Ось ваш вінець, леді

Розділ восьмий

Минуло зо п'ять хвилин, поки Кеннеді спустився сходами. Він підійшов до вікна і подивився назовні, а тоді розвернувся до мене.

— Я з нею поговорив, — неспокійно промовив він. — Вона хоче, щоби ви приготували автівку та залишили її за будинком. Тоді вона зможе утекти звідси самотужки.

Це не входило в мої плани. Я ж бо вже налаштувався на довгу поїздку автівкою у товаристві цієї пані.

— А що буде з автомобілем?

Обличчя Кеннеді трохи спохмурніло.

— Щодо цього вам не слід хвилюватися, — сказав він. — Я просто хочу, щоби ви зробили те, що запропонували... і нічого більше. То ви це зробите? — у його голосі забриніла криця.

— Авжеж... усе, що скажете, — кивнув я.

Скидалося на те, що мої слова заспокоїли полковника.

— Вийдіть на ґанок і погукайте тих хлопців до будинку, — запропонував Кеннеді. — Щойно усі вони зайдуть досередини, обійдіть будинок і виведіть автівку з гаража. Тоді повертайтеся назад.

Подумки я сказав собі, що бодай одним оком та й гляну на ту жінку.

— Гаразд. Я можу починати просто зараз?

— Лишень зачекайте хвильку. — Він вийшов у передпокій. Я чув, як він підійшов до сходів і гукнув нагору: «Ви вже можете спуститися».

Я не мав жодної змоги підійти та спостерігати за сходами, адже тоді Кеннеді помітив би мене. Тож я стовбичив у вітальні, згоряючи від цікавості та дозволяючи тій пані відбутися так просто й забратися з будинку непоміченою.

Я почув, як хтось хутко збіг сходами та пройшовся коридором, зацокотівши підборами по долівці. Тоді повернувся Кеннеді. Він кивнув мені та промовив:

— Ведіть їх сюди.

Я підійшов до вхідних дверей та розчахнув їх навстіж.

Хлопці прожогом кинулися до будинку. Вони скидалися на золотошукачів, які навалою посунули на Клондайк під час золотої лихоманки[28].

— Зараз із вами зустрінеться полковник, — сказав я. — Зніміть свої капелюхи; витріть ноги та, заради бога, поводьтеся, як джентльмени.

Хлопці усією юрбою протиснулися повз мене та поволі, незграбно наштовхуючись один на одного, пройшли до вітальні. Хай там як, а я мусив віддати Кеннеді належне. Полковник незворушно стояв у дальньому кінці кімнати та холодно дивився на них, і жоднісінький м'яз на його обличчі ані не ворухнувся. Щойно останній газетяр пропхався досередини, я тихенько зачинив двері.

Відтак я побіг коридором, уважно роззираючись навсібіч, одначе не побачив ані сліду тієї жінки. Обабіч коридору було кілька дверей, і вона могла бути за будь-якими з них, але часу на пошуки я не мав.

У дальньому кінці коридору були двері, що вели на обійстя. Я відчинив їх та обережно роззирнувся. Поблизу не було нікого. Втім, я не здивувався б, якби Еккі залишив котрогось зі своїх хлопців нишпорити надворі. Напевно, вони не думали, що у мене щось вийде, і від подиву геть забули про усі свої хитрощі.

Тепер я був позаду будинку. Підбіг до дверей гаража та, смикнувши, відчинив їх. Усередині було дві автівки. Я вибрав меншу. Вже невдовзі я завів її, викотив з гаража та розвернув у бік виїзду з полковникового двору. А тоді, залишивши увімкнутим двигун, поквапився назад, до будиночка.

І вже коли я прямував коридором, назустріч мені з великої кімнати вийшов Еккі. Вигляд він мав украй підозріливий.

— Що це ти, в біса, робиш? — запитав він.

Я, не зупиняючись, сунув на нього. Якби той парубок умів читати думки, то негайно згорнувся би клубочком і вгамувався.

— Я просто визирнув надвір, аби подивитися, чи, бува, хтось із хлоп'ят не прогулює молитовне зібрання, — сказав я.

— Та невже? — запитав Еккі та спробував пройти повз мене.

Я випростав одну руку та вхопив його за комір.

— Ну ж бо, Мо, — сказав йому. — Ходімо до кімнати, я хочу почути, що каже полковник.

Еккі заціпенів, але вирватися з моєї хватки йому було не до снаги.

— Ти намагаєшся мене надурити! — несамовито вигукнув він.

Я посміхнувся до нього з висоти свого зросту та попровадив його від задніх дверей у бік великої кімнати.

— Я привів тебе сюди, аби ти побачився з полковником, — сказав я. — Ну, то ти побачишся з полковником... та й квит.

Тоді я почув, як за моєю спиною зачинилися двері. Якби той Еккі не припхався до коридору, я би побачив ту жінку. Як же ж я любив Еккі тієї миті. Він спробував обернутися, та я досі міцно тримав колегу. Тоді я схопив його сильніше та добряче стиснув. Еккі зарепетував:

— Ти мені руку зламаєш!

— Я волів би зламати тобі шию, — спокійно резюмував я.

І тут до мене долинув ледь чутний грюкіт дверцят автомобіля. А тоді несподівано почувся звук автівки, що набирала швидкість. Еккі вже відкрив рота, щоби заволати, та я затулив його своєю долонею.

— Цить! — різко осадив його. — Якщо почнеш верещати — я тебе тут-таки й вколошкаю.

Я зачекав у коридорі, допоки пересвідчився, що вона вже поїхала, а тоді відпустив Еккі.

Він стояв та оскаженіло зиркав на мене.

— Оце так приятеля маю, — люто просичав колега. — І після такого ти ще думаєш отримати ту сотню баксів? Сміх та й годі.

— А зараз послухай-но мене уважно, Мо, — спокійно промовив я. — Уся ця подія не зовсім така, якою видається на перший погляд... тут ти маєш слушність. Але це не ті новини, що їх ти можеш узяти й надрукувати. Якби я допіру дозволив тобі усе рознюхати, то твоя газетка вскочила би по самі вуха у халепу, яка називається судовий позов за наклеп. А коли вже до вас позиватиметься Кеннеді та почнеться судовий процес у справі про поширення наклепів — усе ваше газетярське товариство візьмуть гамузом і хутенько викинуть геть із новинарського бізнесу. Та якщо ти будеш хорошим хлопчиком і триматимеш язика на припоні, я втаємничу тебе у певні відомості... однак вони — не для друку.

Еккі ніколи не міг злитися довго. Він зиркнув на мене спідлоба, відтак його обличчя прояснішало.

— Ет, слід було мені раніше здогадатися, — нарікав він на свою долю. — Адже з-поміж усіх нікчемних ошуканців ти — найбільший пройдисвіт. Гаразд, я не здійматиму галасу. Ця таємниця залишиться зі мною. Ну, то що ж тут, власне, сталося?

Я стишив голос.

— Схоже на те, що полковник переоцінив свої можливості. Ти ж бо знаєш, який він ласий до жінок. Ну, то нині йому трапилася панянка, якій його упадання не припали до душі, ба більше — вона дістала зрівнювана шансів[29] і почала з нього смалити. Ця пані належить до вершків суспільства. Навіть я не знаю, хто вона. Ми з Кеннеді домовилися, що я нишком виведу її з будинку, поки ви, хлоп'ята, точите з полковником балачки.

Еккі поринув у роздуми.

— То ніхто не постраждав? — з гіркотою у голосі запитав він.

Я похитав головою.

— От дідько! Та ж у тому взагалі немає жодної цікавої історії. Усім і так відомо про Кеннеді та його жінок. То ні для кого не новина. Шкода, що та панянка не нашпигувала його кулями. Ох, ото була би сенсація для першої шпальти!

Я з відразою поглянув на колегу.

— Ото такий ти милий хлопець, еге? — запитав його. — Ну, хай там як, але тепер ти знаєш правду. Сам бачиш — уся ця справа така хороша, що не варта й гроша, а ви таку метушню навколо неї зчинили, що куди там.

Еккі глипнув на свого годинника.

— Ну, гадаю, вже рушатиму звідси, — сказав він. — Мабуть, я трохи поквапився щодо тієї сотні баксів. А втім, я подбаю, аби ти її отримав.

Я вишкірився.

— Може, поділимо навпіл? — запропонував я. — Надішли мені п'ятдесятку, а я розпишуся, що отримав сотню.

Еккі кивнув. Він знову мав цілком щасливий вигляд.

— Не така вже ти й падлюка, — резюмував колега. — Може, колись ти почнеш грати чесно — отоді я тебе взагалі любитиму.

Решта хлопців юрбою посунули з кімнати. Вони допитливо поглянули на нас, але Еккі ані словом не прохопився. Він просто попровадив їх до автівок.

— Сядеш до нас? — запитав він, озирнувшись через плече.

— Авжеж... Я не маю причин повертатися назад пішки, — сказав я.

На порозі з'явився Кеннеді.

— Ні, — промовив він. — Ви залишитеся тут. Я хочу з вами поговорити.

І я був тому радий. Мені подобався цей чолов'яга, до того ж я вже добряче зголоднів.

Щойно остання автівка поїхала геть, Кеннеді пішов з ґанку та зачинив за собою вхідні двері. Він усміхнувся до мене.

— Що ж, то була нівроку гарна робота, — схвально мовив він. — Ви, безперечно, знову витягли мене з халепи. Схоже, я стаю вашим довічним боржником.

— Забудьте про це, гаразд? — поквапливо мовив я. — Коли ви говорите таке, мені починає кортіти скористатися вашою щедрістю.

Він засміявся.

— Довгенько ж я вас не бачив. Гадаю, ми маємо багато всього надолужити. Залиштесь і погостюйте у мене кілька днів. Що скажете?

Я стояв і вагався, та Кеннеді лише похитав головою.

— Ви залишаєтеся, Мейсоне, тож можете вирішувати, не поспішаючи.

Я вишкірився.

— Що ж, я не проти, — сказав полковникові.

Він кинув швидкий погляд на годинник.

— Перш за все — пообідаймо, а тоді я зателефоную одному зі своїх людей, аби заїхав до вас і прихопив щось із речей, які можуть вам знадобитися. Він якраз у місті, я відрядив його по деякі мої речі, тож він може привезти сюди й ваші.

Поки ми помилися та трохи випили, обід вже був готовий. Нам накрили стіл на осонні — на невеличкій заскленій веранді, з якої відкривався вид на річку. Ми сіли до столу та почали смакувати розкішні страви.

— У якому ж прекрасному місці ви живете, — сказав я, усмак призволяючись салатом з лобстерами.

Кеннеді кивнув.

— Тут дуже зручно, — заговорив він, ледь помітно усміхнувшись. — Коли я живу тут, то часом тижнями взагалі не бачу людей. Досконале місце для усамітнення та відпочинку.

Я кинув на нього швидкий погляд.

— Я би назвав це дещо інакше, — сказав я та вишкірився в усмішці.

Хазяїн засміявся.

— Ну, з вашого вигляду не скажеш, що ви маєте вдосталь відпочинку, — мовив він. — Що сталося з вашим обличчям?

Це було каверзне питання. Я не був певен, наскільки сильно полковник пов'язаний з цією справою. Тому відповів обачно:

— О, та то пусте, побився вчора ввечері.

Пообідавши, ми залишилися на веранді — сиділи на осонні з добрими сигарами й старим бренді та розмовляли. Ми побалакали якийсь час, і тоді я недбало запитав:

— Я саме думаю про те, щоби придбати трохи акцій. Можете мені щось порадити?

Він почав перелічувати назви, які анічогісінько мені не говорили.

— А як щодо «Тканин Маккензі»? — випалив я.

Полковник явно здивувався.

— Дивно, — мовив він, — я ж бо сам оце щойно позбувся певної кількості акцій цієї фірми.

— І що у цьому такого дивного? — якомога недбаліше запитав я.

На це полковник лише похитав головою.

— О, та нічого, — коротко відказав він і змінив тему розмови.

Я запитував себе, чи причетна до цієї справи та пані, яка щойно звідси поїхала. Та я не наважився напряму запитати полковника, хто та жінка. Ці типи, побувавши у війську, забивають собі у голови, що неприпустимо згадувати імена жінок, яких вони скомпрометували. Наразі розпитувати полковника було марно, він міг би відповісти грубістю на подібні надокучання, тож я відклав усі питання до слушної миті.

Відпочивши після обіду, ми вийшли з будиночка та подалися оглядати довколишні угіддя. Що більше я дивився на цю місцину, то більше вона мені подобалася.

Кеннеді мав усе. У найгустішій частині лісу був навіть басейн, вирізьблений у скелі та живлений водою, що линула з річки.

Наступні чотири дні ми присвятили рибальству, плаванню та солодкому неробству. Ми з Кеннеді чудово ладнали. Їжа була смачна, а питва було вдосталь. Можу впевнено сказати, що то були одні з найкращих вихідних у моєму житті. Здавалося, не було нічого такого, чого б цей чолов'яга не знав про риболовлю, і я невдовзі зрозумів, що з його допомогою і сам стаю доволі вправним рибалкою. Після сніданку ми взували високі ґумаки, брали вудки, неквапно заходили у мілку річку зі стрімкою течією та рибалили. Це був пречудовий спосіб проводити час.

Одного вечора ми з Кеннеді сиділи на веранді, освітленій сяйвом місяця, та докурювали сигари, перш ніж повернутися до будинку. Вечір був тихий та спекотний, і ми обоє відчували приємну втому. Я саме задумався про те, що мені вже час повертатися назад і братися до роботи, коли це полковник раптом підвів на мене свій погляд.

— Знаєте, Мейсоне, такому хлопцеві, як ви, слід би вже одружитися та створити сім'ю. Адже так ви зможете заробляти більше грошей.

Ще пів року тому я хіба що засміявся би на таке зауваження, одначе зараз я замислився, перш ніж відповісти.

— Авжеж, — мовив я врешті-решт, — гадаю, щось у цьому є.

Кеннеді трохи помовчав, а тоді провадив далі:

— Коли ви знайдете дівчину, яка припаде вам до серця, я подарую вам це місце.

Хіба я не казав, що цей чолов'яга просто засипав мене подарунками? Я різко випростався у кріслі.

— Будьте обережні з тим, що кажете, полковнику, — зронив я. — Ану ж як сприйму ці ваші слова серйозно?

Кеннеді злегка усміхнувся.

— Хай там як, а гадаю, доглядати за будинком і угіддями буде доволі клопітно, — мовив він. — Їхнє утримання вимагає достобіса коштів. Та усе це я беру на себе, обіцяю вам. Коли ви одружитеся — можете використовувати це місце на свій розсуд і так часто, як того забажаєте. Незабаром я звідси виїду. Хочу поїхати до Китаю. Можливо, мене не буде кілька років. Тож, коли ви усе залагодите, — просто дайте мені знати.

Я сказав йому, що це дуже шляхетно з його боку, і на тому ми цю тему облишили. Однак я постійно думав про Марді та про те, якою несподіванкою для неї буде, якщо ми проведемо наш медовий місяць у цьому чарівному куточку. Я невпинно думав про усе це і геть утратив спокій. Тож сказав собі, що пробув тут надто довго. Моє око та ніс вже повернулися до свого нормального стану, і мені нетерпеливилося забратися звідси.

Тож наступного ранку я повідомив полковникові новину про свій від'їзд. А він лише усміхнувся.

— Бачу, ви таки маєте дівчину, — мовив він.

Я кивнув.

— Ваша правда. Залишилося тільки все залагодити. — Хоч я й казав таке, та подумки запитував себе, скільки часу мені знадобиться, аби повести Марді під вінець. А може, й узагалі дістану відкоша. Хай там як, а спробувати варто.

Коли я того пообіддя повернувся до міста, то відразу зателефонував до «Тканин Маккензі».

— Я хочу поговорити з міс Марді Джексон, — сказав я телефоністці.

— Зачекайте хвильку, — різко відказала вона. Почулося тихеньке клацання — то телефоністка висмикнула штекер і під'єднала його до гнізда іншого абонента. Тоді вона знову з'явилася на лінії. — Міс Джексон більше тут не працює, — повідомила сухим голосом та відімкнулася.

Я вкрай задумливо поклав слухавку. Отже, Марді більше не працює на «Тканини Маккензі». Чому? Чи сама покинула, а чи її витурили з роботи? І як давно вона пішла? Зненацька я розсердивсь на самого себе за те, що так надовго загостився у Кеннеді. Якби я зателефонував до Марді того дня, коли Еккі витягнув мене з собою до полковника, то міг би застати її, поки дівчина ще була на роботі.

І де тепер мав її шукати? З надією я перевірив телефонний довідник, але у ньому не було її імені. Можливо, вона зупинилася у рідних або ж у якомусь пансіоні. Джексонів у довіднику налічувалося близько тисячі — обирати можна було нескінченно.

Аж раптом я пригадав, що того дня, коли ми з Марді познайомилися, нас побачив разом Кац. Чи могло це бодай щось значити? Невже Кац тоді одразу чкурнув до Спенсера й розповів йому, що я контактував з Марді? Чи не тому вона більше там не працює? Я пригадав, як Еккі казав, що Кац — небезпечний, як гримуча змія, й почав дедалі сильніше дратуватись та непокоїтися. Чи знала Марді про таємні оборудки керівництва фірми? Невже ті люди прибрали її зі свого шляху? Не було жодної користі з того, щоб і далі сидіти на місці та ставити собі дурні запитання. Я мусив негайно все з'ясувати.

Тож я схопив свого капелюха та прожогом вибіг із квартири. Таксі швидко довезло мене до Гофман-білдінґ. Я розплатився з водієм і перевірив, котра година. Приблизно за десять перша. Я зайшов до поближньої аптеки та замовив собі випивку[30]. Парубійко за прилавком, схоже, мав кебету в голові. Випивши свій скотч, я замовив наступний.

— Я шукаю жінку, — звірився я тому хлопцеві, коли той ставив склянку на прилавок.

— Як і всі ми, хіба ні? — мовив він, розслаблено спираючись ліктями на ручки фонтанчика з содовою.

— Маєш слушність, — сказав я. — Можливо, ти зможеш мені допомогти.

Схоже, мій співрозмовник зацікавився.

— Аякже, — погодився хлопець. — Допоможу, чим зможу.

— Я шукаю одну жінку, яка працює у «Тканинах Маккензі». Оце щойно дізнався, що її звільнили, тож хочу дізнатися, куди вона поділася.

Обличчя хлопця набрало замріяного виразу.

— У тій конторі працює чимало розкішних панянок, — журливо мовив він. — Проте вони надто високо несуться. Мені годі й пробувати залицятися бодай до котроїсь із них — однаково матиму дулю.

— Вони приходять сюди пообідати? — поцікавився я.

— Авжеж. Оце саме зараз і почнеться наплив відвідувачів.

Я видобув із жилетної кишені п'ятидоларову банкноту та підсунув до цього парубка.

— Дай мені знати, коли сюди зазирне якась дівчина з тієї фірми. Якщо я зможу з нею поговорити, то, може, мені вдасться довідатися, куди зникла жінка, яку я шукаю.

Хлопець узяв п'ятірку.

— Буде зроблено, — сказав він. — Просто посидьте тут якусь хвильку.

Трохи перейшло за першу, і приміщення почало заповнюватися людьми. І майже одразу хлопець за прилавком кивнув мені головою. Висока білява кралечка саме вмощувалася за столиком, ладнаючись попоїсти. Вигляд вона мала приязним, і мені подумалося: якщо поводитимуся з нею правильно, то ми неодмінно поладнаємо.

Я дав їй час умоститися за столиком, а тоді підвівся зі свого місця та сів на стілець навпроти. Дівчина сиділа попід самою стіною, тож у цьому кутку ми були більш-менш ізольовані від решти клієнтів.

Вона кинула на мене швидкий погляд, а тоді заходилася розгортати клубний сендвіч[31]. Парубійко вийшов з-за прилавка та приніс такий самий сендвіч і для мене. Хлопчина підморгнув мені та подався далі — обслуговувати юрбу новоприбулих відвідувачів.

— Перепрошую, та мені здається, що ви можете розповісти мені дещо про міс Джексон, — обачно мовив я.

Вона рвучко обернулася в мій бік, немов невинна діва, що потрапила у безвихідь. Її очі трохи розширилися від несподіванки, і мені здалося, що зараз вона спробує мене здихатися. — Що ви сказали? — запитала вона.

— Я шукаю міс Марді Джексон, — пояснив білявці, демонструючи свої найкращі манери. — Мені сказали, що ви працюєте у «Тканинах Маккензі», тож подумав собі, що ви, либонь, зможете підказати, де можу знайти Марді.

Наляканий вираз зник з очей дівчини, й вона розвернулася на своєму стільці, аби сидіти зі мною лицем до лиця.

— То ви — її друг? — запитала вона.

Я вирішив ризикнути.

— Я — її хлопець.

— Справді? Ой, ну це ж треба! — вигукнула дівчина. — Я так і знала, я завжди здогадувалася, що Марді когось має, попри те, що вона така потайна... така вже таємнича... Я казала про це коліжанкам... Не те, щоб вони й самі про це не здогадувалися... ну, ви ж бо знаєте, як воно буває? Така дівчина, як Марді, просто повинна мати хлопця... це ж бо цілком природно, хіба ні? Вона ніколи не розповідала, що когось має... вона взагалі чимало всього тримала при собі... не подумайте лишень, що ми її не любили... любили, ще б пак. Ми всі були просто приголомшені, коли вона пішла...

Я кліпнув очима.

— Послухайте, леді, — урвав я її. — Можливо, ви зможете розповісти мені, що трапилося? Мене кілька днів не було в місті, тож я маю дізнатися про останні новини, аби якось надолужити згаяне.

— О, авжеж, — озвалася білявка. Я вже бачив, що ця дівчина готова розповісти мені геть-чисто все. Проблема з такими панянками, як оце вона, полягає в тому, що варто їм лишень почати щось розповідати — і зупинити їх вже дуже складно. Хай там як, сказав я собі, а попереду у мене ще цілий день. Тож я не надто хвилювався.

— Починайте й розкажіть мені усе, що знаєте, — сказав я, пригощаючи співрозмовницю цигаркою і запалюючи одну собі.

Очі дівчини знову зробилися великими.

— Ну, я навіть не знаю, чи повинна... але ж ви — її хлопець... а це вже інша справа, чи не так? Я хочу сказати, що... я б ніколи й нічого нікому не розповіла... себто, я ніколи не обговорюю людей позаочі... Ну, ви ж бо зрозуміли, що я маю на увазі, правда?

— Аякже, — сказав я. — Про це не хвилюйтеся.

— Отже, близько тижня тому Марді повернулася з обіду... скидалося на те, що вона навдивовижу піднесена... якась така замріяна... дівчата ще подумали, що вона була зі своїм залицяльником абощо... а тоді Лу викликав її до себе... Лу — то містер Спенсер, велике цабе у нашій фірмі... але, гадаю, це вам і без мене відомо... так-от, іде Марді до нього у кабінет і якийсь час залишається там... коли це чую — Лу починає сердитися... часом він просто жахливо лютує... він знай кричить і грюкає кулаками по стільниці... ну, то я й подумала, що Марді може вскочити у халепу, тому підійшла до дверей і стала слухати... Зазвичай я такого не роблю, правда... розумієте, Марді була моєю подругою... Я просто хотіла бути поруч на випадок, якщо Лу розлютується не на жарт... але він усе кричав і кричав, і то так гучно, що годі було розібрати його слова. Аж тут чую — Марді каже йому: «Даруйте, містере Спенсер, але те, з ким я ходжу обідати, — це моя особиста справа». Оце вже розсердило Лу так, що той почав нестямитися від люті... Тут вже й інші дівчата підійшли до дверей та стали слухати, що там коїться... Тоді Лу сказав: «Що ж, добре»... але додав, що Марді може пакувати речі та забиратися геть... тож вона спокійнісінько виходить з його кабінету... ну, ви ж бо знаєте, як вона поводиться, — як справжня леді... виходить і йде геть. Лу виходить слідом, стає біля дверей та спостерігає за тим, як вона йде... ми навіть не мали нагоди з нею попрощатися... ото й усе, що я можу вам розповісти.

— І відтоді ви нічого про неї не чули? — запитав я.

Дівчина похитала головою.

— Ні... І цього я не збагну. Ми усі чекали бодай на якусь звістку від неї... але жодного слова так і не дочекалися.

— Чи знаєте ви, де вона живе? — запитав я.

Ця пані була не така дурненька, як мені спершу здалося. Раптом її очі стали жорсткими.

— Гей! — вигукнула вона. — Як це так, спочатку стверджуєте, що ви — її хлопець, але не знаєте, де вона живе?

Я побачив, що зайшов на слизьке і мусив поводитися обережно. Тому вирішив спокійно запевнити дівчину у своїх добрих намірах.

— Розумію, для вас це прозвучало неправдоподібно та підозріло, однак я знаю Марді лише кілька днів, — сказав їй. — Бачте, я до нестями закоханий у неї, але не знаю, що вона до мене відчуває. Ось саме це я й збираюся дізнатися, але спершу маю її знайти.

— Овва, ну хіба ж це не дивовижно? — мовила дівчина. Зараз вона мала майже сором'язливий вигляд. — Що ж, я вам допоможу... Я вважаю, що кожній дівчині потрібен чоловік... а ви як гадаєте? Давайте-но я запишу вам її адресу.

Я дав їй олівця та записник. Вона набазґрала на аркуші адресу Марді — це був один будинок у західній частині міста — і я дбайливо поклав записника назад до кишені.

Відтак зісковзнув зі стільця.

— Зараз-таки подамся туди, — сказав я дівчині. — Ви мені неабияк допомогли. Я запрошу вас на весілля.

І я поспіхом вирушив, аби знову розпочати свої пошуки. Коли я залишав цю дівчину, вона так і сиділа з відкритим ротом. Гадаю, обідня перерва принесла цій панянці чималу втіху. Тепер вона, безперечно, мала про що поговорити. Та чи могла вона обговорювати це на роботі?