Переможець отримає все

XIII

Переганяти такі машини останнім часом йому було більше до вподоби. Звісно, зіпхати з рук «Ауді» або дебелий «Фольксваген» важче, аніж ту саму «сімку» чи «дев’ятку». Наносишся з нею по базарах, втратиш час, і врешті виходить, що здавши двох-трьох «Жигулів», заробиш більше, аніж на одній дорогій іномарці. Зате приємніше їхати, коли відчуваєш, що машина стійкіша на дорозі, що найменше торкання педалі акселератора викликає ривок уперед. Звісно, це має значення, якщо думки так часто повертаються до всілякої містики з обрисами «Летючого Мадяра». І якщо перспектива такої зустрічі насправді існує, краще сидіти в чомусь пристойнішому.

Він загальмував біля бровки і ще раз глянув на аркуш паперу, списаний усякими номерами. Що ж, доведеться спробувати ще раз. Якщо не вдасться тут, то Віктор взагалі не уявляв, як здійснить те, задля чого третю добу мотався автошляхами на цьому «Хюндаї», замість того, щоб гнати на ринок не надто перспективний щодо збуту товар.

Ось цей будинок. Невеличкий, на два під'їзди. Такий, як Зорянин. Він звернув за ріг, озирнувшись ще раз. Тепер озиратися увійшло у звичку, наче це була якась підсвідома пересторога. Ось і зараз, кружляючи вулицями, вже після того, як знайшов цей будинок, Віктор зробив ще одне коло, навмисно, щоб переконатися, що за ним ніхто не стежить.

Він не грався в детектива. На нього накинули оком, і тепер усе робив автоматично з урахуванням цієї обставини. Хоча… Звісно, можна хоч зараз покинути свою халупу і щезнути. Так щезнути, що сам чорт не знайде. Але як потім жити, знаючи, що є в маленькому містечку отакий, схожий на цей, двоповерховий старенький будинок, з якого щоранку виходить і до якого щовечора повертається жінка, рівних якій більше не існує? Ні, жити десь, не маючи змоги проходити або проїжджати повз той будинок, не маючи змоги зупинитися внизу й дивитися на освітлене віконце зі шторками, на яких знаєш кожен візерунок, кожне кружальце, де, якщо пощастить, може промайнути її тінь… Краще тоді не жити взагалі. Який сенс? Отже, це справа, яку потрібно зробити задля можливості бачити ті вікна. Якщо ж вирішити питання не вдасться, то… Хіба не байдуже — згорить він у розбитій машині чи, навпаки, замерзне, позбавлений їх світла?

Він виявився худим та доволі моторним, цей… ні, напевно, ще не дід.

— Добрий день. Пробачте, ви — Микола Іванович?

— Я-а… — дещо здивовано відповів той.

— Бородюк?

— Він самий!

— Я… словом, знайомий вашого сина. Покійного. Ви дозволите увійти?

— Будь ласка!

Здавалося, подив був його основною інтонацією. Водночас вчувалися якісь такі нотки… Військові, які прослужили все життя, у побуті часто розмовляють саме так — лаконічно, дещо уривчасто.

Тут було без перебільшення бідно. Обдерті стіни, старі меблі, хоча які це меблі — мотлох. Його власна халупа зсередини виглядала у сто разів кращою. Бідує пенсіонер.

— Я, як уже казав вам, — почав Віктор, — знайомий вашого сина. Ну як — знайомий… Кілька разів переганяли разом машини з-за кордону.

— Так, ганяв Серьожка машини. — Скрушно хитнув головою старий. — Доганявся…

— Небезпечна робота, — мовив Віктор. — Я теж колись влетів — ледве позбирали.

— Усі під Богом ходимо, знаєте… А… що ж ми так? — несподівано згадав той. — Тебе як величають? Е-е…

— Віктор.

— Вітю, чого ж ми так… Давай, ну, чисто символічно, за зустріч… — І він почав клопотатися по кухні. — Зараз… не кожного дня друзі мого Сергія заїжджають…

Він дістав дві тарілки, виделки, заметушився, шукаючи щось по шафах. Пляшка, яку він урешті знайшов, виявилася майже порожньою, і старий розпачливо сплеснув у долоні:

— От біда… На минулому тижні з роботи колишньої приходили — так, відвідати пенсіонера, ну я… І забув, що випили… Я ж не п’ю…

— Зараз, момент. — Підхопився Віктор. — Зачекайте мене. Я в машині маю. За Сергія варто.

Господар помешкання замахав руками, але Віктор уже летів сходами вниз. Звісно, ніякої горілки в машині не було, але крамниця — поруч. І за якихось сім-вісім хвилин Віктор уже сидів на тій самій кухні, а старий розчулено змахував сльозу, нарізаючи принесену Віктором буженину.

— Знаєш, Вітю, як воно пенсіонерові все це бачити… На квартплату ледве вистачає, а ліки… Тут не пожируєш. Дякую, синку…

Віктор лише замочив у горілці язика, а старий одним духом перекинув чарку й поклав на хліб кільку.

— Люблю її… — показуючи на рибинку, мовив він. — Їжа пенсіонера. А оце все… Це вам, молодим. Я вже й відвик їсти.

— Та і я не великий гурман, — сказав Віктор. — Ми колись у Польщі були, стояли в одному кемпінгу, то саме ваш Сергій узяв тоді отаку рибу — як зараз пам'ятаю — запечатана, аж світиться, усіх пригощав. У нас тоді ще такої не було.

— Не скупий був мій Серьожка, — погодився старий. — Завжди з друзями ділився. І мені, бувало, приїде — на тобі, тату, костюм купиш, бо цей уже старий. А телевізор який подарував! Не на день народження! Так просто. От приїхав і телевізор приніс!

Старий підхопився з місця і приніс засмальцьовану інструкцію від «Шарпа», вихваляючись, який це був телевізор.

— А де ж сам телевізор? — запитав Віктор.

— Продав! — забідкався старий. — На ліки треба було. Знаєш, які вони тепер дорогі? Куди мав подітися?

Вони випили ще, і Віктор сказав:

— Гарно ваш син їздив. Акуратно. Навички мав — що треба. Машину наче тілом відчував. Я все питав — ти де так навчився? А він відмовчувався. Скромний був.

— Скромний, — погодився господар, — моє виховання.

— Я гадаю, він до того, як у цей наш бізнес пішов, десь мусив круто їздити…

— А він що, ніколи не розповідав?

— Ні. — Похитав головою Віктор. — Не любив хвалитися.

— О-о… — господар від душі зрадів, що є про що розповісти. — Та він раніше спортсменом-автогонщиком був! На перших ролях у команді! Його на найвідповідальніші заїзди ставили!

Старий знову зірвався з місця й побіг до кімнати. Віктор підвівся й рушив за ним. Отже, все ставало на свої місця. Так він і думав. Очевидно, чимось таким займаються водії-профі на західних автошляхах. Таким, після чого гинуть. Або навпаки — не займаються. Відмовляються від пропозицій, а потім…

Старий сидів навпочіпки перед тумбочкою, у якій валялися пожовклі газети та подерті журнали.

— Зараз… зараз я тобі покажу… мою гордість… Ну, де ж він? Журнал «Огонёк», знаєш, ще союзний. Крупним планом — ну, ще б… чемпіон… Ти чув про авторалі Париж — Дакар? Це ж мій синок у… у якому?.. О! Як зараз пам’ятаю — у дев'яносто п’ятому мав їхати. Затерли! Не пустили!

— Чому затерли?

— О-о… Заздрість! А він скромний був. І талановитий! Він у збірній ще Союзу… А ти як думав! Завжди перший — чемпіон…

Господар квартири то порпався в тумбочці, перекидаючи ті самі газети, то сідав просто на підлогу й починав хвалитися покійним сином. У Віктора ворухнулася підозра — а якщо він…

— А на чому він у збірній їздив?

— О-о… ну на цих… ну… ось такі, знаєш, схоже, як у… ох, старість, склероз…

Розмова починала набридати: старий швидко п’янів, язик його все більше розв’язувався й одночасно заплітався. Жодного журналу, жодної вирізки, якими хвалився, так і не знайшов. Кубок, ще союзний, який, з його ж слів, залишив колись йому Сергій, мусив продати кілька місяців тому. Знову ж таки на ліки…

Перше враження, що виникло при зустрічі, було зіпсоване, і Віктор уже не знав, як сприймати ту інформацію, від якої одразу, коли почув, стиснулося серце. А старий причепився не на жарт. Довелося, прощаючись, завести його до тієї самої крамниці й купити ще одну пляшку, за яку той кланявся йому мало не до землі.

— Валю! — Батько покійного заговорив до продавщиці з відділу. — Дай-но мені ще консерву. Ну, в томаті… — І при цьому благально глянув на Віктора.

Той мовчки кивнув, і старий залишив магазин.

— А мені дайте пачку «Вінстона», — попросив він жіночку, яка стояла за прилавком і вже відраховувала йому здачу. — Шкода старого.

— Йому нікого не шкода, — відповіла та, — допився до ручки. Алконавт…

— У нього син загинув, — сказав Віктор.

— Можна подумати, він після цього почав — гмикнула та. — Я вже тут майже десять років працюю — надивилася.

— А правда, що син його автогонщиком був? Чемпіоном ще Союзу?

— А він ким тільки не був, — скривилася продавщиця. — Залежно від того, чого і скільки вип'є старий. І в охороні президента, і на космодромі відповідальним працівником… — Вона зітхнула. — Може, ви й праві — шкода Івановича…

Він запалив і опустив бокове скло. Поруч мчали машини. Зараз важко було уявити, що ще можна зробити, аби дізнатися про минуле Сергія Бородюка, який нещодавно загинув в автокатастрофі. Але ще менше уявлення він мав про те, що можна зробити для зміцнення власних тилів в очікуванні моменту, коли стане по-справжньому гаряче. А такий момент настане, він не сумнівався.

«Вісімка» кольору «металік» затрималася в нього довше, ніж усі інші машини. Це було вдале авто фінського складання, і, пригнавши його, Віктор витратив день на оформлення. Оформив на себе, оскільки не збирався продавати. Знадобиться автомобіль для власних потреб, в той час, коли зібрався… так, облишити свій рід занять.

Це був по-справжньому щасливий рік. Ні, він не домігся Зоряни. Звісно, ні. Але спосіб життя кардинально змінився. Якщо раніше воно було якимось безпросвітним, то тепер усе складалося інакше. Зараз він був їй потрібним. Нехай навіть сама Зоряна поки що не визнавала цього — байдуже.

Зміна у власному житті відчувалася гостро. Тепер він спокійно міг жити для неї, не переймаючись думками, що може зруйнувати чужу сім’ю, створити їй життєві проблеми, зашкодити її дитині. Усе це вже сталося. На щастя, без його участі. Постаралася доля. І тепер він мав нагоду підштовхнути її траєкторію у відповідному напрямку, внести корективи.

Звісно, Зоряні було не до його божевільних прожектів. У її житті почалася чорна смуга, додалося проблем. А його власний статус в її очах не змінився ні на крихту. Віктор був упевнений у цьому, не підозрюючи, що статус цей насправді змінився на гірший і що виною цьому — та сама недоречна зустріч на цвинтарі.

Та в будь-якому разі, вона не повинна бачити його турботи. Взагалі ознак його існування. Принаймні рік. Їй потрібно оговтатися від усього, що сталося останнім часом.

І він ретельно дбав про це. Ходив до інших крамниць по продукти, у місті бував лише за крайньої потреби. А проте, як бачилося самому, перетворився на її невидимого доброго янгола, який був поруч і охороняв, навіть у буквальному розумінні. Саме ця функція примусила Віктора покинути бізнес, до якого звик. Уроки в музичній школі, де викладала Зоряна, починалися о третій по обіді, а закінчувалися о дев’ятій. Зоряна полюбляла скоротити шлях — ішла навпростець через безлюдну, порослу кущами місцину покинутої товарної залізниці з напіврозваленими будівлями. Він завжди йшов на відстані, залишаючись непоміченим. У такі моменти Віктор справді відчував себе щасливим. І якби хтось побачив, як цей мовчазний, суворий на вигляд чоловік ховається серед покинутих товарних вагонів, а скупі промені далекого ліхтаря кидають відбиток на його зосереджене обличчя, навряд чи припустив би, що всередині у того все співає.

Довелося згадати і про тітку Віру, навіть більше — піти до неї на уклін. Безперечно, єдина близька родичка, яка залишилася, була ображеною на нього. За все. За продаж материної хати, за спосіб життя, за те, що уникав її, не слухав порад та настанов. За те, кінець кінцем, що, на її погляд, марнував власне життя — адже він їй не чужий і не байдужий.

А сама зустріч відбулася краще, ніж він очікував. Усе тепер складалося на краще, очевидно, прикра доля, відвернувшись від Зоряни, поступово поверталася обличчям до нього.

Тітка Віра обняла його й довго плакала, а він мовчки чекав поки мине ця злива жіночих емоцій.

— Це вам. — Віктор поклав перед нею великий пакунок з подарунками для неї та онуків. Та й для дядька Миколи.

— Вітю, рідненький, та навіщо ж ти… І те все, що раніше передавав… Сам би зайшов, а ти — подарунки.

— Це від душі, — сказав Віктор. — Заробляю непогано, можу собі дозволити. Беріть, мені приємно. А не заходив — то ви ж самі віднадили. Тільки-но побачимося — відразу «грузити» починаєте. Я ж не вчу вас, як жити.

— Та я й живу добре, чого ж мене вчити?

— І я добре.

— Де там добре… — Їй на очі знову набігли сльози. — Я ж щоб допомогти. Так мені боляче дивитися, як твоє життя минає…

І перед Ганною якусь провину відчуваю — ти сам лишився, а я… Ти ж рідна дитина…

— Не плачте, тьотю Віро, — попросив Віктор. — Допомогти — це означає робити те, що мені потрібно. А жити я сам можу кого хочеш навчити, особливо в сучасних умовах.

— А що ж тобі потрібно? — Вона витерла сльози.

— Хочу знати про неї все, — мовив він, дивлячись тітці в очі. — Ви тут серед людей живете, а я сам. Ви все знаєте, всі бабські справи. Ось і я мушу знати — чим живе, які у неї проблеми, чого їй треба.

Віктор не назвав імені, але все було зрозуміло й так. Тітка Віра лише похитала головою:

— О, Господи… І за що ж тобі таке…

Навесні в Зоряни захворів малий. Він дізнався про це сам, швидше від тітки Віри. Просто Зоряна не прийшла на роботу. А зранку вирушила до лікарні. Хлопчик на прізвище Швед лежав у дитячому відділенні. У нього був міокардит після перенесеного грипу. Як пояснила тітка Віра — «ускладнення на серце».

Завідувачка відділення виявилася ще не старою й доволі приємною жінкою. Вона мовчки й дещо здивовано глянула на Віктора, коли той сказав:

— Я звертаюся до вас приватно. Мене цікавить лікування хлопчика на прізвище Швед. Він лежить у вас зараз.

— Справді, є такий. Але тут щойно була його мама, тільки-но побігла по ліки.

— Я знаю, — сказав Віктор, — і хотів би подбати про його лікування. Я хочу, щоб у вас цей хворий був номер один, щоб він мав усе і щоб його мати не бігала по ліки. Ось… — Він поклав на стіл перед нею конверт із грошима. — Тут вистачить на все. І на ваш гонорар. Якщо…

— А ви що за один, що так гонорарами розкидаєтеся? — доволі здивовано перебила завідувачка.

— Спонсор. Так тепер називається. Може, я не так говорю з вами, то пробачте. Просто хвилююся за цю дитину й хотів би допомогти, як можу. На конверті номер мого мобільного. Прошу дзвонити в будь-який час дня і ночі.

— Ви доволі дивний спонсор, — мовила вона.

— У мене є ще одне прохання, — додав Віктор. — Не кажіть їй про мене. Прошу вас. У неї й так проблем вистачає. Яка різниця — головне, щоб дитині було добре.

Хлопчика виписали за два тижні. А його мати задумалася над тим, що відбувалося в лікарні, тільки коли син повернувся додому. Дитину лікували повністю «за рахунок закладу», тоді як для решти пацієнтів усе купували родичі. Завідувачка пояснила це надходженням гуманітарної допомоги. Увага була особливою, а лікарка відмовилася від традиційного в таких випадках подарунка, пояснивши, що колись приведе до неї свою дитину «на музику», тому не варто.

І Віктор тепер був переконаний, що потрібен. Справді потрібен єдиній у світі жінці, про яку шалено мріяв. Потрібен. Нехай навіть сама вона про це не знає.

А за якихось два тижні, наче навмисно, Зоряна поверталася дуже пізно, провівши дві години у якомусь будинку, де крізь зашторені вікна добре чулися невмілі вправи юного музиканта. Він дочекався закінчення й рушив за нею. Не потрібно було дивитися під ноги, адже звичний маршрут долав майже навпомацки. Головне — не підходити надто близько й водночас не втратити її з поля зору. А далі, куди вже не сягало світло станційних ліхтарів, доводилося бігти бур’янами повз залізницю. На цьому короткому відрізку він не бачив її дві-три хвилини. А потім Зоряна з'являлася вже у тьмяному світлі мікрорайону, розташованого по той бік залізниці.

Здалека почулися голоси: п'яний регіт і матюччя. І він, відчуваючи хвилювання, прискорив крок.

— Пані! Ти глянь, яка пані…

— Дозвольте, ми вас проведемо!

— Тут дуже зле самій переходити.

— І хулігани трапляються…

Отакі п’яні теревені. А Зоряна не озивалася.

— Пані, пробачте, як вас звати?

Їх було четверо. Він не міг би сказати — добре це чи погано. Загалом, чим більше, тим краще. Здавалося, якби тільки сталося щось таке, він розжбурляв би цілий натовп. От тільки…

Вони вже йшли поруч. Верзли казна-що. Матюкатися, щоправда, майже перестали. Ніхто не хапав її за руки, нікуди не тягнув. Просто п'яні теревені тих, кому замало вражень і хочеться ще чогось. Вийти й виказати себе — на це треба наважитися. Ні, не на зустріч з оцими бовдурами, не про те йшлося. Зустріч із нею. Як пояснити свою присутність тут о такій порі?!

— Та зачекай, куди ти біжиш так?

— Бодю, та це тобі не тьолка з вокзалу — поважна жінка… Ви на нього не ображайтеся. Пані, послухайте мене. Оце мої друзі…

Очевидно, той, хто говорив, спробував взяти її під руку, бо почувся голос Зоряни:

— Хлопці, заспокойтеся і йдіть додому. І не чіпайте мене за руки! Я не маю жодного бажання з вами…

— А ми що, нічого…

Віктор пришвидшив крок. Скоріш за все, нічого страшного не сталося б, але… Її зачіпали. А навіщо ж тоді він щовечора проводжає її? Навіщо?

Віктор мовчки вийшов із темряви й наблизився до них. Тут уже освітлення давало змогу розрізнити навіть риси облич шукачів пригод. Звичайні придурки. Він дивився виключно на них, але краєм ока помітив, як глянула на нього та, кого зібрався боронити. Це був подив. Не радість, не полегшення, не кажучи вже про вдячність.

Він просто мовчки став між ними, зупинивши найближчого рукою в груди. Першої миті вони навіть розгубилися, а потім…

— Мужик, ти шо, п’яний? — остовпів перший.

— Ти звідки виліз, урод? Ти до кого мацаки простягаєш?

І почалось. Віктор гостро відчув цієї миті, що, можливо, вчинив неправильно. Варто було виждати ще якусь хвилину і… Хай би які вони були, ці п'яні дебіли, але не потягли б її за руки назад до залізниці. А Зоряна вже була б на освітленій вулиці, що зовсім поруч. Але назад не повернеш. Враження, що чинить помилково, посилилося, додаючи люті.

Він ударив першим, не чекаючи, поки це зробить хтось із них. Найзухвалішого. Ногою в живіт і одразу коротко правицею просто в обличчя. У саму середину. Той упав навзнак. Усе закрутилося. Щось дістало його стегно, але це дрібниці. Швидкий відскок і ще раз уперед — знову ногою і зразу ж у щелепу — щиро та коротко. Хряснуло смачно, й той, другий, осів на землю. Четвертий стояв від нього на безпечній відстані, а навпроти залишався лише один суперник, і рішучості йому явно бракувало. На цьому слід було й зупинитися, але Віктора наче понесло. Той, хто залишився з ним наодинці, встиг лише незграбно махнути руками, одразу після чого отримав удар у живіт, а потім з розвороту ліктем ще кудись.

Хлопці щиро сипали матюками та погрозами, скупчившись і відійшовши якомога далі. Один навіть мацав руками по землі в пошуках чогось такого, чим можна було би… Але бійка скінчилася. Звісно, п'яному море по коліна, але ці розуміли, що сили нерівні.

Він озирнувся навколо. Зоряни не було. Здавалося, бійка відбувалася якусь мить, за яку не вдалося б ступити й кількох кроків. Вона зникла. Пішла одразу, побачивши його, не переймаючись думкою, як скінчиться сутичка. А за десять хвилин він у цьому переконався: у вікні на другому поверсі блиснуло світло й на секунду з'явився силует. Вона закрила штори, відгороджуючись від усього, що переслідувало у цьому вкрай незатишному світі, — від негараздів, холодної нічної мряки, у якій блукають п’яні бовдури й непрохані лицарі-страждальники.

Ангел-хранитель не повинен сподіватися на винагороду, не повинен нічого хотіти, не повинен ні на що претендувати. Тому у Віктора залишалося все менше підстав відчувати себе отим добрим ангелом. Минав рік по смерті Зоряниного чоловіка. Коли можна буде…

Що?

Та нічого. Просто зустріти її і сказати: «Привіт, Зоряно…» Або зупинити біля неї машину й запропонувати підвезти додому. Чому ні?

Спливав отой символічний термін, упродовж якого зробити це було незручно. Так заведено. Рік по смерті чоловіка, який не кохав, принаймні, настільки, наскільки належало нормальному мужикові кохати таку жінку. Який зраджував. Який, якщо вірити розповідям тітки Віри, останнім часом, хильнувши, навіть не гребував підняти на неї руку. Але хай там як, цей час треба було переждати.

Він переждав.

Того дня Віктор дивився у календар, наче не вірив, що рік нарешті минув. Довгий, але щасливий рік. Та хіба підійдеш до неї в день роковин? Це ще гірше, ніж до їх настання. Наступного дня…

Наступного теж не наважився, адже безневинний вчинок міг бути сприйнятий неправильно. Та що таке два дні порівняно з цілим роком?

Віктор виждав цілий тиждень. А потім не вдавалося зустріти її випадково. Чекати навмисно він не хотів. Йому просто відбере мову, й він не зможе нічого сказати. Задушить хвилювання, котре навіть за отих десять-п’ятнадцять хвилин очікування зробить із ним казна-що.

Але зустріч таки сталася. Він майже не чув ногою педалі гальм, коли зупиняв машину поруч із нею. Зоряна йшла кривим тротуаром, несучи в пакеті кавун. Пакет був тоненький, а кавун доволі великий, тому й доводилося тримати його не за ручки, а зібравши в долоню. Вона йшла рівно, погойдуючись у такт власним крокам, і ота сама рука, що тримала пакет, тонка та тендітна, а водночас наче вималювана на тлі темної сукні…

Дверцята клацнули, відчиняючись. Вона глянула недовірливо. Хто там хоче підвезти?

— Привіт, Зоряно… Сідай, будь-ласка, трохи під'їдеш.

Вона зітхнула якось так невизначено, наче вирішувала, сідати чи ні. А можливо, просто втомилася від важкої ноші? І навіть уже ступила крок уперед. А потім повернулася й сіла в машину, поставивши пакет собі на коліна. Дверцята зачинилися, машина рушила.

Вона сіла!

Кілька хвилин, дорогоцінних хвилин, їхали мовчки. Наче мову відібрало, а вони ж були такі дорогі — оті хвилини. Уявив собі весь шлях — дуже короткий, усі його повороти. Зараз він закінчиться, хоча машина і їде повільніше нікуди. Що з того. На півгодини цих кілька вулиць не розтягнути попри всяке бажання.

— Як ти, Зоряно?

— Нормально, як усі.

Отака відповідь, що обрубувала всі кінчики, зачіпки, через які можна спитати ще щось.

«Чому ж ти не спитаєш — а ти як? Ну чому? О, якби ти знала, як воно мені…»

— Як твій син?

— Нормально. До речі, скільки я винна тобі за ліки?

— Ніскільки, що ти…

— Я не люблю боргів. Не треба було цього робити.

— Ти мені нічого не винна. Навпаки, я був би радий…

— Вітю, послухай мене, — перебила вона. — Я розумію, що ти, можливо, з найкращих міркувань. Але я б також була рада… Розумієш, усі добрі справи — коли про них не просять — вони не надто добрі. Ти мене поставив у незручне становище. Я була би рада, щоб цього не трапилося і я викручувалася сама.

— О, Боже… — Віктор тільки розпачливо похитав головою. — Хіба я заподіяв тобі щось лихе?

— Не лихе. Але якщо робиш те, про що тебе не просять, — то це й не є добре. Розумієш, я терпіти не можу надокучливих людей і надокучливого ставлення. Я потім постійно чула, що хтось за мною ходить і слідкує. Це неприємно.

— Приємніше, коли тебе може будь-хто образити й немає кому допомогти?

— Я звикла сама собі давати раду, — заперечила вона. — І нічого б тоді не сталося. Я потім кілька днів здригалася, коли згадувала ту бійку, що ти вчинив.

Виявляється, то він учинив бійку. Напевно, саме про це вони попереджали її, говорячи, що тут хулігани трапляються. Он воно що.

Йому гостро відчулося цієї миті, як у горлі утворюється клубок, говорити він більше не зможе. Зуби зціпилися самі.

Ось і будинок Зоряни. Щастя, що так скоро, бо витримувати це більше було несила. Машина зупинилася. А Віктор мовчки сидів, прикипівши поглядом до однієї точки. Дверцята відчинилися, і вона вийшла — елегантно, неповторно. Так, як уміла лише вона. Віктор чекав клацання дверцят, щоб втиснути в підлогу педаль, а замість того…

— Дякую, що підвіз. Але більше не треба.

Здавалося, гіркота розв'язала йому язика.

— Я не можу без тебе. Що ж мені робити?

— А я не можу — від тебе. Мені — що робити?

Дверцята таки зачинилися. Педаль газу не втиснулася в підлогу. «Вісімка» рушила й поповзла так само повільно, як приїхала сюди. І напрямок цього невпевненого руху її водієві був невідомий, як ніколи.