Планета Фей

9. По той бік Раю

Дороті прийняла душ і нарешті одягнулася в чистий сухий одяг. Тепер вона сиділа в кріслі перед ілюмінатором, змазувала свої руки і обличчя зволожувальним кремом і дивилась на зірки, які були і внизу, і вгорі, і зліва, і справа — всюди. Серед них з одного боку висить велетенський диск Сонця-2, з іншої — маленька горошинка Океану. Зараз у душі миється Тарас, а Остап чекає своєї черги, розвалившись у кріслі першого пілота перед пультом управління. Він із заздрістю дивиться на ідеально чисту піжаму, яка мішкувато сидить на чистенькому худенькому тілі, вона пахне ромашкою, а він брудний і смердить кінським потом.

— Ти подумав про те, що зроблять з твоєю феєю на Землі? — Дороті відставила баночку з кремом і обернулась до командора.

— Я не міг залишити її.

— Вона відразу ж потрапить до лабораторії, звідки її не випустять до смерті.

— Ти ж нічого не знаєш про неї, не знаєш, що вона вийде звідки завгодно.

— Тоді ми не долетимо до Землі.

— Аурі поранена і бореться за своє життя. Їй не потрібна наша смерть, вона ніколи й не хотіла цього.

— Коли ти встиг так досконало вивчити її характер, її психіку і її наміри? Вона сама розповідала про себе? І ти впевнений у своїх словах? — саркастично запитала Дороті.

У кабіну зайшов Береговий, витираючи рушником мокре волосся. Його поява дала змогу Шуминському не відповідати на запитання Едмінгтон, та він і не знав, що їй відповісти — усе надто переплелося. Коли командор зник за дверима душової кабінки, а Тарас зайняв його місце, американка відразу ж забурмотіла до нього:

— Я вважала тебе мудрою людиною, Тарасе. Розумію, що ця фея зачарувала тебе так само, як і командора. Але мене все-одно дивує твоя поведінка: ти ж зміг протистояти Хвойній, але не встояв перед цією амазонкою.

— Я шкодую, що так повівся з Хвойною. Замість допомогти — зрадив її, покинув у біді, дозволив тобі знущатись над нею.

— Знущатись? Я не знущалась, я захищала нас обох.

— Ти була колись такою доброю і веселою, а ця планета змінила тебе в гіршу сторону.

— Звідки ти знаєш, якою я була колись і якою я є зараз.

— Давай більше не згадувати про Наталку, її вже не існує, існує тільки моя вина перед нею.

— Ти винний, бо не дав їй себе вбити, а це справді велика провина, яку не можна вибачити тобі.

— Не іронізуй. Може краще поговоримо про Даяну? Це ж вона вдарила ножем цього сивого чоловіка, а ми покинули її напризволяще.

— У тебе якась манія підбирати різних монстрів! Але ми покинули не Даяну, а її труп, вона загинула. Правда, зовсім не розумію, звідки Селвінг взялась на цьому пляжі. Справді, не розумію...

— Ти запитувала в Остапа, де він був стільки часу? — вирішив перевести мову Тарас.

— Ще ні, але одним запитанням я не обмежусь. Як мені кортить викинути цю біялву стерву у відкритий космос!

— Ти дуже зла. Ду-же. Може голодна? Ми обоє вже чисті, але ще голодні, тому давай зараз підемо на склад і подивимось, чим харчуються військові СКЕУ.

— Думаю, що їхній раціон включає набагато більше справжнього м’яса, ніж раціон персоналу дослідних станцій.

— Може знайдемо там спиртне? Нашу втечу з Океану потрібно відсвяткувати гарним вином або коктейлем. Я бачу, як від цього слова, у твоїх очах запалюються вогники. О, ти вже стаєш добрішою.

— Гаразд, я приготую для усієї компанії один з моїх коронних напоїв, який сподобається всім — "Вечірній Самурай", бо вермут, віскі, лимони і журавлинний морс на військовому складі повинні бути обов’язково.

Едмінгтон втягнула носом чистий ромашковий аромат своїх долонь і посміхнулась, бо запах крему перебив собою всі запахи планети Океан, навіть аромат хвойної живиці. Можливо, течія її життя нарешті увійде в спокійне тихе русло з похилими берегами.

— Отож, коктейль. — вона підвелася і попрямувала в коридорчик, куди виходили двері й люки з кабіни, з медпункту, складу харчів і з вхідної герметизаційної камери.

Склад космольоту "Сівей-XI" схожий на величезний холодильник. Дороті пам’ятала це ще з часів студентської практики, коли літала на старій модифікації до Місяця. Вона натиснула на сіру клавішу щитка і дверцята холодильника вмить розсунулися. У коридорчику запахло м’ясом, гострим соусом і... свіжою кров’ю. Дороті заплющила очі та зусиллям волі стримала нудотні спазми шлунку. Кров кудись швидко втікала з рук і ніг, вони ставали ватними і неслухняними. Повільно, майже не згинаючи ноги в колінах і тримаючись руками за стіни, Едмінгтон пішла назад до кабіни.

— Тарасе...

— Боже, що з тобою?

— Подивись у холодильник... Вона випала мені до ніг.

Чоловік двома стрибками пересік кабіну, вискочивши в коридор.

Даяна Селвінг, сильно пошарпана кулями, лежала наполовину в холодильнику, наполовину вивалившись у коридор. Її ноги зариті в груді бляшанок, очевидно, що вона була приперта зсередини до дверей холодильника, а коли їх відчинили — випала. Її тіло настільки понівечене, що моторошно дивитись, а на стінці холодильника кров’ю написано: "Дороті відьма". Букви підтекли, з них тягнуться вниз сліди окремих крапель. Через хвилину над пошматованим трупом стояв і Остап, боязко роззираючись по сторонах, ніби шукаючи ту істоту, яка занесла сюди тіло і написала кров’ю це безглузде звинувачення.

— Думаю, що везти Даяну на Землю немає сенсу.

— Ти командор, тобі і вирішувати.

— Викинемо її через сміттєпровід у відкритий космос

— Скажи, щоб Дороті принесла мішок, ми ж не понесемо Селвінг у руках.

— Дороті зараз у ванній, її нудить. Мене й самого зараз знудить. — Остап висипав з паперового мішка сухофрукти і перекотив на нього труп. Так Даяну відтранспортували до люку для сміття і вкинули його всередину. Через кілька секунд, неприродно зігнуте, тіло Селвінг, блискуче від фольги, вже крутилось за кілька метрів від ілюмінаторів. Фольга роз’їсть його через сорок п’ять хвилин і у космосі з’явиться ще одна маленька купка атомів.

— Спокійно, спокійно, Даяни вже немає, не хвилюйся. — Тарас намагався обійняти Дороті за плечі, але вона відсувалась від нього далі і далі, аж поки не забилась у кутик кабіни за навігаторну панель. На Остапа вона дивилась тепер великими переляканими очима, а до медичної лабораторії боялася навіть наближатись, час від часу просила чоловіків викинути з корабля або фею, або її, і ніякі запевнення вже на неї не діяли. Тарасу було дуже шкода цю змарнілу жінку, через яку він чомусь почав переживати набагато більше, ніж за себе, та десь глибоко в серці жила пам’ять про те, що Дороті ненавиділа Хвойну і бажала їй смерті, і та справді померла. Її загибель, наче вихор, закрутила чоловіком, і він тепер не знав в якій стороні залишилась його любов, де ненависть, де зрадливі надії, не знав, чи любить, чи ненавидить заплакану маленьку Дороті.

Він сів за метр від неї і почав тихо говорити:

— Я знаю, що ти була колись на Алясці, що ти плавала на кораблі біля берегів Ліберії і Єгипту і відчувала тоді те саме, що і я відчував у схожих подорожах: весь світ, наша Земля — сито. Місця, де живуть люди, оточені примарними вигадками, туманом вигадок, туманом фальші. Вони стають такими, як люди про них думають, ніхто навіть не намагається побачити справжній світ. Коли пливеш ріками Аляски — бачиш навколо холодні фантастичні громади гір, дикі ліси, ти залишаєшся наодинці з ними, губишся серед вічної природи, та все-одно відчуваєш, що все це вже бачили інші, бачили і вкрили їх мішурою своїх поглядів, своїх думок, це заховало під собою таємниці вершин, цією пеленою вкрите майже все, навіть кожна хвоїнка на деревах. Та в окремі моменти дещо змінюється: коли пролітаєш на байдарці по перекатах ріки, коли спускаєшся на лижах з крутого схилу, то давні інстинкти обривають твоє звичайне сприйняття, і ти краєм ока помічаєш інший світ, який схожий на наш, як дві краплі води, але водночас і відмінний. Цей світ бачиш і тоді, коли зависаєш на скелях без страховки, коли бачиш полярне сяйво, і в такі моменти перестаєш думати чужими думками, перестаєш називати речі чужими для них іменами, з’являється твій власний погляд, ти не тільки дивишся на світ, а й бачиш його.

— Є місця реальні, — вона заговорила тихо, але спокійно, — а є погана підробка під реальність. Весь Океан — справжній світ, який переміг нас, бо ми не змогли осягнути його земним способом мислення.

— У справжньому світі Океану ми думали і жили, як запрограмовані нашою цивілізацією машини, що не можуть вийти за межі своїх недосконалих програм.

— Такими нас створило суспільство, і важко від цього кудись втекти, ми перетворились на єдиний організм, на мурашник, і кожен окремо все більше губиться між іншими.

— Ти вже заспокоїлася?

— Ні. Мені ще й більше хочеться залізти у якусь шпарку, де б не зміг пролізти слідом за мною мій страх. І тепер це вже через твої слова.

— Чому?

— Бо ти спробував сказати те, що кожен відчуває, але це була невдала спроба, ми ніколи не знайдемо правди у словах, і мені стає страшно, коли я думаю, що ніхто ніколи так і не скаже її, бо не зможе її пояснити. Ніхто ніколи не зрозуміє, що відбувалось на "Смерековому раю", не зрозуміє цю прокляту для нас планету.

Остап слухав цю розмову краєм вуха, виловлюючи з неї окремі думки, і коли почув останню фразу американки, то таємниче посміхнувся і подумав у відповідь на ці слова: "Я зрозумію, і в цьому мені допоможе моя Аурі."

Коли доступ до файлів віконцем завис на екрані центрального бортового комп’ютера, кеомандор вивів пакет плану дій команди "Сівею-XI". Зараз його найбільше цікавило, чому був знищений "Смерековий рай". Лазерний удар — зовсім не випадковість. "План дій" підтвердив це, бо основний наголос ставився на повній ліквідації персоналу станції і членів групи підтримки. З архівних даних Шуминський також дізнався про ще одну неймовірну річ — Земля вмить перестала бути для нього чашею Грааля, проте потрібно туди повернутись, щоб подивитись в очі людям, які так легко наказали вбити тебе.

— Дороті, ви всі знали, що "Смерековий Рай" не перша дослідницька станція на Океані?

Ще один мрець чи відьма на мітлі за ілюмінатором не вплинули б на Едмінгтон і Берегового так сильно, як це просте запитання.

— Що??

— Я знайшов в архіві цікаву інформацію: першою станцією на планеті Океан був "Очеретяний Рай", який знаходився на відстані 1821 кілометрів від "Смерекового".

— Але... — Дороті враз забула і про Даяну в холодильнику, і про Аурі в сонній капсулі. — Але це — неможливо! Ми були першими на цій планеті, ніхто ніколи не згадував про іншу станцію, це помилка.

— Ні, це не помилка, а достовірна інформація з "X-файлів", доступ до якої був тільки у військових і у вищого керівництва СКЕУ, а тепер і в нас.

— Не можу в це повірити, вони чудово знали, на що нас посилають!

— Гарматне м’ясо. Шестеро працівників "Очеретяного Раю" загинули на цій планеті за рік до того, як на ній з’явилась ваша група, проте вони встигли переслати на Землю серію дивних повідомлень, в яких йшлося про незвичайних істот, реальність яких ставилася під сумнів. Саме ці люди вперше зіткнулись з феями і не змогли існувати поряд з ними. Нас вб’ють, СКЕУ не допустить, щоб ми вижили.

— Благородне СКЕУ, добродійне СКЕУ, святе СКЕУ.

— Вони вважають, що заради цілого людства можна йти на будь-які жертви.

— Але жертвами чомусь ніхто не хоче бути. Остапе, поясни ще раз, чому нас переслідує наше ж керівництво?

— Вчені "Очеретяного" відкрили на Океані істот набагато розвинутіших у порівнянні з людьми, вони відкрили фей. Їм ніхто не допоміг врятуватись, бо це був своєрідний експеримент. Ніхто й досі не знає, що сталося тоді на цій станції. СКЕУ просто вирішило повторити невдалу спробу і прибуксувало другу станцію, де поселили вас чотирьох. І знову обривається зв’язок між Землею і "Раєм", так само події розвивались і першого разу. "Рятувальна" експедиція, що прилетіла через місяць після зникнення зв’язку на "Очеретяний Рай", знайшла там лиш шість трупів. Вдруге, при неполадках зв’язку на вашій станції, туди відразу ж висилають нашу групу підтримки. По ідеї ми повинні з’ясувати ситуацію на станції і зв’язатись з Центром Досліджень через передавач у нашому космольоті, так було дешевше, ніж посилати військову експедицію. Та ми теж не повертаємось з Океану вчасно, не шлемо жодних повідомлень про вас, зникаємо так само як і персонал станції, що підтверджує небезпеку фей. Ось тоді СКЕУ і висилає за нами спецслужбу.

СКЕУ виявило на Океані щось незрозуміле для себе, і це щось заважає освоїти їм цю планету, воно не піддається контролю. Саме час оголосити Океан заповідником, знищити докази минулих невдач, щоб підтримати бездоганне минуле. Ось і все.

— Яке болото, і ми в ньому сидимо по шию.

— Та ні, це чиста і стерильна операція. Науковці знають те, що їм дозволено знати, преса хапає ті повідомлення, що надходять з офіційних джерел Конгресу Екологічного Управління, і не збирається ритися в брудній білизні правлячої організації, усі статті з інформацією про секретні проекти відносяться до наукової фантастики і СКЕУ набирає сили. Загалом це мудра і відповідальна організація, яка приносить землянам багато користі, от нас і вб’ють заради користі усього людства, ми тепер не тільки проти СКЕУ, ми тепер проти сорока мільярдів людей.

— Кули ж нам тепер летіти?

— Не знаю. — командор відкинувся на спинку крісла і потер долонею давно неголене підборіддя, виявивши, що вже встиг зарости бородою, яка скрипить під пальцями. На Землі на нас в кращому випадку чекатиме ув’язнення, а на Сарматії ми зможемо загубитись від спецслужб. Потрібно найнятись на якесь промислове підприємство і там все обміркувати.

— А може запустити кілька ракет по центральному офісі СКЕУ? — Дороті нарешті усміхнулася, її очі на мить перестали перелякано бігати по ілюмінаторах, зате настав час лякатись Тарасу, бо він не зразу усвідомив, що ця пропозиція — жарт.

— Зараз найкраще лягти у капсули і проспати одну добу, за яку ми перенесемось через межу систем Сонця-1 і Сонця-2. Нас розбудить сигналізація, яку я виставлю на двадцять чотири години.

Він ходив по спальному відсіку і мовчки дивився на блискучі боки сонних капсул, їхня подвійна природа, дзеркальна і прозора, давала змогу побачити свої очі на вустах Аурі й навіть від цього по тілу починала розпливатись болюча, тріпотлива насолода.

Три капсули зайняті: Аурі спить вже давно і зараз вона напевно перенеслась уві сні в свою казкову долину, Тарас час від часу перевертається з боку на бік, його дихання зовсім не схоже на розмірене і спокійне, його губи зрідка вигинаються у гіркій посмішці або кривляться, а долоні раз-по-раз стискаються в кулаки, Дороті щойно відключилась і поринула в глибокий сон, наркотична витяжка з трав, що зараз розпилюється у капсулах, швидко подіяла на неї. Трохи дивно, що вона дозволила собі заснути першою, адже, навряд чи, можна спати зі спокійним серцем серед людей, яким не довіряєш, а після таких подій взагалі важко комусь довіряти, можна хіба що все пустити на самоплин, бо стомлюєшся весь час чогось остерігатися, когось підозрювати.

Едмінгтон сильно змінилася після зіткнення з мертвою Даяною. Це було останньою краплею, яка переповнила море. Американка здалась за одну мить, зламалась і тепер стала схожа на дитину, що пережила надто дорослі проблеми і тепер не може їх забути.

Командор чекав, поки Береговий теж засне, хоча він заважати не буде, але медичне тестування краще проводити без свідків.

На узголів’ях капсул світяться червоні лампочки і вони світитимуться доти, поки люди, що лежать в них, живі. Коли стан сплячих погіршиться, то світло замигає, і ввімкнеться сигналізація, а потім лампочки можуть згаснути до прибуття наступного охочого поспати.

Кришка капсули відійшла на бік, Шуминський підняв діву на руки, вона ледь тепла, і тепло це таке легке і ніжне, як вогник маленької свічки посеред вітряної ночі.

Медтестер не показав жодних анатомічних відхилень, сприйнявши Аурі як звичайну людину. Дещо видозмінені енцефалограми, але в цілому все гаразд. Інфекція ран згасає, параметри крові наближаються до норми. І ще, Аурі мала всі шанси завагітніти, так воно, мабуть, і сталося.

А в цей час в коридорі обпалений погляд ловив промені ламп. Єдине живе відчуття, яке можна помітити в цьому погляді називається страхом, страх, який люди несуть додому з чужого світу.

Йому снилось старе європейське місто, провулки з бруківкою і вигадливі ліхтарі, дивовижні чавунні решітки, безліч кам’яних левів. Вулички збігаються на велику площу, посередині якої плюскоче фонтан. Сонячно, духмяно, лоскітно.

Йому снилась вона. Тарас ніколи не бачив її в цьому місті. Вона була живою, веселою, і ще в ній з’явилось щось таке, чого він ніколи не помічав раніше. Наталка любила його, хотіла бути весь час поряд, говорила про свої почуття і бажання, обіцяла ніколи його не покидати. Усе настільки прекрасно, що вірити в це не слід, та немає такої сили, яка може заставити його забути колись цей сон.

Сонячно, духмяно, лоскітно...

Тиша. За весь сон не пролунало ні звуку. Як же говорить Наталка? Вона лиш ворушить губами, а він сам вигадує її слова.

Незважаючи на бажаність цього сну, на тихе щастя Тараса насувається щось німіше за навколишню тишу. Воно йде, його не видно і не чути, але воно невблаганне і скоро буде тут, а поки-що навколо беззвучна розмова, беззвучні сплески води у фонтані, німі очі кам’яних левів. Німе кіно, в якому показують твоє майбутнє, а ти сидиш в залі й не можеш щось змінити в фільмі, хіба встати й піти, не додивившись сюжет до кінця, бо знаєш наперед, що кінець буде нещасливим, на те він і кінець, тому Наталка не може довго балансувати на бортику фонтану й сміятись в унісон з беззвучним падінням води у кам’яну чашу. Не може.

Усе добре коли-небудь закінчується, а от зло немає меж, бо добра багато і воно різноманітне, а зло одне й однакове...

Очі левів залишились такими ж незворушними як і досі, зате очі Тараса розширились, наче небо, і в їхній глибині закрутився сірий смерч, що розростався і захоплював усе, що було на його шляху.

Хвойна впала у фонтан, вона послизнулась на слизькому мармурі і впала. Перед падінням Тарас побачив її очі, на одну мить, на єдиний момент, який відразу ж закам’янів у його мозку. Дівчина скрикнула, скрикнула очима, й зникла під водою. У цьому криці пролунав крижаний жах людини, яка зрозуміла, що зірвалась і падає у безодню, але це не безодня, це — лиш старий фонтан у центрі міста і води в ньому по пояс.

Тарас чекав секунду, другу, хвилину. Його починало лихоманити, серце гупало так, ніби билось не об ребра, а об литаври.

Вода розходиться колами по поверхні й лагідно треться до мармурових боків. Весела, холодна, жива вода, безмежно добра. Усе навколо й далі залишається таким же сонячним, таким же милим і красивим, але Наталка чомусь не підводиться з води. Чоловік перехилився через борт фонтану й відразу побачив свою кохану: вона лежить під кількаметровою товщею грайливої, прозорої води, просякнутої сонячним пилом, лежить, заплющивши очі, й усміхається. Її біле волосся щупальцями ворушиться навколо неї.

Тарас знав, що повинен кинутись у воду, пірнути і врятувати свою любов, врятувати Хвойну, але страх за власне життя незбагненими залізними руками втримав його на місці.

Синьо-кришталева вода біля Наталки заповнюється рожевими віхтями, які наповзають на тіло дівчини з усіх боків. Їх стає все більше і більше, вони крутяться у воді, наче змії, заповзають між Наталчине волосся, торкаються її одягу, зливаються разом і насичуються червоним кольором. Через кілька хвилин Тарас вже не бачив гранітне дно фонтану і свою кохану, бо перед його обличчям плюскотіли лиш густі червоні хвильки.

Береговий збагнув, що площа порожня, на ній немає жодної людини; порожні і вулички, і магазинчики, і кав’ярні навколо, навіть у будинках немає жодної живої душі, у місті — нікого, крім нього. Один у великому, старовинному місті!

Серед кривавої маси внизу зблиснула тінь. Вона стрімко випорснула з води перед очима Тараса, і її холодні руки з довгими пальцями зімкнулись на його шиї. Він бачив, що в цієї істоти обличчя Наталки, але в погляді світиться зелена ненависть. Це Наталка, але водночас — хтось інший. Удари власного серця сповільнюються, скоро воно зупиниться і затихне, наче маленький механічний годинник, якого забули накрутити.

Вона — потвора, але її прекрасні губи так ніжно повзуть по щоках до твоїх очей. І серце зупинилось...

Він лежав і довго вслуховувався у дзвінку тишу ночі, намагаючись вловити хоча б один удар власного серця, та тиша залишалась монотонною і суцільною, серце не могло розірвати її своїм стуком, бо сон закінчився.

Червона лампочка кілька разів змигнула й знову засвітилась нерухомим вогником.

Заокруглені кришки капсул відбивають на своїй поверхні екрани бортових комп’ютерів, ілюмінацію медпункту, миготливі крапки на панелях датчиків, цятки далеких зірок в ілюмінаторах, відбивають два безмежно добрі зелені світлячки, які блукають по ковпаках капсул і вдивляються в незворушні обличчя сплячих. Тихо дзижчать кисневі генератори, наче далека музика.

А навколо суцільний і різнобарвний космос з одним подвійним Сонцем у своїх нутрощах. Він зовсім не схожий на те зоряне небо, яке було по ночах у вікнах "Смерекового Раю", тепер зірки вже не наклеяні на чорно-оксамитову поверхню неба, а вільно розвішені у просторі. Темрява набуває тут сіро-вишневого відтінку, який інколи зникає, поступаючись гамі найнезрозуміліших кольорів.

Недалеко від Сонця-2 зависла блідо-рожева кулька з темними фіолетовими плямами, які зливаються своїми контурами у букву "С", Сарматія — планета гірників, доволі дика, хоча й перерита плетивом шахт по всій поверхні, там можна загубитись навіть від СКЕУ, але твоє спокійне життя загубиться разом з тобою.

Мозок кілька разів здригнувся від потужних звуків, і по нервових волокнах інтенсивно забігали електроімпульси — втікачі почали прокидатись. Кожен з них, розплющивши очі зі сну, ще довго лежав, намагаючись збагнути, куди це він потрапив.

Першою кришку сонної капсули відкинула Дороті, що було сигналом для Шуминського, він так рвучко вистрибнув з капсули, що опинився на підлозі швидше, ніж американка. Зі сну йому здалось, що Дороті встала першою, щоб заподіяти якесь зло Аурі, але він помилився — Едмінгтон лиш голосно позіхнула і мовчки пішла до душової кабіни. Нарешті позіхнув Тарас і склав руки в себе на грудях, те, що великий сонько Остап вже на ногах, здивувало і стимулювало його до повного пробудження.

Як не дивно, але фея нікуди не зникла з-під ковпака, прокидатись вона теж не збиралась. Ніхто її не будив, бо сон — непогані ліки для пораненого тіла і розірваної душі, то того ж, під час сну легше непомітно померти.

Усі мовчки помились і так само мовчки пройшли у кабіни і порозсідались у крісла. Сіро-блакитні профланові панелі, вузькі коридори і відсутність доцільного заняття придавали військовому космольоту схожості до госпіталю позаземної колонії.

— Куди ми летимо? — Тарас клацнув тумблером і на лобовому ілюмінаторі висвітлилась карта Сонячної системи.

— На Венеру, там можна легко пройти крізь орбітний патруль і приземлитись десь біля пустельних берегів Рожевого моря. — Шуминський вивів на екран ілюмінатору карту поверхні Венери. — Космоліт втопимо, а самі доберемося до однієї із сольових шахт, де обміркуємо все заново.

Кабіну наповнив голос дикторші СНН, чиє чарівне личко засяяло на моніторі навпроти Дороті, яка впіймала сигнал із супутника. Чоловіки підійшли до американки і встали за спинкою крісла, дивлячись на красуню Сідні Кох. Спочатку вони з насолодою розглядали глибокі сяючі очі, білу шкіру, стиглі губи, рівнесенькі брови і модельну зачіску ведучої теленовин. Яка ж вона красива і... і штучна, загримована лялька.

Дороті, дивлячись на цю красиву, доглянуту жінку, відчула себе облізлим бездомним дворнягою, біля якого провели підстриженого пуделя на повідку.

На планетах людей нічого нового не сталося, події повторюють одна одну, сходячись між собою в нових комбінаціях. Тепер теленовини розрізняються між собою лиш відтінками і масштабами подій, числами жертв, втрат чи прибутків, на сьогодні комбінація новин виглядала так: страйк шахтарів у Новому Канзасі, що на Сарматії; аварія на кисневому генераторі в містечку Єловстоун (Венера); дзеркальний модуль професора Беєринка знову сьогодні не досягнув сонячної поверхні через поламки у системі наведення; нові біодайджестери вироблятимуть тепер очищений біогаз; зроблено перший крок до сівозміни на планетах — закрито національний парк Мату-Гросу; президентом Малайзії став тайський єврей Йосі Бананаман...

— Мату-Гросу закрили, — командор усміхнувся. — Отже, там не залишилось жодної людини, площа в один мільйон квадратних кілометрів, Велика Пустка. Може, ми вже не летимо на Венеру, а візьмемо курс на Землю?

— А як же екологічний патруль резервату?

— Він охороняє межі національного парку, а не його серцевину. Ми спустимося згори до одного з покинутих наукових стаціонарів.

— А система орбітального стеження?

— Наш "Сівей" зареєстровано, спочатку ніхто не здивується, що він повертається на Землю, а потім, коли хтось кинеться його шукати, то вже буде надто пізно, ми встигнемо зникнути.

— Що робити трьом науковцям і одній відьмі у Богом забутих джунглях? — Дороті зневажливо скривилась, можливо, через слова командора, а може це була її реакція на телевізійну рекламу чоловічих контрацептивів.

— Ховатись. Ми будемо мати час відпочити, подумати, зібратись з силами.

— Краще на Венеру шахтарями.

— Жінок-шахтарів на Венері я не бачив, — Тарас випростався і поклав свою долоню на плече Едмінгтон. — а жінок-повій там дуже багато, я не хочу, щоб з тебе там зробили повію.

Американка рвучко випросталась і глянула у вічі Береговому.

— Летимо на Венеру, бо потрібно довести вам, що не з кожної жінки можна зробити шльондру!

— Може краще в порожні ліси?

— Ні. Давайте так: я погодилася летіти разом з феєю, тому тепер ваша черга поступатись. Я вибираю Венеру.

— І венеричні захворювання.

— Просто я не хочу потрапити знову у ліси, де немає жодної живої душі на тисячі кілометрів навколо, я щойно з таких лісів вирвалась, тому краще житиму між неотесаними робітниками.

— Гаразд, летимо на Венеру. — командор зітхнув і подумав, що так ніколи не побачить країну своїх мрій, Бразилію, ліси Мату-Гросу, а просидить до смерті у запиленому забої на груді залізної руди... Головне, щоб СКЕУ не знайшло фею, а решта все дурниці.

Час поволі посувався своєю громадою по краю крутого обриву. Зараз він сунеться повільно і важко, неначе у нічних страхіттях, повільно, майже завмираючи на місці, але все-одно все ближче і ближче до безодні. Потім край прірви обвалиться, і все полетить шкереберть, швидко, стрімко, без надії повернутись угору, до початку обриву, щоб обійти цію прірву стороною.

Остап коротав свій час над капсулою, де спала фея. Він не наважувався її будити, а просто стояв і дивився на неї.

У цей час Тарас і Дороті слідкували за зірками в ілюмінаторах і зрідка переговорювались між собою.

— Що ти думаєш про Остапа? — Едмінгтон відсунулась разом з кріслом від щитка управління польотом і подивилась на Берегового. Той знизав плечима:

— Про Остапа? А що я маю про нього думати?

— Тобі не здається, що він змінився?

— Як саме змінився?

— Настільки, що це вже не він.

— Не мели дурниць. Якби з ним відбувалось щось дивне, ми б помітили це.

— Зовні усе добре, але щось мені не дає спокою, я боюсь і його, і його кохану.

— Такий час, що починаєш лякатися навіть самого себе.

— Себе я не боюсь, я нормальна, а Шуминський під знаком питання.

— Чому ти не підозрювала у переміні Ендрюса, коли той приперся на станцію, чому не шукала монстра в ньому, коли він жер гнилі помідори? Бріксті теж був в полоні у фей, принаймні, так він про розповідав.

— Тому, що Ендрюс врятував нам життя, убивши одну з цих відьом, тому, що він дбав насамперед про мене і врятував нас вдруге, вивівши зі станції, а Остап прийшов занадто пізно, щоб допомагати нам, і привів з собою цю потвору.

— І він врятував тебе лиш один раз, а тепер дбає насамперед про Аурі, через це він тобі теж не подобається. Ти надто імпульсивна, хоча це й не дивно після пережитого нами.

— Визнай мою правоту.

— Якщо навіть все сходиться з твоєю версією, то що ти пропонуєш зробити? Зарізати командора чи розстріляти? А може викинути у пакеті для сміття? І зробити це без жодних доказів, позбутися його, бо він може виявитись не зовсім нормальним. А якщо Остап не змінився, якщо він така ж людина як і я, як ти, чи не забагато ми беремо на себе у такому випадку?! До того ж, ти забуваєш, що саме він привіз тебе з того загадженого птахами острівця, врятувавши від голодної смерті. Я ніколи не був з ним в особливо дружніх стосунках, але навчився з часом поважати його, особливо після подій на Океані!

— Я не хочу, щоб випадок з Хвойною повторився і з ним.

— Це все твої фантазії.

— Ніхто не збирається вбивати твого командора, ми попросимо його перевіритись на медтестерах. Він повинен без вагань погодитись на це обстеження, якщо відчуває себе нормальною людиною, щоб зняти з себе підозру.

— Підозру у чому? У неповноцінності?

— У нелюдяності.

Береговий замовк і потер пальцями підборіддя, давня щетина зашурхотіла від дотику.

— Що ж, — чоловік облишив у спокої свою бороду і встав з крісла, — можна його перевірити, це не завадить, гірше від цього нікому не буде.

— Поясниш йому усе ти.

— Чому я?

— Ти його друг.

— Ми не друзі, а просто знайомі, працюємо ж разом. — і вони рушили на пошуки командора.

Остап розсміявся, вислухавши ультиматум Берегового:

— Тарасе, це все Доротині казочки про монстрів, що сидять в наших тілах і чекають слушного часу, щоб вилізти на білий світ і спотворити його.

— Феї теж казкові істоти, а люди через них вмирали.

— Та добре, без проблем, протестуйте мене і заспокойтеся. Я не хочу давати вам причини для ще більшої недовіри до мене.

Через годину усі троє сиділи за столом у медпункті і переглядали довгі паперові стрічки. Едмінгтон настояла на тому, щоб результати обстеження були записані саме в такому вигляді, побоявшись, що якщо їх занести в комп’ютер, то той випадково перегорить. Та така обережність виявилась марною. Тепер Дороті винувато позирала на командора, жмакаючи у руках дані його аналізів, бо нічого незвичайного в ньому не виявилось.

— Вибач, що потурбували тебе. — Едмінгтон відкинула від себе викрутаси стрічки і встала з-за столу. За її інтонацією, по важкому і колючому погляді чоловіки зрозуміли, що тестування не дуже вплинуло на її сумнів у "людяності" Остапа. Вона й тепер вважає його ненормальним, адже як можна сприймати нормальною людину, яка привезла з собою поранену фею.

Коли жінка вийшла з медпункту, Береговий підсунувся до Шуминського, схилився до нього і прошепотів:

— Коли ми сядемо на Венеру, вона ж відразу втече від нас.

— Разом з тобою?

Тарас усміхнувся на це запитання і відповів: — Я хочу, щоб ми залишались разом, але в майбутньому може трапитися будь-що.

— Дороті не втече.

— Чому?

— Бо ми не сядемо на Венеру, а приземлимося в центрі тропічних лісів Південної Америки, в Мату-Гросу, куди їй тоді тікати.

— Зачекай, я думав, що ми летимо все-таки на Венеру. Ти змінив курс корабля?

— Змінив, ще перед обстеженням.

— Без нашої згоди?

— Я — командор і намагаюсь забезпечити залишкам своєї команди кращі умови існування, ніж вони самі собі прагнуть вибрати. Визнай, що ти теж хочеш летіти в Амазонію!

— Не знаю. В принципі, мені здається, що там буде краще, бо, крім нас, в Мату-Гросу не буде більше нікого, а в шахтарському поселенні довелося б постійно остерігатись того, що на нас може донести будь-хто з оточуючих.

— От бачиш — Сельва чекає на нас.

Тарас оперся плечем на стінку кабіни і окинув Шуминського насмішкуватим поглядом.

— Остапе, Остапе, ти ж вирішив летіти на Землю не через нашу безпеку, а через безпеку Аурі. На нас тобі, як завжди, наплювати, а те, що і мені, і Дороті в лісах доведеться менше ризикувати, це вже простий збіг.

— Що ж, ти вгадав, поздоровляю. В першу чергу мене хвилює моя фея, але й ви не порожнє місце, я ж все-таки відповідаю за вас.

— Перед ким? Ті, кому ти повинен звітуватись про нашу безпеку, тепер самі полюють на нас.

— Керівники зникли, а відповідальність залишилась, це ж — справа совісті.

— Радий чути, що ти ще пам’ятаєш про совість.

— Так ти розповіси Дороті про наш новий курс?

— Розповім, а чому б і ні?

— Вона створить нову купу проблем.

— Інакше Дороті образиться на мене!

— Тобі не все-одно, що вона про тебе думає? Якщо так, то зваж і на її безпеку.

— Добре, я мовчатиму, але не тому, що ти попросив мене про це, а тому, що боюся за Едмінгтон. Коли б ми сіли на Венеру, вона б сама заклала нас, щоб позбавитись твоєї феї і тебе.., і мене.

Розфарбована дикторша дивиться Едмінгтон прямо у вічі і вже вкотре розповідає їй про безмежні простори прекрасних лісів Мату-Гросу, які просто чудом вціліли поміж урбанізованих районів Південної Америки: чудова природа, гарний клімат, ріки, гори — справжній рай.

Дивно, але це повідомлення транслюють у кожному випуску новин усіх телеканалів, можливо, через важливість цієї події. Та яка різниця, що твориться в тій чортовій Бразилії, коли через годину чи дві під ногами зашелестить пісок на пляжі Рожевого моря.

Вона вимкнула комп’ютери і підійшла до ілюмінатору — зірки. Де б ти не був, що б з тобою не відбувалось, але завжди, десь високо угорі чи навколо тебе, горітимуть міріади зірок, неначе душі маленьких ельфів. Ельфів? А може фей?

Нарешті біля тебе лиш вона. І переляканий погляд Берегового не зачіпає її стулені повіки, не треться об її скроні ненависть Едмінгтон, лиш твої очі бачать її вроду, її міцний дитячий сон. Фея жива і прокинеться вільною від небезпеки, вільною від заздрощів, страху і ненависті.

Прекрасна і слабка діва, порізана мечами ворогів і зневажена закоханим в неї чоловіком. Вибачить вона йому насильство над її тілом, чи образа навіки поселиться у гордому серці? Соромно згадувати те, що сталося між непритомною феєю і брудною людиною біля лісового струмка.

Шкіра Аурі — поверхня засмаглого тіста на хліб.

Позаду почулися кроки і голос американки:

— Ідіоте, ти знущаєшся з нас! Я викину тебе і твою відьму через сміттєпровід! — добре, що фея не чує цих пронизливих слів. Дороті викрила обман щодо зміни курсу і прийшла сваритись. Остап обернувся до неї і стиха запитав:

— Це тобі Тарас сказав?

— О, він теж знав?! Чудово! Ні, мені він нічого не казав, просто Земля вже заступає весь ілюмінатор! А я ще в стані її розпізнати. Чому ти змінив курс?

— У Мату-Гросу буде спокійніше.

— Але там ліси, суцільні ліси!

— Зате без смерек і без фей.

— Там буде вона! — Дороті показала рукою на капсулу, де спала Аурі. Іншу руку вона витягнула з кишені, й Остап побачив в ній маленький пістолет. У наступну мить ампула зі снодійним вп’ялась в живіт командора і він зрозумів, що вже не встигне завадити цій жінці, вона все таки перехитрила його. Відразу потемніло в очах, ноги і руки зникли, їх вже не відчуваєш, голова летить вниз, остання мить зблискує червоною лампочкою у свідомості, і сон огортає тіло. В цю мить Едмінгтон сказала:

— Я вб’ю твою фею. — Навіщо, навіщо вона хоче це зробити?

Біля сонних капсул Дороті свариться з командором, бо теж помітила в ілюмінаторі Землю.

Тарас розслабився у кріслі пілота, смакуючи наперед насолоду, яку отримає після приземлення. Океан залишиться позаду і скоро ти стоятимеш на рідній планеті! Та особливої радості зараз не відчувається, бо там тебе переслідували привиди, а тут — полюватимуть люди. Єдиний вихід — перетворити решту життя на суцільну робінзонаду. Думка про самотнє існування заспокоює душу.

Щось впало і Дороті замовкла. Що там робиться? Коли ж ці жінки порозумнішають?

Зірвавшись з місця, Береговий побіг до капсул сну, бо через п’ять-сім хвилин корабель ввійде в корону Землі, а вони ще не сидять на своїх місцях!

Американка переступила через тіло командора і зупинилась біля пульту капсули, в якій лежить беззахисна перед нею фея, така ослаблена, сонна від наркозу, щоб її вбити потрібно тільки відключити кисень, простягнути руку і висмикнути трубку з кисневого генератора.

Вона різко шарпнула за трубку і відсік наповнився тихим сичанням, повітря почало накачуватись не всердину капсули з Аурі, а витікати у порожнечу.

— Що ти робиш? — Тарас спочатку побачив кисневу трубку в руках Едмінгтон, а потім і нерухоме тіло свого командора в неї під ногами. — Ти збожеволіла?

Дороті знову натиснула на гашетку пістолета і наступна ампула влучила в плече штурмана групи підтримки. Він смикнувся назад і приперся до металевого одвірка. Проминула секунда, друга. Береговий побілів, його очі заокруглились від здивування. Він зробив кілька кроків до американки і та, щоб зупинити його, вистрілила втретє. Клац, холостий оборот; клац, холостий. Порожній ампульний барабан вилетів з пістолета і хряснувся на підлогу біля правої руки Шуминського. Ампули закінчились.

На сорочці Берегового розпливалась мокра пляма снодійного. Він витягнув з себе голку з ампулою, кинув під ноги і розтоптав, а потім легенько постукав по твердій муфті на своєму плечі, що була схована під рукавом.

— Як ти могла забути про це? Ти ж сама накладала муфту.

Рівень кисню у спальній капсулі різко знижувався, замигала червона лампа, через три хвилини фея вже ніколи не прокинеться, Дороті майже вбила її, і чи варто їй заважати вбивати повністю? Шуминський якось переживе втрату своєї містичної коханої, а після смерті Аурі жоден з трьох втікачів більше ніколи не побачить фей — з цього моменту зникне і страх перед ними.

Але одного разу він вже дозволив померти одній незвичайній істоті, Хвойній, точніше сам вбив її. Перед цим була смерть феї, що приїхала на коні, опісля — смерть капітана, якого Дороті розстріляла просто в нього на очах, а цього могло б не статися якби він, Тарас Береговий, виявив хоч краплю милосердя і відваги.

Рівень кисню наближається до нульової відмітки. Аурі і не помітить, що померла, і тепер їй вже не допоможе магічна сила Океану.

Чоловік підняв з долівки трубку і вставив її назад в генератор, сичання зникло, ніби здохла маленька змія. Дороті швидко позадкувала до дверей.

"Що тепер з нею робити? Вона стала настільки агресивною, що намагається вбивством вирішувати усі проблеми. Заради власної безпеки, задля потурання своїм страхам ця жінка колись може вбити і останнього свого супутника, шукаючи в самотності захист для себе. А, можливо, такі думки — згущування барв? Остапа ж вона приспала, щоб мати змогу легко помститися Аурі за всі нещастя на планеті Океан, однак, її вчинок не можна виправдати ні розхитаними нервами, ні жагою помсти". Тарас вийшов із задумливості і здивованим поглядом обвів спальний відсік — Едмінгтон зникла з кімнати. Куди? Тільки б вона не скоїла нових дурниць.

Зникла Дороті швидко знайшлася, Тарас знайшов закриті зсередини двері в кабіну, де вона зачинилась.

— До-о-ороті! Відкрий! — він засипав металеві двері зливою добірних важких ударів, нічого не отримавши у відповідь, бо ніхто не збирався відкривати дверей.

— Відкрий!!! — Що вона робить? За хвилину космоліт увійде в шар геокорони, а потім підуть ще щільніші шари. — Впусти мене, без мене ти ніколи не посадиш цей корабель, ми розіб’ємось!

Враз Тарас зрозумів, що не варто кричати, вона нічого не чує. Через неї всі, що вирвались з обіймів чужого світу, тепер можуть загинути в момент приземлення на рідну Землю.

Неможливо спокійно стояти тут, коли твоя колишня подруга робить останню і найбільшу в своєму житті помилку, останню і для себе, і для інших.

На жінок взагалі не варто покладатися, адже вони часто творять такі нелогічні й несусвітні речі, що стає страшно не тільки за себе, а й за весь світ. Просто жах, коли у складній ситуації біля тебе опиняється жінка, бо це означає, що з її боку не буде жодної допомоги, зате заважати вона буде з останніх сил, ще й образиться, якщо ви їй за це не подякуєте. Потрібно було везти Дороті на Землю, прикованою до стіни, і з кляпом в роті.

З чоловіком можна домовитись або побитись і, так чи інакше, проблема буде вирішена, а от з жінкою...

До люку вентиляційної шахти можна дістатися руками, але він занадто маленький, щоб крізь нього пролізти, та покричати туди можна.

За хвилину Береговий відкинув від себе відкручену кришку люку, схопився за його край пальцями і так-сяк підтягнувся вгору, досягнувши своїм ротом отвору вентиляції:

— Дороті, впусти мене! — цікаво, чи вона чує? — Інакше ми розіб’ємось. Смію нагадати — ти не вмієш керувати кораблем!

Чути тільки слабкий шум кондиціонерів, які вихлюпують тобі в обличчя прохолодне повітря без смаку.

— Ти чуєш мене? Хочеш померти?... Хочеш?... А я не хочу!... Стерво ти, Дороті! — він перевів дихання і почав кричати тихіше, намагаючись чітко і по складах викрикувати кожне слово.

— Дороті, хіба варто було стільки страждати, щоб тепер вбити і мене, і себе?

Нижня щелепа вже заніміла, важко кричати і водночас триматись за край люку однією рукою і підборіддям. Коліна впираються в край плити в стіні, але ця опора надто мала і чоловік врешті з’їхав додолу.

Чути тихе шипіння, таке враження, що об борти "Сівею" треться велетенський наелектризований кіт. Якщо вона не зменшить швидкість і не ввімкне захисний екран, то космоліт згорить за лічені хвилини. Він знову потягнувся до отвору і крикнув:

— Підніми закрилки і вистав екран. — сповзши на підлогу, додав: — Якби вона ще й знала, як зробити те, що я сказав.

Збільшується вібрація корпусу і здається, що підвищується температура.

— Випусти парашути, і основний і додатковий! Чуєш? — як би виламати ці двері, бо навіть лазером їх різати дуже довго.

— Дороті, я кохаю тебе і не хочу, щоб ти вмирала такою смертю. — "Такою легкою смертю".

Різко змінюється сила тяжіння, а це означає, що Дороті ввела корабель в штопор.

— Відключи штучну гравітацію! — кричав він далі, підстрибуючи до отвору в стіні. — О, жінки, о, клоновані від Адама створіння! — якби вона хоч трохи слухалась його або автопілота.

Раптом Береговий втратив опору під ногами, його перекинуло через себе, він пересік у вільному падінні весь коридор і гепнувся в його торцеву стіну. Дико запекла поранена рука, руки і ноги ніби приклеїлись до стіни, у вухах дзвеніло.

По коридору, в напрямку лежачого на стіні штурмана, летіла пластикова шафа, мабуть хтось забув закріпити її. Слідом за нею рухалися поодинокі предмети: дзеркало, крісло, клавіатура з обірваним шнуром, рація і цілий рій металевих скрепок. Від шафки Береговий спромігся ухилитись, та щось з її шлейфу вдарило в чоло і прилипло до стіни поруч з головою.

Тарас відчув, як від крові злипається його волосся, отже, вдарило або дзеркало, або крісло... І чому Бог не зліпив з того ребра якусь мудрішу істоту...

Дивовижні аромати пролітають крізь відчинений вхідний люк. Їх потоки настирливо розповзаються по коридорі, проникають у кожний закуток, вітерець гонить їх разом з пластиковою пилюкою і дрібненькими ворсинками. На що це схоже?

Тарас розкидав здоровою рукою купу тек в шкіряних палітурках, що лежали на ньому, накривши мало не з головою, і підвівся зі стіни. Як не дивно, але руки й ноги цілі, тільки голова розбита і кілька синців на тілі.

Космоліт лежить на боці, всі речі поперекидувані, але аварійний сигнал не включився, це свідчить про те, що "Сівей" практично не пошкоджений, або про те, що в ньому залишився тільки цей коридор, на стіні якого стоїш.

— Вона його справді посадила? Чому прочинений люк?

Це ж співають пташки, вірніше не співають, а тріщать, кують, верещать — справжні тропіки.

Береговий подерся по плінтусах до люку і за мить вже стояв на першій сходинці трапу.

Ліс! Неймовірно великі дерева, плями яскравої зелені, бліді купи повалених дерев із зів’ялим листям. Навколо зграї манакінів, які позлітались сюди, щоб поласувати комахами, які хмарами витають над зеленим місивом — посадочною смугою космольоту. Це ж — Південна Америка! Може, й сам Мату-Гросу.

Добре, що один з Адамів поміж черговими Євами встиг створити автопілот.

Чоловік сів на трап і почав сміятися, його сміх настільки нерезонно зазвучав у перемеленій "Сівеєм" сельві, що замовкло навіть барвисте птаство, тільки мудрі цикади продовжували незворушно оспівувати свою старість, а також порипували погнуті цекропії, стиха тремтячи своїми великими сріблястими листками. Штурман все сміявся і ніяк не міг зупинитися, на його очі навернулися сльози, він тер їх кулаком і продовжував хихотіти, а поміж приступами страшно веселого сміху, затинаючись вимовляв:

— Вона навіть випустила трап! — і заливався далі.

З-поміж дерев з’явилася зграйка малих туканів, яких зацікавили нові звуки у їхньому лісі. Пташки ще були перелякані падінням металевої скелі, що зірвалась з небесного схилу, але після її падіння вже проминуло достатньо часу, і цікавість привела туканів мало не до ніг чоловіка, що сміявся.

— Що тут смішного? — Дороті легенько штовхнула Тараса носком чобота в спину. — Ну випустила я його, його ж завжди випускають.

Береговий кілька разів судомно втягнув в себе повітря і, перевівши подих, враз набрав серйозного вигляду.

— Ти керувала кораблем за інструкцією?

— Так, комп’ютер видав детальні пояснення, там навіть писало, як опустити трап.

Штурман стримав новий смішок і пересів на край люку.

— Коли корабель лежить на лівому боці, то трап не випускають, бо він тоді висувається в небо.

— Я про це не подумала.

— І не дивно. Чому ти закрилася в кабіні?

— Хотіла вивести космоліт з атмосфери Землі і летіти на Венеру, потім побачила, що не можу цього зробити — довелося садити його в цей ліс, крім того я боялася, що ти і Остап вб’єте мене.

— А тепер?

— А тепер не боюся, бо все-одно вийшло по-вашому. Мені вже все байдуже, бо нас знайдуть.

— Хто знайде?

— СКЕУ, вони вже тут. Наші радари засікли їхніх винищувачів, за хвилину тут буде ціла армія. Новини по телеканалах були брехнею, приманкою для нас, насправді Мату-Гросу ніхто не закривав. Ти і Остап кинулися на порожній гачок.

Сміх зник з очей Тараса, тепер вони всією поверхнею відбивали тропічне небо.

У коридорі почувся грюкіт і деренчання перекинутих бляшанок — Остап пробирався через різні завали до люку, тягнучи за собою напівживу фею. Тарас допоміг йому винести Аурі на борт, а Дороті лиш байдуже подивилася на діву, не сходячи зі сходинок трапу.

З-під землі наростав тихій рокіт. Спочатку здавалося, що по-новому зашуміли крони могутніх сейб і золотоквітних табебуй, але через мить всі зрозуміли, що це шум багатьох двигунів, і долинає він не з-під землі, а з неба: його чути з півночі, півдня, заходу і зі сходу.

— Що це? — командор виліз з люка і ліг на гарячу обшивку корабля.

— СКЕУ. Вони вже тут, — в голосі Дороті звучить неприхована радість, вона ніби забула про небезпеку, яку несуть ці маленькі крапочки на небі, і тепер зраділа, що фею знайдуть і замордують у бункерних лабораторіях.

Береговий перевів свій погляд з небес на фею. Наскільки дивно бачити її тут, на Землі, настільки й приємно. Куди поділась ненависть до її раси? Під тонким покривалом проступають обриси молодого звабливого, ледь не досконалого тіла. Командора можна зрозуміти, адже він береже красу, яка перемогла його страх і його людське єство, і, коли він втратить фею, то зламається, згорить і ніколи більше не повірить у щастя.

Шуминський, тримаючи діву перед собою, на спині сковзнув по борту корабля. Проїхавши кілька метрів, він ввалився в крону поваленого дерева і зник в ній, більше Остап не з’являвся. Ще деякий час знизу долинав шум листя і тріск гілок, який швидко затихав.

— Що він робить? Навіщо це?

— Нас за кілька хвилин повбивають, тому немає сенсу тут сидіти, склавши руки, а Остап намагається зараз врятувати і себе, і свій ідеал. Я повністю схвалюю його дії.

— Ви все-таки друзі.

— Ні ми просто знайомі.

— У СКЕУ найновіші системи стеження, вони знайдуть їх за лічені хвилини.

Над кучерявими обрисами тропічного лісу зі всіх сторін світу чітко окреслилися ряди дрібних крапочок, які спочатку були схожі на хмарки мошки.

— Ого, нам виявили неабияку честь. За трьома нещасними вислали цілу ескадрилью.

Дороті не рухалася, здається, що поява винищувальних загонів ніяк не вплинула на неї. Вона не те що не боялася, а навіть не виявила ані найменшої стурбованості, а сиділа собі на перекошеному трапі і ловила примруженими повіками сонячне проміння.

— Як на мене, то Остап чинить дуже доречно, — Береговий покотився слідом за командором і за мить зник серед поламаних гілок.

Едмінгтон провела його байдужим поглядом і, чи то усміхнувшись, чи то зітхнувши, залізла назад в люк. Вона вирішила знову перевірити круговий обстріл "Сівею": краще нехай тебе підірвуть разом з цією купою металу, ніж заженуть в лісах, мов скаженого дикого звіра, краще вмерти, тримаючи палець на спусковому гачку, ніж з останніх сил втікати древнім лісом без надії на порятунок, а потім знесиленому і розбитому впасти під ноги ворогу. Може, її постріли дадуть шанс Тарасу, а він навіть не попрощався. Вони так негарно розлучилися, і нічого вже не можна виправити.

Але Дороті не встигла навіть сісти за пульт, як в люк застрибнуло кілька солдат у захисних костюмах і шоломах. Вони за мить скрутили її і повалили додолу. Один з десантників всадив під лопатку американки голку шприц-тюбика. Гнів застиг у напівзакритих очах жінки...

Береговий не біг, він просто повільно йшов по лісовій просіці, знаючи, що за його спиною біжить десяток міцних парубків зі зброєю. "Так, спокійно крок за кроком, як на прогулянці по алеям рідного міста, навіщо тепер втікати, нехай біжать вони, а ти повільно йтимеш. А потім хтось із солдат не витримає і вистрілить тобі в спину. Невже отак все й закінчується? Ніколи б не подумав, але зараз хочеться опинитися на Океані. Вони за десять метрів позаду тебе, чути їхні гупаючі кроки і важке дихання. Ніхто з них не гукне тебе, так ніби ти вже не розумієш людської мови, ніби з поверненням на рідну планету перестав бути людиною. Солдати — виконавці чужої волі."

Штурман групи підтримки різко розвернувся, викинув в сторону найближчої тіні руку, клацнув пальцями і голосно сказав:

— Паф!

Солдат відсахнувся від нього, а його напарники вистрілили, близько десятка ампул вп’ялися Береговому в плечі, груди, живіт. Він із зневажливою посмішкою опустив руку і похилився вперед.

Важко стояти. Від гострих голочок по тілу розливається вогонь. Яскраво-зелений квітучий світ зникає, і ти провалюєшся крізь нього вниз, у безпам’ятство. Тарас став навколішки, борючись із дією отрути. Він підвів голову в надії побачити хоч на секунду бодай який-небудь клаптик рідної планети, але його погляд вперся в темряву.

— Боже, перед ким я стою на колінах?

Солдати зупинилися за стовбурами дерев, спостерігаючи звідти за Тарасом. Зосереджені, напружені до краю, вони дивилися, як ослаблена і беззбройна людина борсається у траві, намагаючись встати і йти далі. Але Береговий так і не зміг підвестися. Він затиснув зубами якусь солодкувату травинку і вткнувся обличчям в плетиво коріння і трав. Щебечуть птахи, в останню мить йому здалося, що це не пташиний спів, і не птахи оспівують його смерть, а грає на скрипці прекрасна східна дівчина з чарівною посмішкою, і її музика — той човен, який понесе тебе по ріці забуття в благословенний край...

Здавалося, що СКЕУ ніколи не знайде його, що усі вороги залишились за зеленою стіною і вона вже нікого не пропустить слідом за тобою. Ноги ледь торкаються землі, пекучі гілки б’ють по обличчю, по руках, якими командор прикриває прекрасну фею. Залізні корені шмагають підошви ніг, але він все біг і біг вперед, притискаючи її до свого серця. Потрібно втекти якомога далі, забрати свою кохану від жадібних очей звихнених науковців. Навіщо вона їм, щоб мучити? Хай земля загориться під твоїми ногами, але ти врятуєш її від безглуздих досліджень.

Дихати все важче і важче, Шуминський набрав повні легені повітря і біг далі, глибше і глибше занурюючись у зелений хаос дерев, ліан, туману. Це не кроки чути позаду, це стукає в скронях твоє серце, адже ти біжиш швидше за всіх, і ніхто на Землі не зможе тебе наздогнати: жоден солдат, жодна собака, жодна куля, жоден злий погляд. Там, куди ти втечеш, не буде людей, там житимуть звірі, пухнасті і доброокі, там квітнутимуть прекрасні орхідеї — Аурі там сподобається, вона буде щасливою.

Земля, кущі, трава зникли і полетіли кудись назад. Остап побачив небо, обривисті береги, пінисту стіну водоспаду поміж ними і з розбігу влетів у прірву. Слідом за ним униз зірвались шматки ґрунту, купини соковитої трави і сухе гілляччя. Руки ще міцніше притиснули до грудей тіло феї і чоловік каменем увійшов у воду лісового озера...

Десятки солдатів зупинились на краю урвиська, переводячи подих після такої скаженої гонитви. Ще б кілька хвилин і втікача б наздогнали, а він зірвався мало не з-під самого носа переслідувачів. Дехто перезарядив свій автомат, бо ампули не ввійдуть глибоко у воду. Усі чекали, що втікач випливе зі своєю ношею на поверхню, але його не було, лиш на місці падіння по зеленувато-синій воді розходились нерівні кола, які змішувались з хвильками водоспаду.

Через хвилину половина солдат почала спускатись вниз, до води. До озера підійшло ще кілька загонів, а над його плесом зависли гелікоптери — і всі чекали, чекали.

— Невже він все-таки втік? — здивувався хтось із військових і відразу ж замовк, бо у нутрощах озера з’явилась розмита пляма, яка повільно піднімалась до поверхні води, куди її гнала течія від водоспаду. Ніхто не стріляв, бо командор сплив з глибини лицем донизу, розпластавшись на воді, немов розіпнутий на ній. Він був сам, більше темні глибини нікого не збирались віддавати.

По твоїх судинах замість крові тече кип’яток, руки і ноги перетиснені залізними пальцями, біснувата орда заповнює усю площу моторошного міста, з будинків якого через вузькі вікна на тебе дивиться смерть.

В очі б’є яскраве світло згори і щось мигає над тобою. Ти несешся по розпеченій річці обличчям вгору, бачиш стелю над собою, людей в білому. Вони в масках, в плексигазових скафандрах, в хімічних костюмах, прислужники Сатани — ти в лікарні. Світло стає нестерпним і Дороті закриває очі. Вона бачить, що сонмище виродків засмоктує її на велику площу нічного міста. Брудні, бридкі руки хапають її за ноги, за кисті, за волосся і тягнуть по болоту до центру площі, там лежать на дерев’яному помості купи хмизу, біля них стоїть стовп. Пече... Розгоряється ніч навколо. Маленькі уроди, каліки, горбуни лізуть до тебе, їхні пальці обмацують твої ноги, стегна, твій живіт, залазять під сорочку, торкаються очей, губ. Їхні кігті рвуть на тобі білий одяг, цей жалюгідний страшний натовп верещить від захоплення, коли смолоскипи освітлюють звільнені від подертої тканини білі груди, тонку талію. Палаючі погляди повзають по твоєму тілі і перетворюються на липкі руки, які стискують соски, рвуть губи, вдираючись у рот, заповзають поміж ноги. Дороті кричить, намагається заховатись під сухий хмиз, з якого капає масло, відчуває як кістляві пальці прориваються в її лоно... Обстеження триває...

— Відьма! Відьма! Відьма! Відьма! — реве площа.

Якась сила вириває її з цього жахливого натовпу. Все відбувається настільки швидко і нестримно, що його вже неможливо зупинити.

Дороті відчуває голою спиною і сідницями просмолену поверхню стовпа, який вростає в неї мільярдами дрібненьких корінчиків, вона не може відірватись від нього, вона намертво з’єднана зі стовпом.

Поміж біснуватим натовпом на високому помості стоїть біловолоса красуня, одягнена у мідь і вовче хутро. Вона схожа... Вона показує великим пальцем вниз, в її очах — погляд Даяни.

Вогонь набігає на стовп зі всіх сторін, і дим змішується з ревом людського моря.

Крізь дим, крізь оранжево-білі язики полум’я видно безмежний смерековий ліс...

Вона затихає і лікарі переглядаються між собою, а навколо них снують молоденькі медсестри, носячись з результатами аналізів арештантки.

У його руках кінець тонкого шнура, яким обв’язані руки білявої діви, котра стоїть на краю пекла. Під безмежним обривом внизу тече ріка магми, що викривляє своїм енергетичним полем радіозв’язок. Жар від неї обпалює шкіру, горять брови, вії, щетина на бороді.

Фея обернена спиною до тебе, під її ногами ґрунт цівками сповзає в прірву і вона ледь втримує рівновагу, балансуючи на краю.

Він піднімає великий камінь і дивиться в нього, наче в дзеркало власної пам’яті — тіло Чуба в чорному поліетиленовому мішку, нерухома Наталка на столі медпункту, прихилене до скла обличчя Томаса, кров Даяни на піску морського пляжу. Це все робота фей! І камінь летить в спину діви. Та на мить обертається, а Тарас бачить обличчя Хвойної і розуміє, що знав про це давно. З порожнього обриву вниз зсипається пісок. Шнур зі спекотливим болем виривається з долонь і його кінець, ляскаючи по камінні, тікає і зникає за обривом.

Береговий з криком закриває обличчя руками і стрибає вниз.

Крізь криваво-червоний жар просвічує синява хвойних лісів...

— Занадто велика доза. Скільки ампул?

— Чотирнадцять замість однієї.

Синява поміж червоних іскор.

Він лежить на чорному і глухому дні, куди падав все своє життя. Політ чітко повстає з пам’яті. Ти впав, але все ще летиш знову і знову. З кожним ударом голоси світу німіють, тільки смокче тишу кардіограма. Маленький вогник на зеленому табло окреслить собою блукання твого серця.

* * *

— Це небезпечні люди. Звичайно, що вони як і кожна жива істота на землі мають право на життя, але ми не можемо так ризикувати, на карту поставлена наша безпека. Якщо СКЕУ дасть дозвіл на розголошення своїх секретних даних, то його вплив істотно зменшиться, що приведе до ряду суспільних катастроф. Смерть цих людей — політично-важливий крок для конгресу, їхнє знищення перетворюється у необхідність, до того ж, ці люди — букет психічних розладів, які всі незначні самі по собі, але разом доволі небезпечні. Ці люди вже не зовсім люди, хоча це звісно суб’єктивна думка. Наші спеціалісти не відмітили в їхніх тілах ніяких аномалій, та, можливо, ми на сучасному етапі розвитку не здатні помітити таких речей. Зараз усіх трьох доводиться тримати на транквілізаторах, зважаючи на їхню агресивність. Плюс та жінка, яка зникла у водах озера. Вона справді зникла! Наші загони пропеленгували усе озеро і нічого не виявили. Аналіз шлунків усіх кайманів і хижих риб в цьому озері теж не дав ніяких позитивних результатів. Навіть не вдалось ідентифікувати її особу, хоча у лабораторіях проаналізували усі волосинки і лусочки шкіри, які було знайдено на перекинутому космольоті. Це не Наталка Хвойна і не Даяна Селвінг, хоча на продуктовому складі була кров Селвінг, її ДНК не співпадає з тим, яке знайшли в одній із сонних капсул, отже, це могла навіть бути людиноподібна мешканка Океану.

Ці троє поставили під загрозу усе людство, бо провезли на нашу планету невідомо кого, ніхто з наших провідних науковців не впевнений до кінця, що невідома була людиною.

Дослідники, які вціліли, постійно марять, їхні свідчення не можна брати до уваги, бо вони часто суперечать один одному і самі собі. Остап Шуминський повністю втратив пам’ять, у інших часткова амнезія.

Зважаючи на обставини Рада Відповідальних Директорів СКЕУ на закритому суді ухвалила як вирок смертну кару для цих трьох дослідників. — Товстун обтер своє високе чоло кремовою батистовою хусточкою і перевів дихання. Він просто сяяв, адже його монолог ні разу не перервали. Президент уважно слухав і, здається, до кінця впевнився в необхідності знищення цих трьох живих доказів. — Я приніс документально оформлений вирок, який ви повинні затвердити. Якщо з вашого боку немає жодних заперечень, то поставте, будь-ласка, свій підпис у кутку цього документу. — чоловічок простягнув президентові великий хрусткий аркуш паперу і повторив: — У кутку!

— У кутку? — золоте перо забігало по папері і за мить на ньому з’явився рядочок красивих літер. Голова Ради відразу ж поспішно потягнув документ назад і, ніби мимоволі, пробігся очима по написаному.

Враз вся самовпевненість маленької товстої людини кудись зникла і в її очах виступили сльози від хвилювання.

— Вибачте, — пролепетав він, підвівши на президента по-собачому нещасне обличчя, — але я не можу розібрати цей напис.

— Він напрочуд чіткий і розбірливий.

— Але... "Скасовано"?

— Я відпускаю їх і маю на це повне право згідно з чинним законодавством. Чи ви, шановний Айзеншпіку, маєте щодо цього якісь заперечення?

На лобі товстуна виступила кілька великих крапель поту (він навіть забув їх витерти). Kілька секунд мовчки пожирав очима напис, який перетворював розкішний смертний вирок у нікчемний папірець. А потім, не приховуючи свого розчарування у голосі, пробурмотів:

— Ні, ніяких заперечень, їх відпустять.

— Звісно, що божевілля усіх трьох буде офіційно оголошене, а причина цього божевілля — галюциногенні наркотичні препарати, які вони вживали на Океані. Оголосіть про це на прес-конференції, і тоді ніхто з них трьох не буде небезпечним для проектів СКЕУ.

Коли маленька фігурка зникла за крислатими дверима, у величезному кабінеті на якусь мить запала тиша. Вона відразу ж сконцентрувалась біля письмового столу з горіху і самшиту, а потім розлетілась по кутах і розбилась на друзки. Президент встала із свого крісла і підійшла до дзеркала у масивній платиновій рамі, що висіло на стіні між оригіналами Валеджіо, підійшла, щоб усміхнутись сама собі. Її біло-золоте волосся потрапило у смугу прохолоди, що текла з кондиціонера, і розлетілось навколо голови, розставляючи пастки для сонячного проміння, яке губилось у його блиску. Сонце враз зникло з вікон, сховавшись за хмаркою, і безмежне світле добро ще чіткіше проступило в зелених очах президента.

Президент запалила сигарету і затягнулась густим смаковитим димом, який бузковими віхтями потягнувся до ґратчастих пащ вентиляційних люків. Маленькі жаринки беззвучно пожирали шматочки бразилійських трав разом з тонким папером, повільно, впевнено добираючись до ніжних і довгих пальців. Коли вишневі губи торкались до кінчика сигарети, жаринки жвавішали і бігли навипередки до фільтру кольору темного смарагду, залишаючи за собою сіро-кремовий попіл, який час від часу злітав в оздоблений золотом карапакс черепахи, що слугував попільничкою, а великі зелені очі мружились від задоволення. Через кілька хвилин біловолоса красуня опустила недопалок в панцир гофера, витиснула з нього останню цівку диму і великим пальцем повністю розчавила його. Повітря у кабінеті наповнилось пахощами екзотичних трав.

Їх випустять. Випустять? Ні, світ — теж в’язниця, просто ти настільки звикаєшся з ґратами навколо себе, що перестаєш їх помічати.

Ці троє нікуди не втечуть, навряд чи втечею врятуєшся від самого себе, від власної долі.

Тарас Микітчак (Львів, 2002)