Переможець отримає все

XXV

Усе складалося ніби навмисно важко. Мобільний Тараса не відповідав. І Войтовича також. А беземоційний голос «мобільної леді» щоразу повідомляв, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Куди вони обидва могли завалитися — у яке місце, не покрите мережею «Київстар»? Або обидва відразу вимкнули телефони. Чого б то? І раптом здогадка! Лема, з яким він не спілкувався вже понад місяць, швидше за все, вирвався на якісь вигідні гастролі за кордон. І тоді це мало пояснення. Не з усіма країнами існує угода про взаємний зв'язок, у деяких потрібно для цього реєструватися….

Підозра підтвердилася, коли не відповів і телефон Ольги. Віктор без вагань набрав цей номер, але абонент також був поза мережею. Складалося враження, що виїхала вся «команда» Тараса Леми. З боку ця ситуація мала б викликати подив. Той, кому Лема значною мірою був зобов’язаний своїми останніми успіхами і хто звик зв'язуватися з ним по мобільному, за відсутності такого зв'язку просто не знав, як це зробити.

Спільних знайомих у них не було, а тих, із ким доводилося стикатися під час останнього перебування в колі співака, пам'ятав виключно в обличчя. Ні прізвищ, ні тим паче координат. Віктору насилу вдалося встановити через довідкову один із номерів студії Войтовича. Там, невизначено гмикнувши у відповідь на його представлення, повідомили, що метр перебуває на гастролях у Сполучених Штатах і Канаді.

Тепер і Віктор пригадав останню телефонну розмову з Лемою. Очевидно, негаразди під час складання нового грандіозного проекту змусили його піти на це. Турне по Штатах і Канаді, яке — Тарас давно вже казав — збиралася організувати українська діаспора, на певний час відтягувало «домашні» негаразди і, звісно, давало неабияку фінансову вигоду. Скільки воно триватиме?

Усе остаточно підтвердилося лише наступного дня. Лема зателефонував сам, з Чикаго. Хтось зі студії таки повідомив йому про дзвінок Віктора.

— Привіт, — відповів Віктор на традиційно галасливе вітання Леми. — Я шукав тебе, бо в мене дещо трапилося. Якщо чесно, навіть не знаю, з чого починати.

— А що сталося? — Голос Тараса змінився. — Ну кажи!

— Мені терміново потрібні гроші. Це питання життя і смерті.

— І скільки?

— Сто вісімдесят тисяч.

— Не слабо, — погодився Лема. — А що сталося? Ти що, десь влетів зі своїм бізнесом?

— Ні, — Віктор зітхнув, не знаючи, як пояснити. — Ці гроші мені просто потрібні. Вкрай потрібні. Я б не просив.

— Гм… — тільки й пробурмотів Лема. — А ти розумієш, які це гроші? Вважай, п'ята частина «лимона». Звідки ти взяв, що вони в мене є? Почнемо з того, що я не можу витягти їх із кишені й дати тобі. Ти що, гадаєш, я мільйонер?

— Я не знаю, — тихо промовив Віктор. — Але звернутися мені більше немає до кого. Мені потрібна така сума. Я погоджуюся на будь-які умови. Розумієш — на будь-які. Якщо ти нічого не порадиш, мені доведеться…

— Що тобі доведеться?

— Однаково їх добути. Не знаю…, Навіть вдягти маску й піти до банку. Зараз більше нічого не спадає на думку. І тоді якщо пощастить, мені доведеться зникнути. Зовсім. А як не пощастить…

— То що? — наче не повіривши у те, що чує, запитав Лема.

— Як не пощастить, то загину.

Віктор казав правду, тому й чув співак у його голосі справжню приреченість.

— Гм… діла… — витиснув із себе Тарас після паузи. — Весело… Слухай, але в мене справді немає таких грошей. Це дуже багато! Ти що, гадаєш, я в діамантах купаюся? Живу широко — не заперечую, але… Ну повір, при бажанні тисяч двадцять-тридцять мобілізнув би, і то… Не так, щоб от уже витягаю і даю. Розумієш… Як же тобі пояснити? Усіма фінансовими справами відає Сергійович, а я навіть не дуже вникаю в це. Ну, маю рахунок якийсь… А що потрібно — кажу йому, і він дає. Я ж не складаю грошей. Усі фінанси пристроюються одразу. Он «Черокі», той, що ти поміж яблунь їздив, знаєш, скільки коштує? Та що я питаю… А квартира, а дача з басейном… А щодня витрачаю… Немає капіталу, повір!

— То порадь щось, — насилу промовив Віктор. — Ти ж крутишся в такому… Порадь, де взяти. Кажу тобі — згоден на все. Може, з Войтовичем поговорити? Їздитиму за тобою, як пес на ланцюгу, виходитиму на публіку й гавкатиму, що належить, продамся з потрухами…

— Не мели дурниць! — перебив Лема.

Настала пауза. Попри все бажання, Віктор більше нічого не міг додати.

— Вітю, я зараз не знаю, що тобі сказати, — нарешті промовив Тарас. — Це що, терміново?

— Так.

— Ну, годину ти мені даєш, щоб оговтатися від твоїх заявочок?

— Звісно.

— От і добре, за годину я зателефоную, чекай.

— Запитай у Войтовича… — почав було знову Віктор.

— Я знаю, в кого питати, — перебив Тарас. — Сиди й чекай. А тоді поговоримо.

Година виявилася надто довгою. Він сидів, намагаючись не думати ні про що, але марно. Що відповість Тарас? Навіть у найгіршому випадку — сам щойно казав — двадцять-тридцять тисяч. Отже, тридцять. Сам Віктор, продавши машину, на якій зараз їздить, міг назбирати приблизно стільки ж. От і все. А потрібно щонайменше сто — і вже зараз. Це не вихід.

Наступна година була ще довшою. А коли закінчувалася третя, ворухнулася підозра, що ніякого дзвінка більше не буде. Навіщо йому ці проблеми? Вони знайдуть ще не один десяток таких авторів. Було б чим перейматися…

Лема озвався нескоро.

— Ну ось що, — зітхнувши, сказав він. — Вітю, це дуже велика сума. Зараз я не можу нічого пообіцяти. Щоб спробувати щось зробити, мені потрібно бути вдома. Ти мусиш почекати до закінчення гастролей.

— Скільки це? — Голос Віктора захрип.

— Менше місяця. Ну, нехай місяць. Зрозумій, зараз мене звідси ніхто не випустить. Підписаний контракт, і я мушу відбути. Це знову ж таки гроші. До речі, за турне також набіжить. А тоді ми спробуємо щось зробити, хоча проблеми є. Сергійович майже все вклав у новий проект, тому фінансові труднощі в нас і без тебе. Я з ним говорив. Розводить руками. Ти ж сам розумієш, які це гроші. Але щось зробимо, тільки серію концертів цих… Як ти сам кажеш — питання життя і смерті. Зараз я навіть рипнутися не можу. Ти сам винен. Слухав би нас — працювали б у Києві, ні про яке турне й не думали б. І ситуація була б інакша. Я тебе скільки просив?

— Отже, зараз немає жодної можливості отримати ці гроші?

— З мого боку, на жаль, жодної. Мусиш дочекатися. Ну, принаймні те, що зароблю у Штатах, можу пообіцяти тобі.

— А що ти заробиш?

— Гадаю, тисяч з двадцять-тридцять має «впасти». Вітю, щось постараємося зробити. Розумієш… Якби не цей проект, узагалі, думаю, проблем би не було. А ми… Розумієш, Сергійович усе поставив на карту.

Отже, ще тридцять — загалом дев'яносто у кращому разі. До того ж місяць, поки приїде, місяць, поки вдасться все це мобілізувати… Віктор знав, що й далі не буде все гладко. Щось таке лунало в Тарасових інтонаціях… Можливо, недовіра, небажання. Може, проект — лише привід для відмови? А може, здається? Чи здатний Лема зробити це, якби забажав? Віктор чомусь був певен, що здатний. Він знав, що мислить примітивно, але якби цей кумир оголосив якусь акцію на зразок «Врятуймо дитину» серед отих мільйонерів у Штатах та й в Україні! Що для них кілька тисяч… Тільки хто він для Леми, щоб той вдавався до чогось подібного. І так з Войтовичем клянчать гроші на якісь свої проекти. А тут іще…

Надворі збиралися сутінки. Було волого й водночас морозяно, тому й піднявся туман. Не видно було навіть порослого кущами схилу. Він ще бачив струмок, чув його плюскіт, а далі все забирав морок, і від цього здавалося, що вузенький струмочок не має другого берега, що він десь там, далеко, а вода ця безмежна і простирається хтозна-куди.

Схоже, йому не позичать човна. Пливти доведеться самому й не зволікаючи. Поки на тому березі ще чекає вона.