Поезії в одному томі

Напружений, незломно-гордий

Залізних імператор строф, —

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

Позаду — збурений Батурин

В похмурих загравах облуд.

Вони ж металом — morituri—

Сурмлять майбутньому салют.

Важкі та мускулясті стопи

Пруживий одбивають ямб, —

Це дійсности, а не утопій

Звучить громовий дитирамб.

Ось — блиском — булаву гранчасту

Скеровую лише вперед:

Це ще не лет, але вже наступ.

Та він завісу роздере.

Шматками розпадеться морок

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Який цей зір нагледів мет.

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

В твою далеку синь я обрій відчинив,

Знемігся і припав — ковтати подих любий,

І сонцеокий день крізь дим далечини

Блакитним леготом і пестить, і голубить.

І в очі широчінь повіяла страшна,

І простір — свист степів — пронизує вітрами.

Це ж тисяча-яка засиніла весна?

У котре ж це гряде Ярило із дарами?

А ти — все та ж. Все — та ж. Розстань-дорога орд, —

Мандрівним племенам широкий шлях одвіку...

Коли ж струснеш цей пил? Повстанеш вся — акорд!

І лоно віддаси своєму Чоловіку!

Не стомилась лежати шляхом,

Кочовничий крок, видно, легкий.

Так тепер — зі Сходу на Захід,

Як тоді — із варяг у греки.

Не стомилась — лежиш простерта,

Тяжко гупають в древні груди, —

Лиш — луна. Ні життя, ні смерти.

Довгий сон вікової отрути.

Довгий сон під склепінням неба

В тишині твоїй занімілій,

Правкраїнське радіо степу —

Не дає ні вітру, ні хвилі.

І живем за межею прокляття,

І чекаєм даремно і вперто.

І ввижається: гарби, багаття,

Дальні заграви, далеч простерта,

Крик гортанний потвор кососкулих.

Тупіт тисяч, дзичання, дудніння.

Свист степів, опівнічнії гули,

Ніч — і ти, закривавлено-синя.

3.

На літопису незатертім

Креслю циклоїду доби, —

Ще тут в моїм земнім посмерті

Вібрують луни боротьби.

Смертельні спорохніли узи.

Хай неживий в земнім житті, —

Ще й досі чую грози музик

В моїй могильній самоті.

Ще все осів забутій порох

Ще тиша — тепла від подій

І на непімщених просторах

Гуляє вітер-буревій.

І знаю: буде. Знаю: вдарить.

І знов, і знов хитнеться світ,

І прокривавить гимном кари

Непереможний заповіт

1.

Біла лагода яблунь в цвіту.

П'ю життя моє спрагнено - радо,

Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду.—

Медоносним зідханням — ой, Ладо!

День дзвенить — золота голубінь,

День співає — блакитна безодня...

Тільки — яблуні та голуби,

Тільки барви буяють сьогодня!

2.

Це нічого, що небо чуже, і чужа

Далечінь віє в очі, — Дивись!

Вже перейдена нами остання межа,

Перед нами засяяла вись.

Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій...

Ясна Тільки вічність... Навіщо ж слова?

В лазуреві безмежжя нас кличе весна,

Пружно-яро життя ожива.

І земля нареченна в молочнім цвіту

Яблунево-рожевих садів —

Мліє солодко в соняшно-яснім меду,

В першій, росній красі пелюстків.

А дні пливуть — мелодія в блакить,

А дні дзвенять, як золото в лазурі,

І вічностю триває кожна мить,

І в спокої втопились давні бурі.

І океаном заясніла вись

І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих

Бриніння бджіл замріяно злились

В один хорал блаженний і безсилий.

Знаю — медом сонця, ой, Ладо,

В твоїм древнім тілі — весна.

О, моя Степова Елладо,

Ти й тепер антично-ясна.

А між нами простір — гураґаном.

Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...

Половецьким, хижацьким ханом

Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом,

Десь зідхаєш в веснянім чаду,

А мені тй — блакитним мітом

В золотім полудневім меду. —

А мені ти — фатаморґана

На пісках емігрантських Сагар —

Ти, красо землі несказанна

Нам немудрим — даремний дар!

Необорима соняшна заглада —

Віки, віки — одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських окраїн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото

І сам втопивсь у соняшнім меду,

Й крізь спокій цей єдина ллється нота —

Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон

Всміхнуться молодицями хати, —

І знову степ пестить мої повіки,

І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті ви

І ніч очей з-під п'явок гострих брів, —

І знову — степ. Лиш де-не-де замріє

Архіпелаг поснулих хуторів.

Дзвенить вода. Це він, це він синіє,

Баляда хвиль — Дніпро. І на горі

Спить Київ — Степова Олександрія

Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно

Це мудре злото — кремезний варяг,

І звідтіля ж воно текло безвладно

Під ноги орд — на кочовничий шлях.

Гриміли десь козацькії літаври,

Віки несли не раз залізний дар,

Він в холодку ж спочив у темній Лаврі

Від мудрости знесилений Владар.

(А ти не довго гаялась в тривозі:

Сарматських уст .— отруйний, п'яний мед

Ти віддала татарину в знемозі

І чув твій сміх батиєвий намет).

І далі, там, де берег Кіммерії

Підніс коринтські обриси колон,

Де Херсонес замріяно біліє

І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам'янисті межі скитських прерій

Врізаються в козацький буйний Понт

Причалом ґенуеських кондотєрів,

Кінцем твоїх бурхливих перепон...

Отак лежиш — замріяно-безсила,

А сходить ніч і — відьмою — вночі

Ти розгортаєш кажанові крила...

І поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, —

Летиш страшна й розхристана на шабаш —

Своїх дітей байстрючу пити кров — — —

... А з Чигирина й Батурина, в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п'яні

І кожен довго плаче і співа.

Один зідха — єдиним зойком: „Тиміш” —

І проклина Виговського всю ніч, —

А другий, — той що огрядніш і стриманіш, —

На північ кида блискавками віч.

І чуть: „чекай, бо ж — жодного респонсу,

Ти, Орлику, — гаряча голова!”

— — — — — — — — — —

... Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу

Проклятий край, Елладо Степова?!..

I.

Обпалені уста й цупкі гадюки рук, —

І чорна пристрасть знов пекучим чорним вітром,

А десь гудуть скрипки — під пестощами мук

І вторять цілу ніч — глухим похмурим цитрам.

Солодка тьма лягла густим п'янким повітрям,

Ніч катувань і зла заводить темну гру, —

Зловісно-низько так північний кряче крук

Назустріч привидам необоримо-хитрим.

Ні іскри — ні вогню. Смертельна німота.

Лиш темна метушня глухих, сліпих агоній.

Цілуй, цілуй мене, бо ж знаю: ти — не Та. . .

І в вітрі пристрасти татарський свист погоні:

Ось-ось — в проклятій тьмі хроплять скажені коні

І тяжко гупають нещадні копита.

Перегриміло. Одгуло.

Всю ніч стріляло блискавками.

І вже не знаю: чи було,

Чи ніч мене дурила снами.

Перегриміло. Одійшло.

І знову сонце, знову ранок,

І де грозою пропекло, —

Лишилась тільки чорна рана.

Затягнеться і заживе,

Живе життя ізнов покличе, —

Побідний день вгорі пливе,

Туман тіка услід за ніччю.

І тільки сльози — зливи зла. ...

І тільки квітничок зіпсован..

Перегриміла, одгула

Ніч горобинна, ніч грозова.

Не поет — бо це ж до болю мало,

Не трибун — бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все — „Кобзар Тарас",

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

Полум'я, на котрім тьма розтала.

Вибух крови, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченним ріже, —

У досвітніх загравах — степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч ?— усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі.

Ти довго Шекспіра перекладав сьогодня —

І знав, що все це — в тьму, в майбутнє цій землі,

В неславу й забуття... А ніч — лунка безодня —

Дзвеніла зорями.., І сторінки — по одній

Ще мерехтять в очах. І на нічнім теплі

Ти полетів у даль, туди, де вже світлів

Похмурий небосхил зорею передодня.

А хутір в сяєві — казкові лаштунки,

Мов дивний Чигирин, де сплять гетьманські залі,

Де ти вигадуєш, бадьорий і стрункий,

Залізний стиль нових універсалів...

Прокинувсь. І перо виводить ядом спраги:

„Народе без пуття, без чести, без поваги”.

Степ тремтів від залізного зойку війни,

Степ стогнав — гомін лунко котився гонами.

Воскресали так страшно пророчі сни

І на Захід ридали вагони.

Чорний Полк — наметом — в останній наступ.

Скавучать навпростець останні набої,

А десь вже глухо стукає заступ,

Десь, за межами бою.

Вітер поривом — шмат кулеметної стрічки

Чи луну запорізької „слави” —

Й знову — плюскіт глухий історичної річки,

День щемить морозно-білявий.

За околицю вийдеш і видко: бронпотяг

Біля Підволочиська димом дмуха,

Набуха, вибуха і простору протяг

Лиш далеку луну доносить до вуха.

Клекотить ще, але — догорає, тліє.

Фістулою — останній акорд скорострілу...

Щось тяжке і одвічне на обрію мріє,

Розпростовує чорні крила.

Виростає нестримно, біжить, як калюжа,

Що ж воно? Чи скаженних отар череда?

Чи повітря морове? Ні — нищить, бруднить і спаплюжує

Землю мою чергова орда.

Степ підвівся і втілився в древній хаос

І посунув на нас в гостроверхих татарських шапках, —

Ось все ближче, все ближче — вже вершники в балці —ось! —

Вже летять перетяти нам шлях.

... Дону синього не пощастило зачерти.

Руська Земле! За шолом'янем єси.

І на Захід, на Захід ридають вагони з хаосу і смерти,

З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.

І.

Весна. Жита. Довершеність поліття.

За плодносним серпнем — сірий сум.

Відвирував, віддвиготів самум

І продзичав у безвісті століття.

А ми лишились, пасерби землі,

На чорному, на матірному тілі —

Такі смутні в срамотньому безсиллі

Такі дрібні в своїх добрі і злі.

Затихло все під димним чадом зрад.

Ще раз гіркої мудрости зачерти,

Що крізь життя — лукавий усміх смерти

Й за лаштунками літа — Листопад.

II

Одсяяло, одсиніло полуднє, —

Кривавий захід поглинає тьма

І на пустелі дальні і безлюдні

Лягає мертвим саваном зима.

Де ж свято барв?Де Жовтня хміль? —

Нема. Ось дні грядуть буденні, темні, трудні.

Де вітер рвав, де клекотіли рудні, —

Там грудня — лід, там тишина німа.

Кощавий голод. Згарища руїн.

В тобі одній — хороби всіх країн

І на тобі — прокляття всіх прокльонів.

Будь проклята ж ще раз, полужива,

Елладо Скитськая, Елладо Степова,

Сарматських Афродіт, кирпатих Аполлонів!

III.

Не хліб і мед слов'янства: криця, кріс.

Не лагода Еллади й миломовність

Міцним металом наллята безмовність

Короткий меч та смертоносний спис.

Щоб не пісні — струмок музичних сліз,

Не шал хвилевий — чину недокровність, —

Напруженість, суцільність, важкість, повність

Та бронза й сталь — на тиск і переріз.

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть взріти сонця волі,

Хай згине скитсько-еллінська краса

На тучнім припонтійськім суходолі, —

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври — станув Капітолій.

1.

Проклін, проклін степів чорнявим долам.

Ланів полон трима в одвічній зморі.

Вже не дихне нам в душу синє море, —

Бог покарав і прокляв суходолом.

Лиш кочовничі орди — сараною,

Мандровані народи — чорним мором.

Гармата — плугом, шабля — бороною,

Історія — вітрами над простором.

Пекуча спека серпнів у чорнозем,

В смагляво-тучне сало суходолу,

В беззахисно-зомлілу плоть подолу,

Віддану на поталу темним грозам.

І люд; пригнічен низиною ниць,

Вколисаний в сумирний шум пшениць,

Позбавлен моря, грузне в землю Вієм...

... А степ палає вічним суховієм...

2.

І не вирватися, не згоріти, —-

Древній обрій ревно стиска.

Синьоокий, стрибожий вітер,

Мов комонна стать козака.

Свисне шабля хижо і гостро.

Бо ж відвіку одна мета:

Подолати прострацію простору,

Перелляти століття в літа.

Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита, —

І стрілою дзичатиме чвал.

... Не розвідано й не розпитано

Про шляхи степових навал...

Ти, у кого і нерви — бандура,

В чиїм серці ридає раб, —

Стань шулікою, вовком, буйтуром,

Тільки просто, просто — на Муром —

Заграбоване граб!

Ти, що змиршавів у корості,

Вигноїв власне ім'я, —

Всю палючу отруту злости

На сусальне злото Кремля.

За набої в стінах Софії,

За криваву скруту Крут, —

Хай московське серце Россії

Половецькі пси роздеруть.

3.

На березі синього моря —

Там живуть тверді й прості люди,

Відважні рибалки щастя,

Стерничі власної долі.

Руки їх від вітру бронзові.

Рухи в них, як доля, суворі,

Зір прозорий, як синій простір,

І — як обрію смуга — гострий.

На березі синього моря

Зростають крицеві раси,

Мовчазні, як надморські скелі,

І міцні, як приморський воздух.

На березі синього моря

Рокоче широкий вітер,

Напинає пристрасні перса

Вітрил, що рушать в майбутнє.

Гей, та й міцно засмалені шкуни,

Та й бадьоро ж риплять їх щогли,

Та й солона ж, як море, кров їх —

Варягів синього моря!

4.

Ось троє їх: суворий Рюрик,

Ясний, веселий Синевус

І третій — Трувор, лірик бурі,

Той, що окрилив співом Русь.

Один — отаман, будівничий,

Другий — морозна радість дня,

А у останнього — обличчя

Палає ярістю вогня.

А люд — ні елліни, ні скити —

З цих візантійських україн.. .

Як їх надхнути, розбудити,

Щоб став їм Даждьбогом — Одін?

Як обернуть рабів в буйтури?

Залізо із землі зачать?

— І викував похмурий Рюрик

Рабам хрещатого меча.

Як розгорнуть їм даль хвилеву

За ці степи, за племена?

— І Сивоусому Синевус

У дар засмолює човна.

Як оживить їх мертві душі?

Як запалить ледачу кров?

І Трувор полум'я ворушить,

І ставить вічну хоругов.

5.

Став на землю варяг. І загорілась відвага —

Бористенського плеса обабіч — на дикий степ,

І у скитських Атенах Руси великий каган

Степовою потугою широко й сяйвно росте.

На чотири вітри, від північних лісів до моря,

Від карпатських смерек до блакитного Дону — окрес,

Та на груди цієї землі покладає історія

Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:

То човнами і волоком .— путь із варяг у греки

Та — навпоперек — давній, татарський той Чорний Шлях....

...І зі Сходу на Захід далеко летіли лелеки,

І німіла, дощами напита, осіння земля...

Тільки ржею взялась і зламалась варязька криця,

Танув конунґів скандинавських крижаний дух, —

Подих моря живий — суходоловій тиші кориться,

М'язи вікінґа слабнуть у соняшно-хмільнім меду.

Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,

Табунами і гарбами рушила татарва, —

Не єдиний варязький стяг, а окремі стязі

Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.

1.

Всі вироки, здається, проказав

Рвучким і ярим віршем... А Россія

Ще догнива, як здохлий бронтозавр,

І труп — горою мертво бовваніє.

0, люте стерво! Твій посмертний дух

Ще мстить .— смердящий, безнадійний Лазар,

Але намарне: навіть гній потух

І тільки низом стелиться зараза.

Даремно радиться синедріон

Крикливиць та шаманів євразійських, —

Бо ні хороби віку, ні Сіон

Не воскрешать. Бо сонценосним військом

Епоха йде молитви і вогня,

Земля напнулась Готикою росту

Й, — де нині — бруд, де — парші і короста, —

Дзвенітиме прозора радість дня.

Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн

Буятиме нестримний рух природи

І, замість цих калічних україн,

Рослинами зростатимуть народи.

Ще прогримить останній судний грім

Над просторами неладу і зради

І виросте залізним дубом Рим

З міцного лона Скитської Еллади.

2.

Минулому — лиш ладан епітафій.

Ні жалість сліз, ні черні чорний крик:

Одним нестримним, ярим автодафе

Розгортується наш нестримний вік.

Потоп і трус, і невгамовний вітер, —

Всю вичерпано хресну кров Христа

І — ген гряде Великий Інквізитор,

І на чолі його палає мста.

Так: правда - мста. Бо за легенди й морок

Вже не сховать кривавий гріх брехні:

Вогненна кара покара простори.

Стара земля відродиться в огні.

3.

Ще початок. І серце вірить хоче,

Що ліпота рослин — не тільки лаштунки,

Що в кожнім стовбурі космічна кров рокоче

Ген д'горі пруг, готичний і стрункий.

Нескінчена і нескінченна проща

Повз вулиці й поля, повз люди і роки,

А там свистить простір, буяє нехвороща

І казяться, і мстять накликані віки.

Дуднить земля. Нещадно б'ють копита,

І кінь Мазепи змучено хропить.

Ти, року Божого цього Господнє літо,

На спраглий степ хрестильну кров скропи!