Ось ваш вінець, леді

Розділ сьомий

Перше, що я зробив, коли прокинувся, — оглянув ушкодження, що їх мені заподіяла Блонді. Виглядало страхітливо. Мій ніс збільшився вдвічі порівняно з його звичайним розміром, а праве око геть заплющилося. Можна було подумати, ніби я цілу ніч бився навкулачки з Джо Луїсом[20].

Я повернувся до ліжка, лютий як чорт. З такою потовченою мармизою я мусив відмовитися від думки запросити Марді на обід. Я мав такий замордований вигляд, що годі було й намагатися поговорити з нею віч-на-віч.

Тож я запалив цигарку та замислився про свої негаразди. Якби ми з Марді були одружені, мені було би байдужісінько, скільки підбитих очей я маю. Насправді, тоді б вона бігала та метушилася навколо мене, намагаючись якось зарадити. Щойно ця думка просочилася до мого мозку, я рвучко зірвався та сів на ліжку. Таж я геть збожеволів. Я — і отак ні сіло ні впало думаю про одруження. Та це ж просто сміх та й годі. Я — той самий парубок, який здіймав на кпини хлопців, які вже упіймалися на шлюбний гачок. Обрати собі одну-єдину панянку, аби прожити з нею решту життя... е, ні, я пообіцяв собі ніколи не припускатися такої помилки. Аж ось він я — лежу на ліжку та обмірковую, як би то було чудово.

Зрештою я підвівся з ліжка та налив собі випити. Сказав собі, що краще б узятися робити якісь вправи абощо; бо щось я, здається, почав занепадати на силі.

Я саме прийняв душ і вже споліскував з обличчя мило для гоління, коли це несамовито задзижчав дзвоник вхідних дверей. Накинувши халат, я підійшов і відчинив двері.

Там стояв Еккі, його оченята виблискували від заледве стримуваного хвилювання.

— Привіт, — сказав колега, протискуючись повз мене до кімнати. Аж тут йому на очі потрапила напівпорожня півпінтова[21] плящина, що стояла на камінній полиці. Він одразу попрямував кімнатою та вижлуктив половину того, що в ній ще залишалося.

— Та вже допивай до дна, — сухо сказав я, стоячи коло дверей, — не зважай на мене.

Еккі похитав головою та поставив пляшку на місце.

— Ніколи не п'ю зранку, — відказав він. — А шкода... то незлецький трунок.

— Ходімо до спальні, — запропонував я. — Розповіси мені усе, поки закінчу вдягатися.

Він пішов за мною слідом і всівся на краю ліжка.

— То що за колотнеча? — запитав я, натягаючи на себе сорочку.

— Маю одну роботу... — тут він затнувся та витріщився на мене, роззявивши рота. — Овва! — вигукнув гість, побачивши мою понівечену мармизу. Його очі вибалушилися від подиву. — Що, в біса, сталося з твоїм обличчям?

Я знизав плечима.

— Та трохи устряг у бійку вчора ввечері, — недбало відповів колезі. Сказати Еккі, що це одна жіночка отак мене віддухопелила? А дідька лисого! Хлопці до скону з мене глузуватимуть.

Еккі досі сидів, вилупивши на мене очі.

— Та й добряче ж тобі перепало, ге? — вимовив він.

— Бачив би ти отих інших хлопців, — сказав я, стоячи перед дзеркалом і ретельно зав'язуючи краватку. — На мене зненацька накинулося троє здоровецьких розбишак...

— Та знаю... знаю... — вишкірився Еккі. — І ти, звісно, добряче порахував їм усім ребра. Аякже! Можеш мені не казати.

— Я не марнуватиму час, розповідаючи тобі щось, у що ти не збираєшся вірити, — відказав йому.

— Гаразд, то не марнуй, бо я таки не повірю.

Я по черзі запхав свої ноги до штанин.

— Повернімося до справи. З якого приводу така колотнеча?

Еккі закляк, немовби раптом згадав про якусь нагальну справу.

— Авжеж, — промовив гість. — Я ж бо маю дещо для тебе. Як ти дивишся на те, щоби заробити сотню баксів?

Я одягнув піджак і причесав волосся. Еккі, який отак просто віддає сотню баксів, — це щось новеньке для мене.

— За яку роботу?

— Ти знаєш полковника Кеннеді?

Я озирнувся і кинув на Еккі пронизливий погляд, але його обличчя нічого не виказувало.

— У вас із ним доволі дружні взаємини, якщо не помиляюся?

— Ну ж бо, ну ж бо, Мо, годі говорити манівцями, — квапив я Еккі. — У чому річ? До чого тут Кеннеді?

— Послухай, Ніку, ми потрапили у скрутне становище. Нам конче треба побачитися з цим типом і поговорити з ним.

Оце вже, як на мене, звучало вкрай підозріло. Я всівся на стільницю.

— Чому ж тоді ти прийшов до мене?

Еккі заметушився.

— Ну, бо цей тип — дядько непростий, тямиш? Він не бажає нікого бачити. То ми собі й подумали, що, можливо, ти зможеш із ним поговорити.

Мій інстинкт підказував мені, що за цим криється якась історія. Історія, що може виявитися великою. Полковник Кеннеді був одним з отих заможних гульвіс, які мають так багато грошви, що їм завжди бракує часу, аби до пуття її усю порахувати. Один із тих типів, які можуть дозволити собі подарувати комусь кілька мільйонів доларів, і розпорядник їхнього банківського рахунку від того не почне у розпачі бігати колами.

Колись я допоміг цьому чоловікові у складну для нього хвилину. Він саме брав участь у яхтових перегонах, переможець яких мав здобути такий собі нікелевий кубок. Якби той полковник захотів, то зміг би купити всенький завод із виробництва тих недолугих кубків, але ж ні — він мусив вийти у бурхливе море, випробувати свої сили у змаганні та здобути перемогу. Та сталося так, що перед тим, як пролунав постріл, сповіщаючи про початок перегонів, один хлопчина з полковникової команди зламав собі руку. Кеннеді аж стрибав від люті — думав, що той кубок вислизає йому з рук.

Та, як на те, я саме був неподалік і зголосився допомогти. Так чи інак, а ми прийшли до фінішу першими, і той чолов'яга тішився так, неначе йому випало хтозна-яке щастя.

Зробити Кеннеді послугу — це було не абищо. Впродовж першого місяця після тієї перемоги він замало не засипав мене подарунками, що їх повсякчас мені присилав. По чотирьох тижнях таких щедрот я більше не міг цього витримувати, тож переїхав до іншої квартири та зник із полковникового поля зору. Й отепер Еккі просить мене знову через усе це пройти.

— Ліпше буде, якщо ти розповіси мені всю історію, — звернувсь я до колеги. — Бо й пальцем не поведу, не дізнавшись усього.

Еккі тяжко застогнав.

— Послухай, друже, — серйозно мовив він, — ця справа така, що її треба зробити швидко. Може, ти підеш зі мною і я розповім тобі все, поки їхатимемо?

— Їхатимемо? Куди?

— Наразі полковник перебуває у своїх рибальських угіддях. Ти ж бо знаєш, де то є.

Мені було відомо, що полковник має будиночок в якійсь усамітненій місцині, до котрого навідується, коли хоче побути подалі від людей. Від міста туди їхати миль шістдесят[22] або й сімдесят. Сам я ще ніколи там не був, але чимало чув про те місце. Зрештою, я був надто завзятим новинарем, аби гаяти час на порожні балачки, тож схопив свого капелюха і те, що залишилось у півпінтовій плящині, та разом з Еккі спустився сходами. Надворі стояв чималий «паккард»[23], усередині якого вже сиділо двійко хлопців, які чекали на нас. Один із них ніжно притискав до колін фотокамеру з налаштованим спалахом. Обоє вишкірилися до мене, коли я всідався на заднє сидіння разом з Еккі.

Швидкість, з якою той «паккард» зірвався з місця, просто вражала.

Я запалив цигарку та вмостився у кутку. В салоні автівки було повно місця, а сидіння видавалися пружними та зручними.

— А тобі незле ведеться, Мо, — сказав я, трохи підстрибуючи на сидінні, щоби випробувати пружини.

— Службове авто, — сказав Еккі. — Ніку, це якась велика справа. Сам старий наказав мені залучити тебе.

— То, може, ти дозволиш мені забрати цю історію собі? — промовив я.

Еккі мав стурбований вигляд.

— Ти ж навіть не знаєш, що там, у біса, сталося, — сказав колега. — Наскільки нам відомо, сьогодні приблизно опівночі служниця, котра працює у тому будиночку, зателефонувала до поліції та повідомила, що чула, як унизу, у вітальні, хтось вистрілив з пістолета. Вона була надто налякана, щоби спуститися туди та з'ясувати, що сталося. Ну так от, приїхали туди копи та провели трохи часу в будинку. Гадаю, ми взагалі ніколи б і не почули про цей випадок, адже цієї ночі у поліційному відділку чергував лише один із наших хлоп'ят. Отож, коли надійшов виклик від тієї служниці, саме цей хлопчина повідомив про нього нічному редакторові[24], а вже той подумав, що ця подія може бути доволі поважна, аби відрядити до будиночка Кеннеді когось із газетних репортерів.

Отже, відрядили вони туди Гаккеншмідта, але той нічого не добився. Тоді він телефонує до редакції, і цілий фургон хлопців вирушає йому на допомогу. Гадаю, вони просто знали, що за один той Кеннеді. То й сподівалися гарненько випити за рахунок господаря. Та не так сталося, як гадалося. Полковника вони не побачили, а зв'язалися з ним телефоном. Однак тільки-но почали ставити запитання — той хутенько поклав слухавку. А старий просто оскаженів через ті новини про Кеннеді та послав по мене. Я змарнував годину, намагаючись увійти до того будинку, та ніц із того не вийшло. Тоді старий і сказав, аби я залучив до справи тебе... і то швидко.

Я задумливо потер носа.

— А що сказали копи?

Еккі знизав плечима.

— Кеннеді розповів їм доволі небагато. Копи лише переповіли нам, що та служниця виявилася доволі дивною та підозріливою особою і що насправді нічого не сталося.

Я засміявся.

— Але ж і дурний ви матимете вигляд, якщо це виявиться правдою, — сказав я.

Еккі похитав головою.

— Е, ні. Я відчуваю, що та версія — суцільне дурисвітство. Тут відбувається щось інше. І хай би що то було, то — матеріал для новин. Тож, якщо допоможеш нам з'ясувати, що коїться насправді, — тобі заплатять сотню баксів.

Сто баксів! Сміх та й годі! Якщо я зможу ввійти до будинку полковника і довідаюся, що за цією подією стоїть якась цікава історія, це коштуватиме газеті «Глоуб» набагато більше, ніж оті сто баксів.

— Хтозна, може, я навіть не годен буду ввійти до того будинку, — сказав я.

— Мусиш увійти, — озвався Еккі. — Старий такий лютий, що аж нетямиться. Як нічого не дізнаємось — він усі громи та блискавки пошле на наші голови. Ти просто мусиш увійти.

Як я люблю отакі ситуації. Велика газета благає вас, аби ви щось для неї зробили. Це завжди означає, що ви маєте нагоду злупити з тієї газети грошенят, і то чимало.

— Гаразд, — сказав я, видобуваючи з кишені плящину скотчу[25]. Еккі вп'явся у неї очима. Залишив я йому геть небагато.

За дві з половиною години ми приїхали на місце. Я неабияк втішився, коли водій нарешті зупинив автівку. Їхати отак світ за очі, навіть не поснідавши, — така пригода не пішла мені на користь.

Кеннеді жив у розкішній місцині, можете бути певні. З боку головної траси будиночок був надійно прихований широкою смугою велетенських дерев. Довколишня місцевість була дика та лісиста. Недалеко від рибальського будиночка швидко й нестримно несла свої води річка, що розлилася десь на сотню ярдів[26] завширшки й звивалася поміж порослих лісом берегів, неначе змія.

В отакому місці я й сам залюбки поселився б, якби мав достатньо грошенят. У такому місці ми з Марді могли бути щасливі разом. Навіть у пошуках сенсаційної історії я не міг не думати про ту дівчину.

Безладною юрбою наше товариство випорснуло з автівки та почало підійматися вузенькою стежиною, з обох боків оточеною лісом, що вела до будиночка. Ми встигли пройти геть небагато, коли це раптом почули голоси.

Еккі злегка вишкірився.

— Хлопці вже тут отаборилися, — сказав він.

І він мав слушність. Ми здолали закрут стежини та несподівано побачили перед собою будиночок і хлопців, їх було тут восьмеро чи дев'ятеро, й вони ошивалися навколо будинку, стежили за вікнами, курили та базікали.

Побачивши нас, колеги поквапливо рушили у наш бік.

Баррі Г'юсон іронічно привітався зі мною:

— Боже милий, — вигукнув він, — ти знову тут!

Еккі сердито зиркнув на нього спідлоба.

— Старий покликав його на допомогу. Тому стеж за словами... цей парубок чимало для нас важить.

Г'юсон вже збирався щось сказати, але стримався. Можливо, він подумав, що мудріше буде припинити брати мене на кпини.

— За весь цей час ми не помітили ані знаку, що у тому домі хтось є, — сказав він натомість. — Ми оточили це місце і кілька разів намагалися увійти до будинку, та все було намарно. Хіба що, може, розіб'ємо вікно та заліземо досередини.

— Чи ви вже геть показилися? — вимогливо запитав я. — Таж ви образите полковника так, що він на вас пеклом дихатиме. Що ви собі думаєте?

Г'юсон знизав плечима.

— Мусимо ж ми якось добути відомості, — мовив він. — Копи нам нічого не розкажуть... а там, усередині щось відбувається, і наші читачі конче хочуть знати, що саме.

Ми всі гуртом посміялися з того дотепу.

— Слухай, Ніку, — швидко проказав Еккі. — Може, спробуєш? Дістанься туди та дізнайся, що там таке коїться... а тоді, якщо зможеш, переконай полковника впустити хлопців до будинку... скажи йому, що сьогодні він — головна новина дня. Ми просто мусимо побачитися з ним!

Якщо мене таки впустять до того будинку, я неодмінно пристану на бік Кеннеді. Я не мав ані краплі співчуття до мисливців за сенсаційними заголовками. Звісно, я й сам повсякчас вишукував цікаві історії, проте мене анітрохи не приваблювали способи збирання матеріалу, що ними послуговувалися ті хлопці.

— Відклич-но своїх псів, — сказав я Г'юсонові. — Я не зможу ввійти до будинку, якщо у полі зору шастатимуть твої хлоп'ята.

Тому товариству так кортіло доп'ясти цю історію, що кожен з них охоче стрибнув би у річку, якби я сказав їм це зробити.

Коли вони усі поховалися подалі від будиночка, я підійшов до передніх дверей. Тоді вирвав зі свого нотатника вузеньку смужку паперу та набазґрав на ньому: «Можливо, я зможу якось зарадити вам у цій ситуації. Нік Мейсон». Відтак натиснув ґудзик дверного дзвоника та запхав записку до скриньки на дверях.

Отож, стовбичив я на порозі та чекав. Чекав так довго, аж подумав, що нічого з того не вийде. А тоді мені спало на думку, що Кеннеді, мабуть, вирішив, що записка — то такий хитрий обман, до якого вдалися хлопці. Тож я трохи відійшов від будиночка і став так, щоби полковник міг мене побачити.

Це спрацювало. Кеннеді сам підійшов до дверей. Я очікував, що він буде вельми розлючений. Знав-бо, що полковник має запальну вдачу й легко втрачає терпець та лютує, як той чортисько, варто лише комусь йому допекти.

— Заходьте, швиденько, — сказав він, тримаючи двері прочиненими.

Я ступив до передпокою, а він зачинив за мною двері та засунув засув.

— Радий вас бачити, — мовив він, міцно стискаючи мою руку у своїй. — Де, в біса, ви були весь цей час?

Я усміхнувся до нього.

— Наразі облишмо це питання, полковнику, — сказав я. — Схоже, ви тут трохи вскочили у халепу.

— У халепу? — Вигляд він мав не на жарт схвильований. — Та я тут сиджу на купі динаміту. Послухайте, Мейсоне, чи допоможете ви мені знову?

— Авжеж, — погодивсь я. — Саме заради цього я сюди й прийшов.

— Влаштовуйтесь і випийте зі мною, — запропонував полковник, провадячи мене до довгої кімнати з невисокими стелями та великим, порожнім каміном у дальньому кінці. Я захоплено роззирнувся навколо.

— Але ж і шикарну оселю ви тут маєте, — похвалив домівку я.

Хазяїн був зайнятий тим, що наливав нам скотч.

— Як ви про це дізналися? — запитав він.

— Редакторові газети «Глоуб» було відомо, що у нас із вами доволі дружні взаємини, тому він вирішив, що я зможу потрапити до вас і з'ясувати, що за пригода у вас тут сталася, — сказав я, беручи склянку з руки Кеннеді. — У редакції зметикували, що зі мною ви можете заговорити.

Лише якусь секунду полковник пильно дивився на мене, а тоді вишкірився в усмішці.

— То ви прийшли сюди, аби їх надурити?

Я кивнув.

— Авжеж. Я прийшов сюди, аби їх надурити.

Кеннеді сів у великий фотель і провів рукою по волоссю. Він був гарний чолов'яга, мав велике, м'ясисте обличчя та добрі очі. Гадаю, полковнику було вже під п'ятдесят, одначе був він здоровий та міцний, наче тикове дерево[27]. Хазяїн указав мені на інший фотель.

— Сідайте, Мейсоне, та розкажіть, як ви збираєтеся витягнути мене з цієї халепи.

Я сів на край столу, аби мати змогу дивитися на полковника згори.

— Гадаю, вам першому варто почати розповідь, — сказав я йому. — Так я зможу дізнатися, у чому річ. Наразі мені відомо лише те, що поліцію повідомили про постріл, і сюди приїхали копи. Трохи згодом вони вийшли з будинку, сказали репортерам, що нічого не сталося, та подалися геть. Якщо вже копів цілком заспокоїло побачене та почуте тут, то, гадаю, причин для хвилювання немає. Чи, може, вас спіткало якесь прокляття, полковнику?

Кеннеді надовго допався до склянки.

— Гірше, усе набагато гірше, — зрештою промовив він. — Це — жінка.

Я спромігся приховати легку усмішку, що мимоволі з'явилася на моєму обличчі. Полковник був хорошим чолов'ягою, проте йому була притаманна своєрідна привабливість, через яку в нього повсякчас закохувалися жінки. Він просто сидів собі та усміхався — а закохані панянки вже й тут.

— Оце так-так, — тільки й спромігся мовити я. Виказувати свою обізнаність з полковниковими походеньками я не збирався.

Кеннеді допив свій скотч, похитав склянкою та насуплено визирнув з вікна на хлопців, які сиділи на травичці ярдів за двісті від будинку. Я його не квапив.

— Ви ж бо знаєте, як воно буває, — почав хазяїн, і далі вдивляючись у вікно.

— Авжеж, — сказав я, аби його підбадьорити.

— Певно, я геть збожеволів, якщо надумав мати справу з цією жінкою, — продовжив полковник. — Вона має великі зв'язки. Якщо бодай щось просочиться у пресу — зчиниться просто пекельний скандал. Ані вона, ані я не можемо цього допустити.

Я взяв наші склянки та наповнив їх скотчем. Мене завжди цікавили пороки вершків суспільства. Багатії викликали у мене доволі сильний комплекс меншовартості, принаймні достатній для того, аби я думав, що їхні пороки набагато кращі за мої. А втім, гадаю, то був лише комплекс, адже я багацько про це міркував, одначе так і не міг допетрати, у який спосіб ті багатії можуть грішити краще за мене. Та хтозна, можливо, мені просто бракує уяви.

— Я мушу вивести її з цього будинку, та хай мені чорт, якщо знаю, як це зробити.

Я мало не розхлюпав своє питво.

— Ви хочете сказати, що вона ще й досі тут? — здивовано запитав я.

Полковник рвучко озирнувся та поглянув на мене.

— Звичайно, вона ще й досі тут, — промовив він, показуючи дещицю свого давнього норову. — Чому б інакше я сидів отут і дозволяв отим причепам робити з мене посміховисько?

— Гаразд, полковнику. Даруйте, я одразу не втямив. Отже, уся складність полягає в тому, щоби вивести ту леді звідси, і зробити це так, аби хлопці її не побачили; я правильно зрозумів?

Кеннеді кивнув.

— Гадаєте, вам це вдасться? — запитав він.

— Авжеж, гадаю, це спрацює, — відказав я, трохи поміркувавши. — Хлопці хочуть побачитися з вами. Наразі вони навіть гадки не мають про те, що тут присутня якась жінка. Отож, усе, що вам потрібно зробити, — це побачитися з хлопцями та затримати їх розмовою, а я тим часом виведу ту пані з будинку через задні двері.

Кеннеді сидів і думав. Я розумів, що йому не надто подобався цей задум. І я здогадувався, чому саме.

— Не хвилюйтеся через мене, полковнику, — провадив я далі. — Я не маю звички наживатися за рахунок своїх друзів.

Він поквапливо підвів на мене погляд.

— Ні... я задумався зовсім не про це... Я... що ж, гадаю, навіть вам не можна знати, хто вона така... для неї це буде неприйнятно.

— Між нами кажучи, полковнику, ця пані виявилася уперта, еге ж?

Кеннеді кивнув.

— Вона просто навіжена, — мовив він. — Хай йому грець, та вчора вночі вона націлила на мене пістолета.

Я витріщився на Кеннеді.

— І це саме тоді пролунав постріл, чи не так? — запитав я.

Полковник повагався.

— Так, — врешті-решт промовив він. — Сталося непорозуміння. Таку вже та жінка має запальну вдачу. Вона розлютилася, і пістолет вистрілив.

Я розреготався — не міг нічого з тим вдіяти. Це видалося мені страшенно кумедним.

— Невже ж вона не закохалась у ваші манери та дала вам відкоша, полковнику? — промовив я.

На якусь хвилину запала мовчанка. Я вже подумав, що Кеннеді на мене образиться, та невдовзі він журливо усміхнувся.

— Заради всього святого, Мейсоне, поводьтеся тихіше, — благально мовив він. — Але, гадаю, десь так воно і сталося.

Я зісковзнув зі столу.

— Може, підете й поясните їй наш план? Я вважаю, нам варто поквапитися. Ті хлоп'ята надворі вже втрачають терпець.

Кеннеді підвівся на ноги. Вигляд він мав стурбований.

— Маю надію, вона дослухається до голосу розуму, — промовив полковник. Він трохи постояв, неначе школяр, який збирає усю свою сміливість, аби увійти до кімнати, у якій його шмагатимуть паском, а тоді переступив поріг.

Полковник пішов. Я зачекав, аби пересвідчитися, що він уже піднявся нагору, а тоді тишком-нишком підкрався до сходів і нашорошив вуха.

Я почув його голос. Кеннеді стиха викладав суть проблеми. З усього, що він говорив, я міг розрізнити лише слово-два, не більше. На мить запала тиша, а тоді заговорила жінка. Вона сказала лише: «Що ж, гаразд, якщо ви вважаєте, що це безпечно», але закляк я зовсім не через те, що вона сказала. Справа була в її голосі. Я б упізнав той голос будь-де. Він бринів, неначе холодний, металевий дзвін.

Подругою полковника Кеннеді виявилася та сама жінка, яка вже двічі мені телефонувала. Та сама жінка, яка надіслала мені п'ять тисяч баксів.

— От тобі й маєш, — тихенько промовив я сам до себе та повільно повернувся до вітальні.