Планета Фей

2. Бортовий журнал «Смерекового раю»

— Це — журнал за останній квартал. Але з чотириста сторінок цього гросбуху залишилось всього близько восьмидесяти, з яких списано сорок, а решта — чисті. — Тарас знову поперегортав дрібно порядковані сторінки і додав: — Вирвали весь початок і середину. Цікаво, кому це було потрібно?

— Читай те, що є.

— Я щойно прийшов і одразу ж читати?

— Так. — Наталка усміхнулась і вмостилась зручніше на плінтусі.

— Добре, без проблем, це дійсно не варто відкладати.

Записи велися темно-зеленим чорнилом з фіолетовим відливом. Листки просто рябіють від різних почерків, адже журнал вели по-черзі всі учасники експедиції.

— «24 вересня 2146 року.

В 9.00. Томас Селвінг і Ендрю Бріксті вилетіли на польовому гелікоптері № 3 у перший масштабний описовий політ. Їхній звіт № 112.»

— Ось ці папери. Писав другий пілот Бріксті.

«Не люблю прокидатися тут, особливо, на ранкові рейди. Тут сон здається штучним процесом, до того ж, у сновидіннях я завжди разом зі своєю сім’єю, на маленькій фермі в Канзасі.

Тут ми вже кілька місяців, а відпустку лише обіцяють.

В дев’ятій вилетіли на лапландській моделі під третім номером з гаражів станції. Курс — на Веленські висоти. Дурна назва для гір.

Внизу — ліс, смереки, Abies alba Ocean, деколи на невеликих пологих пагорбах трапляються поодинокі сосни, Pinus montana Ocean. Одноманітність, схоже на повтор низки кадрів по відео. За даними модуля картографів Веленські висоти вкриті сніговим покривом цілий рік, коли ми там приземлимось, я кину сніжкою в Томаса.

Наша ціль сьогодні — облік оленів і лосів, але це так — заняття по дорозі, головне завдання — зібрати гербарій рослинності висот, насамперед, нас цікавлять модифікації сланкої сосни, Pinus mugo Ocean, в умовах різноманітного рельєфу. Там, на кількох кілометрах площі, зосереджені найрізноманітніші біотопи.

До Веленських висот летіти три години. І, що просто неймовірно, під гелікоптером пропливатиме одноманітний смерековий ліс. Лиш за останню годину буро-оранжева підстилка змінилася на блакитний сніг. Так що, пейзаж — застигла картинка в ілюмінаторах, хоча такий безмежний простір лісу все-ще вражає мою уяву. На Землі є Сахара, яка розповзлася на пів Африки, а тут — смерекові ліси.

10.00. Біля самої станції жодного оленя чи лося. Бачили лиш кабана-сікача, але сьогодні дикі свині в облікові об’єкти не входять. Хоч як ми намагаємося не впливати на цей світ навколо нас, та все-одно тварини тримаються якомога далі від станції, особливо олені. А на цій планеті жодного разу не пролунав постріл! Звідки ж ця настороженість? Одне добре — немає ніяких розумних істот, що надзвичайно втішає. Місцеві звірі завжди лякали нас своєю незрозумілістю, недовірою до людей, холодними поглядами. Вони вміють у поглядах висловлювати емоції, яких ми ніколи не приписували тваринам. Майже підсвідомо відчуваєш їхній страх перед тобою і це дивує. Вони бояться нас, а ми їх. Кілька днів тому Томас сказав, що йому весь час здається, ніби до нього підлетить сова і скаже якусь страшну річ.

Томас летить зигзагами, щоб збільшити площу наших трансек, тоді коефіцієнт чисельності лісових звірів наближатиметься до оптимального значення. За останні півгодини нам трапилося по дорозі чотири олені. Вони рухалися один за одним, дуже розтягнутим ланцюжком, зберігаючи між собою відстань у десять-двадцять метрів, що характерно для зимового періоду, коли глибина снігового покриву сягає більше, ніж півметра. Однак, зараз рання осінь і снігу в цьому районі дуже мало.

Дружина Томаса займається парнокопитними Океану. Вона ніяк не могла скласти баланс денного раціону лося. На її думку, тутешніх рослин не вистарчає для повноцінного розвитку сохатого, але ми щойно бачили внизу між деревами (якщо я пишу „між деревами“, то це слід розуміти як „між смереками“) світло-зелені плями — галявини. На одній із них бура туша з рогатою головою — лось, з пишної трави стирчить лиш його хребет і розкішні роги — пасеться, мабуть. Тінь від гелікоптера промайнула далеко від нього, тому він спочатку не помітив нас. Громила, йому років п’ять, судячи по відростках на рогах. Нарешті лось якимось дивом відчув нашу присутність, зірвався з місця і зник між деревами. Справжній красень! Ми летимо за ним. Як гарно виглядає ця погоня з мого крісла! І гелікоптер і лось ніби застигли в часі, а сині смереки пробігають повз нас. Я киваю Селвінгу, щоб він припинив гонитву. Тепер летимо по курсу. Через те, що ми трішки покружляли, політ до висот тепер не вкладеться в три години.

11.00. Лосів більше не бачили, але натомість зареєстрували ще двох оленів.

Вирішили, коли полетимо назад, приземлитись на одній з трав’яних оаз лісу і закласти її оглядовий гербарій, бо для повного часу не вистачить. Кожна оаза — дуже цікава станція для відбору колекційного матеріалу, поки що я уважно заношу всі галявини на карту.

Ліс і надалі вражає своєю постійністю. Жодної переміни, хоча ми летимо вже третю годину. Плануємо пів на першу вже стояти на Веленах.

Дуже хочеться приземлитись тут, прогулятись лісом або хоча б посидіти на лижі гелікоптера, щоб відпочити, але наразі не можемо знайти зручного для посадки місця.

За 20 хвилин до дванадцятої помічаємо перші клапті сірого снігу. Це дивно, бо надалі і вони щезають. Знову внизу колір хвойної підстилки, сухої та вохристої.

12.00. Ще три години. Двоє дорослих і один цьогорічний бембі.

Починаю хвилюватись, що немає снігу. Прилади вказують, що курс не змінився. Компас, бусоль в нормі, навігатор працює справно, непомітно ніяких аномалій, але снігу немає.

Здається, все гаразд. Ми просто неточно розрахували час прибуття.

12.30. Цей сніг, який щойно промайнув під лижами, всього-на-всього кілька припорошених інієм смерек. Рівнина, попереду не видно жодної нерівності рельєфу. А як же пасма пагорбів, які повинні бути зараз під нами? Куди вони поділися?

Селвінг раз-по-раз стривожено зиркає то на компас, то на циферблат навігатора. Пропонує повернутися по системі автоматичної траєкторії назад. Але це надто крайня міра, і я його в цьому не підтримую.

13.00. Не хочеться мені так думати і писати, але це правда. Схоже на те, що ми заблукали. Під нами однотонний ліс, суцільні смереки.

14.00. Я швидко збожеволію на цій дикій планеті, бо ніяких висот ми не бачимо, а натомість одні лиш лапи смерек, а Велени вже повинні бути тут. Тут! Смереки, смереки, смереки..., порубав би я їх всіх! Селвінг чортихаєтья.

15.00. Перекусили, випили пива. Намагаємось не хвилюватися, якщо ми заблукали, то це ще не кінець світу, однак настрій препаршивий.

Нас вже нудить від польоту, а сісти не можемо, бо немає вільних від дерев місцин. Велика хвойна порожнеча.

16.00. Злі і перелякані. Томас вже навіть перестав вказувати мені, що саме писати.

Сісти у лісі неможливо. Швидко почне темніти, а це означає, що сядуть сонячні генератори, і відмовлять деякі додаткові неавтономні системи.

17.00. Сонце вже хилиться до колючого від смерекових верхівок горизонту.

Яке прекрасне небо! У його гамі барв з’являються нові відтінки: рожевий, перламутровий, жовтий. Хочеться весь час спостерігати за хмарами, бо вони — єдине, що змінюється навколо.

18.00. Кілька хвилин тому зареєстрували бика лося. Цей теж дуже швидко зреагував на нашу присутність і втік. Томас чомусь вирішив, що це — та сама тварина, яку ми бачили зранку. Я вивів на екран ідентифікаційні світлини, але комп’ютер не подав стопроцентної тотожності, для цього забракло даних.

19.00. Нічого нового не відбувається. Я завершив перевірку інформаційних систем гелікоптера. Все справне. Виявляється, що ми досі летимо в напрямку Веленських висот.

20.00. Коли знічев’я поглянув униз, то завмер. Невже? В очі вдарили бліки вишневого сонця, які хиталися на хвилях моря. Море! Попереду нас не видно жодної землі. Томас закладає крутий віраж назад і бачимо на горизонті хвилясту смужку берега. Через хвилину вже розуміємо, що сталося — просто ми не помітили як вилетіли з лісу і пролетіли над узбережжям. Ще трохи і нас занесло б у відкрите море.

Нічого не можемо второпати. Де ми? За електронною картою — під нами ліси за Веленами. А насправді — вода. Але головне — ніяких смерек!

20.27. Радість наша вже стихла. Двадцять хвилин крутимося біля берега, але не можемо встановити координати гелікоптера. Сонце вже торкнулося води. Скоро воно втопиться.

Шукаю на карті цей берег і знаходжу його. Он ті два миси з клиноподібною затокою між собою, дуже схожі за картою на Вилчасті миси. Але це неймовірно, бо за тридцять кілометрів звідси „Смерековий рай“! Наша станція!

Через двадцять п’ять хвилин стоїмо на космодромі перед станцією. Дороті і Даяна, дружина Томаса, біжать до гелікоптера. Що ми їм скажемо? Що із справними приборами зробили петлю і повернулися назад?»

— Кінець світу. — Тарас відкинувся спиною на стінку, відвівши погляд від журналу. — Очі втомилися. — пояснив він. Тепер потрібно подивитися крізь шибку на небо, потім перевести погляд на край вікна. Потім знову на небо. Допомагає.

— Хлопці, а в цьому уривку щось є! — Наталка задоволено посміхнулась.

— Щось неправильне? — уточнив Остап.

— Саме так, неправильне.

— Остапе, йди включи автогенератор. Він неушкоджений, бо вже темно читати.

— А я б казав поки що не світити, а спостерігати за освітленими вікнами станції. Зараз добре видно галерею, одну з лабораторій, метеорологічну вежу і радіорубку.

— А, можливо, наступна сторінка — ключ до таємниці.

— Хочете знати мою думку? Ми прочитаємо цілий журнал, але нічого до кінця не зрозуміємо. Тому давайте зробимо так: я влаштуюсь біля вікна і буду слідкувати за тим, що відбувається на станції, для цього мені потрібен монокль з інфрачервоною заміною, а ти, Тарасе, візьми ліхтар і читай з ним, але під прикриттям столу. Непотрібно комусь бачити світло в кабіні.

— Кому?

— Будь-кому. Я не знаю, що може стояти за цим займенником. — командор поповз до вікна-ілюмінатора, чіпляючись руками за стояки крісел. За кілька секунд він вже підтягнувся до шибки і визирнув надвір. Наталка відразу ж підвела голову і запитала:

— Ну що там?

— Чорт, це ж дзеркальний склопластик. Зсередини видно все, а ззовні всі предмети в станції виглядають розмитими, до того ж, на поверхні цих вікон пропливають відображення вечірніх хмар. Я побачу кого-небудь тільки тоді, коли він підійде до шибки впритул.

— Тоді спускайся.

— Мені тут цікавіше.

Тарас підвівся і попростував до шафки, яка нависала під кутом над кабіною. Він відкрив її і витягнув з нижньої внутрішньої шухлядки ліхтарик. Внаслідок аварії шви шухлядки розійшлися і вона не бажала засуватись назад. Береговий кілька секунд намагався запхати її, але нічого не вийшло, тоді він попростував до іншої шафи, в якій висіли гідро- та термокостюми. Повикидавши весь спецодяг на перекошену долівку, Тарас сам заліз всередину шафи і закрився в ній. Через мить на стіну кабіни впала жовта смуга світла з щілини між дверками.

— «Експертиза показала, що під час польоту на Веленські висоти у всіх системах гелікоптеру не було жодного зламаного приладу. Як не дивно це звучить, але все тоді працювало просто бездоганно.»

— Ну як? Чути? — це гулке запитання перервало монотонне читання.

— Чути. — усміхнулася Наталка.

— " 25 вересня 2146 року.

Дороті Едмінгтон.

Я б ніколи не сказала, що наші хлопці люблять випити, але іншого пояснення годі й шукати. Якщо чесно — не знаю, що вчора сталося в гелікоптері. У всякому випадку в цей час на станції ніяких дивних подій не відбувалось. Спокій немов на маленькій фермі в Південній Дакоті. Чоловіки в полі, а жінки залишаються на господарстві, вдома. Тільки господарство в нас дещо особливе — колби, бюретки, оптика, акваріуми, гербарії, аналізатори. Все це не занадто цікаво, тому і вільного часу залишається вдосталь, от саме цю другу половину життя "Смерекового Раю" я, як правило, і описую... Люблю вступи.

9.00. До дев’ятої ми не живемо, а спимо. Виключення робиться у випадку довгострокових експедицій. Але дуже часто ми ще до дев’ятої встигаємо наробити купу різноманітних подій і ... сварок.

9.00. Ще раз. Отже ми поснідали. Чоловіки мовчать. Їм незручно вкотре пояснювати свою непричетність до зміни курсу гелікоптера. Сумна тиша. Після сніданку розходимося по лабораторіях. Я знову заглиблююся в царство інфузорій, коловерток, амеб і циклопів. Їх тисячі в одній склянці води, неймовірно різноманітних. Мені здається, що серед моїх дрібнюсіньких організмів є теж розумні істоти, звичайно ж, це тільки ілюзія, яка виникає після багатогодинного спостереження.

10.00. Зібралися в кают-компанії. Ендрюс веселий. Каже, що веселість ця пояснюється цікавими результатами його досліджень. Його відкриття полягає в тому, що в хвої навколишніх дерев в пластидах їхніх клітин переважає мономерний хлорофіл, його концентрація відмінна від основної статистики земних хвойних. Каже, що це, можливо, нова модифікація хлорофілу, не "а" і не "б", й не решта відомих на сьогодні типів хлорофілу. На Землі це була б фантастика, але ми не на Землі. Тут можливе інше сприйняття сонячної енергії, та й спектр випромінювання Сонця-2 дещо інший, а це вже стимул до подальших досліджень. Доведеться мені помучитися з евгленами, посидіти над їх генотипом, якщо будуть суттєві розбіжності в геномі, то це задасть хоча б напрямок роботи. Нам головне зачепитися хоча б за щось у будь-якій галузі і, виходячи з одної доведеної гіпотези, працювати далі. Після першого відкриття, інші почнуть наростати на ньому, як сніг на сніговій кулі. Ви ніколи не ліпили снігових мужиків?

Граємо в американський покер, як завжди, але не на гроші. Інакше, Селвінги після закінчення нашого контракту залишаться лиш з пенсійним посвідченням — вони завжди програють.

Гра затягнулася до обіду, всі розтягують час відпочинку. Часто складається враження, що ми не працюємо тут, а просто живемо. Сьогодні роботи мінімум, до того ж, денний робочий час — чотири години, без чіткого розкладу, та, однаково, всі піднімаються вранці, щоб пошвидше все зробити і бути вільними, проте деколи робота так захоплює, заворожує, що в душі прокидається науковий фанат, який заставляє сидіти тебе в лабораторіях зранку і до ночі. Бувають навіть випадки, коли хтось з нас працює і цілі ночі, як це було з плісеневими грибками і перевіркою їх на антибіотичну резистентність.

13.00. Піца-а-а! Ви вмієте її їсти? На Землі чи на Сарматії кожен з нас звик забігати щодня у маленькі піцерії по дорозі на роботу чи додому, чи під час обідньої перерви і перехоплювати там шмат сирної, грибної, з ковбасою, з анчоусами, з кукурудзою піци. Це — норма, але коли вам подають на обід запашну італійську піцу на іншопланетній станції — це справжнє щастя. Такі сюрпризи інколи видає наша кухня швидкого режиму. Ця машина щодня виводить весь персонал "Раю" з себе стандартами свого меню: оптимальний для здоров’я набір вітамінів, білків, жирів і вуглеводів. Кожен Божий день нам видають якісь кашиці, витяжки, натяжки, водички, і купочки незрозуміло чого. Але дуже рідко, зовсім без системи, без графіку ми отримуємо якусь смачнющу страву, як от мисливські ковбаски, шоколадний торт чи піцу.

Комусь можливо стане смішно з мого захоплення такою незначною подією, просто цей "комусь" не жив разом з нами на біостанції, тим паче, без відпустки.

14.00. Я з Даяною щойно повернулися з прогулянки узбережжям. Так хотіли поплавати, та вода виявилася захолодною для наших ніжних тіл, навіть влітку купатися тут захолодно — клімат тайги.

16.00. Знову всі у лабораторіях, крім Томаса. Він пішов у спортзал. Бріксті щодесять хвилин відриває нас від роботи своїми сенсаційними повідомленнями. Нарешті, він приходить до мене в лабораторію дуже веселий.

— Дороті, здається, що знову все правильно. Різновидів хлорофілу я не знайшов, це в стромі була просто якась модифікація і, швидше за все, аномальна.

— Помилився, — спокійно констатувала я.

— На сто помилок, як правило, одне відкриття.

— І скільки ти вже помилок зробив? — сміємося. — Я рада, що ти не взяв собі до голови цю невдачу.

— Розумієш, я поки що його не знайшов. Ця помилка, це виключення ще більше переконали мене в існуванні специфічного для Океану хлорофілу. На якому диску характеристика випромінювання Сонця-2?

— 142-Х.

Він пішов, а точка опори для нових досліджень зникла. Ми знову рухаємось навпомацки.

19.00. Того ж дня я дійсно захопилася роботою і до половини сьомої сиділа в гербарійній. Шукала в старих зразках водяні рослини. Тут подзвонила Даяна з бібліотеки.

— Дороті, що з тобою сталося? — вона справді хвилювалася через мене. Я підійшла до передавача і буркнула:

— Амеби погризли! — вийшло, як потім виявилося, дуже переконливо, бо пані Селвінг прибігла, як шалена, через тридцять секунд. Побачивши мене живою, здивувалася. Кілька хвилин ні я, ні вона нічого не говорили... Даяна дійсно подумала, що на мене напали амеби. Боже! У нас дійсно проблеми з психікою.

20.00. Логічним завершенням такого дня став перегляд чотирьох фільмів "Станція-666" — першокласна комедія про наш стиль життя.

Як завжди, Селвінги розійшлися по різних спальнях. Я підморгнула на сон грядущий Ендрюсу, і ми пішли спати".

— Цікава ця жінка, Дороті, — знову перервав читання Тарас.

— Читай далі, коли заболить язик, скажеш.

— О’кей.

"Вже засинаючи, згадала, що найбільшою подією завтрашнього дня буде мій день народження. Звісно, якщо Бріктсі не відкриє свого нового хлорофілу. Я постараюсь, щоб не відкрив. Це жарт."

Тарас перевів подих і читав далі:

— "26 вересня 2146 рік.

Даяна Селвінг.

Я ще вчора міркувала про те, як сьогодні напишу в журналі от що: "Сьогодні день народження Дороті." Святково звучить, правда?

Хоча говорити про вік жінки не прийнято, але вона всім повторює, що їй двадцять дев’ять. Весела, життєрадісна, багата на вигадливі пустощі. У ній — джерело наших позитивних емоцій. Вона немов долька лимона в коктейлі, без якого напій втратить свій неповторний смак, а наше життя на станції — свою інтригу. Дороті Едмінгтон — наш шеф по розвагах і сьогодні її учням випала нагода перевершити свого вчителя. І так станеться, бо сьогодні день грандіозного шоу, грандіозного за масштабами дослідної станції з персоналом в чотири особи.

9.00. Я і Дороті перед сніданком пройшлися узбережжям, нагулюючи апетит. Обожнюю море, цю вічність руху. Хвильки, чайки. Ці птахи так сумно скиглять, аж серце стискається. Якби мій Томас так верескнув, я б померла. Останнім часом я всього боюся, навіть амеб. Але не будемо про дурниці. Море просто прекрасне, сонечко світить, буянять метелики — усе чудово.

Дороті не згадує про свій день народження, мовчить. Вона й так впевнена, що ми для неї щось підготували, щоб про це нагадувати. Це буде перший день народження людини на цій планеті, що вже є історичною датою.

Раптом вона запитала мене: — Я вже стара?

— Не сміши людей.

— У мене таке враження, що мої найкращі часи проминуть на цій чужій планеті. А повернувся на Землю вже старою дівою.

— Рік тут промине непомітно і не залишитись істотних змін в собі, хіба що принесе великі статки.

Після прогулянки всі дружно поснідали. Свято почнеться о четвертій, а поки що все спокійно. Ніхто майже не навідується до лабораторій, хіба що Бріксті раз ходив туди, усі готують до свята костюми, тости. У повітрі витає непереможне бажання як слід розслабитись і повеселитися. Буде спиртне та делікатеси, які я власноручно приготую за старими рецептами моєї бабусі.

Так вже набридло щоденно сидіти над чашками Петрі та Гаррісона, тим більше, що жодна сенсація не підтвердилася. Боїмося, що навіть на премію не натягнемо.

Але це потім — сьогодні день Дороті! Усе повинне бути святково-веселковим, і навіть ця прекрасна зовні планета, яку ми чомусь не злюбили, не зіпсує сьогодні нам настрій.

13.00. Томас теж зазирнув до лабораторії, у нього в чашках безліч гусені: вогневки, махаони, симпатюльки бражники, нічні очка. Ці види не зовсім ідентичні земним, у їхніх циклах розвитку є певна відмінність — режим лялькування тут і на Землі не зовсім однаковий, хоча за картами геному усе сходиться.

Від першої до четвертої я стирчала на кухні. Ця робота нагадує наші з Томасом сімейні свята.

16.00. Темна кают-компанія. Тихе дихання Томаса та Ендрюса і моє, по коридору цокають тоненькі каблучки Дороті, вона певно зла, як чорт, бо вирішила, що ми все-таки забули про її день народження.

Відкриваються двері, в їх освітленому пройомі виникає її струнка постать. Кілька секунд кондиціонерної тиші — і вибухає світло! За мить після цього музика вливається бурхливим потоком у залу.

Едмінгтон повними страху очима втупилася у чоловіків, одягнених в настегнові пов’язки, на них симпатичні маски. Я у вечірній сукні біля мікрофона. Її переляк швидко минув, тільки-но вона впізнала нас. Show must go on! І воно go-go.

Чудово, їй сподобалось! Після дикого танку чоловіків з віртуальними голографічними амазонками (останній писк моди) із стінної ніші виїхав святково накритий стіл...

Наші п’ють, а я пишу...

18.00. Ми перший раз потанцювали і знову сіли за стіл. Нас розважали голографічні зображення, потім я і чоловіки співали, і музику, і тексти написала я. Мені сподобалось.

19.00. Я захмеліла. Томас каже, що я вже йду по синусоїдній до журнального столика, щоб зробити ці записи. Ми п’ємо, бо можна, бо давно не пили.

19.30. Знову танцюємо. Психомузика. Я чомусь залишилась без пари, хоча танцюють усі. Кудись зник один прибор на столі. Далі п’ємо за Дороті і за Океан, тільки насправді він називається не Океан.

20.00. Як весело! Дороті впала на м’який куток і спить. Здається, що ми впились трунком богів.

21.00. Дороті прокинулась, вилізла на стіл, каже, що вона просто щаслива і хоче віддячити нам, починає роздягатися, танцюючи на столі. Так, вона вилізла на стіл п’яна. О! Впала зі столу, запутавшись у своїй сукні. Сексі...

22.00. Голографія — вищий клас, а я сиджу і пишу, ледве розуміючи, що пишу, Дороті лежить на долівці, збираючись заснути, мій чоловік в іншому кутку кают-компанії допиває "Каскабеллу", Ендрюс повзе під стіл, каже, що його хтось кличе, встромив голову під скатертину і замовк. Раптом скрикнув і повалився на килим, вже не рухається — вирубався. А я посплю тут в кріслі, дивно, я ж мало пила."

А вони вміли розслаблятися, — сказав Тарас, ковтаючи слинку від довгого читання.

— Я тут дечого не розумію. Чому Даяні не було пари в танці?

— Та п’яні вони всі були! Я читаю далі, — голос з шафи лунає наче з могили.

"27 вересня 2146 року.

Томас Селвінг.

День після вечірки на честь Дороті, коли всі напилися до чортиків. Кожен прокинувся там, де упав вчора: я — на м’якому кутку, моя дружина — на кріслі в еркері, Дороті — посередині кают-компанії, напівроздягнена, а Ендрюс... Ніхто такого не сподівався, це просто жахливо! Він був єдиним чоловіком, крім мене. Але не буду забігати наперед.

Коли всі встали, то не змогли знайти Бріксті. Ніхто не пам’ятав, куди він вчора завалився, через кілька хвилин Даяна побачила його ногу, яка стирчала з-під скатертини. Стіл перенесли вбік, щоб його розбудити, але він не спав. Напевно, що взагалі не спав усю ніч. Боже, це справді, жахливо! Ендрюс лежить на підлозі, розпростерся, мов труп, очі широко розплющені, мало не вивалюються з орбіт, в кутиках рота запеклася піна, блідий як сама смерть, в обличчі ні кровинки, але живий.

Його занесли у медпункт, — у нього параліч. Щось вчора до нестями перелякало бідного Ендрюса і параліч виник на нервовому ґрунті.

Доки дівчата бігали навколо нього, я перечитав вчорашні записи Даяни. У мене склалося таке враження, що вона переплутала стан алкогольного сп’яніння із сильним переляком. Що ж могло так налякати дорослого чоловіка під столом?

11.00. Ніхто не пам’ятає, що вчора трапилося. Усім алкоголь відбив пам’ять.

Ми прибрали кают-компанію, потім зробили аналіз напоїв, які вживали на вечірці. Аболютно нормальне спиртне, куплене там, де завжди, без стимуляторів, без запобіжників, та вчора воно на нас дивно подіяло. Даяна напише по наших аналізах крові, сечі і міжклітинки доповідь і введе її у диск F до папки особливо важливих звітів по стану нашого здоров’я.

12.00. Я повернувся з невеликої мандрівки, збирав гербарії, пройшовши кілька кілометрів.

Усе дуже гарне. Елементарні ромашки чи дика роза такі насичені і чіткі, що аж дух захоплює, коли їх бачиш. Можливо, це через надзвичайну чистоту тутешнього повітря?

А повернувся я швидко, бо поламав фотокамеру, впавши і розбивши її фіксатор об камінь. У кают-компанії нікого не застав. Взявши інший апарат, пішов знову бродити по плато.

13.30. Йду по неглибокій ущелині, записи роблю на блокнотному аркуші, якого потім буде вклеєно у бортовий журнал. Знайшов джерело.

14.30. Йду наверх по течії струмка, набрав вже більше сотні проб води, щоб потім вияснити видовий склад водоростей. Серед місцевих видів я знайшов 13 ендемічних для цієї планети, переважно це зелені водорості родів cценедесмус і вошерія. Вони не надто відрізняються від земних прототипів, але різниця є, справжня, а не надумана. Цим зацікавиться і Бріксті, бо у нього тепер манія знайти новий тип хлорофілу. Взагалі-то, тут часто зустрічаються дивні речі, так, наприклад, рогіз Typha latifolia Ocean часто росте на сухих горбах посеред хвойного лісу, де і натяку на воду ніколи не було.

Крім хлорофілів, Ендрюс тепер займається також дослідженням перетворення молекул АТФ у місцевих рослинах, заходячи доволі далеко у своїх судженнях. Його висновки часто вражають обґрунтованою сміливістю. Він каже, що процес фотосинтезу тут проходить не так, як на Землі, і пов’язано це з різницею спектру випромінювання Сонця-1 і Сонця-2.

Так, ця планета дуже схожа на Землю, але це не Земля. Це дещо інше, можливо, категорично протилежне.

15.00. Втомився. Радий, що вже не думаю про Бріксті. Сумні думки відходять на другий план перед ликом природи. Вибрів до озера, воно велике і гарне, хоча якимось чином не потрапило на карту. Останнім часом мене просто вражають деякі невідповідності місцевого рельєфу з картами, складеними з космосу. Тут так чудово і Typha на місці. Сосни відбиваються у воді, над ними сонце з неправильним спектром. Коли фотографував протилежний берег, то там, у заростях рогозу, щось заворушилося, доволі велике. Судячи за рухом рослинності, воно втекло. Я не зрозумів, що це таке, але надіюсь роздивитися його на світлині, тому вирушаю назад.

18.15. Як пес голодний приперся до станції. Жінки вже почали переживати, куди я подівся. У них все спокійно, нічого нового не трапилося.

Цікаво, як це так? До озера я зайшов за дві години, роблячи щохвилини проби води, а назад ледь не біг, рухався без затримок, та чомусь повертався три години. Припустимо, що швидка хода втомленої людини, це те саме, що й повільний крок бадьорої.

19.00. Поїв і переглянув на комп’ютері фото. Збільшив те зображення, де в кадрі протилежний берег лісового озера. У тому місці, де хиталися стебла рогозу, був звір. У холці не більший за два метри. У кадр потрапила пляма чорної довгої шерсті, блискучої і шовковистої. Не розумію, що це таке, чи голова, чи спинний горб. Можливо, це ведмідь або зубр, але ні одних, ні других раніше тут не відмічали. Якість фото барахлить, тому точно сказати, що це було, не можу.

21.00. Моя дружина і Дороті посварилися. Даяна приготувала на вечерю котлети із розмороженого м’яса (ми деколи харчуємося своєю контрабандою) і там якось опинилася невелика гостра кістка. Дороті прорізала нею собі тверде піднебіння, та це не завадило їй накричати на Даяну. Нерви.

Ендрюс далі не рухається. Він у прострації. У жінок через це все з рук валиться.

28 вересня 2146 року.

Дороті Едмінгтон." — почерк дуже нерівний.

— "Я так перелякалася зранку. Психушка, а не станція. Встала я з ліжка швидше за всіх, щоб передивитись записи у журналі за останній час (можливо, хтось підмітив те, чого не бачила я?), але перед цим зайшла у медпункт глянути, як там наш хворий, і подивилася...

На лампі мотузка, зав’язана у петлю, так, ніби когось запрошували повіситися, а Бріксті сидить на ліжку, втупившись своїми божевільними очима в цю петлю. Ну я і заверещала. За мить отямилась від страху і запитала нашого хворого:

— Ендрю, що це все означає?

— Не знаю. Я вже поснідав і якраз йшов у спортзал, як тут помітив цю петлю.

— У спортзалу? Ти вже здоровий?

— Я сам встав і прийшов сюди.

— Що з тобою сталося? Ти пам’ятаєш?

— Ні, — сказав так, ніби промовчав. Таке враження, що мені не відповіли на запитання і не хочуть відповідати, а це "ні" було як видих голосу.

Його обличчя застигло у дивній мертвизні.

— Ти заліз під стіл і там побачив... ?

— Ти знущаєшся наді мною? — різко перервав він мене і встав. Я відмітила, що рухається він досить впевнено. — Я йду у спортзалу і прошу мені не надокучати. — пішов до ліфту такий набундючений.

Мене й досі сильно болить піднебіння, яке я вчора травмувала за вечерею. Думаю, що Даяна навмисне поклала у фарш цю кістку, як же інакше вона могла потрапити у перемелене м’ясо? Я завжди казала, що найкраще користуватися машиною швидкого режиму. Але все це нерви. Просто нас покинули на самих себе. Ми були готові до такої роботи... але ж не до такої! Тут не ті умови, в яких ми завжди працювали. Океан тисне на нас.

11.00. Працювала з євгленами. Ендрюс позаздрив б мені, я ж виділяла пігменти, цілі веселки пігментів.

У лабораторію Даяни залетів чорний дрізд, турдус меруля. Це вельми дивно, бо досі жоден мешканець цієї планети добровільно не наближався до станції, навіть трава по її периметру відхилилася геть від металопластикових стін. Даяна спіймала пташку і тепер вимірює її серцебиття, просвічує рентгеном, робить морфологічні заміри, виколупує паразитів, бере мазки на аналізи.

12.00. Селвінг зайшла до мене. Сказала, що почуває себе винною за вчорашню кістку. Ми помирилися, бо насправді це смішно сваритися через кістку, ми ж не собачки. І як я могла не помиритися із своєю колегою, яка підготувала для мене таку незабутню вечірку в честь мого дня народження? Також вона сказала, що дрізд здох без видимих на це причин. Як я його розумію. Ми теж можемо здохнути тут без видимих причин.

Томас знову пішов на те озеро, де сфотографував якогось звіра. Ми з його дружиною просили залишитися, але він не послухався нас.

13.00. Пішла подивитися на спортивну залу, крізь замкову щілину під декоративною непотрібною клямкою. Ендрюса не було видно, але чути шум тренажерів.

15.00. Подивилася фільм "Тарзани Чортової Сарматії" — класика, чим трохи підняла собі настрій. Намагаюся не думати про нещастя Бріктсі, всі так роблять, навіть він сам. А дарма, бо тут не все так просто. Треба скликати збори і зв’язатися із Землею, та Селвінги напевне "замнуть" цю пропозицію. Вони хочуть зберегти склад персоналу до закінчення контракту з філіалом СКЕУ.

Ендрюс далі тягає кілограми на тренажерах, певно, зациклився на цьому, Даяна бродить в пошуках нової жертви, яку можна обміряти й угробити, а Томас ще не повертався.

16.00. Даяна схвильована, бо її чоловіка ще й досі немає. Але він завжди приходить з мандрівок пізно. У нього просто погане відчуття часу. Ендрюс на другому поверсі, не знаю, що він там робить.

Я по передавачу запросила на коктейль. Приготування напоїв не довіряю машині. Коктейлі — це моя стихія. Сьогодні приготувала "дейзі" — хороше бренді з лимонним соком, у пропорції один до двох, із двома кубиками льоду з яблуневим смаком та тонкою жовтою ароматною шкірочкою лимона, що своєю спіралькою обгорнула кристалики льоду.

Прийшли Даяна і Бріксті. Я хотіла організувати партію в покер, але мої плани зруйнувала Селвінг, завівши безглузду розмову з Ендрюсом, який сидів, мов п’яна мумія, нервовий і незадоволений. Вона, ніби, між іншим, запитала в нього:

— Ендрю, як ти?

— Зі мною все гаразд. — відповів тихо, врівноважено, але якось по-злому.

— Але я бачу по твоїх очах, що не все..! — голос Даяни такий всепоглинаюче материнський, наставницький, що аж мене від нього нудить.

— На себе краще подивися.

Ця фраза глибоко заїла Даяну, глибше, ніж можна було сподіватися. Вона завжди боялася таких висловів через деяку свою закомплексованість, тому на хвильку замовкла, а далі вже говорила з тонкою образою в голосі:

— Ми говоримо про тебе.

Я теж хотіла допомогти Бріктсі, але на відміну від пані Селвінг, уникала задушевних розмов, бо розуміла, що зараз йому на деякий час потрібен спокій. Вона ж цього не хотіла розуміти і прагнула зцілити його душу словами, а я мовчала. Мовчала, можливо тому, що першою заговорила моя подруга, або тому, що не хотіла зачіпати роздратованого Ендрю.

— Чому про мене? Я став особливим?

— Заспокойся. Давай просто поговоримо.

— Йди ти! Я спокійний, а ти намагаєшся зробити з мене ідіота.

— Розкажи, що сталося тоді, на вечірці. Можливо твоя пам’ять проясниться тоді, коли ти прочитаєш мої записи?

— Я без них все пам’ятаю! — раптом випалив Ендрю і відразу ж з-під лоба зиркнув на себе у дзеркало в бронзовій рамі.

— Тоді розкажи!

— Нічого тоді не сталося! Облишмо цю тему.

— Ти уникаєш відповіді. Боїшся?

— Нічого я не уникаю!

— Що тобі заважає розповісти про події того вечора? Більше ніхто нічого не пам’ятає, ніхто, крім тебе!

— Ми всі випили, — його голос тремтить, — потім танцювали...

— З ким? — раптом запитала я, втрутившись у розмову, сама не знаю навіщо. Бріксті зблід, подивився на мене, буквально вдаривши поглядом. Йому мало дихання не сперло, але ця блідість та переляк зникли, і він відповів мені, вже досить спокійно:

— Як з ким? Ми четверо.

— А вони? — це далі говорю я.

— Хто вони?

— Вони ж були там?!

— Я нікого не пам’ятаю!

— А чому з тобою стався припадок?

— Погано переношу алкоголь.

— В твоїй медичній картці на цей рахунок немає ніяких поміток.

Бріксті одним залпом допив "дейзі", кристалики льоду стукнули йому по зубах, встав і без слів пішов до себе в каюту.

Я так ретельно передала розмову, бо вона мене сильно зацікавила. По закінченню контракту, психологи зможуть проаналізувати нашу поведінку.

Тепер ми з Даяною зрозуміли, що в нас, всередині, живе незрозумілий страх перед Океаном. Ми готові повірити у будь-що через страх перед можливістю його існування.

17.00. Повернувся Томас. Він вклеїв у журнал половинку листка з блокнотика, хоча, судячи по виразу його обличчя, сьогодні бачив він немало.

"Пишу коротко, бо інформації обмаль, зате вона дивовижна. Подам усе коротко і ясно.

Я бачив сліди коня, тут, в зоні хвойних лісів. Здається, це речення пояснює все. Більше писати не хочу."

М-да. Така новина інтригує. Томас приніс зліпки слідів і фотографії. Так, це сліди коня. Без коментарів.

18.00. До холу повернувся Бріксті. Здається, він вже заспокоївся. Попросив у мене та Даяни вибачення, списуючи свою сьогоднішню поведінку на перенапруження і розхитані нерви. Після цього я пішла у медпункт і просиділа там близько півгодини, переглядаючи картки і нотатки щодо здоров’я Бріксті, та феномену його одужання не змогла пояснити, мушу просто погодитися з тим, що віднедавна на "Смерековому раю" відбувається щось дивне.

Бріксті з Селвінгом домовилися завтра вдруге летіти до Веленських висот. Перша мандрівка, як відомо, завершилася невдало.

19.00. Вимушена констатувати, що наукова робота через останні події ведеться слабо. Персонал "Раю" переважно слухає музику, дивиться фільми, читає книги та грає в захоплюючі комп’ютерні ігри. Всі намагаються заглушити розвагами незрозуміле тремтіння у грудях, вічну хронічну затамованість подиху та наполегливий безпричинний біль у голові. З нами щось коїться, ми починаємо дивитися один на одного вовками, шукаючи без вини винного у теперішній ситуації. Ніхто насправді не боїться, не панікує, бо не сталося нічого конкретно страшного, але страх живе. Страшно серйозно глянути на останні події, щоб не дай Бог не знайти в них що-небудь незвичайне, таке, що не піддається нашому розумінню.

29 вересня 2146 року.

Томас Селвінг.

Пишу я, бо Ендрюс описував політ минулого разу, точніше, зараз він просто не бажає писати. Я сам зрозумів це, хоч він і промовчав на цей рахунок.

Вилетіли в п’ятій годині ранку. Все на своїх місцях, ніяких неполадок як і минулого разу. Курс на Веленські висоти. Відмова хоч одного приладу через можливі обставини просто виключена. Ми обоє боїмося, що другий політ буде ще гіршим за перший. Через страх бажання побачити Велени зросло. Мені здається, що я знайду там щось незвичайне.

Кермо закріплене автопілотом, тож я сиджу і пишу. Мимоволі, якось рефлекторно, прикриваю написане обкладинкою журналу, щоб не бачив мій напарник, бо зараз буде про нього. Так, нас двоє в цій бляшанці, і, якщо він справді хворий, якщо справді божевільний.., то я відчую це сьогодні на собі. Досі він поводився нормально, аж занадто нормально. Мені здається, що сьогодні Ендрюс спокійніший навіть за мене. Та саме цього я і боюся, цією безтурботністю він прагне сховати свій неспокій. Правда, я не надто добрий психоаналітик, щоб досконало розбиратися в чужих відчуттях.

Він заговорив:

— Я боюся виглядати божевільним. Не пиши цього."

— Тут, мабуть, перерва. Наступний абзац почали писати через годину-півтори, бо помітна різниця в чіткості чорнила. — вставив своє пояснення Тарас і читав далі:

"Ендрюс так нічого конкретного мені і не сказав, намагався лиш заспокоїти мене. Йому дуже хочеться зазирнути у журнал, але він мовчить про це, а я й не пропоную. Йому не подобається можливість того, що я можу писати про нього, не подобається те, що написала Дороті, отож я не буду робити цього — людину можна завжди зрозуміти.

7.00. Внизу ліс, деколи трапляються прогалини і галявинки. За дві години польоту я нарахував 89 повалених вітром старих смерек. Дерева порідшали.

8.00. Спати хочу, але це минеться. Дорога, якою ми летимо, інша, ніж попереднього разу, я це просто відчуваю. Будемо надіятися, що правильною є саме вона.

9.00. Кілька кабанів, вісім оленів, три лосі. Лосів бачили біля водопою на лісовому озері.

Коли, якась тварина з’являється під лижами гелікоптера, я одразу ж думаю, що це кінь, лиш згодом роздивляюсь її краще. Сьогодні в нас немає на меті провести облік, але все-одно підраховуємо звірів, щоб не нудьгувати.

10.00. Бріксті каже, що, коли повернеться, то зв’яжеться зі штабом СКЕУ на Землі. Я думаю те ж саме, але мовчу.

11.00. Одні лиш смереки, однакові, стрункі, прекрасні у своєму багатстві.

12.00. — 20.00. Розмовляємо про вечірку в честь Дороті. У мене є деякі здогади — мені треба попрацювати з головним комп’ютером.

22.00. Злі, як чорти, але Велени вже годину мелькають під нами. Ми робимо кола, щоб сфотографувати і просканувати рельєф. Це справжні маленькі гори з піщанику.

Потрібно кудись сідати. Навколо темно. Системи працюють вже на резерві енергії. Внизу світлі лисі звивисті вершини пагорбів, між ними темні розмиті плями закучерявлених долин. Наші фари нарешті вихоплюють пологий пагорб з майже плоскою верхівкою. Навколо кам’яні громади неймовірних форм чітко проступають своїми фантастичними обрисами на фіолетовому фоні неба. Ми немов занурюємось в сон.

Лижі нашої машини чиркають по уламкам скель, сідаємо на самий шпиль цього пагорба. Чорт! Зламали ліву лижу і мало не повибивали собі зуби. Завтра проведемо маленький ремонт, а поки що розкладаємо свої крісла і лягаємо спати. Зовсім вибилися з сил.

30 вересня 2146 року.

Томас Селвінг.

8.23. Вже половина дев’ятої, а ми щойно прокинулися і визираємо в ілюмінатори. Боже! Під нами справжнє провалля в кількасот метрів глибини. Але ж вчора його тут не було! Вночі стався оповзень, край цієї прірви починається за десять метрів від гелікоптеру. Йдемо з Ендрюсом назовні. Обвал тільки з лівого боку гелікоптера.

Піщаний пагорб. Можливо, ґрунт почав сповзати від поштовху при посадці гелікоптера. Напевно, що саме ми — причина цього явища. Я збираюся спуститися на тросі вниз. Сама машина міцно засіла в піщаному ґрунті, тому немає чого боятися за її рівновагу. Вона простоїть, тим паче комп’ютер видав підрахунок, що ґрунт під нею почне рухатись аж через чотири години, отже, я ще встигну спуститися в долину і відібрати там зразки рослинних покривів.

Пишу вже внизу. Спуск пройшов успішно, підйомник працює без перебоїв. У мене в руках знову мій блокнот і я намагаюся зрозуміти механізм нічного обвалу. Горб майже наполовину складається з піскуватого ґрунту — наносна антикліналь, всередині він вологий, скутий, але сильно прорізаний стічними водами, які по ярах проникають вглиб пагорбу, вириваючи своєю течією лабіринти печер. Зовні вітер та сонце створили суху, але крихку кірку, яка заросла травами. Сейсмічно ненадійна висота, центр пагорба більш-менш скам’янів завдяки солям кальцію.

9.10. Зібрав кілька цікавих екземплярів невизначених рослин, схожих на лептоспорангіальні папороті. Разом з ними по іншому підйомнику відправлю цю списану сторінку блокнота, а з рештою піднімуся сам.

14.00. Пише Бріксті.

Тільки смерть Томаса Селвінга, мого найкращого друга і порадника, заставила мене взяти в руку ручку. Я знаю, що від того часу, відколи я почав знати більше за інших, мене рахують несповна розуму, бо я один знаю, що сталося на дні народження Дороті. Це настільки важливо та жахливо, що я нікому нічого не пояснюю, щоб підозра у моєму божевіллі не переросла у впевненість. Я наперед знаю, що жінки звинуватять мене у смерті Томаса, але все-одно спробую виправдатися, "вбити пострілом воду", тому опишу все в деталях. Правду, тільки правду.

... Томас Селвінг бродить по схилу осипу серед глиб. Він закладає рослини в сушилку, вже передав мені перші зразки разом із своїми записами. За годину я повинен підняти його у машину. Рух ґрунту під гелікоптером за нашими підрахунками почнеться через три-чотири години. Його страхувальний трос увесь час натягнутий, я не даю йому ослабитись, бо тоді його петлі можуть заплутатись в мереживі гострого каміння, серед напівзасипаних кущів. Регулюю його довжину котушкою на блокіраторі підйомника, справно фіксуючи все нову і нову висоту.

Так триває п’ятнадцять хвилин, а далі я відчуваю, що вся машина дрібно тремтить. Тільки-но я це зрозумів, гелікоптер різко нахилився вбік, від несподіванки я мало не випав з дверки, кілька секунд висів на руках, але зумів влізти назад у кабіну. Я тут, а Томас — там, внизу. Потрібно запустити стабілізатори. Отож, я клацнув тумблером, трос почав намотуватись на барабан, далі підбіг до пульту і включив систему стабілізації. Гелікоптер під кутом стояв на просілій кірці. Десь внизу чути шум обвалу. Раптом з-під лівої лижі вниз зірвався великий кусень піщанику, машина різко перехилилася в бік провалля. Я вже думав, що полечу в цій бляшанці у долину, як тут запрацювали бокові двигуни, випрямляючи корпус.

Включилась аварійна система обстеження. Проминула хвилина, друга. Машина у повітрі. Трос далі намотується на підйомник, Селвінг повинен вже досягнути коротенького трапу в кілька сходинок, але я не чую, щоб він хапався за нього руками. Підйомник автоматично зупинився. Я встав і визирнув у дверку, надзвичайно боявся тоді побачити труп на тросі, але ні, Томас живий. Його права рука дивно обвисла, а лівою він тримається за плече, з якого капає кров. На його обличчі гримаса болю, зуби міцно зціплені. Побачив мене.

— Томасе, що з тобою?

Він скривився, хвилинку безшумно ворушив губами і нарешті відповів:

— Мене трохи проволочило по схилу і вдарило глибою у плече — рука зламана десь в плечі.

Я перегнувся вниз, щоб підчепити його рукою і дотягнути до трапу. Мої пальці торкнулися тубуса-сушилки, бракує ще кілька сантиметрів, щоб я схопив свого напарника за куртку. Я натягнувся як струна до пораненого... Десь біля двадцяти метрів тросу раптом вислизнуло з-під мене і змоталося з підйомника. Селвінг вмить опинився далеко внизу, його сильно перетрясло при падінні. Він розхитувався на тросі і кричав. Мабуть, швидше від злості, а не від болю. Одночасно з поломкою блокіратора, запустився задній двигун. Ми летіли.

Перед носом гелікоптера височіє скелястий кряж. Якщо пощастить, машина повинна пройти над ним, а от людина внизу...

Скелі швидко наближалися. Я кинувся до пульту і побачив на екрані дані аварійного обстеження, всього кілька рядків. Перший знак повідомляв: "Штопор системи керування. Автопілот", далі — знак множення, що означає — ремонт в даних умовах без посадки неможливий. А посадити машину на цей рельєф — просто самогубство. Я не зміг покерувати ні вгору, ні вбік. Розумію, серйозних причин для таких поламок не було, та я бачив те, що бачив.

До скелі летіти ще хвилину, другу. В моїй голові відразу прокрутився рій думок. Думаю, що непотрібно пояснювати, що зараз мало статися щось страшне.

Я стрибнув до дверки і схопив трос руками, потягнув на себе. На моїх долонях залишились червоні криваві смуги. Я не встиг щось зробити, його вдарило об каміння і потягло угору. Крик обірвався. Закривавлене тіло волочилося за гелікоптером, вдаряючись об нові виступи породи. Підйомник раз-по-раз смикався з місця під вагою тіла Селвінга, яке билося об скелю. Я не міг на це дивитися і від’єднав корпус підйомника. Він вивалився з кабіни і зник унизу слідом за довгою спіраллю тросу. Навіть тіла Селвінга не залишилось.

Автопілот тримає курс до станції. По дорозі вже не зустрічатимуться гори. Я лечу до "Смерекового раю", як на смертельну кару, і, хто знає, чи долечу.

1 жовтня 2146 року.

Даяна Селвінг.

3.00. Із записів Бріксті мені вже все зрозуміло. Він сам визнав, що збожеволів. Мені справді шкода його, шкода Дороті, яка вірить цьому параноїку.

Ендрюс прилетів посеред ночі. Без Томаса. Збудив нас із Дороті, потім похапцем, затинаючись на кожному слові, все розповів. Я не повірила у смерть свого чоловіка — божевілля Ендрю просто жорстоке. Я почала кричати на Бріксті, мало не побила його. Він подивився на мене, зітхнув і пішов геть, можливо, навіть у ліс. Ось і все.

Я взяла себе в руки. Само собою, що Бріксті ідіот, — мій чоловік живий. Це все хвора фантазія божевільного вченого. Шкода, що він втік у ліс, треба було відправити його на Землю.

12.00. Пише Дороті Едмінгтон.

Усі дослідження закинуті. В лабораторіях порожньо, ніхто не заходить туди, щоденники не ведуться. Само собою, що нас чекає догана від керівництва СКЕУ, але жодні вказівки щодо різних непередбачуваних випадків до нашої ситуації не підходять. Вони всі звучать тепер зовсім безглуздо, сценарій подій розвивається сам по собі. Все вийшло з-під контролю, та й нерви геть розхитані.

13.00. Нова година принесла ще одне неприємне відкриття. Так хочеться назвати все те, що коїться, катастрофою...

Вийти на зв’язок із Землею чи Сарматією чомусь неможливо, певно, надто сильні перешкоди природнього походження. Даяна пішла в бібліотеку працювати з комп’ютерною системою. В наших серцях назавжди знайшов домівку страх.

Дві жінки в царстві зеленої тиші, без чоловіків, ізольовані від цілого світу. Повністю ізольовані, і ніхто навіть випадково не заблукає до нашої планети, оскільки її координати засекречені.

14.00. Діалог із Землею не виходить через магнітні аномалії Океану. Це наслідки магматичної діяльності. Під материковою корою в зоні нашого плато тече ріка магми на глибині приблизно 90 кілометрів. Цей величезний потік ще місяць тому виявив Бріксті, спостерігаючи деякі відхилення в сейсмологічних нормах. Але ніхто тоді не знав про можливі магнітні аномалії, які так сильно впливають на радіозв’язок.

15.00. Пише Даяна Селвінг.

Ми нічого не робимо, сидимо. Дороті плаче, але я плакати не буду. Я не вірю, що мій чоловік загинув, не можу повірити божевільному. Потрібно полетіти туди, знайти цей горб, Томас стоїть десь біля нього і чекає на мене. Дороті вмовила мене почекати до завтра, мовляв, за кілька годин нічого не зміниться.

16.00. Відкрила Святе Письмо. Читала його і здається, що мені стало дещо легше. З вірою в Бога і в свою удачу чекаю завтрашнього дня.

Едмінгтон пішла на екскурсію, куди не сказала, але я й сама все зрозуміла: вона шукає того ідіота, Бріксті, людину настільки божевільну, що він вигадав смерть Томаса і сприймає цю вигадку як дійсність.

17.00. Нехай вона тільки прийде. Я вб’ю її! Цю суку..! О, Боже, що я таке написала? Нехай... я на неї страшно зла. Хвилин десять тому я сіла за дисплей головного комп’ютера, щоб переписати собі траєкторії польоту до Веленських висот. Але диск залишився порожній. Інформацію стерто! Саме карта шляху до Велен стерта. Це вона, Дороті! Навіть резервну інформацію стерла, щоб я не полетіла туди шукати Томаса. Вона вірить Бріксті і вважає, що зробила краще за мене. Але це не так!

17.40. Слухала гру на скрипці "Токата і фуга в де мінорі", яку виконувала одна з японських скрипачок позаминулого століття. Трохи заспокоїлася, музика витягнула з мене злість, тому, коли прийшла Дороті, я з нею не сварилася. Що дасть сварка? Краще промовчу.

Едмінгтон не знайшла Бріксті. Мені так хочеться повидирати їй ці розкішні коси! Як вона підло повелася зі мною! Але мовчу. Відчуваю, що, як завжди, дуже ображена, але не можу нічого зробити у відповідь.

Мені набридло писати. Більше не буду.

2 жовтня 2146 року.

Дороті Едмінгтон.

Я читала маячню Даяни. Вона вже не може контролювати свої емоції. Мушу одразу ж написати, що наші погляди на смерть Томаса не співпадають. Розкажу і я про події позаминулої ночі. У моєму викладі вони звучать, на мою думку, набагато об’єктивніше.

Вночі нас розбудила сигналізація, хтось ставив машину на сьомий майданчик. Прилетіли чоловіки. Ми з Даяною сиділи до другої години, чекаючи на них, але потім не витримали втоми і пішли спати. І от нарешті вони прилетіли!

Коли ми одягнулися і вибігли у коридор, туди якраз заходив Бріксті. Його вигляд перелякав нас. Його руки — долоні пересікають криваві смуги, кров коричневими розводами запеклася на продертій до м’яса шкірі. Але мене вразили не настільки руки, як очі. В них — глибина болю, не фізичного, це — відчуття втрати. Щось сталося!

Він оперся на стінку і по ній з’їхав на долівку, закрив очі долонями, виставивши рани назовні. Отак сидів і говорив, розповідаючи все те, що перед цим записав.

Даяна відразу ж почала кричати. Вона мало не побила бідолаху, зірвалася з місця, кілька разів вдарила його навмання, обзивала. Бріксті підвівся, подивився на неї переповненими сухими слізьми очима і раптом вибіг зі станції. Я бачила, як він біжить по доріжці, по траві в ліс, і кинулась за ним. Та Ендрюс бігає набагато швидше за мене і за хвилину зник з моїх очей за прямими і голими знизу стовбурами бурих смерек — розчинився в лісі.

Я зупинилась приголомшена. Навколо шелест хвої і темрява — хвойна темрява. За сотню метрів від мене освітлена зсередини коробка "Смерекового раю". Там — безпека, а тут... Я, без пам’яті від раптового панічного страху, побігла на світло, а коли влетіла у двері головного входу, то закрила його на кодовий замок, зовсім не подумавши про те, що, якщо Бріктсі повернеться з лісу, то зайти вже не зможе. Це геть вилетіло мені з голови.

Даяна реве, розмазуючи величезні сльозини пальцями по щоках. Я пішла на кухню, власноручно зготувала дві рожеві "Маргарити", в одну склянку вкинула дозу снодійного і понесла в кают-компанію. Напій із снодійним подала Селвінг, яка випила його одним махом. В таких випадках люди тягнуться до алкоголю. А снодійне плюс спиртне подіє на неї позитивно — вона засне і заспокоїться.

Через кілька хвилин справді заснула. Я поклала її у ліжко, сама пішла у гараж, щоб перевірити апарат, на якому Бріксті прилетів.

Все сходиться: бортовий комп’ютер зафіксував всі порушення систем, про які повідомив нам Ендрюс. Отже, Томас Селвінг насправді мертвий, про що свідчить і відсутність підйомника в гелікоптері.

От так все і було. Зараз восьма година ранку.

Я боюся, що почуваю себе беззахисною перед Даяною, перед мертвим Томасом і божевільним Бріксті, навіть перед самою собою, перед Океаном. Здається, що навколо вже нічого немає, нічого, крім мерців. Не дай, Боже, я залишуся сама на цій планеті. Це буде жахливий кінець гарної людини.

Ця плаксива розумниця ще спить. Вчора вона заявила, що летить на ці чортові Велени шукати Томаса. Дура! У ній немає того логічного зерна, яке завжди було притаманне її чоловікові. Я впевнена, що Томас загинув, вона ж вірить, що він живий. Вона впевнена, що знайде його, а я знаю, що нікуди не дозволю їй летіти, хоча б тому, що Даяна недосвідчений пілот і може легко розбити гелікоптер і сама розіб’ється. Вона навіть за картою і навігатором не змогла б знайти Велени, а я не хочу залишатися тут сама. Боюся цього дужче за все, бо відчуваю, що тоді до мене хтось може прийти, той самий, хто приходив під час вечірки в честь мого дня народження, той, хто перелякав до смерті Бріксті... Можливо, що нікого і не було, я не знаю, але ця невідомість найгірша, не бажаю залишатися з нею на самоті.

Бортовий журнал віднині вестиму тільки я. Даяна сказала, що не хоче писати і не вважає це потрібним. Вона навіть не знатиме, про що я пишу.

Всім своїм духом вірю в те, що через деякий час поговорю з диспетчером Землі. Сюди вишлють когось нам на зміну. Смерть і божевілля переслідують нас, хоча нічого реального я не бачила, можливо, все це тільки наша фантазія.

9.00. Прокинулась Даяна. Вона читає Біблію, мордує центральний комп’ютер і п’є. Слідкую за тим, щоб вона не надто зловживала алкоголем.

Так, це я стерла карту дороги до Веленських висот, і Даяна розуміє це, тому раз-по-раз ловлю її сліпі від злості, п’яні погляди.

10.00. Пішла в лабораторію, вирішила все-таки працювати. Досліджувала безстатеве розмноження євглен, але нічого особливого не знайшла.

11.00. Після годинки роботи зайшла на кухню випити кави, зустріла там Даяну. Ми посиділи трохи, поговорили, я запропонувала їй піти до моря. Вона не хоче, каже, що краще поплаває в басейні, бо там хоч тепла вода. А я пішла. До узбережжя від станції йти трохи менше кілометра хвилястою стежкою між горбами.

Сьогодні тепло, хоча й вітряно. Вітер, як завжди, прилітає з моря. Станція схована від нього за височиною кам’янистого плато, а тут, на піщаному пляжі, моє волосся хвилюється, тріпоче, літає навколо мене темно-каштановим ореолом.

Я прямую до води, зупинилася на межі між вологим і сухим піском, на якій виблискують смужки білої піни і дрібні черепашки молюсків. Мій одяг майорить на вітрі, до босих ніг докотилася хвиля, вона прийшла до мене з далекого, рівного як дзеркало, горизонту. Вода холодна, а взуття я залишила на купинах ситнику біля пагорба. Однак, коли прибій доторкнувся до мене вдруге, море вже не здавалося таким непривітним. Довго не розмірковуючи, я повернулася на сухе місце, повністю роздяглася і пішла назад у море. Там лягла на межу, щоб дочекатися прибою.

Пам’ятаю, що колись на Землі я мріяла про це, саме про це. Я хотіла бігати по лугах, по пляжу абсолютно голою і щоб навколо не було ані душі, хотіла відчути шкірою вологий пісок, солону воду моря. І от, я лежу тут, майже сама на цілій планеті. Щедре сонце і вода так ніжно торкаються мого спокусливого тіла, так вільно, так приємно — вода вже не здається такою холодною.

Я зриваюся і біжу у хвилі, приймаю їхній рухливий удар своїми грудьми і занурююсь у воду, пливу, я — сирена. Вода то піднімає мене, то опускає, здається, що я потрапила у великий живий організм, який неймовірно радий мені.

Наплававшись, пішла на берег, сіла в траву біля свого одягу, обхопила руками литки, поклала підборіддя на коліна і заплющила від насолоди очі, нехай вітер висушить моє вогке волосся, що темною масою лежить на плечах. Схоже, що я злилася з навколишнім світом, що перестала відчувати час. Вирвав мене з цього полону блаженства шелест позаду. Я різко обернулася назад і почула кроки, гілки куща хиталися, ніби їх досі хтось тримав рукою, а тепер відпустив. І цей хтось щойно дивився на мене, а тепер йде в ущелину між горбами, схований високою травою від мого погляду. Швидко йде, біжить, тікає.

Я не боялася, справді не боялася, але зробила те, що було б характерною поведінкою жінки в такій ситуації, тобто я схопила свою сукню, притулила її до грудей і побігла по стежці. В такому вигляді я й забігла в двері станції та зупинилася в холі. Лиш тепер страх почав пробирати мої кістки, розповсюджуючись від лопаток до кінчиків волосся. Увійшла Даяна, посміхнулася, повільно обійшла навколо і плеснула мене по сідниці. Навіщо вона це зробила?

— Чому ти гола?

— Я купалася, а потім перелякалася невідомо чого і втекла. Боялася зупинитися. Тебе таке пояснення влаштовує?

— Так. От дивлюся на тебе і мимоволі милуюся твоїм тілом. У тебе чудова фігура, міцні пружні сідниці — ти зваблива.

— Вперше чую такий комплімент від жінки.

— Томас часто дивився на тебе, я помічала це.

— Даяно, давай не будемо придумувати щось одна на одну.

— Одягнись! Мені неприємно розмовляти з голою жінкою, яка виставила свій зад.

Я змовчала на цей випад і зайшла за крісло, де натягнула сукню на вогке тіло.

— Не хвилюйся, Дороті. — вона говорила, немов кішка до миші — Нас тут двоє і тому ми сваритися не будемо, до того ж десь навколо станції, мов дикий звір, бродить Ендрюс, а десь в горах від голоду помирає мій чоловік, покинутий напризволяще цим божевільним.

— Я вірю Бріксті, він не збрехав, бо я перевіряла гелікоптер. Все підтверджує смерть Томаса.

— А я не вірю. Бріксті божевільний і небезпечний. Він може вбити нас. Можливо, ним керує його дивна хвороба?

— Не думаю, що це дійсно так.

— У цьому повинна бути якась логіка.

— Саме так.

— Я хочу пити. Приготуй мені один із твоїх розкішних коктейлів. Наприклад, "секс на пляжі".

Я приготував їй цей божевільний напій і пішла в спортзалу. Так, мені потрібно бути сильною і тримати себе у чудовій формі. Якщо чесно, то я остерігаюся Даяни більше, ніж Ендрюса, бо те, що може придумати розлючена жінка, не йде ні в яке порівняння з тим, що може зробити навіть справді божевільний чоловік.

13.00. Нічого нового.

14.00. Моя думка про Даяну змінюється щогодини. Вона просто нещасна вдова, яка не бажає сприйняти смерть свого чоловіка як факт, і намагається злістю на мене заглушити свій біль.

Цікаво, де це Бріксті? Як не як, але він чоловік, і його присутність для нас з Даяною справді великий плюс. Божевілля Ендрюса — тимчасовий психоз, пов’язаний з переляком і який зобов’язаний йому своїм походженням. Легке, ненав’язливе лікування швидко виправило б становище, але Ендрюс десь блукає по лісах. Я два рази його шукала, але безрезультатно. Ось такі справи. Кілька спокійних днів на станції, і все могло б внормуватися у кучерявій голові Бріксті, і у нас був би чоловік.

15.00. Мені не дає спокою пригода на пляжі. Я знаю, що там, за кущем, був Бріксті, я могла його побачити, поговорити з ним, повернути його. Могла і не зробила. А якщо це був останній шанс? Проте існує також інша альтернатива першому сценарію пляжної пригоди. Якщо б я наздогнала те, що віддалялося від мене, а це б виявився не Ендрюс, а щось інше? Від такої думки мороз пробігає по шкірі.

Серед розкиданих думок в моїй голові з’явилася ще одна, тремтливо-цікава думка-фантазія: Бріксті любить мене. Незважаючи на те, що доволі страшно, я піду зараз до куща терну на узбережжі і пошукаю сліди. Відбитки фірмових чобіт Ендрюса легко помітити і відрізнити від лап монстра.

15.00. Там стояв Бріксті, це його сліди. Він потоптався на місці перед кущем і пішов. Через кілька кроків сліди зникли на кам’янистому ґрунті. Як же тепер його знайти? Та чи варто шукати?

Даяна виглядає спокійною і, здається, не тільки виглядає, а такою і є.

16.30. Все нормально, але, чи дійсно це так? Можливо, нормальність — ілюзія нашої психіки, яка сплела навколо себе мімікрію безпеки.

Постійна напруга, постійно доводиться запевнювати себе в тому, що нічого поганого навколо тебе не коїться, проте важко вірити навіть самій собі, особливо, коли немає впевненості в собі.

Даяна нічим не виявляє своєї недоброзичливості — бомба сповільненої дії. Як вона все-таки вміє переконувати людей у своїй безпорадності, в тому, що вона — скривджений ангел! Проте, чим краще вона зі мною поводиться, тим менше я їй довіряю: не люблю, коли хтось приховує свої емоції, коли роздвоюється, — тоді одна, справжня, частина ховається у непроникний ящик, а інша виставляється напоказ. Просто, наперед запрограмована роль, якою можна непомітно керувати через невидимий пульт правильної поведінки, цей награний образ — гнучка система слів, жестів, усмішок, міміки, що служить для відводу очей. Таке враження, що тобі пропонують подивитися на пташку, щоб ти не бачила, як куля летить у твоє серце.

У мене вже кілька разів виникала ідея перенести всю зброю на станції до себе в кімнату, туди ж перемістити найнеобхідніші продукти і повітряний дистилятор, щоб я могла, коли щось трапиться, витримати осаду свого помешкання.

А, можливо, все це — дурниці. Цей мотив переслідує всі мої записи. Пишу, наводжу факти, узагальнюю їх, доводжу усю важливість і серйозність, а потім доходжу до висновку, що все це — просто гола фантазія.

17.00. Даяна нарешті пішла в лабораторію, я ж відправилась до відеотеки, взяла фільм "Залізне весілля", коли дивилася його, помітила шолом віртуальних відчуттів. Ним нині користувалися, очевидно, що Селвінг у щось бавилась. Цікаво, які в неї ігри?

20.00. Спокій негативно діє на мою пильність, так само як і коктейлі. Нічого не відбувається, і час тягнеться однорідно і повільно, мов консервований кисіль, через це я почуваю себе воїном перед битвою. Багато часу проводжу у спортзалі чи на біговій доріжці.

20.30. Стемніло.

Даяна наскрізь фальшива, і тому я починаю її всерйоз боятись, бо чула дещо дуже цікаве.

П’ятнадцять хвилин тому я повернулася з пробіжки. Даяні сказала, що бігатиму до дев’ятої, але впала, вимазалася і повернулася швидше. Охота до спорту в мене сьогодні чомусь пропала. Далі пішла в душову, помилася, переодяглася, закинула свій брудний одяг в пральний агрегат та й повернулася до себе в каюту. Проходячи повз двері в лігво Селвінг, випадково почула її голос і зупинилася, спочатку подумала, що це повернувся Бріксті, але згодом зрозуміла, що Даяна розмовляє сама з собою. Я сприймала на початку лише окремі фрази, приглушені напівзакритими дверима, а потім осягнула зміст її слів. Вона молилась, але не Богу. Вона просила когось допомогти їй помститися мені за смерть її Томаса.

Звідки така раптова переміна у ставленні до мене?

Селвінг замовкла, схоже, що почула моє пришвидшене дихання в коридорі, тому я одразу ж пішла до себе і записала це.

21.30. Я дізналася, якими іграми захоплюється Даяна за допомогою картотеки і каталогу центрального комп’ютера. Вона грала вчора, і не тільки вчора, у надреальні бойовики карате. А якщо це зіставити з її бажанням помститися мені..?

Краще піду спати, у мене пропало сьогодні бажання говорити із цією відьмою, і обов’язково перед сном замкну двері своєї кімнати на кодовий замок.

3 жовтня 2146 року.

Пише Дороті Едмінгтон.

9.00. Я вже прокинулась. Жива. З радістю це помічаю, почуваю себе досить добре як на такі обставини.

Завжди відкриваю двері без задньої думки, але сьогодні вирішила переглянути дані відеостеження за коридором, щоб знати, що коїться за дверима. Екран порожній, відеокамера стеження в коридорі не працює. Із своєї каюти я могла оглянути практично весь корпус, але того ранку жодна відеокамера на станції не працювала. Всю систему виведено з ладу, напевно що навмисне, отже, Даяна не хоче, щоб я її бачила. Аварійне обстеження виявило, що поломка сталася сама по собі, вірніше, завдяки якомусь невідомому магнітному полю. Мабуть, знову аномалії, пов’язані з магматичною течією, правда, таким полем можуть володіти деякі живі організми, теоретично навіть люди. А, якщо його використовувати цілеспрямовано? Але Даяна ніколи не славилась екстрасенсорними здібностями, бо таке неможливо не помітити.

10.00. Здається, все спокійно. Я вийшла. Ми зіткнулися з Даяною у кают-компанії.

— Дороті, — окликнула вона мене, щойно побачивши, — відеодатчики не працюють.

— Я знаю. Вже перевіряла.

— І причина та сама, що перешкоджає радіозв’язку.

— Можливо, сильне магнітне поле, або біополе.

— Розумію, але через цю поломку я не змогла цілу ніч спати, щось дивне коїлося сьогодні вночі на станції. Ти чула шуми, кроки, тихий шелест, щось схоже на сміх?

— Ні.

— Бо закрилася на кодовий замок?

Я забарилася з відповіддю, але вона цю паузу мовчання сприйняла як відповідь.

— Що ж, все зрозуміло. Ти не довіряєш мені. — зітхнула вона.

— Не повністю довіряю.

— Боїшся мене?

— Ні! — це "ні" вийшло різким і уривчатим. Сказала, не вагаючись, без розмірковувань.

— Дороті, боятися слід не мене.

— Так тобі ж вчуваються дивні звуки?

— Вчуваються? Ти думаєш, що в мене слухові галюцинації? Он як... Я — божевільна, а ти і Ендрюс нормальні.

— Я не казала, що ти божевільна. В кожного з нас просто розхиталися нерви і нам потрібен спокій.

— Добре, не будемо про це. Я йду зараз у рубку радиста, подивлюся як там справи з аномаліями магми, перешкоди могли закінчитись.

— Я з тобою, якщо ти не проти.

— Звісно, що не проти.

Коли ми піднімалися ліфтом, вона раптом перервала навколишню тишу і запитала мене:

— Ти знаєш, що в смерті мого чоловіка я звинувачую не лише Бріксті?

— А також і мене.

— Так, але не впевнена в цьому. Я багато думала і визнаю, що Бріксті міг сказати правду. Такий варіант теж можливий.

— Я віддаю перевагу саме такому варіанту.

— Загалом це все пусте, бо воно вже проминуло. Я пережила зникнення Томаса і не шукатиму винних. Тепер мене хвилює те, що відбувається зараз.

Ми піднялися ліфтом до третього рівня і вийшли в скляний коридор до будки радіозв’язку, по цьому прозорому тунелю пройшли в будку і зупинилися.

Алебарда, врубана в пульт керування звуком, відразу ж кинулась в очі. Яке варварство! І взагалі, що це таке? Можу посперечатися, що ми з Даяною, побачивши цю зброю, подумали про те саме, тільки з деякою різницею: "Це — вона!"

— Той, хто це зробив, справді божевільний. — Даяна, зневажливо окинувши мене високомірним поглядом, гримнула дверима і пішла геть. Вона думає, що це я розтрощила рацію, от як. Але, по-перше, звідки тут ця важкезна старовинна алебарда? По-друге, у жінки не вистачить сили зробити це, тобто так глибоко увігнати лезо в метал! Отже, вночі тут був Бріксті і Селвінг чула саме його?! По-третє, у чоловіка теж не вистачить сили розрубати металевий щиток пульту і цілу коробку з платами підсилювачів.

Боже, що це? Що відбувається навколо мене? Я швидко пішла звідти. Моя нервова система наче натягнутий провід.

17.00. Даяна в лабораторії Бріксті, сидить вже цілу годину, потім пішла до комп’ютерів і, нарешті, спустилася вниз, на коктейль. Потягуючи "Криваву Мері" вона підмітила:

— Цей колір схожий на мій настрій. — колір коктейлю.

— Як твоя робота?

— Дещо з’ясувала, дуже цікаве.

— І...

— Ніяка ріка магми під нами не тече. Це була лише гіпотеза Бріксті, яку він згодом же й спростував новими аналізами сейсмологічної активності. Так, причиною аномалій могла бути ця ріка, але насправді її не існує. Отже, причина інша... Бріксті згадав у зв’язку з цим ще одне явище — полтергейст, що дуже на це схоже.

— Полтергейст? Цікаво. А в якій формі?

— Ти ніби не знаєш?

— Не знаю.

— Прив’язаний до живої істоти, і ця істота — причина всіх нещасть на станції.

— Отож, залишається лише знайти її.

— В твоїй медичній картці згадуються прояви телекінезу. Ти могла піднімати температуру в приміщенні, де знаходилася, на кілька градусів.

— Могла у дитинстві.

— А як же твій ранг в ієрархії чаклунок?

— Так, я захоплювалась чорною магією, медіумами, але це все було лиш студентським захопленням.

— Дороті, навіщо ти все це робиш?

— Що роблю?

— Все це. Знаєш, хоч ти і відьма, але я тебе не боюся.

І тут я помітила в її руках ніж з лабораторії, надзвичайно гострий. Вона навіть не ховає його, встала, і тут я помітила дивну переміну — кудись зникла правильна Даяна, натомість з’явилась її чорна божевільна мстива суть. Я для неї тільки відьма, зла сила, яку треба знищити, і вона впевнена в цьому.

Боже! Даяна кинулась на мене швидко, м’яко, мій коктейль з мартіні та лимону виплеснувся їй в очі, і тільки завдяки цьому ніж не засів у моєму серці, а полоснув по руці, трохи розсікши шкіру. На мить вона зупинилась засліплена, тоді я, не гаючи часу, підстрибнула і вдарила її ногою у живіт. Даяна від удару перевалилася через м’яке крісло і впала на низенький столик, перебивши на ньому порожні, брудні склянки. Я не дивилася, що сталось з нею, а побігла геть. Випадково опинилася в кухні, не встигла навіть зупинитися, як відразу ж почула її кроки. Обернулася і побачила, як вона кидає ніж. Його лезо вп’ялося в одвірок — промазала. Тепер ми обоє без зброї.

Селвінг з розбігу кинулась на мене і повалила на долівку, почала гамселити мене кулаками з такою силою, що я мало не втратила свідомість. Удар чимось важким провалив світ — знепритомніла. А коли знову розплющила очі, то побачила навколо себе панелі з біокераміки. Панічний жах — це мало сказано, коли тебе засунули у кухонну машину. Даяна закривала дверку, а я впиралася в цю заслінку ногами зсередини. Ми почали змагатися: Селвінг хотіла вбити, я ж — жити. Якимось нелюдським зусиллям перемогла вона і закрила дверку, зафіксувавши "наглухо".

Сміється. Сміється, сука. Цю посмішку, яку я бачила крізь віконце в дверці, я запам’ятала на все життя.

Вбивця запустила програму повільної термообробки, знаючи, що я буду довго відчувати, як моя шкіра, забризкана киплячим жиром, тріскає, голова тоне в ореолі палаючого волосся. Такої смерті я навіть не уявляла.

Температура різко піднялася. Я спітніла, плитки гарячі. Руки працюють незалежно від моїх думок, і я не усвідомлювала, що відриваю плитки, рву розігріті дроти, ламаючи нігті, обпалюючи пальці. Через хвилину зрозуміла, що ще жива, а температура не така-вже й висока — 40-50 градусів по Цельсію, крім того повітря поступає в пічку через регулятор.

Даяна приставила голову до віконця і спостерігала за тим, що коїться зі мною. Вона не зовсім розуміє, чому я й досі живу. Її очі прагнуть моїх страждань. Мене вбиває моя ж подруга!

Творці кухонної машини не розрахували, що їжа коли-небудь захоче вибратись із своєї тюрми. Але така їжа вже з’явилась. Я!

Дверку вибити я не могла. Біль від опіків, дим від одягу, який вже почав тліти, поступово почали знесилювати мене, я прихилилася до вогнетривкої прозорої заслінки і прикипіла поглядом до її очей. Так ми й дивилися одна на одну: вона, чекаючи, поки я зомлію, і я — непомітно для неї, витягаючи електронні блоки завіс. Тому Даяна сильно здивувалася, коли дверка відлетіла від пічки і вдарила її по голові. Я не сильно постраждала, бо вчасно порвала контакти у нагрівачах, лиш трохи перегрілася, обпекла пучки пальців і шкіру на ногах.

Селвінг не змогла й слова вимовити, як я штовхнула її на стіл. Вона перекотилася через нього і не встигла підвестися з долівки, як я перевернула на неї стільницю і кілька разів пристукнула з силою. Коли відтягла стіл вбік, то побачила, що моя "подруга" не рухається, а з поламаного носа, з вух, рота тече кров. Вона була без тями.

Першим моїм поривом було схопити ніж і кілька разів вдарити ним у її груди, але потім у розпеченій голові виникла першокласна ідея.

Потягнула її в холодильник, обм’яклу, безпорадну. У холодильнику є спеціальна камера для замороження живих організмів, вони можуть зберігатись там в рідкому азоті при мінусових температурах багато років за умови спеціальної обробки. Так ми зберігаємо сперму, яйцеклітини, ембріони, личинок комах і навіть мишей. І Даяні там сподобається. Я відкрила дверку кріоскопічної камери і почала зривати з Даяни одяг. Коли ця божевільна лежала переді мною гола, я із задоволенням відмітила, що її спокусам далеко до моїх, Томас не даремно часто задивлявся на мене.

Її тіло лягло на круг, який поволі крутиться. Я все бачу крізь прозорий ковпак — щойно з бокових щілин потекли струмені холодного повітря, вона опритомніла, розплющила очі, в яких відразу ж замиготів жах. Кілька секунд металася по ковпаку, щось кричала, але що саме я не чула, потім притулилася носом до скла, навпроти мене. Ми помінялися місцями: тепер я — зовні, а вона -всередині. Я бачила, що вона починає вже замерзати, зараз її реакції сповільняться, загальмується обмін речовин, бо разом з повітрям у камеру поступають і блокатори DІТ.

Останнім зусиллям волі вона кинулась з розгону головою об стінку ковпака — бризнула кров. Невже, сподівалась розбити?

Її безжиттєве закривавлене тіло швидко вкрилося памороззю. Зараз піде азот. Запломбувавши кріокамеру, я пішла у свою кімнату.

14.30. Я все це записала, трохи послухала симфонічну музику, щоб заспокоїтись, як радять психологи. Відпочивши, я знову взяла ручку в руки.

Отже, на станції я одна. Майже одна, якщо не рахувати свіжоморожену Даяну.

Страшно. Безвихідь холодним болем сидить у голові і розпирає мій бідний череп зсередини. Я одна на самоті з таємницями Океану, без радіостанції. Звичайно, що за кілька місяців сюди прилетять контролери з психологічного курсу СКЕУ перевірити наш стан. Вони прилітали б частіше, але такі мандрівки коштують недешево.

Чи витримаю я сама тут стільки часу? Якщо нічого дивного і ворожого немає в самому Океані, то витримаю. Я не з’їду з глузду від самотності, бо маю міцні нерви, але, якщо якась невідома сила переслідуватиме мій вогник життя, то збожеволію. У всякому випадку є безболісні клінічні методи, які допоможуть померти.

22.00. О, щастя! Знову хочеться жити! Через чотири дні я побачу нормальних людей. Переглядаючи розпорядок нашого космодрому по центральній комп’ютерній системі, я побачила, що через чотири дні, сьомого жовтня, на станцію привезуть насіння і популяції тварин, яких ми вже давно замовляли. Такі справи вів Томас Селвінг, він нікого не попередив про цей приїзд, відкладаючи це на потім — і відклав поза свою смерть.

Відчуваю, що не спатиму всю ніч через страх і переживання. Закриюсь на кодовий замок. Але я вже не сама, зі мною в "Смерековому раю" віднині житиме надія.

4 жовтня 2146.

Пише Дороті Едмінгтон.

9.15. Закодовані двері каюти ізолювали мене на цілу ніч від всіх подій на станції. У каюту не проникають ні запахи, ані звуки, тому я навіть непогано виспалась, та, однаково, коли прокинулась, мною відразу ж опанувало якесь тривожне відчуття. Уночі тут щось відбувалося, що саме і як, — поняття не маю, просто таке відчуття.

Пішла на кухню, поснідала насилу, бо добровільно не виходило, згадувались вчорашні події. Їла смажене м’ясо і думала, що їм себе ту, яка вчора не врятувалась. Після цього огидного сніданку нарешті здогадалась піти в медпункт. Пройшла тестування — незначні локальні опіки та синці, отримала від меденциклопедії перелік наявних на станції ліків: мазей, масел, вітамінів, антибіотиків.

11.00. Трохи полежала в оздоровчій грязевій ванні, попечені місця помазала маззю з екстрактом обліпихи. Дивно, але не зважаючи на вчорашні події, я досить таки спокійна і зрештою задоволена собою. Здається, що все буде добре, ще залишилось три дні.

Пішла до холодильника, не знаю чому, але від споглядання своєї поверженої супротивниці, я отримую неабияке задоволення. Вчора перемогла сильніша і справедливіша.

Мене ще досі тягне вскип’ятити цей азот, вбити Даяну, але стримуюсь. Добре так, як є.

Вона досить таки симпатична, хоча зовсім не красуня, у всякому випадку, еталоном краси її не назвеш. І чому такий чоловік як Томас одружився з нею? Вічно наївне і ображене обличчя, неслухняне кучеряве волосся, маленькі плоскі груди, пологі стегна, далеко не пружні сідниці. Вона зараз схожа на мармурову статую якоїсь злої богині з часів древньої Еллади, тільки от фіолетово-коричневі плями замерзлої крові псують цю ідилію. Повалена статуя, переможена, можливо, навіть, мертва, адже замороження не завжди проходить вдало.

Я їй усе вибачила, бо розумію причину її поведінки. Мене навіть чомусь трохи мучить совість, правда, дійсно, трохи. Десь у глибині свого альтруїзму відчуваю, що вчинила неправильно, перемігши цю нещасну. Вона ж така бідна, і доля обійшлася з нею так погано, а я була тією краплею, яка переповнила чашу її страждань, її терпіння. Я винна, бо захищалася, бо воювала з такою ж бранкою долі як і сама. Більш по-людяному, з мого боку, було б допомогти їй вийти з нервової кризи, а не перетворювати на кусень льоду, занурений у випари азоту, сконденсовані із сумішшю блокаторів. Але як тільки згадую дикий біль від опіків, важке розпечене повітря і свою неймовірну, нелюдську паніку, то відразу ж виправдовуюсь у своїх очах.

Даяна монстр, і я вчинила правильно, ліквідувавши її.

Мені важко залишатися на станції разом із Даяною. Сама думка, що ця, спотворена лютою ненавистю людина, є тут, лякає мене. Дарма, що Селвінг зараз у кріокамері і, на перший погляд, цілком безпечна.

12.00. Я знаю, що буду робити далі. Потрібно знайти Бріксті і разом з ним дочекатися прибуття команди з вантажем. Я вивішу у лісі плакати-звернення, запущу потужні динаміки, щоб сповістити Ендрюса, що його на станції чекають і будуть раді його поверненню.

13.00. Ловлю себе на думці, що рада такому перебігу подій. Рада, що їх, моїх співробітників немає поряд. Ви просто не уявляєте собі, який це спокій. Зник такий сильний фактор неспокою!

Звичайно, я любила їх — Томаса, Ендрюса, Даяну, і вони мене теж. Існував просто такий любовний нейтралітет відносно один одного, ніхто нікого не чіпав, якщо не рахувати дрібних сварок, легких підколювань. Всі були рівні і ніхто не мав комусь чимось поступатися, але останнім часом мої дослідження просувалися краще, ніж в інших, і це їх злило. Я весь час відчувала приховану заздрість, бо чинила по-іншому, ніж вони: не плазувала перед начальством, не нила перед своїми роботодавцями. Мені іноді щастило, бо я вміла відчувати сенсацію, знала над чим працювати, і вченому світу завжди подобалось те, що подобалось мені, тому мені заздрили, заздрили через таку дрібницю. А коли б я отримала новий вчений ступінь, а вони залишилися б при старому? Тоді в мене відразу ж зникло б троє друзів. Я б їх не забула, вони б мене теж.

Люди люблять бачити тебе втопленим в болоті, тоді вони навіть поблажливо ставляться до тебе. Але тепер це їм не вдасться, бо один помер, другий збожеволів, а третя перетворилася в сніжинку.

Ендрюса я ще могла терпіти, він був доволі простою людиною, Томас теж ніколи не нападав першим, а Даяна завжди мало не мліла від злості через чужі успіхи. Так було ще в коледжі, де я прославилася як лінива і розумна, а вони — як розумні і працьовиті, з купою впливових протеже. А тепер я випадково звільнилася від їхньої заздрості і сталося це жахливим чином.

15.15. Коли ми тільки-но прилетіли на станцію Океану, Томас і Ендрюс перетягнули з гаражу до моря прекрасний катер, він зараз стоїть у затишному гаражі на узбережжі, усіма покинутий. Сьогодні я знову дам йому життя і покатаюся на хвилях".