Ось ваш вінець, леді

Розділ дев'ятий

Усе це анітрохи мені не допомогло. Коли я прийшов за тією адресою, що її мені дала білявка, Марді там не було. «Вона поїхала дні зо два тому, — сказала власниця квартири, — спакувала свої речі та не залишила нової адреси». Ото вже тішили мене такі пошуки!

Я повернувся до своєї квартири, почуваючись украй пригнічено. Єдине, що я дізнався, — це те, що Марді полишила свою роботу через мене. Це свідчило про те, що Спенсеру було відомо — Марді щось знає, і він вирішив не ризикувати. Якщо їй було відомо щось важливе, то, можливо, цей Спенсер десь її переховує. Та проти такої версії свідчили слова власниці квартири, яка стверджувала, що Марді сама прийшла спакувати речі й не схоже було, що вона чимось стурбована. Вона сказала, що має поїхати з міста у справах і не знає, коли повернеться назад. Певно, це було просто виправдання, котре мало вдовольнити власницю квартири, хоча хтозна, як воно насправді.

Я сів за стіл і поринув у роздуми. Запитував себе, чи знайду Марді знову, якщо продовжу розслідування справи Вессі. Поки міркував над усім цим, задзвонив телефон. Я підняв слухавку, і до мене долинув жорсткий та чистий голос з металевими нотками.

— Нік Мейсон?

Розмовляючи з цією крихіткою, я волів не кружляти манівцями.

— Авжеж, — сказав я. — Як ся маєте? Настріляли собі ще трохи полковників?

Я злегка посміхнувся — нічого не міг із собою вдіяти. Жодного разу не міг стриматися, аби не підпустити шпильки цій жінці.

— То вам про це відомо? — запитала вона.

— Звісно, відомо, — відказав я. — Це ж я був тим хлопцем, який витягнув вас із халепи. Я упізнав ваш голос.

На мить запала тиша, а тоді вона сказала:

— Ви шукаєте Марді Джексон. Минулого разу я сказала вам, що невдовзі ви зацікавитеся цією справою. Як бачите, я не помилилася. Марді Джексон забагато знає. Не думаю, що ви побачите її знову. Проте сьогодні о дев'ятій вечора ви могли б навідатися на причал Венсді. Там ви зможете побачити дещо таке, що зацікавить вас продовжити розслідування.

— Чому, в дідька, ви мусите бути такою таємничою... — почав було я, та лінія вже роз'єдналася. Якщо колись знайду цю жінку, розлючено подумав собі, гримаючи телефоном об стільницю, ото вже дам їй добрячого прочухана за цю таємничість.

А втім, я був стривожений. Ця жінка підтвердила мої підозри. Марді щось знала. А ще мені геть не сподобалися слова про те, що я більше її не побачу. Я неспокійно намотував кола кімнатою. Хто ж вона, та жінка? Чому їй так кортить, аби я почав докопуватися до правди у цій справі? Кеннеді знав, хто вона така. Отже, мій наступний крок — поговорити з полковником. Якщо я викладу на стіл свої карти, то й він, можливо, відкриє свої.

А тим часом я вирішив навідатися до моргу, просто щоби перевірити, чи Марді, бува, не лежить там, невпізнана.

Завершивши цю роботу, я неабияк тішився. Її там не знайшов. У трупарні було чимало молодих дівчат, які лежали на стільницях, дожидаючи, поки хтось прийде по них, і, поки я завершив свої пошуки, то почувався геть пригніченим.

Перш ніж піти, я трохи побалакав із працівником моргу. Принагідно запитав його, чи знає він щось про причал Венсді. На мій подив, цей хлопець знав, і то чимало. Його брат працював неподалік того місця.

— Ото вже направду бандитська місцина, — сказав він мені. — Нині тим причалом вже ніхто не користується, зараз усі судна ідуть вище за течією річки, до причалу Гадсона. Що ж до причалу Венсді, то зараз там ошиваються усі річкові щури. Майк — то мій брат — завжди казав, що причалом Венсді послуговуються для перевезення контрабанди. Гадаю, відтоді там стало трохи спокійніше, а втім, місцина таки бандитська.

Він дав мені настанови щодо того, як туди потрапити, а я дав йому кілька баксів і пішов.

Решту дня я провів за сортуванням своєї кореспонденції та зустрічався із хлопцями-газетярами. У місті все було тихо та спокійно, не відбувалося жодних подій, гідних звання великої новини.

Близько восьмої вечора я сів до свого побитого життям «Форда» та поїхав до редакції газети «Глоуб». Ледве-но я увійшов до будівлі, як назустріч мені вигулькнув Г'юсон, — він саме збирався йти додому.

— Привіт, — сказав колега. — Я так і не подякував тобі за те, що допоміг нам тоді з Кеннеді. То була чудова робота.

Я лише відмахнувся від його подяки.

— Що ти знаєш про Лу Спенсера? — запитав я.

Г'юсон знизав плечима.

— На твоєму місці я забув би про нього, — мовив він. — Та справа Вессі вже похована. Ти нічого не доб'єшся, порпаючись у тій купі бруду.

Я похитав головою.

— Ні... Мені йдеться про інше. Просто хочу знати, що то за людина. На того Спенсера працювала моя дівчина, і зараз вона кудись зникла. От я й запитую себе, чи той тип, бува, не причетний до її зникнення.

Г'юсон похитав головою.

— Спенсер — не така людина. Він має дружину, яку кохає до нестями. Він не став би зраджувати їй зі своєю працівницею. Звичайно, я можу помилятися, а втім, не думаю.

Я пригостив його «Кемелом».

— Той Спенсер — жорстокий чолов'яга, чи не так? — запитав я.

Г'юсон лише знизав плечима.

— Еге ж, гадаю, що так. Він — пронозливий тип і заробляє чимало грошви. Але викинь вже ти того Спенсера з голови.

Ми разом спустилися сходами, і я підвіз його половину дороги додому. Тоді висадив Г'юсона коло зручної для нього станції метро, а сам поїхав у керунку причалу Венсді.

Отже, Спенсер — одружений чоловік. Я сказав собі, що скоро маю зустрітися з цим типом. Але спершу мушу знайти Марді та вислухати її історію. Отоді вже можна буде піти до Спенсера та поговорити з ним. Хотілося мені того чи ні, а схоже, я дедалі сильніше вплутувався у цю справу.

Причал Венсді був розташований у дальньому кінці східної околиці міста. Аби дістатися туди, я мусив проїхати крізь кілька вельми сумнівних кварталів. Доводилося кермувати вкрай обережно, бо тамтешні вулиці були вузенькі, а пішоходи переходили дорогу, де їм заманеться.

Я припаркував автівку в невеличкому гаражі неподалік причалу.

Службовець моргу мав рацію. Це було вельми бандитське місце. Обабіч вузьких вулиць нависали темні будинки, такі перекошені, що, здавалося, похилившись одне до одного, торкаються дахами, затуляючи небо над головою. Хідники були мокрі та слизькі, вкриті усіма можливими ґатунками сморідних покидьків.

Працівник гаража підказав мені, де шукати причал Венсді. При цьому той чолов'яга поглянув на мене так, ніби я збожеволів. Можливо, він навіть мав слушність, але це мене однаково не зупинило би.

Я швидкою ходою наближався до мети. Річковий туман повільно підіймався над водою, і до мене долинула низька нота сирени, що завивала на далекому маяку. Невдовзі останні крамниці залишилися позаду. Схоже, я був вже зовсім близько до річки. Завернувши за ріг вулиці, я вийшов на причал Венсді, у дальньому кінці якого видніли лише маслянисті води, в яких відбивалося світло самотнього вуличного ліхтаря.

Обіч пристані з пітьми бовваніли, розкидані де-не-де, високі будинки. У їхніх вікнах ледве виднілися жовті шпарини світла, що пробивалося крізь кепсько припасовані жалюзі. Раптом мені стало зимно. Туман був вогкий, а з річки дув пронизливий вітер.

«Ну що ж, — подумав я. — Ось я й на місці». Причал Венсді аж ніяк не видався мені привабливим куточком.

Я пройшовся до краю води та окинув поглядом темну річку. Та не побачив на ній нічого, крім самотнього буксира[32], на якому світилася гасова лампа. Я кинув погляд на свого годинника. Всього-на-всього за чверть дев'ята.

Та жінка сказала, що я маю прийти на причал Венсді, та й годі. Це місце було збудоване у формі трибічної площі, за четвертий бік якій правила річка. Спостерігати за цією площею було просто. Я пригледів собі бухту старого каната, що валялася у темному закутку, та в сів ся на неї.

Перебуваючи на цьому спостережному місці, я міг оглядати весь причал і водночас залишався непоміченим і відносно захищеним від вітру.

І хоча це був не найкращий спосіб провести вечір, та якщо я збирався знайти Марді, то ремствувати мені не годилося. Закурити я не міг, адже боявся, що видам свою присутність, а на додачу мені страшенно хотілося хильнути чогось міцного. Минуло десять хвилин отакого чекання, і я почав добряче дратуватися. Принагідно придумав кілька вигадливих імен для тієї загадкової пані, яка мені телефонувала. Мені кортіло бодай один раз із нею зустрітися. Одного разу їй би вистачило з гаком.

Коли годинник підказав мені, що сиджу тут уже пів години, мене охопив неспокій. Я підвівся на ноги та, не виходячи з найглибшої тіні, почав крокувати туди й назад, аби прогнати заціпеніння зі своїх кісток. П'ятнадцять по дев'ятій — і нічого досі не сталося. Мабуть, та жінка просто пошила мене в дурні.

І тут зненацька почали розвиватися події. Я побачив, як з-за рогу вулиці повільно наближається світло фар автівки. Хутко пригнувшись, я сховався за бухтою каната і, ставши на коліна, визирав з-понад неї, як то зазвичай роблять у кіно. Велика автівка з піднятим верхом завертала за ріг, прямуючи на площу. Її фари освітлювали темряву та сліпили мені очі. Я присів та не підводив голови, аж поки світло ковзнуло по бухті каната та промайнуло, віддаляючись, і мій закуток знову поринув у темряву. Тоді я нечутно підвівся зі свого сховку.

Автівка зупинилася коло одного з будинків. Цей будинок був цілковито темний. На відміну від інших довколишніх домів, у ньому не світилося жодне вікно.

Я обережно рушив до тієї будівлі. Та тільки-но я зробив крок, як двері будинку розчахнулися навстіж. З-за керма підвівся кремезний, добряче закутаний коротун і підійшов до інших дверцят автівки. Він нахилився вперед, і його плечі зникли у салоні. Невдовзі він відступив назад.

Я закляк. Той чоловік тримав щось у руках. Він стояв до мене спиною, і якусь мить я не бачив, що відбувається. А тоді він зробив крок назад, і з автівки вибрався ще хтось. Відтак ці двоє, похитуючись, попрямували хідником. Вони несли когось, загорнутого у пальто. Я інстинктивно здогадався, що то була жінка, і мені вистачило менше секунди, аби припустити, що то була Марді. Я вже збирався стрибнути вперед, аж тут з автівки вийшло ще двоє типів. Їхня поява змусила мене зупинитися. Не було сенсу встрягати у халепу, з якої не зможу викрутитися. Це товариство завиграшки може кинути мене у річку, тож я усе зважив і зрозумів, що лізучи чортові на роги, анітрохи не допоможу Марді.

Чоловіки всім гуртом зникли у будинку, і я почув, як гримнули, зачиняючись, вхідні двері. За кілька хвилин кремезний тип вийшов, сів до автівки та поїхав геть так само безшумно, як і приїхав. Що ж, сказав я сам до себе, принаймні зараз їх у будинку залишилося тільки троє.

Я тихцем підійшов та кинув погляд угору. Зараз у вікні на третьому поверсі горіло світло. Щойно я його помітив, як хтось поквапливо опустив жалюзі, і світло, що пробивалося назовні, враз померхло.

Тепер я знав, до якої кімнати вони її запроторили, а це вже було дещо. Раптом я дуже пошкодував, що не маю пістолета. Мене проймали дрижаки від моторошного відчуття, котре викликали цей причал і близькість річки. Я простягнув руку і легенько смикнув вхідні двері. Вони були зачинені.

Тоді я вирішив обійти будинок і добре роздивитися довкола. Уздовж одного боку дому був вузенький прохід, і саме туди я обережно попрямував. Я прихопив із собою кишенькового ліхтарика й увімкнув його, щойно пересвідчився, що стіна дому сховала мене, рятуючи від небезпеки бути побаченим з боку вулиці. Яскраве кружальце світла осяяло сморідний прохід. У самому його кінці височів прогнилий дерев'яний паркан. Я підтягнувся на руках і визирнув з-понад нього. Те, що я побачив, приголомшило мене. Задня стіна будинку височіла просто над водами річки.

Хлопцеві з такими мізками, яку мене, було нескладно зметикувати, що й до чого. Я швидко збагнув — якщо вони захотіли позбутися Марді, то все, що їм треба зробити, — це вбити її, а тіло викинути з вікна.

Чимшвидше потрапити до будинку — ось що я мав зробити. Хай навіть це означало вскочити у невелику халепу та, можливо, наразитися на небезпеку, — мені було однаково, адже просто у цю хвилину Марді перебувала у значно більшій скруті, ніж та, що могла спіткати мене.

Я знайшов вікно на першому поверсі та, посвітивши ліхтариком у шибку, зміг розрізнити всередині невеличку кімнату без меблів. Це цілком годилося для того, щоби потрапити всередину. За допомогою ножа я підважив віконну раму. Вона була туга, проте піднялася без шуму. Я перекинув ногу через підвіконня та ступив до кімнати. Тоді розвернувся й зачинив за собою вікно. Спробуйте-но вдертися до темного будинку, на горішньому поверсі якого орудує трійко бандитів, а сам будинок розташований у такій місцині, як оцей покинутий причал, — подивимося, чи припаде вам таке до вподоби. Мені такий досвід не сподобався. Мої нерви були вкрай розшарпані, а в горлянці пересохло, немов у пеклі.

Я прокрався до дверей та повернув клямку. Легенько потягнув ту клямку на себе — і двері прочинилися. Вони трохи заскрипіли, проте не надто гучно. За дверима було темно, і я постояв, прислухаючись, однак нічого не почув. Тоді повільно та обережно вийшов у коридор, увімкнув ліхтарика, щоби визначити, де я і куди рухатися далі, та зачинив за собою двері. Праворуч від мене був вузенький сходовий прогін.

Я почав спинатися нагору, випробовуючи ногою кожну сходинку, перш ніж ступити на неї всією вагою. І правильно робив, адже деякі з отих дерев'яних східців були геть прогнилі та достобіса скрипіли.

Я вже був на півшляху нагору, коли почув, як на сходовому майданчику наді мною відчинилися двері, й раптовий потік світла осяяв прогін сходів. Хтось вийшов і зачинив за собою двері. Прогін знову поринув у темряву. Зачовгали кроки, прямуючи до сходів, що вели додолу. Я стояв, притиснувшись спиною до стіни. Якщо цей чоловік увімкне світло — справа моя кепська. Той тип почав спускатися. Мені було чутно, як його рука ковзає поруччям, і я ще сильніше втиснувся у стіну. Він пройшов повз мене. Я відчув, як поли його пальта майнули по моїх колінах. Я дав йому спуститися на одну сходинку нижче, а тоді швидко розвернувся та щосили копнув його правою ногою.

То був чудовий удар. З такої відстані він навіть слона змусив би похитнутися. Я відчув, як носак мого черевика увігнався у щось тверде, почувся здушений зойк, а тоді — страхітливий гуркіт. Я не став чекати далі ані секунди, а, увімкнувши свого ліхтарика, рвонув угору сходами, перестрибуючи по три сходинки воднораз.

Діставшись сходового майданчика третього поверху, я вимкнув ліхтарика та знову став спиною до стіни. Та перш ніж я вимкнув ліхтарика, мені впали в очі двері, розташовані коло сходів. Та ледве я встиг відійти, як раптом ті двері смикнулися та відчинилися всередину, і на сходовий майданчик ступив худорлявий тип у нап'ятому на голову чорному капелюсі.

— Гей, Джо, — гукнув він, схилившись над поручнями та вдивляючись у долішню пітьму. — Якого дідька ти там робиш?

Коли якийсь тип отак перехиляється через поруччя, вам залишається зробити тільки одне. І я це зробив. Я підчепив зігнутими пальцями низ його штанин і швидким рухом смикнув вгору. Хай який худий, той тип виявився важкеньким, однак я доклав достатньо зусиль і таки підважив його як слід. Налякано заревівши, тип полетів додолу.

Та це й усе, чого я досяг, адже тієї миті за моєю спиною пролунав хрипкий голос:

— Стій, як стоїш... достоту так, як стоїш зараз.

Моя уява одразу ж намалювала образ пістолета, що цілить мені просто у спину, та я однаково обернув голову, щоби пересвідчитись у тому на власні очі. Як я й очікував, на мене був націлений пістолет. Чолов'яга, що тримав його у руці, мав лихий вигляд. То був гладкий коротун з коротко підстриженим білим волоссям. І з того, як цей гладун тримав пістолета, було видно, що він добре знає, як ним послуговуватися.

— Гаразд, — хутко відказав я. — Буду чемним.

— Відійди-но звідти, жевжику, — скомандував незнайомець. Цей грубас мав дуже хрипкий голос, немовби гортань його підводила. — Підійми руки догори і не намагайся утнути якоїсь дурниці.

Поки усе це відбувалося, знизу, зі сходів, докотився неабиякий гамір. Мені й раніше доводилося чути погані слова, але від тієї лайки, що долинала з пітьми, навіть річка могла би спаленіти.

— Стань писком до стіни, — сказав гладкий тип. — Зробиш один хибний рух — і я нашпигую тебе кулями. Не змушуй мене повторювати це двічі.

Я зробив, як він мені наказав. Сяйнула думка, що зараз мені буде непереливки. Обнадіювало те, що трохи знизив, так би мовити, працездатність двох інших бандитів.

— Ти як там, Гасе, не покалічився? — прокрумкав гладун, не зводячи з мене очей. — Підіймайся сюди... У мене тут цей нікчема.

Єдиною відповіддю на грубасові слова став іще один потік лихослів'я. Запевне, той тип унизу знав усі погані слова, які тільки є на світі. Гладун явно був збентежений. Йому не хотілося залишати мене без нагляду і водночас нетерпеливилося спуститися вниз та поглянути, чи сильно постраждали від падіння сходами ті двоє. Тож грубасові залишалося зробити лише одну очевидну річ, і невдовзі він сам дійшов такого висновку.

Хоч я цього й очікував, а втім аж ніяк не сподівався від людини з його статурою такої спритності та швидкості. Я спромігся крутнути головою, щоб ухилитися від удару, та зробив це запізно. Руків'я пістолета уперіщило мене по голові, і я зомлів.