробити. Але нам доступні лише ті імена, які вже існують у Фантазії. Однак є імена інших речей і предметів, які існують поза нею! Отож ми називали щонайрізноманітніші імена, та ні­кому не вдалося зробити так, щоби камінь засяяв, щоби двері відчинилися. Чи міг би ти, Бастіяне Бальтазаре Букс, знайти ім’я для цього каменя?

Запала глибока, аж лунка від напруженого очікування тиша. Усі амарґантяни і неамарґантяни затамували дихан­ня.

- Аль Джагір! - вигукнув Бастіян.

І в ту ж таки мить камінь яскраво спалахнув, а тоді за­світився трохи м’якшим світлом і вистрибнув зі своєї опра­ви просто в руку Бастіянові. Двері відчинилися.

У цілого багатотисячного натовпу вирвався крик здиву­вання.

Бастіян - зі світлосяйним каменем у руці - увійшов досередини, за ним - Атрею і Кверквобад. А вже за ними - уся юрма.

У величезному круглому приміщенні було темно, і Бас­тіян підніс камінь над головою. Його світла, хоча самоцвіт палахкотів набагато яскравіше, аніж свічка, все одно не ви­стачало, щоби освітити приміщення повністю. Було видно лише, що вздовж стін, на височезних, на багато-багато по­верхів угору, стелажах стоять книжки, книжки, книжки - тисячі книг.

Невдовзі принесли лампи, і ціле велике приміщення освітилося. Тепер усі побачили, що нібито суцільна, як на перший погляд, стіна книжок не є аж такою суцільною; книги на стелажах були впорядковані, поділені на відділи з табличками-вказівниками на кшталт: «Смішні історії», «Цікаві історії». Або, скажімо, «Дотепні вигадки» чи «За­хопливі пригоди», «Поважні історії», «Придумки» і «Над­звичайно короткі історії», і так далі, і так далі.

Посеред круглої зали, на підлозі, великими літерами був викарбуваний напис (не помітити його було просто не­можливо):

БІБЛІОТЕКА


ЗІБРАННЯ ТВОРІВ


БАСТІЯНА БАЛЬТАЗАРА БУКСА

Атрею стояв і дивився на все великими від здивування очима. Його так захопило і вразило все тут побачене, що зачудування і захват легко прочитували на його обличчі.

Це дуже втішило Бастіяна.

Він був справді щасливий.

- І все це, - запитав Атрею, показуючи пальцем на ти­сячі книг, - усе це історії, які ти придумав?

- Так, - відповів Бастіян, і поклав Аль Джагір до ки­шені.

Атрею подивився на нього з виразом безмежного поди­ву.

- Це, - визнав він, - перевершує моє розуміння.

Тим часом амарґантяни, звичайно, давно вже із запа­лом кинулися до книжок. Вони гортали їх, читали одне од­ному вголос якісь уривки, а декотрі посідали просто на під­логу і заходилися тут же вивчати окремі місця напам’ять.

Звістка про велику подію облетіла ціле Срібне Місто зі швидкістю лісової пожежі, про неї дізналися місцеві меш­канці, і гості міста.

Як тільки Бастіян і Атрею вийшли з бібліотеки, на- • устріч їм поспішили панове лицарі Гікріон, Гісбальд і Гі- дорн.

- Пане Бастіяне, - поштиво звернувся до хлопця рудо­волосий Гісбальд, який, вочевидь, краще за інших орудував не лише клинком, але й язиком. - Ми вже наслухані про те, якими незвичайними здібностями Ви обдаровані, а тому хочемо просити вас узяти нас до себе на службу і дозволити нам - лицарям Гікріону, Гісбальдові та Гідорну - супрово­джувати Вас у Ваших подальших мандрах. Кожен із нас мріє про власну історію, а тому хоча Ви, поза всяким сум­нівом, нітрохи не потребуєте нашого захисту, все ж, мож­ливо, у далеких мандрах Вам якось прислужаться у дорозі троє вірних і мужніх лицарів. Візьмете нас із собою?

- Дуже радо візьму, - відповів Бастіян. - Такими супу­тниками, як ви, кожен би пишався.

Тут же троє лицарів забажали відразу ж, на місці, при­сягнути Бастіянові на вірність на його мечі, одначе він їх зупинив.

- Сіканда - це чарівний меч, - пояснив він. - Ніхто по сміє доторкатися до нього, крім мене, тому що тільки я пив і їв вогонь Строкатої Смерті і тільки я купався у ньому. Ви не можете торкатися Сіканди, якщо не хочете наразити своє життя на смертельну небезпеку.

Тож лицарям довелося вдовольнитися дружнім потис­ком рук.

- А що сталося з лицарем Гінреком? - поцікавився Бас­тіян.

- Він геть підупав на дусі, - сказав Гікріон.

- А все через ту даму, - додав Гідорн.

- Треба було б піти подивитися, що з ним, - мовив Гіс- бальд.

І вони - тепер уже вп’ятьох - подалися до господи, де на початку, коли товариство ще тільки прибуло і місто, для них знайшлися вільні кімнати і де Бастіян залишив у ко­нюшні стареньку мулицю їху.

Увійшовши до світлиці, вони надибали там одного- єдиного гостя. Він сидів, низько похилившись над столом і куйовдячи пальцями біляве волосся. Це був лицар Гінрек.

Загрузка...