Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ XXIX

Коли Мармедюк разом з кузеном виїхав за ворота, він не мав бажання відразу починати розмову, бо серце його було ще сповнене ніжних батьківських почуттів. Річард теж мовчав, бо, на його гадку, розмова про таку важливу справу мала бути серйозна, звичайна дружня балачка тут не годилася. Отож першу милю вершники їхали в. цілковитій мовчанці. Але помалу ніжність і задумливість щезли з обличчя судді, й воно набуло властивого йому виразу лагідного гумору й доброзичливості.

— Ну, Діку, — мовив він, — якщо я довірився тобі й погодився на цю поїздку, то мені здається, я можу розраховувати й на твою довіру. Куди й чого ми так урочисто їдемо?

Шериф голосно, на весь ліс, кахикнув і, дивлячись просто перед себе, ніби прозираючи поглядом далеке майбутнє, відповів:

— Між нами завжди, можна сказати, зроду існувала різниця в одному питанні, судде Темпл. Не хочу звинувачувати тебе в тому, за що мусить відповідати природа, бо людина не винна у своїх природних вадах, так само, як і не повинна пишатися своїми чеснотами. Але, повторюю, в одному питанні наші погляди розходяться зроду, хоч різниця у віці між нами, як ти знаєш, становить лише два дні.

— Поняття не маю, Річарде, що то за питання. Мені здається, ми різнимося дуже і то майже у всьому…

— Це лише наслідки, сер, — перепинив його шериф. — Усі наші дрібні розбіжності виникають з однієї причини, й причина та — різна оцінка того, чого може досягти геній.

— Що, що, Діку?

— Я, здається, говорю чистою англійською мовою, судде Темпл; принаймні, мушу говорити, бо вчив мене мови батько, а він знав…

— … грецьку й латину, — урвав його Мармедюк, — мені добре відома обізнаність твоєї родини з мовами, Річарде. Але повернемося до суті справи. Куди й чого ми їдемо?

— Щоб справа була викладена як слід, сер, промовцеві треба дати змогу вільно висловлюватись. Отже, ти, судде Темпл, гадаєш, що людина відповідно до своїх здібностей може добре робити лише одне якесь діло, а я стверджую, що геній може обійтися без освіти і що бувають люди, яким усе до снаги.

— Як-от ти, наприклад, — усміхнувся Мармедюк.

— Не будемо переходити на особистості, сер. Я нічого не кажу про самого себе. Але у твоїх володіннях є троє чоловік, з природи обдарованих усебічним хистом, хоч діють вони кожен у своїй сфері.

— Отже, у нас набагато більше геніїв, ніж я сподівався. Що ж це за тріумвірат?

— Один з них — Гайрам Дулітл, тесля за фахом, як тобі відомо, — досить лише глянути на селище, щоб зрозуміти його заслуги. Він же виконує обов'язки мирового судді, і то так вправно, що куди там твоєму професійному юристові.

— Гаразд, це один, — погодився суддя з виглядом людини, що не бажає сперечатися.

— А другий — Джотем Рідл.

— Що?! Цей вічний буркотун, непосида, ледащо, міняйло, що кожні три роки переселяється до іншого штату, кожні півроку міняє ферму і кожної пори року має вже іншу роботу?! Вчора — хлібороб, сьогодні — швець, а завтра — вчитель! Втілення всіх вад поселенців без жодної позитивної риси для рівноваги! Ні, Річарде, він не годиться навіть для… А хто ж третій?

— Оскільки третій не звик вислуховувати на свою адресу такі зауваження, я не назву його, судде Темпл.

— Отже, можна зробити висновок, що ця трійця, до. якої ти належиш і яку ти й очолюєш, зробила якесь важливе відкриття.

— Я не казав, що належу до них, судде Темпл. Я вже казав тобі, що мова не про мене. Але відкриття справді зроблено, і то таке, що має тебе дуже зацікавити.

— То кажи далі, я — весь увага.

— Ні, ні, Дюку, хоч ти й не бозна-хто, але сподіваюсь, що в тобі не тільки й всього, що уваги, — має ж бути ще щось!

І шериф, розреготавшися від власного дотепу, зразу звеселився і почав розтлумачувати своєму терплячому кузенові що й до чого.

— Тобі відомо, Дюку, що в твоєму маєткові живе людина на ймення Натті Бампо. Прожив він тут, як я довідався, більше сорока років сам, а оце рже кілька місяців, як у нього завелися дивні приятелі.

— Частково — правда, і все — ймовірно, — відповів суддя.

— Все правда, судде, все правда. Так-от, оце вже кілька місяців, як у нього завелися приятелі: старий індіанський вождь, останній чи один з останніх представників свого плем'я в цьому краї, і юнак, про якого кажуть, буцім він син якогось білого агента й індіанки.

— Хто так каже? — запитав Мармедюк, раптом зацікавившись.

— Хто? Здоровий глузд, ось хто! Усі так гадають, це загальна думка. Але вислухай до кінця. Юнак цей досить обдарований, — так, я вважаю, що він досить-таки обдарований — дістав непогану освіту, бував у порядному товаристві й уміє пристойно поводитись, коли хоче. Тепер, судде Темпл, чи не зможеш ти мені розтлумачити, що звело докупи таких людей, як індіанець Джон, Натті Бампо й О лівер Едвардс?

Мармедюк здивовано позирнув на кузена й хутко відповів:

— Ти завів розмову про те, над чим я й сам не раз думав. Але чи ти вивідав щось із цієї таємниці, чи це тільки пусті припущення?

— Зовсім не пусті, Дюку, — тільки факти, незаперечні факти. Тобі, сподіваюся, відомо, що в цих горах є копальні. Ти сам казав про це не раз…

— То були просто логічні міркування, Річарде, а не факти.

— Ти чув про копальні, бачив зразки доброї руди, — цього ти заперечувати не будеш? А щодо логічних міркувань, як ти кажеш, то коли в Південній Америці є копальні, чом би їм не бути й у Північній Америці?

— Ні, ні, я нічого не заперечую, кузене. Я справді чув про існування корисних копалин у надрах цих гір і бачив зразки руди з дорогоцінними металами, буцімто знайдені тут… І я зовсім не здивувався б, якби довідався, що тут знайшли олово чи срібло або, що на мій погляд ще важливіше, кам'яне вугілля.

— До дідька те вугілля! — заволав шериф. — Кому воно потрібне в цих лісах? Ні, ні, срібло, Дюку, тільки срібло, — це річ корисна, й вона тут є. Але слухай: немає потреби нагадувати тобі про те, що тубільцям здавен відома ціна золота й срібла, — то хто ж краще за них знає, де знаходяться ті метали? Я маю певні підстави думати, що й могіканин, і Шкіряна Панчоха! давно знають про існування срібних руд у цій горі.

Слова шерифа зачепили Мармедюка за живе, й він став слухати уважніше. А Річард пересвідчився, що розповідь його справила на суддю належне враження, і додав:

— Будь спокійний, я маю докази, і в слушний час тобі їх наведу.

— Не відкладай на завтра…

— Ну, тоді слухай. — Річард підозріливо озирнувся, щоб упевнитись, чи їх, бува, хто не підслуховує, — Я на власні очі бачив могіканина й Шкіряну Панчоху — а очі в мене не гірші, ніж у будь-кого іншого, — так-от, бачив я на власні очі, як ті старі дерлися на гору з лопатами й кайлами! А люди бачили, як вени потемки тягли щось до своєї хатини. Хіба це не переконливий факт?

Суддя нічого не відповів, але насупився, як завжди, коли щось обмірковував, і подивився на кузена, чекаючи, що той скаже далі.

— Так то була руда, — мовив Річард. — Тепер я питаю тебе: чи можеш ти мені пояснити, хто такий цей містер Олівер Едвардс, який живе у твоєму домі від різдва?

Мармедюк мовчки похитав головою.

— Те, що він метис, ми знаємо, бо могіканин, не криючись, називає його своїм родичем; те, що він дістав добру освіту, нам також відомо. Але чого він приїхав сюди? Пригадай: за місяць до появи цього молодика Натті пропадав кілька днів. Пам'ятаєш, ти шукав його, щоб замовити дичину до приїзду Бесс, але старого ніде не могли знайти? Старий Джон сам лишався в хатині, а коли Натті повернувся, то, хоч це було вночі, люди бачили, як він тяг за собою сани, на кшталт отих, що в них возять зерно на млин, і там щось лежало під ведмежими шкурами. То от я питаю тебе, судде Темпл, що могло змусити таку людину, як Шкіряна Панчоха, зробити сани й тягти такий вантаж по горах, коли в нього тільки й майна, що рушниця та мисливські припаси?

— Мисливці часто користуються такими саньми, щоб перевозити дичину, а ти сам твердив, що Шкіряна Панчоха був відсутній кілька днів.

— Як він міг щось уполювати, коли його рушниця залишилася в селищі — він віддав її полагодити? Ні, ні, безперечно, він був десь у незвичайному місці й привіз додому якесь загадкове знаряддя, і, що найцікавіше, відтоді нікому не дозволяє навіть наближатися до своєї хатини.

— Він ніколи не любив непроханих гостей…

— Я знаю, — урвав його Річард, — але хіба він відганяв їх так брутально? А за два тижні з'являється цей Едвардс. Цілі дні вони товчуться в горах, удаючи, ніби полюють, а насправді розшукують руди. Через мороз не можна було копати землю, і той молодик скористався щасливою нагодою, щоб перебути зиму на добрій квартирі, але однаково майже щовечора сидить у Шкіряної Панчохи. Вони плавлять руду, Дюку, і збагачуються, а ти біднішаєш.

— Що в твоїй розповіді твоє, а що належить іншим, Річарде? Я волів би відділити жито від пажитниці.

— Частина належить мені, бо я бачив сани, дарма що за день чи два Шкіряна Панчоха їх порубав і спалив. Бачив я також його з лопатою і кайлом, а Гайрам здибав Натті на горі, коли той тяг сани, і по своїй доброті великодушно запропонував йому допомогти. Але Натті прогнав його і так нагрубіянив, що сквайр хотів навіть позвати його до суду. Відколи зійшов сніг і відтанула земля, ми не спускаємо Шкіряної Панчохи з ока, і тут нам вельми придався Джотем.

Мармедюкові не дуже подобалися Річардові помічники в цій справі, але він знав, що вони хитрі й метикуваті; оскільки ж тут справді було багато незрозумілого, то він замислився над словами кузена. Поміркувавши, суддя пригадав певні обставини, які, очевидно, могли б підтвердити ці підозри, а що вся справа стосувалася одного з найзаповітніших його бажань, то він і піддався цьому враженню. Мармедюк Темпл мав звичку завжди заглядати в майбутнє, і там, де інші бачили саму пустелю, він уявляв міста, фабрики, мости, канали, копальні, хоч тверезий розум спонукував його приховувати свої фантазії від сторонніх.

Що довше він міркував, то ймовірнішим здавалося йому припущення, ніби Едвардса привели до хати Шкіряної Панчохи корисливі інтереси. Але Мармедюк звик будь-яке питання розглядати всебічно, й тому висловив сумнів:

— Це неможливо — чого ж тоді юнак живе в бідноті?

— А що ж може спонукати людину шукати срібну руду, як не бідність? — заперечив шериф.

— До того ж, у вдачі Олівера Едвардса є шляхетність — наслідок освіти, — яка б не дозволила йому діяти потайки.

— А хіба неосвічений парубок зумів би плавити руду?

— Дочка казала, що в нього й шилінга за душею не було, коли ми взяли його до себе.

— Він витратив гроші на спорядження. Невже б він віддав останнього шестипенсовика за постріл в індичку, коли б не знав напевне, де взяти ще грошей?

— Чого ж я так довго й прикро помилявся? Він, правда, іноді бував грубуватий, але я пояснював це раною і тим, що юнак не дуже обізнаний з правилами доброго тону.

— Ти все своє життя помиляєшся, Дюку. А необізнаність з правилами доброго тону — то лише машкара, тонка хитрість!

— Якби він бажав обдурити мене, то вдавав би невігласа, неосвічену людину.

— Та ні-бо! От я, приміром, не міг би вдавати дурня, хоч би й хотів, так само, як не можу літати. Знань не приховаєш, як і шило в мішку.

— Річарде, у твоїх висновках є багато сумнівного, але те, що ти розповів, викликає в мене певні підозри, які необхідно перевірити. Але куди ж ми все-таки їдемо?

— Джотем останнім часом постійно стежив за ними в горах, за дорученням моїм і Гайрама, і щось виявив, однак не хоче пояснити, в чім річ, бо, каже, зв'язаний присягою. Але головне, що він знає, де срібна жила, й саме сьогодні почав там копати. А мені не хотілось погоджуватись на те без твого відома, адже земля належить тобі. Отепер ти знаєш, куди й чого ми їдемо. Ми розладнаємо плани цих шельм — складемо свій контрплан, ха-ха!

— І де ж вони, ці срібні копальні? — спитав суддя напівжартома-напівсерйозно.

— Та близько, палицею докинути. А коли ми оглянемо це місце, я покажу тобі ще одне, на яке ми натрапили з тиждень тому, і де наші мисливці працювали цілих півроку.

Вони все говорили, а їхні коні тим часом пробиралися під похилим гілляччям, обережно ступаючи по нерівному схилові гори. Незабаром вони досягли мети своєї подорожі й побачили Джотема Рідла в ямі, яку він сам викопав і звідки видніла лише його голова.

Мармедюк узявся розпитувати Джотема, чому він, власне, думає, що тут можна знайти срібну руду, але Джотем відповідав якимись таємничими натяками і лише запевняв, що має дуже вагомі підстави так думати. А тоді вельми серйозно поцікавився, яка частина прибутків належатиме йому, тож просто не можна було не повірити в його щирість. Суддя пробув тут близько години, обстежив камені, шукаючи звичайних ознак срібного родовища, а тоді сів на коня й попросив Річарда показати, де копає землю загадкове тріо.

Місце, яке вибрав собі Джотем, було на схилі гори, що під нею стояла хатина Шкіряної Панчохи, а те, де нібито працював Натті з товаришами, — на протилежному схилові, над дорогою, і, зрозуміло, зовсім не там, де саме гуляли дівчата.

— Зараз ми можемо спокійно піти туди, — сказав Річард, коли зони злізли з коней і припнули їх до дерев, — Перш ніж виїхати, я глянув у підзорну трубу й побачив, що індіанець Джон і Шкіряна Панчоха вудять рибу на озері, й Олівер робить те саме. Але все це може бути тільки про людське око, отже, треба квапитись, а то буде не дуже приємно, якщо вони нас тут заскочать.

— Це моя земля, — сказав Мармедюк суворо. — І якщо твої підозри справдяться, я допитаюся, чого це вони взялися тут копати.

— Тс! — прошепотів Річард, приклавши палець до вуст, і повів суддю крутим схилом униз, — туди, де просто в скелі видніла печера, трохи схожа на камін. Перед входом лежала купа землі, яку, очевидно, вибрали з печери, і частину — зовсім недавно. Оглянувши печеру, суддя засумнівався, чи то справді природа надала їй такої форми, чи, може, — колись дуже давно — людська рука. Одне лише не викликало ніякого сумніву: всередині копали недавно, і на м'якій, свинцевого кольору породі помітні були сліди від ударів кайлом там, де камінь не піддавався зусиллям копачів. Печера була завширшки десь так у двадцять футів, а завглибшки — майже вдвічі більше. Висота печери була значно більша, ніж потрібно для цих робіт, але такою вже, мабуть, створила її природа. За покрівлю правила суцільна скеля, що піднімалася на багато футів угору над прошарком м'якої породи. Перед входом був невеликий майданчик, почасти природний, а почасти з тієї землі, яку викидали з печери. Від краю цього майданчика гора прямовисно спадала вниз, і дістатися до печери можна було тільки з боків, пройшовши під навислими скелями, що було і важко, і небезпечно. Взагалі, всю роботу робили поспіхом і, видно, ще не закінчили: зазирнувши в кущі, шериф знайшов там кайла й лопати.

Коли шериф вирішив, що Мармедюк добре роздивився, він урочисто запитав його:

— Тепер ти переконався, судде Темпл?

— Цілком, але тільки в тому, що в усій цій справі є щось незрозуміле, загадкове. Це місце — схов, і дуже добре придуманий, Річарде. Одначе ніяких ознак руди тут немає.

— А ти б хотів, щоб золото й срібло лежало просто на поверхні, мов камінці? Може, ще й у вигляді готових срібняків? Е, ні, друже, скарб так не здобудеш, його треба шукати. Але хай вони хитрують — ми однаково їх перехитруємо!

Суддя ще раз уважно оглянув все навкруги й зробив позначки в записнику, щоб відшукати це місце самому, без Річарда, і вони знов сіли на коней.

Виїхавши на дорогу, кузени розлучилися: шериф подався скликати двадцять чотирьох чоловік присяжних, «достойних і благочестивих», на судове засідання, що мало відбутися наступного понеділка, а Мармедюк — додому, перебираючи подумки все, що сьогодні бачив і чув.

Коли він під'їхав до того місця, де дорога спускалася в долину, перед ним відкрився той самий краєвид, що десять хвилин тому так заспокійливо подіяв на його дочку та її подругу. Але Мармедюк дивився і не бачив тієї краси. Він випустив повід, цілком довірившись коневі.

«Здається, справа серйозніша, ніж я спочатку думав, — розмірковував він. — Але ж у нашому краї людям довіряють. Покличу Шкіряну Панчоху й просто запитаю його про все: чесний старий не збреше».

Цієї миті суддя побачив Елізабет і Луїзу, що трохи віддалік повільно спускалися з гори. Він наздогнав їх, зліз з коня й повів його по вузькій стежині. Коли ж він дізнався про ту смертельну небезпеку, від якої щойно врятувалася його дочка, то забув про всі копальні, про свої права на землю та про розслідування. А Натті в його уяві постав уже не як порушник закону, а як рятівник його дитини.