Проходячи попід осяйним склепінням цього лісу, Бас- тіян спершу намагався не наступати на паростки і пагони юних рослин, які світилися і жевріли біля його ніг, та незабаром виявилося, що це йому не вдасться, адже не залишилося жодної п’яді землі, звідки б хоч щось та й не проростало. Відтак він пішов собі далі, не турбуючись долею пророслих зерняток і стеблин, на які йому таки доводилось наступати, насилу продираючись поміж деревами.
А ще Бастіян ішов - і насолоджувався своєю вродою. Те, що тут не було нікого, хто міг би помилуватися його зовнішністю, ніскілечки його не бентежило. Навпаки, він навіть тішився, що може порадіти на самоті. Тепер йому нітрохи не хотілося, щоби ті, хто досі над ним насміхався, змінили своє ставлення; він уже не бажав, аби вони захоплювалися ним. Тепер уже ні. Він думав про них мало не зі співчуттям.
У цьому лісі, що не знав зміни пір року, де не було ані дня, ані ночі, плин часу відрізнявся від того, до якого звик Бастіян, та й час як такий був цілком іншим. Тож хлопець не мав поняття, як довго триває ця його прогулянка. Поступово Бастіянова радість від того, що вів став таким вродливим, трохи змінилася, зробилася трохи іншою, не такою, як на початку. Ні, він не став менш щасливим, просто йому почало здаватися, що так і повинно бути. Що він завжди був красенем: так було завжди, нічого іншого він ніколи і не знав.
На це була своя причина, про яку Бастіянові судилося довідатися лише набагато пізніше, а зараз він про неї навіть ве догадувався. Отримавши в дарунок вроду, він почав поступово забувати, що колись був опецькуватим і клишоногим.
Та навіть якби він постійно пам’ятав про свою колись незугарну зовнішність, зараз це вже не мало майже ніякого значення. Крім усього іншого, забування минулого відбувалося геть непомітно. І коли Бастіянові неприємні спогади остаточно розвіялися, на їхнє місце прийшла упевненість, що він усе своє життя був красивим - таким, як тепер. Відтак він перестав думати про те, що хотів би бути вродливим, адже навіщо прагнути того, що у тебе вже й так є.
Одначе усвідомииши, що він красивий, Бастіян відчув у глибині душі якесь невдоволення, в ньому прокинулося нове бажання. Бути всього лише гарним - ні, це не так важливо, це не може бути метою! Він захотів бути дужим, сильнішим від усіх. Найдужчим!
Отак він ішов і йшов собі лісом Перелином - усе далі й далі, аж доки не зголоднів. Відчувши голод, Бастіян зірвав - спершу тільки з одного дерева, але потім і з другого, і з третього - плоди дивовижної форми, до всього, вони ще й світилися. Не знаючи, чи їстівні вони, хлопець обережно покуштував. Зайве казати, як страшенно зрадів Бастіян, коли виявилося, що вони не просто їстівні, а й невимовно смачні: декотрі - терпкуваті, інші - медвяно-солодкі, ще інші - ледь гіркаві, він їв - і йому хотілося ласувати ще і ще. Ідучи, він зривав плід за плодом, насолоджувався, смакуючи їх, і водночас відчував, як у його тіло вливається дивна, чудесна сила.
Тим часом мерехтливий підлісок довкола нього став густим та непролазним і оточив Бастіяна щільною стіною. До того ж, із дерев звисали якісь різноманітні ліани, якесь повітряне коріння, вони переплітались із заростями трав і кущів. Бастіян прорубував собі шлях ребром долоні, і хащі розступалися, наче від ударів мачете. Та щойно він проходив, вузенька просіка за ним відразу ж змикалася - так, ніби її ніколи і не було. Хлопцеві вдалося пройти ще трохи, як нараз шлях йому загородила ще одна стіна. Цього разу то були дерева-велетні; вони росли одне коло одного зовсім впритул, між ними не було видно ні щілини, ані шпарки.
Що тут лишалося робити Бастіянові? Він простягнув руки і розхилив два могутні стовбури, але щойно він пробрався крізь цю щілину, стовбури дерев безгучно зімкнулися!
У Бастіяна вирвався крик тріумфу.
Він побачив, що має владу над пралісом!
Якийсь час вів розважав себе тим, що йшов напролом крізь зарості, наче той слон, який відгукнувся на поклик. Сили у нього не меншало, він не мусив зупинятися, щоби перевести дух, йому не кололо в боці, не калатало серце, він навіть не впрів.
Нарешті відчув, що вже досить. Йому захотілося поглянути на Перелин, на свої володіння, згори, щоби з’ясувати, як задалеко розлігся цей праліс.
Отож Бастіян подивився вгору, поплював собі на руки, схопився за першу-ліпшу ліану і почав підніматися по ній, без жодного зусилля, як циркачі-акробати, навіть не допомагаючи собі ногами. На якусь мить йому невиразно пригадалися шкільні уроки фізкультури, коли він - на превелику втіху всього класу - лантухом повисав на линві чи теліпався в самісінькому низу. Згадавши ці давно минулі часи, він усміхнувся. От заціпило би однокласників, якби вони побачили його тепер! Вони заздрили б йому і пишалися б ним, а він би на них не зважав.
Ані разу не спинившись, щоби перепочити, він нарешті дістався до гілляки, з якої звисала ліана, вибрався на неї і вмостився верхи. Гілляка була грубезна, як бочка, зсередини вона світилася червонуватим світлом. Бастіян обережно звівся на ноги і, балансуючи руками, рушив по ній у бік стовбура. Тут, на цій гілляці, як і на землі, дорогу йому заступали густі хащі тонших ліан та інших витких рослин, але він легко зумів пройти.
Навіть тут, нагорі, стовбур був такий товстий, що й п’ятеро чоловіків не змогли б обхопити його руками. Гілка, яка стирчала зі стовбура трохи вище, простягаючись в інший бік, звідси здавалася недосяжною. Отож Бастіянові довелося підстрибнути, вчепитися за повітряний корінь, розгойдатися на ньому, і тільки тоді, потужним стрибком, хлопець зміг дістатися горішньої гілляки. З неї перебрався на ще вищу. Тепер він опинився ген у міжвітті, в кроні, від землі його відділяли щонайменше сто метрів, але мерехтливе листя, ліани і гілки не дозволяли побачити, що там унизу.
Допіру коли Бастіян піднявся ще вище, то в одному місці, то в іншому серед листя почали відкриватися просвітки і прогалини, які давали змогу бодай трохи роззирнутися. Проте незабаром йому довелося зупинитися: видряпуватись на самісінький вершечок дерева стало по-справжньому важко, тому що гілок поменшало. Врешті-решт, коли він уже майже досягнув верхівки, йому довелося зупинитися, бо тут не було нічого, за що б вхопитися, лише голий, гладкий стовбур. Незважаючи на таку висоту, завтовшки він був як телеграфний стовп.
Бастіян подивився вверх - і побачив, що цей стовбур-стебло закінчується велетенською темно-червоною квіткою: вона яскраво світилася на відстані приблизно ще двадцяти метрів. Тоді він глянув вниз - і зрозумів, що не знає, як тепер звідси злізти. Відтак вирішив і далі дертися догори, бо тут, де він тепер увяз, залишатися не хотілося. Отож він обхопив стовбур руками й ногами - і поліз по ньому, як акробат. Стовбур-стебло похитувався з боку на бік і вгинався, наче билина на вітрі.
Нарешті Бастіян опинився безпосередньо під квіткою, яка нагадувала величезний тюльпан. Йому вдалося пропхати руку поміж пелюстками і трохи їх розсунути. Таким чином він дістав точку опори. Далі він ще більше розсунув пелюстки, підтягнувся - і опинився всередині квітки.
Якусь мить Бастіян лежав непорушно, відсапуючись, проте тут-таки підвівся і визирнув понад краї пелюсток, розглядаючись навсібіч, наче марсовий із «воронячого гнізда» на корабельній щоглі.
Те, що він звідти побачив, неможливо описати ніякими словами!
Рослина, в чиїй квітці він стояв, була однією з найвищих у цілих джунглях, отож його погляд сягав дуже далеко. Над Бастіяном усе ще розлягалася оксамитова пітьма нічного неба. Це було небо без зірок, зате під ним - аж у безконечність - простягся Перелин, весь у такій мерехтливій грі барв, що хлопець не годен був відірвати від нього очей.
Бастіян простояв так доволі довго, вбираючи в себе, всотуючи це фантастичне видовище. То було його право! Йому вдалося! Він зміг! Він створив Перелин - і запанував над Перелином.
І знову його переможний крик пронісся над світло- сяйними джунглями.
А тим часом нічні рослини і далі розросталися і буяли: безшелесно, потаємно і нестримно.
XIV.
ҐОАБ, ПУСТЕЛЯ БАРВ
Бастіян, який був поринув у глибокий тривалий сон у велетенській червоній квітці, нарешті виспався і розплющив очі. Він знову побачив над собою оксамитово-чорне нічне небо. Потягнувшись, хлопець задоволено відчув, що в його тілі струменить чудесна, дивовижна сила.
І знову, цілком непомітно для нього, в ньому відбулася зміна. Його заповітна мрія - стати сильним - нарешті здійснилася.
Підвівшись і визирнувши понад пруг велетенської квітки, він виявив, що Перелин, вочевидь, поступово перестає рости. Доки він спав, Нічний Ліс майже не змінився. Бас- тіян не знав, що навіть і це пов’язано зі сповненням його бажання; отож, він став сильним, тобто мрія збулася, і водночас затерлися його спогади про колишні слабкість і нез- ґрабність. Він став вродливим і дужим, але цього йому тепер було замало. Йому здалося, Що це - недостатньо мужньо. Бути наділеним силою і красою - це якось надто манірно, надто вибагливо; воно чогось варте тільки тоді, коли ти ще й загартований і витривалий, наче спартанець. Як Атрею.
Однак у ньому розкішному різнобарвному лісі, серед квітів, які світяться кольоровими вогниками, де для того аби насититися, треба всього лише простягти руку і зірвати плід, стати спартанцем майже неможливо.
На сході, над виднокраєм Перелину, зажевріли перші промені світанку; вони були ніжно-перламутроаі. І що більше розвиднювалося, то стрімкіше блякнуло мерехтіння нічних рослин.
- От і добре, - сказав Бастіян, звертаючись сам до себе, - бо я вже подумав, що тут узагалі ніколи не настає день.
Він сидів у чашечці квітки і розмірковував, що тепер робити. Чого йому хочеться? Злізти вниз і знову йти далі? Звісно, він володар Перелину, отож може прокладати собі шляхи, як заманеться. Він міг би ходити тут днями, місяцями, ба навіть роками. Джунглі неозоро великі, він міг би блукати ними до кінця життя, та так ніколи з них і не вибратися. Нічні рослини Перелину невимовно прекрасні, але Бастіян знав, що йому потрібне зовсім не це. Ось якби він зумів перебрести пустелю - то була б зовсім інша річ. Та ще якби це була найбільша пустеля Фантазії! Ось чим дійсно можна було б пишатися!
Тої ж таки миті він відчув, як цілою велетенською рослиною струсонуло. Стовбур-стебло різко нахилився, пролунали якісь дивні хрускіт і тріск. Бастіянові довелося міцно триматися, щоби не викотитися з квітки, яка перехилялася все більше і більше, а тоді завмерла. Бастіян знову подивився на Перелин - і вжахнувся. Нічний Ліс неймовірно змінився.
Зійшло сонце й освітило картину страхітливого спустошення і суцільної руйнації. Від велетенських нічних рослин мало що залишилося. Швидко, набагато швидше, ніж виросли, під палючим промінням сонця вони блискавично трухлявіли, перетворюючись на порох, на дрібнесенький кольоровий пил. Подекуди ще стирчали пеньки окремих велетнів-дерев, але і вони розпадалися, осідаючи та осипаючись, немов башточки і вежі замків із піску, коли ті висихають на сонці. Усе це діялося майже блискавично. Останньою вцілілою була рослина, що в її квітці сидів Бастіян. Та коли він, щоби не випасти, спробував ухопитися за одну з пелюсток, вона розсипалася під його руками і розвіялася на вітрі хмаркою пороху. Щойно тепер, коли вже ніщо не перешкоджало дивитися на землю, Бастіян зрозумів, на якій запаморочливій висоті опинився. Хлопець не мав бажання сторчголов полетіти вниз - упасти, ризикуючи скрутити собі в’язи, отож вирішив, що треба спробувати злізти.
Обережно, уникаючи кожного зайвого поруху, він вибрався із квітки й обережно сів верхи на стебло, яке тепер було вигнуте дугою, наче вудилище. Та щойно він перебрався на стебло, квітка опала - і, вже у падінні, перетворилася на хмарку червоного піску.
Надзвичайно обережно просувався Бастіян стовбуром рослини додолу. Хтось, може, й не витримав би, побачивши, що це за висота, і, охоплений панікою, зірвався б униз, але Бастіян тепер уже не знав, що таке паніка і запаморочення, в нього були залізні нерви. З іншого боку, він розумів, що від найменшого необережного руху рослина може зламатися. Небезпека змусили його цілковито з • середи- тися, відтак просувався він надзвичайно повільно.
Нарешті Бастіян дістався до місця, де стовбур спершу став випрямлятися, а потім і зовсім вирівнявся. Він обхопив його руками і почав неквапно зісковзувати вниз. Кілька разів його обсипало різнобарвним пилом і піском. Бічних гілок уже не було, навіть найменші сучки негайно розвалювалися, тільки-но Бастіян пробував скористатися ними як опорою. Що далі вниз, то стовбур товщав, і незабаром його вже неможливо було обхопити. Але Бастіян усе ще був дуже високо над землею - так високо, немов на дзвіниці. Він зупинився, щоби подумати, як же злазити далі.
Однак розмірковувати вже не було сенсу. Велетенський стовбур раптом здригнувся. Те, що ще залишалося від стовбура, переламалося, утворивши шпичастий стрімчак, з якого Бастіян скотився - сторчголов, кілька разів крутонувшись у повітрі, аж доки врешті-решт не опинився внизу. Хмара кольорового пилу й піску, що полетіла вслід, почала його засипати, але він якось виборсався на волю, витрусив пісок із вух та з одягу і кілька разів сплюнув пилюку, що набилася в рот. А тоді розгледівся довкола.
Те, що відкрилося його очам, не могло не вразити: пісок, що оточував його зусібіч, постійно переміщався, перебуваючи у повільному безупинному русі. Він то крутився у дивовижному вихорі, то перетікав, то ніби повзав туди- сюди, збираючись у дюни різної висоти - часом більші, а часом менші. Особливістю цих дюн було те, що вони могли утворюватися яких завгодно розмірів, але незмінно однієї барви. Блакитний пісок збирався в блакитні горби, зелений - у зелені, а фіолетовий - у фіолетові. Перелин зник, перетворившись на пустелю, але яку пустелю!
Бастіян видряпався на пурпурову дюну і глянув навкруги. Скрізь, куди сягав зір, виднілися самі лише піщані пагорби, а за тими пагорбами - ще і ще, і ці піщані пагорби були всіх кольорів, які тільки можна собі уявити, і кожна дюна мала свій власний неповторний відтінок, який більше ніде не повторювався. Біля пурпурової дюни знаходилася кобальтово-синя, друга була шафраново-жовта, позаду яскріла карміново-червона, ще далі - індигова, яблучно- зелена, небесно-голуба і блаватна, помаранчева, персиково- рожева; була дюна кольору суданської мальви, а за нею - бірюзово-блакитна, бузкова, кольору зеленого моху, рубіново-червона, шоколадно-брунатна, теракотово-червона, кольору охри і морської води. І так - тисячобарвно - далі й далі, від обрію до обрію, доки сягало око. Струмки золотого і срібного піску текли поміж пагорбами, розмежовуючи барви.
- Це, - проказав Бастіян голосно, - Ґоаб, Пустеля Барв! Сонце піднімалося все вище і вище, і спека ставала просто- таки вбивчою. Повітря над різнобарвними дюнами почало дрижати, Бастіянові зарябіло в очах, і раптом він зрозумів, що його становище справді поважне* (* серйозне).
В цій пустелі залишатися не вільно, це очевидно. Якщо він не зуміє вибратися звідси, і то чимшвидше, йому кінець.
Мимоволі він охопився за Знак Дитинної Царівни у себе на грудях, сподіваючись, що той стане йому дороговказом. А тоді вирушив у дорогу - рішуче і сміливо.
Він ішов то піднімаючись, то спускаючись, перебирався з дюни на дюну, - годину, дві, три... Він поволі просувався уперед, тільки уперед, не бачачи нічого, крім дюн, а за ними - наступних дюн, а далі були ще дюни, знову і знову, ще і ще... Весь час мінялися тільки барви. Серед цих піщаних пагорбів Бастіянова чудесна сила не могла йому ані допомогти, ані чимось зарадити, адже величезні відстані у пустелі не здолати самою лише міццю. Розжарений, нестерпно гарячий пісок струменів на нього пекельним жаром, яким вже майже неможливо було дихати. Язик прилипав до піднебіння, з обличчя градом стікав піт.
Сонце перетворилося на вогненну кулю посеред неба. Воно стояло в самісінькому зеніті вже доволі довго і начебто непорушно. Цей день у пустелі тривав так само довго, як і ніч у Перелині.
Бастіян ішов далі й далі - безперестанку, без перепочинку. Очі йому пекли, а в роті так пересохло, що язик, здавалося, перетворився на шматок зашкарублої шкіри. Але хлопець не здавався. Його тіло страшенно зневоднилося і вихудло, а кров у жилах так загусла, що насилу текла. Та все ж Бастіян рухався уперед, поволі й уперто, крок за кроком, без поспіху, але й не зупиняючись, як досвідчені кочівники - жителі пустель. Він не зважав на спрагу, від якої знемагало його тіло. У ньому прокинулася така залізна воля, внутрішня сила такого гарту, що відтепер хлопця не могли злякати ані найтяжча втома, ні найстрашніші поневіряння.
Він думав про те, як швидко колись до нього приходила зневіра. Як він розпочинав сотні справ - а тоді кидав їх, зіткнувшись із першими-ліпшими труднощами. Раніше він постійно переймався своїм харчуванням, страшенно боявся захворіти, боявся відчути біль. Але тепер це залишилося далеко позаду.
Перетнути з кінця в кінець Ґоаб - Пустелю Барв, пройти шляхом, що його оце зараз долав Бастіян, до нього не наважувався ніхто, та й після нього ніхто і ніколи на це не наважиться.
І водночас, можливо, ніхто і ніколи так і не довідається про його подвиг.
Ця остання думка ледь засмутила Бастіяна. До того ж, її ніяк не вдавалося спекатися. Все вказувало на те, що Пустеля Барв така неймовірно велика, що йому до кінця життя не вдасться дістатися до її краю, Але думка про те, що йому, попри всю його витривалість, рано чи пізно доведеться тут-таки і сконати, не викликала в Бастіяна жодного страху. Він прийме смерть спокійно і з гідністю - так, як умирають мисливці з племені Атрею. Та позаяк ніхто і ніколи не наважиться заглибитися в цю пустелю, то ніхто й не розповість про загибель Бастіяна. І про це не знатимуть ні у Фантазії, ні у світі людей. Удома його вважатимуть зниклим безвісти - так, ніби він ніколи не бував ні у Фантазії, ні в пустелі Ґоаб.
Та поки він, отак собі ідучи, розмірковував про всяку всячину, йому зненацька спала на думку ще одна вельми цікава річ. «Але ж, - сказав він собі, - але ж ціла Фантазія описана в книжці, яку написав (і далі пише) Старець Із Мандрівної Гори, - у «Нескінченній історії». А ця книжка якраз і є «Нескінченною історією» - він же сам читав її на горищі. Значить, можливо, все, що він пережив, у цю мить уже також написано в цій книжці. І цілком може статися, що одного чудового дня «Нескінченну історію» візьме до рук іще хтось, хтось інший. Може навіть, отой «хтось інший» вже, в оцю ось мить, читає «Нескінченну історію».
Значить, треба дати тому «комусь іншому» знак. Цікаво, чи існує така можливість?
Піщаний горб, на якому, власне, стояв Бастіян, був ультрамариново-синього кольору. Позаду, відокремлена всього лише маленькою улоговинкою, лежала вогненно- червона дюна. Бастіян пішов туди, набрав повні пригорш- ні червоного піску і поніс його до синьої дюни. Насипав на бічному схилі довгу лінію - і повернувся назад, зачерпнув червоного піску, пішов, насипав - і знову повернувся, і знову, і знову. Минуло трохи часу - і на синьому тлі виразно окреслилися три великі червоні літери:
БББ
Бастіян задоволено розглядав своє творіння. Той, хто читатиме «Нескінченну історію», не зможе не помітити цього знака. Тепер, хай що з ним станеться, усі знатимуть, де він подівся і куди зник.
Він сів на вершечку вогненно-червоної дюни трохи перепочити. Три літери під сліпучим сонцем пустелі яскраво сяяли.
Тої ж миті потьмянів чи навіть і зовсім зник іще один із його спогадів про того, колишнього Бастіяна зі світу людей. Тепер він уже не пам’ятав, що колись давно був надто вразливим, надто чисто ображався, болісно сприймав слова і вчинки ровесників і дорослих, а вони вважали його слабаком і плаксієм. Бастіян знав, що тепер він сильний і витривалий, і це наповнювало його гордістю. Відтак у нього народилося нове бажання.
- Так, я начебто і справді не боюся, - сказав він, за звичкою звертаючись сам до себе, - але мені бракує справжньої відваги. Уміти зносити найтяжчі випробування і незгоди - чудова річ. Та сміливість і відвага - аж ніяк не те саме. От якби мені трапилася справжня пригода, яка вимагала б від мене великої, може, навіть неймовірної відваги. Але тут, у цій пустелі, немає нікого страшного. Я хотів би зустрітися з якоюсь страхітливою істотою, щоби тільки вона була не така огидна, як Йґрамуль, зате нехай становить набагато більшу загрозу. Нехай би ця істота була прекрасна - і водночас найнебезпечніша в усій Фантазії. Нехай би між нами почався поєдинок. Тоді я ступив би їй назустріч і...
Бастіян не встиг додумати цю фразу до кінця, бо тої ж таки миті відчув, як земля задвигтіла у нього під ногами. Над пісками розлігся грім - такий приглушений, що його можна було радше відчути, аніж почути.
Бастіян озирнувся - і далеко-далеко, майже на виднокраю пустелі побачив щось, чого спершу ніяк не міг пояснити. Щось мчало, летіло, наче вогняна куля. З неймовірною швидкістю куля описала широке коло навкруг того місця, до сидів Бастіян, а тоді зненацька рвонула прямісінько на нього. У розпеченому мареві, яке нависало над дюнами, всі обриси трепетали, наче язики полум’я, я сама ця істота виглядала як вогненний демон.
І тут Бастіяна охопив такий страх, що, перш ніж отямився, він уже встиг опинитися в улоговині між червоною і синьою дюнами, рятуючись у такий спосіб від наближення вогненної істоти. Однак, опинившись там, він засоромився свого страху і зумів його здолати.
Він схопився рукою за Аурин і відчув, як велика відвага, що він її оце щойно так сильно запрагнув, вливається в його серце і по вінця його наповнює.
А тоді знову почув отой глухий грім, від якого стрясалася пустеля, цього разу вже зовсім близько. А тоді підвів очі.
На вершечку вогненно-червоної дюни стояв велетенський лев. Вів стояв просто проти сонця, тож його величезна грива палахкотіла довкола голови, мов полум’яний вінок. І грива, і шерсть цього лева були не жовті, як воно завжди буває у левів, а такі ж вогненно-червоні, як і пісок дюни, на якій він стояв.
Здавалося, лев не помічає хлопця, що завмер, такий крихітний порівняно з ним, в улоговині поміж двома дюнами; він дивився на червоні літери, що яскріли на схилі синього піщаного пагорба. А тоді пролунав його могутній, громовий рик:
- Хто це зр-р-робив?
- Я, - сказав Бастіян.
- Що це означає?
- Це моє ім’я, - відповів Бастіян. - Я називаюся Бастіян Бальтазар Букс.
Щойно тепер лев по-справжньому пильно поглянув на Бастіяна, і в хлопця з’явилося відчуття, ніби його накриває багряно-червоний плащ - хвиля полум’я, яке його вмить спопелить. Утім, це відчуття відразу ж минулося, і він витримав погляд вогненного лева.
- А я, - мовив велетенський звір, - я Ґраоґраман, Володар Пустелі Барв. Мене називають Строкатою Смертю.
Вони усе ще дивилися один на одного, і Бастіян відчував смертоносну силу, що струменіла а очей Ґраоґрамана.
Насправді то був поєдинок. Нарешті лев опустив очі. Повільно, велично він зійшов з дюни. Та щойно звір ступив на ультрамариновий пісок, його власне забарвлення змінилося: і шерсть, і грива посиніли. Величезний звір завмер перед Бастіяном, якусь мить постояв так, а тоді низько осилив перед хлопцем голову.
- Повелителю, - сказав він, - я твій слуга і чекаю твоїх наказів!
- Я хочу вибратися з цієї пустелі, - мовив Бастіян. - Можеш мене звідси вивести?
Ґраоґраман стріпнув гривою.
- Цього, мій повелителю, я зробити не можу.
- Чому?
- Тому що я ношу пустелю в собі.
Бастіян не зрозумів, що має на увазі лев, а відтак знову запитав:
- А чи нема тут якоїсь іншої істоти, яка могла б вивести мене звідси?
- Це, повелителю, взагалі неможливо, - відказав Ґрао- ґраман. - Там, де є я, там навіть і близько не може бути жодної іншої живої істоти. Самої моєї присутності досить, щоби перетворити на купку попелу навіть найбільших і найстрашніших мешканців Фантазії на відстані тисячі миль. Саме тому мене і називають Строкатою Смертю і Володарем Пустелі Барв.
- Помиляєшся, - відповів йому Бастіян. - У своїх володіннях ти спопеляєш не всіх. Як бачиш, я цілком витримую твою присутність.
- Це тому, повелителю, що ти носиш Сяйво. Аурин оберігає тебе від усякого лиха, і навіть від мене - най- смертоноснішої істоти в усій Фантазії.
- Невже ти хочеш сказати, що якби не Клейнод, я перетворився б на купку попелу?
- Так, повелителю, саме так воно і сталося б, навіть якби я цього зовсім не хотів, навіть якби мені самому пізніше довелося про це шкодувати. Насправді ти - перший і єдиний, хто коли-небудь розмовляв зі мною.
Бастіян взяв у руку Знак.
- Дякую, Місяцівно! - тихо промовив він.
Ґраограман знову підвівся і подивився на Бастіяна згори вниз.
- Здається, повелителю, нам є про що поговорити. Можливо, я зміг би розкрити тобі таємниці, яких ти не знаєш. Можливо, і ти зумів би розгадати загадку мого існування, приховану від мене.
Бастіян кивнув.
- Але спершу, якщо тільки це можливо, я би залюбки чогось напився. Мене жахливо мучить спрага.
- Корюсь, бо я - твій слуга, - відповів Ґраоґраман. - Чи не хочеш перепочити, повелителю, сісти мені на спину? Я понесу тебе до свого палацу, і там ти знайдеш усе, що потрібно.
Бастіян видерся на левову спину. Двома руками міцно вхопився за гриву, її пасма трепетали, немов язики полум’я. Ґраоґраман повернув до нього голову.
- Тримайся як слід, повелителю, бо з мене добрий бігун. І ще про одну річ хочу тебе попросити, повелителю. Доки ти тут, у моєму царстві, та ще й поруч зі мною, - обіцяй, що ніколи і нізащо, якою б не була причина, ти ні на мить не знімеш Клейнод, що тебе захищає!
- Обіцяю, - сказав Бастіян.
Тоді лев кинувся бігти. Спершу поволі - плавно і велично, а тоді дедалі швидше і швидше. Не тямлячись від зачудування, спостерігав Бастіян за тим, як на кожному новому піщаному пагорбі шерсть і грива лева змінювали забарвлення - воно неодмінно ставало таким самим, як колір піску. Тим часом Ґраоґраман просувався вперед велетенськими стрибками, з дюни на дюну, майже не торкаючись землі своїми могутніми лапами. Його шерсть змінювала колір усе швидше і швидше, врешті-решт Бастіянові замерехтіло в очах, і він почав бачити всі барви нараз, так ніби велетенський звір раптом перетворився на опал, що міниться всіма барвами веселки. Довелося замружити очі. Пекельно гарячий вітер свистів у вухах і рвав із нього плащ, що розвівався за плечима. Він відчував, як напружуються м’язи Ґраоґрамана, чув дивний запах його пишної гриви: вона пахла різко і гостро, дико і збудливо. З Бастія- нових грудей вирвався крик тріумфу, пронизливий, наче клекіт хижого птаха, і Ґраоґраман відловів на цей крик риком, від якого задвигтіла пустеля. Нараз вони стали єдиним цілим, хоч якою великою була відмінність між ними. Бастіян немовби сп’янів. Він отямився лише тоді, коли почув, як Ґраоґраман мовив:
- Ми прибули, повелителю. Чи не хотів би ти трохи перепочити?
Бастіян зіскочив із лев’ячої спини на пісок. Перед собою вів побачив посічену ущелинами чорну скелясту гору - хоч, може, то були руїни якоїсь стародавньої споруди? Він не зміг би цього сказати напевне, бо кам’яні брили, які лежали напівзасипані різнобарвним піском або ж утворювали щось на кшталт арок і брам, стін, колон і терас, були всуціль вкриті такими глибокими розколинами і тріщинами, такі вивітрені, що, здавалося, піщані бурі з правіку шліфували краї і нерівності, виступи і ребра цих брил.
- Це, повелителю, - долинув до Бастіяна голос лева, - мій палац і моя гробниця. Заходь, я вітаю у цих стінах тебе - першого і єдиного Ґраоґраманового гостя.
Сонце вже помалу втрачало свою палючу силу, велике і блідо-жовте, вово нависало над обрієм.
Вочевидь, їхня дорога сюди потривала довше, ніж здалося Бастіяну. Рештки колон, а може, стрімчасті скелі - Бастіян так і не збагнув, що це таке, - відкидали довгі тіні. Вечоріло.
Коли Бастіян рушив слідом за левом через темне склепіння проходу, який вів углиб Ґраоґраманового палацу, йому здалося, що хода звіра вже не така могутня, як досі; лев ступав тяжко і втомлено, якось аж навіть через силу.
Темним коридором, а тоді численними сходами, які вели то вниз, то знову вгору, вони дійшли до великих дверей, їх стулки, здавалося, були витесані з суцільної чорної скелястої брили. Коли Ґраоґраман наблизився до них, вони самі собою розкрилися, а коли лев і Бастіян увійшли, самі за ними зачинилися.
Вони стояли посеред просторої зали, чи, радше кажучи, посеред печери, освітленої сотнями світильників. Відблиски вогню в цих світильниках нагадували різнобарвну гру світла на Ґраоґрамановому хутрі.
На самісінькій середині зали підлога, вимощена різно- кольоровими-таки плитами, кількома сходинами підіймалася до круглого підвищення, на якому стояв чорний куб із тесаного каменю. Ґраоґраман поволі підняв на Бастіяна погляд, очі його тепер, здавалося, зовсім згасли.
- Ось і прийшла моя година, повелителю, - проказав він, і його голос пролунав, як шепіт заклинання. - У нас уже не залишається часу на розмову. Але ти не хвилюйся - просто дочекайся дня. Те, що стається завжди, станеться і цього разу. І, можливо, ти зможеш мені сказати, чому це стається.
Тоді він повернув голову в бік інших дверей, що були у протилежному кінці печери.
- Увійди туди, повелителю, там для тебе все приготовано. Усе, що там є, чекає на тебе споконвіків.
Бастіян підійшов до дверей, однак, перш ніж їх відчинити, ще раз озирнувся. Ґраоґраман ліг на чорний куб - і сам почорнів так само, як цей камінь. Голосом, тепер ледве чутним, тихішим, ніж шепіт, лев промовив:
- Повелителю, можливо, до тебе долинуть звуки, які тебе налякають. Але хай це тебе не турбує! Доки ти носиш Сяйво, з тобою нічого не може трапитися.
Бастіян кивнув, а тоді відчинив двері й увійшов.
Він опинився в кімнаті, прикрашеній вишукано і розкішно. Підлога була встелена м’якими гаптованими золотом килимами, з вибагливими візерунками. Стрункі і стрімкі колони, що підтримували склепіння, зблискували кольоровими, з вкрапленнями золота, мозаїками, які відбивали вогонь світильників, що яскріли, спалахували і палали всіма можливими барвами, їхнє сяйво заломлювалось і відбивалось від лискучих поверхонь. В одному кутку стояла широка отамана* (* Галицизм, насправді це звичайний диван) з м’якими покривалами і щонайрізноманітнішими подушками, над нею напинався балдахін із лазурового шовку. В іншому кутку в скелястій породі була видовбана велика купальня, в ній парувала золотиста рідина. На низенькому столику стояли миски і чаші з наїдками, а поряд - золотий келих з рубіново-червоним трунком і золота піала.
Бастіян всівся по-турецьки перед столиком із наїдками і призволявся. Йому дуже засмакував напій - терпкий і міцний, він дивовижним чином втамовував спрагу. І трунок, і страви були йому цілком незнаними. Він навіть не міг би сказати, що то таке: паштети чи печиво* (* В оригіналі просто «паштет» (Pasteten)), стручки чи якісь горіхи. Деякі плоди, щоправда, виглядали як дині та кавуни, але на смак були зовсім інакші - гострі та пряні. Усе надзвичайно смакувало, і водночас хвилювало і бентежило. Бастіян куштував то одне, то інше, аж доки не наївся донесхочу.
Тоді роздягнувся - не зняв лише Сяйво і пірнув у купіль. Якийсь час плюскався у світлосяйній воді, хлюпався, мився і форкав, як морж. А тоді раптом помітив чудернацькі на вигляд пляшечки, що стояли на краю басейну. Бастіян вирішив, що то купальні есенції, а відтак безтурботно і безжурно влив їх до води - кожної потрохи. Кілька разів спалахнуло зелене, червоне і жовте полум’я, язики вогню шугонули поверхнею, здійнялися клуби пари. Запахло живицею і гіркуватим зіллям.
Врешті він вийшов з купелі, витерся м’якими рушниками, які лежали наготові, і знов одягнувся. Нараз йому здалося, що світильники в приміщенні раптом пригасли. А тоді до його вух долинув звук, від якого спиною пробігли дрижаки: якийсь хрускіт і скрегіт - так, ніби розкололася гігантська брила льоду; далі тріск перейшов у гнітючий стогін, що невдовзі затих.
Бастіян прислухався, його серце голосно калатало. Він пригадав Ґраоґраманові слова про те, що доки він захищений Сяйвом, йому не треба хвилюватися.
Моторошний звук більше не повторювався. Але тиша, яка запала, була, мабуть, іще страшнішою. Треба довідатися, що там сталося!
Він відчинив двері, які вели з кімнати у велику печеру. Спершу хлопець не помітив тут жодних змін, хіба що світильники пригасли, а їхнє світло здригалося, немов сповільнене серцебиття. Лев і далі лежав - у тій самій позі - на чорному скелястому кубі. Здавалося, він вдивляється у Бас- тіяна.
- Граоґрамане! - тихо покликав Бастіян. - Що тут діється? Що це за звук? Це ти чи це не ти?
Лев нічого не відповів і навіть не поворухнувся, але коли Бастіян підступив до нього ближче, повів за ним потьмянілими очима.
Трохи повагавшись, Бастіян простягнув до звіра руку, щоби погладити гриву, однак, щойно її торкнувшись, злякано відсахнувся. Вона була тверда і зимна як лід - така ж, як і цей чорний камінь. Такими самими на дотик були і морда та лапи Ґраоґрамана.
Бастіян не знав, що робити. Раптом він побачив, як поволі розчиняються чорні кам’яні стулки великих дверей. Допіру опинившись у темному коридорі та піднявшись сходами догори, він оговтався і запитав себе, навіщо йому виходити з печери, що він, власне кажучи, шукає назовні. У цій пустелі не могло бути нікого, хто міг би врятувати Ґраоґрамана.
Одначе тепер там не було і ніякої пустелі!
У нічних сутінках скрізь почали блимати і зблискувати малесенькі вогники. Мільйони крихітних паростків вибру- ньковувалися з піщинок, що виявилися не піщинками, а зеренцями. Перелин, Нічний Ліс, знову почав рости!
Раптом Бастіяна осяяло, що Ґраоґраманове скам’яніння якось із цим пов’язане.
Він повернувся до печери.
Світло в світильниках тепер ледь жевріло, воно судомно здригалося і тріпотіло. Хлопець підійшов до лева, обняв його за могутню шию і притулився обличчям до його голови.
Тепер уже навіть очі звіра були чорними і мертвими - застиглими, наче скеля. Ґраоґраман закам’янів. Вогонь у світильниках востаннє спалахнув і згас. Усе огорнула глуха безпросвітна темрява, як у могилі.
Бастіян гірко заплакав, і кам’яна лев’яча морда стала геть мокрою від його сліз. Далі він скрутився калачиком, умостившись між потужними лапами Ґраоґрамана, та так і заснув.
XV.
ҐРАОҐРАМАН, СТРОКАТА СМЕРТЬ
- О, повелителю, - почувся громоподібний левиний рик, - невже ти провів тут цілісіньку ніч?
Бастіян підхопився і протер очі. Він сидів між лев’ячими лапами, велика голова звіра нависала над ним згори, і в Ґраоґрамановому погляді застиг подив. Його шкура все ще була чорна, як скеля, на якій він спав, зате очі світилися і яскріли. Світильники в печері знову палали.
- Ах, - пробурмотів Бастіян, він ледве спромігся на слово, - я вже був подумав, що ти вмер і закам’янів.
- Так воно і було, - відповів лев. - Я засинаю і вмираю щодня, коли западає ніч, але зранку знов оживаю і прокидаюся.
- Я вже був подумав, що ти вмер назавжди, - спробував пояснити йому Бастіян.
- Воно завжди так і є - я щоразу вмираю назавжди, - загадково відказав Ґраоґраман.
Він підвівся, потягнувся, а тоді почав метатися печерою туди й звідти, достоту як справжнісінький лев. Його вогненна шерсть сяяла дедалі яскравішими барвами, їхні відблиски мерехтіли на лискучих мозаїчних поверхнях підлоги, колон і стін. Зненацька він зупинився і подивився на хлопця,
- Невже ти через мене плакав?
Бастіян мовчки кивнув.
- Тоді ти дійсно єдиний і ще раз єдиний, - мовив лев. - Тому що ти не тільки єдиний, хто спав поміж лапами Строкатої Смерті, але й єдиний, хто оплакував цієї Смерті смерть.
Бастіян подивився на лева, який знову, мов нічого і не було, забігав печерою - з кінця в кінець, а тоді нарешті тихо запитав:
- Ти завжди сам?
Лев знову зупинився, та цього разу уже не дивився на Бастіяна. Ба більше, він навіть відвернувся від хлопця, а тоді повторив за ним своїм грімким голосом:
- Завжди сам... Сам...
Це слово відбилося в печері багатоголосим відлунням.
- Пустеля моє царство; пустеля - моє творіння. Куди б я не пішов, де б не опинився, все навколо мене перетворюється на пустелю. Я несу її в собі. Я сам весь із смертоносного вогню. То хіба в мене може бути інша доля, аніж безнастанна самотність?
Бастіян мовчав.
- Ти, володарю, - продовжував лев, підступаючи До хлопця і зазираючи йому в обличчя своїми палахкотливими очима. - Ти, що носиш Знак Дитинної Царівни, може, хоч ти даси мені відповідь: чому я мушу вмирати, коли надходить ніч?
- Щоби в Пустелі Барв міг вирости Перелин, Нічний Ліс, - сказав Бастіян.
- Перелин? - перепитав лев. - А що це таке?
Відтак Бастіян почав розповідати леву про диво- джунглі, про казковий ліс із живого світла. Ґраоґраман принишк і зачаровано слухав, а хлопець докладно змальовував йому багатоманітність і неймовірну красу розкішних мерехтливих і фосфоресцентних рослин, що буяли і множилися, про їхнє нестримне беззвучне зростання, про їхню небачену красу, про їхні велетенські розміри. Ця розповідь захопила навіть його; що вже казати про Ґраоґрамана: очі лева палали дедалі яскравішим вогнем.
- Однак усе це диво може існувати тільки тоді, коли ти застигаєш в закам’янінні. З іншого боку, Перелин усе поглинув би, він захлинувся би сам собою, якби йому не доводилося щоразу помирати і розсипатися на порох, тільки-но ти прокидаєшся, а тоді заново відроджуватися. Ґраоґрама- не, ви - Перелин і ти - є нерозривними частинами одного цілого, - завершив Бастіян.
Ґраоґраман довго мовчав.
- Повелителю, - сказав він нарешті, - тепер я бачу, що моя смерть несе життя, а моє життя несе смерть, і що одне і друге є благом. Тепер я розумію, в чому сенс мого існування. Дякую тобі.
Поволі й урочисто лев пішов у найтемніший закуток печери.
Що він там робив, Бастіян не бачив, але до нього долинав якийсь металевий брязкіт.
Повернувшись, Ґраоґраман щось приніс у пащі.
І це «щось» він, низько вклонившись, поклав Бастіяно- ві до ніг.
То був меч.
Щоправда, цей меч виглядав доволі вбого. Залізні піхви, в яких він лежав, заіржавіли, а ефес нагадував руків’я дитячої шабельки, принагідно вистругане з першого- ліпшого негодящого бруска дерева.
- Ти міг би дати йому ім’я? - поцікавився лев.
Бастіян замислено розглядав меч.
- Сіканда! - сказав він нарешті.
Тої ж таки миті меч, зі свистом розтинаючи повітря, вилетів із піхов і сам встрибнув йому в руку. Тільки тепер хлопець побачив, що лезо меча виблискує так яскраво, ніби його зроблено з текучого світла, воно сяяло так, що на нього ледве можна було дивитися. Меч виявився двосічним, він здався Бастіянові легким мов пір’їна.
- Цей меч, - мовив Ґраоґраман, - споконвіку твій; із незапам'ятних часів, від самого початку від був призначений для тебе. Бо без шкоди для себе до нього може доторкнутися лише той, хто їхав верхи на моїй спині, хто їв і пив моє полум’я, хто купався в моєму вогні. Але навіть і цього ще не досить. Він твій тому і тільки тому, що ти зміг назвати його справжнім іменем. Ти назвав його - отож тепер він належить той.
- Сіканда! - прошепотів Бастіян, захоплено спостерігаючи за променистим світлом і поволі виписуючи у повітрі кола двосічним клинком. - Це чарівний меч, чи не так?
- Чи то сталь, чи то скеля, - відповів йому на те Ґраоґраман, - у Фантазії немає нічого, чого він не міг би розтяти. Проте ти не смієш чинити над ним насилля, не можеш ні до чого його змушувати. Лише коли вів сам встрибне тобі в руку, як оце щойно, ти зможеш ним орудувати, - хай що тобі загрожуватиме. Він сам водитиме твоєю рукою і на власний розсуд робитиме все, що треба. Та якби ти вийняв його з піхов свавільно, сам, знай: цим ти накличеш велике лихо і на себе, і на цілу Фантазію. Ніколи про це не забувай.
- Не забуду, - пообіцяв Бастіян.
Меч знову вклався в піхви - і знову став старим і нікчемним на вигляд. Бастіян закріпив шкіряну перев’язь і підперезався поясом, на якому висіли піхви з мечем.
- А тепер, повелителю, якщо тобі таке до вподоби, да- вай-но разом погасаємо пустелею, - запропонував Ґраоґра- ман. - Застрибуй-но мені на спину: я вже мушу виходити!
Бастіян вибрався йому на спину, і лев вибіг надвір- Вранішнє сонце сходило над обрієм. Нічний Ліс уже давно знову перетворився на кольоровий пісок, на барвистий порох. Хлопчик і лев мчали понад дюнами, наче у вогняному танку, вони були як розжарений, палючий вихор. Бастія- нові здавалося, ніби він летить верхи на палахкотливій кометі - лине крізь розсипи світла і барв. І знову його охопило якесь дике сп’яніння.
Ближче до полудня Ґраоґраман зненацька зупинився.
- Ось те місце, повелителю, де ми вчора зустрілися.
Бастіян був усе ще трохи приголомшений цим шаленим
бігом. Він роззирнувся, але ніде не побачив знайомих йому дюн - ні ультрамаринової, ні вогненно-червоної. Зникли й літери. Тепер найближчі до них піщані пагорби були оливково-зеленого і рожевого кольору.
- Але ж тут усе інакше, - сказав він.
- Так, повелителю, - відповів лев. - І так воно завжди: кожного разу все цілком інакше. Досі я не міг збагнути, чому. Але тепер, після того, як ти розповів мені, що Перелин проростає з піску, я зрозумів і це.
- Але за якими прикметами ти впізнаєш, що якраз це і є оте вчорашнє місце?
- Я це відчуваю, так само, як відчуваю те чи інше місце на своєму тілі. Пустеля - це я, і це місце - частина мене.
Бастіян зістрибнув із Ґраоґраманової спини і вмостився на вершині оливково-зеленої дюни.
Лев розташувався поряд, тепер він також був оливково- зеленим.
Бастіян опер голову на руки і замислено вдивлявся в лінію обрію, у виднокрай.
- Чи можу я тебе про щось запитати, Ґраоґрамане? - звернувся він нарешті до лева.
- Твій слуга тебе слухає, - відповів лев,
- Ти дійсно завжди тут був?
- Відколи існує світ, - підтвердив Ґраоґраман.
- А пустеля Ґоаб, вона також існувала завжди?
- Так, і пустеля теж. А чому ти про це питаєш?
Бастіян на мить задумався.
- Не розумію, - зізнався він нарешті, - я готовий був побитися об заклад, що пустеля виникла допіру вчора зранку.
- Що ти маєш на увазі, о повелителю?
І тоді Бастіян розповів левові все, що сталося з ним після того, як він зустрівся з Місяцівною.
- Усе це надзвичайно дивно, - сказав він, завершуючи свою розповідь. - До мене приходить якесь бажання - і відразу стається те, що йому відповідає, таким чином це бажання збувається; часом навіть здається, ніби змінюються декорації. Я нічого не вигадую, розумієш? Та й не зміг би нічого такого зробити. Нізащо у світі я не зумів би понавигадувати всі ті розмаїті нічні рослини в Перелині. Мені просто забракло б уяви. Я не зміг би нафантазувати навіть барви пустелі Ґоаб. Та й тебе я нізащо не придумав би! Усе, що я тут побачив, набагато прекрасніше і справжніше, ніж здатна створити моя уява. Однак усе це з’являється допіру тоді, коли я чого-небудь забажаю.
- Це тому, що ти носиш Аурин, Сяйво, - промовив
лев.
- Нехай і так. Але я не розумію іншого, намагався витлумачити Бастіян. - Скажи мені, чи все це з’являється внаслідок того, що в мене виникло відповідне бажання, чи воно вже існувало задовго до того, а я просто якось усе це вгадав?
- І те, і те одночасно, - сказав Ґраоґраман.
- Але як таке може бути? - вигукнув Бастіян майже нетерпляче. Ти вже бозна-відколи в цій пустелі. Кімната у твоєму палаці чекала на мене споконвіку. Меч Сіканда був призначений мені з незапам’ятних часів - ти сам це сказав!
- Так і є, повелителю.
- Але ж я - я у Фантазії щойно від учорашньої ночі! Отже, все це існує вже дуже давно, а не від учора, не відколи я тут!
- Повелителю, - спокійно відказав лев, - невже тобі не відомо, що Фантазія - це світ історій? Історія може розповідати про прадавні часи, але бути новою. Минуле постає з цієї історії, воно виникає разом із нею.
- У такому разі, Перелин мусив існувати завжди, - розгублено проказав Бастіян,
- Від тої хвилини, коли ти дав йому ім’я, повелителю, - відповів на те Ґраоґраман, - він існує споконвіків.
- Невже ти хочеш сказати, що це я його створив?
Лев трохи помовчав, а тоді відповів:
- Це може сказати тобі тільки Дитинна Царівна. Усе. що є, і все, чим є те, що є, ти отримав від неї.
Ґраоґраман підвівся.
- Час, повелителю, повертатися до мого палацу. Сонце вже почало хилитися до заходу, а шлях неблизький.
Цього вечора Бастіян залишився з Ґраоґраманом. Лев знову влігся на чорний кам’яний куб. Розмовляли вони небагато.
Бастіян приніс їжу і питво зі своєї кімнати, де низенький столик, наче чарівна скатерть-самобранка, знову стояв накритий. Він спожив вечерю, сидячи на сходах, що вели до куба.
Коли вогонь світильників, як завжди, пригас і, як завжди, почяв пульсувати, мов сповільнене серцебиття, він підвівся і мовчки обхопив руками левову шию. Грива Ґрао- ґрамана вже затвердла, стала подібною на застилку лаву. І знову пролунав страшний, моторошний звук, але тепер Ба- стіян його не злякався. Однак хлопець мало не заплакав від думки про незмінність і неуникненність Ґраоґраманового страждання.
Глибокої ночі Бастіян навпомацки пробрався із печери назовні і довго споглядав беззвучне буяння світляних нічних рослин. А тоді повернувся до печери і вклався спати поміж закам’янілими лапами лева.
Багато днів і ночей прогостював він у Строкатої Смерті вони заприятелювали. Годинами віддавалися диким забавам у пустелі. Бастіян ховався за піщаними дюнами, однак Ґраоґраман неодмінно його знаходив. Вони бігали наввипередки, та лев був у тисячу разів прудкіший. Вони - задля жарту - змагалися: боролися і борюкалися; і бодай тут Бастіян ні в чому не поступався леву. Хоча це, звісно, була всього лише гра, Ґраоґрамавові доводилося докладати всіх зусиль, щоби не піддатися Бастіянові.
Якось, після того, як вони досхочу отак позабавлялися, Бастіян, трохи захеканий, сів, відсапався, а тоді запитав:
- А чи не міг би я залишитися в тебе назавжди?
Лев стріпнув своєю гривою.
- Ні, повелителю.
- Чому ні?
- Тут є лише життя і смерть, лише Перелин і Ґоаб, тут немає історії. А ти мусиш прожити власну Історію. Тобі не вільно тут залишатися.
- Але ж я не можу звідси вийти, - мовив Бастіян. - Ця пустеля надто велика, щоби хтось колись зміг звідси вибратися. А ти не можеш винести мене з цих пісків, бо ти несеш пустелю в собі.
- Дорогу у Фантазії ти зможеш знайти тільки за своїми бажаннями, - сказав Ґраоґраман. - А йти повинен від одного бажання до іншого. Те, чого не прагнеш, тобі недоступне. Слова «близько» і «далеко» означають у Фантазії тільки це. Замало лише захотіти піти звідкись. Ти мусиш запрагнути кудись потрапити. Тож нехай тебе провадять твої бажання.
- Але я нікуди не хочу від тебе йти, - відповів Бастіян.
- Отож тобі доведеться пошукати наступне бажання, - чомусь дуже суворо промовив Ґраоґраман.
- Та якщо навіть я якось його знайду, як мені вибратися звідси? - спитав Бастіян. - Невже це можливо?
- Послухай мене, повелителю, - тихо заговорив Ґраоґраман, - у Фантазії є таке місце, з якого можна дістатися куди завгодно і куди можна потрапити звідусіль. Це місце називають Храмом Тисяч Дверей. Ніхто і ніколи не бачив його зовні, бо цього «зовні» в нього просто нема. Зате всередині Храму Тисяч Дверей міститься лабіринт - сотні тисяч дверей, незліченна кількість проходів. Хто хоче дізнатися, що це, той мусить наважитися увійти досередини.
- Але як? Ти ж кажеш, що до Храму Тисяч Дверей не можна наблизитися зовні!
- Кожні двері, - вів далі лев, - кожні двері у Фантазії є дверима у Фантазію, навіть найпростіші двері до кухні чи до стайні, ба навіть дверцята шафи на якусь коротку, майже невловну мить можуть стати входом до Храму Тисяч Дверей. Тільки-но ця мить проминає, вони знову стають тим, чим були до того. Тому ніхто і ніколи не може двічі увійти в одні й ті самі двері. І жодні з тисяч дверей не ведуть назад - туди, звідки ти прийшов. Тому що шляху назад нема. Немає вороття.
- Але, потрапивши туди, у Храм Тисяч Дверей, - далі допитувався Бастіян, - я зможу звідти кудись вийти?
- Так, - відповів лев, - але й це далеко не так просто, як у звичайних будівлях. Тому що через лабіринт тисяч дверей ти зможеш пройти, тільки якщо в тебе є справжнє бажання. Той, хто не має такого бажання, змушений блукати доти, доки не зрозуміє, чого він насправді хоче. Іноді це триває надзвичайно довго.
- Та як же знайти оті двері, через які можна буде увійти у храм?
- Цього треба запрагнути.
Бастіян надовго замислився, а тоді мовив:
- Дивно якось, що не можна просто отак собі взяти - і забажати що хочеш. І взагалі, звідки беруться наші бажання? І що це таке - бажання?
Ґраоґраман уважно подивився на хлопця, однак нічого не відповів.
Через кілька днів між ними відбулася ще одна надзвичайно важлива розмова. Бастіян показав леву напис на зворотному боці Сяйва.
- «Роби що хочеш» - про що тут ідеться? - запитав він. - Адже це означає, що я маю право робити все, що заманеться, хіба ж ні?
Ґраоґраманова морда раптом страшенно споважніла, а його очі запалахкотіли.
- Ні, - відказав він, і то був глибокий, громовий рик. Це означає, що ти повинен іти за своїм Істинним Прагненням і здійснювати його. Знай, що на світі немає нічого важчого.
- Моє Істинне Прагнення? - перепитав вражений Бастіян. - Не розумію. Що це таке?
- Це твоя власна сокровенна таємниця, від тебе прихована.
- Як же мені її довідатися?
- Ідучи шляхом бажань: від одного до другого. І так аж до останнього. Саме воно приведе тебе до твого Істинного Прагнення - до того, чого ти хочеш насправді.
- Мені не здається, що це аж так складно, - зауважив Бастіян.
- З усіх шляхів цей - найнебезпечніший, - мовив
лев.
- Чому? - запитав Бастіян. - Я нітрохи не боюся.
- Йдеться не про те, чи ти боїшся, - прогримів Ґрао- ґраман. - Просто цей шлях вимагає щонайвищої правдивості та уваги, бо іншої такої дороги, де настільки легко заблукати, нема.
- Ти маєш на увазі, що в нас, очевидно, не завжди добрі бажання? - не відступався Бастіян.
Лев ударив хвостом по піску, на якому лежав.
Він притис вуха до голови і наморщив ніс, із його очей посипалися іскри. Бастіян мимоволі аж втиснув голову в плечі, коли Ґраоґраман прорік голосом, від якого задвигтіла земля:
- Що ти знаєш про те, що таке Бажання! Що ти знаєш про те, що таке добре!
Згодом Бастіян багато розмірковував про ці слова. Та є речі, які не збагнеш, лише розмірковуючи: їх треба спізнати на власному досвіді. Отож сталося так, що - вже набагато пізніше, багато чого переживши, - Бастіян пригадав Ґрао- ґраманові слова і почав їх розуміти.
Тим часом із Бастіяном знову відбулися певні зміни. До всіх дарів, які він прийняв після зустрічі з Місяцівною, тепер додалися ще й відвага і мужність. І, як завжди, натомість щось зникло. Отож Бастіян забув, як він раніше усього лякався.
І оскільки тепер уже не було нічого, чого б він боявся, в ньому - спершу невиразно, а потім дедалі виразніше - почало визрівати нове бажання. Він більше не хотів бути сам. Бо навіть коли він був зі Строкатою Смертю, вів у певному сенсі залишався сам. Йому захотілося виявити свої здібності перед іншими, захотілося, щоби ним захоплювалися. Бастіян запрагнув зажити слави.
Якось уночі, вже вкотре спостерігаючи, як проростає, а тоді росте і буяє Перелин, він зненацька відчув, що це, либонь, востаннє, що саме у цю хвилину вія прощається зі світляним Нічним Лісом. Він почув свій внутрішній голос, і цей голос покликав його у дорогу.
Бастіян востаннє поглянув на мерехтливе буяння барв, а тоді зійшов униз, до печери-гробниці Ґраоґрамана і вмостився на східцях. Хлопець не зміг би сказати, на що чекає, але знав, що цієї ночі йому не вільно лягати спати.
Але, мабуть, сидячи, він усе-таки задрімав, бо зненацька підхопився - так, наче хтось покликав його на ім’я.
Двері, що вели до його кімнати, розчахнулися. Зі щілини у темінь печери впала довга смуга червонуватого світла.
Бастіян підвівся. Невже це таки сталося? Невже саме цієї миті саме ці двері перетворилися на вхід до Храму Тисяч Дверей? Він нерішуче підійшов до щілини і спробував якось туди зазирнути. Але нічого не вдавалося розгледіти. А тим часом двері почали поволі зачинятися. Зараз він проґавить єдину можливість звідси вийти!
Він іще раз озирнувся на Ґраоґрамана, який непорушно, з мертвими кам’яними очима, сидів на своєму постаменті. Світляна смуга із напіввідчинених дверей падала просто на нього.
- Прощавай, Ґраоґрамане, і дякую тобі за все, - тихо проказав Бастіян. - Я повернуся, я ще обов’язково повернуся.
А тоді прослизнув у двері, й ті негайно за ним зачинилися. Бастіян не знав, що йому не судилося дотримати слова. І лише згодом, через багато-багато часу, від нього до Ґраоґрамана прийде посланець - таким чином обіцянку буде виконано.
Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.
XVI.
СРІБНЕ МІСТО АМАРҐАНТ
Багряне світло повільними хвилями накочувалося на підлогу і стіни приміщення. Це була велика шестигранна кімната, яка вельми нагадувала чарунку бджолиного стільника. У трьох стінах - через одну - були двері, а решта три були прикрашені дивовижними стінописами. Це були фантастичні, немовби побачені уві сні, краєвиди, а також казкові створіння - не знати навіть, чи то рослини, чи тварини. Бастіян увійшов в одні з цих дверей, ще двоє дверей були справа і зліва від нього. Ці двері були однаковісінькі, тільки ліві були чорні, а праві - білі. Бастіян вибрав білі.
Наступна кімната, освітлена жовтавим світлом, за формою виявилася такою ж, як і перша. Але стінописи тут зображували чи то реманент, чи спорядження, що його призначення Бастіян ніяк не міг зрозуміти. Може, то були музичні інструменти, а може, зброя? Двоє дверей, які вели наліво і направо, були однакового кольору - жовті, тільки ліві - високі й вузькі, а праві - низькі й широкі. Бастіян увійшов у ліві двері.
Кімната, в яку він потрапив цього разу, була, як і попередні, шестикутна, але освітлена синюватим світлом. Зображення на стінописах здавалися переплетенням химерних візерунків - або, може, письменами якоїсь не знаної Бастіянові абетки. Двері тут, хоч і однакової форми, були зроблені з різного матеріалу. Одні - дерев’яні, а другі - металеві.
Бастіян підійшов до дерев’яних.
Неможливо описати всі двері і кімнати, що крізь них пройшов Бастіян, блукаючи Храмом Тисяч Дверей.
Тут були двері, які за формою нагадували велетенську замкову щілину, були такі, як вхід до печери, були двері золоті - і двері, всуціль вкриті іржею, були двері, оббиті шкірою і обтягнуті тканиною; були двері ковані, були тонко інкрустовані, були з грубо забитими цвяхами, були тоненькі, як папір, і масивні - такі, як ті, що ведуть до скарбниці, були навіть двері, що нагадували роззявлений рот велетня, інші виглядали як підйомний міст; ще інші доводилося відчиняти, як заслінку, ще одні вельми скидалися на вухо, були двері з пряника-медяника, двері на кшталт пічних дверцят і двері, що защіпалися на ґудзики. Кожного разу праві та ліві двері, які вели з однієї кімнати, мали щось спільне - форму, матеріал, розмір, колір, та при цьому щоразу існувала якась істотна відмінність.
Бастіян уже дуже багато разів переходив з однієї шестикутної кімнати в іншу. Кожне рішення, що його він приймав, вибираючи ті чи інші двері, ставило його перед наступним, новим рішенням, а те, своєю чергою, тягло за собою інше. Втім, усі ці рішення ні до чого не вели, тобто насправді нічого не змінювалося: він і досі перебував у Храмі Тисяч Дверей, блукав, переходячи із кімнати в кімнату і вже навіть почав думати, що блукатиме так іще цілу вічність. Але потім, ідучи все далі і далі, став запитувати себе, чому воно так стається і від чого це залежить. Сили бажання дійсно вистачило на те, щоби привести його в лабіринт, проте, очевидно це прагнення було недостатнім, може, замало окресленим, щоби він зміг вийти. Його втомила самотність, йому захотілося якогось товариства. Лише зараз Бастіян усвідомив, що насправді дотепер він не мав на гадці нічого певного. А відтак було однаковісінько, чи обрати, скажімо, скляні двері, чи двері, сплетені з лози. Досі він вирішував, куди йти, просто так, навмання, навіть не замислюючись над цим. Власне кажучи, щоразу із таким самим успіхом Бастіян міг відчинити і другі двері Але раз так, то він ніколи не зможе звідси видатися.
Він саме стояв у кімнаті, залитій зеленавим світлом. На трьох стінах із шести були намальовані хмари. Двері зліва були з білого перламутру, а справа - з чорного ебенового дерева. І раптом Бастіян зрозумів, чого він насправді хоче: зустрітися з Атрею!
Перламутрові двері нагадали Бастіянові гцастедракона Фухура, його білу перламутрову луску, тож саме їх він і відчинив.
У наступній кімнаті також було двоє дверей: одні - сплетені з трави, другі - з залізних прутів. Бастіян вибрав ті, що з трави, бо вони нагадували про Море Трав, вітчизну Атрею.
Увійшовши в них, хлопець опинився в новому шестигранному приміщенні. Двері тут різнилися тільки тим, що одні були оббиті шкірою, а другі - сукном. Зрозуміло, що Бастіян вибрав двері, оббиті шкірою.
І знову стояв він перед двома дверима, але тут йому довелося добряче замислитися. Одні були пурпурово-червоні, а другі - оливково-зелені. Сам Атрею був зелено-шкірий, зате плащ він носив із шерсті пурпурових буйволів. На оливково-зелених дверях білою фарбою були виведені якісь знаки - мабуть, такі ж, як і на чолі та щоках Атрею в день, коли до нього прийшов старий Кайрон. Такі самі знаки були і на червоних дверях, одначе про те, що на пурпурово- червоному плащі Атрею були якісь знаки, Бастіян щось не пригадував. Значить, тут ідеться про шлях, який привів би його деінде, а не до Атрею.
Тому Бастіян відчинив оливково-зелені двері - й опинився на волі!
Одначе, на свій превеликий подив, він опинився не десь посеред Моря Трав, а в весняному лісі, яскраво осяяному сонцем. Проміння пробивалося крізь молоді листочки, світлотіні мерехтіли на розкішному килимі моху. Пахло прогрітою землею і грибами, повітря повнилося дзвінким пташиним цвіріньканням.
Бастіян обернувся і побачив, що він щойно вийшов із маленької лісової каплички. Тобто в цю мить саме ці двері були виходом із Храму Тисяч Дверей. Бастіян відчинив їх іще раз, але побачив за ними тільки вкрай маленьке і тісне приміщення каплички. Від її даху залишилися всього лише декілька струхлявілих балок, які тепер стирчали навсібіч, а долівка і стіни густо поросли мохом.
Бастіян відразу ж пішов уперед - радше навмання, але ні на хвилину не сумніваючись у тому, що рано чи пізно він зустрінеться з Атрею. Відтак - у передчутті цієї зустрічі - його переповнювала радість. Він підсвистував до пташок, і ті йому відповідали, а ще він голосно і натхненно наспівував усі пісні, які тільки міг пригадати.
Минуло зовсім небагато часу - і він побачив якесь невелике товариство, групу з кількох людей, які розташувалися на галявині, щоби перепочити. Підійшовши трохи ближче, Бастіян розгледів кількох чоловіків у розкішних лицарських обладунках, а також прекрасну даму. Вона сиділа просто на землі й тихо тренькала на цитрі. Позаду паслося кілька коней - теж у коштовній збруї. Перед чоловіками, що розмовляли, прилігши на траву, була розстелена біла скатертина, вщерть заставлена всілякими наїдками і напоями в чашах.
Бастіян рушив до них, спершу, щоправда, сховавши під сорочку Клейнод Дитинної Царівни: йому хотілося познайомитися з цими людьми, не будячи зайвої уваги, - принаймні наразі.
Помітивши його наближення, лицарі підвелися і привітали його ввічливими поклонами. Вочевидь, вони вирішили, що він - син якогось східного правителя, а отже, і сам царевич. Прекрасна дама, усміхаючись, також легенько нахилила голову, однак продовжувала тихо бренькати.
Один із чоловіків дуже вирізнявся на тлі решти своїм високим зростом і дорогоцінним вбранням. Він був іще зовсім молодий, біляве волосся пишно спадало йому на плечі.
- Я Герой Гінрек, - сказав він, - а ця дама - Оґламар, донька короля країни Люнн. Ці мужі - мої друзі лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн. А як Вам на ім’я, юний друже?
- Мені поки що не вільно називати своє ім’я, - відповів Бастіян.
- Обітниця? - ледь глузливо поцікавилася принцеса Оґламар. - Такий юний - і вже обітниця?
- Ви, вочевидь, прибули здалеку? - запитав його лицар Гінрек.
- Так, дуже здалеку, - відказав Бастіян.
- Ви принц? - принцеса розглядала його вельми прихильно.
- Цього я вам також не скажу, - відповів Бастіян.
- Ну, що ж, хай там як - вітаємо за нашим столом! - вигукнув лицар Гінрек. - Чи не зробите нам ласку, зайнявши місце порад із нами і розділивши з нами трапезу, юний друже?
Бастіян із вдячністю прийняв запрошення, сів і почав досхочу призволитися.
З розмови, яку вели дама і четверо молодих лицарів, він довідався, що зовсім недалеко звідси лежить велике і величне Срібне Місто Амарґант. Невдовзі там мав відбутися турнір. Відтак і з далеких країв, і з околиць туди сходилися найхоробріші герої, найкращі мисливці, найвідваж- ніші воїни, а також різні шукачі пригод і пройдисвіти. Усім хотілося позмагатися на турнірі.
Лише троє найсміливіших і найдужчих - переможці турніру - будуть удостоєні високої честі й зможуть узяти участь у небезпечній виправі. То мало бути щось на кшталт пошукової експедиції. Наскільки зрозумів Бастіян, ішлося, вочевидь, про тривалу і надзвичайно складну подорож, мета якої - пошуки невідомого героя, що його лицарі - Басті- янові співрозмовники - називали Рятівником Фантазії. Річ у тім, що ніхто не знав навіть його імені; відомо було тільки, що шукати його треба десь у світі Фантазії. Так чи інак, але саме йому, своєму Рятівникові, Фантазія завдячувала тим, що усе ще - або ж знову - існує. Виявляється, колись, у прадавні часи, над Фантазією була нависла страхітлива загроза - катастрофа, нещастя, лихо; Фантазія тоді заледве не загинула. Саме він, Рятівник, чи не в останню мить відвернув цю загрозу: він прийшов і дав Дитинній Царівні ім’я - Місяцівна. Нині всі - тобто кожен, хто живе у Фантазії, - знають Дитинну Царівну саме під цим іменем. А Рятівник, нерозпізнаний, нікому не знаний і всіма забутий, загубився десь у безмежній Фантазії. Отож його треба знайти, а тоді, так би мовити, супроводжувати з ескортом, аби з ним нічого не трапилося. Завдання пошукової експедиції якраз у цьому і полягатиме; треба буде знайти Рятівника. Але оскільки на учасників виправи можуть чекати неймовірні пригоди і важкі випробування, для експедиції треба відібрати найдужчих і найхоробріших мужів: хтозна, що їм доведеться пережити. Саме тому і влаштували цей турнір.
Турнір, під час якого мали визначитися переможці, скликав Срібний Старець Кверквобад (в Амарґанті завжди правили найстарший чоловік або найстарша жінка, а Кверквобадові власне виповнилося сто сім років). Однак визначати переможців довірили не йому, а юному мисливцеві з племені зеленошкірів на ім’я Атрею, який саме гостював у Кверквобада. Цей Атрею пізніше мав очолити пошуки. Він був єдиний, хто зміг би впізнати Рятівника, бо одного разу бачив його обличчя у відображенні Брами Чарівного Дзеркала.
Бастіян мовчки слухав. Це виявилося дуже непросто - мовчати і слухати, тому що Бастіян майже відразу здогадався, що Рятівником Фантазії, про якого, власне, йдеться, є він сам. А коли, до всього, прозвучало ще й ім’я Атрею, його серце аж тьохнуло від щастя, отож Бастіянові було вельми важко не зрадити себе: він насилу зумів приховати радість. Та все ж хлопець твердо вирішив, що наразі краще залишатися невпізнаним.
До речі, лицареві Гінреку в цілій цій затії йшлося не так про небезпечну виправу і пошуки Рятівника, як про те, щоби завоювати серце королівни Оґламар. Бастіян відразу помітив, що лицар Гінрек по самі вуха закоханий у цю молоду даму. Він раз за разом зітхав - навіть тоді, коли не було ніякісінької причини зітхати, і, знай, кидав на свою обраницю тужні та зажурені погляди. А вона, знай, вдавала, ніби нічого не помічає. Правда, невдовзі з’ясувалося, що якийсь час тому вона дала обітницю віддати свою руку і серце тільки найбільшому героєві, найуславленішому з- поміж усіх лицарів на світі - звитяжцю, здатному здолати будь-якого супротивника. На менше вона не погоджувалася.
Саме це і турбувало Героя Гінрека. Він не знав, як довести королівні Оґламар, що найбільший герой і найуславле- ніший лицар - це він. Бо й справді: не міг же він отак просто взяти і вбити когось, хто не заподіяв йому нічого злого? А воєн уже давно не було. Він залюбки став би на прю із якимись чудовиськами або демонами, він - якби на те його воля - був ладен щоранку приносити принцесі до сніданку щойно відрубаний і ще закривавлений драконячий хвіст, але, на превеликий жаль, ніде поблизу не водилися ані демони, ні дракони, ані жодні інші чудовиська. Тому коли до нього прийшов посланець від Кверквобада і запрошенням на турнір, він одразу ж радо погодився А королівна Оґла- мар наполягла на тому, що поїде разом із ним: вона хотіла на власні очі побачити, на ще він здатний.
- Розповідям самих героїв, - сказала вона, посміхаючись Бастіянові, - як відомо, довіряти не можна. Всі герої, розповідаючи про свої перемоги, схильні перебільшувати.
- Чи перебільшую я, чи ні, - однаково я стократ кращий, ніж отой Рятівник, про якого розповідають стільки легенд, - запально вигукнув Гінрек.
- Звідки ви знаєте? - запитав Бастіян.
- А отак і знаю, - заходився пояснювати Герой Гінрек.
- Бо якби в того парубійка була б хоч половина моєї сили, він не потребував би ескорту - охорони, що пильнуватиме його і леліятиме, як те немовля. Він видається мені доволі- таки жалюгідним слабаком - отой ваш Рятівник Фантазії.
- Як можна таке казати! - обурено крикнула королівна Оґламар. - Врешті-решт, це ж саме він урятував Фантазію від загибелі!
- Хай навіть і так! - зневажливо відказав лицар Гінрек.
- Мабуть, для цього йому не знадобилася якась особлива відвага.
Бастіян подумки вирішив провчити його за таке зухвальство, і то при першій же оказії.
Решта троє лицарів зустрілися з лицарем Гінреком та королівною Оґламар випадково і приєдналися до них тому, що їм усім було по дорозі. Гікріон, який з гордістю носив свої настовбурчені чорні вуса, запевняв, нібито він найкращий рубака в цілій Фантазії. Рудий Гісбальд, радше тендітний порівняно з іншими, стверджував, що ніхто не зрівняється з ним у поєдинку на шпагах. І нарешті, Гідорн був переконаний, що йому немає рівних у стійкості та витривалості. Його вигляд, здавалося, лише підтверджував це: він був довготелесий і кощавий, самі жили і кості.
Поївши, всі стали збиратися в дорогу. Посуд, скатерть і все, що залишилося з їжі, склали до дорожніх сумок і в’юків, а тоді приторочили їх до сідла одного з мулів. Королівна Оґламар застрибнула на свого білосніжного румака і помчала учвал, навіть не озирнувшись. Лицар Гінрек сів на свого вороного огира і кинувся услід за нею. Решта троє лицарів запропонували Бастіянові їхати на нав’юченому мулі, що віз на собі всі припаси. Він якось-то вмостився у сідлі, панове лицарі також позаскакували на своїх коней у розкішній збруї і клусом - Бастіян їхав останнім - рушили через ліс. Тварина, на якій він сидів, - як виявилося, стара мулиця, - відставала все більше і більше, отож Бастіян пробував її легенько підігнати. Однак замість того, щоби побігти швидше, мулиця взагалі зупинилася, повернула до нього голову і сказала:
- Не підганяй мене, пане, тому що я відстала навмисне.
- Чому? - здивувався Бастіян.
- Тому що я знаю, хто ти, пане.
- Звідки ти знаєш?
- Якщо бути лише наполовину віслюком, як от я, а не цілковитим ослом, як дехто, такі речі просто відчуваєш. Навіть коні - і ті щось зауважили. Нічого не кажи мені, пане. Я була б щасливою, якби могла розповісти своїм дітям і внукам, що везла на своїй спині Рятівника Фантазії і що найпершою його привітала. Але, на жаль, у мулів не буває дітей.
- Як тебе звати? - запитав Бастіян.
- їха, пане.
- Послухай-но, їхо, зроби таку ласку і не псуй мені приємності: наразі не розповідай нікому того, що ти про мене знаєш. Гаразд?
- Залюбки, пане.
І мулиця побігла швидше, щоби наздогнати решту подорожніх.
Тим часом товариство зупинилося на узліссі: вони чекали на Бастіяна. Всі зачаровано дивилися на Срібне Місто Амарґант, яке палахкотіло внизу, осяяне соням ним промінням. Узлісся було на невеличкій височині і з цього місця відкривався чудовий краєвид: велике озеро, з водою майже бузкового кольору, зусібіч оточені кручами, порослими лісом. А посеред того озера розкинулося Срібне Місто Амарґант. Усі великі будинки у цьому місті стояли на кораблях, житла трохи менші - на барках і човнах, а палаци - на широких баржах. І до того ж усі будівлі й усі кораблі були зі щирого срібла, тонкої роботи, вишукано і коштовно оздоблені. Вікна і двері палаців, філігранні башточки і балкони - все вражало розмаїттям і такою чарівливою красою, що це місто не мало собі рівних у цілій Фантазії. На озері туди-сюди сновигали невеликі суденця, які перевозили людей і берега до міста - і навпаки. Отож, і Герой Гінрек з усім своїм товариством поквапився до причалу, де на них уже чекав срібний човен із дивовижно вигнутим носом. У цей човен умістилося ціле їхнє товариство, і навіть коні й мулиця.
Доки човен плив через озеро, Бастіян довідався від перевізника, до речі, вбраного в одяг зі срібної парчі, що бузково-синя вода озера така солона і гірка, що роз’їдає будь- які матеріали, - усе, крім срібла. Озеро називалося Мургу, або ж Озером Сліз. Ще за незапам’ятних часів місто Амарґант розташували посеред озера, щоби захистити його від напасників. Кожен, хто захотів би дістатися до міста на дерев’яних чи залізних кораблях або човнах, був приречений на загибель, тому що бузково-синя вода озера миттю роз’їдала корпус судна, і вороги гинули. Але тепер Срібне Місто Амарґант залишалося на воді ще й з іншої причини. Річ у тім, що його мешканцям подобалося час від часу міняти місцями будинки і палаци, пересувати площі, заново прокладати вулиці. Якщо, скажімо, заприятелювали або ж породичалися дві сім’ї, що мешкали на різних кінцях міста, вони могли поставити свої срібні кораблі один коло одного - і в такий спосіб стати найближчими сусідами. Принагідно також зауважимо, що тутешнє срібло було металом особливого ґатунку: воно відрізнялось від будь-якого іншого срібла у Фантазії не тільки надзвичайною міцністю, але й тим, що було неймовірно гнучким і пластичним, а відтак чудово піддавалося обробці.
Бастіян залюбки слухав би перевізника далі, але човен причалив, і йому та його супутникам довелося висідати.
Спочатку вони заходилися шукати місце для нічлігу, собі та своїм тваринам. Виявилося, що це не так-то й легко, бо Амарґант просто-таки окупували подорожні які звідусіль зійшлися і з’їхалися сюди на турнір. Врешті-решт Бастіян та його нові знайомі знайшли кімнати в якійсь господі.
Ведучи мулицю до конюшні, Бастіян прошепоти їй на вухо:
- Не забудь, що ти мені пообіцяла, їхо. Скоро знову побачимося.
їха кивнула.
Тоді Бастіян пояснив своїм супутникам, що не хоче бути настирливим і обтяжувати їх своїм товариством а відтак радо піде у місто сам - пооглядати Амарґант, поблукати його вуличками.
Подякувавши лицарям і дамі за миле і приємне товариство, він попрощався з ними. Бастіянові кортіло розшукати Атрею.
Великі та малі кораблі сполучалися між собою місточками і трапами - подекуди такими вузенькими і хисткими, що ними вдавалося пройти лише поодинці, але були й інші - широкі, як вулиці, й там юрмився натовп. Були тут і вигнуті дугою містки, і криті переходи з дашками, а каналами поміж палацами сновигали сотні срібних гондол. Одначе всюди, хоч де би ти стояв, скрізь під ногами відчувалося легеньке похитування, і це похитування постійно нагадувало, що Амарґант є плавучим містом, що його споруджено на воді.
Місто, здавалося, вже насилу вміщало клекітливі тлуми* (* юрби) гостей - такі строкаті й такі багатоманітні, що на те, аби їх описати, знадобилася б ціла окрема книжка. Амар- ґантян у натовпі розпізнати було дуже легко, бо всі вони носили одяг зі срібної парчі, такий самий розкішний, як і Бастіянів плащ. Волосся у мешканців нього міста було срібне, всі вони були високі та показні, а їхні очі були такого ж бузково-синього кольору, як і води Мургу - Озера Сліз. Натомість прибульці зазвичай вродою не відзначалися. Могутні тіла велетнів прикрашали мацюпусінькі голівки, які на їхніх могутніх плечах здавалися маленькими, наче яблучка. Де-не-де вулицями прошмигували безсоромні та нахабні на вигляд нічні гульвіси, траплялися і похмурі самітни- ки-привиди; вистачало одного-єдиного погляду, аби затямити, що таким краще не переходити дорогу. Були тут і махлярі з меткими очками і спритними рученятами, і батяри, що ступали розмашисто і сягнисто, випускаючи з носа і з рота клуби диму. В’юнко, немов живі дзиґи, крутилися пройдисвіти і шахраї, дибали, поскрипуючи на сучкуватих ногах, лісовики, причому декотрі з них носили на плечах важкі дубові палиці. Якось-то Бастіян угледів навіть скеле- гриза з зубиськами, наче залізні зубила. Той ішов - і срібний місток аж вгинався під його вагою. Та перш ніж Бастіян встиг запитати чи його ім’я, бува, не Пйорнрахцарк, скелегриз уже загубився у натовпі.
Нарешті Бастіян дістався до середмістя. Саме тут мав відбуватися турнір. Зрештою, як виявилося, він уже давно почався. На великій круглій площі, що нагадувала циркову арену, сотні учасників змагань мірялися силою, показуючи, хто і на що здатний. Глядач обступили супротивників широким колом і підбадьорювали їх вигуками. У вікнах, на балконах, на галереях палаців юрмилися тисячі цікавих, були й такі, кому вдалося видряпатися навіть на прикрашені філігранями срібні дахи.
Проте Бастіяна цікавило аж ніяк не видовище. Він хотів розшукати Атрею, адже мусив же той звідкись спостерігати за перебігом турніру. Хоч і не відразу, та все ж Бастіян зауважив, що публіка раз за разом очікувально позирає в бік одного з палаців, - і передусім тоді, коли котромусь із суперників раптом щастило здобути хоч маленьку, але явну перемогу. Одначе для того, аби побачити цей палац, що притягував погляди натовпу, Бастіянові довелося протовпитися крізь юрбу, пройти по одному з містків, а тоді ще й видертися на ліхтарний стовп.
На широкому балконі палацу стояли два великі срібні м’які фотелі. На одному сидів якийсь надзвичайні старий чоловік. Його срібна хвиляста борода і таке саме срібне хвилясте волосся спадали аж до пояса. Мабуть, це і був Кверквобад, Срібний Старець. Поряд і ним сидів хлопець - приблизно Бастіянового віку. На ньому були штани з м’якої шкіри, але торс він мав оголений, і в око відразу впадав оливково-зелений колір його тіла. Вираз хлопцевого вузького обличчя був поважний, майже суворий. Довге чорне волосся - зібране на потилиці шкіряним ремінцем. Із плечей спадав пурпурово-червоний плащ. Хлопець дивився вниз, на арену, спокійно, але водночас якось дуже напружено. Здавалося, його погляд ловить абсолютно все. Атрею!
В цю хвилину в напіввідчинених балконних дверях за спиною Атрею з’явилася ще одна постать - звір із дуже великою головою, схожою на лев’ячу, ось тільки замість шерсті цю істоту вкривала перламутрова луска. Очі звіра були кулясті й рубіново-червоні, вони осяли і мерехтіли, а коли його голова піднялася понад Атрею, стало видно довгу, гнучку шию, також вкриту перламутровою лускою, з неї білим полум’ям опадала розкішна грива. Це був Фухур, щастедракон. Бастіянові навіть здалося, ніби той щось сказав на вухо Атрею, бо хлопець кивнув.
Бастіян сидів на ліхтарному стовпі, але тепер вирішив спуститись униз. Він побачив усе, що хотів, а відтак йому стало цікаво поспостерігати за турніром.
Дуже скоро Бастіян зрозумів, що те, що відбувалося на площі, було не так боротьбою, як цирковою виставою - змаганням і видовищем водночас. Якраз у цю мить почали боротися два велетні, їхні тіла сплелися в єдиний величезний клубок, і цей клубок перекочувався від одного краю площі до другого. Крім велетнів, тут змагалися ще декілька пар; ці переважно однакові, хоч іноді й цілком різні істоти мірялися силами в мистецтві фехтування, в бою на мечах, у володінні булавою чи списом. Звичайно, це не були справжні поєдинки - битви не на життя, а на смерть. За правилами турніру, його учасники мали продемонструвати не тільки військову вправність, але й те, яким шляхетним може бути боєць чи розвинене у нього самовладання. Якби хтось - охоплений люттю або ж із честолюбства - поранив свого суперника, його змусили би покинути поле бою і зарахували б йому не перемогу, а поразку. Відтак більшість змагу- нів доводили вправність у стрільбі з лука, демонстрували силу, піднімаючи несамовиті тягарі, показували свою спритність у карколомних акробатичних номерах або ж виконували трюки, які вимагали незаперечної відваги. А оскільки всі учасники турніру були надзвичайно різні, те, що вони представляли на волю суддів і глядачів, було таким же розмаїтим, як і вони самі.
Переможені поступалися на площі місцем переможцям, а тому учасників турніру, а отже претендентів на перемогу, меншало. Нараз Бастіян побачив, що на арену вийшли Гікріон Сильний, Гісбальд Спритний і Гідорн Витривалий.
Лицаря Гінрека і дами його серця, принцеси Оґламар, із ними не було.
На той час на площі залишалося ще десь близько сотні тих, хто змагався за перемогу. Позаяк це вже були найкращі з-поміж найкращих, Гікріонові, Гісбальдові та Гідорнові не вдалося подолати суперників аж так легко, як вони собі гадали. Минуло майже півдня, перш ніж виявилося, що Гікріон - найсильніший між сильними, Гісбальд - найсп- ритніший серед спритних, а Гідорн - найвитриваліший серед витривалих. Публіка шаленіла і нестямно аплодувала, а троє переможців уклонилися в бік балкона, де сиділи Срібний Старець Кверквобад і Атрею. Хлопець саме підвівся, аби щось сказати, та раптом на площу вийшов іще один претендент. Це був лицар Гінрек. Запала доволі напружена тиша, й Атрею знову сів. Його мали супроводжувати троє воїнів, отож там, унизу, був один зайвий. Значить, комусь із цих чотирьох доведеться вибути.
- Панове лицарі! - крикнув Герой Гінрек голосно - так, щоби його усі почули. - Я не хотів би думати, що ця невеличка демонстрація здібностей якось підточила ваші сили. І все ж таки з мого боку, з огляду на цю обставину, було б не надто шляхетно викликати вас на бій по одному. Позаяк серед учасників цього турніру я так і не побачив жодного гідного суперника, досі я не брав участі у змаганнях. Тому зараз я свіжий і сповнений сил. Якщо хтось із вас почувається надто виснаженим, хай добровільно залишить поле бою. Але якщо ніхто з вас не бажає відступати, я готовий стати на герць із вами трьома - з усіма одночасно. Чи є заперечення?
- Ні, - відповіли всі троє як один.
І тоді розпочався поєдинок на мечах - такий, що аж іскри посипалися. Гікріонові удари анітрохи не втратили своєї колишньої сили, але Гінрек був сильніший. Гісбальд блискавкою налітав на нього зусібіч, одначе Гінрек був меткіший. Гідорн спробував зробити так, щоби його суперник якнайшвидше виснажився, проте Гінрек був витриваліший. Ціла ця сутичка не протривала навіть і десяти хвилин: поступово Гінрек обеззброїв усіх трьох своїх супротивників. Відтак воїн визнали свою поразку і перемогу Героя Гінрека. Тим часом той гордо озирався довкола, явно очікуючи захопленого погляду своєї дами серця (очевидно, та стояла десь неподалік, у натовпі).
А понад площею ураганом пронеслися вигуки та овації глядачів. Здійнявся такий галас, що його, либонь, було чутно навіть на найдальшому березі Озер Сліз.
Коли крики і оплески стихли, Срібний Старець Кверквобад підвівся і голосно запитав:
- Чи є серед вас хтось, хто наважиться стати на двобій проти лицаря Героя Гінрека?
І раптом у цілковитій тиші прозвучав дзвінкій хлоп’ячий голос:
- Так! Я!
Це був Бастіян.
Усі обличчя повернулися в його бік. Натовп розступився, звільняючи вузький прохід, і Бастіян вийшов на площу. Залунали вигуки, сповнені подиву і тривоги: «Ні тільки погляньте, який красень!»; «Шкода його!»; «Не можна, щоби він загинув!»...
- Хто ти? - запитав Срібний Старець Кверквобпд
- Я назву своє ім’я пізніше, - відповів Бастіян.
Він побачив, що очі Атрею звузилися. Той дивився на нього із німим запитанням, але водночас невпевнено.
- Юний друже, - звернувся до нього лицар Гінрек, ми розділили з тобою трапезу й питво. Невже ти бажаєш, щоби я привселюдно тебе знеславив? Прошу тебе, візьми назад своє слово і йди собі з миром.
- Ні, - відказав Бастіян. - Я наполягаю на своєму слові й на нашому двобої.
Лицар Гінрек на мить завагався. А тоді заговорив знову:
- З мого боку було б дуже недобре стати з тобою на герць. Давай-но спершу подивимося, хто з нас вище пустить стрілу.
Кожному принесли тугий лук і стрілу. Гінрек натягнув тятиву і вистрелив угору. Стріла полетіла високо-високо, так високо, що її вже не могли розгледіти навіть найзіркіші з-поміж присутніх.
Майже тієї ж миті Бастіян також напнув лук, посилаючи свою стрілу їй навздогін.
Минуло трохи часу, перш ніж обидві стріли повернулися назад. Вони впали на землю поміж стрільцями. І тут виявилося, що Бастіянова стріла - стріла з червоним оперенням - десь у високості наздогнала стрілу лицаря Гінрека, та ще й із такою силою, що розщепила її ззаду.
Лицар Гінрек витріщився на зчеплені стріли. Він зблід, а на його щоках з’явилися червоні плями.
- Це сталося випадково, - промимрив він. - Побачимо, хто з нас краще фехтує.
Відтак звелів принести дві шпаги і дві колоди карт. Коли їх принесли, він старанно перетасував обидві колоди. Підкинувши одну з них високо вгору, він блискавично вихопив шпагу з піхов - і, здавалося, вколов повітря. Тільки коли решта карт попадали на землю, всі побачили, що лицар Гінрек прохромив червового туза, до того ж - у самісіньке серце. Він знову роззирнувся, шукаючи схвалення в очах своєї дами серця і показуючи всім клинок із настромленою на нього картою.
Тепер настала черга Бастіяна. Він підкинув угору другу колоду - і його шпага замиготіла у повітрі. Жодна з карт не впала на землю. Він настромив на лезо всі тридцять дві карти колоди, до того ж прохромив кожну з них точнісінько посередині, та ще й у правильній послідовності, і це при тому, що лицар Гінрек перетасував їх надзвичайно ретельно.
Лицар Гінрек почав усвідомлювати свою поразку. Цього разу він нічого не сказав, але його губи здригнулися і затремтіли.
- Зате ти не зможеш зрівнятися зі мною в силі, - витиснув він нарешті зненацька захриплим голосом.
Гінрек схопив найтяжчу з гир, які й досі лежали на площі, і поволі її підніс.
Та не встиг її опустити, як Бастіян обхопив разом його, і гирю - і підняв їх догори.
Вираз Гінрекового обличчя зробився таким спантеличеним, що декотрі з глядачів не змогли втриматися від сміху.
- Дотепер, - звернувся до нього Бастіян, - Ви вирішували, в чому нам мірятися силою. Тепер, якщо не заперечуєте, я також хотів би дещо запропонувати.
Лицар Гінрек мовчки кивнув.
- Це випробування на мужність, - вів далі Бастіян.
Лицар Гінрек спробував опанувати себе.
- Моя відвага не боїться ніяких випробувань!
- Ну, тоді, - відказав Бастіян, - я пропоную перепливти Озеро Сліз. Наввипередки. Хто першим допливе берега, того і перемога.
Над площею зависла мертва тиша.
Лицар Гінрек спершу зблід, а тоді почервонів.
- Це не випробування на хоробрість, - видушив він зі себе. - Це божевілля!
- Я, - відповів Бастіян, - готовий. Ходімо!
І тут лицар Гінрек втратив самовладання.
- Ні! - зарепетував він і тупнув ногою. - Всім чудово відомо, що вода Мургу розчиняє абсолютно все. Увійти в цю воду - значить, приректи себе на загибель.
- Але я не боюся, - спокійно відказав Бастіян. - Я пройшов через Пустелю Барв, я їв і пив вогонь Строкатої Смерті, я купався у цьому вогні. Я не боюся води Озера Сліз.
- Брехня! - заревів лицар Гінрек, весь червоний від ноті. - Ніхто у Фантазії не зміг би вціліти, зустрівшись зі Строкатою Смертю, це знає кожна дитина!
- Лицарю Гінрек, - поволі проказав Бастіян, - замість того, щоби звинувачувати мене в брехні, краще зізнайтеся, що Ви просто боїтеся.
Оцього вже лицар Гінрек стерпіти не міг. Не тямлячись від люті, він вихопив свій великий меч і кинувся на Бастія- на.
Той ухилився від удару, зробивши крок назад, і хотів було попередити лицаря про небезпеку, але Гінрек не дав йому цього зробити. Він замахнувся, ударив мечем - і всі зрозуміли, що жарти закінчилися. У ту ж мить меч Сікан- да, наче блискавка, вилетів зі своїх заіржавілих піхов, сам заскочив Бастіянові в руку і затанцював у ній.
Те, що сталося потім, було таким небаченим і нечува- ним, що жоден із глядачів не забуде цього до кінця свого життя.
Бастіян не міг розтиснути пальці, щоби відпусти руків’я меча, отож йому доводилося повторювати кожен порух Сіканди. Спершу Сіканда розсік на дрібнесенькі шматочки Гінреків меч, а тоді порубав його розкішний обладу- нок. Шматки металу розлетілися на всі боки, однак шкіри Гінрека Бастіянів меч навіть не зачепив. Лицар Гінрек відчайдушно відбивався, махав, як навіжений, обрубком меча, але Сіканда літав навколо нього, як вогняний смерч, як блискавка, засліплюючі очі та стримуючи випади, так що жоден із ударів лицаря Гінрека не досяг мети. Ще мить - і лицар Гінрек залишився у самій білизні, але навіть тепер він не перестав вимахувати обрубком меча у бік Бастіяна.
Відтак Сіканда порубав те, що ще залишалося від Гинреко- вого меча, на тонесенькі скибочки, до того ж - із неймовірною швидкістю, по суті, блискавично, тому обрубок клинка ще якусь мить повисів у повітрі, а тоді упав на землю, дзе- ленькнувши, ніби жменька дрібних монет. Лицар Гінрек витріщився на тепер уже непотрібне руків’я, що його він усе ще стискав у руці, а тоді раптом, розпачливо жбурнув його під ноги і завмер, опустивши голову. А Сіканда повернувся у свої заіржавілі піхви - і тільки тепер Бастіян зміг розтиснути руку.
Натовп відгукнувся на це тисячоголосим крики захвату і зачудування. Глядачі кинулися на площу, підхопили Бас- тіяна, підняли його і на руках понесли по колу.
Радісні вигуки не вщухали. Це був справжній великий тріумф.
З висоти Бастіян роззирався за лицарем Гінреком. Йому хотілося сказати Гінреку щось примирливе, бо, щиро кажучи, він не хотів осоромити бідолашного лицаря, і йому було шкода, що так сталося. Та лицаря Гінрека ніде не було видно.
А тоді раптом знову запала тиша. Натовп розступився, звільнивши прохід.
На площі - арені, де відбувалися всі ці поєдинки, стояв Атрею і з усміхом дивився на Бастіяна. Усміхався і Бастіян. Його опустили на землю, і тепер двоє хлопців стояли один перед одним. Вони довго мовчки вдивлялися: той - в того, а той - у того.
Врешті Атрею порушив мовчанку.
- Якби мені все ще був потрібен супутник для пошуків Рятівника Фантазії, то я обмежився б самим лише Героєм Гінреком, бо він один вартує більше, ніж сто інших, разом узятих. Але мені більше не потрібен супутник, тому що пошукова експедиція не відбудеться.
Почулися вигуки здивування, розчарування і ремствування.
- Рятівник Фантазії не потребує нашого захисту, - продовжував Атрею, підвищивши голос, - бо він сам здатний захистити себе ліпше, ніж усі ми разом. До того ж, нам не треба його шукати: він сам нас знайшов. Я не відразу впізнав його, бо коли побачив його у Брамі Чарівного Дзеркала, він виглядав інакше - це правда, цілком інакше. Але я не забув погляду його очей. Це той самий погляд, який спрямований на мене тепер. Я не можу помилятися.
Бастіян, усміхаючись, похитав головою і сказав:
- А ти і не помиляєшся, Атрею. Ти привів мене до Дитинної Царівни, щоб я дав їй нове ім’я. І я дякую тобі за це. Благоговійний шепіт, наче подув вітру, пронісся в натовпі глядачів.
- Ти пообіцяв, - відказав Атрею, - назвати нам своє ім’я. Його ще не знає ніхто у Фантазії, крім Золотоокої Повелительки Бажань. То як, тепер ти назвешся?
- Я - Бастіян Бальтазар Букс.
Тепер уже глядачі не змогли стримати своїх почуттів. Натовп просто-таки вибухнув радістю. То тут, то там загукали «Слава!» і «Многая літа!» Були і такі, хто на радощах аж затанцював, так що і кладки, і містки, і навіть ціла площа - все раптом захиталося під ногами, заходило ходором і задрижало.
Усміхнений Атрею простягнув руку, і Бастіян потиснув її. Так - пліч-о-пліч - вони пішли до палацу. А в палаці, чи, власне, на сходах перед входом у палац, на них уже чекали Срібний Старець Кверквобад і щастедракон Фухур.
Того вечора місто Амарґант відсвяткувало своє найпре- красніше свято. Усі, хто тільки мав ноги - короткі чи довгі, криві чи рівні, танцювали, а всі, хто тільки мав голос - гарний чи неприємний, високий чи низький, співали і сміялися.
Коли стемніло, мешканці Амарґанта засвітили у своїх срібних кораблях і палацах тисячі різнобарвних вогнів. А опівночі влаштували такий феєрверк, якого навіть у Фантазії ще ніколи не бувало.
Бастіян з Атрею, Фухур і Срібний Старець Кверквобад стояли на балконі й дивилися, як строкаті снопи вогню в небі й тисячі кольорових вогників, засвічених у Срібному Місті, відбиваються в темних водах Мургу- Озера Сліз.
XVII.
ДРАКОН ДЛЯ ГЕРОЯ ГІНРЕКА
Срібний Старець Кверквобад задрімав у своєму високому срібному фотелі: вже була пізня ніч. Тож він пропустив щось, що сталося вперше за ціле його стосемирічне життя. Подібна доля спіткала більшість мешканців Амарґанта, а також більшість гостей міста, які, втомившись від свята, повкладалися спати. І лише поодинокі з-поміж них- ті, які ще не встигли заснути, - почули таке, що своєю красою перевершувало все, чуте ними до цього часу, а може і в майбутньому.
Фухур, білий щастедракон, співав.
Високо в нічному небі кружляв він над Срібним Містом і Озером Сліз. Він співав - і його голос звучав, наче ніжний малиновий дзвін. То була пісня без слів - велична і проста водночас мелодія чистого щастя. І в кожного, хто її чув, трепетало серце, і всім ставало легко і радісно на душі.
Так було і з Бастіяном та Атрею, які сиділи поряд на широкому балконі палацу Срібного Старця Кверквобада. І один, і другий чули спів щастедракона вперш. Самі того не помічаючи, вони взялися за руки і в німим захваті вслухалися у цю мелодію - натхненну і світлу.
І кожен із них знав, що його товариш відчуває те саме, цо й він: щастя знайти друга. І вони не наважувалися заговорити, щоби не сполохати оте щастя словами.
Але все колись закінчується, отож проминула і ця Велика Мить; Фухурів спів лунав дедалі тихіше - і нарешті остаточно стих.
Коли все стихло, Кверквобад раптом прокинувся, встав з крісла і сказав, ніби виправдовуючись:
- Срібні Старці, такі, як я, не можуть обійтися без сну. У вас, молодих, усе інакше. Не ображайтеся, але мені час спати.
Вони побажали йому на добраніч, і Кверквобад пішов.
І знову двоє друзів довго сиділи мовчки, вдивляючись у нічне небо, де все ще кружляв щастедракон; він рухався повільно і плавно. Час від часу він, немов біла хмаринка, пропливав над диском місяця.
- А Фухур не хоче спати? - спитав нарешті Бастіян.
- Він уже спить, - тихо відказав Атрею.
- У повітрі?
- Так. Він не любить перебувати в приміщеннях, і навіть таких просторих, як зали Кверквобадового палацу. Йому там затісно, відтак він намагається поводитись якомога обережніше, щоби нічого не перевернути і не розбити, і через те почуває себе, як у неволі. Тому він здебільшого спить у повітрі.
- Як ти думаєш, він дозволить мені колись політати на ньому?
- Думаю, що так, - переконано мовив Атрею, - проте це дуже непросто. Потрібно звикнути.
- Я ж їздив верхи на Ґраоґрамані, - нагадав Бастіян. Атрею кивнув і подивився на нього з повагою,
- Ти це казав лицареві Гінреку. Але як тобі вдалося приборкати Строкату Смерть?
- Я ношу Сяйво, - сказав Бастіян.
- Он як? - здивувався Атрею. Здавалося, що це його страшенно вразило, проте він змовчав.
Бастіян витягнув з-під сорочки знак Дитинної Царівни і показав його Атрею. Той якусь мить уважно його порозг- лядав, а тоді зовсім тихо промовив:
- Значить, тепер ти носиш Сяйво.
Вираз його обличчя здався Бастіянові дещо відсутнім, отож він поспішив запитати:
- Хочеш надягнути його знову?
І почав уже знімати ланцюжок.
- Ні!
Голос Атрею пролунав майже різко, і Бастіян ошелешено завмер. Але Атрею всміхнувся і повторив, тепер уже зовсім лагідно і м’яко:
- Ні, Бастіяне, я доволі його носив.
- Як хочеш, - відказав Бастіян.
А тоді обернув Клейнод другим боком:
- Поглянь! Ти бачив цей напис?
- Бачити-то бачив, але не знаю, що там написано, знітився Атрею.
- Як же так?
- Ми, народ зеленошкірів, уміємо читати сліди, але не літери.
Тепер настала Бастіянова черга знітитися:
- Он як!
- А що там написано? - запитав Атрею.
- РОБИ ЩО ХОЧЕШ, - уголос прочитав Бастіян.
Атрею невідривно вдивлявся в знак.
- То ось що це означає! - пробурмотів він.
Його обличчя не зраджувало жодного душевного поруху, тож Бастіян не міг відгадати, про що він думає. А тому запитав:
- А якби ти знав, що це означає, чи це щось би для тебе змінило?
- Ні, - відповів Атрею. - Адже я і робив те, що хотів.
- Твоя правда, - кивнув Бастіян.
І знову вони трохи помовчали.
- Атрею, я мушу тебе спитати про ще одну річ, - знову заговорив Бастіян. - Ти сказав, що тоді, коли ти побачив мене в Брамі Чарівного Дзеркала, я виглядав інакше.
- Так, цілком інакше.
- А як саме?
- Ти був опецькуватий і блідий, і на тобі був зовсім інший одяг.
- Опецькуватий і блідий? - перепитав Бастіян, недовірливо посміхаючись. - Ти певен, що то був я?
- А хіба ні?
Бастіян замислився.
- Ти мене бачив, я знаю це напевне. Але я завжди був такий, як тепер.
- Справді?
- Я мусив би пам’ятати, якби це було інакше! - вигукнув Бастіян.
- Так, - сказав Атрею і замислено подивився на нього, - мусив би пам’ятати.
- А може, те дзеркало було криве?
Атрею похитав головою.
- Не думаю.
- То як тоді пояснити, що ти побачив мене саме таким, іншим, ніж тепер?
- Поняття не маю, - зізнався Атрею. - Знаю лише, що не помилився.
Вони знову надовго замовкли і врешті-решт пішли спати.
Бастіян лежав у ліжку, зробленому, ясна річ, з філігранного срібла, і все думав і думав про свою розмову з Атрею. Йому чомусь здавалося, що ані перемога над Героєм Гінреком, ні навіть його перебування в Ґраоґрамана не справили на Атрею належного враження, і надто відколи довідався, що Бастіян носить Сяйво. Може, він гадає, що за таких обставин усі його перемоги не були чимось особливим? Та Бастіянові дуже хотілося щоб Атрею його поважав і захоплювався ним!
Він довго думав, що потрібно зробити, аби цього досягнути, як йому заслужити повагу Атрею. Це мусило б бути щось таке, чого не зміг би зробити ніхто у Фантазії, навіть той, хто носить Сяйво. Щось, на що був би здатний лише він, Бастіян.
І нарешті він придумав: вигадувати історії!
Раз за разом усі повторювали, нібито у світі Фантазії це просто неможливо. Мовляв, у світі Фантазії немає нічого нового, а отже, ніхто не зміг би створити цілком нову історію. Про це казав йому навіть голос Уюлялі. Одначе він, Бастіян, великий мастак вигадувати, найліпше знався саме на придумуванні історій.
Нехай Атрею побачить, який він, Бастіян, великий вигадник і придумувані
Він страшенно захотів, щоби йому якомога швидше випала нагода довести це Атрею. Може, навіть і завтра. Наприклад, в Амарґанті могло б відбутися свято поетів та оповідачів історій, і тоді Бастіян оповів би такі історії, що всіх би перевершив!
Або навіть так: нехай би все, про що він розповідатиме, тут же відбувалося насправді! Бо хіба ж не казав Ґраоґра- ман, що Фантазія - то світ історій, а тому давно забуте може виникнути тут знову, якщо його згадати в якійсь історії.
Як же здивується Атрею!
Так він і заснув, уявляючи собі подив і захват друга.
А вранці, коли вони сиділи в парадній залі палацу за розкішним сніданком, Срібний Старець Кверквобад сказав:
- Ми вирішили влаштувати сьогодні для нашого гостя, Рятівника Фантазії, і для його друга, який привів його до нас, цілком особливе свято. Можливо, ти, Бастіяне Бальтазаре Букс, і не знаєш, що, за прадавньою традицією, ми, жителі Амарґанта, славимося у Фантазії як поети, співці та оповідачі історій. Ми змалку навчаємо цього мистецтва наших дітей. Вони багато років мандрують світом як співці та оповідачі історій, виконуючи своє покликання і призначення, на радість і на користь усім, хто їх слухає. Тому-то нас скрізь приймають зі щирою повагою. Але біда в тому, що наш запас пісень та історій, відверто кажучи, не надто великий. Відтак нам доводиться розподіляти ці пісні і оповіді поміж усіма нами. Однак ширяться чутки знаю, правдиві чи ні, - що у твоєму світі ти прославився як фантазер і вигадник. Це дійсно так?
- Так, - сказав Бастіян, - з мене через це навіть кпили.
Кверквобад здивовано підняв брови.
- Кпили? Через те, що ти вмієш вигадувати історії, яких ще ніхто і ніколи не чув? Бути цього не може! Ніхто з нас не вміє цього робити, тож усі ми - я і мої співгромадяни - були б тобі невимовно вдячні, якби ти захотів подарувати нам кілька нових історій. Допоможеш нам?
- Залюбки! - відповів Бастіян.
Після сніданку вони вийшли на сходи Кверквобадового палацу. Там на них уже чекав Фухур.
На площі тим часом зібралася чимала юрма, та цього разу в ній виявилося лише трохи гостей, які прибули до міста заради турніру. Більшість присутніх були мешканці міста - чоловіки, жінки і діти; усі стрункі й синьоокі, всі у срібних шатах. Більшість тримали в руках срібні струнні інструменти: арфи, ліри, мандоліни, гітари і цитри, на яких вони збирались акомпанувати собі під час виступу, - кожен сподівався, що матиме нагоду продемонструвати своє мистецтво перед Бастіяном та Атрею.
На балкон знову винесли срібні крісла. Бастіян сидів посередині між Кверквобадом і Атрею. Фухур налаштувався за ними.
Тоді Кверквобад сплеснув у долоні, а коли всі затихли, промовив:
- Великий співець і оповідач погодився виконати наше прохання. Він подарує нам нові фантастичні історії. А тому докладіть усіх зусиль, друзі: ми повинні його надихнути!
Амаґрантяни, які стояли на площі, низько і мовчки вклонилися. А тоді наперед виступив перший із них і мелодійним речитативом почав свою оповідь.
Після нього виступали інші - багато-багато інших. У всіх були гарні милозвучні голоси, всі були чудовими виконавцями.
їхні історії, вірші та пісні були захопливі й цікаві, веселі або сумні, але переповідати їх тут немає змоги. Це краще зробити якось іншим разом. Загалом пролунало близько ста різних виступів. А потім вони почали повторюватися. Амаґрантяни, що виступали наприкінці, не могли вигадати нічого нового, вони змушені були повторювати історії і пісні, які прозвучали до того.
Бастіян дедалі більше хвилювався: він чекав, коли надійде його черга. Його бажання - те, чого він захотів учора перед сном, - сповнилося до найменших подробиць. Отож він нетерпеливився, чекаючи, що збудеться і все решта. Він крадькома позирав на Атрею, але той сидів і слухав з незворушним виразом обличчя. На його лиці неможливо було прочитати жодного душевного поруху.
Врешті Срібний Старець Кверквобад наказав своїм співгромадянам припинити виступи. Зітхнувши, він обернувся до Бастіяна:
- Я ж казав тобі, Бастіяне Бальтазаре Букс, що наш запас історій, на жаль, дуже малий. І не наша вина, що в нас більше немає історій. Як бачиш, ми робимо все, що можемо. Але, сподіваюся, ти подаруєш нам котрусь із твоїх?
- Я подарую вам усі історії, які тільки придумав, великодушно сказав Бастіян, - адже я можу понавигадувати безліч інших. Чимало з них я розповідав свого часу маленькій дівчинці на ім’я Кріс-Та, але більшість лише самому собі. Тож їх ніхто, крім мене, не знає. Але для того, щоби розповісти вам їх усі, знадобилось би багато тижнів чи навіть місяців. Аж так надовго ми залишитися тут, у вас, не можемо. Тому я розповім їй лише одну історію, доволі коротку, проте вона вміщає всі інші. Називається вона «Історія бібліотеки міста Амарґант».
Він замислився, а тоді почав розповідати, імпровізуючи, те, що в ту мить спадало йому на гадку.
«Колись, дуже-дуже давно, в Амарґанті жила Срібна Старчиня на ім’я Квана, і вона правила цим містом. У ті давно минулі дні не було ще Озера Сліз Мургу, та навіть і сам Амарґант іще не був такий, як нині, весь із того особливого срібла, непідвладного водам Озера Сліз. Це було геть звичайне собі місто з кам’яними дерев’яними будівлями. І лежало воно в долині поміж порослими лісом пагорбами.
Був у Квани син на ім’я Квін, і був він велим і мисливець. Одного дня Квін побачив у лісі Єдинорога; на вістрі свого рога звір носив самоцвіт. Квін убив звіра, а камінь приніс додому. Але цим він накликав на місто Амарґант страшне лихо. У місті почало народжуватися дедалі менше і менше дітей. Люди зрозуміли, що якщо вони не знайдуть якогось порятунку, то будуть приречені на вимирання. Але оживити Єдинорога було неможливо, і ніхто не знав, як зарадити лиху.
Тоді Срібна Старчиня Квана вислала посланця до Південного Оракула, щоби Уюляля порадила, що їм робити. Та
Південний Оракул був дуже-дуже далеко. Посланець вирушив юнаком, а повернувся глибоким старцем. Срібна Стар- чиня Квана давно померла, її місце заступив Квін, її син. Та й він, звичайно, був уже зовсім старий, так само, як і решта мешканців Амарґанта. Залишилися тільки двійко останніх дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчик називався Аквіл, а дівчинка - Муква.
Повернувшись, посланець, не зволікаючи, розповів про те, що відкрив йому голос Уюлялі: Амарґант існуватиме і далі тільки тоді, якщо стане найпрекраснішим містом Фантазії. Таким чином можна спокутувати злочин, вчинений Квіном. Та жителі Амарґанта зможуть зробити це лише за допомогою ахараїв, найбридкіших істот Фантазії. їх іще називають сльозолиями, бо, побиваючись над своєю огидністю, вони безперестанку ллють сльози. І якраз ці потоки сліз вимивають із надр землі особливе срібло, і ахараї уміють надзвичайно філігранно його обробляти.
Відтак амарґантяни вирушили на пошуки ахараїв, проте їм так і не вдалося їх знайти, бо ахараї-сльозолиї живуть дуже глибоко під землею. Врешті-решт з усіх мешканців міста живими залишилися тільки Аквіл і Муква. Усі інші люди повмирали, а вони тим часом виросли. І саме їм вдалося розшукати-таки ахараїв і переконати їх перетворити Амарґант на найпрекрасніше місто Фантазії.
Насамперед ахараї побудували срібний човен, на ньому - невеличкий філігранний палацик, а тоді поставили його на головній площі вимерлого міста. Далі вони спрямували потік своїх сліз під землею так, щоби він почав бити джерелом у долині поміж заліснених пагорбів. Долину заповнили гіркі води, і так на її місці виникло Озеро Сліз Мургу, на якому плавав перший срібний палац. У ньому замешкали Аквіл і Муква.
Щоправда, ахараї поставили молодій парі одну умову, а саме: всі їхні нащадки повинні присвятити себе співанню пісень і переповіданню історій. І доки вони це робитимуть, ахараї будуть їм допомагати, бо таким чином вони теж стануть якось причетними до краси, і їхня бридкість послужить створенню чогось прекрасного.
Отож Аквіл і Муква заснували бібліотеку - славнозвісну бібліотеку Амарґанта, де зібрано всі історії, які я склав. Розпочали вони з власне оцієї, яку ви чуєте від мене в цю мить, але поступово до неї додалися і всі решта, які я коли-небудь розповідав, і врешті-решт іх стало так багато, що ні Аквіл і Муква, ні їхні численні нащадки, які нині населяють Амарґант, ніколи не змогли би ані перечитати усіх їх, ані переповісти: їм немає кінця.
А що Амарґант став найпрекраснішим містом Фантазії та ще й досі існує, усі ми завдячуємо тому, що ахараї та амарґантяни взаємно виконали свої обіцянки, хоча самі давно забули одні про одних. І тільки назва Озера Сліз Мур- гу ще нагадує про події тієї сивої давнини».
Коли Бастіян замовк, Срібний Старець Кверквобад повільно підвівся з високого престолу. Його обличчя осяяла усмішка радості.
- Бастіяне Бальтазаре Букс, - мовив він, - ти подарував нам щось більше, ніж розповідь чи історію, і набагато більше, ніж безліч розповідей чи зібрання історій. Ти подарував нам наше власне походження. Тепер ми знаємо, звідкіля взялися Мургу і срібні кораблі та палаци, які на ньому стоять. Тепер ми знаємо, чому ми з давніх-давен є народом співців і оповідачів історій. Але найголовніше - тепер ми знаємо, що то за велика, кругла будівля височить посеред нашого міста. Туди це ніколи не заходив жоден із нас, бо вона споконвіків зачинена. Там зберігається найбільший наш скарб - там міститься бібліотека Амарґанта. А ми цього досі не знали!
Бастіян і сам був глибоко схвильований і навіть трохи ошелешений тим, що все, що він щойно розповів, здійснилося (а може, завжди було дійсністю? Граоґраман, мабуть, сказав би: «І те, і те водночас»!). Одначе Бастіян захотів пересвідчитися в цьому на власні очі.
- А де ж та будівля? - запитав він.
- Я покажу тобі, - сказав Кверквобад.
А тоді вигукнув, обернувшись до натовпу:
- Ходімо всі! Можливо, на нас сьогодні чекає ще багато див і дивовиж!
Довга процесія, на чолі якої йшов Срібний Старець у супроводі Атрею і Бастіяна, пересувалася кладками, що з’єднували срібні кораблі, і нарешті зупинилися перед якоюсь велетенською будівлею, яка стояла на круглому- круглісінькому судні, та й сама чимось нагадувала велетенську бляшанку. Зовнішні стіни будівлі гладенькі та зовсім без прикрас - не мали вікон, а одні-єдині двері були зачинені.
Рівно посередині цих важких срібних дверей містився камінь у круглій оправі, вельми схожий на уламок прозорого скла. А над ним прочитувався напис:
Взятий з рогу Єдинорога, згас я.
Тримаю закритими двері,
доки не зродить той моє світло,
хто назве мене на ім’я.
Йому я світитиму сотню років,
Провадячи крізь темні глибини
Йорового Мінроуда.
Якщо ж він вимовить моє ім’я вдруге,
з кінця до початку,
спалахну я столітнім сяйвом
в одну мить.
- Нікому з нас, - мовив Кверквобад, - так і не вдалося розтлумачити цей напис. Ніхто не знає, що означають слова «глибини Йорового Мінроуда». Ніхто досі так і не відкрив імені каменя, хоча кожен із нас не раз пробував це зробити. Але нам доступні лише ті імена, які вже існують у Фантазії. Однак є імена інших речей і предметів, які існують поза нею! Отож ми називали щонайрізноманітніші імена, та нікому не вдалося зробити так, щоби камінь засяяв, щоби двері відчинилися. Чи міг би ти, Бастіяне Бальтазаре Букс, знайти ім’я для цього каменя?
Запала глибока, аж лунка від напруженого очікування тиша. Усі амарґантяни і неамарґантяни затамували дихання.
- Аль Джагір! - вигукнув Бастіян.
І в ту ж таки мить камінь яскраво спалахнув, а тоді засвітився трохи м’якшим світлом і вистрибнув зі своєї оправи просто в руку Бастіянові. Двері відчинилися.
У цілого багатотисячного натовпу вирвався крик здивування.
Бастіян - зі світлосяйним каменем у руці - увійшов досередини, за ним - Атрею і Кверквобад. А вже за ними - уся юрма.
У величезному круглому приміщенні було темно, і Бастіян підніс камінь над головою. Його світла, хоча самоцвіт палахкотів набагато яскравіше, аніж свічка, все одно не вистачало, щоби освітити приміщення повністю. Було видно лише, що вздовж стін, на височезних, на багато-багато поверхів угору, стелажах стоять книжки, книжки, книжки - тисячі книг.
Невдовзі принесли лампи, і ціле велике приміщення освітилося. Тепер усі побачили, що нібито суцільна, як на перший погляд, стіна книжок не є аж такою суцільною; книги на стелажах були впорядковані, поділені на відділи з табличками-вказівниками на кшталт: «Смішні історії», «Цікаві історії». Або, скажімо, «Дотепні вигадки» чи «Захопливі пригоди», «Поважні історії», «Придумки» і «Надзвичайно короткі історії», і так далі, і так далі.
Посеред круглої зали, на підлозі, великими літерами був викарбуваний напис (не помітити його було просто неможливо):
БІБЛІОТЕКА
ЗІБРАННЯ ТВОРІВ
БАСТІЯНА БАЛЬТАЗАРА БУКСА
Атрею стояв і дивився на все великими від здивування очима. Його так захопило і вразило все тут побачене, що зачудування і захват легко прочитували на його обличчі.
Це дуже втішило Бастіяна.
Він був справді щасливий.
- І все це, - запитав Атрею, показуючи пальцем на тисячі книг, - усе це історії, які ти придумав?
- Так, - відповів Бастіян, і поклав Аль Джагір до кишені.
Атрею подивився на нього з виразом безмежного подиву.
- Це, - визнав він, - перевершує моє розуміння.
Тим часом амарґантяни, звичайно, давно вже із запалом кинулися до книжок. Вони гортали їх, читали одне одному вголос якісь уривки, а декотрі посідали просто на підлогу і заходилися тут же вивчати окремі місця напам’ять.
Звістка про велику подію облетіла ціле Срібне Місто зі швидкістю лісової пожежі, про неї дізналися місцеві мешканці, і гості міста.
Як тільки Бастіян і Атрею вийшли з бібліотеки, на- • устріч їм поспішили панове лицарі Гікріон, Гісбальд і Гі- дорн.
- Пане Бастіяне, - поштиво звернувся до хлопця рудоволосий Гісбальд, який, вочевидь, краще за інших орудував не лише клинком, але й язиком. - Ми вже наслухані про те, якими незвичайними здібностями Ви обдаровані, а тому хочемо просити вас узяти нас до себе на службу і дозволити нам - лицарям Гікріону, Гісбальдові та Гідорну - супроводжувати Вас у Ваших подальших мандрах. Кожен із нас мріє про власну історію, а тому хоча Ви, поза всяким сумнівом, нітрохи не потребуєте нашого захисту, все ж, можливо, у далеких мандрах Вам якось прислужаться у дорозі троє вірних і мужніх лицарів. Візьмете нас із собою?
- Дуже радо візьму, - відповів Бастіян. - Такими супутниками, як ви, кожен би пишався.
Тут же троє лицарів забажали відразу ж, на місці, присягнути Бастіянові на вірність на його мечі, одначе він їх зупинив.
- Сіканда - це чарівний меч, - пояснив він. - Ніхто по сміє доторкатися до нього, крім мене, тому що тільки я пив і їв вогонь Строкатої Смерті і тільки я купався у ньому. Ви не можете торкатися Сіканди, якщо не хочете наразити своє життя на смертельну небезпеку.
Тож лицарям довелося вдовольнитися дружнім потиском рук.
- А що сталося з лицарем Гінреком? - поцікавився Бастіян.
- Він геть підупав на дусі, - сказав Гікріон.
- А все через ту даму, - додав Гідорн.
- Треба було б піти подивитися, що з ним, - мовив Гіс- бальд.
І вони - тепер уже вп’ятьох - подалися до господи, де на початку, коли товариство ще тільки прибуло і місто, для них знайшлися вільні кімнати і де Бастіян залишив у конюшні стареньку мулицю їху.
Увійшовши до світлиці, вони надибали там одного- єдиного гостя. Він сидів, низько похилившись над столом і куйовдячи пальцями біляве волосся. Це був лицар Гінрек.