Ось ваш вінець, леді

Розділ чотирнадцятий

Я аж ніяк не очікував побачити цих двох, і на якусь мить їхня присутність у моїй квартирі просто ошелешила. Я притулився спиною до дверей та підняв руки вгору. У товстунових очах був лихий вираз, який мені геть не подобався. Здається, він досі дуже на мене ображався.

Чи знали вони, що Марді — у кімнаті просто за моєю спиною? Чи прийшли вони по неї, а чи лише збиралися звести порахунки зі мною?

— Як твоя довбешка, Ґасику? — запитав я стиха. — То вам, хлопці, тієї прочуханки було замало і ви прийшли по ще одну?

Гладун змахнув у мій бік дулом пістолета.

— Відійди-но від дверей, жевжику, нам потрібна та пані. Ну ж бо... Я не збираюся повторювати двічі.

— Марді, зачини двері, хутчіше... у нас проблеми, — крикнув я.

Ґас вилаявся та кинувсь уперед. Він сунув на мене збоку, аби не заступати гладунові лінії вогню. Я щільно притулився до дверей та приготувався його зустріти.

— Забери його звідти... якщо він захоче утнути якусь штуку, я продірявлю його кулями, — сказав грубас.

Ґас ухопив мене за руку та спробував відтягти від дверей.

Та для Ґаса я був заважкий, і на якусь мить він утратив рівновагу. Я трохи смикнув рукою у свій бік, і Ґас повалися вперед, просто на лінію вогню. Підхопивши нападника і міцно притиснувши до себе, неначе давно загубленого брата, я завдав йому кілька коротких ударів у живіт. А відтак підбором черевика загрюкав у двері та знову закричав:

— Марді, зачини двері, хутчіш!

Ті два удари, що їх завдав Гасові, зупинили його лише на кілька секунд, а тоді він зненацька добряче вліпив мені у щелепу. То був гарний удар, який збив мене з ніг. Однак я вчепивсь у Ґаса, і ми вдвох повалилися на підлогу.

Гладун вийшов наперед і притиснув дуло свого пістолета до моєї шиї.

— Заспокойся, — промовив він тихо, — май на увазі, цей пістолет стріляє майже безшумно.

Холодне дуло, що впивалося в шию, хутко погамувало мене. Я відпустив Ґаса, і той зіп'явся на ноги.

— Я не хочу вкорочувати тобі віку, але таки зроблю це, якщо вельми мені допечеш.

Ми зустрілися поглядами. Цей тип не жартував.

— Гаразд, буду чемним, — запевнив я.

Дуло його пістолета стриміло переді мною, неначе жерло гармати.

— Пильнуй його... він — верткий тип, — мовив Гас.

Гладун на те лише похитав головою.

— Нема потреби. Зараз він буде такий тихий та поступливий, хоч до рани прикладай, от побачиш.

А я ще й досі сидів на підлозі та сподівався, що Марді відчинить вікно і закричить, гукаючи на допомогу. Проте не почув ані звуку і занепав духом.

— Ну ж бо, вставай, — сказав гладун, знову тицяючи в мене пістолетом.

Я підвівся.

— На твоєму місці я би не намагався нічого утнути, — додав він. — Цей пістолет має гачок, який натискається дуже легко.

Мені вже стало ясно, що цей тип не може думати ні про що, крім стрілянини, тому я просто спокійно стояв.

Ґас заламав мені руки за спину. На мить я напружив м'язи, ладний чинити опір, але знову відчув тверде дуло пістолета. Відтак подумав, що більше прислужуся Марді живий, аніж мертвий, тому дозволив Гасові себе зв'язати.

Поки той тип мене зв'язував, я спробував вдатися до хитрого прийому — щосили напружити м'язи рук, аби у слушний час відпружити їх і легко вивільнитись, адже мотузка була би погано натягнута. Одначе Ґас, схоже, знав усе про те, як мотузувати людям руки. Він так сильно затягнув пута, що я мимоволі назвав його кількома вельми вигадливими іменами.

Ці двоє трохи відійшли назад і подивилися на мене.

— Поквапмося, — сказав Ґас гладунові.

Той підійшов до дверей, за якими була Марді, та взявся за клямку. Двері були зачинені. Я добре знав, що відчинити їх не так просто, тож бандити не могли цього зробити, не зчинивши пекельного гуркоту.

— Хлопці, та облиште вже. Невже ви не можете дати нам спокій? Таж ви ті двері нізащо в світі не відчините, хіба здіймете таку бучу, що сюди приїдуть спеціальні загони поліції. То чому б вам не забратися звідси?

Почувши це, гладун стиха захихотів. Він мав вельми лихий вигляд, коли отак сміявся.

— Усе дуже просто, — сказав він. — Ми дістанемо ту панянку звідти, і зробимо це швиденько та тихенько.

Відштовхнувши Ґаса вбік, товстун підійшов до дверей та притулив свою круглу голову до дверної панелі.

— Виходь-но звідти, сестричко, — прокрумкав він своїм хрипким голосом. — Ми хочемо, аби за десять секунд ти була тут, інакше візьмемося за твого хлопця.

— До біса їх обох, Марді! — закричав я. — Залишайся у спальні. Відчини вікно та погукай на допомогу!..

Ґас уперіщив мене по губах зворотним боком долоні. Суглоби його кощавих пальців розкроїли мені губу, і я поточився кімнатою, намагаючись втримати рівновагу.

Гладун знову постукав у двері.

— Зачекай-но хвильку, сестричко, — гукнув він. — Не роби жодних дурниць, а спочатку послухай, що я скажу. Тоді зможеш вирішити, як тобі діяти. Я знаю, що ти там, тож можеш не придурюватися. Ти добре мене чуєш?

— Чую, — озвалася Марді. Її голос був твердий.

— Якщо не вийдеш звідти просто зараз, твоєму хлопцеві буде непереливки. І кажучи, що йому буде непереливки, я не жартую, тямиш? Даю тобі десять секунд. Якщо й тоді не вийдеш, то добряче поламаю хлопаці ребра.

Я ухилився від Гасового удару та закричав:

— Він тебе дурить... відчини вікно та кричи... не виходь...

І знову Ґасів кулак зацідив мені в зуби, й цього разу я впав, одначе встиг швидко відхилити голову від удару ногою.

Марді відчинила двері та вийшла зі спальні.

Гладун із Гасом нерухомо застигли, витріщившись на неї. Я бачив, як Ґас вибалушив очі та підібрав губи.

Марді стояла у проймі дверей, одна її рука вільно звисала, інша — лежала на клямці. Обличчя дівчини було бліде, а очі широко розплющені, проте вона тримала голову високо піднятою і геть не справляла враження наляканої.

— Чого вам треба? — запитала Марді, голос її був твердий та холодний.

Те, як дівчина трималася, опинившись віч-на-віч з оцими двома бандитами, змусило мене відчути за неї неабияку гордість. Гладун вийшов уперед. На його обличчі засяяла усмішка, та очі були лихі.

— Оце так-так! Ну хіба ж вона не персик? — промовив бандит. — Зараз ми усі трохи покатаємося. Накинь щось на себе, добре? І хутчіш.

Я зіп'явся на ноги.

— Послухай-но, — сказав до нього, не зводячи очей з Ґаса, який вже почав бокувати до мене, — облиш оці свої жартики, вони геть ні до чого. Просто облиш це, чуєш?

Товстун глипнув на Ґаса.

— Якщо цей нікчема знову роззявить свою пащеку, закрий її за нього, та добряче закрий.

Ґас витягнув зі своєї задньої кишені Гумовий кийок і задумливо зважив його на долоні.

— Аякже, — відказав він гладунові та вишкірився.

Марді хотіла підійти до мене, та товстун став між нами.

— Ми не хочемо бути грубими, — промовив він, — але будемо, якщо ви не поводитиметеся чемно.

Марді поглянула на мене, і я силувано усміхнувся. Становище, у якому ми опинилися, змушувало мене почуватися вкрай кепсько. Тоді вона розправила плечі та взяла своє манто.

Гладун став коло дівчини.

— Отак вже краще, — сказав він. — А зараз ми спустимося сходами. Якщо надумаєш викинути коника, Ґас вколошкає того нікчему. Ти чув, Ґасе?

— Авжеж, — озвався той.

Ґас накинув мені на плечі пальто та кивнув головою на вхідні двері. Ми гуртом вийшли у коридор, а тоді мовчки спустилися сходами та опинились на вулиці. Коло будинку стояла велика автівка з піднятим верхом. Надворі було безлюдно, понад дахами ще ледве-ледве займався блідий світанок. Мине щонайменше година, перш ніж бодай одна людина з'явиться на вулиці.

Ґас заштовхав мене на заднє сидіння автівки, тоді досередини сів гладун, а обіч нього — Марді. Ми втрьох сиділи рядочком. Ґас подався до передніх дверцят і сів за кермо. Він увімкнув запалення, перемкнув передачу, й автівка на чималій швидкості рвонула вперед.

— Не треба боятися, — сказав гладун, звертаючись до Марді. — Я буду люб'язний з такою лялечкою, як ти. Звісно, якщо будеш зі мною чемна.

— Послухай-но, шмаровозе[46], — урвав я його просторікування. — Може, ти б облишив оці свої недолугі балачки? Мені вони вже в печінках сидять.

Гладунове обличчя вмить застигло.

— Ти вже почав добряче мені набридати, — проказав він. — Начувайся, бо ще трохи — і буде тобі лихо.

Я замисливсь над тим, які матиму шанси, якщо кинуся на цього товстуна просто зараз. Мені здавалося, що цілком зможу обіруч зацідити йому в черево. І, поки бандит відновить дихання, я встигну добряче його віддухопелити.

Та цей грубас не був дурнем. Гадаю, він побачив, що я готуюся щось зробити, і тицьнув у мене пістолетом.

— Охолонь! — коротко гаркнув він.

Велика автівка як вихор мчала нас порожніми вулицями. У блідому світлі панелі приладів я ледве розрізняв обриси Гасової голови. Він не зводив очей з дороги і був цілковито зосереджений на кермуванні.

— І куди ж це, в біса, ви нас везете? — запитав я.

— Ти чув, Гасе? — сказав гладун. — Він, бач, хоче знати, куди ми прямуємо.

Гас знизав плечима та нічого на це не відказав.

Мені будь-що хотілося відвернути товстунову увагу від Марді, тому не змовкав, а провадив далі:

— Скажи-но, як тебе звати? — запитав товстуна. — Бо мені вже якось ніяково називати тебе «шмаровозом».

Він трохи обернувся до мене. Я бачив, що бандит починає сердитися.

— Такі балачки тобі не допоможуть, — спокійно промовив він. — Тож ліпше стули писок; мені вже набридло слухати твоє дзявкотіння.

За весь цей час Марді не зронила ні слова. Я не міг її до пуття побачити, а коли нахилився вперед, гладун штурхнув мене ліктем у груди.

Мені подумалося, що, коли прийде час, то добряче порахую ребра цьому нікчемі.

І тут я раптом почув знайомий звук. То була сирена на маяку. Отже, ми знову їхали на причал Венсді. І справді, я не помилився — за кілька хвилин машина повернула до причалу та зупинилася коло того самого будинку, з якого я нещодавно врятував Блонді.

Ґас перший вийшов з автівки та відчинив дверцята.

— Вилазь, — сказав він Марді.

Вона вийшла з автівки, і Ґас заштовхав її до будинку. Гладун пішов слідом, підганяючи мене пістолетом. Ми мовчки, одне за одним, піднялися сходами до кімнати, де раніше вони ув'язнили Блонді.

— І знову вдома, — заговорив я, притуляючись до стіни. Поки ми їхали, я пробував послабити мотузки, що стягували мої зап'ястки та руки, проте так нічого й не добився. Вони були зв'язані на совість.

Ґас штовхнув мене на стілець.

Гладун вийшов, і згодом його кроки долинули з іншої кімнати. Тоді я почув, як він щось каже і йому відповідає чийсь глибокий голос. Побачив, як Марді трохи здригнулась, а тоді кинула на мене нестямний погляд. Вона самими губами щось промовила, та я не зміг її зрозуміти.

А тоді двері відчинилися знову, і до кімнати увійшов високий, міцної статури чолов'яга, від якого намагався не відставати товстун.

Той чолов'яга зупинився та поглянув на Марді, а відтак мовив:

— Мені шкода, що дійшло до такого, але ж ти сама зробила свій вибір.

Мене аж холодом узяло від того, як він це сказав. Той чоловік мовив ці слова напрочуд недбало і спокійно, та у них вчувалася неприхована погроза.

Цей тип явно налякав Марді. Вона зробила крок назад.

— Але ж, містере Спенсер... — почала дівчина й зупинилася, не договоривши.

Отже, це й був той Спенсер. Я уважніше придивився до нього. У цьому чолов'язі не було нічого аж надто видатного. Він мав черевце і загалом вже трохи обростав жиром. Його вугільно-чорні вуса дивним чином контрастували зі сивим волоссям. Скидалося на те, що він ті вуса підфарбовував.

Повіки Спенсерових очей були трохи обвислі, немовби він страшенно втомився. Та це перше враження було хибне, його геть спростовувало те світло, що його випромінювали очі чоловіка. У них не було ані сліду втоми.

Він дістав з кишені портсигар зі свинячої шкіри, вибрав одну сигару та затиснув її зубами.

— Дай леді стілець, — наказав він Гасові.

Коли Марді сіла, склавши нервові руки в пелені, Спенсер кинув погляд на мене.

— Отже, ви — Мейсон, — заговорив він, підходячи, аби краще мене роздивитися.

— Саме так, — відказав я. — І якщо ви так жартуєте, то я невисокої думки про ваші жарти. Краще просто зараз облиште ці недолугі кіношні вихватки.

Спенсер підійшов і сів на краєчку столу.

— Зараз ми з вами трохи побалакаємо, — промовив він, струшуючи пальцем попіл зі своєї сигари. — Знаєте, Мейсоне, я — чоловік обачний, і завжди таким був. Коли мені здається, що насуваються проблеми, я дію швидко. Не хочеться, аби мене спіткали клопоти, тож волію їм запобігати та усувати, поки вони ще не переросли в серйозну загрозу.

Я знизав плечима.

— І до чого ця казочка?

— Вас уже застерігали, аби ви не чіпали цієї справи, та ви, схоже, не засвоїли того уроку. Ви й далі пхали свого носа, куди не слід, і тому я вирішив вас зупинити.

Як же ж мені кортіло мати вільні руки! Ото б я зацідив тому типові!

— Ви, часом, ні з ким мене не плутаєте?

— Буду з вами відвертий, — провадив далі Спенсер. — Подальше розслідування вбивства Ричмонда матиме надзвичайно несприятливі наслідки. Я маю турбуватися про свій бізнес, а це розслідування, як я вже казав, йому не сприятиме. Вам запропонували чималі гроші, аби ви взялися до цієї справи та почали каламутити воду, хіба не так?

Я задумливо на нього поглянув, а тоді мовив:

— Певно, ваш приятель Кац уже розповів вам усе, що дізнався від мене.

Спенсер кивнув.

— Так, — сказав він. — Мені усе це відомо.

— Гаразд, — відказав я. — Щодо мене, то я вже й так вирішив облишити цю справу. Зрештою, хто такий один дрібний злочинець з-поміж безлічі інших? Мені немає сенсу побиватися з приводу того, яка доля спіткала Вессі. Так, мені пропонували десять тисяч доларів. Та, зрештою, це не такі вже й великі гроші. Тож я вирішив усе це облишити. Але тоді ви почали створювати проблеми для міс Джексон, і я мусив знову втрутитись у цю справу.

Спенсер кинув швидкий погляд на Марді, а тоді знову поглянув на мене. Він трохи здійняв брови та стиснув губи.

— То, значить, он як?

— Якщо ви маєте на увазі, що я не стоятиму осторонь, коли ви знущаєтеся з чудової дівчини, то маєте слушність, — сказав я.

— Тобто лише тому ви знову взялися за це розслідування? Тільки й того?

Мені нестерпно кортіло загилити йому кулаком по пиці, натомість тільки промовчав.

Спенсер задумливо пожував свою сигару.

— Ви загнали мене на слизьке, Мейсоне, — сказав він урешті-решт. — Ви і оця молода жінка можете завдати мені чимало мороки. Та з вас двох саме ви здатні створити неприємності, що можуть зашкодити моїм планам. Якщо не дійдемо згоди, то, боюся, вам двом буде непереливки.

Спенсер промовив усе це дуже спокійним голосом, однак його тон мені геть не сподобався. Я кинув швидкий погляд на Марді. Вона нервувалась і мала не найкращий вигляд.

— Гадаю, вам краще викласти усі свої карти на стіл, — запропонував я Спенсерові.

Той поглянув на Ґаса.

— Вимітайтеся звідси, ви, двоє, — наказав він. — Я покличу вас, якщо будете мені потрібні.

Коли ті два бандити вийшли, Спенсер почав міряти кроками кімнату. Я бачив, що він багато чого має на думці.

— Послухайте, — зрештою промовив чоловік, — я маю з'ясувати, хто за усім цим стоїть. Хто воліє заплатити вам десять тисяч, аби лише зробити мені прикрість?

Ще б пак, йому хотілося це знати, та від мене він жодної допомоги не дочекається. Крім того, я теж постановив собі, що довідаюся, хто ж була та таємнича жінка.

Я знизав плечима.

— Гадки не маю, — сказав я. — Мене й самого цікавило це саме питання.

Спенсер підійшов і став поруч зі мною.

— А втім, я підозрюю, що вам відомо дещо таке, що дасть мені ключа до розв'язання цієї загадки. Тож прошу відповідати мені щиро.

Та щойно я зібрався заговорити, як Спенсер підняв долоню.

— Не поспішайте, — мовив він. — Спершу подумайте. А як не зможете пригадати, то я допоможу розворушити вашу пам'ять.

— Як вам відомо, я вже казав Кацові, що отримав записку, надруковану на машинці. Я й гадки не маю, хто міг її мені надіслати, — відказав я.

— Як гадаєте, то був чоловік чи жінка? — запитав Спенсер.

Я похитав головою.

— Як я вже сказав — нічим не можу вам допомогти.

Спенсер стояв і дивився на мене. Його обличчя трохи розчервонілося.

— Дуже шкода, — промовив він, а тоді підійшов до дверей і відчинив їх. — Гасе, ходи-но сюди.

Той сухорлявий бовдур причовгав до кімнати та став, очікуючи вказівок. Його малі очиці бігали, навпереміну зупиняючись то на моєму обличчі, то на стелі.

— Гадаю, цьому парубкові дещо відомо. Але наразі він не бажає говорити. Візьмися за його подругу... можливо, це його надихне.

Марді зірвалася на ноги. Її обличчя стало геть біле. Ґас наблизився до Марді, а коли вона кинулася, щоби втекти, упіймав її, повернув назад і тримав, стискаючи однією рукою обидва її зап'ястки.

Спенсер поглянув на мене.

— Отже, — сказав він, — вибір за вами. Ґас вже робив таке раніше.

Скажіть тій свинюці, щоби забрав від неї свої лапи, — насилу вимовив я.

— Ви марнуєте час, — холодно резюмував Спенсер, а тоді кивнув Гасові та сказав: — Берися до справи.

Гас вишкірився до мене та рушив у бік Марді. Зненацька дівчина пожвавішала та копнула його в гомілку. Проте її туфлі були не досить жорсткими, аби зупинити такого ґевала, як Гас.

— Гаразд, лише не чіпайте її, — швидко промовив я.

— Зачекай-но, Гасе, — наказав Спенсер. Відтак обернувся до мене. — То хто то був — чоловік чи жінка?

— То була жінка.

— Чому ви так у цьому впевнені?

— Вона мені телефонувала.

— Гаразд, зачекай за дверима, — розпорядився Спенсер, звертаючись до Ґаса.

Гас без поспіху вийшов з кімнати.

Марді притулилася спиною до стіни. Я бачив, як тремтять її губи, та навіть зараз було видно, що вона не занепадала духом.

Спенсер уважно подивився на мене.

— Який голос мала та жінка?

Я знизав плечима.

— Гадаю, вона його змінила, щоб її не впізнали. Його звучання було різке та металічне, це був неприродний голос.

Спенсер трохи потинявся кімнатою, а тоді підійшов до мене.

— То це була жінка, еге ж? Я маю шукати жінку?

На це я не відказав нічого.

Спенсер поглянув на Марді, а тоді — на мене.

— Щодо вас двох... — він провів рукою по своєму волоссю, — ви навіть не знаєте, у яку халепу намагаєтеся вскочити. Дослухайтеся моєї поради, і дайте цій справі спокій. А якщо та жінка знову зателефонує — повідомте мене. Якщо зможете з'ясувати, хто вона така, я дам вам набагато більше грошей, ніж ті десять тисяч.

— У будь-якому разі — я кидаю цю справу, — запевнив я Спенсера, бо насправді й думав так зробити.

— Я збираюся вас відпустити, та скористайтеся з моєї поради... забирайтеся з міста. — Спенсер підійшов до Марді. — Шкода, що ти виявилася такою розумною, крихітко, — сказав він. — Свого часу ти мені добре прислужилася.

Марді відвернулася від нього, а він лише знизав плечима, подався до дверей та вийшов з кімнати.

Непевною ходою Марді підійшла до мене.

— Розв'яжи мене, мила, — наполегливо попросив я. — Мені не до вподоби усе те, що він сказав.

Дівчина помучилася з вузлами та зрештою таки змогла мене розв'язати. Я встав і заходився розтирати зап'ястки.

До кімнати увійшов гладун, тримаючи в руці пістолета. Він кивнув головою у бік дверей.

— Ви можете забиратися, — коротко гарикнув. — Ну ж бо, геть звідси.

Ми спускалися темними сходами, і бандит йшов за нами. При вході до будинку стояв Ґас, тримаючи двері відчиненими. Я напружив м'язи, готовий вв'язатися у бійку, якщо ці двоє захочуть проблем, але вони просто простежили за тим, щоби ми залишили будівлю.

Ми з Марді вийшли на темну та холодну вулицю, і за нами захряснулись двері.

Я обернувся та поглянув на супутницю.

— Заради всього святого, — мовив до неї. — Що ти про це думаєш?

Марді затулила обличчя долонями, і я почув тихеньке схлипування. Дівчина намагалася стримати ридання, що підступали їй до горла. Я обіруч обійняв її та пригорнув до себе. Вона притислася до мене і поклала голову мені на груди.

— Усе гаразд, мила, — сказав я. — Ми залишили цю справу позаду... тепер усе буде гаразд.

Довкола було тихо, лиш удалині на маяку заревіла сирена та об причал несподівано розбилася прибійна хвиля, здійнята кораблем, що пропливав повз.

— Ходімо звідси, — мовив я. — Як для одного вечора, ми мали вже задосить прикрощів.

Спливло кілька хвилин, поки Марді вивільнилася з моїх обіймів, і стало шкода, що вона більше не пригортається до мене. Тож ми рушили вперед, подалі від цієї пітьми, на світло ліхтарів головної вулиці.