Планета Фей

6. Чужа

На кухонному столі стоїть велика миска з тістом. Наталка з відразою втиснула вимиті руки у його пухку масу, намагаючись місити. З її обличчя не сходила гримаса незадоволення, адже це так неприємно вимазувати руки цією в’язкою жижею з муки.

Дороті порається біля маленької печі з приводом від сонячних батарей. Чоловіки запустили живлення від системи вітряків і сонячних агрегатів, але енергії поки що вистачає тільки на лампу в холі, міні-пічку і на кліматостворювач в оранжереї. Час від часу від агрегатів можна заряджати ліхтарики, зубні щітки та іншу дрібноту.

Зранку Остап запевняв всіх, що за рахунок енергії сонця і вітру працюватиме більшість приладів, що вони відремонтують генератори за день, а якщо й не відремонтують, то нічого страшного, адже колись, дуже і дуже давно, люди жили без освітлення, без кухонних машин, без кондиціонерів. Наталка ще могла зрозуміти, що можна жити без світла — це таємниче, інтригуюче, бо темрява ховає в собі безліч секретів, які вдень стають не такими вже й цікавими, — але як можна вижити без кондиціонерів? Коли холодно, ти закутуєш по-тепліше свої змерзлі руки і ноги, а коли спека, то витираєш липкий піт з усього тіла.

Хлопці довго оглядали генератори і зрозуміли лиш одне — вони справді не працюють. Тільки от питання, чому? На цей раз не видно жодних алебард чи списів. Тарас припустив, що електромагнітні котушки відключились під впливом сильного енергетичного поля, які інколи виникають при русі магми у надрах планет.

Вони обіцяють усе налагодити, уже запустили вітряки і батареї, але навряд чи відремонтують генератори, бо мало що тямлять у їхній будові. Жінки це чудово розуміють, але мовчать. Що ж, життя тепер перетвориться на суцільний напильник для мозолів — справжнє повернення до первісної культури, коли треба все робити самим, бо комп’ютери вже не дадуть жодної мудрої поради, нічого замість тебе не прорахують. Але якщо довго повертатися до первісного ладу, то можна потрапити і в першоначальний Рай, звідки вигнали Адаму і Єву.

Зараз хлопці сидять у "котельні", порпаються в перегорілих дротах. Спочатку вони думали, що замкнула обмотка між пластинами, але згодом зрозуміли, що "поїхала" комп’ютерна лінія контролю. Через дію надлишкового енергетичного поля виник ряд замикань у ланцюгах живлення, яких комп’ютер чомусь не зупинив, — так і перегоріла вся система.

Коли булочки з м’ясною начинкою почали втрачати свою невинну блідість, підпікаючи боки у пічці, а Наталка заходилася розчленовувати курячу тушку, на кухні, нарешті, з’явився Остап, вимазаний мастилом і графітним порошком. Його чекало коротке запитання:

— Що там?

Він сів на стілець, сумно розглядаючи напівфабрикати у тарілках. Скільки тепер часу тратиться на звичайний обід, а раніше їжу тільки витягували з машини і переносили на стіл.

— Сам не знаю. Ми не можемо налагодити кляті генератори, для цього бракує запчастин та інструментів. У бортових інструкціях така аварія не була передбачена, інженери "Лінгвіку" вважали її практично неможливою.

— Але це сталося. Які ж причини аварії?

— Причин можна вигадати сотні.

— Тобто ти не знаєш.

— Не знаю. Я йду митися. До речі, відтепер воду щоранку накачуватиме насос від першого вітряка, тому економте її, тепер у нас обмежена кількість води. — і горе-майстер пішов у душ.

Кухню кілька хвилин підряд заповнював систематичний стук ножа об дошку, потім Дороті зсипала розморожену картоплю до казанка і взялась засмажувати курку.

— Наталко, коли тобі зробили трансплантацію?

— Кілька днів тому.

Дороті закрила рот, щоб втримати нижню щелепу на місці, бо та ледь не відвисла від здивування.

— Чому ти зблідла? — Наталка повернулася до неї, крутячи у руках кухонний ніж.

— Просто дивно, що ти так швидко одужала. Тобі кололи якісь нові препарати? Ти нормально себе почуваєш?

— Нормально. Хіба так важливо, чому я здорова? Я ж залишилась такою, якою була до припадку. — ніж у її руці дрібно тремтить, голос раз-по-раз зривається у крик. — Чому всі так дивуються? Чому так насторожено ставляться до мене? Я ж звичайна людина. Таке враження, що всі сумують через те, що я вижила після операції. От якби я померла, то ви б знизали плечима і полегшено зітхнули, бо тоді би все сталося правильно, і нічого дивного ніхто у моїй смерті не побачив би, а от моє життя всіх дратує!

Ніж пролетів через всю кухню, зблиснувши в повітрі дзеркальним лезом, і вп’явся в кант столу. Дороті не зрушила з місця, вона зрозуміла, що Хвойна кидала ніж не в неї, бо інакше б не могла так промахнутись. Але... недавно на цій кухні відбувалось щось схоже.

— Вибач, це все нерви. — Наталка витерла мокрі руки об чистий рушник і вийшла в хол.

Із ванної долинає шум води — Остап, з котельні металевий скрегіт — Тарас, з кухні знову чути стук ножа об дерево — Дороті. Шум, скрегіт, стук — Остап, Тарас, Дороті.

Дівчина вибігла з холу до лабораторій. Вона йшла з однієї кімнати в іншу, навіть не дивлячись навколо. Тепер вона й сама задумалась над своїм одужанням, бо досі в цьому для неї не було нічого дивного: звичайна операція, звичайні герої у білих халатах, звичайне диво. З одного боку, це ж просто чудово, бо могла померти — а вижила, з іншого — надто це дивно. Тарас сказав, що в ній нирка Андрія, та це неможливо, бо його орган не прижився б у ній, в них з Чубом були різні групи крові, до того ж нирку не беруть у трупа, який стільки пролежав без замороження. Андрій був просто пародією на донора. От тепер носиш в собі орган мертвої людини і чудово себе почуваєш. Чому? Бо в тебе сильний організм чи місцевий клімат має чудодійні властивості? Далась взнаки якась місцева аномалія?

Така сама як раніше? Брехня, вона раніше не думала так, як думає тепер, раніше їй не снились розумні добрі очі, погляд яких просто фізично проникає всередину тебе. Повернення до справжньої себе стають дедалі рідшими, вона вже зовсім не така як раніше. І рубець від операції... він зник. За кілька днів розсмоктався грубий шов хірурга-аматора!?

Хвойна обернулась до дзеркала, витягнула сорочку з джинсів і підтягнула її край угору. У дверцятах скляної шафи відбивається чистесенька шкіра, струнка талія і ніякого натяку на шрам.

Чо-о-орт! Вона схопила крісло і пожбурила його у шафу. Шибки дверок тріснули, і з полиць передзвоном посипались пробірки і чашки. Вони падали з сухим стуком на долівку й залишались лежати там нерозбитими. Тріснуло лиш кілька пузатих колб, бо по них пройшлася ніжка крісла.

Шум у лабораторіях почула тільки Едмінгтон, для Тараса й Остапа тріск і дзенькіт скла надто природно влились у грюкіт посуду, шум води, стук ножа, щоб звертати на них увагу.

Едмінгтон вийшла до холу і побачила, що Хвойна стоїть тут, біля столу. Її розгублений погляд крізь сльози просить про співчуття, сорочка недбало звисає з-за поясу.

— З тобою щось сталося?

— Шва немає. — вона підняла сорочку вгору і показала спину.

Дороті підійшла ближче, намагаючись розгледіти хоча б слід від такої страшної рани, і провела пальцями по її боці і спині — тільки гладенька, ніжна шкіра, така шовковиста, як молодий персик. Рука Едмінгтон застигла нижче талії Наталки, немов вона хотіла відчути життя пересадженого органу, його тепло, його енергію. Настала німа мить прислуховування.

— Не хвилюйся, — врешті сказала Дороті, — усе буде добре. — тихий і щирий голос.

Хвойна відчула себе надзвичайно затишно і добре від цього теплого дотику, від слів. Вона взяла пальцями долоню американки і потягнула її руку по своєму животі вгору, під сорочку. Дороті враз відчула під своїми пальцями м’яку пружну сферу, що плавно пульсувала. Для чого це? Що означає рука жінки на грудях молодої дівчини? Вона мимоволі посміхнулася, її вказівний палець торкнувся маленького соска Наталки і ніжно втиснув його у м’якоть грудей.

— Наталко, що ми робимо?

— Добре нам обом. — Хвойна обернулася до неї. У зелених очах білявки тихий, але впертий заклик до... До чого? Їхні губи все ближче і ближче, ось вони зійшлися разом. Едмінгтон відчувала, як її свідомість починає тонути у тумані поцілунку. Власні бажання відступають, колишні принципи мовчать, та й навіщо хвилюватись і піднімати бум навколо дружнього поцілунку. Нетерплячий язик Хвойної проповз між зубами Дороті і пройшовся тріпотливою ніжністю по її піднебінню. Едмінгтон мало не прикусила його, різко відступаючи назад.

— Наталко, не грайся так. Навіщо це нам? Є ж чоловіки.

Білявка облизала свої губи і по-дитячому задоволено посміхнулася, бо зробила те, що хотіла.

Остап обернувся і тихенько пішов назад у ванну, щоб жінки не знали, що він бачив цей незрозумілий поцілунок, який просто приголомшив його. Він ніколи не чув, щоб Наталку жінки цікавили в такому плані, і про Дороті важко було таке подумати. Хто ж зініціював таку ситуацію? Звісно, що Дороті, а Хвойна просто повелась на це, як маленька дитина, що не розуміє свого вчинку. З соромом Шуминський визнав, що заздрить їм обом і почуває себе по-дурному, як підліток, що застав своїх батьків у пікантній ситуації.

Невже аномалії цієї планети просочили абсолютно все, навіть сексуальні потяги? До чого ж котиться життя чотирьох, нібито нормальних людей на станції? У такій божевільні важко буде дочекатися рятівної експедиції.

З кухні потягнуло запахом пригорілого м’яса, і відразу ж залунали перелякані і сердиті вигуки Дороті. Як вони тепер цими ротами будуть хліб їсти? І все-таки, дві жінки, які цілуються, це красиво, хоча і неправильно, у спогляданні такого поцілунку є певний кайф, тому чоловікам і подобається дивитись на амазонські втіхи лесбіянок.

За обідом найбільше говорив Тарас. Остап лиш кивав головою, меланхолійно розжовуючи пересмажене м’ясо, дикий аромат якого заполонив вже цілий поверх. Ніхто не звернув уваги на його мовчанку, бо всі подумали, що він замислився над ремонтом генераторів.

— Як страви? — Дороті веселим поглядом окинула ремонтну бригаду. — Тільки чесно.

Остап відкрив рота, щоб щось сказати, та натомість його затряс сильний кашель, і остання порція пережованих овочів повернулась назад, осівши на долонях. Командор побіг до туалету, звідки ще довго долинав його надірване "кахи-кахи".

— Не туди потрапило. — спробувала виправдати бідолаху Наталка. Едмінгтон лиш тихо зітхнула.

— Я знаю, що обід не вдався. Скоро знову перейдемо на консерви, а поки що потрібно з’їсти якомога більше продуктів, що зіпсуються без холодильника.

— Завтра наша з Остапом черга куховарити. — пожартував Береговий, але його слова сприйняли цілком серйозно, тоді Тарас перестав усміхатися, витер масні губи серветкою, подякував куховаркам і пішов до ванної. У коридорі зіштовхнувся з командором, який вже повертався до кухні.

— Ти як?

— Усе гаразд, просто подих перехопило.

Після обіду чоловіки вже не навідувалися до котельні, бо не уявляли що ще корисного можуть там зробити. До настання темряви усі четверо читали книги, грали в сарматський покер, потім Остап почав ритися в інструкціях, схемах і довідниках, шукаючи вирішення проблем з енергомережею, Наталка відкопала в бібліотеці товстелезний альбом з історії жіночої білизни, а Дороті дивилась крізь книгу по кулінарії і згадувала сьогоднішній поцілунок, і чим більше думала про нього, тим огиднішим він їй здавався. Тепер для неї було абсолютно незрозумілим, як вона могла наважитись на такий крок. Єдине виправдання в тому, що це сталося випадково. Найгірше те, що вона отримала певне задоволення від цього гріхопадіння, їй поцілунок сподобався, незважаючи на огидність самого вчинку, — усе було настільки по-новому, перелом забороненого. До того ж, не вперше відбуваються такі речі, Даяна теж говорила їй компліменти, розглядала її голе тіло.

Тарас бавився в електронні ігри, розплоджуючи на маленькому екрані динозаврів і рятуючи їхні яйця від хижий людей. Коли стало сутеніти, включили одну-єдину лампу. Час від часу кашляв командор, весь час вибачаючись. Врешті він склав усі свої папери в шухляду.

— Я краще піду сьогодні спати раніше, щось голова болить. Не забудьте завісити свої ілюмінатори шторами.

— "Вікна", краще казати "вікна", — поправила його Наталка.

Коли Шуминський зайшов у свою каюту, Тарас відчув, що з носа тече. Він швидко дістав носовичок і видув зловредну краплю. Хоч кондиціонери вже не працюють, протяги залишились.

Вони ще сиділи з півгодини, потім Дороті і Тарас теж пішли спати, відчуваючи, що сьогоднішній день сильно втомив їх, і фізично, і морально, а Наталка продовжувала листати свій каталог, підводячи голову лиш тоді, коли з напівпрочинених дверей каюти Остапа долинав кашель. Коли Хвойна нарешті облишила сотні сторінок чарівності, вимкнула лампу і відправилась до ліжка, старомодний годинник показував пів на першу. Засинаючи вона подумала, що дивно, коли навколо спокійно і жодні лихі передчуття тебе не турбують. Значить, все буде добре.

Здається, що цієї ночі нікому не заважала спати відсутність нічного освітлення, яке вперше за період експлуатації станції взагалі не загорілось.

Нова мертва тиша заволоділа всім корпусом. "Смерековий Рай" причаївся, затих, насторожено спостерігаючи порожніми очицями вікон за шумливим лісом і за горбами кам’янистого плато. Біля нього пораненою птахою лежить космоліт, а на небі надзвичайно чітко сяють зорі, впинаючи своє проміння холодними списами у землю.

Стояла тепла жовтнева ніч посередині бабиного літа.

— Це останній теплий день цього року. Температура тримається біля 22? за Цельсієм, майже спека. — Тарас відклав від себе кліматичні карти, задоволено позираючи за вікна еркеру.

Дороті усміхнулась йому і сіла за стіл навпроти нього.

— Ти вже давно на ногах?

— Хвилин двадцять. Вночі штора сповзла з ілюмінатора, і я прокинувся через яскраве сонце, яке світило мені просто в очі.

— Сонце просто супер. Я думала, що вночі змерзну, а довелось скинути з себе ковдру і спати тільки під покривалом. Решта ще не прокинулась?

— Сплять. Так.

— Зовсім не так! — двері каюти Даяни відчинились і з них вийшла Хвойна, протираючи заспані очі. — Одна з "решти" вже встала. У таку погоду спати неможливо.

— Треба починати готувати сніданок. — пробурмотіла Едмінгтон, чомусь дивлячись на свої руки.

— Навіщо? На ранок краще взяти щось легеньке: розчинне молоко, шербет, печиво. Чудова погода. — Хвойна зупинилась перед вікнами еркеру, з насолодою ловлячи сонячне тепло всім тілом. — Сонце!

— Я піду подивлюсь до Остапа, чому він так довго спить? — Тарас відвів погляд від стрункої фігури Наталки, що просвічувалась крізь її сорочку.

— Не чіпай його, нехай спить. У нього вчора був важкий день, як і у всіх нас. Хоч виспиться у ліжку, а не на кріслі. — Хвойна підійшла до столу, — Дороті, у тебе був кіт на станції?

— Був. Чорний, я звала його Ганібалом. Він теж відносився до нашої контрабанди. Ви знайшли його?

— Так, але він атакував комп’ютер і його вбило током.

Шуминського розбудили, коли на столі в холі вже стояв глечик з водянистим молоком, кілька коробок печива, бляшанки з горіхами і сухофруктами і тарілки з лимонним джемом та маслом. Дороті намазувала собі печиво маслом, задоволено стискаючи губи, від чого на її щоках з’являлись дві дуже симпатичні ямочки. Побачивши командора у дверях, вона махнула ножем в сторону столу:

— Сідай, усе готове і чекає на тебе, тут — рай для ласунів. Я починаю радіти, що кухонна машина нарешті перестала нас тероризувати своїми дієтами: тепер ми їмо, що хочемо і коли хочемо — у всьому є свої плюси.

— І мінуси. — Остап позіхнув, підсунув крісло до столу і сів навпроти глечика, дивлячись на відображення свого заспаного обличчя у його випуклих стінках. — Як я добре нині виспався, таке бувало тільки вдома. Погода прекрасна.

— Це вже підмітили всі, хто тут сидить. — Печиво захрустіло між двома рядами білих зубів, проковтнувши його, Наталка продовжила свою думку: — Правда, нам з цього користі мало, сонце там, а ми тут. Без його ніжного проміння і без свіжого повітря ми, як в тюрмі, скоро станемо такими білими, як ця скатертина. — А скатертина справді вирізнялася в інтер’єрі холу своєю білизною, яку не міг приглушити навіть легкий сірий відтінок.

— Я думаю, що нам ніщо не завадить вибрати на галявині навколо "Раю" тепле місце без вітру і влаштувати там пікнік. — Остап нарешті відірвався від споглядання своєї фізіономії на глечику і глянув на супутників, щоб побачити їхню реакцію на таку щедру пропозицію.

Хвойна захоплено ахнула, Дороті відклала своє печиво, і ямочки на її щоках стали ще симпатичнішими.

— Отже, беріть зараз все це разом із скатертиною. Ти, Тарасе знайди чотири покривала, ви, дівчата, шукайте купальники, а я йду подивлюся назовні.

— Ура! — дівчата кинулися у свої каюти, а чоловіки зібрали їжу на підноси, витягнули з шафи покривала і пішли коридором до виходу.

Надворі стояла справжня літня спека і жодного вітру. Очі засліплювали сонячні бліки на бортах космольоіта. Коли скатертину вже розстелили між заростями ялівцю і поставили все смачне добро на неї, із заваленої тераси зістрибнули Дороті й Наталка, одягнені у короткі шорти і безрукавки. У руках Дороті — маленький фонограф.

Береговий розстелив своє покривало, скинув із себе сорочку, недбало кинувши її на траву, а зверху поклав пістолет. Командор здивовано звів брови вгору, мовляв, навіщо?

— Для непрошених гостей. — пояснив Тарас і ліг засмагати.

Дороті зупинилася біля скатертини, роздягнулася та солодко потягнулася, немов кішка після сну. Остап мимоволі відмітив, що її тіло після повернення з острова починає поступово набувати округлих форм. Зараз вона стоїть на фоні сонця у суцільному білому купальнику, який вигідно підкреслює її фігуру.

— Не дивіться так на мене, мені соромно за свої кістки. — усміхнулася Едмінгтон, помітивши, що командор розглядає її.

Поверх одягу і пістолета Тараса впав одяг Наталки. Чоловіки підвели очі на неї, їхні зіниці засвітилися німим захопленням: яке тіло — кров з молоком! Хвойна одягнена у купальник Даяни, котра відзначалася значно скромнішими розмірами від неї. Маленькі трикутники бікіні ледве стримували претензійні груди, плавки з останніх сил тримались на крутих стегнах, прикриваючи сідниці. Хвойна задоволено посміхнулася і лягла на живіт, поклавши голову на руки.

Сонце ніжно ласкало білі тіла людей, от тільки смуглявість Дороті різко виділялась на фоні інших. Вони лежали, слухали стару добру музику сонячних пляжів, пили молоко і соки, хрумтіли печивом та згадували різні кумедні випадки університетської практики: хто і як проводив її — в Карпатах, в Капському царстві, в штучних біоценозах Місяця.

Тарас підвівся на лікті, думаючи якби зручніше лягти, його погляд пробігся по галявині і завмер в одній точці — Хвойна стояла на колінах, завівши руки за спину, її біляве хвилясте волосся переливчастим потоком лежало на плечах, бікіні впали на траву. Береговий відчув, як його серце здригнулося не в такт звичайному ритму, він знову ліг обличчям донизу, закривши очі, та це не допомогло.

Остап спить, розморений сонцем, Дороті теж поринула в сни, а Тарас і далі спостерігав за Хвойною. Вона лежала спиною догори, повернувши голову в протилежну від нього сторону, отже, можна не боятися, що хтось помітить твою нескромну цікавість до жіночих спокус. І тут Береговий дещо усвідомив — непристойно поводиться він, а не вона. Наталка засмагає так як на цивілізованих пляжах засмагають більшість жінок, і жоден порядний чоловік не буде шукати у такій ситуації випадкове видовище, а якщо побачить, то відведе очі. Але який же він тоді в біса чоловік? Береговий з важким зітханням відвів очі: ці груди, стегна, думки про них виводять з рівноваги.

Проминула вже 12 година, сонце зависло над "Смерековим Раєм", роздивляючись його під оптичним прицілом. На цій галявині, біля цих смерек, під цим сонцем надто зручно і безтурботно як на повсякденну реальність. Такі теплі моменти — велика рідкість у повсякденному житті, а коли вони з’являються, то людина спочатку не вірить у цю теплоту, шукає холодні місця, а не знаходячи їх, стає щасливою хоч на деякий час, на годинку.

Ця "годинка" дуже швидко промайнула, десь із глибин складного моря відчуттів прийшла холодна порожнеча, з’явився клятий дискомфорт, який найгостріше відчув Остап, бо прокинувшись, побачив яскраве сонце, а йому чомусь було холодно. Чоло вкрите крижаним потом, через ніс важко дихати. Мабуть, почалася звичайна простуда, яка часто трапляється через протяги, холодний душ, а проходить через декілька днів. Зараз краще встати і піти поміряти температуру.

— Я на хвилинку. — сказав він, підвівшись. У горлі чомусь хрипить, коли говориш. І тут хрип перервався — Шуминський побачив Наталку, яка являла собою справді магічне видовище. –Я... на хвилинку — повторив він і пішов до входу в "Рай", ледве переставляючи ватними ногами. Через деякий час він зняв з чола клейку смужку і подивився на червоний квадратик посередині неї — 37, 98?. Ого, це вже не просто так, сама по собі така простуда не закінчується, потрібно пити ліки. Малинове варення і запевнення типу "я не хворий", "все мине за годину" вже не допоможуть. З грудей вирвався сухий кашель. Остап підійшов до шафки з аптечкою і почав ритися в її шухлядах. Після кількох таблеток стало значно краще, гарячка перетворилася у холодну слабкість, тепер потрібно лиш добратися до ліжка і трохи полежати.

Через годину в його каюту зайшла Дороті. Вона, ще досі одягнена в купальник, принесла скандинавський коктейль. Шуминський сів на ліжку і взяв склянку, де плавали крижинки з цукровим снігом.

— Ви чудово знали, що Наталчине чудодійне одужання дуже дивне, і нічого не сказали про це мені.

— Рано чи пізно, ти б сама здогадалася.

— Це свідчить про те, що ви обоє мені ще не повністю довіряєте. — Дороті похнюплено перебігала поглядом від однієї картини на стіні до іншої, подумки взиваючи до святих мадонн Рафаеля і просячи їх поглянути вниз на землю, щоб побачити цю несправедливість, але мадонн нічого не цікавило, крім їхніх повненьких немовлят.

— Не повністю. — Остап кивнув головою в знак згоди.

— Так, але я зрозуміла не тільки це. Ваш Андрій Чуб не міг бути донором для Наталки, це зрозуміє кожен, хто хоч трошки знається на медицині. Нирку вирізали тобі або Тарасу, так?

— Ти думаєш, що шов в мене або в Берегового теж так швидко зажив, і ти потрапила в компанію надлюдей? Ні, ти помиляєшся, бо ні я, ні Тарас донорами не були.

— Приходив Бріксті?

— Його ми не бачили.

У пронизуючому погляді Едмінгтон з’явилась тінь недовіри, командор відразу ж помітив це і спробував хоч якось підтвердити свої слова:

— Якщо не віриш, то подивись у медичні бланки. У мене з Хвойною повна несумісність, у Берегового і Бріксті — часткова.

— Хто ж тоді? Даяна? Томас?

— До нас приїхала на коні білява дівчина, схожа на шведку, вона була одягнена як амазонка. Не знаю, як саме і чому, але Береговий вистрелив у неї і вбив. Наталка ж тоді без пересадки була приречена на смерть, тому ми з Тарасом зробили аналізи вбитої — усе сходилось, вона була ідеальним донором. Ця операція зайняла у нас цілу ніч і стала справжнім жахом для нас.

— Отже в Наталки прижився орган позаземної істоти? Вона стала першим експериментом такого роду?

— Можливо, ця амазонка була такою ж людиною як і ми з тобою, вона могла вціліти після аварії якогось космольоту.

— Де її труп?

— Тарас бачив, як вона ожила, пройшла крізь ковпак кріокамери і втекла. Але залишилися її одяг і зброя, дуже старовинні як і алебарда, що стирчить в радіоточці.

— Абсурд.

— Згідний з тобою, але ж весь цей абсурд я сам пережив.

— А зараз з тобою що?

— Легка застуда, нічого серйозного.

— А у мене болить голова, Тарас шморгає носом і теж виглядає не вельми здоровим.

— Думаєш, що моя хвороба заразна?

— На всякий випадок дозволь зробити аналізи.

— Звичайно. Якби я думав головою, а не іншим місцем, то б сам давно перевірив себе.

Вони пішли у медпункт. Коли б енергомережа працювала, усе можна було б зробити за лічені хвилини, а так довелося розглядати проби крові та мазки слизової протягом години під звичайним мікроскопом із сонячними призмами.

— Безперечно, в тебе — грип, звичайний грип. Ліки поставлять тебе на ноги через декілька годин, і все буде гаразд. — Дороті відклала предметне скельце вбік і відвела погляд від тубуса мікроскопа.

Остапа нагодували таблетками і порошками. Ліки, для попередження хвороби, прийняла і решта. За обідом Шуминський жваво розмовляв, пробував жартувати, намагаючись запевнити всіх, що його кашель і температура — дрібниці, проте йому не повірили. Слабкий, але добре помітний сірий відтінок під його очима говорив сам за себе. Деколи покашлював Береговий, незважаючи на солідну дозу ліків, яку він випив годину тому. Цей кашель кригою впинався у свідомість і руйнував надію на щасливий кінець міні-епідемії.

Під вечір командору стало гірше. Він перестав прикидатися здоровим і врешті ліг в ліжко. Кілька разів на нього нападали такі довгі приступи кашлю, що у його супутників закрадався сумнів, що вони коли-небудь закінчаться. І не було жодних приладів для обстеження, адже всі медичні тестери працюють тільки з енергомережею, тому проаналізувати, вивчити і спрогнозувати хворобу неможливо. Саме це і не давало всім спокою.

Скоро дихання Шуминського стало рівнішим і спокійнішим, гарячка дещо спала, і сірість не так різко кидалась у вічі. Його ще годували термопірином, антибіотиками і на ніч "залили" снодійним. Біля дев’ятої він спокійно заснув у своїй спекотній кімнаті. Двері до його каюті відчинили навстіж, щоб з холу хоч трохи надходило свіже повітря. Тарас пообіцяв, що кілька разів навідає вночі свого товариша, а Едмінгтон підмітила, що йому б самому не завадила нічна доглядальниця. Береговий заснув, щойно впавши на ліжко.

На мить жінки залишилися самі в холі, їхні погляди зустрілися. Хвойна винувато посміхнулася. Побачивши цю усмішку, Дороті зупинилася і прихилилася до одвірка.

— Ти щось хотіла сказати?

— Так. — білявка підійшла ближче і знову в її очах зблиснуло подвійне дно невинності і каяття. — Я хочу поговорити про наш поцілунок.

— Я слухаю, але тільки одна ввічливість втримує мене на місці.

— Мені соромно за вчорашній вчинок і дуже незручно. Обіцяю більше такого не робити. Пробач!

Дороті подивилася у темряву в дальньому куті, потім перевела погляд на єдину лампу в холі.

— Так ти мені пробачаєш? — здається цій дівці справді соромно. Так їй і треба!

— Пробачаю і забудемо про те, що сталося.

Білявка від радості ледь не застрибала на місці і пішла спати, неначе дитина, яка наробила збитки, а їй взяли й все вибачили й не покарали.

Крізь гарячу пелену туману в голові проступає важкий біль. Сьогоднішня ніч перетворилася у серію провалів зі сну в лихоманку. Стрибає температура, то морозить, то всередині тебе ніби хтось розпалює справжнє багаття. Голова залита теплою нудотою, яка поволі перетворюється у розплавлений метал, думки плавають в окропі — все це лиш при температурі 38 ? (вночі Дороті спромоглася поміряти собі температуру). От зараз вона розплющить палаючі очі і побачить ранок, новий день. "Ти не настільки хвора, щоб прикидатися мертвою, потрібно встати і щось робити... — переконувала вона себе, — рух розжене туман у голові, тому потрібно рухатися. Ру-ха-ти-ся!" Едмінгтон разом з ковдрою сповзла на підлогу і встала навколішки, втиснувши обличчя у м’який матрац. На мить все навколо закрутилося і перемішалося з чорними смугами, але потім стало легше і з’явилися нові сили. Світ почав прояснятися, і гарячка зі всього тіла сповзлася страшним болем до голови. Вона зі стогоном підвелася і вийшла з каюти.

У холі немає нікого, порожньо, а вже двадцять хвилин по десятій. Усі ще сплять? Дороті ковтнула таблетку, щоб збити температуру, і зайшла до каюти Тараса, — він теж спить. Але сон його незвичний: рот широко відкритий, дихання важке, в кутиках губ застиглі тяжі слини, очі оточені набряклими мішками неприродного металевого кольору, з горла вириваються глухі хрипи. На підлозі до килиму прилипла термічна стрічка — 38,70 ?. Чому не подіяли звичайні ліки? Хочеться відразу знайти логічне пояснення дивному прогресуванню цієї хвороби.

У пам’яті поступово випливають експерименти Селвінга. Де ж його щоденник досліджень? І чи взагалі він його вів? Селвінг колись вивчав хвороби лісових мишей, популяції яких розкидані по всіх листяних узліссях і галявинах. Він намагався виділити вірулентні віруси мишачого грипу, щось говорив про новий тип вірусів НІТ 28а, але на диск своїх досліджень не записав, бо не досягнув у цій галузі достовірних результатів. Але пошук його щоденника потрібно відкласти на потім, а зараз необхідно розбудити і поставити на ноги всіх на станції. Якщо їй і Береговому настільки погано, то що вже казати про Остапа? Не дай Боже..!

— Тарасе, вставай! Ну вставай же!

Ледве чутне буркотіння у відповідь. Він занадто слабкий, щоб одразу прокинутися.

— Вставай! Тобі не можна більше спати.

Повіки Берегового затремтіли і з губ злетіло тихе прохання не турбувати. Так справа не піде, може, холодна вода допоможе?

У ванній Дороті побризкала лице холодною водою і витерлась рушником. Трохи легше, здається і температура впала, хоч біль у голові й залишився. Тут вона побачила себе у дзеркалі. Перше, що впало у вічі, була сіро-металева тінь під очима і потріскані губи. Отже, це не жарти, епідемія і справді підкосила всіх у "Раю".

Пригорща води одразу ж вивела Тараса із сонного заціпеніння. Він затряс головою, витерся ковдрою і сів, спершись спиною до стіни, потім подивився на свою мучительку і знову звалився на ліжко, не зважаючи на мокрі плями на постелі.

— Я хворий. Дуже!

— Усі хворі. Вставай, потрібно зайти до Остапа.

— Тоді стягни мене з ліжка, бо я сам не встану.

— Ще раз поллю!

— Ні, тільки не це. — Тарас звісив ноги вниз, намацав мокрими п’ятами підлогу, підвів голову. — Мене тягне у горизонтальне положення.

— Проковтни. — Едмінгтон запхала йому до рота таблетку термопірину. — Зараз стане легше. Встань і походи, розімни м’язи, буде дуже боліти голова, але млявість втече з рук і ніг.

Залишивши Берегового на ліжку, вона сама пішла у сусідню каюту до Остапа. По дорозі прихопила з шафки аптечку і польовий набір медика.

Командор лежав під грудою ковдр, халатів і одягу. Очевидно, що його вночі сильно морозило, тому він і понатягав на себе стільки одягу. Багато покривал лежить на підлозі, бо він вже не міг їх сам на себе накинути. Його обличчя закрите наволочкою на подушку, з-під якої чути дихання, схоже на булькаючий свист, у кількох місцях наволочка просякнута слиною.

Дороті обережно стягнула наволочку. Його очі в темно-сірих проваллях, вся шкіра вкрита рясними крапельками поту, на скронях надулися вени, які чітко виділяються синіми лініями на восковій шкірі — Дороті аж злякалась цього видовища. Його потрібно обтерти мокрою губкою і обов’язково ввести йому сильну дозу антибіотиків. Тільки від якої хвороби? Якщо це грип, то наскільки мутований штам вірусів, що його викликають? Вкрай необхідні повторні аналізи, бо, якщо результати не будуть відповідати жодній відомій хворобі, то доведеться самій сідати за виготовлення вакцини, робота над якою надовго затягнеться без автоматизованих приладів.

Вона почала скидати одяг з ліжка на підлогу, скоро на Остапі залишилася лиш його піжама. І тут Дороті побачила ще дещо — вище ключиці в основі шиї добре помітно щільний набряк, який тягнеться аж до щитовидки. У його центрі — маленька сіра плямка з металевим відтінком, сама щитовидна залоза збільшена. Якщо цей набряк насправді глибший, ніж видно ззовні, то він може перекрити трахею і зумовити задуху.

У дверях з’явився Тарас. Він зупинився біля Едмінгтон і почав розглядати свого командора:

— Йому ще гірше, ніж нам.

— Поміняй йому подушку, витри обличчя і пошукай антибіотики. Його треба закутати, але не надто туго. — вона дала Береговому в руку аптечку й чистий рушник, а сама вийшла в хол і прочинила двері до кімнати Наталки. Та якраз застеляла ліжко. Отже в неї немає температури! Адже, коли людина в гарячці, вона в кращому випадку розрівняє ковдри на своєму ліжку, а не стане акуратно, з армійською точністю, застеляти його. До того ж, вона дивовижно бадьора.

— Що сталося? — Наталка підійшла ближче до дверей, і Дороті побачила цілком здорову людину, переповнену життєвими силами, проте вона не здивувалася, бо знала, що Хвойна не зовсім звичайна людина.

— Усі хворі, а Остап навіть дуже, я боюся, що це серйозно. Візьми у хлопців кров на аналізи, а я відрегулюю свій мікроскоп...

— Що з вами? Чому ви всі хворі?

— ... і одягни респіратор, можливо, хвороба заразна і передається повітряно-крапельним шляхом.

Американка побрела до лабораторії Селвінга. Там вона відразу ж попрямувала до столу і почала висувати шухляди, перевертати купи анкет і бланків у пошуках щоденника. Під підошвою черевика тріснуло скло. Раз, другий, знову і знову. Дороті обернулася і побачила у кутку лабораторії розбиту дверку шафи і уламки крісла. От що так стукнуло, коли Хвойна вибігла з кухні позавчора. Тут лежать три розбиті колби, з етикетками на уламках скла: "Консервована плазма крові жовтогорлої миші", "Антитіла", "Сироватка вірусу машачого грипу НІТ 28а".

Колись давно Селвінг, на пропозицію внести результати його досліджень мишиних хвороб в пам’ять комп’ютера, казав: "Я не можу далі працювати з цими вірусами, бракує біонтів-господарів, бракує даних, апаратури, тому поки-що немає ніяких результатів, які б серйозно сприймались науковим світом, це все — лиш мої припущення."

За розбитою дверкою шафи лежить на стосі папок кілька блокнотів, на одному з них чорним чорнилом акуратно виведено: "НІТ". У блокноті лиш кілька записів:

"Місцеві миші не розмножуються в неволі, працюю тільки з кількома впійманими екземплярами."

"Вірус НІТ нової модифікації, вірулентний. Смертність інфікованих ним тварин складає 100 %. Час від інфікування до смерті — 25-31 год. Висока частота мутацій, вірус невидоспецифічний, але, навряд чи, хвороба передається людині, швидше за все вражає тільки нижчих ссавців, сильнопатогенна."

"Виділив розчин з вірусними геномами. Судячи за електромікроскопією від 4 до 7 генів, одноланцюговий ДНК, принцип вбудовування в геном господаря, як і в звичайних НІТ-вірусів."

"Чекаю на популяцію жовтогорлих мишей, що поступить з місією групи підтримки, тоді і продовжу ці експерименти, хоча вони не здаються перспективними."

— Навряд чи передаються людині? Ідіот! Їх потрібно було тримати в сейфі, а не у шафі. І чому ця витяжка не скисла!?

На місці розбитої колби з антитілами — лиш висохла пляма і купа битого скла.

У кухні вже метушилася в респіраторі Хвойна, намагаючись зготувати сніданок, але з десяти курячих яєць тільки шестеро потрапили у сковорідку, а решту вона настільки сильно стиснула у руках, що вони потрощились, перетворившись на купу шкарлупок.

Після поганенького сніданку Дороті, Тарас і Наталка залишились сидіти у холі. Остап лежав без тями в ліжку, снідати він зовсім не хотів — лежав і не рухався.

— Як це могло статися? Просто жах! Вчора він виглядав набагато краще! — Хвойна говорила крізь фільтраційну камеру респіратора і її голос звучав доволі кумедно і незвично. — Чому не діють ліки?

— Ти пам’ятаєш шафу у лабораторії Селвінга?

— Навіть так? Ви хочете звинуватити мене у всьому? Та кожна нормальна людина зрозуміє, чому я розбила це скло! У мене був стрес, я зірвалась! Цікаво, якби ви поводились на моєму місці? Ви ж цькували мене як прокажену собаку! І, коли...

— Заткнись і слухай..., будь-ласка. — слова Берегового грубо перервали збуджений монолог його подруги. Дороті очима подякувала йому і продовжувала далі:

— Ти розбила три колби, а в одній з них був вірус мишачого грипу, нова ендемічна хвороба, і наші ліки тут безсилі.

— Тобто?

— Тобто потрібно синтезувати ліки самим, і краще поспішити.

— А це можливо? — голос Наталки став тихішим.

— Не зовсім, є один шанс на мільйон, але, навряд чи, ми встигнемо підшукати щось проти цієї хвороби. Наразі невідома відповідь вірусу на антибіотики, що наявні в нас, невідома його структура і тип дії.

— Одним словом, ми, швидше за все, помремо, а ще точніше — нас врятує одне з тих див, яких не буває. — узагальнив сказане Тарас.

Наталка зблідла. І блідість ця так раптово перекреслила квітуче досі обличчя красуні, що всім здалося, ніби згасло червоне світло і засвітилося біле.

— Помремо? Але ж за нами прилетять і врятують!

— Замало часу, щоб сподіватися на відвідини СКЕУ, правда, я сподіваюсь, що ми самі переможемо вірус. Наш організм...

— Наш організм — купа протухлого лайна! — Хвойна перевела подих і відкинулась на спинку крісла. — Чому ви ніколи не кажете правду? Ваше постійне намагання замаскувати всі серйозні проблеми завжди призводить тільки до виникнення нових серйозних проблем. Вам страшно приймати рішення з нейтральної позиції, і хвороба — тільки ваша заслуга, я тут невинна. Розумієте?

— Не політикуй. Тепер ти нам потрібна, бо виглядаєш цілком здоровою на відміну від нас трьох. Це значить, що твій імунітет успішно бореться з вірусом. Я думаю, що зможу виділити твої антитіла, утворені у відповідь на інфекцію, і ввести їх у наші організми, підсиливши таким чином наш імунітет. Ти нам потрібна!

— А ви мені — зовсім ні! Ви — тягар для мене і мій ворожий табір. От зараз, ви подумали про мене? Анітрохи! Ваші думки крутяться навколо власних повільно вмираючих тіл. Антигени, антитіла, у них ваш порятунок, ваш, а не мій! Для мене відкриття ліків буде корисним тільки в тому випадку, коли виявиться, що я теж інфікована, що малоймовірно. А якщо ваша хвороба смертельна, то, лікуючи себе, ви можете заразити і вбити нею мене! Я проти того, щоб в мене брали аналізи! Не хочу бути учасницею стовідсоткової смертності. До побачення. Зустрінемося на тому світі! — Хвойна спокійно встала і пішла на склад. Через кілька хвилин вона з чотирма великими пакетами продуктів пройшла через хол і зникла в коридорі.

— Наталю, куди ти? — та білявка не відповіла. Її кроки зупинилися біля драбини на другий поверх, яка була аварійним виходом в разі поломки ліфту, і за мить по коридору донеслося порипування щаблів, що припинилось тихим ударом люку об раму.

— Облиш її. — Тарас спер голову на спинку крісла і заплющив очі. Йому ще й досі хотілося спати, упасти й не рухатися, завмерти на деякий час, щоб мишачий грип спалив сам себе у його тілі.

— Ти не розумієш! Дорогоцінна кожна хвилина! Якщо ми сьогодні не візьмемо у Наталки кров і не знайдемо потрібний нам імуноглобулін, то можемо до завтра не дожити.

— Це справді так важливо?

— А до тебе важливість справи ще не дійшла? Вставай! Якщо Хвойна не погодиться на дослідження свого імунітету, то ми зробимо це насильно.

— Ти здуріла!

— Це ти не порозумнішав, вставай!!!

Береговий підвівся і зробив крок вперед. Його відразу ж занесло вправо, потім вліво, та далі кроки стали впевненішими. Він йшов повільно, неохоче, ледве встигаючи за Дороті. Коли вони добрели до тунелю на другий поверх, то побачили над собою закритий люк.

Американка піднялася по щаблях вгору, кілька разів поторсала рукою клямку люку і почала спускатися назад.

— Наталка закрила його згори.

Верхній щабель переносної драбини сперся до карнизу над велосипедним виїздом. Тарас витер піт з чола, поправив склоріз за плечима і поліз вгору. Один за одним, один за одним — все менше щаблів до кінця, ось передостанній. Долоні Берегового вчепилися за карниз, він виліз на дах спортзали і випростався на повен зріст. Внизу стоїть Дороті з аптечкою в руках, вона теж збирається зараз підніматися.

"Чи не простіше було піймати Наталку внизу. Так ні, їй дали без перешкод забарикадуватися на верхніх поверхах, а тепер доводиться пробиватися до неї крізь вікна".

Але щось в глибині свідомості говорило, що Наталку й тоді не вдалося б зупинити, адже вона не просто людина. Береговий витягнув з чохла склоріз і зробив крок у напрямку радіобудки. Йому вже цей шлях знайомий, тільки вперше довелося пройти його зверху-вниз, а тепер — знизу-вверх.

Сонце відбивається у вікнах, перетворюючи їх на плитки розплавленого світла. За однією з шибок ворухнулася тінь, вікно різко прочинилося, з нього висунулося дуло пістолета, і чоловік відразу ж відчув сильний біль у правому плечі, куди влучив лазер. Ноги підкосилися, плечі і голова різко перехилилися назад. Тарас побачив обличчя Хвойної у вікні і впав на карниз, він спробував підвестися, але сила десь зникла, її забрало сонячне проміння, висмоктало через розріз від лазера. Червона пляма розпливається по сорочці, по жилах пробігає холодок. Золоте небо заслав морок, лиш білим колом ще горить сонце. Чому думки снують у голові не так жваво як завжди, і жодна з них не про вбивцю? А хіба вона вбивця? Хвойна знову повелася цілком звичайно: вона ж захищає своє життя, яке він ставив під загрозу... Ставив...

Чоловік зсунувся по карнизу і зірвався вниз. Його тіло глухо вдарилося об поверхню виїзду, і залишилося лежати там. Змійки крові виповзали з-під його грудей і повільно стікали на траву.

Хвороба добряче познущалась над ним. Десять годин тому Дороті востаннє обтерла його обличчя вологою губкою, хоча тоді він цього не відчув. Опісля вона вже не заходила в каюту командора.

Він лежав все-ще міцно закутаний, навіть його рухи під час марення не порушили тугий кокон з теплих покривал, який сплела Едмінгтон.

Остап міг би радіти, що не бачить себе в дзеркалі, бо, якби бачив, йому б стало ще гірше. Очі застигли на дні западин між набряками, уся постіль волога від поту, мокре волосся позлипалося між собою, губи ледь рожеві, з червоними прожилками, на грудях, на шиї великий набряк, зсередини якого просвічується синій колір. Спочатку можна подумати, ніби щось заповзло в його трахею і ворушиться там, але ці рухи зумовлені лиш тяжким диханням — повітря проривається у легені по вузькому каналі між синім слизом, що заповнив дихальні шляхи. Клапті цього мокротиння вже зашкарубли на подушці, шкіра ніг і рук майже безбарвна, під нею чітко проступають кровоносні судини.

— Боже! — Шуминський розплющив очі, з шумом втягуючи повітря через рот. Він хотів зробити повний вдих, але не міг, бо легені чимось захаращені, і повітря не наповнює їх.

Хочеться пити і нічого більше. Немає ніякого болю, навіть головного, тільки слабість розлилась по усьому тілі. Відчуваєш себе скелетом з пергаментною шкірою і металевими кістками, яких сам не в силі підняти. Дряпає у горлі, таке враження, що епітелій трахей, глотки і носоглотки хтось повтикав дрібними голками і розхитує їх зі сторони в сторону. Хочеться взяти жорстку щітку і вичистити себе зсередини.

Мабуть, це — покращення перед смертю. Потрібно розплющити очі і поскладати перед собою в рядочок трупики усіх своїх надій.

— А-а-а... а... — крик вийшов зовсім ніякий, аж соромно за себе. Та від цієї першої спроби залоскотало у горлі, й усе всередині вибухнуло. З рота вирвався потік слизу і відразу ж у легені увірвалось свіже повітря, та все-одно це дихання ще ледь помітне. — А-а-а-а-а-а-а!

Він вивалився з кокону, сповз на підлогу і, побачивши крізь запаморочення свої руки, жахнувся, такими худими вони виглядали.

— А-а-а-а-а--а-аааааааа!

Сила періодично поступає у м’язи. Потрібно вставати.

Хоча Остап тримав очі широко розплющеними, але водночас бачив сон — дві тремтливі зелені смуги, прозора, світла і насичена, зелень коштовного смарагду, у її глибині чорні ядра-тунелі, довгі вії, довгі-довгі. Богиня дивиться на тебе із дзеркала, ілюмінатора, зі стін, з дверок шафи — вона мандрує разом з твоїм поглядом, вона його невід’ємна частина. Закриєш очі, та все-одно бачитимеш цю смішну правду в її зіницях, яку ти сам осягнути не можеш.

Очі усміхненої богині. Хочеться побачити її повністю, плечі, руки, перса, стегна, ноги. Хто вона, що насміхається над твоєю жалюгідністю?

— А?

Командор вийшов у хол. Там на столі лежить Тарас, на грудях якого крізь бинти проступає червона пляма, її краплі ланцюжком засохли на підлозі. Під стіною завмерла Дороті, лежачи на килимі. Вона жива, але без свідомості. Це все наробила та клята хвороба.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ааааа...

Ноги Остапа починають самі по собі перебирати землю і він побіг, вилетів зі станції, швидко пересік галявину і заглибився у ліс. Бігти так легко, здається, що тобі допомагають невидимі крила. Головне, що втікаєш від "Смерекового раю", від цих зелених очей... Чи до них?

Проминуло два дні.

Наталка досконало вивчила краєвид із всіх вікон, але найдовше стояла в будці радиста, роздивляючись кілька крапель на даху, кров Берегового. Це було найстрашніше видовище зі всіх, які вона могла собі уявити. Вона — вбивця, хоч як її совість не протестувала проти такого титулу, Наталка саме так себе називала — вбивця! Хоча причина для пострілу була і Тарас встиг зрозуміти її. Вона впевнена, що він усе зрозумів і пробачив їй, адже справа йшла до обміну життям. Донор антитіл отримала б смертельну хворобу, а вони — маленький шанс вижити. Приречені вимагали цього, а вона не захотіла і, обороняючись, вбила одного з візитерів, ось так. Причина стріляти була, але вбивства це не виправдовує.

Вони, мабуть, усі повмирали з прокляттям на вустах.

Харчів ще багато, та соки і пиво закінчились.

Хвойна зупинилась над люком. Чи то страх перед спрагою, чи власна совість тягнули її до цього прямокутника в долівці. Поки що вона не збиралась спускатися, адже, якщо там унизу є ще хтось живий, то він обов’язково спробує причинити їй якесь зло, хоча б заради помсти. Окрім того, немає великого бажання бачити ще живих чи вже мертвих жертв мишачого грипу. Тільки б не довелось їх хоронити, хоча вони вже, напевно, нічого не скажуть і не дивитимуться в очі.

Важко зітхнувши, білявка попростувала до спортзали. Кілька днів тому медичний комп’ютер попереджав, що їй до зими не можна піднімати вантажі більші за вісім кілограм, але це не заважатиме їй піти зараз до штанги і разів з двадцять підняти шістдесят кілограм, впершись тендітними плечима у лежак.

Палиця штанги з однаковим інтервалом піднімається на відстань витягнутих рук і опускається ледь не до підборіддя. От якби руки підкосились, то ця металева трубка втиснула б твої зуби тобі в глотку. Та цього не станеться, бо у м’язах відчувається неабияка сила.

Те, що закінчились соки і пиво, — невелика проблема, адже є ще запас води у баках оранжереї, правда, вона тепла і застояна, але ж придатна до вживання.

Головне — життя і здоровий глузд, решту ж можна перечекати. Те, що ти жива, ще можна зрозуміти, але хто скаже, що ти не божевільна? Ця фея із зеленими очима приходить у снах щоночі. Відколи куля влучила у Берегового, відтоді вся ніч належить цій доброзичливій богині. Вона любить свою маленьку рабиню, говорить на вухо стільки ніжних слів, які зникають з голови з першим сонячним промінням. Тепер уві сні, крім її досконалого обличчя, Наталка бачила ї плавні обриси запаморочливих плечей, маленькі вигини ключиць, решту тіла окутував синяво-чорний морок. Від тіла богині до твого тіла йде хвилями очікуваний спокій і німе задоволення, які обходять страх зі всіх боків, заступають його. Ці хвилі збуджують тебе, вливаються в кров навдивовиж солодким наркотиком і заставляють тремтіти кожен м’яз.

Ночі на матах у спортзалі перетворюються на суцільний екстаз, у тіло насильно закачується щастя, і при цьому такими великими порціями, що організм ледве справляється з ним. Наступного дня знову чекаєш ночі — і так зранку до сутінок чекаєш, боїшся. Страх перед зеленоокими снами настільки сильний, що не хочеться навіть засинати, але щойно зімкнеш повіки, відразу ж проходиш крізь своє боягузтво і мандруєш у країні сновидінь у пошуках богині.

Зараз думки губляться в роботі м’язів. Під шкірою рук переливаються біцепси, які ж вони слабкі, хоча за два дні постійного тренування вже помітні зміни: обриси м’язів стали більш чіткими і на дотик вже не нагадують желе.

Цікаво, скільки часу проходить від інфікування людини мишиним грипом до смерті як наслідку хвороби? Бажано було б знати точну дату, коли можна спуститися вниз. У такому випадку можна хоч якось розділити харчі на денні пайки, бо зараз економиш кожен сухарик і ходиш весь час голодна.

Найприємніше місце верхніх поверхів станції — зимовий сад. Через вимкнення електроструму автополив не працює, і рослини вже почали потрохи в’янути, тому зараз там багато роботи. А робота вбиває час і виганяє з голови заплутані думки, які тепер чомусь спрямовані проти тебе самої. Найбільше Наталці подобаються саговники — замія, цикас, мікроцикас. Змалку вона вважала їх маленькими пальмами, бо ж вони так на них схожі, хоча й відносяться до голонасінних. Стробіла цикасів — основа основ і в еволюційному процесі вона потенційно — шишка сосни, квітка магнолії або та ж сама стробіла. Можна провести деяку паралель між істотами, які були перед людьми, і живуть навіть тепер.

Держак штанги увійшов у пази стояка і перестав тиснути у долоні. Хвойна підвелася та потрусила руками, а, коли втома вийшла з м’язів, відразу ж почала шукати очима ще якусь роботу.

Невже так буде цілий місяць? Прожити стільки часу одній на планеті, де немає жодної людини крім тебе, і не з’їхати з глузду? Це — неможливо. Від таких думок хочеться кинутись вниз, на перший поверх, в надії, що Тарас або Дороті ще живі, і почути хоч слово з їхніх вуст, нехай хоч прокляття чи лайку, та все ж слово живої людини.

Неможливо. По-перше, унизу смертельний вірус, який, мабуть, не може проникнути на другий поверх, а, по-друге, якщо внизу є живі люди, то вони почнуть полювати на неї, бо вона це заслужила, по-третє, зелені очі не хочуть бути на першому поверсі, вони або не люблять його, або бояться, або ненавидять.

Зі снами приходить знання, яке струменить з тунелів зіниць богині і заповнює твою свідомість. Тепер Наталка вже знала, що розбиті нею пробірки не зіграли жодної ролі у появі хвороби, та й сама хвороба — нова забаганка, нове випробування зеленоокої богині. А чарівна дівчина не може інфікуватися, бо відрізняється від решти людей на цій планеті, і вони самі спричинили цю відмінність під час операції. Тільки що ж вони тоді зробили?

Потрібно хоч раз зупинитися і обміркувати, чому саме її переслідують божественні очі, і чи вона боїться, чи захоплюється ними? Вони несуть добро чи зло, чи щось третє, чого люди ще не пізнали. Очі — це те невідоме, що наганяє страх на всіх живих на станції, а, можливо, і на мертвих. Цікаво, що з Андрієм? Може він вже розклався?

Існують певні сили, які мають вплив на психіку людини, і сни теж належать до цих сил як і богиня, що з’являється в них. Дороті, Остап і Тарас вороже ставляться до них, вони вичікують, щоб нанести невідомому смертельний удар, вони збираються вести війну з цією планетою, якщо та погано їх сприйме. От з якого тоді боку барикад буде Наталка Хвойна? Адже вона теж людина і досі переживала те саме, що і її супутники: розгубленість, приреченість, безпомічність — ці почуття керували нею в космольоті, аж поки все не змінилося. Колишні друзі відсторонилися від неї чи, можливо, вона сама спровокувала їхню неприязнь, однак між Наталкою і її супутниками тепер нездоланна прірва, а її принесли з собою прекрасні очі, добро яких небезпечніше за зло.

Незвичайна історія звичайної групи підтримки дослідницької космічної станції. І, як завжди, в навколишніх подіях відсутня конкретність ситуації, неможливо сказати, що сталося ось те і те.

... Унизу маленькі паразитичні люди, які здохнуть там! Як можна про них думати добре, а про себе погано, адже вони хотіли вбити її, натомість помер один з них. А, можливо, там уже всі повмирали, але спускатися ще зарано. Сходження вниз відбудеться через день, післязавтра вранці. А до цього часу доведеться їсти сушені фрукти, халву, солодкі сухарики, горохові і м’ясні консерви, в’ялену рибу, брикети хлорели, суху зелень, запиваючи все це теплою нудотною водою.

Боже, ти де? Навіщо тебе там, якщо ти потрібен мені тут! Але у "Смерековому раю" свої вищі надприродні сили, а може і природні. Вони керують фішками, яких спочатку було вісім, а тепер лиш одна: фішки часто губляться, коли ними граються діти. Але навряд чи у зеленоокої богині є щось дитяче, бо інакше вона — дитина-монстр, яка перетворює молоду дівчину у схожу на себе потвору.

Останнім часом здається, що думки почали втікати з голови. Іноді вони провалюються по спинному мозку до внутрішніх органів і бродять навколо нирки. Ще часто щось робиш, наприклад, стріляєш у людину, наперед про це не подумавши. Потрібно менше думати! Ланцюг думок тягне на своєму кінці звичайне божевілля, тому краще чекати поки чекається, а потім спуститися на перший поверх.

Невідомо скільки часу проминуло з того моменту, коли Остап вибіг із станції. Він лиш пам’ятав, що тоді була ніч, і вже не раз. Вночі важко йти по лісі: натикаєшся на поламані гілки, оббиваєш ноги, дряпаєшся крок за кроком у темряві. Згасає здатність мислити, рухаєшся, мов ситий вовк, не думаєш і не хочеш думати, лиш, коли потрапляєш в смерекові лапи, і тисячі хвоїнок впиваються у твоє голе тіло, свідомість на мить прояснюється.

Зараз день. І лиш тепер Остап вперше подумав про те, що робить, бо впав, боляче вдарившись коліном, кілька хвилин лежав і не рухався, чекаючи, поки біль вщухне. Отже, певно він вже не один день бродить лісом, а точніше, йде в одному напрямку, досі ні про що не думаючи. Йде, мов зомбі, його виснажений і майже мертвий організм бере звідкілясь силу для пересування — це були перші думки, які промайнули в голові за такий великий період часу.

Зомбі! Але зомбі не мають права думати, і Остап підвівся та побрів далі.

Ще трохи, вже не далеко.

За чорно-білими стовбурами з’явилася яскраво-синя зелень верхівок смерек, вона на рівні очей. Крутий схил, який ноги відчули занадто пізно. Чоловік покотився вниз, намагаючись схопитися за що-небудь. Сухі гілки вмить ламалися в руках, а з гладких коренів пальці легко зісковзували. Набравши жмені злежаної хвої, Остап з цікавістю стороннього спостерігача слідкував за своїм падінням, швидкість якого зростала щосекунди. Нога на мить торкнулася поваленого стовбура, але той одразу ж залишився далеко вгорі. Ступня запалала від цього доторку, а обдерті до крові пальці на ній вже не реагують на біль, бо за останні хвилини витримали серію схожих ударів. Кілька пальців, певно, зламані чи вивихнуті.

Схил нарешті втратив свою прямовисність і став більш похилим. Шуминський відразу ж загальмував п’ятами по землі, його ще кілька разів перекинуло, і він на животі з’їхав донизу, закривши зі страху очі, — зупинився.

Перед тим як підняти повіки вгору, командор намацав порожнечу перед собою — нічого немає, тільки повітря, і під грудьми ніякої опори, лиш живіт і ноги впираються в камінь. Остап обережно, не поспішаючи, відсунувся назад і аж тоді розплющив очі.

Далеко-далеко внизу простягається прекрасна долина. Смерекові ліси по крутих схилах спускаються до прохолодних синіх озер, до цілої країни рік і струмків — ще один смерековий рай, і на цей раз, справжній.

Долина так близько, кілька сотень метрів вниз по прямовисному схилі, на краю якого завис чоловік. Як він сюди потрапив? Тут не місце для людей.

Магічний прямокутник люку.

Сьогодні воду з резервуарів зимового саду пити стало неможливо, від неї вже надто сильно тхне. Їжа закінчується швидше, ніж планувалось. Ночі і вечори проводиш у суцільній темряві.

Зелені очі вже не приходять у сни, вони відступили, мабуть, знайшли іншу жертву.

Просто нестерпно сидіти тут самій у добровільному ув’язненні. Ті, хто був унизу, мертві без жодних варіантів, вони не могли вижити, хіба, що хвороба взяла своє і залишила їхні оболонки існувати далі.

Відкрити цей люк легко, але наважитись на це — коштує чималих зусиль. Ця діра в долівці — шлях на волю і вхід для небезпеки. Краще зачекати, посидіти тут і подумати як спуститися. Звичайно, що потрібно взяти зброю. Шкода, що кулі зі снодійним залишились в лабораторіях, доведеться зарядити пістолет бойовими, бо інших немає під рукою. Можливо, щось зі зброї лежить у сейфі бібліотеки? Дивно, що вона швидше не здогадалась зазирнути туди.

18 14 6 1 17. Довга комбінація, але не випадкова. Вказівний палець легко втискує кнопки в щиток і кожен дотик супроводжується легким клацанням. ...і 17 — двері сейфу не відкриваються. Що за чортівня! Невже хтось змінив код? Але ж це заборонено уставом, про заміну коду повинен знати весь персонал станції. Хоча хто в такій ситуації дотримується правил?

Вгадати цей код неможливо, бо тепер невідома навіть кількість цифр. Доведеться спускатися з бойовими кулями. "Діпсі" — смертоносна зброя, тому потрібно готуватись до війни з жертвами, але стріляти лиш в крайньому випадку. А може зброя буде взагалі непотрібна, адже в інфікованих практично не було шансів вижити?

Швидше відчинити цю ляду — і все стане зрозумілим, бо інакше думки зовсім заплутаються.

Наталка однією рукою відсувала засуви, а в іншій тримала пістолет. Дівчина акуратно підняла кришку люка вгору і поклала її на долівку, намагаючись не шуміти. У прямокутній дірі видно блискучі металеві щаблі драбини, які поступово розмиваються у темряві внизу. У тунелі нікого немає. Кілька хвилин Хвойна нерухомо сиділа над відкритим люком, вслухаючись в тишу першого поверху. Жоден звук не засвідчує існування там живих істот — тиша. Вона опустила ногу на перший щабель, драбина від її ваги ледь здригнулася, і це тремтіння відразу ж рознеслось по коридорах станції. Якщо унизу хтось є, то він повинен почути цей звук.

Наталка швидко спустилася вниз і зупинилася, націливши дуло пістолета на вихід з шахти. Її серце злякано калатало, готове завмерти від будь-якого звуку у коридорі, але тиша залишалася незворушною, чути тільки власне дихання і гупання крові у жилах, таке враження, ніби слухаєш удари свого серця по динаміках, які вмонтовано у твої скроні.

Вона присіла і визирнула в коридор. Подивилася вліво, вправо, дуло "Діпсі" синхронно рухалося разом з поглядом. Нікого, коридор порожній. Щоб знати скільки вони прожили, потрібно зайти на кухню і на склад продуктів, тоді можна зрозуміти, коли Дороті востаннє їла. Остап напевно давно помер від мишачого грипу, Тарас — трохи пізніше від поранення лазером, і якщо тут ще є хтось живий, то це тільки Дороті.

Двері в хол. А що, коли там всі сидять за столом і п’ють чай? Чай без аромату, без смаку і п’ють його в цілковитій тиші, наче привиди. Ні, такого не може бути, усі повинні лежати мертвими, і перші тіла потраплять на очі в холі!

Але хол порожній, нікого не видно. На столі і на долівці біля нього — плями засохлої крові. Отже, Дороті втягнула тіло Тараса сюди. Де ж він зараз, адже кріокамери не працюють?

Ледь чутно щось клацнуло позаду і голка вп’ялась в сідницю Наталки. Вона скрикнула, рвучко обернулась, але вистрелити у відповідь не встигла, бо нею оволоділа миттєва слабкість, ще й вдарили ніжкою крісла по голові. Хвойна впала на підлогу і завмерла, "Діпсі" відлетів під стіну.

— Тарасе, виходь. Наша пташка спіймалась.