Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ IX

Їдальня, куди мосьє Лекуа ввів Елізабет, була за дверми, прикрашеними урною, що нібито містила прах Дідони. Ця кімната була велика й добре спланована, але в умеблюванні спостерігалася та сама строкатість, що і в залі. Навколо важкого стола, накритого скатертиною, стояло дванадцять зелених дерев'яних крісел, із сидіннями, оббитими тією ж тканиною, з якої була пошита спідниця Ремаркабль. На стіні висіло величезне дзеркало у позолоченій рамі, а в каміні весело палали кленові оцупки.

Суддя одразу це завважив і трохи роздратовано кинув Річардові:

— Скільки разів я забороняв опалювати дім цукровим кленом! Мені боляче дивитись, Річарде, як цей сік виділяється на вогні. Власник таких лісів, як оце в мене, повинен бути взірцем своїм людям, бо ж вони й так вирубують ліс, немовби він невичерпний. Коли так далі піде, у нас через двадцять років зовсім не буде палива.

— Не вистачить палива на цих горбах, братику Дюк? — глузливо вигукнув Річард. — Палива! Ти ще скажи, нібито риба в озері переведеться через те, що я збираюсь, як відтане земля, відвести два чи три струмки до селища. А втім, ти завжди був диваком у таких речах, Мармедюку.

— Яке ж це дивацтво? — серйозно заперечив суддя. — Яке ж дивацтво — засуджувати те, що ці перлини лісу, ці неоціненні дари природи, джерело достатку й багатства, безжалісно палять у печах? Ні, як тільки зійде сніг, я неодмінно споряджу людей на пошуки кам'яного вугілля.

— Вугілля? — перепитав Річард. — Який дурень буде длубатися в землі, коли для того, щоб зібрати бушель зерна, йому потрібно викорчувати на ділянці стільки дерев, що палива вистачить на рік? Годі, Мармедюку, довірся мені в цих справах, бо я маю до них природний хист. Це я наказав розпалити камін, — і смію думати, що зробив незле, — щоб моя мила кузина Бесс швидше зігрілась.

— Це єдине, що може тебе виправдати, Діку, — мовив суддя. — Але, панове, ми примушуємо вас чекати. Елізабет, дитинко, сідай на місце господині. Річард, я бачу, вирішив позбавити мене клопоту розрізати індичку, бо вже сів навпроти тебе.

— Аякже! — вигукнув Річард. — Кому ж іще це зробити, як не мені? Адже ніхто краще за мене не розріже індичку чи й гусака. Містере Грант! Де ж містер Грант? Чи не зволите ви прочитати молитву, сер? Уже все захололо. В таку погоду досить тільки зняти страву з вогню, як вона замерзає. Містере Грант, прочитайте, будь ласка, «Благословен господь, що посилає нам хліб наш насущний…». Сідайте, сідайте, прошу вас! Що ти бажаєш, кузино Бесс, крильце чи грудинку?

Але Елізабет ще не сіла й не вирішила, чого б їй хотілося. Вона весело оглядала стіл, заставлений різноманітними стравами. Батько перехопив її погляд і мовив, усміхаючись:

— Бачиш, дитинко, усе це ми завдячуємо вмінню Ремаркабль вести хатнє господарство. Вечеря справді чудова, можна й велетня нагодувати.

— О! — відгукнулася Ремаркабль. — Я дуже рада, що суддя задоволений, тільки боюся, може, соус передержала… Хотілося зробити все якнайкраще — це ж Елізабет приїздить!

— Моя дочка вже доросла — від цієї хвилини вона господиня дому, — відказав суддя. — І я вимагаю, щоб усі, хто тут живе, називали її міс Темпл.

— Чи ти ба! — вигукнула Ремаркабль, трохи злякавшись. — Чи це чувана річ, щоб молодих дівчат називали «міс»? Якби ж то суддя мав дружину, то, звісно, я б величала її місіс Темпл, а…

— … хоч я маю тільки дочку, — урвав її Мармедюк, — все ж прошу надалі називати її тільки міс Темпл.

Суддя не на жарт розсердився, а що в такі хвилини сперечатися з ним було небезпечно, то хитра економка змовчала. І тут до їдальні увійшов містер Грант, і все товариство сіло до столу. З огляду на те, що сервірована вечеря була за модою тієї епохи і гостям подавали звичайні тоді страви, ми коротко її змалюємо.

Стіл був застелений чудовою камчатною скатертиною і заставлений тарелями й мисками із справжньої китайської порцеляни, що у ті часи в Америці вважалося неабиякою розкішшю. Ручки сталевих ножів і виделок були зроблені із слонової кістки. Все свідчило про багатство Мармедюка й було не тільки зручне, але й елегантне. Що ж до того, які страви подавати і як їх розставити, тут уже вирішувала Ремаркабль. Перед Елізабет стояла величезна смажена індичка, а перед Річардом — варена. Посередині стола височіли два великі срібні судки, а навколо них — чотири миски: в одній була печеня із сірих білок з приправою, у другій — смажена риба, в третій — риба варена, а в четвертій — дичина. Між мисками й індичками з одного боку лежав величезний шмат смаженої ведмежатини, а з другого — варена бараняча нога. Все те м'ясиво було пересипане найрізноманітнішими овочами, які тільки родили в цьому краї і які можна було добути в цю пору. На чотирьох кутах стояли тарелі з печивом. На одній були якісь химерні верчики, що називалися «горіховими». На другій насипано чорних коржиків, що колір свій завдячували патоці й заслужено називалися «солодким печивом»; то була вершина кулінарного мистецтва Ремаркабль. На третій лежали «імбирні карти», а на четвертій — «сливове печиво», назване так через безліч чорносливу, що стирчав із твердої маси, кольором дуже з ним схожої. У проміжках між чотирма соусниками, наповненими густою рідиною сумнівного кольору, стояли темні грудки якоїсь невідомої речовини, що на неї Ремаркабль казала «зацукровані фрукти». Біля кожної тарілки, переверненої догори денцем, на якому лежали схрещені ніж і виделка, стояла інша, трохи менша, із шматком пирога, начиненого всякою всячиною: скибочками яблука й гарбуза, м'ясним фаршем і журавлиною. Повсюди, де тільки можна було щось примостити, стояли карафки з бренді, ромом, джином і вином, глеки з пивом, сидром і один — з гарячим грогом. Дарма що стіл був чималий, а важко було знайти місцинку, де б визирала дорога камчатна скатертина — так щільно він був заставлений мисками, пляшками, тарелями й соусниками. Коли накривали стіл, то, очевидно, більше думали про кількість їжі, а не про порядок і вишуканість.

Проте і для гостей, і для господаря це, певно, не було чимсь незвичним, бо всі почали їсти з апетитом, віддаючи належне смаку й майстерності Ремаркабль. Правда, така увага до їжі з боку майора Гартмана й Річарда могла б викликати подив, бо ж вони саме пообідали перед тим, як їхати зустрічати суддю, але майор їв і пив під час своїх подорожей без обмежень, а містер Джонс любив бути першим у всякому ділі. Господар, мабуть, почувався трохи незручно перед гістьми, що погарячкував, картавши Річарда за кленові дрова в каміні, тож, коли всі озброїлися ножами й виделками, сказав:

— Ви, певно, завважили, мосьє Лекуа, як по-варварськи нищать поселенці благородні ліси. Я бачив, як один чолов'яга зрубав сосну, коли йому треба було полагодити паркан, і, відпилявши кілька гілляк на ворини, кинув дерево гнисти, хоча міг би продати його у Філадельфії за двадцять доларів.

— Та як же, збіса, — пробачте, містере Грант! — не втерпів Річард. — Як же той бідолаха зміг би доставити стовбур до Філадельфії, скажіть ви мені? Поклав би його до кишені, чи що? Як пригорщу горіхів чи насіння? Хотів би я побачити тебе на Гайстріт із сосновою колодою в кожній кишені! Годі, братику Дюк, тут. вистачить дерев на всіх, ще й зостанеться. Послухай, на порубах я часом не можу визначити, звідки віє вітер, — такий густий і високий ліс, — і взагалі я б не знав напрямку вітру, якби не хмари та якби я не знав усіх румбів компаса напам'ять.

— Так точно, сквайре! — вигукнув Бенджамін, що саме увійшов до їдальні й став за кріслом судді, але трохи збоку, щоб мати змогу коли завгодно втручатися в розмову. — Треба дивитися вгору, сер, угору! Старі моряки кажуть, навіть із чорта не вийде матроса, якщо він не дивитиметься на небо. Що ж до компаса, то без нього, звісно, не можна тримати курсу. Я переконаний, що ніколи не випущу з поля зору клотик грот-щогли — так я називаю спостережний майданчик, який сквайр спорудив у нас на даху, — отож завжди, бачте, встановлюю компас і визначаюсь на місцевості й так прокладаю курс, коли погода хмарна чи верхівки дерев закривають небо. І дзвіниця церкви Святого Павла, відколи ми її добудували, дуже добре допомагає навігації в лісах, бо, клянусь дідьком, було зі мною…

— Гаразд, Бенджаміне, — урвав його мову Мармедюк, помітивши, що дочці неприємне панібратство управителя. — Ти забуваєш, що тут є дама, а жінки більше люблять говорити, ніж слухати.

— Істинно, судде! — захихотів Бенджамін. — Ось хоча б місіс Римуркабель Бійсябога — дайте їй волю, й вона наробить такого галасу, якого не почуєте, навіть минаючи французького корсара з підвітряного боку, або коли впхнете десяток мавп у мішок.

Невідомо, наскільки економка підтвердила б правдивість слів Бенджаміна, якби насмілилась відповісти, але суддя суворо подивився на неї, і вона, побоюючись розсердити господаря, але й неспроможна вгамувати лють, прожогом кинулася з кімнати, причому так сіпнулася, що кощаве її тіло ледь не переламалося навпіл.

— Річарде, — мовив Мармедюк, задоволений, що одним поглядом відвернув небажану сварку, — чи можеш ти мені щось розказати про юнака, котрого я мав нещастя поранити? Я зустрів його в горах, він полював разом із Шкіряною Панчохою і ставився до того так, ніби вони родичі. А проте манери в них зовсім різні. Юнак висловлюється вишуканою мовою, яку рідко почуєш серед цих горбів, і мене дуже дивує, де такий бідняк, що заробляє на прожиття полюванням, міг цього навчитись. Могіканин теж його знає. Очевидно, він живе в хатині Натті. Ви звернули увагу на мову того хлопчини, мосьє Лекуа?

— Certainement[34], мосьє Темпл, — відповів француз, — він говорить чудовою англійською мовою.

— Що ви знайшли в тому хлопцеві! — вигукнув Річард. — Я знав фермерських хлоп'ят, що рано пішли до школи й говорили куди краще, коли їм ще не було й дванадцяти. Ось, приміром, Зейред Коу, син старого Неємії, що перший оселився на Бобровій Гатці, — так той у чотирнадцять років писав майже так добре, як і я; правда, я його підучував вечорами… А цього стрільця треба посадити в колодки, коли він ще хоч раз надумає взяти віжки в руки. Ніколи не бачив такого незграбного поводження з кіньми! Мабуть, йому доводилося їздити лише на волах.

— Ні, Діку, ти, мабуть, несправедливий до хлопця, — мовив суддя. — В скрутні хвилини він дуже винахідливий. Хіба не так, Бесс?

У тому запитанні не було нічого такого, що б могло викликати рум'янці на щоках молодої дівчини, проте Елізабет зашарілася.

— Як на мене, любий тату, цей юнак дуже промітний, моторний і хоробрий. Але кузен Річард може сказати, що я така ж нетямуща, як і той джентльмен.

— Джентльмен! — підхопив Річард. — Невже ви у своїй школі називали отаких-от простаків джентльменами, Бесс?

— Будь-який чоловік — джентльмен, коли він ставиться до жінок з увагою і шанобливістю, — швидко й трохи глузливо відповіла дівчина.

— От йому й винагорода за те, що посоромився скинути сорочку перед господинею дому! — вигукнув Річард, підморгуючи мосьє Лекуа, який на відповідь моргнув йому одним оком, а другим з виразом чемного співчуття поглянув на Елізабет. — А ось у мене таке враження, що він може бути ким завгодно, тільки не джентльменом. Хоча, справедливості ради, мушу визнати, що він добре володіє рушницею. На оленя він непогано полює, га, Мармедюку?

— Ріхарте, — сказав майор Гартман, повертаючи до Джонса серйозне обличчя, — це топрий хльоптшик. Він врятував твоє шиття, моє шиття й шиття превелепного містера Гранта, і шиття француза теш. І поки старий Фріц має притулок, хльоптшик моше розраховувать на його гостинність.

— Гаразд, гаразд, як тобі завгодно, старий, — удавано байдуже кинув Джонс. — Можеш і поселити його в своїй кам'яниці, майоре. Гадаю, хлопчина не бачив у житті нічого кращого за халупу Шкіряної Панчохи. Згадаєте мої слова — ви зовсім зіпсуєте хлопця: він і тепер уже не знати як пишається тим, що схопив моїх коней за вудила саме тоді, коли я їх уже майже повернув на дорогу.

— Ні, ні, друже, — сказав Мармедюк, — я сам поклопочусь про хлопця: я в боргу перед ним не тільки за себе, але й за моїх друзів. І все ж, гадаю, це буде нелегко. Мені здається, йому зовсім не сподобалась моя пропозиція поселитися під одним дахом з нами, чи не так, Бесс?

— Сказати правду, тату, — мовила Елізабет, відкопиливши гарненьку губку, — я не приглядалась до нього аж так пильно, щоб угадати його почуття. Рана, мабуть, дуже йому боліла, і мені було жаль його. Але, — вона з погано прихованою цікавістю поглянула на управителя, — мені здається, Бенджамін може дещо розповісти про нього. Якщо цей юнак приходив у селище, то Бенджамін напевне його бачив.

— Авжеж, я таки бачив цього юнгу, — відгукнувся Бенджамін, який тільки й чекав нагоди заговорити. — Він крейсував у кільватері Натті Бампо, гасаючи за оленями, як голландська барка на буксирі в олбанського шлюпа. Вправний стрілець! Я чув, як Натті казав цього вівторка, коли ми зібралися в пивниці Бетті Голлістер, що цей хлопчина — смерть для диких звірів. Коли це так, то він би добре зробив, якби вбив оту кицю, що нявкає на березі озера відтоді, як мороз позганяв оленів у табуни. Дика кицька — лихий товариш для людини, і нічого їй крейсувати там, де живуть християни.

— То він справді живе у Шкіряної Панчохи? — зацікавлено спитав суддя.

— Вони — нерозлийвода; цеї середи минає три тижні, як він з'явився у товаристві Шкіряної Панчохи. Вони вбили вовка й принесли скальп, щоб одержати премію. Цей містер Бампо дуже вправно знімає скальпи; подейкують, ніби він напрактикувався на християнах. Якби це була правда та я командував тутешнім портом, як ваша честь, то наказав би я віддраїти його кішками. Біля стапеля церкви якраз є годяща щогла, а щодо кішки, то я змайстрував би її сам, та й відшмагав би чолов'ягу сам, коли б не знайшлося охочих.

— Не слід вірити всяким пліткам про Натті. Він полює тут здавна і має право робити це й надалі. А коли якісь нероби в селищі спробують знущатися з нього, то вони переконаються, що його захищає міцна рука закону.

— Рушниця ліпша, ніш закон, — глибокодумно проказав майор.

— Чхав я на його рушницю! — вигукнув Річард, клацнувши пальцями. — Бен правий, і я… — Він зупинився, почувши бамкання корабельного дзвона, який висів під «шпилем» «академії» і тепер сповіщав, що настав час богослужіння. — «Хвала тобі, господи…» Ах, пробачте, містере Грант, це вам належить прочитати подячну молитву. Нам час іти, адже тільки ми в окрузі шануємо єпископальну церкву, — цебто я, Бенджамін та ще Елізабет. А таке ні те ні се, як Мармедюк, про мене, гірше єретика.

Священик смиренно підвівся, з почуттям прочитав молитву, і все товариство почало збиратися до церви, чи то до «академії».