4. Операція


Половина десятої. Прокинувся Тарас. Шум, з яким він почав вилазити із свого спальника, розбудив решту екіпажу.

— У-у-у...— Хвойна, як завжди, потягнулася аж до хрускоту в кісточках, а Остап щось пробурмотів і перевернувся на інший бік. Та яскраве сонце вливалося могутнім потоком у вікно і заставляло випручуватись із полону таємничих снів.

— Люди, для мене ця станція поволі перетворюється у справжню власну домівку. — промовив командор — Так гарно в космольоті я ніколи не спав.

— Тобто, ти полюбив наш новий дім?

— Ще ні, але він кращий, ніж космоліт, набагато кращий.

— До речі, потрібно запустити машину на кухні, поки ми ще не дуже зголодніли.

— І подивитись до кота. — Наталка зістрибнула з ліжка, затягнула ремінь на поясі й пішла до кімнати Дороті; чоловіки ж поховали спальні мішки і відправились у душ.

На сніданок вівсянка із сурогатом малинового варення, печиво і чай без цукру.

Їли з апетитом, з насолодою, немов селяни у недільний ранок, гарно відпочивши за ніч від суботніх трудів. Тільки Люцифер лиш понюхав вівсянку, надкусив одне печиво і тепер сидів біля столу, дивлячись ображеними очима на людей і зрідка жалісливо м’явкаючи, та ніхто не збирався відриватись від сніданку, щоб принести для кота якусь м’ясну консерву.

Допивши чай, Хвойна почала ловити відображення своїх супутників на боки склянки.

— Що ви вчора знайшли у бібліотеці?

— Практично нічого. Стерта головна пам’ять, не залишилось жодного файлу, лиш базисні програми запуску, інстальовані виробниками цієї комп’ютерної системи. Стерто також записи на усіх дисках і паролі шляху до блоку додаткової пам’яті, та сам блок, на диво, вцілів.

— Як саме знищено програми?

— Уручну, електромагнітним полем.

— Тобто знову?

— Игм, отак, знову.

Хвойна відставила склянку і склала руки на грудях.

— Змалку я дуже любила влазити у чужі програми, копатися у закритих базах даних, отож можу спробувати знайти дорогу до вцілілого блоку, тільки чи варто це робити?

— Займись цим, а я схожу на узбережжя. — Остап підвівся й заходився складати весь посуд на піднос. — Тарасе, будь з Наталкою і не спускай з неї очей.

— Чекай, чекай, на яке узбережжя? Сам ти не підеш! Це небезпечно. Ми просто тебе не відпустимо. Рахуй, що це наказ зі сторони твоїх підлеглих.

— Я б хотів прогулятись. — Шуминський байдуже знизав плечима.

— Не йди, — Хвойна обернулась до нього, — щоб ми не хвилювались через тебе.

— Гаразд, потім підемо разом, усі троє.

Командор роздав усім рації на той випадок, коли хтось з трьох відійде від решти.

Вони зайшли у бібліотеку. Хвойна всілася за пульт головного комп’ютера, зняла кришку з клавіатури і погладила клавіші пучками пальців. Чоловіки стояли позаду неї, спостерігали. Те саме робив і чорний кіт Люцифер, сидячи біля ніг комп’ютерного генія.

— Потрібно знайти перший пароль, а потім буде легше. Тут роботи на кілька годин.

— Ми будемо поряд, через стіну, в оранжереї. Коли щось, ти тільки крикни, але кричи у мікрофон рації, бо стіни тут міцні. — хлопці вийшли, двері за ними тихо зачинились.

Не було жодної підказки щодо першого паролю, а без нього проникнути у блок неможливо. Доведеться покластись на волю випадку.

— "Океан"? Ні, не вийшло "на халяву". Давай далі. — вона згадала, що в дитинстві спілкувалась сама з собою, сидячи перед монітором, і усміхнулась. Приємно спілкуватись з розумною людиною, тобто з собою. — "Смерека"..., "Рай"..., "Земля"..., "Біологія"..., "Люцифер"..., "Лінгвік"..., "Сарматія"..., "Вхід"..., "Запас"... — ні, так справа не піде, краще підключити пошук паролю через словник, але це спрацює тільки тоді, коли пароль виявиться звичайним словом, а не шифром. Одне добре — система відкривається простим символьним паролем, а не дотиком, не тембром голосу або чимось в такому роді.

Чомусь згадався вчорашній сон. Ці велетенські очі божественної діви. Можливо, здогадка десь у підсвідомості?

Хвойна обернулась до кота і запиталася у нього:

— А ти який би пароль вибрав?

Мудра тварина промовчала. Дівчина розчаровано зітхнула і відсунулась від столу. Якусь мить Наталка спостерігала за роботою словникового пошуку, але це скоро набридло їй і вона почала паралельно вгадувати пароль.

— Що ж це може бути? Якась банальність типу "Кохання"? Не підходить. А "Жінка"?

ДОСТУП ДО ПАКЕТУ ПРОГРАМ РЕЗЕРВНОЇ ПАМЯ’ТІ ДОЗВОЛЕНО

Чудово. Після цього напису з’явився перелік дисків. Наталка увійшла в один з них — усі комірки заповнені, море інформації. Несподіване відкриття. Цікаво, це дані наукової роботи персоналу станції? Якщо так, то їх не переглянеш і за тиждень. На іншому диску те саме. Що цікаво — усі диски заповнені пакетами, назви яких розрізняються лиш римськими цифрами: "eye-I", "eye-II", "eye-III", "eye-IV"... Отже, "eye-I" — тут ряди файлів і знову те саме, тільки з арабськими цифрами: "eye-1", "eye-2", "eye-3", "eye-4"... "eye-1" — зчитування.

На екрані з’явилися дві сяючі лінії, всі інші позначення зникли, навіть таймер. Так само і в інших файлах, програмах на усіх дисках — от чим заповнені цілі мегабайти додаткової пам’яті, цілий блок. Одні лиш лінії, які виглядають дуже знайомими, до болю знайомими, надто реально вони засіли в пам’яті. Що ж це? Невже..?

Розплющені очі з безмежною наївною і щирою любов’ю дивилися з екрана. Знову, ці прекрасні чорні прірви в оточенні зеленої зернистої магми, прекрасні, чисті, ясні... Хвойна кілька хвилин сиділа, не рухаючись, вона лиш вдивлялася в екран, намагаючись в чорноті чоловічків прочитати відповіді на всі свої запитання і зрозуміти, що ж такого надзвичайного у цих очах. Кому ж вони належать?

Люцифер підвів голову і подивився на комп’ютер, переставши вилизувати свою блискучу шерстку. Враз по бібліотеці прокотився дикий вереск, немов викликаний з пекла. Наталка вмить зістрибнула з крісла, в паніці шукаючи потвору, що видала цей звук. Вереск перейшов на грізний рик, кіт кігтями загріб під собою килим, вигнув спину, жовто-смарагдові очі світилися двома злими смужками поміж складками шкіри, вуха притиснуті до голови, ікла, оголившись в лютому оскалі, готові будь-якої миті вчепитися у ворога. Дівчина відмітила про себе, що кіт більше схожий на загнану в кут пантеру, а не на милу кімнатну тваринку.

Люцифер вже не ричав, а замовк, завмер. У наступну мить він стрибнув на спинку крісла, звідти перекинувся до монітору, його голова глухо вдарилася об скло екрану, бризнула кров, і кіт звалився на клавіатуру, впавши разом з нею на долівку. Хвойна лиш спромоглася прошепотіти у мікрофон рації:

— Хлопці, сюди.

Коли Остап і Тарас влетіли до бібліотеки, то побачили згаслий екран комп’ютера з крапельками крові, а на поламаній клавіатурі — трупик кота з перекушеним кабелем у зубах.

Наталка стояла біла, мов стіна. Вона відчувала дивне запаморочення, що швидко розливалося по всьому тілу, — світ навколо втрачає свою чіткість, губиться в очах, плямиться, стіни, книги, хлопці починають швидко переміщуватись по колу, м’язи розкисли, втратили свою пружність, і крізь киплячу темряву дівчина зрозуміла, що впала, що тепер не все гаразд, навіть гірше.

Шуминський крутить у руках пляшку "Мартіні", з кухні прийшов Тарас і поставив на стіл два бокали.

— Ми вже нічого не зможемо зробити.

— Чому не можемо? Потрібен донор і операція.

— А хто оперуватиме? Я, чи може ти? Ми різали в житті хіба що лабораторних щурів.

— Можна все таки ризикнути.

— Отже, ти збираєшся зарізати і мене, і Наталку?

— Я тільки керуватиму комп’ютером, а він вже скальпелем. Я думаю, що все вийде, адже процес пояснюється до найменших дрібниць, залишається тільки дотримуватись інструкцій. Комп’ютер я перевірив, він справний, усі медичні порадники на місці, медтехніка у чудову стані.

— Операція за інструкцією? Я чув про таке і про відсотки смертності після таких операцій. А чому саме ти збираєшся оперувати?

— Бо я пройшов курс патологічної анатомії, препарував трупи і тварин, правда, живих людей не різав ніколи, але знаю, як це робиться.

— Але чому все так сталося? Вона ж була абсолютно здоровою, а тут раптом — нирка! Не можу зрозуміти.

— Згадай параліч Бріксті, тоді теж все сталося без видимих на це причин.

— Вона чогось перелякалась, або на неї вплинула якась невідома нам сила, та, що діяла на персонал "Раю".

— Зрозуміло тільки одне — почалося! Думаю, що навряд чи ми виживемо.

— Уявляєш, кіт нападає на комп’ютер, Наталка в реанімації, бо в неї відмовила нирка! Боже, краще б ми цілу вічність просиділи у космольоті, але так вже сталося, що прийшли сюди, бо Наталка хотіла цього.

— Так, але все це на моїй совісті, бо я несу відповідальність за вас.

— Потрібно зробити аналізи білків на тканинну сумісність і зіставити отримані результати з результатами Хвойної. Ходи, Остапе, перестань занурюватись у ці проблеми, бо від цього дійсно можна збожеволіти.

Через годину вони обоє вийшли з медпункту. Береговий вкотре переглядав листок з результатами аналізів, врешті зім’яв його і пожбурив у куток.

— Не сходяться. Операції не буде, даремно ми сперечалися про це.

— Вона проживе ще кілька тижнів на підтримці апарата. А далі що? Як важко бачити її стільки часу такою ослабленою, ледь живою на цьому покривалі.

— Донора не існує!

— Андрій!

— Що Андрій?

— Андрій може бути донором!

— Видно, що ти погано розумієшся на трансплантації і на хірургії взагалі. По-перше, холодильник космольоту не пристосований для збереження тіл на достатньому для цього рівні, а по-друге, Андрій же втратив багато крові і деякий час полежав...

— А якщо налагодити в організмі Наталки вивільнення кисню та енергії до агресивної межі?

— Знаю про такі речі, але з нашою апаратурою це просто не можливо.

— Невже вона помре?

— Ні, ми її заморозимо, якщо не станеться диво.

Того дня обід і вечеря видалися неапетитними, не цікавили ні музика, ні відео, ні книги, навіть робота у лабораторіях. Усе те, чим хлопці збиралися зайнятися зранку, втратило свою принадність, зник кудись і страх перед оточуючим. Тарас й Остап тепер боялися тільки за життя своєї напарниці і мучилися від власної безпорадності.

Її життя підтримували лише апарати. Тепер організм Хвойної включав у себе цілий комплекс медичної техніки, яка дихала і жила замість неї.

Вечоріло. Хлопці знову сиділи у кают-компанії, допиваючи "Мартіні". Береговий зрештою відвів погляд від залишків спиртного у склянці і подивився у вікно. Світла пляма галявини чітко відмежовувалась від чорноти лісу, де вже панувала ніч. Крізь відчинене вікно до кімнати влітали аромати хвої й живиці, вгамовуючи розхитані нерви, час від часу з-поміж дерев долинали крики нічних птахів.

— Можливо, її краще заморозити сьогодні, доки не стало гірше?

— Кріокамери станції не розраховані на людей.

— В інструкціях написано, що гарантія збереження людини у найбільшій кріокамері "Смерекового Раю" становить 72 %, а це, погодься, досить обнадійливо.

— Не знаю, не знаю. Щоб ми не стали її вбивцями замість рятівників.

— Ми досі не знаємо причини цієї дивної хвороби.

— На цій планеті багато дивних подій з причинами, яких ми не знаємо, або просто не розуміємо.

— Йдемо спати. Коли ми цілу ніч сидітимемо біля її ліжка, навряд чи це комусь допоможе.

— Не кажи так, люди у такому стані відчувають присутність друзів, їхню мовчазну підтримку і любов.

— Тоді ляжемо спати у палаті. Ти кота викинув?

— Так.

— Звідки тут взялася ця тварина?

— Я знайшов в оранжереї його кошик і мисочку. Персонал "Раю" знав про його існування, вони підгодовували його, але в жодних записах не згадували.

— Звідки ти знаєш, що це вони його годували?

— На мисочці відбитки пальців Томаса і Дороті.

— Я ще маю надію знайти всьому цьому логічне пояснення.

Шуминський поклав голову на руки, спершись на стіл; так людина часто ховає свої сльози у рукавах або намагається не бачити і забути все, що навколо неї. Але Остап не плакав, нічого не забував, він просто звісив голову на руки; так кілька хвилин сидів, дослухаючись до шелесту смерекових крон. Враз звуки лісу заглушились ритмічними ударами по землі — щось наближається, біжить, воно пронеслось по лузі перед станцією і зникло. Тарас чомусь різко зірвався з крісла і кинувся у коридор. Остап встав із крісла й озирнувся — далі цей невеселий пейзаж за вікном, нікого не має. Раптом зі двору пролунав постріл. Береговий!?

Вона відпустила коня пастись, знявши з сідла арбалет; кінь нікуди не втече, за це можна не хвилюватися. Візитерка вклала стрілу в жолоб арбалету, натягнула тятиву і тут її погляд зупинився на заваленому вході станції — біля тераси стоїть чоловік із пістолетом у руці.

Тарас чітко бачив і коня, і дівчину, яка щойно злізла з нього. Вони обоє існують насправді, а не примари. Хто ж вони?! Незнайомка різко підвела арбалет і пролунав постріл, кінь злякано заіржав і втік у ліс. Дівчина випустила зброю, падаючи на траву, здивована посмішка зникла з її вишневих вуст, з маленької дірочки на чолі потекла кров.

— Що сталося? — Шуминський схопив Берегового за плече і тут сам побачив її, вклякнувши на місці, не вірячи власним очам.

У вбитої довге біляве волосся, у зелених здивованих очах згасає тремтячий вогник життя, у руках затиснена травинка. Чоловіки не рухалися, мовчки розглядаючи тіло, що лежало за кілька метрів від них. Дивний одяг: шкіряний пояс, який підперезує сиву шкуру вовка, груди вкриті десятками рядів намиста із золотих пластинок, на ній безліч дорогоцінних масивних прикрас.

— Хто це? — командор кілька разів сильно струсонув Тараса. — Хто?

— Вона хотіла вбити мене, — Тарас показав у сторону мертвої дівчини, прикусивши губу, — я побачив арбалет і вистрілив. — він сів на край тераси, обтираючи рукавами сльози, які повільно котилися по щоках.

— Це не Дороті і не Даяна. Хто ж це? — голос Шуминського зірвався у крик, він рукою повернув Берегового обличчям до себе. Той відмахнувся від нього і пішов до вбитої.

— Остапе, допоможи.

— Ти збираєшся її підняти?

— Я збираюся зробити аналізи, у неї теж є нирки.

— Невідомо, чи це взагалі людина.

— А хто вона? Фея з експедиції вікінгів?

— Схоже.

— Померла вона зовсім як звичайна людина.

Береговий обхопив тіло білявки і потягнув його до входу, дивуючись самому собі. Остап допоміг перенести його через терасу і коридор в медпункт.

— А вона красива.

— Так. — Остап провів долонею по її очах, закривши їх, і відразу відсмикнув руку назад — він ще ніколи не торкався такого холодного обличчя.

Тарас проколов пучку білого пальця, видавив з нього краплю крові, капнув її на скельце, яке запхав у віконце медтестера. На екрані через кілька секунд з’явились результати повного аналізу крові.

— Не може бути! Повна сумісність!

— Знімай з неї одяг.

— Що? Невже ти...?

— Так, робимо операцію!

... У кімнаті стоять два столи, на них тіла дівчат, накриті повністю білими покривалами, між столами двоє чоловіків у білих костюмах, з хірургічними масками на обличчях і в гумових рукавичках, їхні костюми довершують білі шапочки. Перед ними, на стіні, на великому екрані медичного комп’ютера пробігають рядки інструкцій.

— Починаємо! — Тарас відгорнув покривало з трупа незнайомки, на якій вже не залишилось жодної прикраси. Якусь мить новоспечений хірург дивився то на екран, то на прекрасне мертве тіло, а потім взяв із рук Шуминського скальпель...

Проминула година. Обоє хірургів тамують тремтіння у руках. Рукавички вимазані кров’ю, червоні крапельки рясніють на їхньому одязі, на підлозі, на покривалах. Маленьку операційну наповнюють ритмічні удари серця з динаміків кардіографа. Воно б’ється!

Піт потічками тече зі скронь, його вбирає в себе ковпак, маска і комірець сорочки. Чоловіки обмінюються лиш короткими проханнями чи зауваженнями, намагаючись зберігати спокій, бо зараз їм найбільше хочеться кинути все це і бігти кудись далеко.

Головна мета — врятувати життя, і навіть на мить не можна припустити, що все може статися якось по-іншому, незалежно від їхніх бажань. Медкомп’ютер до занудливості детально пояснює кожен наступний рух, кожен препарат, який потрібно застосувати, показуючи все на своєму екрані. Працюють мов у сні, в надії прокинутись і побачити, як усміхається Наталка. Та здається, що цей сон триватиме вічно, важкий, липкий і страшний, їм знову сниться біле тіло незнайомки з кривавим порізом, тіло візитерки з неможливого. Невідомо, навіщо вона приїхала сюди, але нирки у неї є, тобто залишилася вже тільки одна. Остап грубо зашиває рану, прорізану скальпелем Берегового у ніжному боці незнайомки, а сам Тарас закохано дивиться на дорогоцінний бобовидний орган, який щойно витягнув з нутрощів убитої ним красуні, — нирка.

... Тепла вода стікає по м’язистих тілах, що змучено ловлять ці потоки, намагаючись забрати від води її життєдайну силу — душ після виснажливої роботи.

Тіло незнайомки лежить у кріокамері на колі, поверх обрисів Даяни, воно бірюзово-сніжне і прекрасне, незважаючи на грубий кривавий шов.

Наталку знову під’єднали до апаратів, вона витримала операцію, та її стан значно погіршився. Вона досі не приходила до тями. Тільки б не було відторгнення.

За вікном світає, божевільна ніч, освячена кров’ю незнайомки, вже позаду. Вода забирає втому і стікає разом з нею у каналізацію; з рук, з облич змиваються чужі червоні плямки. Сині кола під очима, запалені очі тремтять під повіками, боячись дотику води. Врешті і Остап, і Тарас закручують крани, витираюся рушниками, одягаються і йдуть до медпункту. Через деякий час, коли перестануть діяти метаболіки підтримки, почнеться критична фаза. Можливе відторгнення організмом Хвойної чужих тканин, хоча аналізи на сумісність спростовують ймовірність такого процесу. Навіть якщо тканини і сумісні, то запальний процес все-одно може викликати регресію трансплантованого органу. Зараз для прооперованої існує безліч небезпек, головна з яких — інфекція. А поки що вона лежить спокійна, наче нежива.

— Ну, що ти скажеш, славетний докторе наук, ми її прирізали? — Остап присів біля обличчя дівчини, з-під її кисневої маски видно тільки заплющені очі з довгими віями. — Тарасе, ти не помітив, що незнайомка і Наталка схожі між собою?

— Помітив, обоє білявки і справжні красуні, одну з них я застрелив, іншу зарізав.

— Та чужа навіть дуже красива.

— Ось-ось, саме "чужа". — Береговий стурбовано перебирав пальцями клавіші, слідкуючи за даними на екрані. — Мене хвилюють Т-лімфоцити Наталки. Вони надто сильно активізовані в районі операції.

— І що ти можеш сказати про її стан?

— Переживе завтрашній ранок — піде на покращення.

— Які шанси?

— Великі, досить великі. Чорт, лімфоцити скоро перейдуть агресивну межу...

— Слідкуй за глюкозою. На Океані можливі невідомі нам види патофлори?

— Рано ще говорити про інфекцію.

— Але температура в неї зростає!

— Це повинно пройти, потрібно зачекати. — і вони чекали.

За годину температура піднялась до 38,6?, тиск підвищений — 110-180, але час від часу різко падає. Тарас метається між тестером і комп’ютером, післяопераційні інструкції якого вже не вирізняються особливою докладністю. Командор пішов до бібліотеки, подивитись головний комп’ютер і перевірити блок резервної пам’яті, адже саме під час роботи з ним сталися такі дивні події. Для перевірки доведеться підключити іншу клавіатуру. Не встиг Шуминський вставити останні штекери в гнізда, як його викликав униз Тарас. За мить командор вбіг у недавню операційну.

— Що сталося? Відторгнення?

— Ні, інфекція. Точніше, я не знаю, комп’ютер не може проаналізувати дані. Вона гаряча, температура до сорока, серце витворює фокуси. Сам подивись!

Кардіограма на екрані то рясніла імпульсами, то зривалась у пряму лінію.

— Тримайся, золотце! Ми тут! — Остап взяв її руку у свої долоні — яка ж вона гаряча. Ніжні пальці стиснули зап’ястя командора з небувалою силою, затріщали кістки.

— Тарасе, — вигукнув від болю Шуминський, — що з нею? Вона ламає мені руку!

Її груди раз-по-раз здригалися, тремтіння пробігалося по всьому тілі, вени на руках поздувались і тепер синіми шнурами проступали під шкірою, 40,4?. Враз тіло Хвойної скорчила судома, у наступну мить воно затріпотіло, як полум’я на вітрі. Її пальці розпрямились і Остап нарешті вихопив свою руку і відстрибнув від столу — на його зап’ястку залишились сині смуги.

— Остапе, тримай її, притисни до столу! Тримай маску!

Чоловіки навалилися на Хвойну всією своєю вагою, намагаючись зупинити конвульсії. Вони розпластали її на простирадлі, втримуючи руки і ноги хворої.

— Тримай міцніше, щоб вона собі нічого не пошкодила... Капельниця... — Береговий встромив голку у напружені м’язи передпліччя Наталки. — ДзТ-7, зараз заспокоїться, тестер вводить їй ліки.

І дійсно, конвульсії припинились, Хвойна завмерла. Кімнату наповнив монотонний звук з кардіографа:

— І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і...

— Боже, серце!!! Дефібрилятор, де він? Швидше! Швидше! — Тарас скинув з грудей Наталки покривало. — Давай сюди, притисни до шкіри, не торкайся до її руки. Обережно, імпульс.

Розряд тріпнув безжиттєвим тілом, Наталку підкинуло вгору, і вона знову опустилася на стіл, немов манекен.

— Відійди, імпульс! — ще раз.

— Збільш струм!

— Імпульс!... Нічого.

— Не спали її!

— Імпульс!

Через кілька хвилин чоловіки посідали на порожній стіл, де вночі лежала вбита. На їхніх скронях світилося кілька сивих волосків, губи міцно стулені, очі якось по-божевільному перестрибують з предмету на предмет. Ні один, ні другий нічого не говорили, бо не було потреби константувати факт, усе й так зрозуміло.

— Відкриємо нову пляшку "Мартіні". — Тарас махнув рукою в сторону кухні. Обоє нарешті відвели погляд від запалих щік Хвойної, від її посинілих губ і пішли на склад по ще одну пляшку.

Її пили швидко, повними келихами. Літрова пляшка спорожніла через півгодини, алкоголь спотворив біль і злість, перемішавши їх між собою. Тепер боліла і голова, і серце, невиспані сни табунами ганяли по стомлених звивинах мозку.

Вони говорили про Землю, про Хвойну, про Океан, їхні язики через спиртне вже починали губити слова, сила волі провалилась у чорну безодню під тягарем співчуття до самого себе, не хотілося вже ні рухатись, ні думати про що-небудь, ніхто не згадував про страх. Байдуже, що буде з тобою у наступну мить, бо здається — найгірше вже сталося.

— Ми вбили двох людей. — Остап торкнувся щоки і здивовано помітив, що вона мокра від сліз.

— Не ми, а я. — Береговий завалився на канапу і заплющив очі. Алкоголь зовсім не заглушив страждань, навпаки, він зробив їх безрозмірними, химерними, те, що боліло у душі, тепер розлилось по всьому тілі.

Проминають довгі хмільні хвилини, думки заплітаються одна за одну, здоровий глузд час від часу кудись зникає, поступаючись місцем липкому маразматичному сну, потрібно якось вирватись з цього стану, обов’язково. Тарас розплющив очі і побачив над собою розпливчасту, хаотичну масу променів, які швидко заповзли назад у лампу, перетворюючись на розмірене біле світло. Спокій, поруч нікого. Яке щастя бути на самоті із своїм горем.

Повіяло холодом, протяг, бо хтось відкрив вхідні двері. Береговий сповз з канапи і, обминаючи крісла, поплентався до виходу. Ось розсунуті дверцята, край тераси, вже день, похмурий і нещасний. Така погода тут рідкість; небо сіре з домішкою молока, без жодного блакитного клаптика, сонце бліде, як обличчя Хвойної.

Біля космольоту чути крики — це Шуминський. Він копає ногами металеві стояки, злощасну колону зі смугами засохлої брунатної крові, кричить і лається, — у нього істерика. Нехай, нехай вар’ює, втече у ліс, заб’ється. Яка різниця? Тепер тут можна жити і самому. Неважливо усе...

Шуминський врешті припинив товкти кулаком по обшивці космольоту, бо розбив кісточки пальців до крові. У голові все крутиться і шумить.

Що ж сталося за останню добу? І чи було воно насправді?

У Наталки відмовила нирка через невідому причину; Тарас убив невідомо кого, вірніше містичну незнайомку; далі цілу ніч не спали, робили операцію; нирка незнайомки тепер у тілі Хвойної і обоє мертві; двоє чоловіків, які не дуже симпатизують один одному, приречені залишитися на чужій планеті.

... Великі прекрасні очі з безмежною любов’ю до тебе. Починаєш розуміти наскільки твоя воля слаба, як легко тебе вивести з рівноваги, ці очі дають зрозуміти все. Розумієш також, що свій шанс у цьому житті ти вже втратив.

Темрява, величезна темрява навколо цих безмежних очей. Вона більша за них, неперевершена.

Але в кожній людині, глибше чи біля поверхні є дещо. Воно не дозволяє загинути, маленьке гальмо перед смертю, що бере своє коріння від інстинкту самозбереження і перетворюється з часом у надреальне відчуття, в останню надію, яка б’ється довше за серце. І зараз це дещо заворушилося.

Білий день, світло ллється на темно-зелені лапи смерек, кидаючи на них сонячні плями, кудись зникла ранкова похмурість. Тепер надворі чудовий день, але всередині тебе його немає, він не шумить у сірих клітинах, не біжить поміж еритроцитів у судинах, не б’ється в твоєму тілі разом із пульсом, отже, чудового дня насправді не існує. Це просто прекрасна оранжерея з райськими квітами, а ви стоїте за склом під холодним вітром, бачите тепло і зелень, але тільки бачите, не маючи змоги їх відчути.

Береговий стояв біля вікна і дивився на ліс. Як змінилась погода — раптовий вітер з моря прогнав молочні хмари, разом з ними полетів геть п’яний біль з голови.

— Остапе!

На оклик з відчинених дверей бібліотеки визирнув командор.

— Тобі чого?

— Потрібно зайти врешті до неї, винести звідти і заморозити чи поховати, не можна, щоб труп так довго лежав.

— Ходи, хоч мені дуже не хочеться її бачити знову.

— А що з комп’ютером?

— Блок резервної пам’яті згорів і ніхто ніколи не дізнається, яка інформація зберігалась там.

— Ходи, занесемо її до холодильника, щоб колись забрати на Землю.

— А нас не буде кому заморожувати, самі туди прийдемо помирати. Зробимо справжній цвинтар слонів.

— Остапе, заткнись я тебе прошу, будь-ласка.

— А ти мене не слухай, я збираюсь нити ціле життя, бо його і так мало.

Вони спустилися на перший поверх і з деяким острахом пройшли у медпункт, який сьогодні вночі перетворився на операційну.

Наталка лежить на білому простирадлі, відгорнуте до поясу покривало оголює перемотане бинтами тіло, складене у блискучу сіточку волосся скрутилось у численні завитки.

Тарас зупинився з одного боку столу, Остап з іншого. Як не дивно, але молоде тіло Хвойної й тепер здавалось їм привабливим, але вона мертва. Смерть навіки заховала яскраву свіжість молодості. Чоловіки сумно зітхнули, опустили очі додолу, жахаючись своїх раптових фантазій, що накотилися на них зі всіх сторін. Шуминський взяв край покривала і потягнув його до голови Наталки, щоб закрити від себе заборонену красу. Пальці Остапа мимохіть торкнулися білої шовкової шкіри її грудей і він завмер, вражений тим, що відчув. Знову з’явився загублений страх у його сірих очах, страх і здивування. Він облишив покривало і притиснув руку навпроти серця, приплюснувши алебастрову грудь.

— Чорт! Що ти робиш? — Береговий схопив свого напарника за плече і штовхнув його геть від столу, той навіть не опирався. — Як ти посмів? Вона ж померла! Тобі що, подобається гратися з мертвими?

— Ти не розумієш...

— Збоченець! — Тарас з розмаху вдарив Остапа кулаком по обличчю. Остап не сподівався такого і навіть не зрозумів, за що його вдарили. Від несподіванки він втратив рівновагу і впав під стінку, але миттю зірвався знову на ноги, розуміючи, що цей удар може бути не останнім.

— Вона мертва! Мертва! — з цими словами Тарас замахнувся ще раз, але Шуминський вчасно перехопив його руку.

— Ні, жива!

— Що?

— Вона тепла і серце б’ється, глянь на тестер.

— Боже. — Береговий зблід, обертаючись до столу, на якому лежить Хвойна. Він підійшов до медтестера. Приглушене пі... пі... і зелені імпульси на екрані кардіографа ввели його в стан дивного заціпеніння, потім скупа посмішка змінила застиглу маску здивування на його обличчі.

— Жива. Справді жива!

— Наталка перенесла клінічну смерть.

— Ні, вона пережила чудо. Це чудо! Хтось чи щось допомогли їй вижити.

Результати короткого обстеження за допомогою різноманітних датчиків і комп’ютерної обробки показали, що відторгнення не відбулося, щезла навіть загроза такої можливості. Тканини рани стягуються, склад крові наближається до оптимального, мозок працює, електроамінограма задовільна.

— Вона може отямитися будь-якої миті. — Остап поклав біля Наталки чисту нічну сорочку.

— Її воскресіння схоже на виздоровлення Бріксті, так само дивовижне.

— Нічого дивовижного, усе цілком можливе, а взагалі, тут не відбувається нічого дивного.

— А та дівчина, яку я вбив? Хто вона і звідки?

— Є різні версії, наприклад, колись тут розбився космоліт, і вона єдина, хто вцілів з екіпажу, з часом вона пристосувалася до життя на цій планеті.

— А мені здається, що ця амазонка ніколи сюди не прилітала, а жила тут завжди. Вона належить Океану так само як і ми належимо Землі.

— Аборигенка?

— Антилюдина, а Океан — Антиземля, і не примішуй сюди фізику, це ніби ворожий паралельний світ, і тут живуть люди, тільки вони інші.

— Гіпотеза про Сонце і Антисонце розвалилася давно, а ти пропонуєш сприймати це як містику. Існування нашої незнайомки повинно мати нормальне пояснення, якого ми ще не знаємо.

— Чи яке ми ще не вигадали. — Береговий встав з-за медичного комп’ютера і рушив до виходу.

— Тарасе, ти куди?

— Можливо побачу щось незвичайне у вбитій мною істоті.

Вона лежить на правому боці, одна рука на стегні, інша під головою, біляве волосся розметалося по вкритому памороззю колі. Її ніжна засмага перемогла навіть мінусову температуру, все виглядало так, ніби ця красуня заснула у лузі серед трави, а не лежить в кріокамері кілька годин. Які у неї довгі вії, довгі ноги, шкіра по всьому тілу без жодної плямочки, чиста й ніжна, як у немовляти. Сон її спокійний та наївний, на руках і ногах поодинокі подряпини, гарно розвинені м’язи, спортивна фігура, жодного натяку на післяопераційний шрам. Рана, прорізана Береговим і зашита Шуминським, зникла, немає й дірочки від кулі, натомість — рівне чоло без жодного сліду кульового поранення.

Тарас приперся до ящика кріокамери з ембріонами мишей і підвів мікрофон до рота:

— Остапе, наша амазонка теж жива, навіть більше, рана від операції зникла, так само як і рана від моєї кулі. Чекаю тебе біля кріокамер.

Білявка розплющила свої зелені з сірими крупинками очі й усміхнулася.

У Берегового не все гаразд з мізками, бо те, що він сказав, в принципі неможливе. Галюцинації? Шуминський переглянув покази медтестера і залишився задоволений побаченим — це справжнє щастя, що Наталка вижила.

— Тарасе, я йду. — мікрофон лиш зашипів у відповідь.

Коли командор зайшов у холодильник, то побачив свого товариша на долівці. Його очі розкриті і в них застиг дивний відблиск. Серце б’ється, але тихо — дихає. Кріокамера, де лежав після операції труп білявки, тепер порожня, лиш кілька світлих волосинок приліпилися до паморозі, і на прозорому ковпаку зсередини — розмазаний відбиток її губ, які торкнулися гладенької поверхні у пристрасному поцілунку.

Крижана вода зі склянки тоненькою цівкою потекла на обличчя Тараса. Він здригнувся і нарешті, розплющивши очі, застогнав. Остап присів біля нього.

— Ну, хлопче, розповідай, що тут сталося.

— Почекай... голова болить. — Береговий сів і приперся спиною до стіни.

— Добре, що ти живий і здоровий. Я вже боявся, що...

— Зі мною тепер все гаразд.

— Що сталося?

— Не знаю.

— Ти ж казав, що та дівчина жива.

— Так і було, вона виглядала живою. Заморожені люди мають зовсім інший вигляд, а ця красуня ще й очі розплющила, посміхнулася — сама чарівність і доброта, підвелася з кола і поцілувала ковпак. Тут мене вдарила гаряча хвиля повітря, я впав на підлогу, бо ноги перестали тримати; навколо все ніби заслало туманом; хотів встати, але стало ще гірше, — він говорив повільно, відпочиваючи після кожного сказаного ним слова, — усе щезало з очей, надходила темрява; я ще побачив як воскресла пройшла повз мене і вийшла до кухні, тоді мені стало вже зовсім погано. Світ ставав темним, кров закипіла в жилах і я перестав відчувати удари власного серця. Коли воно не б’ється настає страшна тиша, схожа на смерть, усе тіло стає іншим, у ньому зникає рух, просто, купа теплого м’яса в оболонці. Я не міг ворухнути навіть повіками, зникла моя сила, я перестав бачити, чути, відчував себе ніби зсередини свого тіла. Та були думки, і думалося дуже легко, хоча я лежав втомлений до безмежжя. Але з часом сили почали повертатися — організм почав працювати. Тут ти вилив на мене воду, і відразу ж зникло нудотне відчуття, усе минулося.

— Як ця бестія вийшла з ковпака?

— Не бачив.

— Іди до Наталки. А взагалі-то ти можеш іти?

— Можу.

Шуминський вибіг на повалену терасу. На великій галявині нікого немає. Вічні схили кам’яного плато, вічний ліс — ніби людей тут ніколи й не було, лиш сама природа.


Загрузка...