Переможець отримає все

XXXI

Вони їхали чинно — всі троє попереду. Поважний ескорт… Спочатку «Мерс», за ним «Ауді» і перед самим його носом муляла очі не надто нова «Беха», у якої винахідливі хлопці додумалися прив’язати кришку багажника до фаркопа — мовляв, їдуть собі звичайні люди, поламалася техніка, то прив'язали мотузком. Якби були гангстери які — гарну б машину для такої справи взяли. Грайтеся, хлопці, давайте…

«Беха», нарешті, пішла обганяти «Ауді», а потім взялася й за «Мерса». Це щоб у нього не виникло підозри, що отак усі їдуть, наче супроводжують. А на узбіччі промайнув новенький «Гольф», водій якого щось шукав у багажнику. Скажений агрегат — двигун два з половиною куби на таку легеньку машинку. Вихлопна подвійна — наче сопло в ракети. Зараз він зачинить багажник, газоне добре і «вставить» усю цю чергу, а потім пристроїться за Віктором і проїде кілька кілометрів, буцімто «новенький». Тільки не для нього. Віктор добре розумів, що відбувається. Він повільно просувався в довжелезній черзі машин, яку вели люди, що стежили за ним. Напевно, мета їхня варта того. Одні обганяли, інші відставали, аби в нього не виникло враження, що хтось стежить. Усі їхали приблизно з однаковою швидкістю. Звісно, вписувалися поміж ними й «чужі», сторонні машини, але кілька «їхніх» Віктор уже розрізняв безпомилково.

Погода була проти нього — на дорозі жодної сніжинки, лише чистий асфальт. Тому використати переваги своєї повнопривідної машини він не мав шансів. На трасі жоден із них не поступиться йому. А з'їзду з траси не було. По обидва боки як не прірва, то схил, гори, ліс. Загальмувати й вискочити? О, тут, Віктор міг позмагатися, хоча, звісно, хлопці з тих машин — не голови колгоспів й бігтимуть за ним як належить. Але крок цей надто ризикований. Щойно він відчинить дверцята, хтось уже гальмуватиме поруч — його або зіб'ють машиною, не на смерть, звісно, або ж стрелять по ногах. І тоді…

Він поправив тугий пояс на животі. Пачки грошей зручно вмостилися там. Тоді ці гроші не потраплять туди, куди повинні. І Віктор їхав спокійно, намагаючись не показати їм, що все розуміє.

Дорога почала спускатися донизу, трапилося кілька відгалужень. Скоро доведеться ризикувати, адже попереду кордон. Віктор непомітно продовжував знижувати швидкість, намагаючись якомога більше переслідувачів пропустити вперед. Вибравши зручний поворот, він різко візьме вліво. Ті, хто позаду, звісно, двинуть за ним, а ось ті, що попереду, — поки збагнуть, поки розвернуться… Принаймні, буде надія вискочити з машини й пірнути в хащі. А може, там і стануть у нагоді широкі колеса та повний привід його джипа. Може, взагалі вдасться залишити їх позаду й по якійсь ріллі чи бурячинню відірватися так, що вже ніхто не знайде.

Його обігнали ще зо три машини. Швидше за все — «чужі». Не перестаратися б. І весь час увага, очікування того моменту, коли дорогу перегородить якась вантажівка. Тоді думати буде пізно — все вирішуватимуть руки та очі. А на наступному повороті у дзеркалі Віктор побачив ще одного. Навіть присвиснув сам до себе. Відставши метрів так на двісті, між двома бусами намагався заховатися потужний «Хаммер». Надія втекти по бездоріжжю розстала. Проти цього монстра його джип шансів не має.

Кілометри зникали дуже швидко. Ще трохи — й митниця. Якщо не тут, то потім невідомо де. Швидкість його машини дедалі зменшувалася, й передній старенький «Форд» пішов на обгін. Ще трохи, і «Хаммер» наступатиме на п'яти. Обжене чи ні? От якби… А як ударить боком і викине у глибокий кювет, повний кущів? Чорта з два звідти виберешся, навіть джипом…

Руки міцніше стиснули кермо. Не дати обгону — означає викликати підозру. Хоч машин загалом і поменшало, у кожній ввижалися переслідувачі. В усіх, хто рухався в одному з ним напрямку. Інша річ — ті, хто траплялися назустріч. Оце вже точно чужі. І в них Віктор сподівався знайти порятунок. Або навпаки.

Здалеку попереду випливли дві фури. Вони йшли компактно, дві однакові, тримаючи курс на Будапешт. Віктор прикипів очима до кабіни передньої вантажівки. «Пробач, друже, сподіваюся, ти не спиш»…

Він пригальмував — зовсім трошки, показуючи правий поворот, ніби збирався з'їхати на узбіччя, водночас залишаючись на своїй смузі. Задня фура цієї миті була повністю схована за передньою, і її водій не міг бачити, як фари Вікторового джипа моргнули тому, кому належало не спати. «Прокидайся!» Звісно, цього блимання не могли побачити ні на «Хаммері», який ішов позаду, ні ті, хто були ще далі за ним. Передні ж, якщо й помітили у дзеркалі, то не встигли зорієнтуватися, та й що вони могли зараз вдіяти?

А Віктор, зціпивши зуби, несподівано пішов на лобове зіткнення з передньою фурою, коли до неї залишалося якихось сто метрів. Це був диявольський маневр. У того, хто спостерігав цю картину, мало б стати дибки волосся. Водій велетенської машини зреагував миттєво. Він, мабуть, і сам не зрозумів, що робить, коли викручував кермо на протилежну смугу, на якій у ці секунди вже гальмував «Хаммер». І передня фура, водій якої автоматично робив усе можливе, аби уникнути зіткнення з джипом, уже летіла в лоб його переслідувачам. Та все ж у «Хаммері» сиділи не тумаки, і зіткнення не відбулося. «Хаммер» устиг перед самим носом тягача слідом за Віктором втекти на протилежну смугу. Задня ж фура, уздрівши, що напарник несподівано попер на протилежну, опинилася ніс у ніс із джипом, і водій її спробував уникнути зіткнення в такий самий спосіб, але Віктор не дав — різко крутонув праворуч, перерізаючи їй шлях і націлюючись також у лоба. Досвідченому дальнобійникові знадобилася вся майстерність, щоб зуміти вивернути від цього камікадзе назад на свою смугу, і ось тут уже «Хаммеру» не було куди подітися. Задня фура зім'яла цю машинерію, не таку вже й потужну, порівняно з нею. Передня ж на той час уже загребла «Ауді», навіть не помітивши того крутого «Гольфа» з подвійним соплом, який зник під її «животом». Дві величезні вантажівки гребли все підряд з підмерзлої дороги, що ставала гарячою, палячи фірмову резину. Вищання гальм упереміш із жахливими звуками ударів та скреготання металевих корпусів, які зминалися під дзенькіт скла.

А Віктор, витискаючи все можливе зі свого «Черокі», йшов крижаним узбіччям, ледь припорошеним снігом, розкидаючи навсебіч земляну крихту. Останній, хто їхав у цій черзі, просто проспав його, оскільки увага водія виявилася прикутою до двох фур у дзеркалі, які одночасно розвертало поперек дороги, і Віктор проскочив його одним махом. Ось тут одразу і стало видно — хто «свій». Якийсь «Мерс», помилково зачислений до ворогів, злякано притисся до узбіччя, а от «Ауді» зразу пішла ліворуч, намагаючись відтіснити Віктора й зіштовхнути в кювет, але узбіччя підвело непристосовану до цього машину. Джип вирівнявся й таки обійшов його справа. І одразу попереду виросла «Тойота», а за нею вже ставав поперек дороги масивний «Пассат». Віктор лише зціпив зуби, б'ючи «японця» в переднє крило. Джип струсонуло так, що, здавалося, повідлітають прилади. «Тойота» розкрутилася, відкинута вліво, а він з розгону ввалив «Пассата» просто в бік. Удар був страшенної сили, і Віктор усе-таки наразився грудьми на кермо, хоча й добре тримав його. Шкребнувши по боці понівеченого «Пассата», він споров колесами узбіччя й побачив, що летить просто в загорожу з трьох машин, дверцята яких уже відчинені і в кабінах нікого немає. Він ударив усередину, намагаючись пробитися між двома. Джип підкинуло, і Віктору здалося, що заднє колесо його машини проїхало по капоту якоїсь невдахи. Тільки б не перекинутися! Зараз усе вирішували дійсно руки — самі, здавалося, без участі розуму.

Вони стріляли по колесах — усі, хто встиг повилазити з цього понівеченого металобрухту, коли добре зіжмаканий джип злітав зі схилу вниз. Віктор не одразу зорієнтувався, куди це він летить. Швидкість була божевільною, а схил — крутим. Машину підкидало на нерівностях… Він не перекидався якимось дивом! Відгалуження дороги, на яке так і не потрапив, залишилося зліва позаду, і по ньому вже їхала машина паралельно його курсу. Там теж хтось чатував! Напевно, один із тих, хто рухався попереду, з’їжджав на кожне відгалуження як в один, так і в другий бік, куди, цілком імовірно, міг звернути й Віктор. Таким чином, шлях йому перекривався гарантовано. О-о… вони добре налагодили справу…

Надія втекти бездоріжжям розтанула, навіть за відсутності тепер «Хаммера». Джип кидало з боку в бік — очевидно, колеса таки постраждали, але поки це було можливо, належало їхати — якомога далі від них. Несподівано попереду почався підйом, порослий кущами, і звернути можна було тільки в бік дороги, якою вже їхали аж три машини. Черга пролунала, коли він вивалювався з джипа. Його переслідувачі бігли і стріляли. Посипалося скло бокових вікон. Тепер Віктор був, наче на стенді. Кущі виявилися дрібними й рідкими, а бігти довелося вгору. І, кидаючись із боку в бік, він долав схил, благаючи оту свою долю, яка невідомо чи існувала взагалі. Як же потрібно було, щоб усі ті кулі обминули саме зараз! Уже потім — як станеться. А зараз…

А стрілянина стояла несамовита. Віктор не сумнівався, що схил уже обходять збоку, а, можливо, і з обох. Скільки часу минуло? Достатньо, щоб хлопці «серйозного» встигли ломанути системи того фонду. Тож козиря у вигляді шифру від сейфа, скоріш за все, вже немає. Тільки б не прострілили ноги. Тільки по прямій. А байраки, що почалися на протилежному схилі, по прямій бігти якраз і не давали. Майнула думка сховатися. Ні, все прочешуть. Псів приведуть. Усе зроблять, аби зловити. Ще один байрак він якось переліз. Тут уже починався справжній ліс. Повалені дерева лежали поперек яру, і це забрало дорогоцінні хвилини. А наступний виявився таким, що тільки влізь, а чи вилізеш — невідомо. На дні плюскала вода, текло джерело. А може, й річка — він не бачив. Довелося перелазити у сприятливішому місці. Тепер уже не було сумнівів, що його обійшли. Що ті, хто його шукає, вже десь попереду. Тому він рухався дедалі обережніше, прислухаючись, чи не захрустить гілля. Скільки їх? Хоч би скільки було, усі — і ті, що залишилися неушкодженими після зіткнень на дорозі, — зараз тут. Поруч. А можливо, вже підтягуються нові сили, перекривають весь квадрат. Віктор тримав курс на схід. Вийти з цієї облоги — й до кордону, який доводилося переходити нелегально не один раз, до того крайнього хутора, де чекає машина.

Він розпластався за поваленим деревом, оскільки почув їх першим. Переслідувачі хрускотіли гіллям, наближаючись, і, здавалося, минали його. Троє. Віктор завмер, скосивши очі. Двоє пішли стороною, а третій зупинився кроків за двадцять по той бік дерева. Ніж уже давно був у його руці, великий палець торкався зубців пилки. Не дихати… Цей третій пройшов зовсім близько. Пощастило. Кроки стихли — пішли углиб масиву, звідки прибіг Віктор. Уперед!

Він просувався короткими перебіжками, подовгу прислухаючись, і намагався триматися гущавини, не йти по відкритому, аби не бути підстреленим тим, хто, можливо, помітить його першим. А потім десь унизу почувся звук мотора машини. Їхали далеко, очевидно, якоюсь польовою або лісовою дорогою. Голоси! Голоси лунали з іншого боку. Здавалося, їх кишіло у лісі. А потім… Як відчував, що таке можливо! Гавкіт був далеким, очевидно, псів спустили з того місця, де застиг встромлений понівеченим капотом у кущі його «Черокі». Ще б пак — ці люди передбачили все. Напевно, псів везли у якійсь із машин, не інакше, і зараз вони вже мчать його слідами.

От коли настав час ризикувати серйозно. Обравши найгустішу ділянку, Віктор побіг. Якнайшвидше видертися з оточення — це єдиний шанс. Тут важче влучити. Він мчав, не переймаючись питаннями тиші у цьому зимовому, на щастя, безсніжному лісі. Тепер — будь-що-будь. Ховатися більше немає сенсу. Намагаючись тримати напрямок на схід, він долав байраки, лощини, слідкуючи ретельно за диханням, адже бігти, дасть Бог, доведеться ще довго.

І все-таки нарвався. Луною розкотилася черга в завмерлому лісі. Посипалося з дерев, а він лише зігнув плечі, додаючи швидкості. Друга черга вдарила звідкись іззаду — той самий, просто Віктор уже встиг його минути. Давно забуте відчуття — як це воно, коли стріляють по тобі… Навздогін ударило кілька одиночних — напевно, інший був озброєний пістолетом. А попереду майнув край лісу. І якби не пси позаду, не варто виходити туди. Та хіба тепер є вибір?

Протаранивши кущі, він вискочив на поле. Рівнина, поросла дрібними ялинками, простягалася далеко, а поруч, справа, в низині, розкинулося невеличке село. Поле здавалося таким, що могла б їхати будь-яка машина — мерзле, безсніжне. Тому шлях лежав тільки до села, що примостилося в яру. Постріли вдарили від крайніх дерев, коли він уже зникав у ялинках, які ледве сягали грудей. Віктор зігнувся й кинувся убік, забираючи до хутора. Свиснуло зовсім поруч. Та, що пробиває залізничну рейку. А вони бігли й чесали навмання по ялинках, у яких заховався зухвалець, що зумів «кинути» таку круту команду.

Зараз його побачать ще раз, коли поверне до кривої огорожі, зробленої з букового гілля. Наступна черга вдарила тоді, як перестрибував її. Впавши, він заїхав під гілки яблунь, скочив і, продершись через чиюсь занедбану садибу, побіг замерзлою грязюкою вулиці. Перекошені паркани дерлися догори. Вискочивши до одного, найнижчого, Віктор перевалився на той бік і майнув у зарості будяків уздовж городу. Більше не стріляли. Хоча, напевно, з гори його бачать.

Село дійсно виявилося невеликим і якимось завмерлим. Лише одна баба в хустці провела втікача здивованим поглядом. А коли Віктор вибіг за межу городів, то побачив їх обох — стрільців. Один виглядав товщим і відчутно відстав, зате другий, той, що з автоматом, біг досить справно. Їм довелося зробити гач, аби минути село, оскільки обидва бачили, що переслідуваний уже вискочив на другий бік. Передній припав на одне коліно.

Він бив короткими чергами по два-три. Одного разу куля спорола мерзлу ріллю під ногами Віктора, навіть ударило грудками. А другий — було добре видно — зупинившись зовсім, говорив по мобільному. «Кличте, хлопці, підмогу, кличте…»

Груддя ріллі скінчилося. Тепер, принаймні, його не дістануть на колесах, хіба що мають ще одного «Хаммера». Той, з автоматом, біг за ним, другий дерся на схил до крайніх хат. Віктор зрозумів, у чому річ. Унизу не тягнув мобільний, і цей, гладший, побачивши, що переслідування на своїх двох йому не під силу, вирішив принести бодай якусь користь, спрямувавши увесь натовп, що, цілком зрозуміло, втратив орієнтацію в незнайомих місцях, туди, куди належить. Тим часом у селі здійнявся жахливий гавкіт. Здавалося, показилося все — прив'язане й неприв'язане. Очевидно, туди вже влетіла й чужа зграя — та, що йшла його слідом. От би… собачі розборки були б тут такими доречними!

Він більше не стріляв — той, що біг позаду. Гладкий відстав безнадійно, решта погубилася. А де пси? Може, їх узагалі немає — усе намалювала його уява? Віктор дозволив собі озирнутися ще раз на пагорбі. Кроків за триста позаду був його ворог. А попереду, дуже далеко височіли башти елеватора. Це вже українська територія. Але як далеко! І йому потрібно північніше. Усе правильно — там Суржани, біля яких на покинутому хуторі стоїть машина. Із цими обнадійливими думками він виліз на наступний пагорб.

Його переслідувачу вдалося скоротити відстань, але не це було найгіршим. Далеко, на горі, звідки простягався їхній шлях, майнуло три силуети — навіть дрібні цятки, але Віктор зрозумів — це собаки. Ось вони вже зникли, адже схил заріс високою травою. Все-таки пси. Від них не втечеш.

Віктор зупинився і припав на одне коліно. А той, з автоматом, продовжував бігти на нього. Скільки ще? Двісті кроків… Сто п’ятдесят… Ще трохи… Зараз… І він побіг — не від озброєного хлопця, а поперек. Ну! Той приклав автомата й цілив. Важко влучити в рухому ціль, коли твої легені намагаються хапнути якомога більше повітря. Це були одиночні постріли. А Віктор завернув, роблячи зигзаги. Все! Цей хлопака мусив таки витягти магазин і глянути, щоб переконатися, що він пустий.

Він схопив зброю зручніше, поперек, і приготувався до зустрічі. Схоже, десантний штик-ніж у руках Віктора не справив на нього хтозна-якого враження. Але про які враження може йтися, коли двоє стоять за кілька кроків одне від одного, важко дихаючи? Ворог усе-таки встиг озирнутися й побачив пса. Найпершого, який також випередив усіх. Доберман мчав, роззявивши пащу й розкидаючи зі слиною важке гарчання. Віктор стрибнув на переслідувача першим, вдаривши ногою по його колінах, одночасно затуляючись руками від удару автоматом. Той таки не зумів ухилитися й опинився на землі, скрикнувши й накриваючи собою Віктора, який наступним ударом обома ліктями вже збивав набік важку зброю разом із його руками. Наступної миті ніж Віктора чиркнув по ньому. Скрик вихопився сам. Він намагався відсторонитися й уже не наносив удари автоматом — лише хотів затулитися ним.

Вибитий автомат полетів у мерзлу пожовклу траву, а удар ногою завалив недавнього переслідувача навзнак, і лише тоді Віктор побачив, що не встигає: стрибок добермана застав його на одному коліні. Віддавши своє передпліччя його слинявій пащі, Віктор ударив пса по шиї, розтинаючи доглянуту шерсть до хребців.

Скавучання бідолахи потонуло в надсадному гарчанні двох інших. Вони відстали, бо були масивнішими — кошлата вівчарка і ще якийсь, клаповухий, із тих, що призначені для собачих боїв. За мить повалений навзнак важкими собачими тілами, він гатив без розбору, куди попало. Вівчарка була в нього на грудях і, рвучи плече жертви крізь куртку, намагалася дістатися шиї, тому першою й отримала лезо кудись знизу. Але зуби не розтискалися, того й мав нагоду другий ще якийсь час безкарно тріпати переслідуваного. А коли паща вівчарки безсило роззявилася, важка, вже мертва, туша лягла на груди Віктора. Останньої миті його руку, що тримала ніж, стиснули зуби десь біля ліктя, але зумівши перебрати ножа другою, він ударив націлено — у груди. Двоє псів ще смикали ногами, а той, чиє обличчя юшило, розтяте навпіл, намагався опанувати себе й боротися до останнього. Автомат був затиснутий у його руках, наче дровиняка, і з криком поранений ворог кинувся на Віктора. Проте це вже не був боєць і його належало добити одним точним ударом.

У голові гуділо, але Віктор розумів, що все-таки не йде, а біжить. Не зупинятися. Ще трохи. Уздовж меліоративної канави, порослої кущами. Тут безпечніше. Подалі від людського ока. Позаду залишився кордон, башти елеватора в Суржанах. На горі — хутір. Він усе-таки видерся. Переміг. Тут уже не наздожене ніхто. Хіба би вертоліт мати. Та й то не допоможе — скоро ніч. Сіріє, ще якась година. Тільки б машина стояла в належному місці. Не підведи, Франкенштейне… Він зумів…

Попереду вже виднілися ялини покинутого хутора. Вони утворювали таку собі огорожу навколо розваленої хатини, захищаючи від вітру. Там мала стояти Петрова машина. У ній одяг і їжа. У ній шлях до виконання того, що було для Віктора більшим, аніж завдання. Метою всього життя. Залишиться якась година їзди до Львова й елементарна банківська операція, яка підведе риску. Після цього — хай що хто хоче. Ще трохи. Несподівано йому згадалося, як раніше, ще в юності, всі глузували з його імені. Оте «Переможець» так не в’язалося з тим, що він являв собою. Чого воно згадалося? Адже все-таки — переможець. Ще трохи…

За кілька хвилин Віктор уже вдивлявся в темну пляму ялин та бур’яну. Де? Де вона? Франкенштейн не міг підвести! Під ноги трапився оброслий травою мурашник, і він мало не впав. Є! Машина таки стояла, ховаючись за напіврозвалений зруб хатини. От тільки…

Ноги Віктора зупинилися не одразу, хоча, здавалося, раніше зупинилося серце. А от черевики ще продовжували за інерцією робити автоматичні кроки. Руки опустилися, а груди й далі хапали повітря, якого лише тепер по-справжньому забракло. Машина все-таки стояла між двох ялин, поблискуючи темними вікнами. І марно намагався Віктор упізнати в ній Петровий іржавий мотлох.

Це був масивний чорний джип. Не вірячи власним очам, Віктор застиг за п'ятдесят кроків від нього. Ноги тремтіли, вимагаючи опуститися на траву. Ось і все.

Гра скінчилася. Він був тут, навіть чекав на нього. Той, хто не мав би зараз знати, де опиниться Віктор. Той, кого називали «Летючим Мадяром». Він чекав давно, хоча зараз стояв нерухомо, зловісно виблискуючи формами у вечірніх сутінках. Здавалося, там нікого немає.

Кінець усьому…

Ноги ступили крок назад. Лише один крок. Куди? Хотілося сісти, навіть упасти й більше не рухатися, але Віктор продовжував стояти, похитуючись. Щось не давало зробити цього. Напевно, грубий шкіряний пояс, одягнутий навкруг талії і сховані в ньому пачки грошей. Саме вони, і аж ніяк не жіноче ім'я, котре було з ним завжди і яке зараз наче відсунулося кудись на задній план. Напевно, воно прийде пізніше. Останньої миті, коли до людини приходить усе найдорожче, щоб попрощатися. Після цього слово «Зоряна» назавжди припинить для нього своє існування.

І ноги його продовжували ступати назад, а очі несамохіть прикидали відстань до меліоративної канави, краї якої заросли кущами. Що, як його ще не побачили? Що, як це взагалі зовсім «ліва» машина, яка опинилася тут випадково? Що, як не існує насправді ніякого «Мадяра», а все це п'яні шоферські вигадки? Думки чіплялися за життя так само вперто, як виснажене тіло. Вперто й безглуздо…

Світло спалахнуло в кабіні раптово. Зловісне, якесь матове, спотворене тонованими вікнами. Одразу запустився мотор, і машина рушила до нього, вирулюючи з місця стоянки поміж кущами. Це був «Летючий Мадяр». «Ось де ти мене знайшов. Так невчасно…» Чорний силует м’яко погойдувався по горбах, укритих мерзлим бур’яном, наближаючись із кожною секундою. Це виглядало моторошно. А за джипом з кущів біля розваленої хатини з'явився дірявий Петровий «Жигуль» і, скрегочучи пузом по замерзлих мурашниках, рушив слідом. Обидві машини рухалися строго однаковою траєкторією. І не одразу вражений побаченим Віктор збагнув, що вони з’єднані між собою буксирувальним тросом.

Ще одна зайва секунда була втрачена свідомо. Щоб зібратися, хоч сил не залишилося зовсім. І все ж таки він побіг, набираючи швидкість, у напрямку канави, знаючи, що допомогти дістатися туди першим може тільки диво. А м’який гуркіт був уже за спиною. Потужний гігант легко тягнув за собою цю іржаву бляшанку, що скреготала на кожному горбку. Він обернувся, продовжуючи заплітати ноги вже задки. Чоловік у якомусь чудернацькому капелюсі обертав кермо, прямуючи просто на нього. Віктор послизнувся і впав. Час прощатися. «Прощавай, Зоряно. Пробач і тримайся. Якби я міг з того сві…»

Джип сповільнив рух, і прив'язаний ззаду «Жигуль», що продовжував котитися з гори за інерцією, наздогнав його. І одразу зревів мотор, і чорний гігант, загрібши всіма чотирма колесами, смикнувся вперед. Ривок обірвав трос. Це було зроблено навмисно. «Жигуль» завмер, наїхавши колесами на якусь перешкоду.

«Мадяр» зупинився за десять кроків. Мотор зловісної машини продовжував тихо працювати. Останній подарунок долі. Відстрочка на кілька секунд. Думку закінчити… «Якби я міг з того світу оберігати тебе, то рушив би туди сам, по добрій волі. Адже на цьому однаково…» Замок дверцят клацнув, і вони повільно відчинилися. Так само повільно нахилився вбік силует у кабіні, і чобіт сперся на підніжку. Думка не дістала завершення. Перед ним поставав той, хто був його долею насправді.

Силует на підніжці розігнувся. Очі не вірили в те, що бачили.

А бачили вони Лему.

Він був неголений, на голові — пожмаканий капелюх із доволі широкими крисами, але ніщо не могло завадити Віктору впізнати цю людину. Навіть тут. Навіть у такій ролі. А роль ця не викликала жодного сумніву. Жодної надії не промайнуло в голові, коли зловив погляд Тараса. Ця людина, яку найменше сподівався тут побачити, прийшла не врятувати того, хоча наче претендувала на статус друга. Навпаки — знищити.

Тому й не спромігся Віктор вимовити бодай слова. Не поспішав вітатися й Лема. Саме зараз сповнений відчаю погляд утікача зупинився на задній машині — тій, що призначалася йому. Лема помітив. Неквапно озирнувся й мовив:

— Сідай…

Це був не той голос, від якого божеволіли сотні тисяч людей, хоча й належав тій самій людині. Він звучав глухо та зловісно, ніби з пекла, атрибут якого являла собою ця зловісна чорна машинерія.

— Навіщо? — запитав Віктор.

— Ключі в замку. Ти ж на ньому мав їхати. То їдь. Спробуй. Якщо можеш — рятуйся від «Летючого Мадяра».

Відстрочка тривала. І лише одна думка панувала тепер у його свідомості — як використати її, щоб вижити? Більше нічого. Не скакали в голові хаотичні здогади про те, чому водієм джипа-привида виявився Лема, навіщо цей театр і чому його намагаються посадити у цю бляшанку замість просто переїхати колесами, якщо вже так треба. Не проштрикнуло голову жодним припущенням щодо того, як могла ця людина довідатися, де його шукати. Навіть образ коханої жінки, що з'явився наостанок, як і належало перед загибеллю, канув у небуття. Як вижити… Рука торкнулася крізь куртку пояса, що стискав живіт.

— Не варто, — по-своєму зрозумів цей жест Лема. — Не встигнеш. Краще крути баранку. Пробуй. Ти ж ас…

— У мене немає зброї, — мовив Віктор. — Це… ось…

Він підняв куртку обома руками й показав пояс.

— Там гроші. Ті, які я просив у тебе. Я все-таки здобув їх. Я не можу зараз умерти…

Лема мовчав. А Віктор чітко розумів, що не врятується на цій машині, нехай навіть у неї було би вмонтовано десять «маздівських» двигунів десятьма Франкенштейнами. Зараз від цього вже нічого не залежало — сил не залишилося в нього самого. Ні грама. Ця гора чорного металу просто розчавить його колесами та бампером. Ноги Віктора тремтіли й відмовлялися слухатися. Ось вона, межа можливостей.

Мовчанка панувала неповну хвилину. А потім Віктор заговорив, не добираючи слів. Про те, що гроші потрібні жінці, яку він кохає понад усе, про те, що без них загибель чекає на її дитину, про те, що обоє вони нічим йому не завинили… Це було благання. Ніколи б не зміг уявити цей сильний та суворий чоловік, що колись, стоячи майже навколішки, благатиме ворога про помилування. Але це було справжнісіньке благання, хоча йшлося не зовсім про пощаду.

— Відпусти, прошу тебе. Я повернуся. Мені потрібен один день. Щоб переказати гроші. А потім я повернуся. Присягаюся.

— Що ти кажеш… — скривився Лема. — Таки повернешся?

— Повернуся. Сам. Господи… Я б своє життя лишив у тебе в заручниках, якби знав, як це зробити! Ну повернуся!

Лема не відповів, але Віктор відчув, що ця людина, яка невідомо за що бажала знищити його, вагається. Він дійсно вагався! І марно намагався Віктор зазирнути в його очі. На це б іще стало сил. На те, щоб кинутися вперед і, пролетівши цих десять кроків, видерти його з машини — ні, а на це б іще вистачило. Та сутінки густішали, а пожмаканий капелюх кидав на обличчя Леми ще більшу тінь.

— Я повернуся. Не губи їх… Прошу тебе…

— Гаразд, — нарешті мовив Лема, який, вочевидь, не просто слухав ці благання, а ще й обдумував щось своє. — Я тебе відпущу. Але якісь гарантії мені потрібні. Тому в заручниках… нехай залишиться вона.

Хай яким було виснаженим його тіло, а в грудях, десь низько, під ребрами, вмить утворився якийсь згусток, щойно до нього дійшов зміст сказаного.

— Ти даси мені номер отого її рахунку в Німеччині. І гроші, звісно, також залишиш. І їдь собі… якщо воно поїде без буксиру. — Лема зневажливо кивнув головою на Петрове творіння. — Я сам перекажу гроші. Сьогодні. А ти мені даси координати людей, яких нагрів. Даси зараз і так, щоб я міг переконатися, що це правда. А тоді гуляй. Я задзвоню тобі, коли сюди приїхати. Сподіваюся, твій номер не змінився? І якщо ти почнеш забувати свої обіцянки, то я здам їм оцей рахунок, на якому осіли їхні гроші і твою гмм… даму серця. Все. Гроші сюди. І гарантії. Або сам у машину.

— А які будуть мої гарантії? — запитав Віктор. — Які в мене гарантії, що перекажеш гроші?

— Ніяких, — похитав головою Лема. — Просто в тебе іншого виходу немає, щоб урятувати тих… котрі мені дійсно нічого не зробили. Мені їх також шкода. А грошей, дурню, в мене вистачає. Навіть для того, щоб займатися благодійністю. Тому…

Дійсно, як можна було повестися на бідкання зірки такого масштабу щодо відсутності грошей? Треба бути повним лохом. Віктор розстебнув важкий пояс і потримав його в руці. Потім поклав на траву поруч із собою. Тоді витягнув мобільний телефон, який узяв у мертвого ворога, увімкнув і тремтячими пальцями набрав на ньому номер банківського рахунку, який знав напам’ять. Зараз цей номер залишиться тут назавжди. Телефон ліг зверху на чорну шкіру пояса.

— Ця трубка належала одному з них, — мовив до Леми. — Рахунок, на який потрібно переказати гроші, зараз на табло. Якщо покопатися в її записній книжці, гадаю, можна знайти номери тих, хто зацікавився б твоїми повідомленнями. Ось тобі гарантії.

— Гаразд, я покопаюся просто зараз, — сказав Лема. — Повзи двадцять метрів убік і лежи тихо. Інакше моя благодійність скінчиться просто зараз.

Під’їхавши, він швидко підняв пояс і телефон, прочитав уголос номер рахунку та назву банку. Потім, так і залишаючись на підніжці й поглядаючи час від часу в бік Віктора, Лема дістався до грошей, пом’яв у руці кілька банкнот. Усе. Шляху назад не існувало. Рятівні сутінки насувалися швидко, але тепер вислизнути — це не означало врятуватися, а навпаки. І раптом телефон, який Лема поклав на дах джипа, задзвонив. Він вагався якусь мить, а потім підніс його до вуха.

— Алло! — він слухав довго, а потім мовив: — Послухайте, не лайтеся так страшно. Я взагалі не та людина, яка заподіяла вам шкоду. Так, інша. Ну, це вас не стосується. Але я знаю координати хлопця, який вас нагрів. Так, не виключено, що я вам їх повідомлю і навіть номер рахунку, де осіли ваші грошики. Послухайте, я ж вас прошу — не лайтеся так, інакше мені може розхотітися мати з вами справу…

Ось тепер у цьому голосі упізнавалися інтонації справжнього Тараса Леми, але це нічого не змінювало.

— Не знаю, — закінчив розмову Тарас. — Чекайте. І більше не дзвоніть — я вимикаю телефон. Я сам задзвоню. Можливо.

Останнє слово супроводжувалося кинутим у бік Віктора поглядом.

Пояс із грошима полетів у салон на сидіння. Туди ж потрапив і мобільний. А силует на підніжці почав хилитися, нагинаючи голову, щоб сховатися в кабіні.

— Якщо з ними щось станеться, я знайду тебе будь-де! — закричав Віктор.

Джип зревів мотором і, видираючи мерзлу землю з травою, рушив просто на нього. Очі Віктора самі заплющилися від дальнього світла фар, яке вдарило зненацька. Ревіння наростало у вухах, і рука затулила очі машинально. Що він — псих? Це що — кінець?

Той, хто свого часу примудрився безпорадно застрягти між яблунями, насправді добре обертав кермо, й гора металу промчала за якийсь крок від нього, сіконувши по вухах тим, що летіло з-під коліс. Ревіння віддалялося. Трава поруч була в якихось синюватих плямах — наслідок раптового засліплення. Кущів унизу та ялин нагорі він не бачив узагалі. А ще попереду блимало якесь слабеньке світло — з машини, що залишилася йому.

Ноги розігнулися із зусиллям і рушили до «Жигуля». Руки вже не тремтіли, зате здригалося усе тіло — він довго сидів на холодному. Зараз. Завестися. Увімкнути обігрів. Прийти до тями. Зорієнтуватися, куди їхати.

Зараз…

Усе тільки починалося.