Ось ваш вінець, леді

Розділ двадцять перший

Доки я дістався Санта-Моніки, мені вдалося отямитися від удару. Я переконував себе в тому, що усе це має просте пояснення. Або ж то Кеннеді припустився великої помилки, або ж то Марді була змушена грати роль у якійсь Кертісовій грі. Хай би яким було те пояснення, воно не мало зруйнувати наше з Марді спільне життя. Я чимало свого часу присвятив дівчатам, і напевно знав, що зустрів саме ту, яка мені потрібна. Марді була моєю. Я не збирався дозволяти будь-чому стати між нами. Ми з нею все обговоримо, і вона скаже мені правду. Та правда не конче має бути поганою... вона не мусить бути поганою.

З вокзалу Санта-Моніки я рушив додому на таксі. Мені хотілося якнайшвидше повернутися до Марді. Дорога видавалася мені навдивовижу довгою, тож я, сидячи в кутку сидіння, раз у раз підганяв водія. Нарешті я дістався додому. Вхідні двері були відчинені, та Марді у саду не було. Я пішов уперед стежиною, зненацька відчувши легкий напад нудоти. Однак продовжував переконувати себе, що все буде гаразд, але щось у закамарках мого мозку підказувало — все те, що я збудував, вже руйнується, перетворюючись на ніщо.

Я увійшов до передпокою. На вішаку висіли чоловічі капелюх і пальто — вони були не мої. Я застиг на місці, намагаючись утримати рівновагу, та й стояв отак, дивлячись на ті речі. Тоді скинув власного капелюха і пальто та зайшов до вітальні.

Вони були там і чекали на мене.

Першої миті я його не впізнав. То був високий тип із густим хвилястим волоссям, смаглявим обличчям і ясними блакитними очима. Це був Лі Кертіс. Я став на порозі. Кров шуміла у моїх вухах. Я подивився на Марді. Вона мляво сиділа у фотелі. Обличчя дружини було білим, а очі скидалися на дві великих дірки, вирізані у простирадлі. На мене вона навіть не глянула.

— А я на тебе чекав, — сказав Кертіс.

Я не здобувся на слово.

— Я вже чотири дні тут — ми з нею жили разом.

Зненацька я відчув, як щось у мене всередині зламалося, немовби хтось підійшов упритул і вгатив кулаком у живіт. Але я досі не міг дібрати слів.

Кертіс задумливо подивився на мене, а тоді підняв руку до свого підборіддя. Я чув, як його нігті шкребуть по щетині.

— Заспокойся... немає сенсу здіймати колотнечу, — мовив непрошений гість.

На негнучких ногах я підійшов до Марді.

— Я — з тобою, хай би що сталось. Але мушу знати правду.

Марді не підвела на мене очей. Вона просто сиділа, немовби я до неї і не говорив.

Кертіс розвернувся на підборах і тепер стояв обличчям до мене.

— Я вже давно чекав на цю зустріч. І тепер ви обоє у моїх руках, — сказав він.

Я відвів погляд од Марді та подивився на Кертіса. Гадаю, щось таке промайнуло у моїх очах, що змусило його висмикнути з кишені пістолета й промовити:

— Заспокойся. Я не хочу стріляти, та ризикувати також анітрохи не збираюся.

— Говори швидко та забирайся звідси геть, — процідив я крізь зуби.

Кертіс усівся на краєчку столу, тримаючи мене під прицілом, відтак сказав, глузливо посміхнувшись:

— То буде нівроку довга розповідь. Краще сідай, бо ще втомишся.

Я не поворухнувся.

— Кілька років тому, — почав оповідати Кертіс, погойдуючи ногою вперед і назад, — я влаштувався на роботу в корпорацію «Тканини Маккензі» та обійняв посаду секретаря. Марді також працювала на Спенсера — це ти знаєш. А ще вона жила зі Спенсером — оцього ти, мабуть, іще не знав. — Він замовк і заходився полапцем шукати у кишенях цигарки, та весь цей час не зводив з мене очей. — Невдовзі я виявив, що за лаштунками фірми відбувається якась таємна діяльність. І, врешті-решт, Спенсер утаємничив мене у свої оборудки. Я побачив, що то була велика схема, — направду, дуже велика — і зрозумів, що вона приносить мені геть небагато зиску. І Марді мала з того всього так само небагато, як і я. Тож вирішили діяти разом. Ми подумали, що приберемо Спенсера зі свого шляху, якщо звинуватимо його у вбивстві Ричмонда, і в такий спосіб я зможу перебрати керівництво фірмою на себе. Це мало принести нам із Марді чималі прибутки. Тому обрали тебе. Нам потрібен був хлопець, який виявить, що справа Вессі є цілковито сфабрикованою, розкриє її та надасть правді широкого розголосу. Тож ми вирішили, що ти підійдеш для цієї мети. Марді вийшла з тобою на зв'язок за допомогою телефону — вона вміє вельми вправно змінювати свій голос. На той час вона вже більше не жила зі Спенсером — вона жила зі мною.

— Можеш припинити свої балачки, — сказав я. — Не хочу більше цього чути. Геть звідси!

Кертіс вишкірився у посмішці.

— Зачекай-но, розумнику, ти ж бо ще й половини цієї історії не знаєш, — сказав він. — Я лише почав. Марді — романтична штучка, і, гадаю, вона закохалась у тебе — сильно закохалася. А тоді вона спробувала надурити Спенсера, і він вигнав її з роботи. Я певний час переслідував Марді, аби пересвідчитися, що вона не спробує надурити ще й мене. Та щойно я облишив її, до Марді нагодилася Блонді. Так от, якщо ти не в курсі, Блонді знала про Марді геть усе. Блонді знала, що вона жила зі Спенсером, а потім стала жити зі мною. Блонді хотіла доп'ясти собі легких грошенят, тому спробувала вдатися до шантажу. Тоді ти саме подався до міста й залишив нашу маленьку подружку вдома саму-самісіньку. Блонді стежила за будинком і, щойно ти зник з очей, пішла до Марді та почала вимагати у неї гроші. Але Блонді не знала, на що вона йде. Марді застрелила її. Ти почув мене, тюхтію? Твоя дівчина застрелила Блонді. Тепер ти знаєш, чому вона була така налякана. Тепер ти знаєш, чому вона не хотіла залишатись у місті, а воліла перетнути купу штатів, аби зрештою осісти край самого Тихого океану? Та Марді не вдовольнилася самим лише вбивством, на додачу вона ще й обшахрувала мене. Щойно пересвідчившись, що Блонді — мертва, вона прийшла до мене додому та забрала з мого сейфа облігації вартістю двадцять тисяч доларів. Я ж бо вже казав тобі, що ми з Марді жили разом, чи не так? Ну, то вона чудово знала все про мій сейф і про те, як його відчинити. Тож вона поцупила все, що я мав, і вшилася з тобою.

Мене майже злапали федерали, проте заарештувати так і не змогли. Кілька місяців я намагався вполювати Марді, та знайшов її лише зараз, якраз після того, як ти поїхав до Нью-Йорка. Що ж, гадаю, вона має заплатити за те, що пошила мене в дурні.

— Марді, не хвилюйся, — сказав я їй. — Я досі з тобою.

Вона закрила обличчя долонями та затремтіла.

Кертіс пожбурив недопалок на підлогу й глузливо мовив:

— То ти досі з нею, еге? Ти ще й досі думаєш, що зможеш і далі жити зі шльондрою, яка не гребує і вбивством, га? Забудь про це! Ти більше не захочеш навіть бачити її поруч.

— Ти закінчив? То забирайся звідси! — сказав я.

Кертіс здивовано здійняв брови.

— А хто сказав тобі, що я закінчив? Сміх та й годі. Послухай-но, нікчемо, мені потрібні грошенята. Не забувай, що я маю на цю дівку достатньо компромату, аби відправити її на електричний стілець. А що я більше не маю роботи, то й гаразд, — тепер житиму за ваш рахунок. Зараз ви дасте мені чимало грошви, а коли я її витрачу, то повернуся до вас і попрошу ще. Тож вам обом доведеться багацько працювати, аби заробляти вдосталь.

Я мовчки сів. Усвідомвлював, що цей тип тримає нас у жмені. Більше не буде щасливих днів. Більше не буде безтурботного плавання у морі, більше не буде нічого. Цей тип не залишить нас самих, допоки він не помре. На цій думці мій мозок трохи затнувся. Допоки він не помре. Я задумливо поглянув на Кертіса. Один проти двох. Одне життя, що робить два інших життя нещасними. Одне зайве життя. Від цієї думки мене трохи нудило, та іншого виходу просто не було — я мушу цього типа вбити.

— Скільки ти хочеш? — спокійним голосом запитав шантажиста.

— А скільки ви можете дати? — Він поглянув на Марді, а тоді — на мене. Я розумів, що цей нахаба просто бавиться з нами.

— П'ятдесят баксів на тиждень, — сказав я, просто аби щось сказати. Розумів, що Кертіс має на думці точну суму, тому хотів якомога скоріше її почути.

Він засміявся.

— Я хочу п'ятнадцять тисяч просто зараз і по сто баксів на тиждень аж доти, доки мені самому не набридне просити у вас гроші.

Ото й усе.

Я повільно звівся на ноги й промовив:

— Ти з глузду зсунувся. Ми не маємо п'ятнадцяти тисяч.

Він знизав плечима.

— Ви забрали у мене двадцять тисяч. Половина ще лишилася. То можете продати будинок і меблі. Вона має трохи коштовних брязкалець — та ви обоє маєте купу речей, за які можна дістати трохи грошви. Отак і назбираєте потрібну суму.

— Та ти оббираєш нас, як липку!

Кертіс кивнув.

— Авжеж. А хіба вона того не варта?

Я поплентався до вікна та визирнув назовні.

— Федерали ще й досі тебе шукають, — сказав я Кертісові. — А що як вирішу здати тебе їм?

— Поводься, як личить дорослому. Здаси мене — то я прихоплю її з собою, а на неї вже чекає електричний стілець.

Провадячи балачки з Кертісом, я просто тягнув час, бо мусив якось відібрати пістолета й убити його. Мене здивувало те, наскільки спокійно це обмірковую. Щойно я вирішив, що Кертіс мусить померти, — то мав сумнівів не більше, ніж якби планував розтоптати мураху. Треба було лише дістати нагоду, аби це зробити.

— Ну, якщо вже так, — мовив я, — то мушу сказати, що зараз я грошей не маю.

— То випиши мені чек на десять тисяч доларів, — наполягав Кертіс. — Наразі цього буде досить — а по решту грошенят я повернуся за місяць.

Я набрав пригніченого вигляду, проте весь час був напоготові. Важко ступаючи, відійшов од вікна та наблизився до письмового столу. Кертіс і досі сидів на його краєчку, а я зупинився коло іншого краю, спершись долонями на стільницю. Відтак промовив:

— Слухай, Кертісе. Дай нам спокій, гаразд? Візьми ті десять тисяч, і на тому розійдімося.

Кертіс розреготався. Він на єдину мить випустив мене з поля зору — і я скористався нагодою. Ухопившись за край стільниці, я різко підважив стіл і перевернув його. Це було легко. Кертіс сидів на самому краєчку, тому стіл із гуркотом повалився просто на нього. Я кинувся зверху та наліг своєю вагою на стільницю, придавивши опонента до підлоги. Пістолет випав Кертісу з руки.

Стоячи навколішки на перекинутій стільниці та не даючи Кертісові змоги підвестися, я гукнув до Марді:

— Дай мені пістолета, хутко.

Дружина простягнула руку вперед і підняла пістолета з підлоги.

— Дай його мені.

Дружина обернулася й поглянула на мене. У моїх очах вона ясно побачила те, що я збирався зробити. І, замість віддати мені пістолета, вона відійшла від мене.

— Мила, дай мені пістолета, — розпачливо проказав я.

— Ні, ти його не вбиватимеш, — люто заперечила дружина. — Я не дозволю тобі нікого вбивати.

— Заради бога... невже ти не розумієш? Це — єдиний вихід. Ми мусимо якось виплутатися з цієї халепи. Якщо цей тип житиме — нам кінець... дай мені пістолета.

Увесь цей час Кертіс лежав горілиць, а його голова випиналася з-поза краю стільниці. Очі чоловіка вибалушились, а шкіра позеленіла.

— Ніку... мені не варто було її вбивати, — сказала Марді. — Але вона хотіла знищити єдину хорошу річ, яку я мала. Твою любов до мене. Я вчинила безумство, бо дуже сильно хотіла бути з тобою. Я намагалася забути, та спогад про це не полишає мене й дотепер...

— Я готовий пройти через це... дай мені пістолета.

— Я намагалася врятувати наше кохання, вбивши людину, та це — не вихід. І зараз ти хочеш вчинити так само. Якщо ти зробиш це, ми більше не зможемо поглянути у вічі одне одному. Відпусти його, Ніку.

Дружина мала рацію. Я зліз зі столу та відійшов убік. Кертіс повільно зіп'явся на ноги. Його обличчя судомно посмикувалось.

— Зачекай тут, — сказала Марді. — Я принесу тобі чек.

Я розвернувся до Кертіса спиною, бо не мав сили на нього дивитися. Проходячи повз, Марді торкнулася моєї долоні й мовила:

— Усе буде добре, Ніку... якщо ти зможеш і далі мене кохати.

Я повернувся до неї, та дружина вже вибігла з кімнати і зникла у своїй спальні, де тримала чекову книжку.

— Хай йому грець! Якщо ти спробуєш утнути ще щось... — почав було Кертіс, аж тут з кімнати Марді долинув звук револьверного пострілу. Цей розкотистий гуркіт змусив нас обох кинутися вперед. А тоді ми зупинилися й поглянули один на одного.

Кертіс вишкірив зуби й сказав:

— Отже, вона знову пошила мене в дурні...

Якусь мить він постояв, вагаючись, а тоді увійшов до спальні. Я бачив, як його раптом пройняло дрожем і як він розвернувся та вийшов у передпокій. На мене він не дивився, просто постояв у задумі, а тоді ступнув через передні двері та подався геть. Виразно чулось, як його кроки віддаляються довгою стежиною, посипаною жорствою. Та дивитися йому вслід я не став.

Коли Кертіс пішов, я вийшов у садок. Тоді спустився до моря та став на березі, дивлячись на блакитні хвилі. Зараз я не хотів дивитися на Марді. Я хотів запам'ятати свою дружину такою, якою її знав. Я хотів бачити її такою, якою вона була завжди. Я не міг оплакати її, бо в мене усередині все висохло на порох. Аж раптом над моєю головою пролетів великий мартин[67] і закружляв неподалік у небі.

А тоді, немовби наляканий моєю непорушністю, швидко полинув понад морем удалечінь, неначе душа, що відлітає у вирій.