Переможець отримає все

XXXV

Віктор і сам не знав, навіщо їхав сюди. Жодних конкретних планів не було. Просто не мав куди подітися. За останній місяць він об'їздив дороги центральної частини України, просто підбираючи пасажирів то тут, то там, механічно задовольняючи звичку заробляти собі на життя. Останній тиждень його машина простояла на стоянці, а сам він протинявся Бердичевом, міряючи кроками бруківку горбатих вуличок центру та асфальт новозбудованих районів.

Як на тверезий погляд, це було щось на зразок бомжування, хіба що з тією відмінністю, що бомжі не їздять машинами. А так… Спав будь-де, їв будь-що, одяг прав у річці. Ну і ще щоранку старанно голився, чого, звісно, не робить згадана категорія людей.

Голова його тепер була вільною від будь-яких думок. Щодня Віктор розважливо спостерігав, як іде дощ або стікає роса по стеблах рослин під променями ранішнього сонця. Ні, він завжди це помічав, але раніше оці чарівні краплі дощу або роси були своєрідною матрицею, на якій закарбовувалося все те, чим він жив. І роздивляючись, як важкі краплі зливаються з поверхнею води, утворюючи на ній бульки, він подумки перебував десь у зовсім іншому місці — поруч із Зоряною або на митниці. Дивлячись, як на смарагдовому листку нічна паморозь збирається в поступово тепліючі краплі та нависає на його кінчику, він завжди раніше чув голос Тараса Леми або синтезатори Войтовича, які так само збирали елементи звучання у щось потужне та грандіозне.

Тепер усе було інакше. Краплі залишалися виключно краплями, роса — росою, а калюжі — калюжами, і його цікавив виключно рух води в природі. Вона більше не була матрицею для його запалених думок. Усі вони — і Зоряна, і Лема, і ті, хто, можливо, досі не оговталися від прикордонних пригод і ведуть пошуки «ковбоя» на «Черокі», наче «запакувалися» й лягли в його глибокий архів. Напевно, так і має жити звичайна людина.

Тому Віктор і не розумів, що привело його на перевантажені київські вулиці, де в час пік рух спинявся часто і надовго. Можливо, просто черга дійшла до цього міста. Черга приймати мандрівного барда. Так, саме мандрівним бардом здався він сам собі одного разу. Тоді, коли знову напросилися рядки пісні. За весь останній час від самої зими таке трапилося вперше. Не надто дивуючись, але підкоряючись цьому раптовому бажанню, він зупинив машину там, де їхав і, діставши гітару з багажника, сів просто на траві узбіччя. Пальці видобули мелодію, яка поступово шліфувалася, приймаючи остаточний вигляд. І Віктор відчув, що мислить зараз категоріями Войтовича. В уяві несподівано до струнних звуків приєдналися студійні «фокуси» метра. Та коли завершився вступ, співати довелося виключно власним голосом. Тарас Лема канув у повне небуття.

Кожен рядок пісні звучав наче окремо і після кожного йшов жорсткий, лаконічний перебір струнних акордів. Він просидів, спираючись спиною на колесо, дві години, зліпивши майже всю пісню докупи. Та за кілька годин вона вже здавалася піснею «ні про що». А увечері, лягаючи спати, Віктор не пам'ятав її взагалі. І проте, відтоді залишився сам для себе мандрівним бардом. Навіть незважаючи на те, що після цього більше не склав жодної пісні. Очевидно, це виглядало приємніше, ніж бути мандрівним бомжем, нехай навіть на колесах.

Обличчя вітчизняного попсового метра не висловило подиву, коли той уздрів Віктора, який звалився як сніг на голову. Та разом з тим у його погляді наче промайнула тінь полегшення.

— Чого тебе вітром носить? — запитав Войтович, подаючи руку, в той час, як його вишукане товариство здивовано витріщалося на прибульця в затертих штанях та традиційній майці.

— Тобто? — не втямив Віктор.

— Виглядаєш погано, — пояснив Войтович. — Замучений якийсь.

— Який є… — розвів руками гість.

— Але я радий. Де ти пропадав стільки часу? Напевно, півбагажника пісень привіз…

Віктор на це лише знизав плечима.

— Значить так, — продовжував керувати метр, ганяючи увесь цей різнобарвний бомонд, — перерва на дві години. Де Валя? Мені до кабінету обід на дві персони, за вищим розрядом. Решта на дві години вільні. Ні, Женю, ти будь десь у студії. Ти мені знадобишся. І нехай подивляться за цей час системний блок. Уперед!

Він схопив Віктора за руку й енергійно потяг до власних апартаментів. Тут всюди було цілковите «евро». Вишуканий офісний стиль і водночас щось затишне та оригінальне. Але роздивитися в деталях не вистачило часу. Войтович безперервно говорив, вказуючи руками то на одне, то на інше, поки вони дісталися його кабінету. Секретарка у кращих традиціях — модельна зовнішність і стриманий макіяж — також здивовано скинула бровами, коли побачила майже в обіймах із шефом це пожмакане несвіже створіння. Хоча, загалом, за півроку вона звикла бачити тут усяких людей.

— Ну ось, тут я тепер працюю, — сказав Войтович, падаючи на диван і запрошуючи гостя. — Це моя власна студія. Те, що ти бачиш, у недалекому майбутньому буде найпотужнішою у країні кухнею з вироблення аудіопродукції та відеокліпів. Продукції найширшого вжитку.

— Після Леми ви вирішили вдатися до найширшого вжитку? — Погляд Віктора не висловлював подиву, але тон віддавав якимось нерозумінням.

Лише зараз Віктор усвідомив, що не говорив ще з метром про Лему й не уявляв, що йому відомо про зникнення кумира. І якщо Лема, образно кажучи, не попрощався з Войтовичем, той мав би виявляти неабиякий інтерес і принаймні запитати, що відомо про це Віктору.

— До чого тут Лема? — скривився Войтович. — Музика — це взагалі продукція широкого вжитку, як кіно і література… Саме це я мав на увазі. Ти просто не так зрозумів. Я зовсім не хотів сказати, що продукуватиму «ширпотреб». А куди ти пропав? Я дзвонив, шукав… Ти що, поміняв мобільний?

Войтовича наче цікавили нюанси зникнення не Леми, а його, Віктора.

— У мене взагалі немає мобільного.

— Чому? Ти ж мав…

— А навіщо він мені?

— Ну… — розвів руками Войтович, — хоча б для того, щоб я міг тебе знайти…

— З мене зараз ніякої користі.

До кабінету завезли столик, сервірований справді за вищим розрядом, але Войтович навіть не звернув на нього уваги.

— Не розумію… В тебе щось сталося? — Він пильно подивився на Віктора.

Той лише невизначено знизав плечима й похитав головою.

— Ану, розповідай. Я дивлюся, з тобою щось не те. Кажи.

— Та, начебто нічого, — заспокоїв його Віктор. — Просто… машинами більше не займаюся, муза втекла… Спокійний період у житті.

— Гм… ясно… — Метр пошкріб потилицю. — А причина твоєї появи, на яку я вже не надто сподівався?

— Так… Вирішив провідати. Був у Києві… Можна, я щось з'їм, бо воно тут стоїть і пахне…

— Господи… звісно! Давай! — Він визирнув у коридор і сказав секретарці: — Валю, іди скажи, що запису сьогодні не буде. Завтра. Давай, — він знову вмостився на дивані й почав розкорковувати пляшку. — Біс із ним. Сьогодні розслабимося. Ну його в баню…

— Я за кермом, — сказав Віктор.

— Машина де?

— Внизу, під будинком.

— Давай ключі, — безапеляційно заявив Войтович. — Ночуватиме у дворі під охороною. Ще й помиють. А ти в мене. Гаразд?

— Навряд чи я вартий такого прийому, — засумнівався Віктор. — Я так заїхав, просто привітатися.

— От і привітаємося, — наполягав той, забравши таки ключі й віддавши тій самій секретарці за двері. — Все. Давай за зустріч. До ранку тебе нехай нічого не обходить. Вітю, та ти на себе не схожий! Зараз посидимо, приймеш душ, відіспишся по-людськи… А завтра і світ інакшим здаватиметься. А може, й що корисне вигадаємо. І муза повернеться! Подивися, який ти страшний — будь-яка жінка втече, а вона — не будь-яка — найкраща, найвибагливіша…

Вони випили за зустріч, і Войтович вмостився зручніше біля нього.

— Давай я зразу до справи?

— Як скажете…

— Слухай, Вітю… Оце, що ти тут бачиш, — усе зовнішнє. В наш час без цього не можна. Основа всього — гроші, ти сам розумієш. Куди без них? Ти чув, напевно, за Тараса…

— Що саме? — перепитав Віктор, спокійно зустрічаючись із ним поглядом і відчуваючи мимоволі якесь хвилювання всередині.

— Ну що — те, що його більше немає…

— Що значить — немає? У якому розумінні?

— Немає як співака, як зірки. А чого ти так подивився? Знову не так зрозумів? Та ні, живий. Кілька місяців тому дзвонив. Немає більше великого Тараса Леми.

— І де ж він? — запитав Віктор.

— М-м… уявлення не маю, — скривився Войтович. — Я так думаю, що десь за кордоном. Швидше за все, хлопець, зібравши капіталець, вирішив, що найрозумніший, і подався кудись… Може, до Штатів… Не знаю. Якби він був тут, в Україні, ми б це знали. До нас би докотилося, хай би де заховався. Смикнув десь за «бугор», напевно, мріючи про велике майбутнє. Це схоже на нього. Тепер наш великий Тарас Лема, я гадаю, співатиме в якомусь кабаку, нехай навіть цивілізованої країни. Ти не згідний?

Войтович налив ще по чарці.

— Не знаю…

— Усе ти знаєш, — не погодився метр. — Лема при всіх своїх талантах без мене ніщо. Повір, я реально дивлюся на речі й не страждаю манією величі. Я, наприклад, усвідомлюю, що сам — без тебе і ще кількох таких, як ти, — також ніщо. Просто бізнесмен. Умію рахувати гроші. Знаюся на теорії музики. А сам я… вже нічого не можу. Моя душа вже не здатна складати пісень. Мозок — так. Міг би сидіти і клепати їх сотнями, я колись казав… Розумієш? Скласти план — кістяк такий. Номер один — про кохання. Номер два — патріотичні. Номер три —… і так далі. І за цим планом штампувати таке, як по брехунцю тепер у кожній хаті з ранку до вечора товчуть. Без проблем. Можеш не вірити — я був би найпотужнішим у країні пристроєм такого роду. А от душа вже не здатна. Розумієш — якщо під’єднати цей творчий верстат до душі, щоб не від мозку запускався, а від… — він приклав руку до серця, — не вдасться. Виснажився цей безкон'юнктурний пускач. Давно. Роки. Розчарування… Усе дається взнаки. Та ти їж… З дороги все-таки.

Віктор не знайшовся, що зауважити, і продовжував мовчати, розуміючи цього чоловіка, якого завжди поважав.

— Ось так, Вітю. Тому ми створимо власну музику. Справжню — не штамповану, не розкручену, не кон'юнктурну, не з пальця висмоктану, не бездарну. Розумієш? Я згідний — різним людям потрібна різна музика. Кожному своє. Селянин, як правило, не оцінить Да Вінчі, або Баха, чи Достоєвського… Це нормально! І нехай він має своїх майстрів народного розпису, нехай має весільні пісні, оті книжки, що лежать зараз на прилавках, нехай має попсу, яку ми пишемо, — це нормально! Але чому під цей рівень повинні шикуватися всі? Вітю, зараз будь-яку країну рухає вперед інтелект, повір мені не як музиканту, а як інженеру-електроннику. Попереду ті країни, в яких розвивається наука та технології, а їх творить хто? Інтелігенція. А в нас лише люблять розповідати, як її винищив Сталін, і тільки. Подивися, як живе в державі інженер, учитель, лікар. Вони кинуті в цю сільськогосподарську атмосферу на виживання — насамперед, у моральному відношенні. І негативний ефект цього ми спостерігатимемо через багато років. Отак, Вітю, якщо брати глобально. І проект мій полягає в тому, щоб створити в країні популярну музику для цієї аудиторії. Щоб ліквідувати цей парадокс, коли існує купа людей, які потребують її, як і багато тих, хто здатний її створювати, а пісні нема. Просто ті, хто здатні творити, не мають підтримки, не мають коштів, не мають таких «плечей», як я. Зрозумів? Я хочу віднайти їх і створити інтелектуальний поп — музику, яка поєднуватиме багато напрямків, але це будуть пісні з мудрими та зрозумілими текстами, написані від серця, а не задля грошей та дешевої популярності, позбавлені кон'юнктури. Якщо за ті роки, які мені залишилися, це зробити вдасться, я, повір, буду задоволеним.

Войтович зробив довгу паузу, замислившись. Коньяк у його чарці так і залишився невипитим. Цією лекцією він розпалив самого себе і зараз перебував думками вже не біля свого несподіваного гостя, для якого вона призначалася, а десь у надрах свого творчого доробку.

— А де ви візьмете нового Тараса Лему? — подумавши, запитав його Віктор.

— Ніде, — відказав той. — Нового Тараса Леми не буде.

Войтович покрутив у пальцях склянку і таки перехилив її.

— Ми таку продукцію тягнемо з Росії, оскільки потребуємо її. А я хочу власної. Я хочу, щоб у нас був власний інтелектуальний поп, навіть якщо потім ніхто не згадає, що створений він був під моїм скромним але теплим крильцем, розумієш? Мені немає більше чого хотіти — я старша людина, з голоду не помираю, а мої діти вже забезпечують себе самі. Отож у мене є все, що дозволяє подбати тепер про власну внутрішню гармонію.

— Гарний у вас коньяк, — сказав Віктор, — і гарний стіл. Дякую за такий прийом. І студія гарна. Супер.

— Студії ти ще не бачив, — заперечив метр. — Зараз перепочинеш, і покажу. Тут є на що дивитися. Але скажи — ти будеш допомагати мені в цьому? Можу я сподіватися на це?

— Що ви маєте на увазі?

— Бути складовою частиною усього цього. Тобто робити те саме, що ти робив досі, але вже в іншому контексті.

— Я вже не пишу пісень, — подумавши, сказав Віктор.

— Чому?

Він якось невпевнено знизав плечима:

— Не відчуваю душевної потреби. Ви ж самі кажете, що їх потрібно писати не мозком, а душею.

— Якщо ти створив такі пісні, — не погодився Войтович, — то це вже свідчить про талант і душевну потребу, а також бачення світу з тих позицій, які мені імпонують. Не сперечайся! — він підняв руку, побачивши, що Віктор намагається щось заперечити.

— Я не збираюся сперечатися, — вичекавши, мовив той, — але ви просто всього не знаєте. Тому й кажете так. Гаразд, я дещо поясню. Якщо удвох словах, то пісні ці писав не я, а… словом, кохання до однієї жінки. Тепер його більше немає. Немає й пісень. Талант тут ні до чого.

— Кохання — річ наживна, — дипломатично зауважив Войтович. — Уся творчість людини в широкому розумінні стимулюється коханням — це об’єктивно. Одні творять, бо щасливі в ньому, інші — навпаки. Ти зараз нещасливий — виплесни це, не тримай його. Потовчись тут, подивися, скільки цікавих, захоплених людей у мене працює. Послухай, що вони пишуть, що співають, про що говорять. Побачиш — вони вдихнуть у тебе трохи життя. А ти в свою чергу потрібен їм, усім нам. Чорт забирай — хай нарешті народ побачить того, на чиїх піснях злетів Тарас Лема! Нехай його вже немає — повір, їх є кому співати. Не можна давати їм померти. Нехай це буде Віктор Ждан — байдуже. Повір мені — це вже ім'я, хоч і самого Ждана ще ніхто не бачив. І одночасно — це поки що ім’я. Поки що! — Войтович підняв палець догори. — Поки народ не забув, як звучить і як виглядає Тарас Лема. Великого Леми вже немає. І якщо ти не з'явишся зараз, то пісні порозтягують ті, хто лише бездарно кривляються на сцені. Бездарність — вона хижа. Тоді твої пісні втратять відразу половину, адже пісня — це не лише музика й текст, це ще й виконання. Їх перестануть слухати і скинуть у купу з іншим ширпотребом. Але поки цього не сталося, Віктор Ждан — це досі ім'я. Вітю, пісні, написані душею, — це те саме, що твої діти. Як можна кидати їх напризволяще?

— Не знаю. — Віктор явно не чекав такого повороту. — Не знаю, що вам сказати. Шкода вас розчаровувати, але…

— Не говори більше нічого, — заперечливо підняв руку Войтович. — Досить. Пообіцяй мені одну річ. Ні, дві речі! Що ти побудеш тут хоча б тиждень і що ми запишемо твою останню річ. Те, що ти написав останнє. Лади?

— Добре, — погодився Віктор. — Це я вам обіцяю.

Підіймаючись ескалатором із тунелю метро, Віктор згадав свою останню пісню. Вона таки ні про що. Хоча… Життя його дійсно дало тріщину. Зоряна перестала бути його життєвою потребою. Тому, що настало після цього, важко дати визначення. Якась неймовірна порожнеча… Більш як половина життя прожита в химерних мріях. Більш як половина його була покладена на те, щоб здійснити їх. І що ж? Снігова королева Зоряна розтанула, і мрії більше не існує. А без неї мало сказати — некомфортно. Як там — «а без мрії життя нема». А може, йому навпаки пощастило? Скільки людей скніють на світі без неї! Скільки людей сіро живуть і помирають, не спробувавши такої речі, як пристрасть, кохання. Так і з ним би сталося, якби в тому юнацькому мрійному віці не побачив Зоряни.

Ось і розкололося тепер життя його на дві половини, між якими лежала така безодня…

Вона вже була на місці, і Віктор автоматично глянув на годинник, відчуваючи незручність. Ольга в легкому бежевому плащі стояла, спершись на невисоку огорожу, що відокремлювала газон від тротуару і тримала в кишенях руки. Довге розпущене волосся було перекинутим через плече. Побачивши Віктора, який виходив з підземки, вона відштовхнулася від огорожі й пішла назустріч.

— Привіт.

— Привіт. Гарно виглядаєш.

— А я гадала, більше не побачимося. Ти давно в Києві?

— Чотири дні.

«І не об'явився?» — це сказало її обличчя, Віктор помітив.

— І надовго? — це вже мовила вона сама.

— Післязавтра їду.

— Отже, думав — варто чи ні, і все-таки вирішив, що варто.

— Ну, не зовсім… — знітився він. — Просто гадав, що, з одного боку, ти можеш бути ображена на мене, а з іншого… Незручно було відбути тут тиждень і не подзвонити.

— Ні, я не ображена, — сказала Ольга. — За що? Добре, що подзвонив.

Вони сіли в одному з літніх кафе просто неба, які вже встигли порозставляти з першими теплими променями весняного сонця.

— Як ти? — запитав Віктор.

— Так… кручуся. У прямому й переносному розумінні, — вона не витримала й засміялася з власного дотепу.

— І де?

— А де доведеться. Вже три місяці. Організували один театр. Називається «Ренардо». Скільки проіснує — важко сказати, але поки при роботі. Не кордебалет Тараса Леми, звісно, але… Ну, є ще перспектива — подруга обіцяла влаштувати… Вона в одному ліцеї ритміку викладає. До Штатів збирається. Обіцяла мене замість себе. А взагалі, знаєш, невдалий рік. Усе в мене полетіло к чортовій матері. Як пропав Лема — пропала удача. Трупа розлетілася — хто по кабаках, хто ще гірше… Був у мене один шанс — я вже почала зніматися у двох відеокліпах EL Кравчука… Словом, знайшли кращу.

— У них поганий смак, — спокійно промовив Віктор, пригублюючи свій коктейль.

— Гарно це в тебе виходить, — засміялася вона, — оці компліменти… Так, ніби серйозно, зі знанням справи… Ніхто більше так не вміє.

— Я серйозно.

— Ну, дякую. Шкода, звісно. Гарні були кліпи. Не Тарас Лема, звичайно, а все ж таки… Шанс пробитися.

— Нічого, ще буде, — заспокоїв її Віктор.

— Як досі не було, то вже й не буде, — сумно сказала Ольга, водночас доволі хитро глянувши на нього. — Як казав один відомий поет і композитор, «бажаний світ — він не для всіх». Давай ліпше про тебе. Розкажи, як ти.

— Немає що розповідати, — відмахнувся Віктор.

— Так уже й немає… Одна річ мене цікавить. Можна спитати? Не знаю, чи гарно з мого боку…

— Чому ні…

— Скажи, а ти… тобі вдалося?

— Що саме?

— Ну, тоді, коли ти збирався приїхати, а потім… потім несподівано зателефонував, сказав, що… словом, тобі вдалося врятувати свою королеву?

Вона сказала це без найменшого натяку на якийсь сарказм.

— Вдалося, — Віктор відповів так само просто. — Усе вдалося.

— І вона була тобі вдячною? Ти… отримав її прихильність?

— Так.

Тепер Ольга глянула на нього зі справжнім захопленням:

— А я часто думала про це. В тебе наче в романі. Гарному такому, які люблять жінки читати. Виявляється, подібні речі все-таки бувають. Я знала, що в тебе вийде. Ти з тих людей, які живуть за принципом «або все або нічого».

— Еге ж… — криво посміхнувся Віктор, — «переможець отримає все»…

— Точно! — вигукнула вона. — Як у професійному боксі. Іншому наб'ють пику, а він і задоволений, що хоч узяв свої десять відсотків гонорару — також гарні гроші. А ти тільки за таким принципом. І ви тепер разом?

— Ні.

Вона здивовано підняла на нього очі.

— Я зрозуміла, що ти домігся своєї коханої…

— Саме так і було, — погодився він.

— А… що потім?

— Я й сам не знаю, що сталося потім…

— Що, не склалося? Що, вона все-таки не схотіла тебе? Ну скажи, я не розумію… Я ж просто як друга питаю.

— Я й сам не розумію, — сказав він, дістаючи цигарку. — Вона виявилася не тим, на що я сподівався. Словом, напевно, просто я уявляв її інакшою і…

— І що?..

— І нічого. Я більше нічого від неї не хочу.

— Як це… І ти так просто про це говориш? — Здивування Ольги виглядало природно. — Ти прожив заради неї півжиття наче в монастирі, а тепер… Хіба так буває?

Він лише невизначено знизав плечима.

— Я також гадав, що не буває.

— І чим тепер займаєшся?

— Загалом, нічим.

— А машини?

Віктор лише заперечно похитав головою.

— Весело… А що робиш у Києві?

— Тиняюся.

— А де живеш?

— У Войтовича. Він тепер свою студію має, запрошував до співпраці…

Вони говорили довго. І Віктор, як і тоді, взимку, відчув приємне полегшення. Наче знову відвантажив їй частину того, що хилило донизу. Йому схотілося запам'ятати її такою — гарною, спокійною, як тепер, коли Ольга йшла поруч, за кілька кроків від нього. Вона була без перебільшення красивою, а розуміння, що там, під одягом або макіяжем не криється нічого такого несподіваного, підступного — адже все це доводилося бачити — чомусь заспокоювало, рятувало від якихось задніх думок. Вона була дуже гарною, проте щось заважало сповна це оцінити. Напевно, тому, що порівнювати тепер не було з ким — адже Зоряни, тої, його Зоряни, більше не існувало.

Віктор звик завжди виконувати свої обіцянки. Тому й сидів зараз у центрі студії Войтовича, тримаючи гітару на колінах. У центрі — в прямому розумінні. Щойно двоє дівчат скінчили робити з ним те, потреби в чому він так і не зрозумів. Вони довго мастили його по обличчі всякими губками та пензликами, дивилися, вмикали світло під різними кутами, знову дивилися. Навіщо, якщо за задумом Войтовича потрібно було створити такого собі змученого життям героя на власній кухні — злегка пожмаканого та розчарованого? Усе наче й так сповна відповідало цьому образові. Проте вся ця метушня навколо нього тривала. Віктор не відчував жодних незручностей. Ніяковість, яка мала би бути при цьому, кудись поділася, хоч він зараз перебував у центрі уваги купи людей, які дійсно розуміються на тому, що за якийсь час доведеться робити і що — він це знав — сам робить непрофесійно й небездоганно. Зараз вони це побачать. Зараз оцінять по заслугах і кожен подумає — «Де це він (тобто метр) відкопав цього ідіота»? Тут би будь-хто мав відчувати ніяковість. Увесь же незворушний вигляд Віктора промовляв єдине: «Треба — то треба, я не напрошувався. Що хотіли — отримуйте».

Можливо, незворушності йому додавала ще одна річ. По тому, як з ним тут обходилися, Віктор зрозумів, що Войтович, очевидно, розповів своїм помічникам, хто він такий. І зараз вони бачили перед собою не якогось обдертого барда, а автора майже всіх пісень Леми, який не так давно справляв справжній фурор і для них ще не вмер остаточно. Того й зазирали вони йому в очі не те що з повагою, навіть з подивом, мовляв — ого, хто тут у нас сьогодні з’явився… «Зараз я вас розчарую», — хотілося сказати, але без найменшого жалю до себе.

— Пробачте, я дуже далека від цього людина, — посміхнувся Віктор ще одній дамі, яка встановлювала мікрофони.

— Ну, не така вже й далека, — хитро посміхнулася у відповідь вона.

Нарешті все налаштували, і Войтович узявся керувати. Усі слухали зацікавлено, і Віктор заспівав пісню від початку до кінця. Ішов запис, і коли стихли останні акорди, він подумав, що оце, напевно, й усе. Легко відбувся. Хочеться вам такого — ради Бога, беріть, як не маєте ліпшого.

Але, як виявилося, все лише починалося.

— Вітю, ще раз, — сказав Войтович. — Гарно, природно в тебе вийшло, я задоволений. Але заспівай так, наче тут нікого немає. Зараз ти співав для нас, бажаючи зробити це якнайкраще. Вважай тепер, що ми вже чули пісню й нам більше не цікаво. Тож тепер співай для себе. Так, ніби ото сидиш дійсно в себе на кухні й «доганяєшся» сам.

— Немає чим «доганятися»… — пробурмотів Віктор, вмощуючись на старій обдертій табуретці, яку відкопали для кліпа невідомо-де.

— Що ти там?

— Каже, що немає чим доганятися… — підказали метрові гостровухіші.

— Ну, тоді просто пограти на нервах у сусідів. Дванадцята година ночі… Уяви собі. Тебе життя дістало! То нехай же і їм воно не буде медом! Давай.

Він заспівав ще раз, хоча й не розумів, чого від нього хочуть. Віктор і так вважав, що не помічає всіх цих мікрофонів, ламп та скла, яке відокремлює його від багатьох пар пильних та зацікавлених очей та вух. Але треба — то треба.

— Нормально, — сказав Войтович. — Я цілком задоволений, але хочу тобі щось пояснити. Не ґвалтуй свій голос. Те, що в нас вийде, тобто кінцевий продукт, не залежить від твоїх намагань. Те, що чутимуть усі з екрану, не залежить від того, як ти тут стараєшся. Усе залежатиме тільки від мене. Я сам ліпитиму ролик і «зроблю» твій голос…

— Не зрозумів, — перебив його Віктор, — ви хочете сказати, що робитимете з цього відеокліп?

— А для чого я час витрачаю… — у свою чергу не зрозумів метр.

— І що… демонструватимете його… — Віктор не міг підшукати підходящий вислів.

— Аякже. Хотів би я побачити когось бодай одного, хто відмовився б подивитися на Віктора Ждана власною персоною. Момент підходящий — ґвалт по зникненню Леми ще не вщух.

— Вщухне одразу, — пообіцяв Віктор.

— Будеш «тата вчити»? — удавано розсердився Войтович. — Я розумію, що ти хочеш свою скромність продемонструвати — це у твоєму стилі. Але зараз ми працюємо, тож відкиньмо умовності. Заспівай своє. А звук, аранжування — усе зліпиться, як належить. А від тебе мені потрібно виключно образ. Отой образ тебе самого, яким ти є. Повір, це те, що треба. Тож не пнися. Усе буде гаразд — з усіма так працюю. А голос у тебе цілком нормальний — усі це скажуть, хто чує зараз. Не Басков, звичайно, але цього й не вимагається. Баскових ми тут не пишемо. А для того, щоб запхати його до комп'ютера, — він підходить, це головне.

— Гм… ви справді гадаєте, щось вийде? — не міг повірити в серйозність його задумів Віктор.

— Щось — нас не влаштовує, — відрубав Войтович. — «Щось» — ми вже маємо, вуха в'януть. Вийде дуже добре.

Вони працювали довго, випробовуючи різні варіанти — ця «вузька» компанія, чисельність якої сягала за десяток. І проте, коло справді здавалося вузьким. Ці люди захоплено робили справу, яка їх не просто годувала — яка дійсно була для них важливою. Вони пили каву, курили, сперечалися, і Віктор помітив, як поступово зник бар’єр, який існував спершу між ним і цими незнайомими людьми. Його вже без комплексів запитували про те, що їх цікавило, пояснювали речі, яких не знав і не розумів він сам.

Упродовж дня Войтович кілька разів зникав, і робота продовжувалася без нього. У студії на місце Віктора сідали інші й також виконували пісні — хто під гітару, хто під уже змонтований раніше супровід. Віктору довелося співати ще кілька пісень, які були створені ще тоді, але через відомі обставини так і не встигли знайти свого виконавця — незабутнього Тараса Лему.

Надвечір з'явився Войтович. Він скинув піджак, сорочку і, залишаючись у доволі оригінальній футболці, прилаштувався поруч із Віктором на цій бутафорській «кухні». «А може, щось путьове вийде?» І вони співали вдвох. А потім, коли команда підкріплялася «чим Бог послав», Войтович продивлявся і прослуховував інші записи, зроблені за день. Здавалося, він залишився задоволений. І коли Саша, головний технік, клацаючи кнопками, проганяв зроблену за день продукцію, метр несподівано вигукнув:

— Стоп! Ану…

Потрібне місце повернули. Це була одна з пісень Віктора, ще з «тих». Ні, не Зоряниних, адже була написана в той період, коли доля вже забрала її назавжди й коли йому було неймовірно тяжко.

лунав приспів.

Обличчя метра виглядало вкрай зацікавленим, і всі збіглися до екрана, дивлячись на дійсно замученого, якщо не всім життям, то цим днем — безперечно, чоловіка у смугастій десантній майці з леопардом на м’язистому плечі, яке, здавалося б, усе могло подужати.

— Свічку на стіл — і то негайно… — закомандував Войтович, — таку… ну, ви зрозуміли яку… Без підсвічника, на тарілку!

Він уже бачив, цей невгамовний Войтович, як усе виглядатиме в кліпі. Чоловік, від якого завтра буде в захваті аудиторія набагато більша, аніж сьогоднішня, сидітиме трохи інакше, розвернути б його, але хижак нехай залишається в кадрі. І нехай оці рядки так і співає — тихо, речитативом. А от приспів…

— Оце гарно… Так, ще нам трьох коханок у студію… — бурмотів Войтович. — Ну, це ми знайдемо… А може, не трьох…

Метр виглядав просто щасливим і мало не потирав руки. Народ допивав каву, а вони вийшли на повітря перекурити.

— Повір мені, Вітю, це буде гарно, — мовив Войтович. — Віриш?

Віктор знизав плечима.

— Побачиш. Коли я все зліплю. Вітю… — Він глянув у самі його очі. — Не позбавляй мене можливості з цим працювати. Залишся, поки доробимо принаймні оцих два ролики. Притому останній — насамперед.

— Як скажете… — похитав головою Віктор. — Треба — то треба.

— Треба, — погодився метр. — А тобі що — зовсім не цікаво? Ну, скажи відверто.

— Гарно у вас. Приємно тут обертатися, — сказав Віктор.

— Тусуватися, — виправив Войтович. — Звикай. А в тебе є якісь ідеї? Щодо того, як це все оформити? Ну, думай. Твоя ж пісня.

Якийсь час Віктор думав, а потім промовив:

— Є, якщо дозволите…

Вечірній Київ блимав чисельними вогнями. Рух заспокоївся, і тепла безвітряна тиша поглинула каштани, які від світла ліхтарів тепер здавалися геть білими. Він залишився на самоті й покрутив у руках телефон, залишений Войтовичем. Не тому, що відчував якесь вагання — просто надто сучасна модель. Але він упорався.

Напевно, вона ще не спала. Голос був спокійним, рівним, не здивованим.

— Привіт.

— Привіт, рада тебе чути. Не сподівалася.

— Не збудив?

— Ні. Ти ж знаєш, я пізно лягаю.

— Ти не зайнята?

— Звісно, ні. Тим паче, для тебе. Дуже рада твоєму дзвінку.

— Я хотів дещо тобі запропонувати. Пам’ятаю, ти розповідала про свої невдачі. То я знайшов для тебе місце якраз у двох відеокліпах замість тих. Ну… не Ель Кравчук, звичайно, але фахівці кажуть, що також пристойно. І… гонорар зовсім непоганий. Ти згідна?

Вона розгубилася.

— Віку… це так несподівано… А… що це? Ти що, просив за мене Войтовича?

— Та ні, навпаки він мене просив. Це мої… як він каже — ролики. Треба зіграти знаєш кого? Мою коханку. Тобто навіть одразу трьох. Потягнеш?

— Віку… ти серйозно? Ти — у відеокліпах? Войтовича?! Нічого собі… І… запрошуєш мене?

— Звісно. А кого ж іще? Приїжджай. Тут усе лише починається — товктимуться, пробач — тусуватимуться цілу ніч.

— А якщо я все-таки не підійду? Ну, впреться Сергійович — я його знаю. Знову, як і тоді, знайдуть гарнішу. Тоді буде подвійне розчарування.

— Не знайдуть, — упевнено мовив Віктор. Помовчав і додав: — Ти найгарніша. Можеш мені повірити.

Коли надійшов Войтович, Віктор мовчки простягнув йому телефон.

— Ну що, знайшов хоч одну кохану?

— Усіх трьох.

— Швидко це в тебе, — здивувався метр. — Ну, воно й не дивно. Переможець…

Здоровезний хрущ, прогудівши в темряві, вдарився у плече Войтовича і впав на землю догори ногами, ворушачи лапками, намагаючись перекинутися.

— Ну нічого собі… — мовив той. — Озвіріли. Цього року їх як ніколи.

— Це ж добре, — зауважив Віктор. — Як каже одна поважна людина — «хрущі літають — отже, будемо жити».

— Нормально, — сподобався дотеп метрові. — Хто придумав?

— Петро Франкенштейн.

— Як-як?!

— Петро Франкенштейн, — повторив Віктор. — Ви його не знаєте. Поважна людина. До речі — мужик прикольний! Ви би бачили цю морду! Такий типаж! Ось кого у відеокліпах знімати.

— Не жартуєш?.. — зацікавлено й водночас з недовірою промовив метр. — Гм… Знімай. Тобі й карти в руки.

Вони говорили довго. Спільне минуле, плани на майбутнє, просто думки вголос. А за вікнами студії вмикалося, вимикалося, звучало… Їх не чіпали, наче всі розуміли, що тут зараз вирішується важливе для їхнього шефа питання.

— Ну? — запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. — То як?

— Про що ви? — не зрозумів Віктор.

— Про тебе. Дуже хочу мати тебе у своїй команді.

Рука метра залишалася простягнутою, а Віктор тільки розпачливо похитував головою, не знаючи, як вчинити.

Вона наче створена була, щоб з’являтися в найпроблемніші моменти його життя й полегшувати його своєю появою. Так сталося і цього разу. А метр отримав свого роду тайм-аут, побачивши несподівано Ольгу, яка заходила на подвір'я студії.

— О… — мовив Войтович, — а тебе, сонечко, яким вітром сюди занесло?

— Я її запросив, — пояснив йому Віктор. — Ви ж казали терміново знайти собі кохану, то я виконую.

— Гм… н-да-а… м-м… — Войтович був здивованим. — Ну, що ж… вибір схвалюю. То як?

Рука була простягнута повторно, а Віктор, тепер уже не роздумуючи, подав свою й потис її.

— Ну й рука в тебе… — пожалівся метр, — залізо! Але для нашої не надто делікатної справи, гадаю, підійде.

— Усе, що з заліза, — завжди підійде, — автоматом мовила Ольга. — Якщо постаратися…

— Гарно… — розплився в посмішці Войтович. — А цей афоризм хто народив?

— Петро Франкенштейн, — сказала Ольга з такими інтонаціями, наче цього не можна не знати.

— Ну, ви, — несподівано розлютився метр, — ідіть до дідька! Взяли моду зі старшого покоління глузувати! Ану, вперед! Розбалакалися. Ні холери не зробили сьогодні… Он ранок уже — життя починається!

Схопивши, він потяг їх до студії — галасуючи, напускаючи на себе цю показну суворість і водночас не ховаючи доброї усмішки. Схоже було, що життя для цих трьох людей дійсно лише починалося.

07.11. 2004 р.