XVI

На цвинтар Віктор потрапив лише о пів на четверту. Розпитався в адміністратора на головному вході і купив гарний вінок — без напису, бо, з одного боку, вже не було часу, а з іншого, Віктор просто не знав, що міг би написати. Логіка підказувала як найкращий варіант — «Від того, на кого чекає твоя доля й кого ти ще можеш врятувати». Але блюзнірствувати на цю тему навіть подумки було неприємно. Тим паче, його справді могла спіткати доля Юри Чурикова.

Неприємне відчуття охопило Віктора, щойно він вийшов з вінком із цієї похмурої установи. Доти навпаки була якась наснага. Аякже — доля дарувала ще один шанс. Хапайся за нього… Тепер же він чітко зрозумів, що зараз опиниться серед людей, у яких справжнє горе, і йому, звісно, там не місце. Він з'явиться, щоб копирсатися в почуттях цих людей, винюхувати та випитувати. А ще видаватиме себе не за того, ким є насправді: покладе на могилу небіжчика вінок, можливо, найдорожчий з усіх, претендуючи таким чином на його близького друга. Доведеться брехати згорьованим людям.

Промайнула ще одна думка, несподівана й зовсім недоречна. Напевно, серед людей, які знають його, Віктора, одна зовсім би не здивувалася його вчинку, його блюзнірству. У пам'яті знову постала темна тканина сукні, що взялася складками на фігурі жінки, яка зникала в поїзді. Вона б не здивувалася.

Священик дочитував молитву, робітники вже розбирали мотузки, готуючись опускати труну у вириту могилу. На нього звернули увагу відразу, оскільки широкоплечий чоловік, який дуже поспішав і ніс дорогий вінок, підійшов несподівано і з того боку, з якого було видно всім. Присутніх було осіб п'ятдесят, і Віктор, ставши скраю, й собі намагався окинути їх поглядом, непомітним, але таким, що давав змогу побачити можливих знайомих. Знайомих не було.

— Це… Юра, так? — тихо запитав він у якогось чоловіка, що стояв поруч.

— Так…

— Хай спочиває…

Ось і все. Той, хто нещодавно ганяв автошляхами України й не тільки, поїхав в останню путь — дуже коротку — донизу. Мотузки висмикнули, й на труну посипалася земля. Жахливий звук, особливо, коли намагаєшся уявити, як він сприймається з того боку — звідти, зсередини. І одразу жіночі крики, плачі… Важка картина.

Хрест — тимчасовий, дерев'яний — увіткнули в насипаний горбок і навколо розставляли вінки. Поклав свій вінок і Віктор, і одразу ті, хто був тут «не надто своїм», почали розходитися. Віктор побачив молоду жінку, вдягнуту в чорне, яка витирала сльози, проте намагалася щось організувати, та й перед цим — він бачив — крадькома давала іншим, напевно, родичам, якісь вказівки. Хто вона? Дружина загиблого? Сестра? Навряд чи дружина або сестра в такий момент здатні були би керувати. Можливо, якась близька родичка, яка взяла в такий важкий момент ініціативу на себе?

— Ходіть, будь ласка, прошу вас усіх! Будь ласка, до автобуса. Ми просимо всіх зайти й пом'янути Юру!

Ті, хто вважали себе далекими, вибачалися і групками відходили від місця поховання, збираючись додому. Віктор застиг посеред цього, вагаючись, як повестися. Вона ж і виручила.

— Прошу вас, будь ласка… біля автобуса.

— Дякую, — сказав Віктор. — Незручно, ми не були близько знайомі.

— А вінок он який принесли, — сказала вона. — І самі спішили, — здалеку, напевно?

— З Рівненської області.

— Ого… Я вас прошу… — вона озирнулася і, побачивши, що людей уже запрошують інші родичі, знову обернулася до Віктора: — Будь ласка, ви з дороги.

— Добре, — погодився він. — Я, взагалі-то, машиною. Може, хто до автобуса не поміститься, я візьму.

— Дякую, — сказала вона. — Якщо можете, оцих двох старих.

Дід з бабою, на вигляд ніби з міста, були наче ще й не зовсім старими, але дід мав задишку й накульгував на одну ногу, користуючись паличкою. Це виявилися якісь далекі родичі Юри Чурикова. У машині бабця перестала поплакувати, а дід ще продовжував зітхати. Старша жінка виявилася доволі балакучою. Все говорила про присутніх родичів, про знайомих, які не змогли приїхати.

— А хто ця жіночка, що просила мене на поминки? — запитав він у баби.

— Аліна, дружина його брата, Ігоря.

— А сам Ігор де?

— Ой… — жінка важко зітхнула. — В Америці Ігор. Уже півтора року. Навіть… навіть… — Вона знову зронила сльозу. — На похорон брата… не зміг приїхати…

— Чому? — запитав Віктор.

— Кажуть, що неможливо, — пояснила стара. — Звідти виїдеш — назад не пустять. Щоб туди попасти, стільки дати треба, що потім рік відробляєш. А він тільки-но півтора року. Ой, що діється… Пороз’їжджалися, навіть родичів чужі люди ховають…

— Що вдієш, такі часи, — знизав плечима Віктор. — А Юра не хотів їхати?

— Краще б Юра поїхав, — по-своєму зрозуміла стара. — А той жінку лишив, дитину і… Звідтіля вже хто повертається?

За такими розмовами вони і приїхали до високого будинку в новому мікрорайоні Чернівців. Люди виходили, й Аліна запрошувала нагору.

Тепер він побачив їх. Хлопці курили, зібравшись купкою. Семеро чоловіків. Усі приблизно одного віку. Очевидно, ті, хто мав з Юрою справу на дорогах. Вони оцінювали «Ніссан» з паперовими тимчасовими номерами й давно мали здогадатися, що Віктор належить до тієї самої когорти.

Він запалив, стоячи впівоберта до компанії. Усі незнайомі. Це були люди, в розмові з якими найлегше проколотися, Віктор це добре розумів. І водночас саме від них був шанс отримати найціннішу інформацію.

— Кудою гнав?

Це вже було звернуто до нього.

— Через Чоп, — сказав Віктор.

— А здалеку?

— З Мюнхена, — збрехав він.

— Нормально… І виплатиться?

— Сподіваюся.

Тепер вони вже стояли однією купкою. І розмова, звісно, не могла не зав'язатися.

— Мужики, ви краще скажіть мені, що сталося? — нарешті перевів на потрібне Віктор. — Я як ударений досі. Лише сьогодні дізнався. Тільки-но Чоп переїхав, і Олег мені сказав.

— Який Олег?

— Не знаю, як його прізвище. Ну, вони все «шісткою» старою їздять уп’ятьох. А звідти чотири машини женуть. Зі Львова мужики… Я став, — вів далі Віктор. — Дивлюся — така нарада серед дороги — ті з Тужира, вісім машин, а ті ще тільки туди…

— Що тобі сказати… — промовив той, хто на вигляд був за головного. — Перекинувся — не те слово.

— Покотився, швидше… — додав інший.

— Підйом здоровезний, внизу майже провалля. Обмежуючих тросів не було. Летів донизу перекидьки. Машина у пляцок. А там бак вибухнув…

— Страх… — промовив Віктор. — А з дороги чого злетів?

— А хто знає? Зіткнення, принаймні, ні з ким не було. Так кажуть. Та он вони з Мішою тільки-но роз'їхалися. — Той, хто говорив, показав на колегу, який стояв поруч. — Гнали «сімки». А тут…

— Дощ пустився, знаєш, мрячка така… — пояснив той, кого назвали Мішою. — Якраз сіріло…

— Це завал… — повторив Віктор. — Та ж нормально їздив мужик! Цілком нормально. Зрілий водій наче був…

Цієї наживки ніхто з них не вхопив. Ніхто не сказав — «Ну ще би! Він же ж…» Ніхто не поспішав викладати йому, звідки в Юри Чурикова були навички екстремального водіння машини й чи були вони взагалі. Натомість його запитали, звідки знайомий із загиблим. Довелося розповісти вигадану байку, як кілька років тому Юра виручив його на митниці, коли Віктор буцімто влетів з вантажем. Юра позичив йому грошей на хабар, щоб викрутитися. Чималу суму.

І ось — ну, звісно…

— Коли це було?

— Роки два чи три… — скривився Віктор, нібито згадуючи.

Якщо вони весь час їздили тільки разом, оця компанія, то зараз його просто виведуть на чисту воду. Але цього разу минулося. Очевидно, існувала ймовірність того, що Юра Чуриков міг бути десь на митниці кілька років тому й без них.

Нагорі вже сідали до столу, і Віктор влаштувався там серед нових знайомих. Звичайні поминки. Повисихали сльози, потекли розмови… Свою казку Віктор оповів принагідно й Аліні. І попросив розповісти про Юру. Вона почала. Виявляється, Юра закінчив політех у Чернівцях, рік чи два працював на заводі, потім пішов на якесь мале підприємство, яке невдовзі розлетілося. Тоді й почав ганяти машини. Поступово сформувалася більш-менш постійна компанія хлопців, які займалися цією справою разом з ним. Аліна знала небагатьох. Ось і все.

— Не можу повірити, що це сталося, — закінчила вона розповідь.

— І я також, — відповів їй Віктор. — Хоча, власне, кожного з нас може підстерегти, не знаєш де.

— Ой, постукайте по столу й не кажіть так, — щиро побажала вона.

— А з Юрою взагалі не розумію, як таке могло статися, — вів своєї Віктор. — Гарно він їздив, елегантно. Хоча… Може, полюбляв притиснути? Ні? Знаєте, буває, той, хто почувається асом, любить показати клас.

— Та наче спокійно їздив… — знизала плечима Аліна. — Я, принаймні, не помічала. Звичайно, як усі.

Сівши за стіл, Віктор уже схилявся до того, щоб вважати свою версію помилковою. Навіщо їм був такий собі сірий аматор, як Юра Чуриков? Де йому було набувати навичок? В інституті? Навіть в армії не служив. Якщо розібратися, то він узагалі не був професійним водієм. Випадкова аварія?

Тим часом хлопці, вже добряче напідпитку, вийшли палити в лоджію, і Віктор, почувши характерні інтонації, зрозумів, що тут, за столом, нічого корисного вже не почує, й поквапився туди.

— С-сука… Не пробачу… — Аж заходився невисокий на зріст Андрій, стукаючи кулаком по перилах. — Не пробачу собі ніколи…

— Перестань, не верзи дурниць, — заспокоювали його.

— Не пробачу і все… — хитаючись, стояв на своєму той. — Ну мав Юрка передчуття! Мав! Недаремно не хотів їхати.

— Та закрийся, — розлютився раптом той, що виглядав на головного. — Чого ти, як баба? Чого ниєш? Хто його силував?

— Не силував, може, й ніхто, але всі просили. Всі казали, щоб не придурювався.

— То й що? Чого ти вирячився на мене? Чи я більше за всіх казав? А ти мовчав? Не силував?

— А він наче знав… — Хитав головою той.

— Що наче знав?! Він що — казав, що має в аварію попасти? Просто в останній момент не схотів їхати! А партію на сім машин замовлено. А якби я передумав, мене б ти не довбав?!

Ситуація загострювалася. Вони вже готові були хапати один одного за сорочки.

— Мужики, — встряг Віктор, — ви пробачте, я зі сторони людина, але не варто. Навіщо? З кожним могло таке статися…

— Ну ти віриш, що не хотів він їхати! — не відставав низенький. — За день відмовився! І так… наче відчував. Ми і так і сяк — «Не поїду» й годі.

— Може, справді що сталося в нього? — несміливо припустив Віктор.

— Та слухай його… — махнув рукою на Андрія ще один. — Ну чого ти баламутиш, нездоровий ажіотаж створюєш? Ну, не хотів, то й не хотів. Потім передумав і поїхав.

— Бо ми заставили… — Андрія зовсім розвезло від випитого. — А він передчував… Гадом буду! С-сукою буду! От повіриш… — Він уже майже вішався на Віктора, відвернувшись від приятелів. — Ну ж не женився, ніхто не вмер у нього… Просто — «не хочу». Забув? Не хочу. — Андрій помахав пальцем майже під самим носом одного з колег. — Це означає не хочу. Ось так. Без видимих причин. Доганяєш? Він просто не хотів… Буває так. Передчуття… С-с… свише…

П’яна балаканина ставала дедалі емоційнішою. Присутні розділилися на дві групи — одні вважали, що Юра перед самою поїздкою справді відмовлявся їхати без видимих причин, інші були впевнені, що або взагалі не відмовлявся від поїздки, або мав інші нагальні справи, тому й не схотів, або посварився чи пообіцяв щось Інні, з якою в нього був роман. Віктор слухав суперечку мовчки, намагаючись не пропустити жодного слова, запам’ятати все, про що йшлося. Це була хоч якась зачіпка. Нехай Юра Чуриков не був асом за кермом, але згадка хлопців про те, що несподівано в нього з’явилося передчуття, яке примусило відмовлятися від поїздки, могло означати багато. Передчуття не виникають на порожньому місці.

Чи відмовився б водій-перегонщик від поїздки, якби побачив на власні очі «Летючого Мадяра» — героя шоферських байок? Цілком би міг. Навіть напевне відмовився б.

— Дурне ви мелете, — доводив Ігор, який тримав у суперечці протилежну сторону. — Я вам точно кажу — це Інка воду мутила. Щось вона замислила й накрутила його. Я коли дзвонив, шукав його — і до неї теж телефонував. Знаєте, що вона мені сказала? Послала. Отак. Це Юрка на той час уже був накручений. Це вона вже знала, що він сказав нам, що не поїде, а ми напосіли. Тому й послала мене. Я її знаю. Вона взагалі чемна. І не любить матом. А тут зірвало бабу. Розумієш?

— Що, така серйозна жінка? — запитав Віктор.

— Ну, взагалі-то, серйозна, — погодився Ігор. — Із тих, хто не любить, щоб проти неї патякали.

— Нє, мужики… Я з вами не згідний, — верз далі Андрій, — але на рахунок Інки — согласний. Вогонь-баба…

— Ще б… сам Бог велів… — сказав Ігор.

— Чому? — не зрозумів Віктор.

— А вона — мент… У дитячій кімнаті міліції працює, майор, до речі.

— Нормально, — погодився Віктор, думаючи про своє.

* * *

Хлопці сиділи на бордюрі тротуару й розглядали «круту тачку». Дискусія щодо старої «бехи» розгорілася не на жарт. Вони викрикували свої аргументи, намагаючись «підкріпити» їх потиличниками. Щодва-три слова лунало оте завзяте хлопчаче «спорим?».

Це було покоління, що зростало вже не на «Чебурашках» та «Ну, постривай», а на американській навалі багатосерійних «мультяшок», герої та образи яких наче навмисно були зроблені такими, щоб лякати дітлахів — оті однотипні, наче клоновані, пузаті малюки з жахливими ротами та зубами, від яких жахався навіть дорослий пересічний українець. Хоча, напевно, практичні американці у чомусь і праві, адаптуючи таким чином молоде покоління до всього справді жахливого, що існує в реальному житті, поступово.

Тому, напевно, оце саме покоління, що зійшлося у смертельній суперечці навколо «БМВ» з тимчасовими номерами, знало й добре орієнтувалося в таких речах як «бакси», рекет, курси валют, ринки, фірми й таке інше. Звісно, адже країна, в якій вони жили, давно вступила в нову для себе епоху, де все, абсолютно все, вимірювалося єдиним еквівалентом — грошима.

Вони дорослішали швидко — значно швидше, ніж попередники, які в їхньому віці ще бігали дворами та пустирями, стріляючи по «німцях», і бути «німцем», звісно, ніхто не хотів. Це покоління відстріляло своє вже кілька років тому.

Щоправда, не по «німцях». Вони вже «наймали адвокатів» і дірявили до нестями одне одного з іграшкових пістолетів з насадженими на стволи банками з-під кока-коли, що імітували глушники, часто роблячи це із засади та у спину. Вони ступили значний крок уперед у справі раціоналізації цих «безневинних» дитячих ігор, бо сперечатися до сліз щодо того, хто ж має бути «німцем», вже не було кому. Адже всі герої їхніх ігор були однаково поганими.

Вони впускали в одне вухо штамповані постулати духовності та патріотизму, сяк-так сформульовані напівголодними, зацькованими вчителями, і благополучно випускали їх крізь протилежне. «Нові» школярі… Діти дуже гостро відчувають безкарність. Тому це покоління, ще дивлячись потворних «телепузиків», уже розуміло, що за кілька років лізтимуть угору успішніше не ті, хто краще вчиться і слухає вчителів, а чиї батьки зароблять більше «зелених». Тому, імітуючи бурхливу діяльність із виховання нового покоління, покинута державою напризволяще, давно вже беззуба школа успішно, часто сама цього не підозрюючи, ростила майбутніх «беспредєльників». Саме так, адже адекватного перекладу цього слова з російської не існує.

Вони не кинулися врозтіч, побачивши, що господар авто виходить із крамниці, а лише трохи відійшли, зберігаючи почуття власної гідності, хоча захвату від леопарда на його м'язистому плечі приховати не змогли. Відчинивши дверцята, Віктор закинув на заднє сидіння пакет і вже поставив ногу сідати.

— Дядьку, а в неї який міст ведучий — передній чи задній? — несподівано почулося позаду.

Він обернувся, так і не сівши. Запитував худенький хлопчик у старих джинсах, який наблизився до нього. Решта скупчилася біля тротуару.

— Задній, — цілком серйозно відповів йому Віктор. — Хочеш купити?

Дехто з хлопців позаду засміявся.

— Нє-а… — протягнув той. — Не хочу. З переднім краще.

— Не заперечую, — погодився Віктор. — Хочеш із переднім — можу пригнати.

— Нє-є, не треба, — мовив хлопець.

— Він стільки грошей не має, — кинули репліку ззаду. — Ви нам приженіть.

— Добре, тільки-но закінчите школу, одразу ж приходьте.

Двері «БМВ» зачинилися, і Віктор побачив у дзеркалі заднього огляду, як двоє чи троє, підскочивши до того, який запитував, нагородили його копняками — очевидно, він програв парі. І раптом Віктору здалося, що хлопчика цього він уже якось бачив — тоді він так само захоплено розглядав якусь іншу пригнану ним машину. От тільки де — цього Віктор згадати не міг.


«Беха» затрималася в нього на чотири дні. А вже збираючись на авторинок, пораючись на подвір'ї, він помітив того самого хлопця на схилі пагорба, з якого добре проглядалося місце, де стояла машина. На тому пагорбі часто товклися діти, які ганяли корів на пасовисько, і Віктор ніколи не звертав на них уваги, а тут… Словом, хлопчика впізнав одразу.

— Егей! — махнув йому рукою Віктор, а коли той підійшов, запитав: — Чого тобі?

— Нічого… — відповів той, не знаючи, чого очікувати від того, хто питав.

— Любиш машини? — запитав знову Віктор.

— Иги…

— Я теж.

— А я бачив, у вас усякі бувають… — набрався хоробрості хлопець. — Ви їх переганяєте?

— Їжджу просто, — сказав Віктор. — Одна набридне — іншу купляю.

— А я бачив у вас колись «Хонду», — несподівано заявив хлопець. — То що, вона вам набридла? І ви її на «вісімку» поміняли? Так я й повірив!

І Віктор вислухав цілу лекцію на тему «Чому „Хонда“ краща за „вісімку“».

— А хіба не так? — По-своєму сприйняв його посмішку хлопчик.

— Усе так. А копняка ти за що отримав?

— А-а… — спохмурнів той, — так…

— Спір програв?

— Иги…

— І ти, такий спец, не знав, що в цієї розвалюхи зад ведучий?

Той лише опустив голову і промовчав.

— Ну, гаразд. Тепер знатимеш. Взагалі, у більшості масивних автомобілів задній міст ведучим роблять. А ця диви, яка здорова.

Несподіваний гість слухав із роззявленим ротом.

— Як тебе звати? — запитав Віктор.

— Олег.

— А живеш де?

— У центрі.

— А в якому класі вчишся?

— У п’ятому.

Спілкування хлопцю безумовно подобалося, і він час від часу кидав заздрісні погляди на оголений торс господаря машини, який щойно скінчив її мити. Саме так виглядали круті чоловіки з американських бойовиків, якими сам він захоплювався й міг дивитися день і ніч, якби, звісно, мати дозволяла.

— А як твоє прізвище? — раптом запитав його Віктор.

— Швед.

— Як?!

Він не вигукнув це, перепитав доволі тихо, проте щось було таке в його голосі, що хлопчик здригнувся.

— Шве-ед…

Усе-таки доля існувала. Навіть більше — досі не забула про нього, адже чому тоді до машини підійшов саме оцей хлопчина, ім’я якого Віктору абсолютно нічого не говорило, натомість прізвище… Невже тепер вона втілилася в цю дитину? І не встиг Віктор збагнути, добре це чи погано, як маленький, але доволі самостійний чоловік, що вразив його цим коротким словом, зрозумівши по-своєму його реакцію, додав:

— Нормальне прізвище… А хлопці часом сміються, кажуть, що всі — українці, а я — швед…

— Прізвище не просто нормальне, а навіть гарне, — впевнено сказав Віктор. — Як на мене — то навіть найгарніше з усіх, які бувають.

Олег глянув на нього з недовірою, не розуміючи, чого цей крутий дядько підлизується до такого хлопчака.

— Чесно, — повторив Віктор. — Що-що, а прізвище в тебе дай Боже. Принаймні, як на мій смак. А на те, що вони кажуть, не зважай.

— Ага, не зважай… — не погодився Олег. — Вам добре казати.

— Що, дістається часом?

— По-всякому буває, — філософськи відповів той.

— А ти не піддавайся, — порадив йому Віктор.

— Вони дужчі. Інші ще так-сяк, а Гриневич старший, що йому зробиш…

— Піддаватися однаково не можна, — сказав Віктор. — Ліпше зразу стояти за себе, навчитися це робити, бо потім, як підростеш, а звикнеш піддаватися, — буде важче.

— Вам добре казати, — не погодився Олег, — ви он який здоровий…

— А тобі хто заважає? Працюй над собою — будеш ще здоровішим. Зарядку робиш?

— Нє-а…

— Ну от. І з фізкультури, напевно, сачкуєш. Так?

Той лише промовчав.

— Я ще гірший за тебе у школі був, — вів далі Віктор. — 3 мене також сміялися.

— Иги, скажете… — не повірив Олег.

— Чесне слово. Якби я ще у твоєму віці зрозумів, що треба над собою працювати, було би легше. А так… довелося потім натерпітися. Краще зразу. Гриневич твій і всі решта ще малюки — такі самі, як ти. Отже, на смерть не заб’ють, просто не зможуть — діти ж. Тому й потрібно на них вчитися бити пики й не давати себе кривдити. Поки що це безпечно. А не навчишся зараз, виростеш таким — отоді вже терпітимеш від дорослих. А дорослі і на смерть можуть…

— А ви де, у морській піхоті служили? — Хлопець показав на татуювання.

— Ні, повітряний десант.

— І… з парашутом стрибали?

— Двадцять вісім стрибків.

Очі хлопця вже горіли, і Віктор зрозумів, що розмова затягнеться надовго. Проте сам уже зупинитися не міг. Поїздка полетіла до біса. Олег, швидко адаптувавшись до нового знайомого, буквально закидав його по-дитячому безпосередніми запитаннями. Зараз, у цей момент, дитині, яка сиділа перед ним і була не менше за інших вражена отим загальним синдромом, про який ішлося вище, вже не потрібно було ніяких «баксів», «базарів», «Денді» та інших речей, що цікавили його однолітків. Він слухав Віктора із роззявленим ротом.

Вони пообідали запеченою у вогнищі картоплею з шинкою, і Віктор пошкодував, що не має під рукою чогось такого з отих дитячих ласощів, яких там, де він регулярно буває, просто завалися. Насувався вечір, і він розумів, що треба швиденько спровадити хлопця додому, не дай Боже… Від уяви про можливі наслідки ставало дибки волосся. Насамперед вона, жінка без якої він не міг існувати, звинуватила б його в тому, що через дитину він добирається до неї. Сто відсотків. Звинуватила б у підлості, використанні недозволених методів. Що може бути гіршим?

Віктор звик бути відвертим із собою, і думка про це автоматично народжувала нове запитання — а хіба це не так? Відповіді на нього, яка б одночасно була виправданням, давала змогу зняти ці звинувачення, він не мав. Хіба що твердження, що домагатися жінки на ім'я Зоряна не є злочином. Від цих міркувань він переставав чути запитання хлопчика, ставав неуважним.

Врешті-решт, посадивши очманілого від щастя Олега на переднє сидіння «бехи», Віктор рушив у напрямку центру. А Олег причепився не на жарт. І чого ще можна було сподіватися від хлопця в тому віці, коли потреба в батькові або принаймні чоловікові, здатному бути наставником, авторитетом, виходить на перший план. Тому й зблизилися вони так швидко і просто, від чого, підказував глузд, краще було утриматися. Віктор знав, розумів, що отримати таким шляхом Зоряну неможливо. Принаймні, йому. Тоді це не підлість. Тоді нехай цьому хлопчику просто буде якась користь від спілкування з ним. Та попри все, десь далеко-далеко, наче замаскувавшись, на задньому плані, бриніла думка — а раптом???

А Олег ніби дорвався до якогось скарбу, багатства, над яким зараз стояв, не вірячи, що саме йому випало оце щастя, й не знаючи, що хапати в першу чергу.

— Ну, навчіть мене, — попросив хлопчик. — Я буду приходити. Ви ж і так тренуєтеся, я бачив…

Він тинявся тут не вперше і справді, прийшовши колись доволі рано, був свідком, як Віктор робив ранішню розминку, захоплено спостерігав за виконанням елементів рукопашного бою. А його визнаний авторитет відчував зараз відверту розгубленість. За кілька хвилин цей хлопчина прийде додому, і мати спитає його, де він пропадав. Той захоплено розповість про ці карколомні пригоди. Вона не дослухає. Звісно. Він добряче відхопить і отримає сувору заборону бувати тут. Це в найкращому разі. Що станеться в найгіршому, навіть уявити страшно.

Машина зупинилася за кілька перехресть від заборонного для нього будинку, у якому жила заборонена жінка. І хлопець на ім’я Олег, на якого автоматично мала поширюватися ця заборона, хвилюючись, запитав:

— Ну, будь ласка, що вам… Я тільки подивлюся й сам навчусь…

Обіцяні журнали та рекламні матеріали провідних німецьких автофірм його вже не цікавили. Він забув про них. Зараз він хотів учитися «карате». Хлопчина, позбавлений батьківської опіки, підтримки, просто спілкування, прагнув, наче губка, увібрати в себе одночасно все оте чоловіче за ці короткі, можливо, останні хвилини.

— Побачимо, — невизначено сказав Віктор. — Журнали привезу, як обіцяв. За тиждень. Не раніше. А прийдеш по них — принесеш із собою щоденник.

— Який щоденник? — не зрозумів Олег.

— Звичайний, шкільний. Тоді й побачимо щодо карате.

Не міг же він сказати йому — «забирайся геть»?! Не міг також навчити не казати матері, де був і що робив. Що ж тепер?

Нехай буде, як буде.


Олег з’явився рівно за тиждень, коли на подвір’ї між яблунями стояла вже нова «шістка». Віктор озирався постійно, розминаючись зранку, й пізніше, виходячи на подвір'я. Хлопця не було ніде, очевидно він учився тримати дане слово. І зараз, підійшовши до машини, стримано привітався і з виглядом знавця обійшов техніку, постукавши по колесах. Ніяких запитань стосовно журналів чи ще чогось там.

— Як справи? — запитав його Віктор.

— Дякую, нормально. А у вас?

— Нічого, може бути.

— Як з’їздили?

— Дякую, добре.

Він засвоїв за ту коротку зустріч манеру триматися просто і впевнено. Принаймні намагався дотримуватися його порад.

— Щоденник приніс?

— Приніс, — і він дістав із внутрішньої кишені куртки скрученого у трубку щоденника.

— Щоденник — це документ, — сказав Віктор. — Тому його не можна отак тягати. Міг би взяти хоча б у целофановий кульок або папку. Документи — важлива річ у нашому житті, і той, хто не навчиться берегти їх, потім постійно матиме неприємності.

Віктор не полінувався винести з хати папку з цупкого картону й показати деякі папери, що зберігалися там.

— Бачиш? Тут є папери, яким багато років. Твоєму щоденнику зо два місяці, а як він виглядає?

Погортавши щоденник, Віктор побачив, що у хлопця проблеми і з навчанням. Трійки чергувалися з четвірками. П’ять балів було взагалі рідкістю. Це, звісно, погано для Олега, але полегшує його, Віктора, становище.

— Ну ось, — почав Віктор, — сам бачиш, як ти вчишся. І так часу на уроки не вистачає. Тільки карате бракує — тоді «четвірки» перетворяться на «трійки», а «трійки» на…

На сторінці за останній тиждень, упродовж якого вони не бачилися, стояли чотири «четвірки» і стільки само «п’ятірок». «Трійка» була одна.

— Я просто не зрозумів, як треба, — із завмиранням серця пояснив хлопчик. — І зробив не так. Математичка взагалі два бали хотіла ставити…

— Якщо не зрозумів — треба запитувати, — порадив йому Віктор. — Підійти до вчителя й по-дорослому запитати — вибачте, я, мовляв, не зрозумів. Будь ласка, поясніть ще раз… Ну, гаразд… Прогрес є… — Він глянув на Олега, який по-справжньому хвилювався. — Але такі оцінки мають бути завжди. І з поведінки теж. Сідай, ось твої журнали…

Він захоплено перегортав яскраві фото іномарок, яких досі не бачив, і був щасливим як ніколи. А Віктор не знав, навіть не здогадувався, що оцінки в щоденнику здобувалися не заради них. Звісно, мати не могла не сварити його за щоденник, не могла не вчити, як поводитися у школі, зокрема, з учителями. Але це було інше. Мам люблять усі хлопці. А от вимога Віктора, котрий був для нього авторитетом, мала, відповідно, іншу вагу.

Про матір не говорили, тож Віктор не міг знати, прийшов малий сюди, незважаючи на її заборону, чи просто не сказав нічого про попередню зустріч. Третього варіанту, напевно, просто не існувало. Але тепер він принесе додому купу гарних яскравих журналів. І вона обов'язково запитає — звідки. І тоді воно станеться. Розв'язка, яка мала відбутися ще після минулого разу.


Але ніякої розв’язки не сталося. Він прибігав сюди після школи, показував щоденник, ділився своїми маленькими хлопчачими радощами й великими бідами, завжди отримуючи від свого дорослого друга щонайменше добру та корисну пораду. Навдивовижу швидко — за кілька місяців — він зумів увібрати в себе оту початкову чоловічу науку, яка, окрім машин і фізичного загартування, вчила протистояти труднощам узагалі — філософію, якої не могла прищепити сповна навіть дуже любляча мати.

Відтоді Віктор тримав зачиненою «Зорянину» кімнату, адже хлопець бував періодично і в його домі. А бесіда про Зоряну справжню зайшла в них лише раз. Одного вечора — наближалася восьма — Олег почав випрошувати послухати музику, адже часто, гостюючи у нього, приносив із собою затерті касети, щоб послухати, як звучать улюблені записи на такій крутій апаратурі. Як правило, плівки, принесені Олегом, містили російську попсу, реп, хіп-хоп та інші модні напрямки. Українських касет Олег не приносив ніколи. Яким же було здивування Віктора, коли на простягнутій коробці з касетою побачив… Тараса Лему.

— А не час тобі вже бігти? — запитав Віктор. — Бо мама твоя хвилюватиметься.

— Ні, вона мені дозволила, — відповів Олег.

— Що дозволила? — стрепенувся Віктор.

— Гуляти до дев'ятої.

— А вона що — не питає, де ти був?

— Питає…

— І що ж ти кажеш?

— Що гуляв з друзями.

— І… вона не знає, що ти буваєш тут?

— Ні, — відповів хлопець. — Це дуже далеко від дому, вона б, напевно, сварилася. Та й потім… вона каже, що треба стерегтися незнайомих дорослих людей. А так вона приходить о дев'ятій після уроків. Вона в мене у музичній школі працює, на піаніно вчить. Прийде — я вже вдома. Вона й так рада, що в мене оцінки кращі, тепер менше свариться.

Не знаючи, радіти чи сумувати такому поясненню, Віктор змовчав.

— А ви знаєте мою маму? — несподівано запитав Олег. І додав: — Вона дуже гарна. Як у кіно. Бачили Шерон Стоун? То вона ще краща.

У грудях калатало, коли хлопчик промовляв ці слова. «Твоя мама взагалі найкраща — в усьому світі!» — хотілося відповісти йому. Натомість…

— Хай би яка вона була, але вона твоя мати, — сказав Віктор. — Цього вже достатньо, щоби бути для тебе найкращою. Я у твоєму віці мало турбувався про свою маму. Тепер мені страшенно прикро, коли згадаю. А вона вже померла, і нічого не повернеш. Тому шануй маму, поки вона є. Намагайся робити їй лише приємне й не ображати. Обіцяєш мені?

— Обіцяю, — відповів Олег, дуже серйозно, мимоволі спастично ковтнувши слину.

Якби-то він був старшим! Якби-то їм довелося заприятелювати, коли хлопець уже б підходив до того віку, в якому розуміють такі речі як кохання, пристрасть… Якби ж то. Усе було б інакше, і Віктор, напевно, міг би також знайти у нього підтримку та розуміння. Можливо, і мати його розуміла необхідність такого друга для свого сина. Звісно, якби це був хтось інший. Тільки не Віктор.

Усе скінчилося приблизно так, як він і передбачав, дивно лише, що не так швидко. Олег не з’являвся упродовж тижня, і Віктор запідозрив, що щось сталося, а водночас відчув, що хвилюється за хлопця. Довелося під'їхати під школу й зачекати до кінця уроків. А коли побачив Зоряну, то зрозумів усе. Вона забирала його, наче маленького. Він лише зиркнув на машину з тимчасовими номерами, що стояла неподалік, і отримав від неї кілька напутніх слів. Сама Зоряна навіть не глянула в його бік, хоча, безперечно, знала, хто сидить у цій «дев’ятці». А ввечері пролунав дзвінок по мобільному.

— Слухаю…

Вона не спромоглася навіть на вітання:

— Я вимагаю, щоб ви припинили переслідувати мою дитину. Ви розумієте мене? Якщо ви цього не зробите, я знайду на вас управу. Ви добре мене зрозуміли?

Голос її дзвенів, і в ньому чулася напруга. Таким він не був ще ніколи.

— Я не переслідував твого сина, — сказав Віктор, відчуваючи, як холонуть долоні — не від погроз, звісно, — від зв’язку з цією жінкою, що встановився зараз через апарат. — Він сам звернувся до мене. Я не міг його прогнати, адже це…

— Як це сам? Він ще дитина.

— Він дитина, яка скоро стане чоловіком, — сказав Віктор. — І перетворення його на чоловіка відбувається дуже важко й болісно, бо хлопцеві немає кому допомогти.

— Мені не потрібно від вас ніякої допомоги. Я не збираюся слухати ваших балачок і хочу лише одного — щоб ви залишили нас у спокої!

— Зоряно, — попросив він, — не кидай, будь ласка трубку, а послухай мене кілька хвилин. Олег познайомився зі мною випадково, я навіть не знав, хто він такий. Це був просто хлопчик, як і всі, схиблений на машинах, та й не тільки — на всьому, що й має цікавити хлопця і чого він позбавлений…

Віктор не впізнавав себе. Несподівано, з якогось дива у нього розв’язався язик і з’явилися потрібні слова. Він ясно і зрозуміло пояснював — ні, не Зоряні — насамперед матері Олега, чому хлопець не може прожити у цьому віці лише її любов’ю та турботою, пояснював, що не зробив йому нічого лихого, навпаки, допоміг у розв’язанні проблем, яких вона просто не бачить і не розуміє. Що не мав навіть на думці якихось непорядних задумів. Просив подивитися у щоденник сина, називаючи дату, коли вони познайомилися, поговорити з учителями, щоб побачити зміни, які сталися з її дитиною. Усе це з нього лилося й лилося суцільним потоком, течія якого ставала все швидшою, і він боявся єдиного — щоб у телефоні раптово не запискотіли «короткі». Але там стояла тиша, а він говорив, не впевнений, що його чують, і не знаючи, коли зупиниться.

Нарешті слова скінчилися. Яким чином видав оце все, і як спромоглася вона вислухати? Невже… Що, як він переконав її? Що скаже вона у відповідь?

— Зоряно… Я знаю, що байдужий тобі. Я звик до цього. Ні, швидше, змирився, звикнути неможливо. Але я не хотів і не зробив нічого поганого ні тобі, ні твоєму синові й не зроблю… Навпаки, якщо буде потрібно, я хочу, щоб ти знала…

— Ви все сказали? — перебила вона його.

Від тону, яким це було сказано, йому таки відібрало мову.

— Я вислухала вас. — Голос її тепер докорінно змінився і був спокійним, навіть тихим, але холодним і чужим. Таким, як і належить.

Що такій жінці його белькотіння?

— А тепер прошу ще раз і востаннє. Залиште у спокої мене й мого сина. — Кожне її слово вимовлялося окремо, наче реченнями розуміти він не міг. Але емоції взяли гору і з неї також посипалася навала слів, жахлива навала на його бідну голову. — Хто вам дозволив звертатися на «ти»? Ми з вами чужі люди! Скільки можна мене мучити? Ви помиляєтеся, я не байдужа до вас. Це не байдужість. Я… мені неприємно! Ви можете це нарешті зрозуміти? Мені просто фізично неприємно, коли ви поруч, коли ви на мене дивитеся… Мені гидко, коли ви мене обмацуєте очима чи думками! Ви здатні це усвідомити? Послухайте, вам знайоме відчуття неприязні? Ви любите тарганів? Або щурів? Господи… ну як ще я маю це пояснити? Ви знаєте Трусю? Її все місто знає…

Трусею в місті називали жінку років сорока, в якої було не все гаразд із головою. Вона цілими днями вешталася вулицями, брудна, обдерта й заслинена, і вічно жувала щось знайдене на смітнику. До чого тут вона?

— От уявіть собі, що ви їсте з нею за одним столом… Уявіть, кінець кінцем, що ви спите з нею, якщо вже так! Уявили? Оце називається бридко, неприємно. Отаке ви робите мені щоразу вже дуже давно. Дуже давно! Чим я завинила, щоб оце постійно терпіти? Я не можу більше! — Вона насилу віддихалася, зробивши вимушену паузу, а потім додала: — Я гадаю, що ви мене зрозуміли, і сподіваюся більше вас не бачити.

Ось тепер апарат вимкнувся. Спершу Віктор просто не збагнув, що це йому наговорили. А потім… Зміст сказаного Зоряною доходив поступово. Дуже повільно. У його свідомість наче заповзало нове усвідомлення самого себе. Несподіване, страшне усвідомлення. Заповзало напрочуд цупко, навіть, швидше, проростало у власну сутність, спікаючись із нею навік. От хто він для неї. От хто він тепер насправді, адже саме цією жінкою досі визначалося все його життя.

Попри все бажання, Віктор не зміг би якось назвати оте почуття, що заволоділо ним, коли сидів на лавці під кривою яблунею й дивився невидющими очима. Відчуття несправедливості, незгоди, образи, розпачу — все одночасно.

І ще — страшенна відраза. Відраза до себе самого. Можливо, він просидів би так цілу ніч, але раптом побачив перед собою Олега — того, для кого більше не міг бути великим другом.

Хлопець зовсім захекався: біг довго. Бідолашний навіть не знав, з чого почати.

— Вам треба кудись тікати, — видихнув він. — Мама казала, що нашле на вас міліцію, і ви більше не будете возити машин!

А ще він казав, що вона скоро заспокоїться, відійде й усе буде гаразд.

Віктор лише потріпав його по волоссю й мовив:

— Не переживай, нічого мені міліція не зробить, я ж не злочинець. Дякую, що попередив, але не треба було сюди бігти.

— Чому? — не зрозумів Олег.

— Бо твоя мама не хоче.

— Ну і що? Що ж я, не можу більше прийти? Вона заспокоїться, забуде про міліцію, й тоді…

— Ні, — сказав Віктор, — річ зовсім не в міліції. А маму треба слухати. Ти ж обіцяв мені.

— Як?! — Це було для нього несподіванкою. — Що, мені не можна до вас приходити?

— Можна, — сказав Віктор, — але треба насамперед слухати маму. Отже, виходить, що не можна.

Олег часто задихав і відвернувся.

— Що поробиш… — Віктор поклав йому руку на плече. — Головне — ти не повинен засмучувати її.

Він пробував ще щось пояснити Олегові, але той несподівано зірвався з лавки й побіг. Побіг додому. Душачи в собі образу й ковтаючи сльози. Так його кохання до Зоряни зробило боляче, зробило дуже зле ще одній людині, маленькій та беззахисній, яка, навпаки, заслуговувала на допомогу.

Ось тепер кінець усьому. Про те, щоб хотіти чи не хотіти його, навіть не йшлося. Їй було би гидко навіть витерти об нього брудні черевики. Ні, швидше, вона з огидою усвідомлювала, що змушена жити з ним в одному місті, можливо, навіть, в одній країні чи — тепер би він уже не здивувався — й на однім світі. За що ж це?! Невже він має піти з цього світу, щоб їй жилося легше?

Віктор ліг на кухні. Здавалося, що те саме має думати про нього і друга «Зоряна» — та, що завжди жаліла його й розуміла. І зараз дивитися на неї не хотілося. Очей він так і не стулив. Думок не було майже ніяких. Лише усвідомлення того, чого якихось кілька годин тому не міг собі навіть уявити. Власні емоції наче заклякли, тому це усвідомлення перебувало ніби у стані летаргічного сну й навіть вже не завдавало душевного болю. Лише розуміння, а точніше, нерозуміння однієї речі — як можна бути настільки жорстокою. Нехай би вона ніколи йому не належала. Віктор і так завжди знав це. Але залишалася якась крихітна надія, яка живила б його, підтримувала, надавала сенсу життю. Навіщо ж було забирати й це?!


А зранку дійсно прийшла міліція. Податкова. Коли вони постукали у двері, Віктор уже не лежав — сидів біля столу й думав. Здоровий глузд підказував просто взяти й напитися. Можливо, хоч щось ворухнулося б у ньому бодай у якийсь бік, рятуючи від найгіршого — переходу цього жахливого стану в незворотний.

Це зробили вони — двоє хлопців у цивільному, один з яких запитав без жодних передмов:

— Ви Віктор?

— Так.

— Ви приганяєте машини на замовлення?

Очевидно, вони вважали його зовсім недоумком. Дивні люди… Не могли ж вони знати, що зробила з ним учора жінка на ім’я Зоряна. Хоча, чому ні? Це ж вона їх сюди й наслала. Цікаво, якби в неї була можливість натиснути якусь таку кнопку, яка б миттєво припиняла його життя… Вона зробила б це не вагаючись, оскільки їй було бридко жити на одному з ним світі?

— Ні.

Тільки тепер один із них розкрив перед Віктором посвідчення капітана податкової міліції і продовжив:

— А до нас надійшла заява, що приганяєте. Ви платите за це якийсь податок?

— Я нічого не плачу. І нічого не приганяю.

— А це що? — другий показав на «дев’ятку» з тимчасовими номерами. — Ця машина пригнана з-за кордону. Покажіть, будь-ласка, на неї документи.

— Це моя машина, — сказав Віктор. — Я купив для себе.

— За кордоном? — уточнив капітан.

— Це не заборонено. Поїхав і купив, бо так дешевше й машина добротніша. Закордонний паспорт маю, віза в порядку — все законно.

— Окрім того, що ви її продасте, отримаєте «навар» і нічого не заплатите в державну казну, — додав капітан.

— Я не збираюся її продавати, — похитав головою Віктор. — Це ваші фантазії. А якби й хотів, то це також не заборонено.

— А в нас є дані, що ви регулярно продаєте пригнані машини, — знову почав другий, — і робите на цьому бізнес.

— Це наклепи, — відповів Віктор. — Машини дійсно міняю часто, так робить багато хто. Зараз така якість, що за рік уже починає іржавіти. Півроку їжджу, потім продаю.

— Пане Середа, облиште, — поблажливо посміхнувся перший, — ці казки ми знаємо. Проти вас є конкретні свідчення конкретних людей, які вас наймали, платили за це гроші…

— Яких людей? — запитав Віктор. — Конкретно? Таких людей немає. Скажіть — хто?

— Давайте, пане Вікторе, ми викличемо вас повісткою на завтра до нас, і там розберемося. Ось, підпишіть, і прошу бути завтра на десяту ранку… Ви знаєте, де ми знаходимося?

— Нічого я не буду підписувати, — знизав плечима Віктор. — Маю право купувати машину де завгодно і продавати кому завгодно. Це не заборонено.

— Але це не має бути джерелом прибутків.

— Я не маю прибутків, — показавши рукою на хатину, посміхнувся Віктор. — Ви бачите, де я живу? У хаті телевізор, відик та магнітофон. Більше нічого. Навіть меблів немає. Оце прибутки?

— Ну, можуть бути рахунки у швейцарських банках, — посміхнувся капітан.

— Рахунки у швейцарських банках у тих, для кого ви клянчите податки, а мої — можете перевірити.

Очевидно, менту не сподобалося слово «клянчите», тому що він рішуче тицьнув папір Вікторові і сказав:

— То підписуєте? Якщо ні — є інші методи привести вас.

— Навіщо ж інші? — скривився Віктор. — Прийду.

Проблема розв’язалася за кілька днів з допомогою оперативно пригнаного з фірми Дітмара цілком пристойного «Форда», на якому Віктор, звісно, не заробив нічого. Ще раз підтвердився мудрий принцип розв’язувати всі проблеми миром, а не війною. Лише одна проблема не мала шансів на вирішення.

Нею була Зоряна.


Віктор додзвонився до нього лише за годину — і це незважаючи на те, що знав усі мобільні, коди, паролі, з допомогою яких тільки й можна було дістатися до такої суперпопулярної людини як Тарас Лема. Того, очевидно, саме життя змушувало застосовувати всі ці потужні «системи захисту» від простих пересічних.

І ось, нарешті, зірка власною персоною слухає його.

— Привіт! Це Віктор, якщо пам’ятаєш.

— Привіт. Який Вік… Віктор?

— Так, той, що врятував тебе від натовпу в Пустомитах.

— Вітю! Боже мій! Радий тебе чути! Як ся маєш?

Лема завжди, принаймні, в Україні, спілкувався виключно українською. Проте зворотів на кшталт «Як ся маєш» також не вживав. Очевидно, це відігравало зараз роль такого собі приколу.

— 'Можна жити, — відказав Віктор. — А ти як?

— Щойно концерт закінчився. Я в Харкові зараз. Відпрацювали толково — просто неба. Не Майдан, звичайно, але нормально. Я задоволений.

— Я радий, — сказав Віктор. — Ти ще не передумав мої пісні співати?

— Я? — здивувалася зірка. — Хіба я схожий на того, хто передумує? Вітю, слухай, приїжджай сюди!

— Куди — сюди?

— До нас. У Харків, я ж казав, де я. Ми тут ще два дні будемо. Давай, кидай усе до біса! І їдь сюди. Я тебе з усіма познайомлю. Тут таке робиться! А які дівчата! Вітю, ти би бачив… Ти ж такий крутий водило, що тобі — до Харкова…

— Твоїх дівчат я вже бачив, — сказав Віктор, — мало не роздерли. Спілкуйся з ними сам. Я серйозно — стосовно пісень. Тебе вони цікавлять?

— Мови немає! Ще й як цікавлять. Я, правда, Войтовичу ще нічого не казав, але це дрібниці. Приїжджай, тут про все й поговоримо.

Схоже було, що кумир українських дівчат уже встиг «прикластися» після концерту. Навколо нього стояв гамір, тому він намагався дуже голосно говорити у трубку.

— Я хочу їх продати, — сказав Віктор.

— Що означає — продати? — не зрозумів Лема. — Як це?

— За гроші.

— Гмм… гаразд. Давай зустрінемося. Взагалі, такі речі вирішує продюсер, сам розумієш, але вважай, що ми згідні. Ти до Києва зможеш приїхати? За тиждень.

— Добре, — погодився Віктор.

— Ну от і гаразд. Буде Войтович, я його відповідно накручу. Я їх однаково хочу співати. Тільки дивися, не перегни з грошима. Сергійович — мужик правильний. Перед ним солідні автори на задніх лапках стоять…

— Не збираюсь я нічого гнути, — заспокоїв його Віктор. — Просто продати.

— Як це — просто?

— За гроші. Скільки дасте.

— Тиць, гриць… Як це — скільки дамо? А що, сталося щось? Гроші потрібні?

— Та наче нічого. То ви купуєте?

— Мови немає.

— Можна вважати, що угоду укладено?

— Сто відсотків. Давай свій телефон. Дзвоню тобі за тиждень, навіть раніше. Приїдеш — обговоримо конкретні умови.

Віктор чув, як суперзірку вже кудись кличуть. Поруч голосно сміялися жінки, й він постійно щось казав комусь повз телефон.

— Ну, все! — крикнув на прощання Тарас. — Чекай, тільки, нікуди не подінься. Тут уже всі «на взводі». Па!

Віктор поклав телефон до кишені. Він зробив це. Щойно продав те, що донедавна було для нього найдорожчим, найпотаємнішим, найінтимнішим. Образ жінки, яка завжди була сенсом його життя, хоч і не бажала цього, тому й зробила з ним таку жахливу річ. Від самого початку вона тільки й робила з ним жахливі речі, проте остання перевершила все. І він зазнав приниження — такого, що годі й уявити, якого, звісно, не заслужив і від якого досі не оговтався. Нехай Віктор і раніше завжди розумів, що серцю не накажеш, але… Відтоді неймовірна образа не давала жити на світі. Не давала нічого робити, ні про що думати.

Цьому жаху треба якось покласти край. Жаху під назвою «кохання до Зоряни». А сама вона чогось заслужила, методично нищачи його життя? Тільки от… З одного боку, Віктор відчував, що починає ненавидіти цю жінку й готовий заподіяти їй невідомо що. А з іншого — він і зараз не дав би впасти волосинці з її голови, нехай для цього довелося б віддати власне життя.

Суть цього вчинку важко було усвідомити. Він наче продав її. Продав за гроші. Продав ту Зоряну, яка, будучи частинкою Зоряни справжньої, завжди належала йому. Адже всі ці пісні для нього ніколи не мали назв. Точніше — усі разом називалися єдиним словом — її ім’ям. Нехай тепер нею користуються всі, включаючи бридких, поганих, включаючи покидьків та всілякий непотріб. Нехай іде по руках, вухах — по всьому, по чому завгодно. Вона стане доступною всім. Нехай під неї п’ють, трахаються, вирішують брудні справи — вона заслужила цього. Нехай натовп отримує задоволення від того, що недавно було його коханням, а сам він за це покладе до кишені гроші — не має значення, скільки.

Оце — приниження. Набагато гірше, ніж бути названим Трусею. Чи є у світі бодай ще одна жінка, кохання до якої було продане за гроші? Навряд. За гроші продають самих жінок. За гроші купують їхнє кохання, або ж навпаки — відмовляються від кохання до них. Усе це відомо. Саме ж кохання як почуття ще не продавав ніхто. Жодна жінка не «похвалиться», що якийсь чоловік продав своє кохання до неї в користування іншим. Бездушна та зверхня Зоряна буде першою. Байдуже, що сама вона про це не знатиме.

Колись настане час — він розповість їй.

Загрузка...